Проблема типології особистості в соціології

При дослідженні впливу типу особистості на адаптацію людини в суспільстві, звернемо увагу на те, що, по-перше, процеси адаптації і типізації близькі за впливом на людину в складних для неї ситуаціях. А по-друге, ці процеси взаємопов'язані. Отже, для з'ясування можливостей застосування теоретичних засад адаптації і соціалізації в теоретичному обґрунтуванні механізмів соціальної роботи необхідно уважно розглянути співвідношення та взаємозв'язки процесів і понять адаптації та соціалізації.

Індикатором адаптації ( як стадії процесу ) вважається соціальний статус індивіда в новому середовищі, а також його психологічна задоволеність цим середовищем у цілому або його важливими елементами. Нас, як дослідників стратегій адаптацій особистості, цікавить саме соціальний аспект процесу адаптації. Соціальна адаптація - це різновид адаптації, процес і результат активного чи пасивного пристосування індивіда, страти, групи до умов соціального середовища, до суспільних умов життя, що змінюються або що вже змінилися. У соціальній адаптації виділяють дві форми:

а) активну, коли суб'єкт прагне впливати на середовище з метою її зміни (наприклад, зміни цінностей, форм взаємодії і діяльності, які він повинен освоїти);

б) пасивну, коли суб'єкт не прагне до такого впливу і зміни.

Соціальна адаптація за своєю сутністю тісно пов'язана з процесами соціалізації, інтеріоризації норм та цінностей нового соціального середовища, способами предметної діяльності, а також формами соціальної взаємодії, що склалися в ньому. Успішність адаптації залежить не стільки від особливостей та об'єктивних властивостей ситуації, скільки від особливостей та наявності індивідуальних ресурсів, адекватності й ефективності стратегій їхнього застосування: здатність до адаптації є водночас інстинктом власне життя та набутими навичками. У разі високого та низького рівнів адаптивності наявні відмінності застосованих стратегій.

Стратегії соціальної адаптації ? це спосіб дій, лінія поведінки особистості, які вона обирає, щоби пристосуватися до змін, що відбуваються довкола і формування яких залежить від індивідуальних властивостей особистості.

У стратегії адаптації розрізняють активну і пасивну форми. В процесі активної адаптації індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перепони, вдосконалювати суспільні процеси. Така особистість є досить ініціативною у своїх діях. Протилежна ситуація спостерігається при пасивній стратегії, що часто веде до паразитичного способу життя, і є шкідливою для суспільства. Пострадянський розвиток України тривалий час йшов в умовах глибокої соціокультурної кризи, пов'язаної з руйнуванням колишньої радянської ідентичності і пошуками нових ціннісних орієнтирів та норм соціальної регуляції. Серед цих орієнтирів основними є, з одного боку, Захід, з іншого - довгострокова традиція єдності «радянського народу».

Через ці і багато інших причин виникла складність адаптації людини в Україні. З розпадом СРСР значна частина українського суспільства виявилася не в змозі швидко пристосуватися до нових реалій. Серед її представників наростала ностальгія за колишньою союзною державністю і соціалістично-урівняльним життєвим устроєм. Внаслідок цього, при зустрічі індивіда з певними об'єктивними труднощами, хворобами, екстремальними ситуаціями як результат низької адаптації може з'явитися соціальна дезадаптація, це може проявлятися в різних формах девіантної поведінки, що веде до паразитичного способу життя цих індивідів стосовно суспільства (крадіжки, рекет, шантаж, тощо). Однак на сьогоднішній день можна говорити про поступовий перехід населення до активних стратегій адаптації.

Отже,сьогодні відбувається складний і суперечливий процес становлення нової держави. Зміни в нашій країні відбувалися всупереч волі індивіда, що посилювало його «загубленість і розгубленість». Відбувався процес, який визначається не інакше як вимушена адаптація. Тому значна кількість громадян не проявляла великої ініціативності у своїх стратегіях адаптації і прийняла пасивну стратегію, деколи навіть паразитичну.

Відбувається перехід від пасивного сприйняття реальності населенням пострадянської української держави до активних стратегій свого життєтворення.

Соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середовища через соціальну адаптацію.

Українське суспільство, навіть хоча б в силу пережитої травми розпаду СРСР, є відмінним від більшості європейських держав. Тому стратегії адаптації особистості до тих умов, що склалися в Україні, різняться від тих, які склалися у інших європейських державах.

2.2 Суперечність та обмеженість процесу типізації особистості в соціології

Соціологія враховує типи особи, проте, не зупиняється на жодній з них чи їх сукупності, формує свій власний підхід, що ґрунтується на таких критеріальних основах, як ставлення людини до власності та влади, місце та роль людини в системі соціальних, насамперед матеріальних відносин, діяльна участь у громадському житті суспільства тощо. За такими критеріями особа постає як представник тієї чи іншої соціальної спільності й, насамперед, як повноважний представник суспільного класу, нації, народності. Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, пролетар - це своєрідні соціальні типи особи, уособлюють всі характерні ознаки класу, поділяють його історичну долю, живуть і виражають його потреби, страждання, надії. Індивід з молоком матері засвоює національну самосвідомість, психологію, характер. Все це реалізується в соціальних діях, що є яскравим свідченням величі або падіння особи за тих чи інших соціально-історичних умов.

