Релігієзнавство

2) економічні функції розділення території для господарської діяльності та кооперації людей в її використанні;

3) тотем регулював шлюбні відносини усередині племені. Плем'я ділилося на декілька великих тотемних груп, усередині яких був заборонений шлюб. Проте зберігалася можливість вступати в шлюбні зв'язки з членами різних тотемних колективів усередині племені, чим забезпечувалося збереження і чистота племінного генофонду.

Але не тільки тому, що тотемізм завжди був колективним віруванням, тоді як фетишизм - переважно індивідуальним, його слід вважати зрілішою формою первинної релігії. Адже центральна фігура тотемізму «тотем» - одночасна і реально існуюча тварина, і абстрактне поняття для позначення фантастичної істоти, напівтваринного, напівлюдського походження, яке живе в особливому світі й стикається із земним світом тільки у виняткових випадках. Важливо і те, що практика зображення тотемних тварин зіграла не останню роль у розвитку світового мистецтва, оскільки людина вважала потрібним створювати зображення свого тотема, щоб наблизити його до себе. Такі зображення робилися не тільки на зовнішніх предметах, але і на тілі самої людини (звідки бере початок мистецтво татуювання).

В умовах розпаду родового ладу первісні тотемні вірування зживають себе, переростаючи одночасно в антропоморфні культи природи, стихій, тварин, де цим об'єктам поклоніння додається вже людиноподібний вигляд. Пізніше елементи тотемізму увійшли до всіх релігій. Особливо відчутний його вплив в індуїзмі, де багато тварин (наприклад, корову) вшановуватимуть як священних. Пережитки цієї первісної форми релігії можна бачити і в образах кентаврів з грецької олімпійської міфології.

Фетишизм (португ. feіtіco - річ для чаклунства; іноді етимологія цього слова зводиться до латин. fatum - доля) - поклоніння предметам найближчого оточення людини (як правило, неживим).

Вперше прояви фетишизму були описані у племен Західної Африки. Термін був введений у науковий обіг у кінці XVІІІ ст. французьким колоніальним урядовцем Шарлем де Броссом і поширився завдяки відомому французькому філософу-позитивісту початку XІX ст. Огюсту Конту.

В основі віри у фетиш лежало уявлення про предмет як двійник людини, самостійну істоту, наділену людськими відчуттями і спонуканями.

Фетишем міг бути як окремо взятий матеріальний предмет, так і частинка більшого об'єкта шанування. Власні фетиші мали й окремі люди, і цілі племена, які відводили їм спеціальні будиночки.

Поклоніння фетишу найчастіше полягало в догляді за ним як за звичайною людиною. У пізніших формах релігії фетишизм зберігся у формі поклоніння ідолам - наділеним таємничою силою впливу матеріальним предметам з рисами людини або тварини. І зараз віра у фетиші залишається як пережиток - у формі віри в талісмани й амулети. Вважається, що талісман приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя.

Анімізмом (латин. аnіma - душа) називається віра в самостійну силу, спроможну існувати окремо від людини, тварини або рослини.

Автором цього терміна був один з найвидатніших етнографів і істориків культури XІX ст. Е. Тайлор (1832-1917), який присвятив анімізму велику частину своєї книги «Первісна культура» (1871). Незабаром термін «анімізм» набув таке поширення, що в релігійній статистиці багатьох країн з'явилася графа «анімістичні релігії» або «анімісти». Анімістами називали послідовників найстародавніших релігійних вірувань та культів, які так і не прийняли жодну з світових релігій.

Е. Тайлор був впевнений, що відправним пунктом для анімізму стали роздуми стародавньої людини над двома групами біологічних, тобто найважливіших для нєї питань - що складає різницю між живим і мертвим тілом? і в чому полягає причина пильнування, сну, екстазу і хвороби?

У результаті, вважав Е. Тайлор, з'явилося уявлення про особисту душу: «Душа - це тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою щось на зразок пари, повітря або тіні. Вона складає причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє. Вона незалежно та нероздільно має особисту свідомість і свободу свого тілесного володаря у минулому та в теперішньому. Вона здатна залишати тіло і переноситися швидко з місця на місце. Переважно невловима й невидима, вона знаходить також фізичну силу і являється людям сплячим і безсонним, переважно як фантазія, як примара, відокремлена від тіла, але схожа з ним. Вона спроможна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, опановувати ними і впливати на них» [43].

Сама людина, як правило, наділялася не однією, а декількома душами одночасно. Кожна із цих душ мала чітко певні функції: одна відповідала за життєві, фізіологічні процеси в організмі, інша - за розумові операції, третя поставала носієм того, що прийнято називати особою людини. Тільки триєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування.

Потім уявлення про людську душу стали переноситися на навколишній світ людини. Спочатку люди уявляли, що людські душі можуть набувати вид птахів, іноді - тварин і рослин. Тут ми в черговий раз маємо справу з тісним переплетенням анімістичних та тотемних вірувань, хоча тотемні образи були потрібні людям не самі по собі, а як вмістища для духів.

Оригінальним відгалуженням кола анімістичних вірувань можна вважати і вчення про непорочне зачаття. Відповідно до нього поява на світло іншої людини пов'язувалася з потраплянням у жінку чужорідного об'єкта (порошинки, проміння світла), але ніяк не з певним фізіологічним актом. Ця дивовижна для століття сексуальної революції наївність спостерігалася, наприклад, знаменитим дослідником первісної культури і релігії Б. Маліновським у жителів Тробріанськіх островів недалеко від Нової Гвінеї.

Ще пізніше люди почали одушевляти й неживі явища - каміння і гори, річки й озера, сонце та зірки. Це було необхідно для стародавніх людей, по-перше, для того, щоб пояснити собі причини всіх природних явищ цілком задовільним для себе чином, а по-друге - приписати духам все добре і погане, що траплялося з ними протягом всього життя. Безпосередньою ж причиною появи такого роду анімістичних переконань могло бути і своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних та оптичних явищ: луни, шумів, тіней тощо. Вони видавалися їм переконливим свідоцтвом не тільки існування у людини душі, але і наявністю подібних нетілесних двійників буквально у всього на світі.

Це вже стадія пізнього анімізму, або полідемонізму, який безпосередньо передує появі віри в Бога. Відгомоном цієї стадії у розвитку анімізму стали образи русалок, водяних, фей, гномів, німф у фольклорі.

В анімізмі не сформувався універсальний культ, але він став збірною назвою для великої кількості обрядово-культових практик.

