Вселенські синоди і витоки полеміки між Візантією і Заходом

Натомість у Римі того ж часу набуває поширення легенда про «донацію Костянтина» -- імператора, який визначив своїм едиктом особливе місце Рима. У такий спосіб володар віддячив папі Сильвестру за хрещення і зцілення у чудовний спосіб від лепри. Такий акт мав означати відмову імперії від язичництва, з подальшою суцільною християнізацією. Дослідники зазначають, що процес складання легенди доволі складний, а певні елементи визнання за Римом високого статусу фіксуються вже за часів імператора Юстиніана (482-562). Костянтинова легенда включає уявлення про пентархію і про боротьбу за вище місце у цій ієрархії столиць. Легенда мала також художнє втілення, на що вказує Керолайн Ґудсон. Ще на рубежі VIII- ІХ ст. у Римі постала мозаїка у Латеранському Триклініумі, що зображувала імператора Костянтина й папу Сильвестра, які отримували від Христа ознаки їхньої влади: імператор -- «ІаЬогиш» світської влади, папа ж приймав ключі від Царства Небесного -- символ правління Церкви, тоді як мозаїка обабіч зображувала ап. Петра, який вручає імператорові Карлу Великому військовий штандарт, а папі Леву палліум єпископської влади.

Ще одна легенда, пов'язана з Костянтином, що набула поширення у грецьких, церковнослов'янських та українських джерелах, -- про здобуття Ісусового хреста в Єрусалимі, що, імовірно, мало на меті піднести вплив цієї східної столиці і її значущість у протистоянні східних патріархів Римові та його нововведенням. Попри те, що витоки легенди сягають часів раннього християнства, переміщення хреста до Царгорода відбувалося також у 638 р. у зв'язку з атаками мусульман. З іншого боку, «Книга понтифіків», описуючи події рубежу УІІ-УІІІ ст., оповідає про папу Стефана, який натрапив на фрагмент священного древа Господнього хреста, що мало свідчити про спроби творення легенди про Костянтина, вказує на зв'язок між Римом і священними реліквіями, які знаходяться у ньому. Отже, папа Стефан (687701), «завдяки Божому одкровенню», натрапив на срібну скриню у святині ап. Петра, де містилася подушка, а під нею хрест, оздоблений коштовностями. Понтифік зняв з нього чотири пластини, оздоблені коштовним камінням, під якими натрапив на фрагмент спасенного древа -- Господнього хреста. Від того дня, веде далі «Книги понтифіків», усталився звичай цілування цього древа у свято Хрестовоздвиження у базиліці Спасителя, яку називають Костянтиновою. Можна припустити, що до пошуків власних сакральних джерел понтифіків спонукав зміст канонів, ухвалених у Трулло.

На українських землях первинна легенда про знаходження хреста в Єрусалимі імператрицею Оленою та Костянтином отримала надзвичайне поширення з другої половини ХУІ ст. Різні її версії, що мали переклад на староукраїнську, відображували також сюжет популярної у латинській Європі «Золотої легенди» Якоба де Вораґіне (час укладання припадає на кінець ХІІІ ст.). Ще один звичай, про який оповідає «Книга понтифіків», утвердився за Карла Великого й папи Лева ІІІ: імператор подарував золотого хреста до базиліки Спасителя, яку називали Костянтиновою; стало традицією, що під час літаній хрест несли попереду пап; цього хреста викрали злодії за часів папи Пасхала. Відомо, що реліквії Гробу Господнього вислано у дарунок Єрусалимським патріархом у 799 р. Карлові Великому.

Час розбрату у ІХ ст. припадає на зміну династії: замість забитого імператора Михайла ІІІ приходить Василь І (867-886), засновник Македонської династії. Крім того, впродовж десятиліть у Візантії точилася боротьба між двома очільниками Церкви -- патріархами Ігнатієм і Фотієм. Протистояння між зверхниками доповнюється розбіжностями їхнього походження. Фотій -- знаний вчений Візантії, поціновувач античної науки, тоді як патріарх Ігнатій -- євнух, вигнанець, неук, який викликав захоплення його духовними якостями у прибічників. Житіє патріарха, що постало вже у Х ст., оповідає, що коли патріарх здійснював таїнство євхаристії, то робив це настільки завзято, що над вівтарем можна було помітити присутність Св. Духа, а святий хліб цілковито перетворювався наче небесне вугілля, ясно освітлюючись сяйвом небесного вогню. Френсіс Дворнік указує, що Ігнатієва нехіть до богослов'я і філософії викликала у його противників бажання насміхатися над ним, тому мала місце спроба вигадати штучну єресь про подвійну душу, про що Фотій оповідав Костянтинові Філософу, аби подивитися на безпомічну реакцію патріарха. З реальним приходом до влади імператора Михайла у Візантії відбувається усунення патріарха Ігнатія. Житіє патріарха, авторство якого приписується Микиті Давидові Пафлагону, датується 910-920 рр., рясно висвітлює конфлікт між двома церковними очільниками і причини вивищення Фотія (810-893), який, крім глибоких світських знань, був політично вправним. У 858 р. відбулося усунення патріарха Ігнатія. Житіє Ігнатія пише, що набувши неабиякої вченості у літературі, поезії, риториці, філософії, медицині, своєю ерудицією Фотій поборював навіть античних авторів, однак його міркування, як вказує укладач Житія, не завжди узгоджувалися з Христовими приписами. Фотій був автором низки проповідей, які впливали не лише на візантійську гомілетичну вправність, а й цілий світ ОнЬодоха. Серед текстів Фотія -- промова-проповідь, присвячена імператорові Михайлу, виголошена у Софії в Царгороді.

Болгарське питання і забуті синоди

Попри загальне враження про визначальний вплив періоду іконоборства на складання різниць в богослов'ї та обрядах Сходу та Заходу, більш вагомим слід уважати чинник синодального спілкування та видання спільних канонів, що поєднували ці дві традиції в одне, тоді як брак цього спілкування призвів до поглиблення розбрату між ними. Крім того, за часів розбрату починають розвиватися нові тенденції у літургії Заходу. Крім семи вселенських синодів, на які покликалися повсякчас православні автори у власних писаннях, фіксуються свідчення про спроби скликати принаймні ще кілька соборів. Попри відмову визнавати їх як чинні вселенські, згадки про ці синоди докладно або ж уривчасто збереглися в джерелах. Більшість дослідників звертає увагу на прив'язку релігійних дискусій і політичних подій, зокрема, питання контролю над колишньою Іллірікою, зрештою, втраченою для Рима й Царгорода, оскільки болгари, які заселилися на її теренах, мали власне уявлення про стосунки з християнами-сусідами, тож численні спроби підкорити їх були малоуспішними. Наступна боротьба точилася на рівні релігії за хрещення і поширення впливу на Болгарію, що супроводжувалося змаганнями між Царгородом і Римом і між самими латинниками також.

