Размещено на http://www.allbest.ru/

з Теорії соціальної роботи

(назва дисципліни)

на тему: «Захист прав дітей і підлітків: світова традиція і вітчизняна реальність»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аспект захисту прав дітей і підлітків в Україні та світі

1.1 Захист прав дітей і підлітків в США

1.2 Захист прав дітей і підлітків в Німеччині

1.3 Міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків в Україні

Розділ 2. Практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі

2.1 Практика реалізації сімейних прав дитини в Україні

2.2 Закордонна практика захисту сімейних прав дитини

2.3 Шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей в Україні та світі

Висновок

Бібліографічний список

Вступ

Діти та підлітки - невід'ємна частина сучасного людства зі своїми специфічними проблемами і інтересами. Усвідомлення цього стало важливим здобутком сучасної цивілізації. В ХХ ст. були розроблені, прийняті та ратифіковані багатьма країнами міжнародно-правові акти, спрямовані на захист прав та інтересів дітей та підлітків. В найбільш розвинутих державах зараз діють закони, що регулюють правове положення молоді та неповнолітніх. Універсальною правовим документом у цьому відношенні є Конвенція про права дитини, ратифікована і нашою державою.

Захист прав дитини в сучасній Україні відноситься до числа актуальних проблем, породжених явним неблагополуччям в положенні неповнолітніх дітей як в суспільстві, так і в сім'ї. І важко сказати, в чому причина такого неблагополуччя і хто винен в цьому в першу чергу - держава чи сім'я. Безсумнівно, винні і ті, і інші. Причому очевидно, що декларований інтерес держави до дітей тісно переплітається з безперечним фактом втрати родиною свого авторитету, ослаблення сімейних устоїв, коли традиційні захисні функції сім'ї сходять нанівець або перетворюються на свою протилежність, перероджуючись в серйозну загрозу для незрілої особистості дитини. Іншими словами, є всі підстави вважати, що діти в небезпеці. Ця обставина зобов'язує перейти від гасел, адресованих всім і кожному, як фізичним, так і юридичним особам, до більш чітких за змістом правових розпоряджень, здатних при необхідності на ділі допомогти дитині.

На даний час в Україні проблема реалізації прав дитини зумовлюється економічними та соціальними протиріччями, що негативно впливають на розв'язання завдань організації захисту дітей. Одним з найважливіших напрямків діяльності соціально орієнтованої держави є сприяння розвитку молодого покоління, задоволення його потреб та виконання обов'язків, передбачених, зокрема, Конвенцією ООН про права дитини. Втілення в життя вимог міжнародних нормативних документів потребує від держави невідкладних дій, спрямованих на пріоритетне ефективне вирішення проблем дитинства.

Уперше знайомство майбутнього громадянина держави із правами людини відбувається у сім'ї, яка є первинним та основним виховним середовищем дитини, де формується система цінностей та норм поведінка, де дитина вчиться бути відповідальною особистістю та громадянином; а батьки виступають прикладом та вихователями правової культури. Виховання дитини в сім'ї має спрямуватися на розвиток її особистості, на формування поваги до прав, свобод людини та громадянина, підготовку дитини до свідомого життя у соціально-правовому суспільстві.

Нагальна необхідність приведення системи національного адміністративно-правового забезпечення прав дітей і підлітків до вимог міжнародних стандартів вимагає удосконалення законодавства, форм та методів діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, громадськості, упровадження позитивного зарубіжного досвіду у сфері захисту прав дітей, що неможливо без проведення комплексного наукового дослідження.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, приділяється увага дослідженню проблем утвердження та захисту прав людини та громадянина. У загальнотеоретичному та конституційному аспекті їх досліджували такі вчені - юристи, як О.М. Бандурка, В.М. Бутилін, В.В. Вітвіцька, М.М. Гуренко, В.О. Демиденко, А.М. Колодій, Я.Ю. Кондратьєв, С.П. Коталейчук, Ю.Ф. Кравченко, О.А. Лукашова, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, І.В. Ростовщиков, О.Л. Слюсаренко, М.І. Хавронюк.

Питання адміністративно-правового захисту прав людини та громадянина вивчали такі фахівці, як В.Б. Авер'янов, О.В. Бакаєв, І.Л. Бородін, М.А. Бояринцева, О.В. Горбач, І.О. Ієрусалімова, Р.А. Калюжний, Я.М. Квітка, В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко, Ю.Ф. Кравченко, О.В. Негодченко, В.П. Столбовий, Я.М. Шевченко та ін. Ці вчені-адміністративісти досліджували загальнотеоретичні засади адміністративно-правового забезпечення і захисту прав людини, діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування у цій сфері; окремі напрями адміністративно-правового захисту прав і свобод неповнолітніх (зокрема, попередження адміністративних правопорушень серед неповнолітніх, адміністративної відповідальності неповнолітніх, батьків або осіб, які їх замінюють) тощо. Водночас комплексне монографічне дослідження теоретико-правових засад адміністративно-правового забезпечення і захисту прав неповнолітніх, особливостей діяльності суб'єктів адміністративного права у цій галузі за часів незалежності України не проводилося.

На теперішній час у монографіях, дисертаціях та інших наукових працях із соціального захисту певною мірою висвітлено: науково-теоретичні засади соціально-правового, соціально-педагогічного та соціального захисту дитинства (Н. Агаркова, І. Звєрєва, А. Капська, О. Караман, М. Ковальчук, І. Ковчіна, І. Пєша, А. Платонова, Г. Сєм'я, Л. Яковлєва); причини виникнення соціального явища дитячої бездоглядності та питання розробки соціальних механізмів його локалізації (А. Адлер, Т. Алєксєєнко, О. Безпалько, Л. Волинець, Л. Дулінова, А. Зінченко, А. Капська, П. Люблінський, Л. Мардахаєв, Ф. Мустаєва, І. Пінчук, С. Толстоухова); питання вдосконалення нормативно-правової бази щодо захисту неповнолітніх та профілактики негативних явищ у дитячому середовищі (Н. Комарова, В. Оржеховська, В. Татушинський, І. Трубавіна); Проблемі захисту прав дітей присвячені роботи Н. Агаркової, Т. Алєксєєнко, В. Варивдіна, Н. Заверико, О. Зайця, І. Звєрєвої, А. Капської, О. Караман, Р. Корнюшиної, Л. Кузьменко, Г. Лактіонової, Ж. Петрочко, Т. Піддубної, В. Тасєєва, М. Шакурової та ін. У них визначено методологічні засади, основні принципи і завдання його здійснення відносно різних категорій дітей і в різних соціальних інституціях.

