Особливості соціалізації дітей у неповних сім'ях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота на тему:

Особливості соціалізації дітей у неповних сім'ях

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ У СІМ'Ї

1.1 Поняття "соціалізація" та сучасні теорії соціалізації. Особистість у процесі соціалізації

1.2 Роль сім'ї у формуванні особистих якостей і соціалізації дитини

Висновок до розділу 1.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ТА АНАЛІЗ ОСОБЛИВОСТЕЙ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ У НЕПОВНИХ СІМ'ЯХ

2.1 Неповна сім'я як несприятливий фактор соціалізації особистості дитини

2.2 Соціально-педагогічні аспекти виховання та умови соціалізації дитини в неповній сім'ї

2.3 Ставлення матері чи батька до дитини в неповній сім'ї як фактор соціалізації дитини

Висновок до розділу 2.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Сім'я, її стабільність та гармонійність функціонування є важливою умовою психічного здоров'я кожної людини. Сім'я - перший соціальний інститут, який дає дитині знання про складний світ суспільних відносин. В сім'ї дитина засвоює елементи духовної культури, моральні та культурні цінності, притаманні її родині.

За останні роки спостерігається тенденція до зростання розлучень, позашлюбних народжень, смертності населення, що збільшує кількість неповних сімей. За даними Державної доповіді про становище сімей в Україні (2012), неповні сім'ї складають 24,8%, переважна більшість яких є материнськими. За таких умов проблема соціалізації дітей саме з неповних сімей є актуальною в наш час.

Нестабільність або напруженість сімейного середовища значно впливає на нервову систему дитини, становлення її як особистості, соціалізацію. Деформовані сімейні стосунки найчастіше спостерігаються у неповних сім'ях. Основною психолого-педагогічною проблемою неповної сім'ї є те, що дитині в ній важко дати цілісне і об'єктивне уявлення про чоловіків і жінок, соціальне середовище. Особистий приклад батьків як головний метод сімейного виховання, порівняно з усіма іншими методами і засобами, має найбільший вплив як у позитивному, так і в негативному плані.

Вивченням особливостей процесу соціалізації людини протягом життя займалися та продовжують займатися такі науковці, як Антонов А.І., Фролов С.С., Лукашевич М.П., Минович І.І., Черниш Н.Й., Титкова Т.В., Капська А.Й., Газман О.С., Матвєєва Т.Ф., Сисоєва М.Є., Березина Н.О., Михайлова Л.М., Петрова І.В., Трушкін А.Г., Фрідман М.Г., Коваленко Є.І., Солова В.М. та інші. Значенню сім'ї для успішної соціалізації дитини присвячені наукові роботи Голованової Н.Ф., Голод С.І., Кравченко Т.В., Ковальової Л.Є., Маленкової Л.І., Нечаєвої А.М., Коваль М.Б, Пундик Л.Є., Трофимюк Н.Г. та інших дослідників.

Дослідженням проблеми соціалізації особистості дитини в умовах неповної сім'ї займалися такі науковці: Буянов М.І, Монаков Н.І., Смирнова Є.М., Целуйко В.М., Міщик Л.І., Мудрик А.В., Усова А.І., Галагузова М.А., Холостова Є.І., Титаренко В.Я. та інші. Вони вивчали різні соціально-педагогічні аспекти виховання та соціалізації дітей у неповних сім'ях.

Мета сучасної державної сімейної політики полягає в забезпеченні сприятливих умов для всебічного розвитку сім'ї та її членів, найповнішої реалізації сім'єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім'ї як основи суспільства. Однак сьогодні в Україні налічується 2,3 млн. неповних сімей і для того, щоб статистика не була такою сумною, необхідно розробити механізми перспективного фінансування, посилити просвітницьку діяльність батьків, забезпечити розвиток пріоритетних напрямів наукових досліджень у сфері сім'ї тощо. Адже саме у сім'ї формується сприймання дітьми навколишньої дійсності, самих себе, досвіду сімейного життя, ставлення до найважливіших духовних цінностей; здійснюється моральне, естетичне, трудове навчання, закладаються основи культури, здоров'я дитини, майбутнє професійне самовизначення, соціалізація вцілому. Тому особливу увагу необхідно звернути на неповну сім'ю, де дитина позбавлена можливості сприймати навколишній світ у всій його гармонії та різнобарвності.

Звичайно, проблеми сімейного виховання та соціалізації дитини у неповній сім'ї не вичерпуються вищеназваними. У багатьох сім'ях вони є різними. Сім'я закладає фундамент розвитку нахилів, здібностей дитини, формування її моральних якостей, здоров'я тощо. У цьому й полягає актуальність нашої роботи, яка передбачає вивчення впливу неповної сім'ї на соціалізацію особистості дитини.

Об'єкт дослідження - соціалізація дітей у неповних сім'ях. Предметом дослідження виступають особливості процесу соціалізації дітей з неповних сімей в українському суспільстві.

Мета роботи - проаналізувати особливості процесу соціалізації дітей з неповних сімей в українському суспільстві. Відповідно до означеної мети висуваємо основні завдання дослідження:

1) розкрити суть поняття "соціалізація" та сучасні теорії соціалізації особистості;

2) визначити роль сім'ї у формуванні особистих якостей і соціалізації дитини;

3) охарактеризувати особливості соціалізації дітей у неповних сім'ях українського суспільства.

Для реалізації мети і вирішення поставлених завдань у роботі використовувалися такі теоретичні методи дослідження: опис, порівняння, логічний аналіз і синтез, узагальнення, системність.

Теоретичне і практичне значення роботи полягає в тому, що її положення і зміст розширюють простір для подальшого теоретичного дослідження проблематики соціалізації особистості протягом життя, соціалізації дитини в умовах неповної сім'ї; створюють основу для подальшого вдосконалення системи роботи та державної політики щодо процесу виховання та соціалізації дітей в умовах неповної сім'ї.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 44 сторінки.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ У СІМ'Ї

1.1 Поняття "соціалізація" та сучасні теорії соціалізації. Особистість у процесі соціалізації

Поняття "соціалізація" (від латинського socialis -- суспільний) все активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук -- філософії, соціології, психології, політології, педагогіки й інших. Виникнення цього поняття в американській і французькій соціології відносять до кінця XIX століття і пов'язують з іменами американського соціолога Ф. Гіддінгса (1855-1931) і французького соціолога Г. Тарда (1843-1904).