Протистояння між Римом і Царгородом загострювалося через зміну патріархів у Візантії. Римська «Книга понтифіків» і Житіє Ігнатія надзвичайно драматично оповідають про протистояння між очільниками Церкви. Коли Ігнатій перебував у Мітилені, Фотій наповнив його почет негідниками і на зібранні у храмі Святих Апостолів виголосив вирок про його усунення, за відсутності патріарха. Крім того, Фотій проголосив йому анатему, відлучення, як пише Житіє Ігнатія, він діяв як прокурор і суддя. Формальним підтвердженням усунення патріарха Ігнатія став синод, проведений у 861 р. Римське джерело надає майже дзеркальну оповідь про ці ж події. «Книга понтифіків» повідомляє, що імператор Михайло забажав усунути Ігнатія через суд, замінивши старого патріарха Фотієм -- солдатом і лаїком. Тим часом, як оповідає «Книга», папа Миколай І вислав послів до Болгарії, оскільки прочув про бажання правителя тої країни охреститися, тож вони виїхали, аби навернути народ Болгарії. Інші римські легати мали вирушити до Царгорода, однак затримані на кордоні, простояли там сорок днів і повернулися до Рима. До Рима ж вислали посольство, яке мало повідомити, що патріарх сам зрікся патріаршества через хворобу і вік, наголошуючи на боротьбі з залишками іконоклазму, хоч насправді прибічники Фотія шукали допомоги Старого Рима задля цілковитого усунення Ігнатія. Житіє Ігнатія повідомляє також про спустошливий похід племені русів на Північ Візантії. Крім того, зазначається, що Ігнатій відкинув своє зречення, у якому він зізнавався, що прийшов до влади поза законним обранням, тож усі роки був не патріархом, а узурпатором, заявивши, що воно було підробкою. Тим часом папа Миколай дізнався про те, що сталося з Ігнатієм насправді. Понтифік відлучив самого Фотія, вирік йому анатему, хоч і вислав листа з закликом до диспуту.

Свідченням про наростання напруги між двома столицями є низка листів папи Миколая, які вивчала Дж.К. Бішоп. У посланні до імператора Михайла ІІІ (25 вересня 860 р.) засуджується, зокрема, поставлення Фотія й усунення Ігнатія. Фотій стрімко пройшов свячення одразу від лаїка до патріарха без поради з папою. Понтифік просив відновити папську патримонію над Сицилією, Калабрією, Грецією та Іллірікою. У 681 р. синод, на який прибули легати з Апостольської столиці, намагався прийняти рішення стосовно Ігнатія, але він відмовився підкорятися, оскільки вважав, що посланці Рима є упередженими щодо нього. Усунення Ігнатія випливало з позиції імператора Михайла, який формально став імператором у 842 р., у трирічному віці, а його мати Теодора залишалася регентшою до 857 р.

Ще один синод у Царгороді, проведений Фотієм у 867 р., мав на меті застерегти поширення нових римських релігійних практик, відмінних від грецьких, і спроб їх запровадження до Болгарії. У «Житії патріарха Ігнатія» зазначається, що метою скликання синоду стало прагнення відлучити папу Миколая І. Фотій задля усунення папи також намагався підкупити франкського короля Людовіка і його дружину. Синод 867 р. відбувався під орудою імператора Михайла, тоді Фотій намагався підробити підписи присутніх ієрархів, співімператор Василь І відмовився підписувати документ, а імператор Михайло підписав його вночі напідпитку. Критичне ставлення до синоду проявилося найбільш у «Книгах понтифіків», які указують, що містяни столиці не знали про проведення синоду, а присутні ієрархи завітали до столиці у різних справах. Фотій залучив містян для підроблення підписів єпископів. Результати синоду, підроблені і не підписані його учасниками, патріарх Фотій надіслав до болгарського царя Бориса-Михайла (пом. 907 р.), намагаючись схилити його до антиримського альянсу.

Стосовно самого володаря Болгарії, то, як уважається, він отримав хрещення з рук візантійців, однак придворна партія почала схиляти його на бік Рима, що призвело до нав'язання тісніших стосунків з франками. Зближення з Римом мало би підняти питання розбіжностей між візантійцями і латинниками, тож папа у листі до болгарського правителя надав докладні роз'яснення особливостей християнських практик загалом і розбіжностей з греками зокрема: ставлення до хрещених юдеїв, миропомазання, заборони носити на головах пов'язки з лляної тканини. Розлогий лист папи Миколая (866 р.) не лише наводить низку розбіжностей у звичаях Сходу та Заходу, він звертається до тих практик, звичаїв та уявлень, що загалом спростовують чи слідують структурі канонів Трулло, акцентуючись на дотриманні звичаїв хрещення, шлюбів, убрання тощо. Дослідники вже звертали увагу на докладність листа, що торкається широкого кола релігійних практик. У посланні папа відкидає твердження греків про заборону споживати м'ясо тварин, яких забили євнухи. Греки, відповідно до листа, вважали це за тяжкий гріх. Папа ж зауважує, що якщо євнухи дотримуються Божих настанов, то долучаться Царства Небесного, жоден не може відкидати тих, хто має відсічені частини тіла, бо «згодом разом з апостолами усі вірні отримають чудові тіла». Папа Миколай цитував євангеліста Луку, який казав: «Ось муж ефіопський євнух, у царстві Кандакському важливий!», насправді ж це -- оповідь про навернення й хрещення євнуха, здійснені ап. Филипом, чий переказ наводиться в Діяннях Апостолів (8, 27-39). У листі папа Миколай дораджує проводити обряд хрещення на Великдень та П'ятидесятницю, що відповідає настановам і звичаям літургістів Каролінгської доби. Однак окремо зазначаються ті, хто через загрозу смерті можуть прийняти хрещення у невстановлений час. Стосовно постів, то дораджується утримуватися від споживання м' ясних страв у Велику суботу і суботу П' ятидесятниці, сім днів утримання відповідають давнім, старозавітнім дням, коли споживався хліб без дріжджів, а в дні Воскресіння бенкетували м'ясними стравами. У листі наголошується на забороні бігамії. Миколай відкидає твердження греків, що не слід митися у середу та п'ятницю, що підкріплюється словами папи Григорія Великого. Папа наполягав на дотриманні суботи як Божого дня, розтлумачуючи розбіжність між юдейським шабатом і суботнім постом католиків. У листі спростовується обов'язковість жесту при молитві у церкві з перехрещеними руками. Стосовно запитання болгар про правдивих патріархів зазначається, що такими є ті, хто спадкують престоли апостольських осідків: Римського, Александрійського й Антиохійського. Римський престол започаткували ап. Петро і Павло, спираючись на «Христову любов», а зміцнили власною кров'ю. Александрійський осідок установив ап. Марко -- учень і син ап. Петра. У Антиохії відбувалися події, пов'язані з Ісусовими учнями, там же правив перші роки ап. Петро, ще перед Римом. Хоч Єрусалим і Царгород називаються патріаршими осідками, однак вони позбавлені апостольського минулого і не підтверджені Нікейським синодом. Єдине, що пов'язує Царгород з минулим, випливає з його іншої назви -- Новий Рим. Також давні синоди ніколи не згадують Єрусалим як центр єпископства, а лише Гелію. Друге місце після Рима має посідати Александрія. У листі міститься адорація хреста: ним Мойсей поділив море, знищив Амелеха, подолав Гедеона, а Христос здобув звитягу над дияволом, який прагнув винищити імперію. Хрест, пише Миколай, є символом, який наноситься на наших чолах, захищаючи від усього ворожого (фактично відтворює елементи екзорцизму); хрест -- веде далі понтифік -- символ віри і великий острах для диявола, який і християнські володарі використовують завжди за потреби. Інший подібний лист Миколай надіслав до імператора Михайла ІІІ роком раніше, у вересні 865 р. Це послання розглядається в історіографії, як одне з найбільш значущих свідчень виправдання папської влади над Царгородом, у якому папа дав відповідь на Фотієву екскомунікацію. Лист надзвичайно розлогий, папа висвітлює широке коло питань, спростовує закиди Михайла, які явно розгнівали понтифіка, зокрема, іменування латинської мови варварською й скіфською. Знаковим у листі є окреслення джерела папської влади. Вона походить від привілею, наданого Церкві від самого Христа, а не від синодів: «тягар цієї честі не є заслуженим, а виходить від повеління, що йде від Бога через св. Петра».