Звичайно, навіть у межах класу особи не досягають повної тотожності, відрізняються за рівнем свідомості, характером та спрямованістю діяльності, її соціально-значущими здобутками чи втратами. Об'єктивна належність особи до того чи іншого типу може бути порушена суб'єктивно. Високий рівень свідомості чи спрямованість діяльності може зумовити перехід особи з одного соціального типу до іншого. Людина - це не пасивний продукт обставин, а суб'єкт своєї життєдіяльності, народжується й живе в історично сформованому середовищі, за умов історичної необхідності, але людина тому і є людиною, що сама визначає своє ставлення до того, що її оточує: природи, держави, власності, моралі, культури, зрештою, до самої себе. Саме людина приймає остаточне рішення щодо своїх дій та поведінки, які залежать як від об'єктивних обставин її існування, так і від рівня її свідомості, почуттів та волі. Рішення може бути вірним, невірним або суперечливим. Дії особи мають також різний ступінь адекватності щодо об'єктивного плину історичної необхідності. Це позначається на суспільному визнанні особи. І хоч безпомилкове суспільне визнання має суперечливий, історично зумовлений характер, філософія поділяє особи різного соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту тощо на три відносно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну особу. Усі типи особи живуть і діють у певному історичному середовищі, їх творчість має соціальне (й природно) детермінований характер, зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними чинниками. Творчість спрямована на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей, які мають суспільне значення, творчість не може реалізуватися поза свободою волі всіх дійових осіб історичного акту. Без свободи не може бути прориву у невідоме відкриття нового в пізнанні, творення оригінального на практиці.

Тому в державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статуси соціальних груп і соціальних типів особистостей. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості. Сучасні тенденції розвитку соціологічної теорії особистості -- це інтеграція в конкретних дослідженнях окремих елементів класичних теоретичних підходів у соціології та соціальній психології, а також підвищена увага соціологів до когнітивних структур, повсякденного досвіду та соціально-культурних характеристик особистості. Особлива увага в сучасній соціології особистості приділяється проблемам розвитку особистості в мінливому соціальному світі -- у процесі постіндустріального розвитку суспільства, переходу до "інформаційного" і "програмованого" суспільства, а також проблемам формування соціальних типів особистості за різних суспільно-політичних умов.

ВИСНОВКИ

В роботі було з'ясовано проблему типології особистості в соціології,бо особистість-це людина, яка, в міру своїх сил впливає на конкретно-історичні суспільні відносини, і являється одним з суб'єктів цих відносин. Виконавши ті завдання, які поставила перед собою, ознайомилася з типами особистості в сучасному суспільстві та з проблемою типологізації.

Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.

Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, і з яких ці групи складаються. При чому її цікавить не конкретна поведінка окремої людини, що зумовлена її індивідуальними якостями, а певні типові ознаки, що притаманні більшості. Тобто визначають риси деякої абстрактної особистості, які виявлять більш точно сутність даної соціальної групи. Інколи соціологи характеризують чи відображають сутність соціальної групи наданням певних якостей окремій особистості, що взята за модель. Зарубіжні соціологи виділяють наступні 6 типів особистостей: теоретичний, економічний, політичний, соціальний, естетичний, релігійний.

Відомий соціолог В. А. Ядов писав, що соціальний тип особистості - це продукт історико-культурних і соціально-економічних умов життя людей, і виділяє 3 соціальні типи особистості, це: базисний ,модальний,маргінальний,Е. Фромм,наводив типи особистості залежно від цінностей, що їй притаманні, Парсонс у теорії соціальної дії спробував розробити універсальні критерії соціальної стратифікації,головне в особистості, за Е. Шпрангером, -- це ціннісна орієнтація, яка є включенням суб'єкта у пізнання. Ціннісна орієнтація є духовне начало, що визначає світобачення і є похідною частиною загального людського духу. Тому краще говорити не про «описову», а про «духовну» психологію. Е. Шпрангер виділив шість типів пізнання світу, шість «форм життя» і відповідних їм типів людини, А. Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро,Д. Рісмен виділив типи соціального характеру, що домінували в різні періоди історичного розвитку суспільства, і на основі яких формуються різні типи особистостей у суспільстві.

Визначення характерних рис типів особистості в сучасному суспільстві дає змогу прослідкувати вплив типу особистості на життєдіяльність та адаптацію людини у суспільстві та суперечність та обмеженість процесу типізації особистості в соціології.

Свідомість амбівалентної особистості формується з двох складових - демократичних ціннісних уявлень, з одного боку, і тоталітарних орієнтацій, породжених у жорсткій нормативній системі закритого суспільства - з іншого. Сучасні типи особистості в суспільстві:конформно-амбівалентний тип особистості,нігілістично-амбівалентний тип, мозаїчно-амбівалентний. Соціальні типи особистості, притаманні перехідному типу суспільства, виділені ці типи за ознаками сприйняття соціально-політичного середовища. У той же час виділені типи особистості можуть слугувати певним орієнтиром щодо соціально-економічної сфери. Адже людина, яка "родом із тоталітаризму", саме через владні відносини сприймає своє життя, життєдіяльність у всіх сферах суспільства, у тому числі і в економічній сфері.