Під соціалізацією в сучасній соціології зазвичай розуміють процес засвоєння індивідом зразків поведінки, психологічних механізмів, соціальних норм і цінностей, необхідних для успішного функціонування індивіда в даному суспільстві. Іншими словами, мова йде про придбання і нагромадження в процесі соціалізації індивідуального соціального досвіду, необхідного для нормальної життєдіяльності та взаємодії із соціальним оточенням в суспільстві.

Соціалізація охоплює всі процеси залучення до культури, комунікації і навчання, за допомогою яких людина набуває соціальну сутність і здатність брати участь у соціальному житті. У статті І. Кона і В. Ольшанського соціалізація визначається як "процес, у ході якого людська істота з визначеними особистісними задатками здобуває якості, необхідні їй для життєдіяльності" [13, с.67]. На відміну від близьких до категорії "соціалізація" таких понять, як "розвиток" і "виховання", вона охоплює процес і результати взаємодії індивіда з усією сукупністю соціальних впливів. Таким чином, соціалізація виступає як процес взаємодії індивіда із соціальним оточенням. У цьому вбачається певний відхід від розуміння пасивної ролі індивіда в процесі соціалізації.

У цьому звґязку Н. Андрєєнкова у дослідженні соціалізації як процесу становлення людини як суспільної істоти виділяє аспекти, важливі з погляду соціальних контактів індивіда з оточуючими її людьми. З цих позицій у структуру соціалізації вона включає: соціальне пізнання, оволодіння визначеними навичками практичної діяльності, інтеріалізація визначених норм, позицій і ролей, вироблення ціннісних орієнтацій і установок, а також включення людини в активну творчу діяльність.

Соціалізація, на її думку, містить у собі таким чином і виховання. Цілеспрямована дія на індивіда задля прищеплювання йому визначених навичок, понять доповнюється при цьому практикою соціальної діяльності індивіда, участю його в різних неформальних групах і т.п. Справедливо відзначається велика автономія індивіда в процесі соціалізації. Будучи продуктом суспільства, він вільний самостійно вибирати ті чи інші цінності й установки, орієнтуючись не тільки на загальні регулятивні принципи середовища, але й на власні схильності. У ході соціалізації індивід грає як пасивну роль (засвоєння соціального досвіду, сприйняття цінностей і ін.), так і активну роль (вироблення визначеної системи орієнтацій, установок і т.п.). Соціалізація "немислима без активної участі самої людини в процесі освоєння соціального досвіду і культури" [1, с.44].

Російський соціолог В. Харчева, у свою чергу, справедливо відзначає, що в процесі соціалізації людина завдяки властивій їй соціальній активності та взаємодії із середовищем не просто засвоює його вимоги, але й змінює це середовище, впливає на нього [38, с.158].

Аналіз сучасної соціологічної літератури дозволяє зробити деякі висновки й узагальнення. Зокрема, відзначається тенденція до врахування всієї сукупності соціальних і психологічних процесів, за допомогою яких здійснюється соціалізація -- як контрольованих, цілеспрямованих, так і стихійних, спонтанних. Деякі автори розуміють ці процеси як взаємодію.

Як зміст і результат процесу соціалізації визнаються засвоєння системи знань, норм і цінностей, соціального досвіду, соціальних якостей і рис, соціальних ролей, зразків і психологічних механізмів поведінки (рис.1).

Рис. 1. Феномени соціалізації людини

[17, с.129]

Аналіз показує, що практично всі автори вказують основними інститутами соціалізації систему освіти і виховання. Виховання є провідним і визначальним початком соціалізації, ядро якого складає процес передачі накопичених минулими поколіннями знань і культурних цінностей, тобто освіту (рис.2).

Рис. 2. Інститути соціалізації людини [17, с.130]

соціалізація дитина неповний сім'я

Варто зазначити, що процес соціалізації продовжується протягом усього життя індивіда і включає в себе такі стадії -- дотрудову, трудову і післятрудову. Загальним є визнання того, що соціалізація носить діяльнісний характер і головний критерій її успішності є вільне функціонування індивіда в суспільстві. І, нарешті, загальновизнаною у вітчизняній літературі стає активність індивіда в процесі соціалізації. Головний висновок сучасної теорії соціалізації: "особистість, що формується -- не об'єкт якихось зовнішніх впливів, а активний суб'єкт саморозвитку [16, с.131].

Таким чином, соціалізація являє собою складний і багатогранний процес, що вивчається різними науками (від історії і психології до педагогіки, етнографії і філософії), кожна з яких досліджує свій аспект. Соціологія, зокрема, вивчає даний процес у наступних аспектах: 1) соціокультурному (тобто соціалізація поколінь у конкретно-історичних умовах); 2) біосоціогенетичному (тобто соціалізація індивідів у визначених соціально-економічних умовах); 3) генетико-віковому (тобто вікова соціалізація в умовах конкретного суспільства).

Важливо підкреслити, що процес соціалізації відбувається як стихійно, так і цілеспрямовано під впливом посередників, тобто суспільних структур і інститутів, роль яких по-різному виявляється на різних етапах і стадіях соціалізації. Серед посередників соціалізації людини виділяються такі як родина, родичі і друзі, навчальні заклади, трудові, спортивні та інші колективи, суспільно-політичні і культосвітні організації, засоби масової інформації, література, мистецтво і т.ін.

В основі механізму соціалізації лежить активно-перетворювальна діяльність людини, за допомогою якої відбувається її включення в життя і культуру суспільства, формування соціальних зв'язків, засвоєння загальних способів практичної діяльності, розвиток свідомості і самосвідомості, систем соціальної орієнтації.