Іншим листом, що віддзеркалює настанови болгарам, є повчання Фотія болгарському цареві Борису-Михайлу, зокрема, стосовно зміни у Символі віри, додатку про сходження Святого Духа і від Сина. Лист Фотія до Бориса- Михайла 865-866 рр. складається з двох частин, у першій з яких, догматичній, наводиться Нікейсько-Царгородський Символ віри, згадується про сім вселенських соборів, а у другій, моралізаторській, пояснюються обов'язки християнського володаря, який мав би облишити спроби «пошуку слави», а дбати про зубожілих і чинити спротив єретичним ученням. Значна увага у листі приділялася історії синодів. Міститься осуд єретиків Орігена, Евагрія, Дідилоса, яких Фотій називає «давніми хворобами», що мали на меті запровадити еллінську міфологію до Церкви Бога. Ці єретики, як пояснює патріарх, стверджували, що душі можуть втілюватися до різних тіл поспіль. Таким чином єретики провіщали кінець вічним мукам та повернення відпалих янголів до слави небесної, відкидали можливість сполучення тіл з душами після Воскресіння. Стосовно Шостого синоду згадується про усунення науки про одну волю і про одне творення у Христі, яке було частиною монофізитського вчення. Однак оминається увагою перелік «антиримських закидів», що ввійшов до складу канонів Трулло. Значної уваги Фотій приділяє соборові у Нікеї, що засудив іконоклазм й відновив шанування образів, зазначаючи, що іконоборці принижували святі образи своїми ступнями, руками, губами; вони «зненавиділи ікони більш, аніж божків грецьких язичників, насміхалися над ними, вкидали до багаття». Подібно до інших візантійців, патріарх уважав, що коріння цього вчення сягає юдейства. У листі також містяться елементи адорації хреста: Фотій закликає вшановувати хрест, завдяки якому «легіони дияволів вигнані і дивні хвороби подолані». Фотій зіставляє керманича Болгарії з Костянтином: колись і той жив у світі ідолів, тож прийняття християнства нагадує вчинок давнього імператора.

Стосовно причин, які спонукали скликання патріархом Фотієм синоду 867 р., то Фр. Дворнік указує на пріоритетність спротиву римській експансії у Болгарії, до якої напливали місіонери Заходу, ніж виступу проти Західної Церкви як такої. Закид Фотія папі Миколаю і латинникам загалом щодо запровадження додатку до Символу віри (Рїіїодие), до спростування якого патріарх повертався протягом кількох наступних десятиліть, можна вважати лише подібним до правди, бо при інтронізації (весна 860 р.) патріарх надіслав понтифікові свій Символ віри, у якому відкидав єретичні вчення, в тому числі єресь Гонорія, визнавав вселенські синоди. Рим уникав офіційного запровадження додатку, попри згоду з його богословським значенням. Ще папа Лев ІІІ виставив коштовні скрижалі коло собору Св. Петра у Римі, де наводився Нікейсько-Царгородський Символ віри, без додатків у тринітарній частині. Тож Фотієв Символ віри сприймався папою Миколаєм як досконалий.

Матеріали синоду 867 р. не збереглися, бо були піддані публічному спростуванню та профанації невдовзі після проведення самого зібрання. Дж.К. Бішоп зазначає, що відлучення папи у серпні 867 р. сталося вперше в історії, адже раніше лише папи відлучали патріархів через проголошувані тими єретичні вчення. Про перебіг синоду повідомляють акти ще одного невизнаного синоду у Царгороді (869 р.), який мав на меті припинити розбрат між Візантією і Римом. Тож Фотій для свого синоду «зібрав фальшивих вікаріїв з 3-х столиць Сходу, спорядив імена обвинувачів і свідків, обміркував дослівні ролі для окремих осіб, самочинно уклав і здійснив записи до актів собору, проголошуючи анатему папі Миколаю і його поплічникам». Приблизне уявлення про порушені на зібранні питання можна визначити за текстом «Енциліки» східним патріархам від Фотія, укладання якої датується весною-літом 867 р. Зміст «Енцикліки» повторювався у численних грецьких рукописах і мав церковнослов'янський переклад. У листі згадується про помноження єретичних учень, навернення болгар і варварів на християнську віру; автор звертається до питань догматики й обрядових розбіжностей. Однак, окрім добре знаного Фотієвого листа, слід згадати інший перелік, що міститься у листі папи Миколая.