Усі типи особи живуть і діють у певному історичному середовищі, їх творчість має соціальне (й природно) детермінований характер, зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними чинниками. Творчість спрямована на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей, які мають суспільне значення, творчість не може реалізуватися поза свободою волі всіх дійових осіб історичного акту. Без свободи не може бути прориву у невідоме відкриття нового в пізнанні, творення оригінального на практиці.

Нині в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статусу соціальний груп і соціальних особистостей. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що отримує гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важливими наслідками для суспільства.

Отже, на сьогодні в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статуси соціальних груп і соціальних типів особистостей. Практично сьогодні нові базисні типи особистості ще до кінця не сформовані. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що робить гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важкими наслідками для суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Афанасьев В.Г. Человек в управлении обществом. - М.: Политиздат, 1977-382 с.

Барулин В.С. Социальная философия: Учебник. - Изд. 2-е. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 1999. - 560 с.

Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем (синергетика и теория социальной самоорганизации). - СПб.: Издательство “Лань”, 1999. - 480 с.

Злобіна О. Особистість як суб'єкт соціальних змін / НАН України. Ін-т соціології. -- К., 2004. -- 399 с.

Варывдин В.А. Гражданское общество // Социально-политический журнал. - 1992. - №8. - С. 22-31.

Голенкова З.Т., Виктюк В.В., Гридчин Ю.В., Черных А.И., Романенко Л.М. Становление гражданского общества и социальная стратификация // Социс. 2006. №6.- C.13 - 16.

Ершов Ю.Г. Человек. Социум. История (социально-философские проблемы теории исторического процесса). - Свердловск: Изд-во Уральского университета, 1990. - 152 с.

Заверико Н. Історико-теоретичний аналіз досліджень проблеми соціології особистості // Соціальна педагогіка і адаптивність особистості. -- Суми, 1994. -- С.49-59.

Кон И.С. Социология личности. - М.: 1967.-с.314

Комаров М.С. Введение в социологию: Учебник для высших заведений. - М.: Наука, 2004. - 134c.

Кравченко А. И. Общая социология. Учеб. пособ. для вузов. -- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001 -- 479 с.

Культура - суспільство - особистість / Ручка А., Костенко Н., Злобіна О. та ін.-- К., 2006. -- 392 с.

Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія. Навчаль. посіб. / за ред. М. В. Туленкова. -- К.: МАУП, 1998. -- 276 с.

Маслоу А.Г. Мотивация и личность: Пер. с англ. Татлыбаевой А.М. Вступит. статья Акулиной Н.Н. - СПб.: Евразия, 1999. - 478 с.

Маслоу А. Самоактуализация // Психология личности. Тексты. М.: МГУ, 1982. С. 108-117.

Мертон Р. Социальная структура и аномия // Социология преступности (Современные буржуазные теории) Москва, 1966. Перевод с французского Е.А.Самарской. Редактор перевода М.Н. Грецкий.Издательство "Прогресс".C. 299-313.

Мирошник И., Гаврилин Е. Индивид, личность, постиндустриальное общество // Свободная мысль. - 1996. - №7. - С. 102-117.

Москаленко В.В. Социализация личности.-К.: Вища школа, 1986,-с. 167.

Парсонс Т. О структуре социального действия / Под ред. В. Чесноковой, С. Белановской. - М.: Академический проект, 2000. - 879 с.

Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень.: Зб. доп. Другої Всеукр. наук. конф. (9-10 верес. 1999 р.) / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка;-- К., 2000. -- 149 с.

Руткевич Е.Д. Типология социального характера Д.Рисмен // Социологические исследования.- 1993.- № 3, С. 118-121.

Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М.: Политиздат, 1992. - 543 с.

Смирнов П.И. Социология личности : Учеб. пособие. / Социол. об-во им. М.М.Ковалевского. -- СПб., 2001. -- 375 с.

Сорокин П.Л. Общедоступный учебник социологии.- М.: Наука, 1994.-С.388.

Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности / Под ред. Р.И.Ядова. - Л.: Наука, 1979. - 263 с.

Соціологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Г. Городяненка. - К.: Видавничий центр „Академія”, 2002.- 560 с.

Социология. Учебник для вузов / В.Н.Лавриненко, Н.А.Нартов, О.А.Шабанова, Г.С.Лукашова; под ред. проф. В.Н.Лавриненко. - М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1998. - 349 с.

Социология. Учебное пособие / А.Н.Елсуков, Е.М.Бабосов, А.Н.Данилов и др. Под ред. А.Н.Елсукова. - Минск: НТООО “ТетраСистемс”, 1998. - 560 с.

Социология. Наука об обществе. Учеб. пособ. / Под ред. проф. В. П. Андрущенко, Х., 1996 -- 688 с.

Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С.О. Макеєва. -- С69 3-тє вид., стер. -- К.: Т-во "Знання", КОО, 2005. -- 455 с. -- (Вища освіта XXI століття).Таран В.О. Ідеологія перехідного суспільства: (соціально-філософський аналіз ідеологічного процесу в пострадянській Україні): Монографія. - Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. - 215 с.

Тощенко Ж. Т. Социология. Общий курс. 2-е изд., допол. и перераб. -- М.: Прометей, Юрайт, 1999 -- 511 с.

Фролов С.С. Социология: Учебник. - 3-е изд., доп. - М.: Гардарики, 1999. - 344 с.

Фролов С.С. Социология. Учебник для высших учебных заведений. - М.: Наука, 2006. -320c.

Фромм Э. Душа человека: Сборник / Сост. и ред. П.С. Гуревич. - М.: Республика, 1992. - 429 с.

Фромм Иметь или бать:Пер. с англ. Э. Телятниковой.--М.:АСТ:АСТ МОСКВА,2008.-314с.

Циба В.Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціально-психологічний аналіз) : Навч. посіб. / Міжрегіон. акад. упр. персоналом; [Відп. ред. І.В.Хронюк] -- К., 2000. -- 149

Шпрангер Э. Два вида психологии // История психологии. М., Изд-во МГУ, 1992, с. 346-361.

Ядов В. А. Социальный тип личности // Коммунист. -- 1988. -- №10,С.96-104.

Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів. - Харків: Константа, 1996. - 192 с.

Інтернет джерела

Автор П.Б. Назва статті (розділу, інформаційного повідомлення) // http://tourlib.net/books_others/lukashevych33.htm

42.http://pidruchniki.com.ua/11380805/sotsiologiya/osobistist#111

43.http://politics.ellib.org.ua/pages-1046.html

ДОДАТКИ

Додаток 1

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ТИПОЛОГІЯ К.ЮНГА

Структура особистості за Юнгом.

Автор стверджує, що душа складається з трьох окремих, проте взаємодіючих структур: его, особистісне несвідоме і колективне несвідоме. Его є центром сфери свідомого. Воно являє собою компонент душі, що включає в себе ті дімки, почуття, відчуття, завдяки яким ми відчуваємо власну цілісність. Его служить основою самосвідомості, і завдяки йому ми здатні бачити результат своєї свідомої діяльності. Особистісне несвідоме вміщує в себе конфлікти, згадки, котрі колись були свідомими а потім забутими. В нього входять ті чуттєві враження, яким не вистачає яскравості, щоб бути усвідомленими. Новизна полягає у впровадженні поняття колективного несвідомого, яке представляє собою сховище слідів памяті людства і навіть людиноподібних предків. В ньому відображені думки і почуття, загальні для всіх. «В колективному несвідомому зберігається весь духовний спадок людської еволюції, що переродилася в структурі мозку кожного індивіда».

Архетипи. Юнг висунув гіпотезу про те, що колективне несвідоме складається з первинних могутніх психічних образів - архетипів. Архетипи - вроджені ідеї чи спомини, котрі схиляють людей сприймати, переживати і реагувати на ситуації певним чином. Юнг вважав, що кожний архетип пов'язаний з тенденцією виражати певного типу почуття і думки по відношенню до певного об'єкта чи ситуації. Архетипні образи та ідеї часто відображаються в сновидіннях, а також нерідко зустрічаються в культурі у вигляді символів, що використовуються у живописі, літературі, релігії.

Найбільш відомим вкладом Юнга в психологію вважається описані ним дві основні направленості, чи життєві установки: екстраверсія та інтроверсія. Згідно з його теорією обидві орієнтації існують в людині одночасно, але одна домінує над іншою. В екстраверсійній моделі проявляється спрямованість на зовнішній світ, в інтроверсійній навпаки у внутрішній. Проте згодом Юнг прийшов до висновку, що лише за допомогою цих двох протилежних моделей неможливо достатньо повно пояснити розбіжності у відношенні людей до світу. Тому він розширив свою типологію і включив у неї психологічні функції: мислення, відчуття, почуття та інтуїція.

Мислення він відніс до раціональних функцій. Мислячий тип судить про цінності використовуючи логіку і аргументи. Протилежна мисленню функція - чуттєва. Людина з даним типом фокусує свою увагу на емоціональній стороні життєвого досвіду і судить про цінності в категоріях добре-погано.

Іншу пару протилежних функцій - відчуття та інтуїція - Юнг назвав ірраціональними, тому що вони пасивно реєструють події у зовнішньому чи внутрішньому світі, не оцінюючи їх і не пояснюючи їх значення.

Кожна людина наділена всіма чотирма психологічними функціями. Проте як і у випадку з екстравертами та інтровертами одна є домінуючою, інші - допоміжними. Дві его орієнтацйні, чотири психологічні функції, взаємодіючи, утворюють 8 типів особистості.

Відповідно до теорії Юнга, кінцева мета життя - повна реалізація свого «я», тобто становлення єдиного, неповторного і цілісного індивіда.

На сьогоднішній день, теорія Юнга має досить вагоме значення і активно використовується різними науками.