Поховальний культ. Коріння цього культу вбачають у похованнях 40-тисячолітньої давності найближчих предків сучасної людини - неандертальців.

Виникнення даного культу пов'язується з часів З. Фрейда з двома напівінстинктивними спонуками людини - прагненням і позбавитися померлого, і зберегти його біля себе.

Первинним різновидом похоронних вірувань стала віра в «живого мертвяка», яка полягала в наділенні мертвого надприродними властивостями, зокрема здібністю до фізичного воскресіння. Серед інших похоронних вірувань найбільше значення для подальшої еволюції релігії мала віра:

а) у безсмертя душі померлого, яка після смерті тіла спроможна залишати свою тілесну оболонку і вести цілком самостійне існування;

б) потойбічний світ та замогильну подяку.

Стародавні вірили - все, що приносило багатство і шану в цьому житті, даватиме те ж саме й у житті потойбічному. Іншими словами, посмертна доля людини практично ніяк не ставилася в залежність від ступеня праведності або гріховності його земного шляху.

Поява різноманітних похоронних ритуалів також пояснюється спочатку щирим проявом відчуттів. Внаслідок цього вже в первісному суспільстві виникають всі ті ж похоронні обряди, які потім відтворюватимуться (хоча, зрозуміло, значно видозміненими) і у вищих формах релігії:

1. Принесення супроводжуючих дарів і жертв, зокрема людських.

2. Запалення надмогильних вогнів (вічний вогонь, свічки). Цей обряд пояснювався одночасно потребою зробити очисну церемонію, побажати померлому швидкого воскресіння і на додачу наділити річчю, незамінною для господарського ужитку в майбутньому житті.

3. Проведення похоронних бенкетів, ігор і військових змагань - тризн; такого роду похоронні обряди могли мати й непряме призначення.

4. Дотримання посмертного трауру та заборон (носіння одягу особливого виду і кольору, роздирання одягу, відрізування волосся, нанесення собі ран, гучні голосіння й вихваляння небіжчика, пости, заборона вступу до шлюбу впродовж певного проміжку часу).

Магія (лат. magіa - чарівництво) - сукупність обрядів і дій, пов'язаних з вірою в можливість надприродного впливу на навколишній світ.

За типами дії на предмет виділяють:

а) агресивну магію, яка поділяється:

· на контактну, засновану на ідеї безпосереднього перенесення магічної сили на об'єкт шляхом прямого контакту з ним або з його частиною (припустимо, клаптиком одягу або пасмом волосся);

· імітативну, коли дії піддається копія або замінник об'єкта;

б) профілактичну магію, яка буває:

· відгоняючою, сутність якої полягає в прагненні відігнати, відлякати ворожі сили, не допустити їх наближення або сховатися від них (для чого крім носіння оберегів використовується створення шумів, приховування себе одягом і т. ін.);

· очищувальною, заснованою на використовуванні таких всім добре знайомих засобів, як обмивання, обкурювання, кровопускання і т. ін.

За призначенням магія поділяється на 6 видів: шкідлива, лікувальна, військова, любовна, метеорологічна (магія погоди) і промислова. Така видова класифікація є далеко не повною, оскільки у будь-якому виді магії можна виділити безліч підвидів. Так, промислову магію можна розділити на мисливську, рибальську, будівельну, землеробську, гончарну, ковальську, навчальну і спортивну.

Особливий різновид первісної магії складали табу - система спеціальних заборон, що набула найбільшого поширення в Полінезії. Єдиного переліку об'єктів табу не існувало: ним могли ставати як матеріальні предмети, так і дерева, тварини, люди, окремі виробничі процеси, ділянки місцевості тощо. Тривалість дії табу також не була визначеною: тимчасовою або постійною. Накладення і зняття табу вважалося специфічною функцією племінних вождів, старійшин та жерців (часто виступаючих в одній особі). Залежно від ступеня важливості табу їх порушників чекали різні покарання: від морального осуду до вигнання з племені й смертної страти.

Джерела системи табу потрібно шукати в особливостях соціальної організації первинного суспільства, коли повсякденна боротьба за виживання вимагала від кожного члена общини повного і беззастережного співвідношення власних дій з діями інших членів первісного колективу.

2.2 Релігійні вірування доби розпаду первісного ладу (шаманізм, ініціація)

Шаманізм (на мові сибірських народів «саман» - буйний) - особливий комплекс обрядів і ритуалів, пов'язаний з віруваннями в надприродні здібності та можливості стародавніх служителів культів - шаманів.

Сучасна релігійна статистика також містить графу «шаманізм», в якій зазначається цифра 10-12 млн чоловік. Шаманізм був заснований на уявленнях стародавніх людей про існування тісного зв'язку між шаманом і духами, які допомагають боротися з іншими, ворожими людині силами. Судячи з усього, першим духом-покровителем шамана був його родовий або сімейний тотем.

Завдяки здібності до підтримки безпосереднього контакту з надприродним, шамани помітно відрізнялися від всіх тих, хто в стародавньому суспільстві також спеціалізувався на простому виконанні різноманітних релігійних і магічних обрядів та ритуалів - знахарів, чаклунів, жерців.

Шаманські обов'язки рівною мірою виконувалися чоловіками і жінками, іноді зустрічалося й таке явище, як травестізм, коли чоловіки-шамани одягалися і поводилися як жінки, бо на те була відповідна воля духів.

Обрядовість шаманізму характеризується екстатичністю. Найбільш типовий для неї є танець камлання. Ритмічні рухи шамана під акомпанемент бубна або барабана викликали у нього судоми, піну на губах, мова ставала незв'язною, рухи переходили в неприродно високі стрибки і в кінці часто наступала втрата свідомості. У подібному стані екстазу шаман ставав здатним на різні дива: проколювання свого тіла гострими предметами, торкання голіруч розжарених предметів, ковтання тліючого вугілля. Стороннім спостерігачам здавалося, що саме у цей момент духи вселялися в тіло шамана або ж його душа сама відправлялася в царство духів.

Як початковий поштовх для переходу в змінений стан свідомості могли використовуватися рослинні галюциногенні засоби (гриби, кактуси). Найбільше ж значення, судячи з усього, мав особливий ритм барабанного бою або дзвону бубнів, який дестабілізував свідомість шамана. Екстатичність камлання тільки підтримували розум шамана в такому зміненому стані протягом бажаного для нього часу.

