Взаємодія культури, особистості й природи

Взаємодія культури, особистості й природи

Проблема вивчення взаємин культури, особистості й природи складається із двох щодо самостійних частин. Перша являє собою аналіз формування теорій про взаємодію культур і їхнього природного оточення. Друга відбиває опосередкований вплив екологічного оточення на психологічні особливості особистості й характеристики процесу входження в культуру через культурні стереотипи поводження. Провідною теорією в закордонних дослідженнях взаємодії культури й природи є екологічна антропологія. Їй передували різна версія географічного детермінізму.

Загальнокультурологічний аспект взаємодії суспільства й природи

Відповідно до географічного детермінізму, що визначає значення в історичному розвитку культур грають природні умови. Теоретично таке розуміння історико-культурного процесу оформилося в Ш. Монтеск'є. На його думку, культурний розвиток і навіть форма державного керування залежать від клімату, родючості ґрунту й інших природно-природних факторів. В XIX - початку XX в. концепцію географічного детермінізму розробляли Г. Бокль, Ф. Ратцель, Л. Мечников, Г.В. Плеханов.

У першій половині XX в. у науках про культуру домінував посібілізм, що розглядає природне середовище як пасивний фундамент, на якому можуть виникати й розвиватися різні види людських суспільств. Природне середовище грає лише обмежуючу роль - вона зізнається істотним фактором у поясненні, чому деякі явища культури відсутні, але не пояснює, чому вони зустрічаються.

Після другої світової війни на зміну посібілізму прийшла екологічна антропологія, що пояснює взаємовплив природного середовища й культур. Термін «екологічна антропологія» в 1955 р. увів у науковий оборот американський антрополог М. Бейтс. Від класичних версій географічного детермінізму екологічна антропологія відрізнялася двома особливостями. По-перше, аналізувалося взаємодію природи й культури, тобто враховувався вплив культури, навіть на доіндустріальному рівні, на екологічне оточення. По-друге, навколишнє середовище розглядалося тільки з погляду використовуваних людиною ресурсів і умов, а не як сукупність всіх природних особливостей тієї або іншої території.

В екологічній антропології виділяється кілька підходів до вивчення взаємодії природи й культури. Найпоширеніший пов'язаний з дослідженнями Дж. Стьюарда (1902 - 1972). Його концепція називалася культурною екологією. Основна спрямованість концепції - вивчення адаптації суспільства до навколишнього середовища. Головною її метою є з'ясування того, чи починаються з адаптації внутрішні соціальні зміни еволюційного характеру. Культурна адаптація - процес безперервний, оскільки жодна культура настільки зовсім не пристосувалася до середовища, щоб перетворитися в статичну. Істотну роль у теорії Дж. Стьюарда грає поняття «культурний тип», обумовлене як сукупність рис, що утворять ядро культури. Ці риси виникають як наслідок адаптації культури до середовища й характеризують однаковий рівень інтеграції. Ядро культури - це сукупність чорт, найбільше безпосередньо пов'язаних з діяльністю по виробництву засобів існування й з економічним пристроєм суспільства. Крім того, ядро культури включає також соціальні, політичні й релігійні інститути, тісно взаємодіючі з виробництвом засобів існування. Ідеї Дж. Стьюарда одержали подальший розвиток у працях представників американської культурної антропології М. Салинса, Д. Беннета й Р. Неттинга.

Істотно доповнив культурно-екологічний підхід М. Салинс. Він запропонував відносити до навколишнього середовища соціально-культурні параметри, наприклад, вплив інших, що контактують із досліджуваними системами, а також ураховувати той факт, що культура, трансформуючи в процесі адаптації ландшафт, змушена пристосовуватися вже до тих змінах, яким сама поклала початок.

Культурна екологія Дж. Стьюарда з'явилася теоретичним фундаментом для екології релігії О. Хульткранца. Культурно-екологічний підхід взаємодіє з екологічною психологією, культурною географією (США), соціальною географією (Західна Європа) і міждисциплінарною областю досліджень «екологія людини».