Саме завдяки листу папи Миколая І, де міститься перелік антилатинських оскаржень греків зі звинуваченнями у нововведеннях, можна сягнути першого свідчення догматичних й обрядових закидів, які почали масово з'являтися вже у другій половині ХІ ст. Попри те, що цей документ є латинським за змістом й мовою, саме він зберіг найбільш давній перелік з оскарженнями латинників. Лист папи від 23 жовтня 867 р., адресований архієпископові Реймса Гінкмару (806-882) -- впливовому архієпископу Західної Європи, на думку Фр. Дворніка, мав на меті переконати ієрарха, що висунуті Фотієм закиди Римові й виречена понтифікові анатема стосуються всієї католицької Церкви, а відповідно і франків. Лист папи, написаний у формі риторичних запитань, містить символічні запевнення, що Римський престол не вигадував нового (поуіїаїіз іпуепїогез), зважаючи на ригоризм Царгороду щодо синодальних традицій, ритуалів й обрядів, які існували до запровадження іконоборства, а з іншого боку, містить запевнення у відсутності єретиків, попри «нещодавню схизму [візантійців], якої вони зріклися щойно кілька десятиліть тому». Стосовно самого візантійського переліку оскаржень у листі, то він охоплює низку напрямів християнської традиції -- від богословської (додаток до Символу віри) й до обрядової (дотримання постів, хрещення, посвячення) тощо. Папа не лише наводить закиди візантійців, але й намагається витлумачувати їх під кутом зору місцевої традиції. Отже, перелік закидів такий: (1) постування у суботи; (2) додаток про сходження Святого Духа і від Сина, БіНодие; (3) заборона шлюбів священикам; (4) намощування чола хрещених миррою, що виготовляється на водній основі; (5) скорочення часу постування, оскільки на восьмий тиждень перед Великоднем споживають м'ясо (м'ясопуст) і на сьомий тиждень споживають сир і яйця (сиропуст); (6) принесення офіри ягням на вівтарі на Великдень, подібно до юдеїв, разом із Тілом Божим, благословення його; (7) виражається занепокоєння щодо гоління борід кліриками; (8) отримання дияконами одразу єпископських свячень, оминаючи пресвитерські. Такий перелік, у порівнянні з тими, що постали у другій половині ХІ ст., виглядає доволі розбудованим, віддзеркалюючи розвиток латинської традиції за браку синодального спілкування впродовж періоду іконоклазму й реформ часів Каролінгів, що мали на меті узгодити більшість розбіжностей між Римськими традиціями і обрядами й ритуалами франків. Заходи з уніфікації релігійних практик відображаються у місалах й поясненнях Амалара з Меца (пом. 850) і Валафріда Страбо (808-849), чиї докладні приписи копіювалися аж до початку Реформації. Латинники у поясненнях своїх особливих практик почасти покликалися на авторитетні постаті минулого: папу Сильвестра -- хрестителя Костянтина, папу Григорія Великого -- автора Житія Св. Венедикта й численних проповідей, що увійшли також до східної традиції. Тож, у своїх поясненнях папа Миколай звертав увагу на те, що суботній піст існував з часів папи Сильвестра. Зміни у тринітарній інтерпретації він пояснює браком авторитетних писемних джерел, замість яких розповсюджуються закиди у відступництві, які «розносяться наче скавчання». Візантійський перелік закидів збурив франків, свідченням чого є поява невдовзі розлогого твору Ратрамнуса з монастиря Корбі, про що йтиметься нижче.

Стосовно Візантії, то впродовж наступних десятиліть постали нові, більш розлогі твори з полемічними оскарженнями, найбільш значущим з яких можна вважати «Містагогію», приписувану Фотієві. У цих писаннях набула розвитку аргументація, спрямована проти додатку до Символу віри про сходження Святого Духа і від Сина, а також апологія вселенських синодів.

Як вже видно з канонів Трулло, перевдягання було однією з ознак залишків античної культури, святкування і карнавалу. Про випадки перевдягань повідомляють візантійські джерела. Крім описів спроб приховати власну тендерну ідентичність, трапляються інші описи заміни одягу. «Хронографія продовжувача Теофана» оповідає про дивні, на перший погляд, забави імператора Михайла Ш. Чим більше Михайло віддалявся від своїх обов'язків імператора, як зазначає Хронографія, тим більше навертався до беззаконня. Імператор оточив себе зграєю людисьок, у колі яких слухав сороміцькі оповідки, пиячив і витрачав публічні кошти на власні забаганки, вистави й танці. Він піддавав осміхові віру, оточивши себе мімами й буфонами. Церковні обряди Михайло зробив предметом насміху. Одному чоловікові зі своєї ватаги він надав чин патріарха, крім того, встановив одинадцятьох митрополитів, одним з яких став сам. Потішний патріарх Грулосс отримав ошатні ризи, гаптовані золотом, на плечі наклав палліум, себе ж імператор назвав єпископом Доброміста. Крім того, новоявлені митрополити отримали лютні, які мали тримати під своїми ризами, аби могли за потреби ними скористатися. Так імператор збирався відправляти літургію і святі обряди, що призводило до їх профанації. Музичні інструменти мали приглушено звучати під час тихих молитов і набирати сили під час співів. Крім того, імператор надав цій зграї коштовне начиння, що мало слугувати під час літургії, але замість святих дарів наповнював його муштардою з оцтом. Цю суміш потішні ієрархи хотіли надавати як євхаристію, що мало би викликати регіт, лайливі слова і непристойні жести. Одного дня, коли патріарх Ігнатій виїхав до монастиря з почетом і зі співами, він випадково перестрів фальшивого патріарха Грулосса в оточенні «митрополитів», які нагадували сатирів і які виспівували сороміцьку виставу. Коли ж ватага наблизилася до правдивого патріарха Ігнатія, то фальшиві ієрархи почали вигравати гучніше на лютнях й цимбалах подібно до божка Пана. Автор Хронографії відзначає, що імператор Михайло наслідував у своїй поведінці Діоніса, крім того був подібним до Фурій і Титанів. Зіставляючи інші джерела про забави імператора Михайла Ш, Фр. Дворнік доводить, що вони могли справді відбуватися, свідченням чого були записи у канонах Восьмого (Царгородського) синоду. Текст актів синоду містить окремий канон (XVI), що засуджує світських осіб, які вкладали своє волосся і вбиралися у шати кліриків задля забави, установили собі фальшивих єпископів, мали на собі палії тощо.