Об'єкт дослідження - теоретичний аспект захисту прав дітей і підлітків в Україні та світі.

Предмет дослідження - практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі.

Мета даної роботи - розглянути питання захисту прав дітей і підлітків у світовій та вітчизняній практиці.

Виходячи з об'єкта і предмета були визначені наступні завдання дослідження:

- вивчити теоретичний аспект захисту прав дітей і підлітків в Україні та світі;

- вивчити теоретичні основи захисту прав дітей і підлітків в США;

- вивчити теоретичні основи захисту прав дітей і підлітків в Німеччині;

- вивчити міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків в Україні;

- розглянути практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі;

- розглянути практичний аспект захисту сімейних прав дитини в Україні;

- розглянути закордонну практику захисту сімейних прав дитини;

- розглянути шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей в Україні та світі.

У міжнародному співтоваристві питання про окремий розгляд проблеми соціально-правового захисту дитинства виник не так давно - в результаті масових рухів за демократичні реформи XIX століття. Під впливом цих демократичних рухів ряд держав, у тому числі Україна, взяли на себе зобов'язання щодо соціального захисту дітей від рабства та торгівлі ними, від втягнення в проституцію, від експлуатації дітей роботодавцями, від свавілля батьків та від інших негараздів.

Глава 1. Теоретичний аспект захисту прав дітей і підлітків в Україні та світі

1.1 Захист прав дітей і підлітків в США

Цікаво, що права дітей в США почали захищати захисники прав тварин. На початку 1870-х років восьмирічна дівчинка Мері Уілсон звернулася в поліцію, де заявила, що страждає від жорстокості прийомних батьків.

На захист Мері виступила громадська організація Американське Суспільство по запобіганню жорстокому поводженню з тваринами. Юрист Товариства на суді заявив, що як і тварини, діти потребують захисту. На суді було доведено, що дівчинку практично щодня пороли і били, вона спала на підлозі і т.д. Суд засудив прийомну матір Мері до року виправних робіт. Після цього, в 1874 році в Нью-Йорку було створено Товариство по Запобіганню жорстокого поводження з дітьми \ New York Society for the Prevention of Cruelty to Children. Рік потому муніципалітет Нью-Йорка ухвалив, що подібні суспільства можуть звертатися до правозахисних органів з позовами про захист дітей.

Нині в США діє система забезпечення благополуччя дитини. Найчастіше американські сім'ї стикаються з цією системою після того, як на них подають скарги про насильство над дитиною або залишення дитини без нагляду, ненадання дитині гідних умов проживання та ін. Наприклад, сусіди можуть зателефонувати в поліцію і повідомити, що малолітня дитина залишений удома сам без нагляду. Сукупність дій батьків називається "поганим поводженням з дитиною" - це дії батька, батьків або опікуна (няні, вихователя, вчителя та ін), які призвели до смерті, серйозного фізичного чи емоційного збитку, до експлуатації дитини, або до виникнення ризику для життя і здоров'я дитини. Неприйняття дій, які могли б запобігти збитку дитині, також вважається "поганим поводженням". Спеціальні державні агентства, контролюючі дії дорослих, не втручаються, якщо дитина постраждала в результаті дій сторонніх людей - цього роду злочинцями займаються правоохоронні органи [2, с. 87].

Згідно з офіційними даними (статистику веде структура, яка називається National Child Abuse and Neglect Data System), щорічно в США реєструється приблизно 1.4 тис. випадків загибелі дітей, причиною якої стали дії (в тому числі, і злочинне недіяння) дорослих. Тобто, з 100 тис. американських дітей, приблизно 1.98 йдуть з життя з вини дорослих. Найбільша частина жертв знаходиться у віці до 1 року (приблизно 40%) і 12-17 років (приблизно 35%).

Однак багато дослідників вважають, що реальні масштаби проблеми можуть бути набагато більш значними , оскільки багато подібні факти не фіксуються і, відповідно, не розслідуються. За оцінками Університету Теннесі, зробленим в 2000 році, щорічно в США з вини дорослих гинуть до 4 тис. дітей, крім того, фіксується до 116 млн. випадків поганого поводження з дітьми.

У США погане поводження з дітьми частіше спостерігається в сім'ях, в яких батько перебуває без роботи; у великих, географічно (тобто, що живуть на відшибі) або соціально (тобто, що зводять до мінімум контакти із зовнішнім світом) відокремлених сім'ях і в громадах (насамперед , релігійних), в яких практикуються фізичні покарання. Ці дані вперше опублікував відомий дослідник сім'ї Джозеф Хаус в 1991 році.

У 1912 році в США була створена федеральна структура "Дитяче Бюро", перед яким було поставлено завдання захисту інтересів дітей. Перед цим положення юного покоління привернуло до себе багато уваги, насамперед завдяки діяльності благодійних і церковних організацій. Саме вони звернули увагу суспільства на те, що діти часто живуть у жахливих умовах, вони страждають від поганої гігієни, важко працюють, у тому числі і в шахтах, і на заводах, в результаті чого часто помирають від хвороб і травм, які можливо запобігти. Спочатку Бюро входило в структуру Міністерства Торгівлі і Праці, нині воно знаходиться у складі Міністерства Охорони Здоров'я. Бюро спеціалізується, зокрема, на запобігання жорстокого поводження з дітьми.

