Особистість в соціології

Спираючись на все вище сказане, ми можемо прийти до висновку: віртуальний світ існує вже через те, що він відрізняється від реальності. Це щось інше, яке ми просто означаємо через поняття «віртуальність»

Тепер, коли ми зіткнулися з віртуальністю як явищем, яке реально існує, варто сказати, що проблематика яка виникла з появою цього феномену є надзвичайно широкою: починаючи з констатації появи віртуальної культури, розглянутої як нова форма культури, вивчення суті й наслідків «перебування особистості у віртуальній реальності», до філософсько-методологічного осмислення проблем віртуалізації. Так, як розглянути всі ці проблеми в даній роботі ми не можемо, то хотіли б зосередитися на тій, вирішення якої, вважаємо, має бути першочерговим, а саме: вивчення суті й наслідків «перебування особистості у віртуальній реальності». На наше тверде переконання, саме ця проблема варта найбільшої уваги, тому що вона виникає навколо людини «нового типу», людини, яка вже сьогодні творить наше з вами майбутнє.

Отже, хто така «віртуальна особистість», як вона впливатиме на світ, в якому ми з вами живимо.

«Віртуальна особистість», в найпростішому її визначені, це особистість, яка «проживає» у «кіберпросторі», незалежність якого була проголошена Дж. Пері Барлоу у 1996 році [2]. Це простір без кордонів, і ця, одна з головних його особливостей, передається тим, хто там «проживає». «Я» як регулююча і змістотворна структура реальності стає надмірною» [

«Технологія MUD (multiple user domain, простір, що вміщує в собі багато користувачів одночасно, ця технологія розширює доступ до інформації і сприяє її швидшому поширенню), як зазначає Славой Жижек, у кіберпросторі «розмиває» поняття «я»: перш за все наголошуємо, що саме створення віртуальної особистості забезпечується можливістю «втекти з власного тіла» - як від зовнішнього вигляду, так і від індикаторів статусу в зовнішньому вигляді, і, отже від ряду підстав соціальної категоризації: статі, віку, соціально-економічного статусу, етнічної приналежності і т. п» [4]. Відповідно, вважається, що саме можливість максимального самовираження аж до невпізнаної самозміни є однією з причин віртуальної комунікації у найбільш активних її учасників.

Відтак, «децентралізований суб'єкт» сьогодні стає повною мірою реальним, а це означає, що суб'єкту треба погодитися з дисиміляцією його окремої сутності, увійти в «колективний розум»» Саме тут, на нашу думку, зароджується ще одна дуже актуальна в наш час проблема: проблема ідентичності особистості, яку зараз досліджує Ч. Тейлор.

Говорячи про стан середовища, в якому існує реальна особистість, Славой Жижек підкреслює те, що «на сьогодні, завдяки технологіям, що досягли надзвичайно високого рівня розвику, лінія між віртуальною реальністю і реальністю, що існує об'єктивно стирається. Більше того, зовнішнє і внутрішнє, межею між якими є людина, переплітаються, знову ж таки, нівелюючи кордони, відтак, «вбиваючи» людину. З однієї сторони внутрішнє - це і одночасно зовнішнє: завдяки розвитку технологій імплантації і пересадки органів, електронні протези функціонують як внутрішня частина нашого живого організму; таким чином колонізація зовнішнього простору зміщується в середину і стає «ендоколонізацією», техноколонізацією самого нашого тіла. З другої сторони, зовнішнє - це внутрішнє. Заглиблюючись у віртуальну реальність ми втрачаємо контакт з реальністю» [4]. Іншими словами можна сказати так: людина поступово втратить свою вкоріненість у реальному світі, втратить зв'язок з базовою системою координат, які визначають її досвід.

Традиційне нав'язливе питання: «живий я чи мертвий» набуває сьогодні іншої форми - «машина я чи живе сотворіння?» І яскраво це можна показати на прикладі Стівена Хокінга, в тілі якого і поєдналися: «технічне» у вигляді найсучасніших комп'ютерних технологій і «біологічне» як форма ще існуючого живого організму.

Також виникає і інше, не менш важливе питання. Якщо, люди бачать, що створення «віртуальної особистості» є реальною загрозою для їх об'єктивно існуючого життя, для їх традиційної культури, для них самих як особистостей, тоді чому ми створюємо цей «віртуальний світ»?

Відповідь на дане питання можна знайти «всередині» самих людей, в психології особистостей, яка перетинається з філософією.

Люди бачать загрозу, але не усвідомлюють її. Тут доречно згадати, як американський філософ Джон Серль довів, що комп'ютер насправді не може думати і розуміти мову, «якщо існує гарантія того, що машина не несе загрози унікальності людини, то я спокійно можу її приймати і грати з нею» [4]. Але чи не є це подвійне відношення, де «заперечення і прийняття нерозривно пов'язані» новою варіацією давньої філософської гри з «трансцендентальною ілюзією», що практикувалася I Кантом у зв'язку з поняттям телеології: якщо я знаю, що комп'ютер не може думати, то я можу діяти так, ніби він насправді може думати?