Отже, соціалізація за своєю суттю є процесом взаємо- і самореалізації особистості в ході її активної трудової діяльності. Тут важливо вказати, що соціалізація особистості -- не просто односпрямований процес її навчання соціальним ролям (така точка зору переважає в деяких концепціях західної соціології), але й процес взаємовпливу. Можливість такого впливу закладена в наявності визначеної волі для активності особистості, що реалізується у різноманітних варіантах інтеракції особистості в ході соціалізації. Різноманітним є й поєднання основних сил, що впливають на цей процес: це і фізичні, і психічні, і соціальні особливості людини; це і несхожість навколишнього середовища; це і різний індивідуальний соціальний досвід, і різний культурний рівень особистості. Під впливом розмаїтості і багатогранності кожного з видів у конкретних варіантах взаємодії формуються власне унікальні особистості з індивідуальними особливостями реалізації моделей соціалізації.

Охарактеризуємо сучасні теорії соціалізації. В основу кожної моделі соціалізації покладена та чи інша теорія соціалізації. Сучасний американський соціолог Н. Смелзер систематизував їх у чотири основні групи: 1) теорія розвитку особистості (Ч. Кулі, Дж. Г. Мід); 2) психоаналітичні теорії (3. Фрейд, Е. Еріксон); 3) теорія розвитку пізнання (Ж. Піаже); 4) теорія морального розвитку (Л. Колберг) [17, с.133]. Розглянемо коротко сутність основних моделей кожної із запропонованих груп теорій соціалізації.

Однією з розповсюджених моделей, джерела якої лежать у теорії психоаналізу 3. Фрейда, є розуміння соціалізації як розвитку особистісного контролю. Основна ідея, на якій побудована ця модель, полягає у визнанні людей ще від народження асоціальними, внаслідок уроджених агресивних інстинктів. Тому соціалізація носить конфліктний характер і вимагає не тільки особистісного, але і суспільного контролю [17]. Однак дана модель, заснована на визнанні незмінності людської природи, залишає мало можливостей для виховного впливу, орієнтуючись на соціальні санкції. Більше того, сукупність подібних санкцій і засобів, орієнтованих на придушення одних і розвиток інших, "суспільно корисних" інстинктів, рефлексів і може видаватися за "виховання". Як не дивно, але елементи подібної моделі соціалізації, що майже повністю заперечувалися радянською наукою як властиві тільки для буржуазного суспільства, залишили глибокий слід і у вітчизняній педагогіці.

Разом з тим прихильники цієї моделі бачили можливості зміни як індивіда, так і суспільства в сполученні психоаналітичної гарантії з адекватною соціалізацією особистості, забезпечити яку, на наш погляд, може тільки виховання, що коригує процес соціалізації. У цьому зв'язку навряд чи можна вважати вичерпними можливості цієї моделі для соціалізації розумово відсталих дітей.

Поряд з моделлю "особистого контролю" (3. Фрейд) і моделлю "рольового тренінгу" (Т. Парсонс) у західній соціології дуже поширена модель "соціального вчення", представлена більшістю різновидів біхевіоризму (Дж. Доллард, Б. Скіннер, Р. Уолтере і ін.), яка заснована на відомій формулі "стимул -- реакція". Ця модель під соціалізацією розуміє "модифікацію" людської поведінки шляхом "дозування" стимулів, тобто дотримання визначених пропорцій покарання і заохочення для одержання бажаної реакції (поведінки) [17, с.134-135]. При вдаваній зовнішній привабливості і реальності подібні методи "соціальної інженерії", що цілком придатні для дресирування білих пацюків і інших тварин, навряд чи можуть бути застосовні для нормального, а не репресивного виховання людини.

Ще одна модель, яка набула поширення в західній соціології, а саме модель "міжособистісного спілкування", розглядає соціалізацію як процес і результат групового впливу на особистість, здійснюваного шляхом міжособистісного спілкування, що відбувається відповідно до об'єктивних законів, закріплених у системі соціальних ролей. Прихильники цієї моделі (Ч. Кулі, Дж. Мід і ін.), яка називається "Я-теорія", чи теорія "дзеркального Я" вважають, що особистість виростає з безлічі інтеракцій людей з навколишнім світом, у результаті яких вона навчається дивитися на себе очима інших, тобто мислити про себе як і про інших, а також розуміти поведінку інших людей.

Певний інтерес для організації процесу соціалізації має положення Дж. Міда, одного з розробників даної концепції, про три стадії соціалізації. На першій з них -- імітації -- діти копіюють поведінку дорослих, не завжди розуміючи її. На другій -- стадії рольових ігор -- діти, виконуючи в іграх дорослі ролі, "приміряють" їх на себе, вчаться надавати своїм думкам і діям ті ж значення, що й дорослі. На третій, завершальній стадії -- колективних ігор -- дитина до розуміння очікувань окремих людей додає групові очікування. Оволодіння правилами рольових і колективних ігор підготовлює дітей до виконання правил гри в суспільстві, що закріплені в законах і нормах. Тим самим здобувається почуття соціальної ідентичності [6].

Акцент на розвитку інтелекту, важливості оволодіння мовою в процесі соціалізації дозволяє віднести до прихильників цієї моделі і представників психологічної школи Л. Виготського. Проблема соціалізації розглядається ними у зв'язку з формуванням особистості в процесі взаємодії і взаємовпливу соціальних груп, колективів і особистості. Процес соціалізації з цих позицій характеризується як поступове розширення, у міру набуття індивідом соціального досвіду, сфери його спілкування і діяльності, як процес розвитку і саморегуляції, становлення самосвідомості й активної життєвої позиції [6, с.350]. Подальший розвиток ця модель одержала у різних напрямах групової психотерапії, заснованої на використанні групових моделей, "які акцентують створення безпосереднього життєвого досвіду для навчання й особистісного зросту" [6, с.350]. Учасники спеціально створюваних і працюючих під керівництвом провідного психолога малих груп включаються у своєрідний досвід спілкування підвищеної інтенсивності. Метою спілкування є надання допомоги в самовдосконаленні, а також у подоланні труднощів на шляху соціалізації.