У 1962 році відбулася подія, в черговий раз довело, який ефект може надати одна стаття. Тоді медичний журнал Journal of the American Medical Association опублікував статтю доктора Генрі Кемпе, в якій пропонувалася методика визначення - чи піддавався дитина знущанням і поганому поводженню. Наслідком цієї статті стала широка дискусія в професійних колах, що призвела за собою масштабні зміни в законодавстві. До 1970 року у всіх штатах США були прийняті нормативні акти, які зобов'язували лікарів, дантистів, вчителів, соціальних працівників і т.д. повідомляти правоохоронним органам про свої підозри в поганому поводженні з дітьми. У 1974 році з'явився федеральний Закон про Запобігання жорстокого поводження з дітьми, в рамках якого були створені спеціальні органи, що займаються роботою з постраждалими дітьми. Згодом цей закон багаторазово доповнювали новими статтями (останні зміни були зроблені в 2003 році).

У різних штатах США діють різні закони і правила щодо захисту дітей. Відповідно, розрізняються і методи застосування цих законів. Однак у всіх штатах США будь-яка людина має право повідомити відповідним органам (як правило, поліції) про свої підозри щодо поганого поводження з дітьми, в 18-ти штатах подібні дії є обов'язковими. Як правило, кожен передбачуваний випадок насильства розглядається співробітником спеціального Агентства Захисту Дітей (CPS), який робить попередній висновок - чи постраждала дитина від дій дорослих. За даними Міністерства Охорони здоров'я США, в 2003 році в ці Агентства надійшло близько 2.9 млн. скарг, які стосувалися 5.5 млн. дітей. У 68% випадків було розпочато офіційне розслідування - 32% скарг були визнані неспроможними.

Якщо розслідування почате, то співробітник Агентства перетворюється на слідчого. Він опитує батьків, сусідів, дітей, намагаючись з'ясувати реальну картину події. Якщо слідчий приходить до висновку, що дитина дійсно постраждав з вини батьків, то Агентство вживає заходів. Дітей, яким загрожує серйозна небезпека, переміщають у притулок, до родичів або віддають під опіку іншої сім'ї на час розслідування і суду. У менш серйозних випадках за родиною що проштрафилась встановлюється спостереження, батьки зобов'язані пройти обов'язкові консультації з психологом. У 2003 році близько 906 тис. дітей були визнані жертвами насильства або злочинного недіяння. З них близько 206 тис. були передані під опіку. В екстремальних випадках, особливо, якщо суд виносить вердикт про позбавлення батьків батьківських прав, дитина стає кандидатом на усиновлення.

Якщо батько або опікун вчиняв дії, які підпадають під визначення кримінального злочину, то розслідування починають правоохоронні органи. У багатьох штатах, якщо дитина була згвалтована або побита, цією справою займається поліція. У будь-якому випадку, навіть якщо кримінальна справа не порушується, ім'я винуватця потрапляє в особливі бази даних. У деяких штатах, доступ до інформації, що знаходиться в регістрі, дозволений деяким зацікавленим особам, наприклад, дитячим садкам або школам, які наймають вчителів, вихователів, нянечок і пр.

Більшість дітей, які були відібрані у недолугих батьків, переселяються до родичів або в сім'ї опікунів (вони отримують державні допомоги на цю дитину). Якщо це неможливо, вони потрапляють в дитячі будинки та будинки для спільного проживання "важких" і бездомних підлітків (для їх позначення використовується термін "групові будинки". Станом на кінець 2003 року, в США налічувалося 523 тис. подібних дітей, які перебувають під опікою, з них 118.7 тис. очікували усиновлення \ удочеріння. Всього у 2003 році понад 50 тис. дітей були усиновлені. Приблизно половина дітей, які перебували під опікою, рано чи пізно повертаються до своїх батьків. В середньому, одна дитина знаходиться під опікою близько 12-ти місяців [3, с. 42].

За даними дослідницького Urban Institute, в 2002 році на функціонування системи забезпечення безпеки і благополуччя дитини, в США було витрачено не менше $ 22.2 млрд. $ 11.3 млрд . із цих коштів надійшли з федерального бюджету, $ 8.2 млрд. - з бюджетів штатів, $ 2.6 млрд. - з бюджетів окремих міст, графств і пр.

На середину вересня 1997 року Конвенцію про права дитини ратифікувала 191 держава. Зараз залишається лише дві країни (США та Сомалі), що не ратифікували цей міжнародний документ.

За цих умов вже в 50-ті роки в західному, зокрема американському, суспільстві поступово визріває конфлікт між молоддю і “дорослим” суспільством, пов'язаний з кардинальною розбіжністю в системах цінностей двох поколінь. Америка 50-х років просякнута примітивною споживацькою ідеологією - споживання матеріальних цінностей стає з умови життя людини стає її метою. “В якості національного ідеала на щит були підняті такі риси,як індивідуалізм, особиста ініціатива, сформовано культ успіху в умовах “рівних можливостей”, втілений в міфі “американської мрії”. Америка тих часів, за виразом американського соціолога Ф.Слейтера, віддавала перевагу правам власності перед правами людини, вимогам техніки перед людськими потребами, конкуренції перед співробітництвом, зовнішнім соціальним нормам перед самовираженням особистості” [5, с. 23-24]. Конфлікт “батьків” і “дітей” знайшов вияв у бурхливих подіях 60-х років.

Тодішні масові рухи молоді наклали помітний відбиток на наступне громадське й культурне життя Заходу. Молоде покоління раптово підняло прапор бунту, загрожуючи зруйнувати консервативні, на їх думку, підвалини соціуму. Дана проблема, заслуговує на особливу увагу вже тому, що дещо подібне відбулося двома десятиріччями пізніше в радянському суспільстві і дотепер дається взнаки в середовищі української молоді, особливо в великих містах нашої держави. Саме тому важливо з'ясувати причини молодіжного “вибуху” 60-х.

В різних країнах вони були різними. Американську молодь турбували надмірний вплив корпорацій на систему вищої освіти, обмеження на свободу політичної діяльності у студентських містечках - кемпусах, обов'язкова служба в армії, зумовлена війною, яку вели США у В'єтнамі.