З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не відмерли, а стали складовою частиною розвиненіших релігій або народної культури. Разом з тим, як свідчить релігійна статистика, навіть на межі XX-XXІ ст. різні форми первісних релігій сповідало не менше 100 млн чоловік: 80% від цього числа припадало на Африку, 18% - на Азію та Латинську Америку, 2% - на народи Австралії й Океанії.

Ініціації. Під ініціацією розуміють сукупність обрядів, що передають знання, мета яких - радикальна зміна релігійного та соціального статусу посвяченого. В кінці випробувань неофіт знаходить зовсім інше існування, ніж до посвячення: він стає іншим.

Історія релігії розрізняє три категорії (три типи) посвяти. Перша - містить колективні обряди, що знаменують перехід від дитинства або юнацтва до дорослого віку, а також ритуали, що проходять індивідуально або у вузьких групах. Друга категорія обрядів містить усі види обрядів вступу в таємне товариство або братство. Нарешті, третя категорія посвяти підтверджує містичне покликання, яке на рівні первісних релігій представляє покликання - жерця, шамана. Особливість третьої категорії - в тій значущості, яку надає людині індивідуальний досвід.

Обряди переходу існували для всіх членів суспільства, але посвячення, пов'язане з досягненням статевої зрілості, з дорослішанням (для молоді племені) було обов'язковим.

Посвячення одночасно вводило підлітка в людське суспільство, в світ духовних цінностей. Він пізнавав правила поведінки, організацію дорослих, а також міфи і священні традиції племені, імена богів та історію їхніх діянь. А також, - що особливо важливо, - містичні стосунки між плем'ям, предками і надприродною істотою, - у тому виді, в якому вони склалися зі створення світу.

Більшість випробувань, що входили в обряд посвячення, передбачало ритуальну смерть з подальшим воскресінням або новим народженням. Смерть при посвяченні одночасно означала кінець дитинства, невідання та стану невтаємниченому. Функція смерті визначалася тим, що «вона» готувала народження до більш високої форми життя, до вищого призначення. Тільки після обрядових випробувань підліток визнавався відповідальним членом суспільства.

Висновки. Первісні вірування виникли на ранньому етапі розвитку людства - десятки тисяч років до нашої ери. В первісних формах були відсутні систематизовані віровчення, регулярний культ та стійка організація. Під час розвитку первісних форм релігії вдосконалюються віровчення, з'являються уявлення про потойбічне життя і надприродне, ускладнюється культ, в якому намітився перехід до символічного жертвоприношення. Первісні форми заклали основні тенденції для подальшого релігійного розвитку людства.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні ранні форми релігійних уявлень та поясніть значення термінів - назв цих форм.

2. У чому полягають відмінності між тотемізмом і фетишизмом?

3. Яке значення для подальшого розвитку релігії мав шаманізм?

4. Які існують типи ініціації?

5. Які функції виконувало табу в первинному суспільстві?

3. Національні релігії

Мета - розглянути особливості національно-державних релігій та основні релігії, які поширені в сучасному світі, виділити характерні риси і структурні елементи національно-державних релігій.

Ключові поняття: пантеон, брахманізм, антропоморфізм, зооморфізм, політеїзм, індуїзм, іудаїзм, сансара, мокша, карма, камі.

3.1 Особливості національно-державних (етнічних) релігій

Національно-державні (етнічні) релігії - це сукупність вірувань, обрядів, ритуалів, властивих певному народу й, як правило, що діють у межах конкретної держави, тобто в рамках державних народів.

Формуючись, ці релігії мали на собі відчутні відбитки традиційних народних вірувань і звичаїв, які своєю чергою випробовували певну трансформацію в процесі становлення й твердження національних держав. Ці релігії синтезували найдавніші форми анімізму, тотемізму й магічних вірувань, зберегли найважливіші родоплемінні й землеробські культи, складні обряди жертвопринесення, похоронні ритуали, пов'язані у віру в загробне життя.

Залежно від ступеня розвитку, етнічні релігії поділяються на ранні етнічні (язичництво) та пізні етнічні релігії. Деякі з пізніх за певних умов набувають статусу національних. За показником території та поширення, і ранні, й пізні етнічні релігії можуть бути локальними, регіональними або (за показником умови поширення - носія) державними.

Особливості національних релігій:

1. Виникнення стійкої ідеї Бога або богів.

2. Політеїзм - багатобожжя. Ідея Бога й віра в багатьох богів виростає з розвиненого анімізму, або полідемонізму.

3. Формування уявлень про потойбічний світ і загробну подяку. Якщо в первісних віруваннях, нагадаємо, потойбічне життя сприймається як просте продовження земного життя, то національно-державні релігії встановлюють пряму залежність між поводженням людини в земному житті та її посмертною долею.

4. Спеціалізація культової діяльності, яка виражається:

· у появі постійних культових споруд (Ієрусалимський храм, монументальні давньоєгипетські комплекси в Карнасі й Луксорі, храм на честь грецької богині Артеміди в Ефесі, визнаний одним із семи чудес античного світу, Вавилонська вежа - культове спорудження в давньому Вавилоні);

· об'єднані в межах одного вчення двох відмінних на перший погляд доктрин - екзотеричної й езотеричної. Таємні знання розкривалися під час містерій. Містерії - це таємні релігійні обряди, свята, посвячення або таїнства, участь у яких брали тільки посвячені;

· встановленні релігійного ритуалу, тобто системі молитов, обрядів, культових дій і церемоній; головною обрядово-культовою дією на етапі національно-державних релігій варто вважати жертвопринесення, які поділялися на криваві (тварини, люди) та безкровні (овочі, фрукти, квіти, ароматичні речовини, одяг й інші речі);

· виділенні виконавців і організаторів релігійних дій в окрему соціальну групу, місце в якій найчастіше передається в спадщину.

5. У цілому ритуально-обрядові дії, релігійні заборони й приписання в національно-державних релігіях значно важливіші за морально-етичний елемент. Відбувається це щонайменше через дві основні причини. По-перше, ці релігії виникають на досить ранніх етапах культурного розвитку народів, тому до дріб'язкові певні правила для них більше зрозумілі й доступні для виконання, ніж занурення в ті роздуми, які неодмінно викликає необхідність пристосовувати кожну етичну заповідь до конкретної життєвої ситуації (чи можна вбити в ім'я високої мети; сказати на суді неправду, щоб допомогти невинному уникнути страти; вкрасти для лікування хворої дитини?). По-друге, переважна більшість національно-державних релігій була плодом цивілізацій Сходу, які здавен підкоряли людину державі та не бачили в державі установу, створену людьми для поліпшення умов власної життєдіяльності. Тому людина з дитинства привчалася до принципу: «роби як всі», «роби, як робили твої діди й прадіди з волі богів і долі» та ставала передбачуваною повністю у своєму поводженні й контрольованою державною владою.