Ця модель відкриває широкі можливості для виховання в колективі і через колектив, для широкого використання ігрових форм навчання і виховання [6, с.352]. Інтеріорізація при цьому виходить не від учителя, а від однолітків-однокласників. Соціалізація тут відбувається скоріше імпліцитними, ніж експліцитними методами. Концентрація на індивіді як відмінному від групи практично відсутня. Навчання і виховання виглядає як тренування однієї команди, що навчається, як корпоративно вести свою життєву гру. Хоча не слід забувати про небезпеку закріплення при такому підході у індивіда конформістського типу поведінки і соціалізації.

Ще одна, "когнітивна" модель соціалізації (Ж. Піаже, Л. Кольберг, А. Маслоу й ін.) побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, сукупність яких утворює у її свідомості образ (картину) навколишнього світу. Саме ця картина світу, а не сама реальність керує поведінкою людей. Головним аспектом соціалізації при цьому виступає процес навчання мисленню, розвитку пізнавальних, моральних і емоційних структур особистості. Згідно Ж. Піаже, когнітивна соціалізація проходить кілька стадій, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежують можливості навчання людини. Діти проходять ці стадії у визначеній послідовності, хоча швидкість і результативність соціалізації у різних дітей може відрізнятися.

Дана концепція була доповнена американським психологом Л.Кольбергом, який в основу переходу від однієї стадії соціалізації до наступної поклав не тільки результати розвитку когнітивних навичок, але і здатність до розуміння і співпереживання (емпатії) почуттям інших людей. Досягнення тих чи інших стадій не пов'язується з віком, а завершальні етапи доступні далеко не всім [17, с.137].

Особливе місце серед прихильників когнітивної моделі посідає й точка зору "гуманістичних" психологів (А. Маслоу, К. Роджерс і ін.). Ґрунтуючись на ідеї самоактуалізації особистості в процесі її дозрівання, вони вважали, що природні внутрішні сили особистості в змозі самостійно реалізувати соціалізацію індивіда, а засоби, чинники й агенти соціалізації повинні лише не заважати цим силам. Звичайно, важко погодитися з недооцінкою в цій моделі агентів соціалізації в особі соціальних інститутів, зокрема, таких як освіта і виховання. Однак у цій концепції закладені застереження від зловживання їх можливостями для маніпулювання свідомістю людей.

Говорячи ж про зв'язок із вихованням "когнітивної" моделі в цілому, можна відзначити її підвищену схильність до ідеологізації виховання, коли абстрактна ідеологізована картина світу (у вигляді якого-небудь "ізму") може виявитися неадекватною реальному світові, що в результаті може призвести до викривленого уявлення про систему соціальних ролей і про своє місце в суспільстві (наприклад, роль "гвинтика" у суспільному механізмі).

Однієї з найбільш популярних моделей соціалізації, положення якої актуалізуються в зв'язку зі зростанням етнонаціональних проблем, є модель "інкультурації" (Ф.Боас, В.Маліновський і ін.). У ній соціалізація розглядається як процес передачі культурної спадщини. Людина в цьому процесі бере участь як пасивний споживач, що автоматично сприймає культуру в ході свого індивідуального розвитку. Сама ж культура у цій моделі трактується як своєрідний екран у вигляді національного характеру, на який і проектується психологія індивіда [17, с.138].

Погоджуючись з авторами цієї концепції в тому сенсі, що в національному характері (менталітеті) дійсно закріплені стійкі психологічні риси конкретної етнічної групи, не можна прийняти їхню точку зору щодо розуміння соціалізації як несвідомої передачі цих рис від покоління до покоління. Не можна також не визнати взаємовпливи і взаємодії цих рис у процесі міжнаціонального спілкування, як і впливу на ці риси змін у навколишньому соціальному середовищі. Про це не слід забувати при формуванні і розвитку національних основ вітчизняної культури, здійсненні національної орієнтації в системах освіти і виховання. Це тим більше важливо, що інакше доведеться переборювати вже допущені перекоси при "виділенні" одного загального для всіх народів колишнього СРСР "національного екрана" у вигляді російського національного характеру як державно схвалюваного зразка.

Аналіз розглянутих вище моделей соціалізації показує, що всі вони тою чи іншою мірою визнають той факт, що процес соціалізації обмежується періодом досягнення дитиною дорослого віку. Так, на думку Н. Андрєєнкової, процес соціалізації завершується у віці 23-25 років, тобто з досягненням молодою людиною стадії зрілості [1, с.44]. Саме цей період необхідний для стійкої інтеріорізації комплексу норм і ролей, для вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій і установок. У залежності від віку індивіда, прихильники цього підходу виділяють три основних етапи соціалізації: 1) первинна соціалізація (дитини); 2) маргінальна (проміжна чи псевдостійка) соціалізація (підлітка); 3) стійка (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юнацтва до зрілості (період від 17-18 до 23-25 років).

Певна обмеженість такого підходу пов'язана із двома аспектами проблеми. По-перше, це розуміння дитинства (а іноді і юнацтва, молодості в цілому) лише як підготовки до "справжнього" життя, що почнеться з досягненням дорослості. Такий підхід істотно спотворює зміст соціалізації, обмежує активність молодої людини, привчає бачити в сьогоденні тільки засіб досягнення чогось у майбутньому. При цьому сьогоднішнє життя, виходячи з цього підходу, сприймається як щось вимушене, тимчасове, примусове.

Другий аспект цієї проблеми обумовлений появою у вітчизняній науковій літературі поглядів, що переоцінюють вплив навчання і виховання на протікання процесу соціалізації. Від подвійності такого роду врятовані ті найбільш продуктивні моделі соціалізації, які можна об'єднати в рамках концепції соціалізації дорослих, чи концепції безперервної соціалізації.