Додаток 2

ТИПОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ ХІХ СТ. [Ф.НІЦШЕ, У.ДЖЕЙМС ТА ІН.]

Різноманіття культурних феноменів зводить до двох типів, протилежних за природою свого народження. Подібно до того, як фізіологічних станів сну і сп'яніння породжують різні види марень, через людину-творця виявляються протилежні образи світу, що обумовлюють наявність в культурі два почав: "аполонічного" і "діонісійського".

Аполонічне начало:раціональнеміра, золота середина, ілюзорно-оптимістичне, стан спокою, індивідуальність. Діонісічне начало:ірраціональне,безмірне буйство, трагико-героїчне порушення спокою,занепокоєння, незадоволення, знищення всякої індивідуальності через містичну єдність. А тому Уільям Джеймс розділяє людей на дві групи: на ідеологів і позитивістів. Ідеологи вважають весь свій інтерес на внутрішньому житті, на речах духовного порядку; позитивісти ж більше довіряють речам матеріальним і реальностям зовні об'єктивним. Самі вирази, якими користується Джеймс, ясно показують, що відмінність типів є наслідком локалізації лібідо, сили, яка залежно від індивіда, в одному випадку спрямовується у бік внутрішніх переживань, в іншому випадку - у бік об'єктивного світу.

Теорія В. Джемса

В. Джемс (1842--1910) -- видатний американський психолог, який один із перших почав розробляти проблему особистості на науковій основі. Під впливом його теорії формувалися подальші концепції особистості, зокрема американська персонологія, різні напрями психології, що досліджували «образ самого себе», «самооцінку», «самосвідомість» особистості тощо. В. Джемс вивчав особистість у межах власної концепції свідомості, центральним поняттям якої є «потік свідомості». На його погляд, у самосвідомості особистості можна виділити два аспекти -- «емпіричне Я» і «чисте Я», або відповідно об'єкт і суб'єкт, тобто те, що пізнається, і те, що пізнає.

Розглядаючи «емпіричне Я», В. Джемс тлумачить особистість людини як загальну суму всього того, що вона може назвати своїм. Аналіз особистості в цьому плані має включати: а) складові елементи; б) почуття та емоції, викликані цими елементами (самооцінка); в) учинки, що спричинені цими елементами (піклування про самого себе та самозбереження).

Складові елементи особистості можуть бути розподілені на три класи: фізична особистість, соціальна особистість і духовна особистість.

Фізична особистість містить у собі тілесну організацію, одяг, батька й матір, жінку і дітей. Так, коли хтось із старших помирає, то зникає і частина нас самих. Або нам соромно за погані вчинки близьких та друзів, ми хвилюємось за них так, начебто самі знаходимося на їхньому місці, тощо. Далі фізична особистість має включати «домашню оселю», власність людини, витвори її праці і т. ін.

Соціальна особистість визначається належністю людини до людського роду і визнанням цього іншими людьми. За В. Джемсом, людина містить стільки соціальних особистостей, скільки індивідуумів або їх груп визнає в ній особистість.

Духовна особистість -- це об'єднання станів свідомості, конкретних духовних здібностей і якостей людини.

Почуття та емоції характеризують особистість з боку її самооцінки, яка буває двох видів: самовдоволення і невдоволення собою, за чим стоять два протилежних класи почуттів, що пов'язані з успіхом або неуспіхом, із сприятливим або несприятливим становищем у суспільстві.

З учинкового боку особистість, за В. Джемсом, характеризують піклування про себе і самозбереження, а саме: піклування про фізичну особистість (харчування, захист), про соціальну особистість (дружба, кохання, ревнощі, прагнення слави, вплив на інших людей, влада над ними тощо) та про духовну особистість (розумовий, моральний і духовний прогрес).

Окремі сторони особистості стикаються, суперечать одна одній. Самовдоволення особистості в житті зумовлене тим, як співвідносяться між собою реалізовані та потенційні здібності. У зв'язку з цим В. Джемс пропонує розглядати самоповагу особистості як відношення, в якому чисельник виражає реальний успіх, а знаменник -- домагання:

За цією формулою відмова від домагань дає особистості таке ж бажане полегшення, як і їх здійснення й досягнення успіху. Самопочуття людини залежить від самої особистості, ЇЇ успіхів та домагань.

В. Джемс вводить поняття ієрархії особистостей, у якій фізична особистість перебуває внизу, духовна -- вгорі, а різні види матеріальних і соціальних особистостей -- у проміжку між ними. При цьому соціальна особистість стоїть вище матеріальної. Духовна ж особистість має бути для людини найвищою цінністю: особистість може скоріше пожертвувати друзями, добрим ім'ям, власністю і навіть життям, аби не зрадити свої духовні принципи.

За В. Джемсом, в усіх видах особистості -- соціальній, фізичній та духовній -- треба проводити межу, з одного боку, між безпосередньо дійсним і більш віддаленим, потенційним, а з іншого -- між осяжною і більш далекою перспективою, діючи всупереч першій і на користь останньої. Удосконалення соціальної особистості полягає у заміні нижчого суду над собою вищим.