Фр. Дворнік також звертає увагу на комплекс подій, що призвели до посідання Ігнатієм патріаршого трону, та подальше його усунення з обранням Фотія. За спостереженнями дослідника, релігійна політика на час обрання патріархом Ігнатія і у наступні десятиліття зумовлювалася наявністю двох партій у Візантії: лібералів та екстремістів. Щойно після скасування іконоборчества і відновлення ортодоксії, коли імператор Михайло був ще дитиною, імператриця Теодора призначила Ігнатія без належного обрання з-поміж трьох висунутих синодом кандидатур єпископів, як то було заведено. Порушення процедури закидалося Ігнатові впродовж наступних десятиліть. Крім того, Фр. Дворнік зауважував, що невігластво патріарха викликало бажання чинити насміх над ним: Фотій жартома погрожував проголосити єресь про дві душі, про що оповідав Костянтинові Філософу, майбутньому апостолові слов'ян, аби подивитися на реакцію Ігнатія, безпомічного у питаннях силогістики. Те, що така єресь могла сприйматися цілковито серйозно, свідчать канони Восьмого синоду, крім того, твердження про складність душі могло випливати зі старогрецького вчення про її три складові: вегетативну, оживлену і розумну. Згодом дискусія щодо природи душі отримала новий поштовх.

Криза, що завершилася відходом патріарха Ігнатія й обранням Фотія, була на користь партії екстремістів, як стверджував Фр. Дворнік. З метою усунення імператора Михайла від влади і відновлення влади імператриці Теодори (810-867) ця партія використала престиж Ігнатія, оскільки Фотій додержувався лояльності урядові. Тож Михайло, який свого часу не мав можливості здійснити своє право обрання патріарха, створив патріархат- травесті і таки отримав можливість призначити власного патріарха. Однак за таку витівку він мав сплатити високу ціну -- власне життя.

Роки збурення, що підірвали стосунки між Сходом і Заходом, а також всередині імперій, завершилися скликанням об'єднавчого собору 869 р. задля наведення ладу ставлеником убитого імператора Михайла. Дослідники припускають, що винним у вбивстві був його співправитель Василь. «Хронографія продовжувача Теофана» подає образ Михайла як такого, що поступово відходив від державних справ, тому вчинок членів магістрату й «мудрих членів сенату», які зарізали імператора у палаці св. мученика Мами, виглядає як відповідне завершення його правління. Аби пом'якшити брутальність заколотників, автор Хронографії зазначає, що імператор спав, коли вчинився заколот, тож «від сну він перейшов до смерті».

Римська «Книга понтифіків» у подібний спосіб описує заколот і смерть імператора Візантії. Зазначається, що з приходом до влади у 858 р. Теодорового сина Михайла молодий імператор запропонував свого ставленика Фотія. Папа Миколай піддав сумніву таке рішення, а Василь І, імператор з 867 р., для привернення прихильності Рима повернув Ігнатія та засудив дії Фотія на іншому соборі, обставини якого описує «Книга понтифіків». Посли Римського папи Адріана (867-872) -- наступника Миколая І -- вирушили до Царгорода після смерті імператора Михайла для залагодження стосунків між Римом і Царгородом. «Книга понтифіків» зазначає, що після усунення Фотія у його архіві віднайшли книгу, сповнену закидів проти Римської Церкви і папи Миколая зокрема. Цю книгу опечатали і вислали до папи Адріана як «верховного очільника Церкви» для перевірки, бо царгородці вважали себе невинними, лише один Фотій «відкрив свого рота проти святої Римської Церкви». «Книга понтифіків» щоразу нагадує про вищість Апостольської столиці, зазначаючи, що Фотій міг висловлюватися проти Рима, але не мав чинити суду, оскільки його самого було засуджено двічі. Було вирішено Фотієві книги (тобто синодальні акти) прийняти для вивчення, щоб утретє засудити їх автора як «творця брехні і неправдивих догм». Під час зібрання митрополит Йоан Силуаеум виступив і жбурнув Фотієву книгу на долівку, промовляючи, що «проклятий у Царгороді -- проклятий у Римі», називаючи Фотія диявольським слугою, новим Симоном Волхвом, а «мечник» (БраШагїш) копнув книгу і вдарив її мечем, промовляючи: «знаю, що диявол перебуває в цій книзі, використовуючи пащу Фотія як свого спільника, щоби вивергнути те, чого він сам не в стані вирікати».

Про Фотієві книги згадує також візантійське джерело -- «Житіє патріарха Ігнатія». Отже, на вимогу імператора Василя, Фотій доправив на синод усі документи, які він забрав із собою. Тож віднайшлися дві книги, оздоблені золотом і сріблом, написані чудовим почерком. Одна з них включала акти синоду проти Ігнатія, де містилися зображення патріарха з підписами: «диявол», «джерело гріха», «дитя прокляття», «Антихрист», «Симон Волхв». Друга ж книга містила акти проти папи Миколая та «неймовірні вигадки, що мали принизити цього святого мужа» (синод 867 р.). Копії цих кодексів Фотій свого часу надіслав правителям Франції з дарунками, сподіваючись на допомогу в усуненні папи. Перед тим як спалити, ці книги принесли на синод, запитуючи автора про їх походження. Коли Ігнатій вирішив влаштувати синод для дискусії про Фотія, то вислав послів до Старого Рима від обох «партій», що мали представляти його власних прибічників і Фотієвих. Однак папа Миколай вже помер на той час, а новим понтифіком обрали Адріана. Наступний синод у Царгороді (Четвертий) не лише засудив Фотія, але й скасував усі здійснювані патріархом свячення, (вже за десять років у Царгороді відбувся ще один синод (879) під орудою кардинала Петра, -- легата папи Йоана VIII, де сталося усунення Фотія, однак наступний імператор Лев ще раз відкликав Фотія у 886 р., сам факт проведення синоду відкидав Фр. Дворнік). Фотію вирікли анатему, що збігалося з уже проголошеним прокляттям від папи Миколая. Житіє Ігнатія повідомляє: для підпису, засвідчення синодальних актів, що проголошували анатему Фотію, використовувалися не лише чорнила, але й «справжня кров Спасителя». Захід визнав синод у Царгороді за чинний восьмий.