Ближчим до нашого розуміння стадій соціалізації є еволюційний підхід, запропонований американським соціальним психологом Е. Еріксоном. Він вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в зрілому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і носять специфічний характер на кожному етапі (стадії). Переборюючи ці критичні ситуації (а їх він виділяє вісім), індивід успішно збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступного стадії. У разі, якщо соціалізація на якій-небудь стадії не відбулася (тобто індивіду не вдалося подолати головну на цій стадії проблему) чи відбулася частково, це негативно позначається на наступних стадіях і соціалізації в цілому [17, с.138].

Зупинимося на викладі еволюційної теорії соціалізації (чи теорії стадій людського розвитку) докладніше, тому що в ній процес соціалізації розглядається досить системно.

І стадія -- дитячий період. Основна проблема -- довіра чи недовіра. Дитина на підставі визначеного рівня турботи і комфорту з перших днів довідується, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, тепло, безпека. При неповному вирішенні цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитися на подальших стадіях.

II стадія -- вік від одного року до двох років. Основна проблема -- автономія або сором і сумнів. Підвищені вимоги в напрямі контролю за шлунком можуть закріпити у свідомості дитини почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи зусилля по самовизначенню і руху до автономії.

III стадія -- від трьох до п'яти років. Основна проблема -- ініціатива або почуття провини. При зайвій твердості з боку дорослих щодо обмеження ініціативи може залишитись слід безініціативності на подальшому житті.

IV стадія -- молодший шкільний вік. Основна проблема -- стараність чи недбайливість. Головним завданням є набуття впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цієї задачі позначається в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

V стадія -- підлітковий-юнацький вік. Основна проблема -- становлення індивідуальності (ідентифікація) або рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). У цей період небезпечні як невдачі в сфері пошуку місця в житті та сфері пошуку інтимного партнера, так і переоцінка значущості якої-небудь з них. Невдача може негативно позначитися на виборі роботи, друзів, супутника життя, а також може призвести до стресу.

VI стадія -- молоді роки. Основна проблема -- інтимність чи самітність. Головні цілі на цьому етапі -- залицяння, шлюб і інші види близькості.

VII стадія -- середній вік. Основна проблема -- продуктивність (творча продуктивність) чи стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може викликати невдачу навіть у який-небудь одній з них.

VIII стадія (заключна) -- старість. Основна проблема -- умиротворення або розпач. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підбиття підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів. Умиротворена старість чи розпач, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей -- такі межі прояву цієї стадії [17, с.138-139].

Зрозуміло, представлена концепція соціалізації як стадій розвитку особистості не позбавлена можливостей її подальшого вдосконалювання і навряд чи вичерпує собою всі прогресивні підходи в дослідженні процесу соціалізації. Однак безсумнівною її перевагою є, на наш погляд, відхід від розуміння дитинства як ще не дійсного життя до розуміння його як підготовки до майбутнього життя. У такому контексті соціалізація виглядає як поняття, придатне лише для дитячого віку, що не тільки знецінює роль дитинства в житті людини, але й істотно обмежує пізнавальні можливості категорії "соціалізація". Неправомірність такого підходу підтверджується самим життям.

Отже, виділення етапів процесу соціалізації і центральних завдань кожного етапу дозволяє коригувати виховний вплив, орієнтуючись на вимір емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їхню вагу і значення, виявляти основні і додаткові чинники, форми і механізми їх впливу на становлення особистості.

1.2 Роль сім'ї у формуванні особистих якостей і соціалізації дитини

Сім'я являє собою об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, що ґрунтується на шлюбі та кровній спорідненості. Вона відіграє особливу й важливу роль в усій історії розвитку та функціонування людського суспільства. Сім'я є необхідним компонентом соціальної структури будь-якого суспільства, а також головним осередком організації побуту, найважливішою його виробничою та споживчою одиницею.

Через сім'ю змінюються покоління людей, у ній народжується людина, відбуваються її соціалізація та виховання, через неї продовжується рід і, значною мірою, реалізується обов'язок турбуватися про старих і непрацездатних членів суспільства. Основу сім'ї становить шлюбний союз між чоловіком та жінкою у формах, санкціонованих суспільством. Усю сукупність найважливіших проблем, пов'язаних із сім'єю, вивчає така спеціальна соціологічна теорія, як соціологія сім'ї.

Сім я -- це соціальний інститут з огляду на суспільне санкціонування шлюбно-сімейних відносин. Водночас це й мала соціальна група, що має історично визначену організацію і члени якої зв'язані між собою родинними стосунками, спільним побутом і взаємною моральною відповідальністю, соціальна потреба в якій виявляється у фізичному й духовному відтворенні населення [3, с.22]. Виходячи із зазначеного можна виділити такі соціальні особливості сім'ї як форми людської життєдіяльності:

1) соціально-історична зумовленість сімейних стосунків і сімейної організації;

2) існування сім'ї та її специфічна функція є наслідком об'єктивної потреби, пов'язаної з однією із найважливіших соціальних форм -- створенням і відтворенням безпосереднього суспільного життя, з одного боку, а також із створенням самої людини і продовженням її роду -- з іншого;

3) наявність у сім'ї, поряд із загальними для всіх соціальних явищ, рис і якостей, ряду специфічних соціальних особливостей, насамперед, кількісного складу сімейної групи, ступеня спорідненості, спільності побуту, взаємної моральної відповідальності тощо (рис. 3).

Рис. 3. Головні ознаки сім'ї

Під способом життя сім'ї розуміють усю сукупність тих видів життєдіяльності, які виконуються усіма разом або деякими із членів сім'ї чи одним із них, але від імені і для усієї сім'ї. Природно, що між способом життя сім'ї та способом життя певної соціальної верстви, класу, нації, суспільства, в рамках яких сім'ї функціонують, спостерігається щонайтісніший зв'язок [8].

Умови життя сім'ї, фази її розвитку, структура і зміни у внутрішньому житті залежать від змін у розвитку цивілізації, численних соціальних спільнот і суспільства в цілому. При цьому соціологічний підхід дослідження сім'ї має два головні напрями: у першому випадку сім? я аналізується як соціальний інститут, а у другому -- як мала соціальна група.