Молодіжний протест 60-х набув різноманітних форм. “Каліфорнійський університет Берлі в вересні - жовтні 1964 року породив “сіт-іни” - сидячі страйки протесту. В Мічиганському університеті 25 березня 1965 року було надано поштовху серії “тич-інів” - митингів-дискусій, проведених незабаром більше ніж у ста американських вузах…З весни 1965 по весну 1968 року в Америці різко - приблизно в 300 разів - збільшується чисельність учасників антивоєнних демонстрацій.” [5, с. 27].

Хоча за сучасних умов становище дітей та молоді в країнах Заходу виглядає найліпшим у порівнянні з іншими регіонами світу, тим не менше і тут дітям та молоді притаманні певні проблеми - передусім, психологічні. Сучасні дослідники спостерігають, зокрема, що в американському суспільстві дається в знаки тенденція демографічної інфільтрації, яка виявляється в тому, що діти чимдалі набувають ознак дорослих, дорослі намагаються стати більш юними.

“Один техаський законодавець пропонує запровадити смертну кару, починаючи з 11 років, і його, нехай ненадовго, але сприймають серйозно. Американські підлітки день у день скоюють дедалі жорстокіші вбивства, дорослі намагаються за допомогою психотерапевтів виявити в собі дитину. Першокласники вчаться у школі за програмами настільки складними і стимулюючими конкуренцію, немовби вони не діти, а корпоративні правники, працівники корпорацій разом відправляються у фінансовані компанією туристичні походи, щоби створити колективну спайку” [13, с. 34].

Схоже на те, що в американському суспільстві розмиваються межі між дитинством та зрілістю. З одного боку, Америка закохана в дітей і захоплюється піклуванням про них, з другого - вона аж ніяк не турбується про збереження дитинства, яке є не лише біологічною, а й культурною конструкцією.

В США навіть висловлюється думка про те, що, уряд взагалі повинний усунутися зі сфери освіти, яка має бути віддана на відкуп самих батьків. Протилежна точка зору виходить з того, що за умов конкуренції до дітей, навпаки, мають пред'являтися підвищені вимоги. «В багатьох школах в Атланті, наприклад, збираються скасувати канікули, позаяк рівень конкуренції в сучасному світі вимагає від дітей ще більших навичок і знання ще більшого обсягу інформації» [7, с. 35].

Отже, хоч за сучасних умов становище дітей та молоді в США виглядає найліпшим у порівнянні з іншими регіонами світу, тим не менше і тут дітям та молоді притаманні певні проблеми. Права дітей в США почали захищати ще в 1980-х роках. У 1912 році в США була створена федеральна структура "Дитяче Бюро", перед якою були поставлені завдання захисту інтересів дітей і права яких вона захищає. Нині в США діє система забезпечення благополуччя дитини. У різних штатах США діють різні закони і правила щодо захисту дітей. Відповідно, розрізняються і методи застосування цих законів. За даними дослідницького Urban Institute, в 2002 році на функціонування системи забезпечення безпеки і благополуччя дитини, в США було витрачено не менше $ 22.2 млрд. Розглянувши сучасний стан захисту дітей і підлітків в США, основні переваги та недоліки, можна розглянути систему захисту дітей і підлітків в Німеччині, про що йдеться в наступному підпункті.

1.2 Захист прав дітей і підлітків в Німеччині

За останні 20 років у світі дітей і підлітків відбулися великі зміни, з'явилося і міцно зайняло своє місце в їх дозвіллі безліч технічних новинок (персональний комп'ютер, Інтернет, електронні ігри, мобільний телефон та багато іншого). Застосування цих новинок часто спричиняє за собою нові небезпеки для молоді, які повинні бути враховані законодавцем.

Тому в нині діючому законі про захист молоді в Німеччині (Jugendschutzgesetz - JuSchG) посилені забороняючі положення, що стосуються засобів масової інформації. Крім того, оскільки кожна молода людина має право на сприяння йому з боку держави у своєму розвитку і вихованні, в цьому законі посилені положення щодо їх компетенції в частині тих чи інших пропозицій сфери послуг, спорту і розваг, щоб уникнути можливих небезпек. У законі передбачається також санкції проти тих організаторів заходів для молоді та осіб, які займаються тим чи іншим промислом, які свої економічні інтереси ставлять вище захисту дітей і підлітків. Положення закону повинні надавати підтримку батькам, вчителям, вихователям та іншим педагогічним працівникам в їх виховних зусиллях серед молоді [6, с. 43].

Закон про захист молоді розрізняє дітей, до яких відносяться особи до досягнення ними 14 років, та неповнолітню молодь, до яких відносяться особи від 14 до 18 років (особи, яким виповнилося 18 років, є повнолітніми ). Крім того, положення цього закону стосуються осіб, які здійснюють опіку дітей і неповнолітньої молоді, і осіб, яким доручено їх виховання. У цьому законі йдеться про носіїв масової інформації, тобто яких-небудь текстів, картинок, звуків на дискетах, касетах, компакт-дисках та ін.., які можна неодноразово відтворювати за допомогою відповідних приладів, апаратів (комп'ютера, магнітофона, плеєра і т.п.). Що стосується інформації, яка передається за допомогою радіо та телебачення, то це регулюється іншими відповідними законами. Придбання носіїв масової інформації дітьми та неповнолітньою молоддю допускається законом лише безпосередньо в магазинах, а не за допомогою посилкової торгівлі по пошті з використанням електронних засобів зв'язку для замовлення, при якій відсутній особистий контакт між постачальником і замовником.

Згідно закону діти і підлітки при необхідності повинні представити доказ свого віку на вимогу організаторів заходів або осіб, які займаються промислом (зокрема, торговим). Організатори прокату кінофільмів та ігрових програм згідно закону повинні застосовувати чіткі вказівки щодо віку їх учасників.