В. Джемс вважає, що «чисте Я», або те, що пізнає, -- це мислячий суб'єкт, душа, дух, мислення, трансцендентальне Я, а врешті-решт -- самі думки.

Особистість в «описовій психології» В. Дільтея

На противагу «безособистісній психології», що розвивалась у рамках гештальтпсихології, асоціативної психології, біхевіоризму, на початку XX ст. виникла так звана «описова психологія». її засновником став В. Дільтей (1833--1911).В. Дільтей вважав, що психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розуміти. Завдання психології і полягає у розкритті смислового, душевного життя особистості, ціннісних орієнтацій людини. Згідно з Е. Шпрангером, психологія, що «розуміє», має базуватися на таких основних поняттях: 1) психічне розвивається з психічного; 2) психічне зводиться до інтуїтивного розуміння «модулів дійсності життя» -- при цьому йдеться не про співпереживання, а саме про розуміння; 3) не варто шукати якихось об'єктивних причин розвитку людської особистості, потрібно лише співвіднести структуру окремої особистості з духовними цінностями суспільства.

Типологія особистостей О.Ф. Лазурського

Спроба побудови всеосяжної класифікації типів особистості здійснена на початку нашого століття О.Ф. Лаврським (1874--1917). В основі запропонованої ним «психосоціальної в широкому розумінні» класифікації лежить принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, естетичні, моральні та релігійні цінності.

Використання вказаного основного принципу зумовлює наявність у класифікації двох головних розділів: за психічним рівнем, який у свою чергу розподіляється на три підрозділи (нижчий, середній, вищий), та за психічним змістом. У зв'язку з цим О.Ф. Лазурський виділяє чисті, комбіновані, спотворені та перехідні типи особистостей різних рівнів.

Так, до чистих типів особистості належать такі:

І. Нижчий рівень
1. Розсудливі	2. Афективні:	3. Активні:
	а)рухливі	а) енергійні нижчого порядку
	б)чутливі	б) покірно-діяльні
	в)мрійники	в) уперті
II.Середній рівень
Непрактичні, теоретики-ідеалісти	Практики-реалісти
1.Вчені	4. Людинолюбці (альтруїсти)
2.Художники	5. Громадські працівники
3.Релігійні споглядачі	6. Владні
	7. Господарі
III.Вищий рівень
Типи-ідеали цього рівня за своїм змістом відповідають таким психосоціальним комплексам рис особистості:
1.Альтруїзм	3. Краса	6. Зовнішня діяльність, ініціатива
2.Знання:	4. Релігія	7. Система, організація
а) індуктивні	5. Суспільство	8. Влада, боротьба
б) дедуктивні
До комбінованих типів особистості належать:
1.Науково-практичні	3. Художньо-практичні
2.Науково-суспільні	4. Релігійно-адміністративні

У перелік спотворених типів особистостей різних рівнів входять такі типи:

І. Нижчий рівень
1.Пасивні:	3. Афективні спотворені
а)апатичні	4. Активні спотворені (ґвалтівники):
б)безвільні	а) безладні ґвалтівники
2.Розважливі егоїсти	б) зосереджено-жорстокі
II. Середній рівень
Невдахи:	Успішні:
1)непристосовані мрійники	4) лицеміри
2)афективні невдахи	5) владні спотворені
3)енергійні, розлючені

Хоча класифікація О.Ф.Лазурського є незакінченою, вона справила значний вплив на подальші психологічні дослідження особистості.

4. Фрейдизм і неофрейдизм

Одна з найвидатніших теорій особистості була створена 3. Фрейдом (1856--1939). Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, -- лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу «несвідомого». Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи «цензуру» свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина -- твори мистецтва, літератури, -- це, за 3.Фрейдом, символізація витиснених у «підпілля» несвідомих потреб. Вони можуть проявлятись і в різних формах повсякденного життя людини -- обмовках, снобаченнях тощо. 3.Фрейд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації витіснених біологічних потреб.

Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за 3. Фрейдом, утворюють три основних компоненти: «Воно», «Я» і «Над-Я». У сфері «Воно» домінують витиснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. «Я» підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого -- нормам і вимогам дійсності. «Над-Я» -- це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль «цензора».

Отже, «Я», за 3. Фрейдом, звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно» і «Над-Я» несумісні. Тому «Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують сублімація, проекція, заміщення, витиснення. Це відбувається несвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що перемішуються у сферу несвідомого, виявляють себе у вигляді символів, у формі діяльності, найчастіше творчої, яка прийнятна для «цензора».

У теорії особистості 3.Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники 3. Фрейда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, що пов'язувалися переважно з природженими інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами.

Відомим учнем 3. Фрейда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870 -- 1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А Адлер підкреслював, що основне в людині -- не її природні інстинкти, а «суспільне почуття» або «почуття спільності». Це почуття є природженим, але має розвиватися впродовж життя.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді «мети перемоги», «мети вищості», що мають соціальний характер. Слабкість людини породжує почуття неповноцінності, усвідомлення того, що вона не може жити поза суспільством, залежить від нього, тобто «соціальне почуття». Від «соціального почуття» залежать і почуття вищості, і цілісність особистості та її духовне здоров'я.