Сім'ю як соціальний інститут вивчають тоді, коли є потреба виявити, наскільки спосіб життя сім'ї, її функціонування у визначених межах відповідає або не відповідає тим чи іншим сучасним критеріям. Сім'я забезпечує фізичне й духовне відтворення населення, соціалізацію нових членів суспільства, тобто виконує такі соціальні функції, які не під силу жодному іншому соціальному інститутові. Таким чином, сім'я як найважливіший соціальний інститут суспільства являє собою цілісну систему дій, норм і відносин, що здійснюють соціальні функції відтворення людини, а також широкий соціальний контроль через систему позитивних і негативних санкцій.

При дослідженні сім'ї як соціального інституту насамперед вивчають: а) суспільну свідомість у сфері шлюбно-сімейних стосунків, узагальнені характеристики сімейної поведінки окремих груп населення в різних економічних та культурних умовах, вплив суспільних потреб на характер відносин і спосіб життя сім'ї; б) причини та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту сім'ї в тих чи інших умовах; в) соціальний механізм зміни сімейних норм і цінностей; г) ефективність реалізації інститутом сім'ї своїх основних функцій у різних політичних, соціально-економічних і культурних умовах; д) співвідношення ідеальних моделей сімейних норм і цінностей та реальної поведінки членів сім'ї тощо [2].

Сім'ю розглядають як малу соціальну групу в тих випадках, коли досліджують стосунки між конкретними індивідами, які власне і становлять сім'ю. При цьому сім'я як своєрідна соціальна група має ряд специфічних особливостей, на відміну від інших соціальних спільнот. Сім'я як мала соціальна група якісно відрізняється від інших груп [6].

Для дослідження різних соціальних процесів, що відбуваються в сучасній сім'ї, дуже важливими є аналіз і значення її функцій. Під функціями слід розуміти способи вияву активності, життєдіяльності сім'ї та окремих її членів. Відомий соціолог Туленков М.В. наголошує, що особливе значення сім'ї випливає з двох її основних функцій, які вона виконує в рамках суспільства: перша полягає в тому, що сім'я -- це єдина соціальна група, яка збільшується не завдяки прийому нових членів ззовні, а завдяки народженню дітей. Отже, це група, яка підтримує біологічну безперервність суспільства. Друга її основна функція полягає в передачі культурної спадщини суспільства від одного покоління до іншого [35, с.63-64].

При аналізі функцій сім'ї виокремлюють функції суспільства стосовно сім'ї, сім'ї стосовно суспільства, а також функції сім'ї стосовно особистості і особистості стосовно сім'ї. З огляду на це функції сім'ї можна розглядати як соціальні (стосовно суспільства) та індивідуальні (стосовно особистості). Функції сім'ї насамперед тісно пов'язані з потребами суспільства й особистості. Вони мають глибоке історичне коріння і тісно перетинаються із соціально-економічними умовами життєдіяльності суспільства, в результаті чого з часом змінюються як їх характер, так і сама ієрархія функцій сім'ї (табл.. 1.).

Таблиця 1. Основні функції сучасної сім'ї [17, с.195]

Типологія функцій сім'ї виділена з огляду найважливіших сфер її життєдіяльності й включає репродуктивну, виховну, господарсько-побутову, емоційну, первинного соціального контролю, дозвільну, соціально-статусну, матеріального забезпечення, сексуальну, опікунську, рекреаційну, представницьку, організаційну та виробничо-економічну функції. При цьому для суспільства особливо важливим є ефективне здійснення репродуктивної та виховної функцій, оскільки лише в сім'ї підтримується біологічна безперервність суспільства і початкове формування особистості. Крім того, у зв'язку з появою ринкових відносин і приватної власності в нашій країні велика роль відводиться виробничо-економічній функції сім'ї. Для ефективного виконання сім'єю своїх функцій украй важливою є суттєва допомога і підтримка її з боку держави, оскільки духовно й морально здорова сім'я -- запорука соціального здоров'я всього суспільного організму.

Отже, сім'я - складне соціально-педагогічне явище, яке має інтегровану структуру і визначається певними соціально-педагогічними параметрами. Первинна соціалізація дитини в сімейному вихованні відбувається за допомогою психологічних механізмів, які мають суто індивідуальний характер і залежать від типу сім'ї. Педагогічне середовище розвитку дитини створюється в процесі сімейного виховання і залежить від структури сім'ї, стилю її соціалізації, національних традицій та звичаїв виховання.

Висновок до розділу 1

Соціалізація - це процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості.

Процес соціалізації відбувається як стихійно, так і цілеспрямовано під впливом посередників, тобто суспільних структур і інститутів, роль яких по-різному виявляється на різних етапах і стадіях соціалізації.

Сучасні теорії соціалізації систематизовані у чотири основні групи: 1) теорія розвитку особистості; 2) психоаналітичні теорії; 3) теорія розвитку пізнання; 4) теорія морального розвитку.

Сім'я з позиції соціологів являє собою малу соціальну групу, засновану на шлюбному союзі і кровному спорідненні, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною допомогою, моральною відповідальністю. Цей найдавніший інститут людського суспільства пройшов складний шлях розвитку: від родинно-племінних форм життя до сучасних форм сімейних відносин.

Розуміння сім'ї як соціально-педагогічного явища створює умови для формування більш широких зв'язків між сім'єю та іншими інститутами соціального виховання та соціалізації, компенсації його недоліків, підвищення педагогічної культури батьків, захисту дитини від несприятливого впливу сім'ї.

Батьківський дім для дитини - перша і найголовніша школа життя. Саме сім'я здійснює значний вплив на розвиток особистості, закладає фундамент людських якостей. І для того, щоб цей фундамент був міцним, сім'я має бути благополучною. Сімейне благополуччя багато в чому залежить від того, є сім'я повною чи ні.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ТА АНАЛІЗ ОСОБЛИВОСТЕЙ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ У НЕПОВНИХ СІМ'ЯХ

2.1 Неповна сім'я як несприятливий фактор соціалізації особистості дитини

Найважливішим інститутом соціалізації підростаючого покоління є родина. Саме в сім'ї формуються основи характеру людини, її ставлення до праці, моральних та культурних цінностей. Сім'я була і залишається найважливішим соціальним середовищем формування особистості і основою психологічної підтримки і виховання.

