Соціальні інститути: сутність, види функції

Очевидно, є організації, які відмовляються від цього етапу у зв'язку з бюрократичними труднощами.

Однак тоді вони свідомо позбавляють себе різноманітних прав, які дає ця легалізація.

Причиною відмови від законодавчої легалізації може бути відсутність потреби в цих правах.

Тоді можна говорити про те, що організація не пройшла цього етапу, який передбачає процес інституціоналізації [11, c. 44-66].

Висновки

Класики залишили нам у спадок переконання, що соціальні інститути ми вправі трактувати і як стан, і як активні, діючі комплекси, а також як стан і комплекси, що відтворюються діями індивідів - інституалізующими діями індивідів або спільнот індивідів. Зміщення акценту до одного з моментів зумовлює стратегію вивчення інституту. Якщо це статичний момент (стан), то у фокусі уваги тоді виявляється будова, склад інституту, способи легітимації (делігітімаціі) цінностей, норм, правил, зразків поведінки, відчування й мислення, ролей, очікувань або, у дещо застарілій академічній формулі - зміст поняття "інститут". Зовсім не випадково сучасні автори вважають інститути ні чим іншим, як взаємно примусовими рольовими очікуваннями у відповідності з заданими зразками.

Між особистістю та суспільством складається новий баланс відносин. Суспільство залишається глибоко структурованим, однак зміни останнього десятиліття не дозволяють наполягати на абсолютній та необмеженій владі колективного над індивідуальним. Примушуючи і підпорядковуючі потенції інститутів зберігають силу, але в сучасному диференційованому світі, в умовах децентрації джерел влади і домінування, індивіди прагнуть слідувати власним перевагам і домаганням.

Трансформована і класична методологічна установка. Асиметрія збереглася, але інтерес соціологів викликають інституціолізуючі дії індивідів - те, як вони форматують і переформовують інституційний порядок.

Звільнення інститутів від майже сакральної недоторканності - такий методологічний поворот сучасності. При цьому простір інтеракцій є диференційованим у ще одному відношенні. У якомусь з його сегментів темпи змін незначні, а інститути функціонують у класичній манері, а концептуальне спадщина основоположників науки працездатна практично без обмежень. Тут домінує те, що найдоречніше називати "інституційними комплексами": загальні генералізації у вигляді цінностей, символів, зразків, норм; організації, що володіють ресурсами і матеріалізуються функцію інституційного контролю; способи і формули легітимації норм і повноважень організації.

У іншому сегменті інституційні реформи розтягнуті в часі і тут множаться так звані "перехідні інституційні стани". Зміна, наприклад, домінуючих цінностей не є і не може бути миттєвим актом. Інерційність інституційності комплексів, а однаковою мірою і опірність нововведень, очевидна. Як і те, що причини того й іншого належать компетенції інституційного аналізу. Повернення до традиції, до апробованих стандартами дії тут буде сусідити або вступати в погано передбачувані поєднання конвенціями, що легко прийняті.

У третьому сегменті основним способом пристосування стає виробництво нових норм і правил. Саме він утворює простір, що "інституціоналізує дії" індивідів або спільнот індивідів. Типові обставини, що потребують типових реакцій, відносно рідкісні тут. Швидше переважають поєднання передумов і умов індивідуальних і колективних дій, що раніше не зустрічалися в досвіді індивідів. Успішність взаємодій і ефективність фіналів подібних взаємодій визначається здатністю агентів пропонувати атипові відповіді на атипові виклики

До вивчення соціальних інститутів соціологія вдалася з часу становлення її як науки. Як проблема соціологічного вивчення соціальні інститути беруть початок з часу становлення соціології як самостійної науки.

В соціально-системологічному вимірі соціальні інститути - це певні форми організації і регулювання суспільного життя (політика, економіка, сім'я, релігія, освіта), що історично склалися і забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, включають сукупність норм, ролей, взірців поведінки, приписів, спеціальних установ, систему соціального контролю. Інституційна діяльність є формою людської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за її виконанням Вона здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру та упорядкованість у суспільстві.

Розглядаючи найпоширеніші визначення соціальних інститутів, польський соціолог М. Маліковський виокремив п'ять типів дефініцій. Перший тип, умовно названий ним "біхевіористським", охоплює визначення, в яких інститут тлумачиться як усталений, організований спосіб дії, що регулярно відтворюється у повсякденній життєдіяльності людей. Другий тип акцентує увагу на засобах організації дії: зразках і правилах поведінки. Віднесені до третього типу дефініції окреслюють інститут як соціальну роль, особливо важливу для існування спільноти. Визначення, віднесені до четвертого типу, трактують інститут як об'єднання, групи людей, покликаних до реалізації більш-менш чітко окреслених цілей і забезпечених для цього необхідними засобами. Щодо п'ятого типу дефініцій, то тут соціальні інститути визначаються, як суспільні утворення, покликані до життя і санкціоновані державою, забезпечені нею необхідними засобами, зокрема й нормативними.