Синодальні акти 689 р. (Четвертий Царгородський, Восьмий вселенський синод) збереглися також завдяки записам Анастасія Бібліотекаря у «Книзі понтифіків». Вони містять ритуальні заперечення учень Арія, Македонія, Євтихія і Діоскора, анатему Северу, Петрові і Зохорові Сирійському, підіймають питання розбіжностей, хоч і не спростовують закиди проти католиків, наведені у листі папи Миколая. Спочатку книгу «олживих догм» (Фотієві синодальні акти) викинули під двері, аби всі учасники зібрання могли тупцяти по ній, потім її підпалили і вона розгорілася таким полум'ям, що навіть коли розпочався дощ, то полум'я набирало сили, наче краплі дощу були краплями олії: «спантеличені цим, відкрилися серця латинників і греків до слави Господньої, святого папи Миколая і понтифіка Адріана». «Книга понтифіків» зазначає, що на соборі розглядалися численні переступи Фотія, зачитувалися всі листи з закидами проти нього, вислані Римською Церквою. Томи його писань, де він виступав проти папи Миколая, піддавалися вогню. Укладач «Книги» пише, що болгарське посольство висловило задоволення подією, що зібрала обидві частин християнства, крім того, посольство запитало, до якої Церкви вони належать, на що отримало відповідь від легатів, що вони є синами Римської Церкви. У дискусії з царгородцями римські легати наголошували на своєму вищому статусі.

Текст канонів 869 р. підсумовує ухвали, вже знані з попередніх синодів. У них наголошується на незмінності Символу віри з часів Нікейського синоду (Сьомий вселенський, 787 р.), відкидається вчення Арія та його поплічників, які приймали хибне вчення про Трійцю heteroousion, що означає розбіжність субстанцій і брак подібності. Згадується про рішення Другого синоду, на якому проголосили анатему Македонію, який «постав проти Святого Духа і самого Бога, бо допускав розмежування у Трійці між субстанціями Отця, Сина і Святого Духа, також не слід мішати особи, як робив це Сабелій». Синод наголошував, що Діву Марію слід називати Богоматір'ю (Теотокос, Dei genitricem fatemur), що відповідає постанові синоду в Ефесі (Третій синод). Учення Несторія має відкидатися через його юдейський спосіб мислення (iudaicum sensum habentem). З канонів П'ятого-Шостого синоду потрапили міркування про подвійну природу Христа, що відкидає монофізитське вчення: досконалого Бога і людини (duplicem docente unum eudemque Christum et Dominum, Deum scilicet perfectum et hominem perfectum), у якому розмежовуються дві природи, не змішані, як це виклав Четвертий собор. Тож, дораджується приймати вчення синоду, а також трьох інших синодів, наче чотирьох святих Євангелій. Значної уваги приділяється зображеним образам. Важливою є згадка про правила їх малювання: зображення Господа у антропоморфній формі також співвідноситься з кожною з двох частин єдиного Христа, у якому виразно розмежовуються дві натури, а риси божественності і людськості не змішуються. Підтверджуються рішення Сьомого собору в Нікеї про заборону нищення образу Христа, що означало заперечення справжнього тіла Його (євхаристії), що містить у собі Бога. Канон третій проголошує, що образ Ісуса Христа слід шанувати так само, як книги святих Євангелій, і так само слід шанувати образи Богородиці і янголів. Накладається заборона на писання ікон особами, яких вилучили зі спільноти вірних. Згадується про появу нового помилкового вчення про те, що людина має дві душі (вигадане Фотієм для глуму над патріархом Ігнатієм). У актах синоду підіймається питання ієрархії апостольських столиць, що повторює ієрархію Трулло: Старий Рим, Царгород, Александрія, Антіохія і Єрусалим. Стосовно інших канонів Нікейського Сьомого синоду, то канон ХІІ містив заборону на вплив світських влад на вибори єпископа, а канон ІІІ обмежував уплив світських влад на вибори єпископів, дияконів і священиків, забороняв приймати коштовні дарунки від світських влад. Таке саме застереження міститься у ХІІ каноні синоду 869 р. Канон VIII Нікеї містив роз'яснення щодо трактування юдеїв, які «знущалися з Христа»: ті визнавці юдаїзму, які навернулися на християнство, але таємно дотримуються шабату чи інших звичаїв, мають отримати право відкрито бути юдеями; заборонялося навертати юдеїв на християнство поза їхньою волею. Канон XVI згадує про стриманість у вбранні кліриків, без гаптування шовком та барвистих орнаментів по окрайку риз. Головна ж тема синоду в Нікеї -- відновлення образів: приписувалося вшановувати (proskunei, proskuneo -- глибокий уклін, цілування, припадання) хрест, ікони, які мали цілуватися. Під час проведення синоду у Нікеї також зачитувалися канони Трулло, окремі з яких викликали розпач у патріарха Тарасія (730-806). Він зазначав, що справжньою метою Шостого синоду було усунення єресі про єдину волю і природу у Христі, однак п' ять- шість років потому отці зібралися вже за імператора Юстиніана і встановили «скандальні» канони. Згадується також канон Трулло про зображення ягняти, що є давньою формою зображення Христа.

Питання про вплив світської влади на церковну, що окреслювалося у рішеннях Нікеї і синоду 869 р., постало гостро за два століття у контексті інвеститури. У середині ж ІХ ст. це питання загострилося через гучну сварку між Римом та світськими й церковними провідниками франкської Європи. Причиною розбрату стало намагання короля Лотара І розлучитися з бургундкою Тевтберґою, залучаючи до цього франкських єпископів, зокрема, Гінкмара Реймського. Імператор Луїс, який перебував на Півдні Італії з військовою місією проти мусульман, намагався повпливати на Рим. Він пробував боронити підконтрольних єпископів й усунути з престолу папу Миколая. Війська імператора окупували простір довкола собору Св. Петра, солдати атакували процесію кліриків, коли було зламано хрести й ікони. Імовірно, що процесія з іконами розглядалася автором хронографу з Монтекасіно як грецький звичай (mos Graecorum), що зайвий раз вказує на ставлення до ікон на Заході за часів Каролінгів.

Листовні дискусії між Римом і Царгородом мали продовження за наступного повернення Ігнатія до патріаршества. Папа Йоан VIII (пом. 882 р.) надіслав листа до царя Бориса-Михайла у 874-875 рр., де зауважував про заснування Церкви Рима ап. Петром, нарікав на втручання Ігнатія у справи Болгарії, «до чого не вдавався навіть його попередник». Тож легітимність

Ігнатія визнавалася під претекстом того, що він не зважиться на спротив політиці Рима у Болгарії.