За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, «соціальне почуття» є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. Учений виділяв різні види компенсації, які створюють різні «життєві стилі».

1. Успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом.

2. Надкомпенсація, яка означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.

3. «Вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з'являється невроз.

Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв'язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. Однак погляди А. Адлера хоч і виявились у свій час досить продуктивними, сприймаються тепер як надмірно механістичні, що надто спрощують складні діалектичні зв'язки між індивідом і суспільством.

Представниця неофрейдизму К. Горні (1885--1952) також виходила із заперечення положень 3. Фрейда про пан-сексуалізм і провідну роль лібідозної та агресивної тенденцій в організації поведінки людини. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Почуття неспокою породжує бажання позбавитися цього, що лежить в основі мотивації вчинків людини. Все, що людина робить, породжується трансформацією цього почуття.

Згідно з К. Горні, людиною керують дві головні тенденції: потяг до безпеки (корінна тривога) і потяг до задоволення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одному, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи «стратегії» поведінки. Цих стратегій три: 1) потяг до людей; 2) намагання віддалитися від людей, або потяг до незалежності; 3) намагання діяти проти людей (агресія).

Названі типи стратегії виступають і передумовою «споконвічного конфлікту», і захисними механізмами. Захисні механізми виникають як реакція на страх і проявляються у вигляді втечі, наркотизації, придушення або раціоналізації. Ці засоби психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу:

1. невроз прив'язаності -- пошуки любові та схвалення за будь-яку ціну;

2. невроз влади -- гонитва за владою, престижем та володарюванням;

3. невроз покори -- конформізм;

4. невроз ізоляції -- втеча від суспільства.

В теорії К. Горні, зважаючи на її спроби соціологізувати фрейдизм, залишаються притаманні останньому суперечності: антагонізм природного і соціального, фатальність існування природженого механізму «корінної тривоги» тощо.

З точки зору видатного неофрейдиста Г. Саллівана (1892 -- 1949), об'єктом психологічного дослідження повинен стати не окремий суб'єкт, а особистість як продукт спільної діяльності суб'єктів. Особистість є відносно стійкою моделлю міжособистісних ситуацій, що повторюються і характеризують життя людини. Основними потребами розвитку особистості є потреби в ніжності, пестощах та спробах уникнути тривоги.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про «ідентичність особистості» як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв'язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

Е. Еріксон надавав великого значення вихованню людини в ранньому дитинстві. Розвиток особистості проходить через різні стадії, або так звані кризи. Перша стадія, або криза, -- «вбираюча», коли задовольняється оральна потреба, формується довіра через матір. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває м'язово-руховий апарат, що приводить до почуття впевненості, самостійності. Третя стадія -- це становлення юнацтва, знаходження цілей, вміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви відносно свого місця в житті. П'ята і шоста стадії -- це зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І, нарешті, сьома стадія -- це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь.

Говорячи про функцію «Его» у формуванні ідентичності особистості, Е. Еріксон підкреслює його соціальну природу -- суспільство надає людині особливий стиль синтезу бажань, цінностей, засіб спілкування з іншими та самим собою. Однак особистість хоча і включає цінності суспільства в свою структуру, не є копією суспільства.

Епігенетична теорія особистості вперше висунула питання про роль генетичного фактора у становленні особистості.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості. Були поставлені фундаментальні проблеми -- внутрішньої структури особистості, місця «Я» в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При вивченні особистості в дусі неофрейдизму аналіз зміщується у бік внутрішніх суб'єктивних відношень. Аналіз міжособистісних стосунків залишається в основному осторонь, а іноді й цілком виводиться із суб'єктивного плану. Загалом же завдяки фрейдизму та неофрейдизму психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.

Гуманістичні теорії особистості

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К. Роджерс (1902-- 1990). Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема -- чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, -- все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я в різних життєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб'єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Інший представник гуманістичної психології США -- Г. Олпорт (1887--1967) -- вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв'язку з іншими людьми. Особистість, за його визначенням, -- це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівновага між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно «розривати» гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, «відв'язуючи» її від біологічних потреб.

Як важливий механізм розвитку особистості Г. Олпорт визнає «рису», під якою він розуміє «рису-мотив», «рису-інтерес», тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент. Кожна людина народжується з певним набором «рис-мотивів», які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис -- основні та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості, за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не застосовуючи «психологічного захисту»; самопізнання; здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись, а не усуватись. При цьому вчений базує свої погляди на біографіях видатних людей, для яких життя -- це безперервне долання труднощів, більше того -- вони самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну особистість, за Г. Олпортом, характеризує наявність таких рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів психологічного захисту -- витиснення, сублімації, проекції, заміщення; викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; «закляклість» розвитку.

Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою рис-мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.