Відвідування ресторанів дітьми та підлітками молодше 16 років дозволяється лише у супроводі опікуються або виховують їх осіб, причому в інтервалі від 5 години ранку до 23 години вечора. Підлітки 16 років і старше можуть обходитися без супроводу цих осіб, але перебувати в ресторані також тільки в цей же період доби. Виняток з цього допускається тільки при їх знаходженні на визнаному державою заході або в ході подорожі. Категорично забороняється перебування дітей і підлітків до 18 років у нічних клубах і барах, а також у подібних їм розважальних закладах.

Не дозволяється присутність дітей і підлітків до 16 років без супроводу опікуючих або виховуючих їх осіб на публічних танцювальних заходах, підлітки старше 16 років можуть бути на цих заходах без супроводу, але тільки до 24 годин. Виняток в частині перебування для дітей (до 22 годин) і підлітків до 16 років (до 24 годин) можливо тільки, якщо цей захід проводиться визнаною державою установою або служить художньому заняттю молоді або залученню до народних звичаїв.

Не дозволяється присутність дітей і підлітків до 18 років у ігрових залах та подібних їм розважальних закладах. Участь їх у іграх з виграшем в публічних місцях дозволяється тільки на народних святах, ярмарках, святах стрілецьких товариств та ін подібних їм заходах за умови, що вартість виграшу невелика. Компетентні державні органи можуть не дозволити участь дітей і підлітків у заходах, які становлять небезпеку для їхнього здоров'я, духовного чи душевного благополуччя, або розпорядитися про те, щоб організатор заходу вказав допустимий вік, час перебування та ін.. обмежувальні рамки для них , а також вжив заходів для запобігання небезпеці. У необхідних випадках ці органи можуть вжити заходів, щоб дитина чи підліток покинув загрозливе йому публічне місце, і навіть відвів їх до служби опіки відомства у справах молоді.

У ресторанах, їдальнях і кафе, в торгових точках та ін публічних місцях дітям і підліткам до 18 років не дозволяється продавати або вживати на місці вино-горілчані та ін. аналогічні алкогольні напої. Що стосується містячих алкоголь інших напоїв (наприклад, пиво), то заборона поширюється на молодь до 16 років. На алкогольних напоях має бути вказівка ??про обмеження їх продажу неповнолітній молоді згідно з цим параграфом закону. Доступ дітей і підлітків до автоматів для продажу вино-горілчаних напоїв та тютюнових виробів повинен бути обмежений і перебувати під постійним контролем, а найкраще, щоб ці автомати знаходилися в місцях, взагалі недоступних підліткам до 16 років.

Присутності дітей і підлітків при публічному перегляді кінофільмів дозволяється тільки тоді, коли кінофільм дозволений до перегляду ними вищим земельним адміністративним органом, або громадською організацією добровільного самоконтролю в рамках процедури згідно параграфу 14 цього закону, або коли у фільмі йдеться про інформацію, інструкції та навчальному матеріалі , позначеної виробником фільму в якості інформаційної або навчальної програми. Дозволяється показ дітям і підліткам кінофільмів, які позначені як дозволені до перегляду ними з 12 років. Перегляд таких фільмів дітьми старше 6 років допускається тільки у супроводі з опікунами. Супровід дітей та підлітків опікаючими або виховуючими їх особами при показі дозволених до перегляду ними кінофільмів необхідно також для дітей молодше 6 років, для дітей старше 6 років на сеансах, що закінчуються після 20 годин; для дітей і підлітків молодше 16 років на сеансах, що закінчуються після 22 годин; нарешті, для підлітків старше 16 років на сеансах, що закінчуються після 24 годин. Кінофільми рекламного характеру або рекламні кінопрограми, в яких мова йде про тютюнові вироби чи алкогольні напої, дозволяється показувати дітям і підліткам тільки після 18 годин.

Аналогічно кінофільмам дозвіл вищого адміністративного земельної органу або громадської організації добровільного самоконтролю потрібен і для ігрових відеокасет або таких відеопередач. У тому випадку, коли мова йде про інформаційні або навчальні відеоматеріали, на упаковці касети повинно матися відповідне позначення. Його зміст, розмір, форма, колір і місце розміщення встановлюється адміністративним органом. Автомати для ігрових відеокасет можуть встановлюватися в публічних місцях руху людей (на площах, вулицях, у підземних вуличних переходах, фойє і коридорах будівель громадського користування та в ін місцях) тільки в тому випадку, якщо ці касети дозволені для дітей і підлітків або прийняті технічні та організаційні заходи, що запобігають їм доступ до автоматів. Те ж відноситься і до електронних відеомоніторів.

Кінофільми та ігрові відеопрограми, які можуть завдати шкоди розвитку дітей і підлітків або вихованню в них відповідальної і придатної до життя в колективі, суспільстві особистості, забороняються до перегляду ними. Щоб уникнути цього на упаковці, рекламному плакаті і в початковій частині фільму, відеопрограми повинні бути розміщені знаки, титри, які визначають дозволену для перегляду вікову групу молоді, наприклад, «дозволяється без обмеження віку», «дозволяється до перегляду за 6 років, або з 12 років, або з 16 років» або «забороняється до перегляду для неповнолітньої молоді».

Підприємству, організації - власникові засобу масової інформації (газет, журналів, книг, аудіо чи відеокасет, кінофільмів, електронних сайтів в Інтернеті і ін.. її видів), чия інформаційна продукція опублікована в списку небезпечної для дітей і підлітків, забороняється:

- пропонувати їх дітям і підліткам, передавати або робити іншим способом їм доступною;

- виставляти, афішувати, демонструвати або робити іншим способом доступною дітям і підліткам в місцях, які можуть бути доступні їм або в перегляді ними;

- пропонувати або передавати дітям і підліткам в роздрібній торгівлі поза торгових приміщень, в кіосках та інших місцях продажу, якими вони не повинні користуватися, в посилковій торгівлі або в бібліотеках і читальних залах.