Відповідно до суспільно значимих потреб та виконуваних ними завдань, соціальні інститути поділяють на: 1. Економічні інститути, які регламентують соціальні відносини у сфері господарської діяльності, виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ, послуг. 2. Політичні інститути, які пов'язані із здобуттям влади, її здійсненням, розподілом, захистом. 3. Соціальні інститути - організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки. 4. Інститути культури та виховання, які пов'язані із створенням, зміцненням, розвитком та розповсюдженням духовних цінностей.

Основною функцією кожного інституту є задоволення суспільних потреб. Проте для здійснення цієї функції інститут має виконувати низку явних функцій, що забезпечують спільну діяльність людей, які намагаються задовольнити власні потреби; це - регулятивна, інтегративна, транслююча та комунікативна функції. Крім явних функцій, що розкриваються як визнана частина цілей соціальних інститутів, вирізняють ще й латентні функції, котрі здійснюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись.

Якщо інститут замість користі приносить суспільству шкоду, то така його дія називається дисфункцією. Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють: невідповідність інституту конкретним потребам суспільства; невизначеність функцій соціального інституту; зниження авторитету соціального інституту в суспільстві; інститут перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей.

Список використаної літератури

1. Вербець В.В., Субот О.А., Христюк Т.А. Соціологія [Текст]: навч.посіб. / В.В. Вербець, О.А.Субот, Т.А. Христюк .- К.: Кондор, 2009. - 550 с.

2. Войтович С.О. Соціальні інститути суспільства: рід, влада, власність І С.О. Войтович - К: Вид-во Інституту соціології НАН України, 1998. - 212 с.

3. Гавра Д.П. Понятие социального института // Регион. Экономика, политика, идеология - 1999. - № 1-2.

4. Гавриленко І.М. Соціологія. Соціальна динаміка. - К., 2001.

5. Дюркгейм Э. Метод социологии / Э. Дюркгейм. - М Наука, 1991. -575 с.

6. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія: загальний курс. - К.: "Каравела", 2004.

7. Макеев С.А. Социальные институты: классические трактовки и современные подходы к изучению // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2003. - №4. - С.5-20.

8. Мутасевич В.А. Соціальний институт: функция, генезис, структура // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2004. - № 4. - С. 43-56.

9. Оссовський В.Л. Соціальна організація і соціальна інституція/ В.Л.Оссовськин // Соціологія теорія, методи, маркетинг. -1998. -№ 3. - С. 43-52.

10. Парсонс Т. Система современных обществ І Т. Парсонс; [пер. с англ Л А. Седова, А.Л. Ковалёва; под ред. МС. Ковалёвой]. - М: Аспект Пресс, 1998. - 270 с.

11. Погорілий О. І. Соціологічна думка XX ст. - К.: "Либідь", 1996.

12. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії: Навч. посіб. - К.: Атіка, 2004. - С. 44-66.

13. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. В. Городяненка. - К.:"Академія", 2006.

14. Соціологічна теорія: традиції та сучасність: Навч. посіб. / За ред. А. Ручки - К., 2006.

15. Соціологія. Матеріали до лекційного курсу / За ред. В. М. Пічі. - К., 1996.

16. Соціологія - наука про суспільство / Під ред. В. П. Андрущенка, М.І. Горлача. - К., 1998.

17. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник / Під ред. В.І. Воловича - К., 1998.

18. Соціологія: Курс лекцій / За ред. В. М. Пічі. - К., 1996.

19. Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С. О. Макеєва. - К., 2003.

20. Соціологія: Підруч. для студ. вищих навч. закл. / За ред. В.Г. Городяненка - К., 1999.

21. Соціологія: Підруч. для студ. вищих навч. закл. - К., 1999.

22. Структурні виміри сучасного суспільства: Навч. посіб. / За ред. С. Макеєва. - К., 2006.

23. Фролов С.С. Социология: учебник для высших учебных заведений I С.С. Фролов. - М: Наука, 1994. - 256 с.

24. Штомпка П. Социология социальных изменений: [пер. с англ.] I П. Штомпка. - М: ИНФРА-ОД 1996. - 416 с.

25. Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии / Пер. с польск. В.Ф. Чесноковой; Ред. и вступ. ст. Р.В.Рывкиной. - Новосибирск: Наука. Сиб. отд-ние, 1967. - 247 с.

Размещено на Allbest.ru