6. Виконавши свою роль, ці релігії зникали, хоча деякі з них продовжують існувати й у наші дні в трансформованому виді.

Такими історичними національними релігіями були давньоєгипетська, релігія хетів, халдеїв, сирійців, фінікійців, ведична релігія й брахманізм, релігія майя та інків, давні релігії Китаю і Японії, давньогрецька, давньоримська, релігія слов'ян тощо. До нині діючих національних релігій належать індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм та ін.

3.2 Релігійні системи стародавніх цивілізацій (Єгипет, Греція)

Релігія Давнього Єгипту. Відомості про релігію Давнього Єгипту можна почерпнути з «Текстів пірамід», «Текстів саркофагів», «Книги мертвих», «Книги корови», «Книги дихання», записів драматичних містерій тощо, а також з праць античних авторів (Геродота, Плутарха й ін.)

Початок формування релігійної системи Давнього Єгипту дослідники відносять до 6-4 тис. до н. е. На початку в кожній області/номі був свій пантеон і культ богів. Пізніше місцеві божества формуються у виді тріади на чолі з богом-деміургом, покровителем нома, навкруги якого створювалися цикли міфологічних оповідей (наприклад, фіванська тріада - бог сонця - Амон, його дружина - Мут - богиня неба, їх син - Хонсу - бог місяця).

Характерною рисою єгипетських вірувань є обожнювання тварин. До найшанобливіших належать бик (Апіс, Мневіс, Бата), корова (Хатхор, Ісида), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), лев (Тефнут, Сехмет), шакал (Анубіс), сокіл (Гір), Ібіс (Той) та ін.

Із затвердженням V династії Стародавнього царства, що походить з м. Геліополя, центру шанування Ра, він став головним божеством Єгипту. В епоху Середнього царства і, особливо, з часу правління XVІІІ Фіванської династії Нового царства як головний бог затверджувався інший бог сонця - фіванський Амон. Осиріс як бог мертвих витісняє з кінця ІІІ тис. до н. е. стародавнього бога - покровителя померлих Анубіса. Відбувається процес злиття богів. Наприклад, з Амоном - ототожнюється Ра, Монту, Птах, Гор; з Ра - Атум, Гор, Амон, Осиріс, Птах. Стає популярною геліопольська «дев'ятка» - еннеада (Атум, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Ісида, Нефтіда, Осиріс, Сет).

У розвиненій єгипетській міфології виділяються три основні групи міфів:

· про створення світу;

· сонячні божества;

· Осиріса.

Був поширений культ фараонів як втілених богів. Релігія Давнього Єгипту мала великий вплив на цивілізації Середземномор'я і Близького Сходу.

Релігія стародавніх греків. Релігійні уявлення стародавніх греків пройшли через складні історичні етапи розвитку: найдавніший, класичний, еллінізм. Основними джерелами вивчення релігії стародавніх греків є «Ілліада», «Одіссея» Гомера, «Теогонія» Гесіода, класична лірика, драма, праці грецьких і римських істориків та літераторів.

Для релігії стародавніх греків були характерні такі особливості:

1. Стійке збереження на всіх етапах розвитку елементів ранніх форм релігії:

· фетишизму (шанування каміння, дерев, особливо дуба);

· тотемізму (у Фівах - шанування ласки, у Фессалії - мурашки, в Дельфах - вовка і т. ін.);

· анімізму - віра в душу, духів, демонів. Демон - страшна і фатальна сила, що миттєво виникає і миттєво відбувається. Надалі з'являються демони окремих речей, подій і т. ін.;

· широке шанування душ загиблих (із цього виник культ героїв).

2. Стародавні греки вклонялися богам скрізь - у горах, гаях, гротах, біля джерел. Там встановлювалися жертовники, а потім будувалися храми. В Греції не було спеціального духівництва. Зовні храму жрець був людиною світською. Для богослужіння він ніде не навчався. Головним актом релігійних обрядів були жертвопринесення у виді биків, корів, овець, кіз, свиней і т. ін. Під час богослужіння влаштовувалися процесії, танці, ігри й інші народні розваги.

3. Найбільшим проявом приязні богів греки вважали ясновидіння і пророцтво. Віщуни та віщунки, люди, що мали особливі дарування, роз'яснювали різноманітні прикмети - політ птахів, удари грому, невідомий голос, несподівану зустріч, рухи, фарби, розміщення нутрощів у тварин - бачивши в цьому волю богів. Іноді бог говорив просто вустами своїх жерців, і тоді в храмі з'являвся оракул. Найвідомішим був Дельфійській оракул.

4. Давньогрецька міфологія - одна з найвідоміших і розвиненіших. Олімпійська сім'я на чолі із Зевсом управляє світом, знання та могутність їх величезні, але не безмежні, їх діяльність обмежують три богині долі, а також один одного. Окрім Зевса найпопулярнішими були: Гера - покровителька шлюбу і моногамної сім'ї; Деметра - богиня землеробства; Афіна - богиня мудрості; Афродіта - богиня краси і любові; Гермес - бог підприємництва; Гефест - покровитель ремесла; Аполлон - бог мистецтв, художньої діяльності й ін.

У Стародавній Греції існувала, з одного боку, офіційна релігія - її проповідувало держава, література, мистецтво, засновані на гомерівських традиціях, з іншого боку, догомеровські народні вірування. Продовжувала існувати і релігійна автономія - як характерна межа давньогрецької релігії. Кожна община мала своїх покровителів.

На базі давньогрецької релігії розвивалися цікаві релігійно-філософські ідеї та системи. У цілому релігія Стародавньої Греції мала величезний вплив на розвиток європейської та світової цивілізації.

3.3 Існуючі етнічно-національні релігії (індуїзм, іудаїзм)

Індуїзм - найбільша національна релігія у світі, яка нараховує 1 млрд прихильників. Сьогодні індуїзм є домінуючою релігією в Індії (індуїстів більше 80% населення) і в Непалі (індуїстів близько 80% населення). Крім того, індуїсти є у всіх країнах, де живуть індуси. Найбільші громади індуїстів в країнах Азії: у Бангладеш (15 млн), Індонезії (4 млн) Шрі-Ланка (2,5 млн), Пакистані (1,3 млн), Малайзії (1,1 млн). Найбільша громада індуїстів Африки була в ПАР (700 тис.), найбільша громада індуїстів Америки - у США (575 тис.), найбільша громада індуїстів Європи - у Великій Британії (500 тис. послідовників).