У список небезпечних для дітей та підлітків включається інформаційна продукція, яка прославляє війну, описує людей з важкими фізичними і душевними вадами, принижує людську гідність, завдає шкоди розвитку або вихованню відповідальних за свою поведінку і здатних жити в колективі особистостей [4, с. 266].

За порушення розглянутих вище законоположень відповідні особи, підприємства та організації можуть понести адміністративну та кримінальну відповідальність згідно з розділом VI закону.

Поряд з участю в різних молодіжних заходах Закон про захист молоді в Німеччині велику увагу приділяє питанням користування нею соціальними мережами (наприклад, schulerVZ, MySpace, Facebook, Kwick, wer-kennt-wen і т.д.). Закон зобов'язує батьків підлітків тримати під контролем це питання. Перш ніж дитина розмістить свої особисті дані на одному з сайтів соціальних мереж, батькам слід з'ясувати, які заяви власник сайту робить з приводу охорони прав дітей та молоді і захисту особистих даних. Там, крім іншого, повинна міститися інформація про те, як він буде поводитися з цими даними - чи може він, наприклад, використовувати їх для рекламних розсилок. Якщо у них виникнуть питання або стане щось неясно в відношенні подальшого використання персональних даних, вони мають змогу зв'язатися з власником даного ресурсу соціальної мережі або з уповноваженим із захисту персональних. Серйозні сайти соціальних мереж мають, крім того, інформаційні сторінки для батьків та залучають уповноваженого з охорони прав дітей та молоді.

Таким чином, аналізуючи теоретичні аспекти прав дітей і підлітків в Німеччині можна зробити висновок, що необхідністю є спеціальний захист цих прав, для того щоб були забезпечені можливості для повноцінного розвитку дітей. Нині в діючому законі про захист молоді в Німеччині посилені забороняючі положення, що стосуються засобів масової інформації. Також відвідування ресторанів дітьми та підлітками молодше 16 років дозволяється лише у супроводі опікуються або виховують їх осіб в інтервалі від 5 години ранку до 23 години вечора. Державні органи можуть не дозволити участь дітей і підлітків у заходах, які становлять небезпеку для їхнього здоров'я. Кінофільми та ігрові відеопрограми, які можуть завдати шкоди розвитку дітей і підлітків забороняються до перегляду ними. Закон про захист молоді в Німеччині велику увагу приділяє питанням користування нею соціальними мережами (наприклад, schulerVZ, MySpace, Facebook, Kwick, wer-kennt-wen і т.д.). Батьки підлітків зобов'язані тримати під контролем це питання. Німеччина, як і Україна є учасницею міжнародних договорів щодо захисту прав дітей, і з роками складуються міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків про що йдеться в наступному підпункті.

1.3 Міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків в Україні

Одним з основних компонентів державної політики України у сфері захисту дитинства є вдосконалення нормативно-правової бази, зокрема імплементація норм міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна є учасницею цілого ряду міжнародних документів у сфері забезпечення прав дитини.

Свідченням наміру нашої держави забезпечувати захист прав дитини є, серед іншого, постійна робота зацікавлених органів влади з підготовки пропозицій про приєднання України до міжнародних договорів у сфері сімейного права.

Слід зазначити, по-перше, що Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 р. і набула чинності 27 вересня 1991 р.

По-друге, важливе значення має ратифікація низки міжнародних договорів у сфері сімейного права, розроблених у рамках Ради Європи і Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що дають змогу вирішувати практичні питання, які стосуються здійснення прав дітей, регулюють відносини батьків і дітей як матеріальні, так і особисті. Деякі з цих договорів були підписані Україною ще в 2002-2003 роках.

Так, у 2006 році було ратифіковано: Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, 1980 р.; Європейську конвенцію про здійснення прав дітей, 1996 р.; Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, 1996 р.; Конвенцію про контакт з дітьми, 2003 р.; Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном, 1956 р. та Конвенцію про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання, 1973 р.

У 2008 році ратифіковано Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми, 1980 р. У січні 2009 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом, 1975 р. Готуються пропозиції щодо ратифікації ще низки Конвенцій, а саме: Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, 2007 р., Європейської конвенції про усиновлення (переглянутої), 2008 р., Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення, 1993 р.

Крім того, Україна вже не лише приєднується до чинних Конвенції, але й бере активну участь у розробці нових міжнародних інструментів у сфері сімейного права як, наприклад Європейської конвенції з усиновлення (переглянутої), Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, Конвенції про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших форм сімейного утримання [14, с. 126].

Зазначені Конвенції після надання згоди на їхню обов'язковість Верховною Радою України відповідно до ст. 9 Конституції України стають частиною національного законодавства України [20, с. 20].

Окремо слід зазначити важливість прийняття і набуття чинності новим Сімейним кодексом України, який на національному рівні забезпечує регулювання всіх шлюбних та сімейних правовідносин особистого майнового і особистого характеру.

На захист дітей від їхнього незаконного переміщення спрямована Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Конвенція створює процедуру для забезпечення повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують, до країни постійного місця проживання.

Зазначена Конвенція є найпоширенішим міжнародним інструментом у цій сфері, адже її учасницями є вже 81 держава світу, які співпрацюють у її рамках і використовують її ефективний механізм. Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 11 січня 2006 р., а Конвенція набула чинності 1 вересня 2006 р.

У сучасному світі причиною розлучення дитини з одним із батьків або іншими родичами може бути не лише переїзд в інше місто, регіон, а взагалі - і в іншу країну. Однак, незважаючи на це, дитина має право в межах законодавства спілкуватися з батьками, іншими особами, з якими є сімейні, психологічні та духовні зв'язки, якщо відповідне законодавство передбачає такі можливості (наприклад, це можуть бути хрещені, вчителі, тощо). Проте як бути у тих випадках, коли є загроза, що у разі транскордонного контакту (виїзд дитини за кордон) дитина не повернеться до місця постійного проживання або того із батьків, який проживає окремо, прагне установити регулярний контакт, які гарантії і заходи можуть бути застосовані [16, с. 121].