Патріарх Ігнатій помер за десять років опісля усунення Фотія. Тоді Фотій, як повідомляє «Житіє патріарха Ігнатія», вирішив улесливістю повернути приязнь імператора. Він уклав історію, в якій показав тривалість родоводу імператора Василя, що сягав часів вірменського правителя Тірідата. Цю підробку усунутий патріарх виклав на старожитньому Александрійському папірусі, наслідуючи давнє письмо. Стосовно ж оправи рукопису, то Фотій запхав його до кришок позиченої книги з палацової бібліотеки. Помічником у цьому йому був Теофан, який передав книгу до бібліотеки, потім позичив її, а згодом передав імператорові, оповідаючи про надзвичайну таїну рукопису, котру міг розкрити лише Фотій. Знаходження цієї книги стало початком дружби Фотія з імператором і подальшою реабілітацію проклятого патріарха. Такі заходи відповідали амбіціям імператора Василя, який намагався утвердити започатковану ним династичну гілку, здійснивши певні заходи оздоблення імператорського палацу. Хронографія «Продовжувача Теофана» докладно оповідає про цю програму, що мала політичне спрямування: у палаці постало зображення імператора й імператриці, які сиділи на троні, в шатах і короновані діадемами; на підлозі зображено півня, птаха Медеса; по колу кімнати зображено дітей імператорського подружжя, «наче зірки, вони також зображувалися у діадемах та імператорських шатах, тримаючи у руках св. Письмо»; таким чином художник намагався вказати, що жінки теж були обізнаними з Біблією.

Нова символіка Заходу

Як згадувалося, лист папи Миколая І, що дав поштовх до розвитку полеміки між візантійцями і латинниками, мав швидку відповідь. Автором розлого твору «Чотирьох книг проти греків» був монах Ратрамнус (пом. 870 р.), більш знаний завдяки дискусії про правдивість чи знаковість євхаристії. У тій дискусії Ратрамнус обстоював позицію правдивого перевтілення святих дарів. Твір проти греків складається з декількох частин, найбільша з яких присвячена підтвердженню тринітарного додатку БШодие, в якій автор спирається на цитати Святого Письма і міркування отців Церкви. Частина, присвячена апології додатку «і від Сина», потребує окремого дослідження, зокрема, у контексті побутування обрядів хрещення, оскільки саме завдяки ним Біііодие набуло поширення на землях франків за часів Каролінгів. На початку твору перераховуються закиди, що містилися у листі, надісланому до архієпископа Реймсу. Бенедиктинська обитель Корбі знаходилася на півночі Франції; можна припустити, що архієпископ Гінкмар доручив розглянути закиди греків. На початку своєї відповіді Ратрамнус згадує про такі звинувачення: створення мірри на водній основі, дотримання юдейських звичаїв з принесенням і благословенням ягнят, які потім роздають, критика безбородих кліриків. У своїй відповіді Ратрамнус чимало уваги приділяє впливам Арія і його послідовників у християнстві. Один з основних контраргументів, до яких апелює автор у спростуванні закидів, -- наявність різних звичаїв у різних єпископствах і митрополіях. Саме цим пояснюється дотримання суботнього посту у Римі, притаманного саме для цієї митрополії, а не всього Заходу. Таке саме пояснення стосується пояснення тривалості ВП. Щодо поголених борід, то Ратрамнус наводить цитату зі Святого Письма, про назаретян, які принесли у жертву своє волосся, кидаючи його до багаття (Числа 6), «ось чому клірики тонзурують волосся на голові і голять бороди». Також звертається увага на запровадження целібату кліриків, що Ратрамнус пояснює наслідуванням апостолів, викладає історію запровадження на обмеження шлюбних стосунків ієрерхів, зокрема, імператором Юстиніаном. Окрема увага приділяється апології Рима, що має упривілейоване становище над іншими патріархіями, отримане завдяки канонам Сар- дики, привілеям, які містяться у Житії папи Сильвестра у складі історії Євсевія Кесарійського, а також наданню імператором Валентином права понтіфекса.

Заборона священикам на гоління борід повторюється у багатьох наступних пам'ятках, у тому числі тих, що набули поширення на теренах Київської митрополії і побутували аж до XVII ст. У візантійському суспільстві безбороді євнухи були третьою статтю, бо батьки зголошувалися калічити своїх синів змалку. Монастирські устави забороняли проживання на святій горі Афон дітям, жінкам і євнухам. Такі «Типіки» про заборону повторювалися імператорами Йоаном І Цимісхієм (969-976), Костянтином ІХ Мономахом (1042-1055), Мануелем ІІ Палеологом (1391-1425). Однак, заборона приймати євнухів і безбородих як служків не випливала з їхніх фізичних особливостей, а стосувалась радше жінок. Вони, перебрані на чоловіків, могли потрапляти до монастирів. Про те, що жінки могли проникати у чоловічі монастирі, свідчать Житія жінок-юродивих. У Візантії євнухи були і серед святих, і в монастирях, або ж їхні спільноти мали окремі монастирські фундації. Шон Туфер указує, що виразною рисою візантійського суспільства було носіння борід, провісником цього стилю був імператор Фока (602-610), тоді ж Візантія припинила доставляти невільників- євнухів з-за кордону, надалі євнухами робили лише місцевих. Автор трактату про ієрархію двору Філотей (899) викреслює бороданів, аби вирізнити чоловіків, які не були євнухами. Два образи євнухів подає текст Житія Василя Молодшого, укладення якого атрибутують серединою Х ст., зважаючи на наявність оповіді про напад Русі на Візантію, про що пророкував святий. Один тип євнуха -- підступний содоміт Самонаса, який піддавав тортурам святого. Самонаса наказав віддали Василя на поталу зголоднілому левові, який став лагідним наче ягня, щойно зобачив святого, іншого разу вкинули до моря, але дельфін допоміг йому вибратися на суходіл. Цілком інший приклад євнухів -- побожні брати Гонтіліой, дім яких почасти відвідував святий.

Повертаючись до образу поголених франків, що закарбувався у візії візантійських авторів, слід зазначити, що звичай голитися і підстригати волосся має своє пояснення, що випливає з розмежування між соціумами Західної й Центральної Європи раннього середньовіччя, які прийняли християнство, і тими, які дотримувалися поганства. Імовірно, що стандарт вигляду «римських» чоловіків мав глибші коріння, що виводилися з античних часів, протиставлявся давнім варварам. Попри непевність прийняття Заходом канонів синоду Трулло, спроба заборонити спілкування з нехристиянами накладалася вже цими канонами на юдеїв. За часів Карла Великого та його наступників запроваджувалися локальні рішення про обмеження спілкування з нехристиянами. Каролінгське зведення церковних звичаїв накладало заборону на спілкування і спільне святкування християн і язичників . А отже, християни Європи за часів раннього середньовіччя мали зовнішньо відрізнятися від язичників: вони не мали борід й видовженого волосся -- зовнішніх ознак приналежності до язичництва. Більш докладно довідатися про зовнішнє розмежування між християнами-франками і язичниками дозволяє Житіє Адальберта Празького (Св. Войцех, 955-997), укладене Бруно Куерфуртським (974-1009). Ім'я укладача добре відоме дослідникам києво- руських старожитностей, оскільки він безуспішно намагався навернути на християнство печенігів, які проживали за «великим дерев'яним парканом», що слугував для захисту кордонів держави. Діяльність Бруно мала виключне значення для проведення григоріанських реформ у другій половині ХІ ст.: Петро Даміані вважав, що життя Бруно відтворює ідеали єгипетських пустельників -- фундаторів чернецтва. Надихнути на місіонерську діяльність Бруно мав приклад Адальберта-Войцеха, Житіє якого він уклав. Адальберт, зокрема, провадив місіонерську діяльність на Півночі Європи, намагаючись навернути лютичів, які проживали в басейні р. Ельби та Західної Балтики, а також прусів. Аби наблизитись до стилю життя язичників і навернути їх на християнство, святий вирішив наслідувати зовнішній вигляд поган. Він закликав своїх спільників поміняти одяг, бо вбрання кліриків могло відлякувати язичників, і дати волоссю на обличчі і голові вільно рости.