Відомий американський соціолог Е.Гіденс розглядає родину як соціальний інститут лише в тому випадку, якщо вона характеризується трьома основними видами сімейних відносин: шлюбом, батьківством і спорідненням, за відсутності одного з показників використовується поняття «сімейна група». Цей учений визначає сімейну дезорганізацію як «розрив сімейної єдності, порушення структури існування ролей, коли один або більше членів сім'ї не можуть точно виконувати свої рольові обов'язки» [6].

Головними формами сімейної дезорганізації виступають: 1) неповна сімейна група, незаконнонародженість; 2) розпад сім'ї через залишення сім'ї одного з батьків; 3) смерть одного з подружжя, ув'язнення; 4) фізична патологія: хвороби, розумова відсталість дітей. З одного боку, сім'я -- досить замкнуте об'єднання людей, які захищають свій внутрішній світ, свої таємниці і секрети, що протистоять зовнішнім впливам. Якщо сім'ю позбавити її внутрішнього світу, зробити все, що діється в ній, відкритим для суспільства, вона розпадеться. З іншого боку, сім'я -- об'єднання людей, відкрите для всього, що відбувається у суспільстві. Для неї характерні проблеми, якими живе суспільство [20, с.44].

Суспільство постійно змінюється, разом з ним змінюється і сім'я. Сім'я - це жива система, яка постійно змінюється. Вона змінюється не лише під впливом соціально-економічних умов, але й через внутрішні процеси розвитку. На сім'ю впливають такі явища: міграція, урбанізація, індустріалізація тощо. Виникають проблеми, яких не було раніше: збільшення кількості малозабезпечених сімей; збільшення соціальної і географічної мобільності; погіршення стану здоров'я; збільшення кількості неповних сімей.

Якою б герметично замкнутою не була сім'я, вона тісно пов'язана із суспільством. Кожний член сім'ї, на думку А.Харчевої, зберігає певну автономію і завдяки цьому входить у різні інші об'єднання людей, в різні соціальні групи: виробничі, навчальні колективи, дитячі та юнацькі організації, суспільні рухи, політичні партії та об'єднання, вступає у взаємовідносини з державними структурами, місцевою владою, сусідами та іншими спільностями. Відносини у сім'ї складаються не лише за волею її членів, а й під впливом зовнішніх умов, соціального життя суспільства, зазначає соціолог [38, с.212].

Дослідники [2; 7; 15; 32] довгий час стверджували, що структурна деформація сім'ї є найважливішим чинником, що відповідає за порушення особистісного розвитку дитини. Приводилися як зарубіжні, так і вітчизняні статистичні дані, відповідно до яких діти із просоціальною й асоціальною поведінкою, у тому числі і кримінальною спрямованістю, істотно відрізняються між собою за критерієм «повна-неповна сім'я».

Сьогодні все більше уваги приділяється чиннику психологічної деформації сім'ї. В Україні розпадається приблизно кожен третій шлюб, а у великих містах - кожен другий. Із тих, хто розлучився, тільки 40% чоловіків і 30% жінок зважуються на другий шлюб. Численні дослідження переконливо свідчать, що психологічна деформація сім'ї, порушення системи міжособистісних стосунків і цінностей в ній надають щонайпотужніший вплив на негативний розвиток особистості дітей, призводячи в майбутньому до різних деформацій -- від соціального інфантилізму до асоціальної і делінквентної (протиправної, кримінальної) поведінки.

А.С. Макаренко надавав особливе значення структурі сім'ї. Він увів поняття «повна» і «неповна» сім'я, розуміючи під цим сім'ю, яка не має батька чи матері. Від того, яка за структурою сім'я, залежить і виховання, і успішна соціалізація дитини. Діти з неповних сімей, як правило, мають ряд комплексів. Мати не має психологічної підтримки, їй ні з ким розділити відповідальність за свою дитину [33, с.238].

Останнім часом проблеми, пов'язані з сім'єю, набувають усе більшої актуальності в суспільстві. Сучасна сім'я пережила серйозні зміни: зменшився її розмір і кількість дітей, не дуже значними стали ролі старшого брата і сестри, проте найголовнішим є те, що значно збільшилася кількість розлучень, а розлучення - це сильне потрясіння для всіх членів родини, і в першу чергу, для дітей.

Кожна неблагополучна сім'я має свою специфіку, свій характер сімейного благополуччя. Неповна сім'я викликає особливе занепокоєння. Зростає кількість дітей, які не отримують повноцінного виховання і матеріального забезпечення.

У виховній практиці школи склалася думка про те, що в неповній сім'ї не завжди зростають важковиховувані діти. Інколи їх навчання, поведінка в школі, ставлення до батьків та суспільства не викликають занепокоєння педагогів. Цей висновок має право на життя, проте необхідно підкреслити, що неповні сім'ї - явище неоднорідне і його характеристика не може бути однозначною [34].

Неповними сім'ї стають з різних причин: розлучення подружжя або смерть одного з батьків, позбавлення одного з батьків батьківських прав, перебування в місцях позбавлення волі, позашлюбна дитина тощо.

Вивченням проблем неповної сім'ї займалися різні науковці, педагоги, психологи, соціологи: Ковальова Л.Є., Монако Н.І., Смирнова Є, Целуйко В.М. та інші. Кожен дослідник приділяв увагу певному аспекту досліджуваної нами проблеми (виховання дитини в неповній сім'ї, процес її соціалізації). Так, Целуйко В.М. вважає, що «виховні та соціалізуючі можливості в неповній сім'ї є обмеженими, оскільки ускладнюється контроль і нагляд за дітьми, відсутність батька позбавляє дітей можливості знайомитися з різними варіантами сімейних стосунків і тягне за собою односторонній характер психічного розвитку» [39, с.89].