Індуїстські служителі культу (їх називають «брахманами») говорять, що «індуїстом не можна стати - їм треба народитися». Мається на увазі, що прихильниками індуїзму можуть бути тільки індуси за національністю. Проте, не дивлячись на твердження служителів культу, що неіндуси не можуть бути індуїстами, у США, Канаді та Великій Британії серед індуїстів можна зустріти й осіб іншої національності.

Індуїзм виник в Індії в період між І і V ст. н. е. Попередницею і головним ідейним витоком індуїзму була релігія, яку називають брахманізмом (VІІ ст. до н. е. - V ст. н. е.). У свою чергу брахманізму передувала так звана ведична релігія (XVІ ст. до н. е. - VІІ ст. до н. е.). Служителі культу у всіх трьох релігіях (у ведичній релігії, брахманізмі та в індуїзмі) закликали віруючих молитися в основному одним і тим же богам. У ведичній релігії верховним богом визнавався Індра, бог грому і блискавки. У брахманізмі як верховному богу вклонялися Брахмі, творцеві світу й покровителю служителів культу. В індуїзмі існують різні конфесії, а різні боги в них шануються як верховні. Але в жодній з них верховним богом не вважається Брахма. Невизнання Брахми верховним богом становить головну відмінність індуїзму від брахманізму.

Такий переворот у релігійних поглядах відображав переворот у реальному житті. В Індії існували й існують касти (інша назва: варни). Касти (варни) - це групи людей, приналежність до яких визначається народженням. У минулому приналежність до тієї чи іншої касти визначала, яким видом діяльності мають займатися люди (зараз влада бореться із цим звичаєм, але не завжди успішно). Привілейованою кастою були брахмани. Тільки вони одні могли бути служителями культу. Їхнім заступником вважався і вважається бог Брахма. Саме тому слово «брахман» (у перекладі з давньоіндійської мови, званої санскритом, - «відображення волі Брахми») позначало одночасно і людину з даної касти, і служителя культу.

Якщо в індуїзмі й можна виявити якісь відмінності у віровченні, то, швидше, не між конфесіями, а між різними храмами однієї й тієї ж конфесії. Особливості організації індуїзму породжують і деякі особливості в його віровченні. В індуїзмі масштаби релігійної організації обмежуються рамками храмів. Жодна конфесія не має централізованого керівництва навіть у масштабах штату, не кажучи вже про країну в цілому. Тому індуїзм не має ні церковних соборів, які брали б якісь керівні рішення, у тому числі й з питань віровчення, ні централізованої керівної релігійної преси. Звичайно, брахмани усіх храмів, врешті-решт, спираються на одну й ту ж священну літературу. І це забезпечує єдність у головному. Однак священні книги потребували в минулому та потребують зараз їх тлумачення. І в чомусь тлумачення було і залишається різним. А це означає, що положення віровчення в тлумаченні брахманів різних храмів у чомусь несуттєво можуть відрізнятися одне від одного.

У віровченні індуїзму можна виділити чотири основні положення:

1) про священні книги;

2) надприродні істоти;

3) душу;

4) потойбічне життя.

В індуїзмі як священні шанується велика кількість книг-томів. Точна цифра невідома, але у всякому разі їх кілька сотень; вони діляться на дві групи.

Перша група називається Шруті («почуте»), друга - Смріті («запам'ятоване»). (Всі терміни в індуїзмі озвучені на санскриті). Авторами книг-Шруті є боги. Але вони автори в особливому значенні. Книги-Шруті ніхто не створював. Вони виникли самі собою разом з виникненням богів. Книги-Шруті виникли не як книги, а як знання, які перебували в головах богів. Боги дивним чином передали ці знання ріші (мудрецям), а ріші записали ці знання у виді книг.

Індуїсти вірять в існування двох груп надприродних істот: богів і демонів. Хоча боги займають в ієрархії надприродного світу значно високе положення, ніж демони, ми все ж таки почнемо характеристику надприродних істот з демонів, бо такий порядок розповіді більш зручний у методичному плані. Демони діляться на три види: асури («небоги»), ракшаси («ті, кого цураються»), пішачі. Асури - супротивники богів, а ракшаси і пішачі - супротивники людей. Функції демонів: творити зло, бути противниками богів, бути противниками людей. Але серед демонів зустрічаються й такі, які здійснюють окремі добрі вчинки. Демонів багато: їх кількість обчислюється мільйонами. Демони мають плоть і стать. У звичайному виді вони виглядають потворно, але для здійснення своїх підступних планів можуть набувати вид чоловіків та жінок. Демони смертні: їхні тіла гинуть у боях з богами і людьми, а їх душі - разом із загибеллю Всесвіту. Іноді люди сприймають демонів органами чуття, іноді не сприймають. Але, якщо в іудаїзмі (а також в християнстві та ісламі) робиться акцент на те, що в переважній більшості випадків люди демонів не бачать і не чують, то в індуїзмі такого акценту немає. Демони діляться на старших та молодших. Головного демона звуть Балі. Він разом з багатьма іншими демонами живе в підземному царстві.

Боги. У священній літературі в різних місцях вказується різна кількість богів: і 33, і 333, і 3306, і 3339. Практично найбільш шанованими у всіх конфесіях є 9 богів. Боги - це верховні надприродні істоти, керуючі світом. Як і в будь-якій іншій політеїстичній релігії, кожен з богів має свої специфічні функції. Одні боги виглядають як звичайні люди, але, як правило, величезного росту, інші - в основному як люди, але з якимись особливостями в будові організму (чотири руки, троє очей та ін.). Треті - як тварини (наприклад, як мавпи), четверті - як напівлюди-напівтварини (наприклад, цар птахів Гаруда зображується з головою та крилами орла та з тулубом людини). Один з богів (Брахман) взагалі не має видимого тіла.

Боги вимагають поклоніння, яке позначається словом «пуджа». Богам вклоняються в храмах і вдома, перед сімейним вівтарем. Пуджа містить пробудження богів вранці музичними звуками перед їх зображеннями (наприклад, дзвоном дзвіночків), жертва зображень богів квітів, води і продуктів, молитви та ін. Дев'ять найбільш шанованих богів можна поділити на три трійки.