Уніфікація літургії, богослов'я, ритуалів й храмового простору за часів Каролінгів мала також уплив на форму надання святих дарів. Упродовж ІХ- ХІ ст. у західному християнстві відбуваються процеси розмежування, що призводять до відокремлення освячених святих дарів, коли вино залишалося виключно для кліриків. Під час освячення самих дарів змінюються жести і постава священика. Він відокремлюється від загалу вірників, які ставали пасивними спостерігачами, позбавляючись функцій під час висвячення. Комунію дораджувалося отримувати принаймні тричі на рік: Різдво, Великдень і П'ятидесятницю. Ще один виразний жест, що відокремлював кліриків і простолюдинів, -- спосіб освячення євхаристії. Колись вівтар був звичайним столом, коло якого стояв священик, повернутий до пастви. З відокремленням від пастви, у оточенні реліквій, перед якими він стояв, у найвищий час літургії священик повертався спиною до пастви. Стосовно звичаю приносити харчі до вівтаря для освячення, то згадуваний ритуал принесення м' яса чи то фігури ягняти у Великдень набув певного поширення у франків і у Римі. Валафрід Страбо вказує, що часом до вівтаря приносять їжу, священики благословляють все, що приносять, однак на все це має бути накладено заборону: «така помилка, яку плекають прості, має насправді юдейське походження і має тривалу історію, що слід відсікти духовним мечем. Деякі люди приносять для освячення м'ясо ягняти, зокрема на Великдень кладуть його коло чи на вівтарі. Крім того, слід приносити жертву зі старим квасним хлібом, аніж з опрісноком». У поясненні до літургії Амалара з Метцу (створено бл. 835 р.) дораджується приготування фігурки ягняти, що мала робитися з воску й олії. Ці фігурки мали благословлятися й триматися до Великодня поблизу вівтаря. Після причастя такі фігурки ягнят підпалювалися і роздавалися вірникам, аби ті могли також окропити ними у домівках. Цей віск мав символізувати людську природу Христа, непорочність. Обґрунтовуючи такий звичай, автор приписів згадує також Григорія Великого, який міг виготовляти щось подібне. За іншою версією рукописів Амалара, архідиякон мав виливати віск у формі ягняти і зберігати фігурки у чистому місці до Великодня: «Христос називається Ягням не тому, що він є ягням, а тому що є невинним наче ягня, перебуває у найчистіших місцях, при правиці Батька-Отця і очікує на звершення літургії». Архідиякон наприкінці літургії у октаву мав роздавати вірним таких воскових ягнят, що мали служити для обкурювання у їхніх домах.

Символізм Христа-ягняти розвивався у літургійних текстах VIII ст. У Великодній службі Ґеласійського служебника зазначається, що Син Божий є ягням, який знищив смерть через помирання і виправив життя через воскресіння, наче пасхальне ягня, Він звільнив своїх людей через власну пролиту кров. Інша версія у цьому збірнику описує Христову смерть як подорож до пекла і знищення сатанинської потуги. Згадка про Христа- Agnus Dei стоїть поруч з тропарем «смертю своєю смерть подолав й воск- реслим життя дарував». Така сама фраза міститься у «давньому ґаллій- ському» служебнику (Luxeuil, BnF lat. 9427), що датується приблизно тим же часом, а походить також з «Іль де Франсу». Елізабет Саксон зазначає, що найраніше зображення ягняти як символу євхаристії трапляється у Bamberg Bible близько 840 р., хоч мармуровий барельєф з-під Рима є раннім матеріальним свідченням побутування цього зображення. Тоді ж, на думку дослідниці, набуває поширення сюжет вечері в Еммаусі, пізніше з'являється зображення євхаристійного ягняти, з якого ллється кров до потира; зображення Христа-ягняти набули поширення на тимпанах храмів у Франції часів панування романського стилю.

Заборона синоду в Трулло на малювання хреста на долівці, що потім повторювалася також у полемічних текстах , як можна припускати, мала певний відгук у обряді освячення храмів. У обрядах Фульди, Грабана Мавра і Житії Ейгіля наводяться такі процедури освячення місця храму: вірні і клір обходять тричі храм, грюкають в двері, здійснюють екзотизм і благословення солі й води, вступаючи до святині, запалюють свічі; згодом єпископ малює хрест на долівці грецькими та латинськими літерами, окроплює храм мішанкою попелу, солі і води. Крім того, зображення chrismon -- Christi nomen, signum manus набуло поширення з часів Меровінгів. Один з таких обрядів -- екзорцизм попелу у храмі -- міститься у Сакраментарії Беролдуса (Мілан, ХІІ ст.). Припадання ницьма, приклякання набуло особливого поширення в Ірландії. Валафрід Страбо пише, що дехто падав часто ниць не лише через спокутування власних гріхів, але під час денних поклонінь. Однак канони -- веде він далі -- визначають, коли треба приклонятися: у певні години, на Великдень, Сиропуст; у головні свята радилося неодмінно ставати на коліна.

Ще одне питання, яке порушувалося в полеміці, -- фарбування церковних тканин. Страбо наголошує на неодмінності льону для накриття вівтаря. Також порушувалося питання про спів «алілуя», що обмежувалося, відповідно до Валафріда Страбо, на дні Великої Суботи та П'ятидесятниці, Трійці, а особлива тиша мала панувати у храмах напередодні Пасхи. Стосовно декількох літургій протягом дня у католицьких храмах, -- частий закид православних авторів, -- то Страбо зазначає, що чим більше разів Христові Страсті відбуваються, тим більше Бог наближається до співпереживання. Ось чому запроваджувалося відправляння декількох літургій протягом дня, особливо на свято Різдва й святих.