Визначення загальних принципів, що застосовуються до контакту між дітьми та їхніми батьками, а також іншими особами, що мають сімейні зв'язки з дітьми, відповідних запобіжних заходів та гарантій для забезпечення належного здійснення контакту й негайного повернення дітей після закінчення контакту, а також започаткування співробітництва між компетентними органами є предметом Конвенції про контакт з дітьми, яка булла ратифікована Верховною Радою України 20 вересня 2006 р.

Конвенція набула чинності для нашої держави 1 квітня 2007 р.

Конвенція про контакт з дітьми визначає запобіжні заходи та гарантії, що повинні вживатися стосовно контакту. Відповідно до положень Конвенції кожна Договірна Держава передбачає запобіжні заходи та гарантії для забезпечення виконання рішення та для забезпечення повернення дитини чи запобігання її неналежному переміщенню й сприяє їхньому використанню.

Запобіжні заходи й гарантії для забезпечення виконання рішення про контакт можуть, зокрема, передбачати: спостереження за контактом; зобов'язання особи сплатити витрати, пов'язані з переїздом та проживанням дитини, а також, у відповідних випадках, будь-якої іншої особи, яка супроводжує дитину; сплату застави особою, з якою дитина зазвичай проживає, для забезпечення того, щоб особі, яка прагне контакту, не перешкоджали; накладення штрафу на особу, з якою зазвичай проживає дитина, у разі відмови виконати рішення щодо контакту.

Метою Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей є сприяння застосуванню зазначених вище Конвенцій. Верховна Рада України прийняла Закон України про приєднання до цієї Конвенції 14 вересня 2006 р. Конвенція набула чинності для України 1 лютого 2008 р.

Конвенція дозволяє визначити:

- обсяг повноважень державних органів стосовно вжиття заходів захисту дитини, які є необхідними у конкретному випадку;

- вибір права, яке застосовують держави при вирішенні питань, пов'язаних із захистом особи або майна дитини;

- порядок виконання заходів, які було вжито іншою державою з метою захисту особи або майна дитини;

- зобов'язання кожної з Договірних держав призначити Центральний орган, функції та обов'язки таких Центральних органів, а також дії держав з метою виконання положень Конвенції.

Конвенція охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності, опіки, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, піклування та аналогічних інститутів, влаштування дитини в прийомну сім'ю або в установи опіки і піклування, нагляду з боку державного органу за дитиною, яка перебуває під опікою, а також вжиття заходів з метою захисту особи або майна дитини.

У разі наявності рішення суду України про стягнення аліментів з громадян, які проживають у державах, з якими Україна уклала двосторонні договори про правову допомогу у цивільних справах, зацікавлена особа може звернутися з проханням до суду, що постановив рішення про стягнення аліментів, оформити клопотання про визнання та виконання такого рішення на території держави місця проживання боржника [15, с. 433].

Водночас з 19 жовтня 2006 р. для України набула чинності Конвенція про стягнення аліментів за кордоном, сторонами якої є 61 держава світу.

Отже, на сьогоднішній день міжнародні договори, учасницею яких є Україна, дозволяють вирішувати питання, пов'язані із здійсненням батьківських прав і виконанням обов'язків як матеріального, так і нематеріального характеру, незалежно від громадянства і місця проживання батьків і дітей. Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 р. і набула чинності 27 вересня 1991 р. Слід зазначити, що в Україні основні підходи до осмислення й реалізації прав дітей, визначених міжнародним та вітчизняним законодавством, протягом останнього часу істотно змінилися. Це пов'язано з посиленням уваги з боку держави до інтересів дітей, удосконаленням механізму контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері охорони дитинства та іншими факторами. Ці зміни мають вирішити деякі проблеми в реалізації прав дитини в Україні, як з сімейних так і інших прав, що розкрито в наступному підпункті.

Глава 2. Практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі

2.1 Практика реалізації сімейних прав дитини в Україні

Особливий правовий статус дітей в сімейних відносинах вимагає допомоги батьків (усиновлювачів) у реалізації тих чи інших прав. Як правильно зазначає Р.Б. Шишка, потреба у представництві виникає тоді, коли в силу юридичних чи фактичних перешкод суб'єкти правовідносин не в змозі самостійно реалізувати свої суб'єктивні права,а інколи й юридичні обов'язки. До юридичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності, які за законом не дозволяють суб'єктам правовідносин самостійно вчиняти правочини. До них відноситься часткова чи неповна дієздатність фізичної особи (недосягнення 18 річного віку), обмеження дієздатності фізичної особи за рішенням суду, визнання фізичної особи недієздатною за рішенням суду і т. п. Так, наприклад, отримувати готівку у банку має право та особа, на ім'я котрої відкрито рахунок.

До фактичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності, які в силу суб'єктивних чи об'єктивних причин перешкоджають суб'єктам правовідносин особисто вчиняти правочини. Це може бути хвороба, відсутність суб'єкта в момент реалізації його прав і обов'язків у місці проживання, юридична безграмотність чи недостатня компетентність; небажання особисто реалізувати свої права та обов'язки; відсутність спеціальних знань чи досвіду, які необхідні для реалізації [22, с.452-464].

В сучасній юридичній літературі домінує позиція згідно з якою, використання терміну ”законне представництво“ не зовсім відповідає його правовій природі [10, с.117 ].

Чинний ЦК України до законних представників відносить батьків (усиновлювачів), опікунів та інших осіб, яким таке право надано в силу закону (ст.242).

В літературі зверталась увага на те, що є суттєва різниця між правовим статусом опікуна при укладенні ним правочинів від імені недієздатної особи і правовим статусом представника, який діє на підставі довіреності, виданої дієздатною особою. Так, Р.О. Халфіна вважала за недоцільне об'єднувати ці абсолютно різні за своїм характером відносини в один інститут представництва [18, с. 73 ].