До першої трійки входять верховні боги. Два з них зараз шануються як верховні боги (Вішну і Шива), один як верховний бог шанувався в минулому, в попередній релігії (Брахма).

У другу трійцю входять їхні дружини (Лакшмі, Парваті, Сарасваті). У третю трійки входять боги, хоча і не верховні, але дуже шановні індусами (Брахман, Ганеша, Кама).

Вішну («всюдисущий») - верховний бог у вішнуїзмі. Крім функції бути верховним богом, у нього є ще дві специфічні функції. По-перше, він - охоронець Всесвіту. Всесвіт створює Брахма, але створений Всесвіт треба охороняти і від передчасного руйнування, і від захоплення влади над Всесвітом демонами, що і робить Вішну. По-друге, він - помічник людям у розв'язанні їхніх життєвих проблем.

Вішну найчастіше зображується (і на малюнках, і в скульптурах) у виді чотирьохрукого чоловіка. В одній руці у нього бойова раковина (він сурмить у неї під час битв), у другій - палиця, в третій - чакра (метальна зброя у виді металевого диска), у четвертій - квітка лотоса. Зброя в трьох руках символізує готовність Вішну боротися із силами зла, квітка лотоса символізує його любов до людей і готовність їм допомагати. Для характеристики Вішну дуже важливим є використання поняття «аватара». У буквальному перекладі це слово означає «сходження». За своєю сутністю аватара - це інше і земне тіло бога. Разом з іншим тілом бог отримує й інше ім'я. При переселенні душі бога в земне тіло, ця душа одночасно залишається і на небі, в основному, небесному тілі бога. Ця душа ніби роздвоюється. Друге, додаткове, фізичне тіло бога існує тільки якийсь час. Потім воно помирає, і душа бога повертається у своє основне й вічне тіло.

За міфологією індуїзму у Вішну було вже 9 аватар і ще одна буде в майбутньому. Ось аватари, які вже були. Перша: життя в тілі риби. Друга: життя в тілі черепахи. Третя: життя в тілі кабана. Четверта: життя в тілі напівлева-напівлюдини. Отже, у перших чотирьох аватарах душа Вішну поки що не поселялася в тілі людини. У решті п'яти аватарах вона живе в людському тілі. П'ята: у тілі карлика на ім'я Вамана. Власне слово «вамана» й означає «карлик». Шоста: у тілі людини на ім'я Парашурама («Темний із сокирою»). Це був воїн, син брахмана, який завжди ходив з бойовою сокирою. Сьома: у тілі людини на ім'я Рама («Темний»). Восьма: в тілі людини на ім'я Крішна (теж перекладається як «Темний»). Дев'ята й остання: в тілі людини на ім'я Будда («Просвітлений»). Мова йде про засновника буддизму. Майбутня, десята аватара теж буде в тілі людини, якого будуть називати Калки. Калки, за віровченням індуїзму, приїде на білому коні та у царському вбранні. Тому цю аватару називають ще так: «Цар на білому коні». Він приїде через багато років, коли на землі влада буде належати негідникам. Калки покарає негідників і встановить на землі золотий вік.

Шива («Милостивий») - верховний бог у шиваїзмі. За своїми специфічними функціями Шива - бог руйнування Всесвіту (він руйнує її, коли приходить для цього час, призначений богами), бог смерті й народження людини (індуїсти кажуть: «Шива стоїть і біля труни, і біля колиски»), бог живої природи (він піклується і про рослини, і про тварин). Шива найчастіше зображується чоловіком темно-синього або лілового кольору з чотирма руками та трьома очима. Третє око, яке розташовано посеред чола (не горизонтально, а вертикально), не тільки бачить, але й випромінює надприродний вогонь, який спалює все на своєму шляху. У Шиви теж є аватари, їх більше 20-ти.

Потойбічне життя має два етапи. Перший називається сансара. Другий - виходом із сансари. Буквальний переклад слова «сансари» з санскриту звучить як «мандрування». Поряд із санскритським терміном «сансари» для позначення першого етапу загробного життя в літературі використовується також французьке слово «реінкарнація» й українське - «переродження». За своєю сутністю це переселення душі з одного тіла (після його смерті) в інше.

Механізмом сансари є карма («вчинок», «діяння»). Карма - це закон переродження, згідно з яким при переважанні добрих вчинків людина отримує гарне переродження, при перевазі поганих - погане переродження. Індуїсти у зв'язку із цим говорять: яка карма - така й сансара. Якщо у Вас гарна карма, то буде гарна сансара. Гарне переродження - це тіло здорової, найбагатшої людини із щасливою долею. Погане переродження - це тіло рослини, або тварини, або людини хворої, бідної та нещасної. За світоглядом індуїстів злочинець в одному з наступних життів стає жертвою того злочину, який він вчинив. Злодій буде обкрадений, ґвалтівник - зґвалтований, вбивця - убитий. Специфічними етапами сансари є перебування душ людей у раю (для праведників) або в пеклі (для грішників).

Індуїзм - найбільша національна релігія в світі, й вже це - дуже серйозна причина для уважного вивчення індуїзму.

Іудаїзм - це монотеїстична національна релігія євреїв. Послідовники іудаїзму називають себе юдеями.

Як вважають історики, до VІІ ст. до н. е. в євреїв була інша релігія. Її називають давньоєврейською релігією. Вона виникла в XІ ст. до н. е. разом з виникненням класів і держави в єврейського народу. Давньоєврейська релігія, як і всі інші національні релігії, була політеїстичною. Історики вважають, що монотеїстичні уявлення в євреїв сформувалися в релігію тільки в VІІ ст. до н. е. під час правління в Юдеї (Південної частини Палестини) царя Йосії. На думку істориків, з джерел відомо не тільки століття, але і рік початку переходу євреїв від давньоєврейської релігії до іудаїзму. Це був 621-й рік до н. е. У цьому році цар Юдеї Йосія видав указ, що забороняє шанування всіх богів, крім одного. Влада почала рішуче винищувати сліди багатобожжя: зображення інших богів знищувалися; святилища, присвячені їм, руйнувалися; євреї, які приносили жертву іншим богам, суворо каралися, аж до смертної кари.

На думку істориків, цього єдиного Бога євреї називали ім'ям Яхве («що є», «існуючий»). Служителі культу вважають, що стверджувати, буцімто Бога звали Яхве, не можна, бо якщо люди того далекого часу знали ім'я Бога, то сьогоднішнє покоління людей через певні історичні причини його імені не знає.