На другому рівні таке ж подвійне ставлення визначає спосіб нашого відношення до екранних персонажів.

З однієї сторони ми зберігаємо зовнішню дистанцію, розуміючи, що йде гра з фіктивними образами: «я знаю, що зовсім не такий, але приємно час від часу забути своє «я» і одягнути симпатичну маску - таким чином можна розслабитися, забути про відповідальність» [4].

З другої сторони екранний персонаж, який я створюю сам для себе може виявитися «в більшій мірі мною» ніж я є насправді, оскільки йому притаманні видимі риси мого «я», які я не показую в реальному житті. Скажемо, коли я анонімно граю в MUD, то можу уявити себе в ролі героя, який рятує світ.

Обидві ці сторони, звичайно, є нерозривно пов'язаними. Сам факт, що я сприймаю свій віртуальний образ всього лише як гру, дозволяє подолати перешкоду, яка заважає зрозуміти мою «темну половину». Коли тихий і сором'язливий мужчина вибирає для себе у віртуальній реальності образ злобної, агресивної персони, то можна зробити висновок, що він виражає ту половину своєї особистості, яка є подавлена. Однак, той же мужчина може сказати, що він слабкий тип, який фантазує про більш агресивний тип поведінки, щоб сховати свою трусливість і слабкість в реальному житті. Реалізуючи свої фантазії у віртуальній реальності, ми справляємося з тупиками діалектичного протиріччя між бажаннями і відмовою від них. Твердження Ж. Лакана: «істина має структуру фікції» [4], можна прочитати таким чином: я можу артикулювати приховану істину, що базується на моїх бажаннях, через те, що знаю, що це все не насправді. Але і в цьому чистому «потоці бажань» нас чекає не приємний сюрприз - те, що представники Франкфуртської школи називали «репресивною десублімацією»: універсум вільний від привичних стримувань, перетворюється в універсум садомазахістського насильства і нестримного прагнення до влади.

«Я можу наслідувати ескапістську логіку, говорить Славой Жижек, і просто «розіграти» свої життєві трудності у віртуальній реальності, або використати віртуальну реальність, щоб виявити множинність компонентів, які складають мою сутність, і впорядкувати їх. В другому випадку екран інтерфейса буде діяти подібно до психоаналітика: ігнорування символічних правил, які регулюють мою діяльність у реальному житті, дозволяє експлуатувати ту частину моєї особистості, яку я б ніколи не показав в реальності» [4].

Сьогодні, на кіберпростір можна подивитися під тим же кутом зору: з однієї сторони ми намагаємося створити «державу» де б не було жодних обмежень для особистості, де б влада належала всім одночасно. Це щось на зразок своєрідної утопії. Але з другої сторони, треба зазначити, що ця «держава» існує всередині машини, яка, відповідно, виступає своєрідним кордоном, що обмежує розвиток тієї ж особистості

Віртуальна особистість в даному випадку виявляється не співвідносна ні з «ідеальним», ні з «реальним» я; вона, перш за все, висловлює прагнення випробувати щось раніше не випробовуване і сприймається кожним по-різному.

Всі ідеологи кіберпростору сходяться на тому, що кіберпростір децентралізує суб'єкт. «Але, «децентралізований суб'єкт» - не просто множинність добрих старих «я» тобто часткових центрів; «розщеплений» суб'єкт не означає, що існує багато «я» в одному індивіді, так як це зазвичай стається в MUD. «Децентралізація» - це децентралізація пустоти суб'єкта по відношенню до його вмісту («я» - пучок символічних ідентифікацій); «розщеплення» - це розщеплення пустоти і уявної персони» - зазначає Славой Жижек [4]. Таким чином суб'єкт розщеплений навіть в тому випадку, коли володіє єдиним «я», роздвоєння особистості - це відділення «я» від пустоти.

Тепер, коли ми вже знаємо, хто така «віртуальна особистість» і показали чим вона відрізняється від особистості реальної, є доречним висвітлення головних аспектів її впливу на культуру. Для цього треба звернути увагу на те, що культура, яка постає, з яскраво вираженими елементами віртуальності, дійсно неоднозначна з погляду «усталеного буття масової культури».