Крім того, характерними ознаками представництва, яке виникає на підставі закону (так зване законне представництво) є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом [22, с.452-464]. Так, згідно ч.1 ст. 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною (ч.2 ст.242 ЦК України). Разом з тим опікун призначається органом опіки та піклування, тобто на основі адміністративного акту. Тому відносити представництво опікуна до законного на наш погляд є невиправданим. Одне коли батьки є одночасно і опікунами своїх малолітніх дітей, інше - коли опікун призначається органом опіки та піклування. Таким чином коли ми говоримо про батьків як опікунів, то їх представницькі повноваження охоплюються ч. 1 ст. 242 ЦК України.

Законним представником у встановлених законом випадках може бути інша особа. Це характерно для сімейно-правових відносин, де за відсутності батьків обов'язки по представництву покладаються на інших осіб. Зокрема, такими іншими особами можуть бути прийомна сім'я, дід, баба, ін. родичі.

Більше того, згідно з ст.174 СК України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) є власністю дитини. Але необхідно підкреслити, що дитина стає власником цього майна не тому, що її батьки виконували щодо неї представницькі функції. Представник діє в інтересах особи, яку представляє за її рахунок. Підставою набуття права власності на перелічені речі є односторонні правочини батьків.

Відповідно до ст.179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на чиє ім'я вони виплачуються, і мають використовуватись за цільовим призначенням. Представник не може стати власником майна, одержаного на користь особи, яку представляє. На підставі ст.178 СК України дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання дитини та на невідкладні потреби сім'ї.

Представник же зобов'язаний звітувати перед особою, яку він представляє, за використання майна і не має права використовувати це майно на користь інших осіб.

З норм СК України не випливає того, що батьки є представниками своїх дітей, зокрема в матеріальних правовідносинах. Тому правове становище батьків в такому відношенні визначається фактом батьківства (материнства), а не представництвом. Що ж стосується ст.154 СК України (і співзвучної їй ст.29 ЦПК України), яка закріплює за батьками право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законних представників без спеціальних на те повноважень, то тут вже має місце процесуальне представництво.

Саме тому, укладаючи від свого імені правочин на користь малолітньої дитини, батьки діють на свій розсуд. Такі правочини за своїм змістом носять характер односторонніх правочинів. Коли закон передбачає обов'язкове нотаріальне посвідчення такого правочину (передача батьками у власність дитини квартири чи іншої нерухомості тощо), нотаріус з дотриманням вимог щодо посвідчення односторонніх правочинів повинен його посвідчити. Якщо такий правочин, виходячи зі змісту закону підлягає державній реєстрації, він буде вчинений з моменту такої реєстрації [10, с.117-118].

Отже, батьки здійснюють не так представницькі функції, як виступають співносіями правоздатності і суб'єктивних прав дітей. Здається, що така участь батьків більше подібна до інституту здійснення юридичних дій в інтересах іншої особи.

Крім того, не можна однозначно говорити про представництво батьків з огляду на буквальне тлумачення деяких норм ЦК. Так, згідно ч.1 ст.237 ЦК України представник зобов'язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. А оскільки батьки відповідно до ч.2,3 ст.32 ЦК України не вчиняють правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а лише дають згоду на вчинення дітьми правочинів, які вони можуть вчиняти з огляду на обсяг їх дієздатності, батьки не можуть вважатися законними представниками своїх неповнолітніх дітей як в матеріальних, так і в процесуальних відносинах. Це підтверджується і нормами СК, які визначають неповнолітнього як самостійного суб'єкта права. Тому представництво неповнолітніх, як таке, не відображає своєї юридичної природи, а має місце участь батьків, яка зводиться до того, що батьки повинні бути обізнані з тими правочинами, які вчиняють їх неповнолітні діти і в деяких випадках висловлювати свою думку (давати згоду).

Можна говорити про законне представництво лише малолітніх дітей.

Як правильно зазначає Ю.С. Червоний, необхідно ще й відрізняти представництво прав та інтересів батьками своїх дітей у галузі цивільного матеріального права і в галузі цивільного процесуального права. У галузі першого батьки є законними представниками своїх малолітніх дітей, а у галузі другого вони є законними представниками і своїх малолітніх дітей і можуть бути законними представниками своїх неповнолітніх дітей [19, с.252].

Слід звернути увагу і на тому факті, що представництво має місце не тільки при вчиненні тих чи інших правочинів, а діє під час захисту прав та інтересів дітей. При чому, СК України у цьому відношенні надав батькам можливість бути представниками не тільки їх неповнолітніх, а й повнолітніх дітей, та ще й без спеціальних на те повноважень (ст.154). Поняття ”дитина“ в даній нормі законодавець вживає в широкому значенні і не звертає увагу на повну цивільну дієздатність повнолітніх батьків та їх можливість самостійно захищати свої права та інтереси. С.Я. Фурса підкреслює, що тут захист прав повнолітньої дитини може допускатися в екстремальних ситуаціях. Загальним же правилом має бути положення, що повнолітні діти можуть доручити батькам вести свої справи в усіх установах. Відмінність тільки у видах такого представництва. Коли дитина малолітня, неповнолітня, то батьки діють як законні представники дитини (ст. 39 ЦПК України), то-му не потрібно подавати документи, що стверджують їх повноваження, а тільки паспорт батька, матері, свідоцтво про народження дитини, де вони вказуються батьками. Якщо ж дитина повнолітня, то батьки функцію представництва мають здійснювати на підставі довіреності чи договору доручення, залежно від тих повноважень, якими дитина наділяє своїх батьків. Але можуть мати місце випадки, коли батьки можуть захищати права своїх повнолітніх дітей і без надання останніми своїм батькам повноважень. Так, у разі необхідності визнання дочки, сина, які зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами, токсичними речовинами та в результаті чого ставлять себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вони за законом зобов'язані утримувати, у тяжке матеріальне становище, обмежено дієздатними або недієздатними, коли син, дочка хворіють хронічними психічними захворюваннями, внаслідок чого не здатні усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ст. 238 ЦПК України), батьки можуть в інтересах своїх дітей та неповнолітніх онуків звернутися до суду, незалежно від того, що їх діти є повнолітніми [17, с. 400].