Теорія особистості іншого представника цієї школи П. Жане (1859--1947) увійшла в історію психології як «психологія образу дії». За П. Жане, психічні явища готують дії людини. Мислення, почуття -- це процеси, що здійснюють регуляцію дії, поведінки людини. Психіка людини розвивається під час співпраці з іншими людьми. Спочатку людина працює з іншими, а потім діє сама. Розвиток людської особистості відбувається не лише на основі образу (як вважають гештальтпсихологи) чи мотиву (згідно з поглядами К. Леві-на), а й через спілкування. Завдяки спілкуванню реалізується соціальний вплив на розвиток психіки.

Поведінковий акт складається з трьох етапів: перший етап стосується внутрішньої підготовки до дії, другий -- це виникнення зусилля до виконання дії, і третій -- завершення дії. Психічні процеси регулюють дії від першого до останнього етапу. Великого значення П. Жане надає психологічній напрузі як домінанті дії і вважає здатність до «трудового зусилля» основним критерієм оцінки людини.

Основу розвитку психічних функцій П. Жане вбачає у різних видах професійної діяльності. Головною ознакою інтелектуальної діяльності є не використання речей, а їх виготовлення. Вчений виділяє сім рівнів поведінки людини: 1) рефлекторні акти; 2) відкладеш перцептивні дії; 3) елементарні соціальні акти; 4) елементарні інтелектуальні акти; 5) маніпулювання різними об'єктами, що веде до формування інтелектуальних дій; 6) розумова діяльність, мислення; 7) творча, трудова діяльність.

Процес переходу від нижчого рівня поведінки до вищого здійснюється за допомогою мови, яка опосередковує процеси регуляції, формує довільність трудової діяльності -- здатність до саморегуляції. Саме здатність до саморегуляції, до опосередкованості своєї поведінки П. Жане вважав найвищим критерієм розвитку особистості.

Особистість у культурно-історичній теорії Л.С Виготського

Видатний вітчизняний психолог Л.С. Виготський (1896--1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії Л.С Виготський виділяє три основних закони розвитку особистості.

Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвитку психологічних функцій. Цей період в онтогенезі відповідає процесові історичного розвитку людської поведінки, вдосконалення існуючих форм і засобів мислення та вироблення нових, що спирається на мову або іншу систему знаків.

Другий закон формулюється так: відношення між вищими психологічними функціями були колись реальними відносинами між людьми. Колективні, соціальні форми поведінки у процесі розвитку стають засобом індивідуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості. Вищі психологічні функції виникають із колективних соціальних форм поведінки.

Третій закон може бути названий законом переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Психологічна функція в процесі свого розвитку переходить із зовнішньої форми у внутрішню, тобто інтеріоризується, стає індивідуальною формою поведінки. У цьому процесі можна виділити три ступені. Спочатку будь-яка вища форма поведінки опановується дитиною лише з зовнішнього боку. Об'єктивно вона містить у собі всі елементи вищої функції, але для дитини ця функція є чисто натуральним, природним засобом поведінки. Однак люди наповнюють цю натуральну форму поведінки певним соціальним змістом, що пізніше набуває для дитини значення вищої функції. У процесі розвитку дитина починає усвідомлювати будову цієї функції, керувати і регулювати свої внутрішні операції. Тільки тоді, коли функція піднімається на свій вищий, третій, ступінь, вона стає власне функцією особистості.

За Л.С Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Поведінка стає поведінкою для себе, людина усвідомлює себе як певну єдність. Цей момент являє собою центральний пункт перехідного віку. Психологічні процеси у підлітка набувають особистісного характеру. На основі самоусвідомлення особистості, оволодіння психологічними процесами для себе підліток піднімається на вищий ступінь керування внутрішніми операціями. Він відчуває себе джерелом власного руху, приписує власним учинкам особистіший характер.

У процесі соціогенезу вищих психологічних функцій утворюються так звані третинні функції, що ґрунтуються на новому типі зв'язків та відношень між окремими процесами, наприклад, між пам'яттю і мисленням, сприйманням, увагою і дією. Функції вступають одна з одною у нові складні відношення.

У свідомості підлітка ці нові типи зв'язків і співвідношень функції! передбачають рефлексію, відображення психічних процесів. Характерною для психологічних функцій у перехідному віці є участь особистості у кожному окремому акті: мислить не мислення -- мислить людина, запам'ятовує не пам'ять, а людина. Психологічні функції входять у новий зв'язок одна з одною через особистість. Закон побудови цих вищих третинних функцій полягає в тому, що вони є перенесеними в особистість психічними відношеннями, які раніше були відношеннями між людьми.

Отже, вивчення особистості у класичній психології спричинилося до створення низки фундаментальних теоретичних положень, які відкрили можливість для розгортання подальших психологічних досліджень.

Особистість у теорії С.Л. Рубинштейна

Відомий вітчизняний психолог С.Л. Рубинштейн (1889--1960) розглядав особистість у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму і єдності свідомості та діяльності. На його думку, особистість у з'ясуванні психічних процесів виступає як взаємопов'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються усі зовнішні діяння. До цих внутрішніх умов належать і психічні явища -- психічні властивості та стани особистості

Особистість зумовлена історично -- еволюцією живих істот, історією становлення людства і особистою історією розвитку людини. Тому в структурі особистості можна виявляти компоненти різного рівня узагальнення й стійкості, які змінюються різними темпами.