Багато вчених занепокоєні здатністю сучасної культури до швидких перетворень і перевтілень. Так, наприклад, М. Носов стверджує, що «нова віртуальна цивілізація з її кіберкультурою і віртуальною психологією починає роз'їдати й заміняти собою новоєвропейський тип культури» [7]. А. Воронов так прокоментував новий стан культури: «входження віртуальної реальності зажадає від нас духовної тверезості, щоб зберегти наявний потенціал культури» [7]. Проте, прихильників становлення віртуальної культури стає усе більше, і вони стверджують очевидність того факту, що віртуалізація - один із найважливіших напрямків розвитку сучасної культури. Однак, підкреслює Марина Яковенко, «більш проблемним видається надання віртуалізації такого значення для всієї культури сучасності, щоб говорити про якісно новий етап її розвитку» [7]. Але, розглядаючи віртуальну реальність як специфічний прояв культури певного рівня розвитку інформаційного суспільства, необхідно усвідомлювати, що вона здебільшого стосується певних груп людей, що є найбільш включеними в інформаційний простір.

«Віртуальна реальність - це новий рівень культури - інформаційної культури, де змінюється і саме поняття культури»

У сучасному образі культури слід виділити ряд рис, які свідчать про характер її віртуалізації і є новообразними елементами. Так, з певним застереженням можна сказати, що культура як віртуальність це те, що займає проміжне місце між реальністю і ірреальністю, тому, що образи, що з'являються, існують за нашого прагнення до їх існування. І така культурна віртуальність і є реальністю культури. Отже, віртуальність перевтілюється у віртуальну реальність і стає новою культурною реальністю. Сучасна культура характеризується також утворенням нової форми відносин, породжених комунікаційними можливостями інформаційного суспільства. «В умовах розвитку комп'ютерних технологій такий загальнодоступний засіб як Інтернет стає не тільки мережею комп'ютерів, але й співтовариством людей. Люди й раніше, а особливо тепер, у межах свого звичайного, цілком реального життя, усе більше «зустрічаються» з віртуальною реальністю. Окремі суб'єкти і спільноти, що перебувають у стані «занурення» у неї, перестають навіть відрізняти імітацію дійсності від самої дійсності» [7].

Так, у розповсюдженій в 1996 році Декларації незалежності Кіберпростору Дж. Перрі Барлоу оголосив Інтернет новим будинком свідомості, новою цивілізацією, заснованою на принципах незалежності, неприхильності, невідповідальності й рівних можливостей, що змушує говорити про нього як про соціальну віртуальну реальність, яку М. Коуэл називає «п'ятим виміром», де спілкування відбувається опосередковано, через комп'ютер. Інтернет створює, на думку одного з розробників мережного проекту «smart connection» Є. Гурова, «віртуальне співтовариство людей» [7], перетворюючи тим самим сучасну культуру в новий тип культури - «глобальне село», де немає границь для комунікацій. Слід зазначити, що в значній частині публікацій про специфіку прояву масової культури віртуальна реальність продовжує асоціюватися насамперед з розвитком комп'ютерних технологій і кіберкультури. Проте, ми вважаємо, що «комп'ютерна реалізація віртуальної реальності - лише окремий випадок більш глибокого феномена. Ідея віртуальності веде до перегляду понять реальності й існування інших онтологічних категорій.

Основним нововведенням віртуальної реальності є зміна умов для взаємодії людей, у тому числі, і на мовному рівні. Створена навіть спеціальна мова VRML (Virtual Reality Modeling Language) для спілкування з так званими віртуальними світами, створюваними в Інтернеті. При використанні даної мови можуть бути описані всі аспекти доступу й взаємодії із цими віртуальними світами. Мова надає можливість об'єктам самим малювати себе. У такий спосіб за допомогою такої мови всі мають змогу не тільки переміщатися по віртуальному світі, але й спілкуватися з іншими людьми.

Отже, мова постає не тільки засобом спілкування певного співтовариства, але й засобом створення віртуальної реальності. Істотність даної проблеми доводить той факт, що в різних країнах учені спостерігають і досліджують схожі процеси, що відбуваються в природних національних мовах, на яких спілкуються користувачі Інтернету. Г. Трофімова наводить приклад, «що навіть в Англії, де немає ситуації запозичення інтернет-термінології із чужої мови, учені прийшли до необхідності виділення й вивчення нового функціонального стилю “Веблиш” (“Web” + “English”), який енергійно поширюється в середовищі користувачів Інтернету, охоплюючи усе більш широкі шари масової аудиторії»

«Специфіка мови, яка використовується в Інтернеті полягає в тому, що варіантність розвитку сюжету дає можливість залучати до активного створення й розвитку тексту всіх учасників комунікації, що, безумовно, позначається на становленні нового типу мислення. На цій підставі сьогодні сама реальність вважається гіперреалістичною, що дає базу для нової тенденції у філософії до осмислення всієї історії культури як однієї, єдиної гіпердумки, що значно змінює і уявлення про культуру загалом». [7]

Размещено на Allbest.ru