В іудаїзмі існують чотири конфесії. Головна конфесія - ортодоксальний іудаїзм. Він веде свій початок від часу виникнення іудаїзму як такого.

Караїмство виникло в Іраку в VІІІ ст. н. е. Караїми живуть в Ізраїлі, Польщі, Литві, Україні. Слово «караїм» означає «читець», «читає». Основна особливість караїмства - відмова визнавати святість Талмуду. Хасидизм виник у Польщі на початку XVІІІ ст. Слово «хасид» означає «благочестивий», «зразковий». Хасиди вимагають від своїх прихильників «гарячої молитви», тобто гучної молитви зі сльозами на очах.

Реформований іудаїзм виник на початку XІX ст. в Німеччині. Головне в ньому - обрядові реформи.

У віровченні іудаїзму можна виділити вісім основних положень. Ці навчання:

1) про священні книги;

2) надприродні істоти;

3) Машиаха (Месію);

4) пророків;

5) душу;

6) загробне життя;

7) харчові заборони;

8) суботу.

Священні книги іудаїзму можна розділити на три групи. До першої групи входить одна книга - та, яку називають словом Тора (в перекладі з івриту - «Закон»). Друга група містить знов тільки одну книгу: Танах. До третьої групи входить деяка кількість книг-томів (а в кожному томі певна кількість творів). Ці збори священних книг називаються словом Талмуд («Вивчення»).

Тора - найголовніша, найшанованіша книга в іудаїзмі. В ній зібрані релігійні догмати. Всі екземпляри Тори з давніх часів до наших днів пишуть вручну на шкірі. Тору зберігають у синагогах (так сьогодні називають молитовні будинки іудеїв) в особливій шафі. У деяких книгах пишуть, що Мойсей вважається автором Тори. Що стосується істориків, то вони думають, що Тора написана тільки людьми і почала вона створюватися в XІІІ ст. до н. е. Тора - це одна книга, але вона складається з п'яти книг-творів. Тора написана на івриті.

Танах - це одна книга, яка складається з двадцяти чотирьох книг-творів. А ці двадцять чотири книги діляться на три частини, і кожна частина має свою назву. У першу частину Танах входить п'ять книг, і ця частина називається Торою. Перша священна книга, яка називається Торою, є одночасно складовою частиною другої священної книги під назвою Танах. У другу частину - Невіїм («Пророки») - входить сім книг, у третю - Хтувім («Писання») - дванадцять книг.

Талмуд - це певна кількість книг-томів. В оригіналі (написаний частково на івриті, частково арамейською мовою) перевидана в наш час, - це 19 томів.

Згідно з головною ідеєю цього вчення, віруючі мають шанувати пророків. Пророки - це люди, яким Бог дав завдання і можливості віщувати людям істину. У Танах згадуються 78 пророків та 7 пророчиць. Шанування пророків в іудаїзмі виражається у формі поважної розмови про них у проповідях і в побуті. Серед усіх пророків виділяються два великих: Ілля та Мойсей. Цих пророків шанували також у формі особливих ритуальних дій під час релігійного свята Пейсах.

Навчання про душу мають усі релігії класового суспільства. В Іудаїзмі існує кілька головних його пунктів. Душа - надприродна частина людини. Ця відповідь означає, що душа, на відміну від тіла, не підкоряється законам природи. Душа не залежить від тіла, вона може існувати і без нього. Душа існує як цілісне утворення або як сукупність найдрібніших частинок, душа кожної людини сотворена Богом.

Іудеї мають дотримуватися певних харчових заборон. Найбільші з них три. По-перше, їм не можна вживати в їжу м'ясо тих тварин, які в Торі названі нечистими. Список нечистих тварин на основі вивчення Тори складають рабини. У нього, зокрема, входять свині, зайці, коні, верблюди, краби, омари, устриці, креветки та ін. По-друге, їм заборонено вживати в їжу кров. Тому можна харчуватися тільки знекровленим м'ясом. Таке м'ясо називають «кашерним» («кашер» з івриту перекладається як «відповідний», «правильний»). По-третє, заборонено одночасно вживати м'ясну і молочну їжу (наприклад, пельмені зі сметаною).

Іудаїзм був важливим ідейним джерелом для двох найбільших релігій світу - християнства та ісламу. Дві головні священні книги іудаїзму - Тора і Танах - стали священними також й для християн. Багато ідей цих книг були повторені у священній книзі мусульман - Корані.

Висновки. Національно-державні релігії сформувалися в процесі історичного розвитку країн як самобутні системи і відображали специфічні природні, соціальні та культурно-духовні фактори окремої країни. Релігія взаємодіє із зовнішнім етнокультурним середовищем і трансформується під його впливом. Значний вплив на трансформацію релігії здійснюють політичні, соціальні, економічні, демографічні, географічні чинники. Національно-державні релігії, які не змогли трансформуватися до нових умов життя, занепадали, звільняючи місце більш пристосованим релігіям.

Питання для самоконтролю

1. Що таке етнічні релігії, як вони класифікуються?

2. Які фактори впливають на специфіку окремих етнодержавних релігій?

3. Назвіть ранні й пізні національні релігії, чим вони відрізняються?

4. Індуїзм - спосіб життя чи релігія?

5. Назвіть і коротко схарактеризуйте давньоіндійські священні книги.

6. Яка роль національних релігій у державах Східної Азії?

7. У чому специфіка іудаїзму як національної релігії євреїв?

8. Які риси мають бути у благородної людини за вченням Конфуція?

4. Буддизм як світова релігія

Основні напрями та форми буддизму.

Мета - розглянути особливості світових релігій, проаналізувати священні тексти, основи віровчення і культу, основні напрями та форми Буддизму.

Ключові поняття: Будда, благородні істини, ваджраяна, восьмирічний шлях, дзен-буддизм, ламаїзм, нірвана, махаяна, сангха, тантризм, трипітака, хінаяна, чань-буддизм.

4.1 Поняття світової релігії

У І тисячолітті до н. е. - І тисячолітті н. е. на зміну первісним і стародавнім національно-державним релігіям приходять світові релігії. Вони немов підводять закономірний підсумок тисячолітньої релігійної еволюції людства. Це виражається в таких основних моментах, які стосуються віровчення, культу і релігійної організації.

1. У світових релігіях у найповнішому і завершеному виді наявний монотеїзм, уявлення про єдиного Бога як творця світу й законодавця людей.