Сексолог Розін В.М. вважає, що зменшити число сімейних катастроф допоможе статева просвіта населення і, перш за все, молоді, підвищення їх духовної і сексуальної культури. До того ж середній рівень освіти матерів неповних сімей нижчий, ніж у матерів повних сімей. Нерідко неповна сім'я відчуває матеріальну скруту. Все це пояснює той факт, що кожен третій неповнолітній правопорушник - виходець із неповної сім'ї.

Існують такі сім'ї, де батьки взагалі забувають про свої виховні та соціалізуючі функції. Піклуючись про економічне благополуччя своїх дітей, батько (мати) найчастіше рідко бувають вдома, і виходить, що дитина росте або з матір'ю, або з батьком. Цей аспект досліджуваної нами проблеми детально вивчала Ковальова Л.Є. [12] В рамках виховної діяльності одному батьку (матері) складно здійснити повноцінний контроль над дитиною і в цілому вплинути на її поведінку.

Існує ще одна соціальна характеристика, яка вимагає уваги до неповної сім'ї, яка пов'язана з рівнем здоров'я дітей і яку висловила Маленкова Л.І.: діти з неповних сімей значно частіше хворіють. Значимим фактором, який впливає на рівень виховання та соціалізації дітей, є наявність у сім'ї шкідливих звичок (куріння, зловживання алкоголем), соціально-побутова і житлова невлаштованість, невиконання гігієнічних норм життя, самолікування тощо [20, с.51].

На нервову систему дитини, на становлення її як особистості значним чином впливає нестабільність або напруженість сімейного середовища. На думку В. М. Сатир, головним у сім'ї є співвідношення влади - «домінантність - субліситивність». Відповідно до цього він виділяє такі типи сімей: 1) домінуючий чоловік - підвладна дружина; 2) домінуюча дружина - підвладний чоловік; 3) відкрита боротьба або співробітництво; 4) ізоляція. Дитині, як стверджує вчений, в такій системі влади місця немає. В той час, коли батьки доводять одне одному, хто з них має більше право керувати сім'єю, дитина залишається наодинці зі своїми проблемами. Тому варто в плані педагогічної доцільності звернути увагу на дитячо-батьківські стосунки, які теж мають свої варіації: «батько-дитина», «мати-дитина», «мати-дитина-батько». Це так звані соціально-структурні типи сімей. Наприклад, у стосунках матері й дитини спостерігаються такі варіанти: повне присвячення себе дитині, відмова від власних потреб і задоволень; пристосування матері до потреб дитини; відчуття материнського обов'язку при відсутності емоційної близькості з дитиною; неадекватність вимог віковим можливостям дитини та рівню її розвитку, непослідовність цих вимог.

Деформовані сімейні стосунки найчастіше спостерігаються у неповних сім'ях, тобто таких, де є один з батьків. В цілому можна виділити 4 типи неповних сімей: 1) сім'я, в якій один з батьків помер, а інший не вступив до нового шлюбу; 2) з сім'ї пішов один з батьків, а інший не вступив до нового шлюбу; 3) мати-одиначка сама виховує всиновлену дитину; 4) незаміжня жінка сама виховує всиновлену дитину. Перші два типи можуть бути представлені як сім'ями, в яких із дітьми залишається мати, так і сім'ями, в яких із дітьми залишається батько. Найчастіше неповна сім'я складається з матері й дитини або матері й кількох дітей. Неповний склад сім'ї зумовлює неповноцінність її існування, що виявляється насамперед у можливостях створення умов для особистісного росту кожного члена сім'ї [14, с.35].

Інша точка зору, що стосується класифікації неповних сімей, полягає у виокремленні таких типів неповних сімей:

1) Перша група - сім'ї з високим рівнем виховних можливостей (педагогічно розвинуті сім'ї). Уклад сімейного життя в основному позитивний, стабільний і рівень психолого-педагогічної культури досить високий. В такій сім'ї: один з батьків завжди пояснює мотиви своїх вимог і обговорює їх з дитиною; накази застосовуються лише в міру необхідності; в дитині цінуються як слухняність, так і незалежність; мати (батько) керують життям родини, встановлюючи правила і домагаючись виконання їх дитиною; батьки прислухаються до думки дитини, але не керуються тільки її бажаннями; єдність і узгодженість у стосунках з дітьми основного батька і батька, який проживає окремо, та їх родичів.

2) До другої групи відносяться сім'ї із середнім рівнем виховних та соціалізуючих можливостей. Моральна і трудова атмосфера сім'ї є позитивними, мають місце сімейні традиції, але взаємини між основними допоміжними батьками, дорослими і дітьми часто суперечливі, виникають конфлікти, суперечки на основі незадоволених потреб одного чи кількох членів родини. Батьки володіють певними знаннями в галузі педагогіки, але вони недостатньо осмислені, несистемні.

3) Третю групу складають педагогічно слабкі сім'ї, з низьким рівнем виховних та соціалізуючих можливостей, де устрій сімейного життя нестійкий, рівень психолого-педагогічної культури низький. Для батьків властиве безвідповідальне ставлення до своїх дітей, деспотичний стиль взаємин, байдужість до навчання і поведінки дітей. У таких сім'ях діти, як правило, відчувають себе покинутими, нікому не потрібними, мають проблеми в поведінці з однолітками і дорослими [5, с.37].

Звісно, ця класифікація неповних родин не може вважатися повністю досконалою, потребує доповнень, оскільки є умовною. Однак такий підхід дозволяє найбільш повно враховувати сімейний устрій, об'єктивні можливості його виховного та соціалізуючого впливу і дає можливість вести диференційовану роботу з родиною. Батьки, які увійшли до першої групи, як правило, є союзниками і помічниками педагогу. Дві інші групи є певним чином проблемними сім'ями, особливо третя група. З батьками цієї групи найдоцільніше проводити індивідуальні бесіди.