2. Остаточно складається єдина, цілісна система догматів віровчення, серед яких провідне значення приділяється вченню про замогильну подяку.

3. Автономна община як переважаюча форма релігійної організації на етапі національно-державних релігій змінюється набагато більш централізованою і масштабною організацією - церквою, що складається з мирян та священнослужителів.

4. Головна особливість світових релігій, завдяки якій вони власне й одержали свою назву, полягає в їх наднаціональному характері. Люди об'єднуються в релігійну організацію як єдиновірці, незалежно від національної, державної, мовної або соціальної приналежності. Ця характерна межа світових релігій тісно пов'язана з першою їх особливістю: віра в єдиного Бога якраз і має на увазі, що він є Богом для всіх людей.

Найпершою зі світових релігій є буддизм. Тому доцільно саме з нього почати розгляд феномена світових релігій.

Основна зона розповсюдження буддизму - країни Південної та Південно-Східної Азії. Вважається, що всього у світі сповідують буддизм 360 млн чоловік. Більше всього буддистів у таких азіатських країнах: Китай (50-60 млн у Китаї, 20-25 млн етнічних китайців по всьому світу), Таїланд, Японія, Бірма, В'єтнам, Корея, Шрі-Ланка, Камбоджа, Тибет як автономна область Китаю, Лаос, Монголія і Бутан. У відсотковому відношенні буддистів до загальної чисельності населення лідирують Таїланд (більше 90%), Бірма, Лаос, дещо відстає від них Шрі-Ланка (65-70%).

Разом з тим в останні сто років буддизм переживає не кращі часи в своїй історії, оскільки питома вага віруючих буддистів у загальному числі жителів планети помітно зменшилася (з 7-8 до 5-6%).

4.2 Життя Гаутами Будди

Відправним пунктом у розгляді буддизму для нас стане особистість його основоположника - Будди.

Треба сказати, що існують як міфічна, так і реальна біографія Будди. Хоча ніяких справжніх історичних фактів, що дозволяють з безперечною достовірністю встановити час життя Будди, немає, вважається, що засновник буддизму - реальна історична особа, яка жила між VІІ-V ст. до н. е. Він відомий під різними іменами: Сіддхартха (особисте ім'я, санськр. - що досяг мети), Гаутама (родове ім'я, що означає - «походить з роду Готамів»), Шак'ямуні (букв. «мудрець з племені шак'я»), нарешті, найвідоміше з них - Будда (санськр. Просвітлений). У день повного місяця в травні 1956 р. буддисти всіх країн і напрямів відзначили 2500 років з дня смерті Будди. А оскільки загальноприйнято, що Будда прожив близько 80 років, то офіційні роки його життя - 624-544 рр. до н. е. За іншою, більш науково обґрунтованою версією, роки життя Будди - 566-486 рр. до н. е.

Сіддхартха народився в Капілавасту, в південній частині нинішнього Непалу, приблизно в VІ ст. до н. е. Його батько Шуддходхана, голова знатного клану Шакьєв, належав до касти воїнів. Згідно з переказами, при народженні дитини її батькам було передбачено, що він стане або великим Правителем, або Вчителем Всесвіту. Батько, твердо вирішив, що син має бути його спадкоємцем, вжив усіх заходів до того, щоб син не бачив страждань світу. В результаті Сіддхартха провів юні роки в розкоші, як і належало багатій молодій людині. Він одружився з двоюрідною сестрою Яшодхаре, завоювавши її в змаганні на спритність та силу (сваямвара), в якому засоромив всіх інших учасників. Будучи людиною, схильною до роздумів, він незабаром втомився від дозвільного життя і звернувся до релігії. У віці 29 років, всупереч намаганням батька, він все ж таки побачив чотири ознаки, які мали визначити його долю. Вперше в житті він побачив старість (старезного діда), потім хворобу (людину, виснажену хворобою), смерть (мертве тіло) і справжню безтурботність (бродячого жебракуючого ченця). Насправді побачені Сіддхартха люди були богами, що взяли таку подобу для того, щоб допомогти Сіддхартха стати Буддою. Навіть щаслива звістка про народження сина не порадувала його, та одного разу вночі він залишив палац та поїхав на своєму вірному коні Кантхаке. Сиддхартха зняв дорогий одяг, переодягнувся в чернече плаття і незабаром оселився відлюдником у лісі. Потім він приєднався до п'яти аскетів у надії, що умертвіння плоті приведе його до прозріння та спокою. Після шести років суворої аскези, так і не наблизившись до мети, Сіддхартха розлучився з аскетами й почав вести більш помірний спосіб життя.

Одного разу Сіддхартха Гаутама, якому було вже тридцять п'ять років, сів під деревом бодхі (рід смоківниці) поблизу містечка Гайя в східній Індії та пізнав істину, вирішивши загадку страждання, і зрозумів, що має робити людина для його подолання. Повністю просвітлений, він досяг граничної відчуженості від світу (нірвани), що означає припинення страждань.

Ще 49 днів провів він у медитації під деревом, а потім відправився в Оленячий парк біля Бенареса, де знайшов п'ятьох аскетів, з якими жив у лісі. Їм Будда і прочитав свою першу проповідь. Незабаром Будда набув безліч послідовників, найулюбленішим з яких був його двоюрідний брат Ананда, і організував громаду (сангхі), за сутністю, чернечий орден (бхікху - «жебраки»).

Будда займав особливе місце серед видатних духовних наставників свого часу, народився, хай у багатій і знатній, проте звичній кшатрійськой сім'ї. Це незвичайне місце й статус всесвітньої значущості особи Сіддхартхи Гаутами і підкреслював його титул Просвітленого - Будди, точно так, як і найменування Рятівника - Христа звеличить через декілька століть у всесвітньо-історичному плані особа Ісуса з Назарета.

4.3 Буддійське віровчення і культ

Спочатку те, що проповідував Будда, і те, про що потім розказували його учні, передавалося усно з покоління в покоління. І лише через декілька сторіч після зародження буддизму на о. Цейлон були вперше зроблені записи зведень священних текстів буддизму, які одержали назву Тіпітака (букв. три корзини). Інша версія канону - так звана санскритська Тіпітака - була записана небагато пізніше в Індії. До наших днів від неї збереглися окремі фрагменти, відомі за перекладами на східні мови. У 1871 р. з метою впорядкування буддійського Священного писання в Бірмі був скликаний спеціальний собор. 2400 його учасників шляхом зіставлення різних списків і перекладів, Тіпітаки створили єдиний уніфікований текст.