В 60 - 70-е роки в США з'явилася екосистемна або популяційна антропологія, що включила в поле досліджень індивіда з погляду його біологічних і демографічних особливостей. В області теорії цей підхід відрізняється функціоналізмом, тобто вивченням закономірностей систем, що поєднують природні й соціально-культурні явища. Найважливіші представники екосистемної антропології - Э. Вайда й Р. Раппапорт. Головний об'єкт їхнього дослідження - людські популяції. Основне завдання - пояснити дію тих механізмів у культурі, які постійно підтримують досліджувану екосистему в стані гомеостазу, або динамічної рівноваги. Р. Раппапорт запропонував підрозділити поняття «навколишнє середовище» на поняття «реальна» і «сприймана», або «когнітивна», інакше кажучи, наявна в поданні досліджуваного народу.

Проблеми й методи екологічної антропології близькі проблемам і методам аналогічного способу аналізу культур, що існує в російській науці. Мова йде про концепцію господарсько-культурних типів, що розроблялася С.П. Толстовим, М.Г. Левіним, Н.Н. Чебоксаровим, Б. В. Андріановим і про наукову дисципліну «етнічна екологія», засновником якої можна вважати В.И. Козлова. Етнічна екологія вивчає особливості традиційних систем життєзабезпечення етнокультурних систем, вплив сформованих екологічних взаємозв'язків на здоров'я людей, вплив культур на екологічний баланс у природі. При дослідженні особливостей життєзабезпечення виділяються його фізичної й психічна (духовна) сторони. До першого ставиться фізична адаптація людей до природного середовища й соціально-культурна адаптація, що проявляється за допомогою таких елементів культури, як їжа, житло, одяг і т.д. Друга виражається головним чином у психологічному пристосуванні людини до навколишнього природного середовища шляхом застосування культурно-культурно-обумовлених методів запобігання або ослаблення стресових ситуацій.

Роль природного оточення у формуванні й відборі психологічних рис особистості

Вплив навколишньої природи на сприйняття, пізнання відзначав ще російський історик В.О. Ключевський. Він бачив у середнє руському ландшафті джерело своєрідності російського національного характеру. В.О. Ключевський виділяв значення образів лісу, степи й ріки в російській культурі і їхня роль у формуванні психологічних рис особистості (степ персоніфікував широту натури, ріка виховувала порядок і вміння спільних дій). Слідом за Ключевським ту ж ідею розвивав Н.А. Бердяєв, що відзначав, що в душі російського народу «залишився сильний природний елемент, пов'язаний з неосяжністю російської землі, безмежністю російської рівнини». В XIX в. теорії, що розглядали природно-ландшафтні особливості культури як джерело своєрідності духу народу, були популярні не тільки в Росії.

Гіпотеза про зв'язок особливостей сприйняття, пізнання, мислення зі специфікою природного оточення стала центральним положенням, навколо якого в 60-е роки XX в. концентрувалися дослідження проекту «Культура й екологія». Його активними учасниками були американські антропологи Г. Барі, И. Чайлд, М. Бекон, Р. Едгертон, Р. Болтон, Х. Віткін. Особливо необхідно відзначити внесок у розробку проблеми Дж. і Б. Уайтінгов.

Основні поняття й взаємодії розглянутої проблеми можуть бути представлені в такий спосіб. Природне оточення (екологія) - субстанціальна активність (економіка) - особливості виховання дітей впливають на: 1) психологічні особливості особистості; 2) наявність або відсутність дитячої праці; 3) особливості ритуалів і інших проективних систем (магія, мистецтво, ігри). Найбільший інтерес учених викликала гіпотеза про вплив природного оточення на психологічні характеристики особистості, що носить не прямій, а опосередкований типом діяльності характер.

У підсумку дослідження традиційних суспільств, проведених М. Бекон і Г. Барі, гіпотеза про тісний взаємозв'язок економіки, природних умов і специфіки психологічних рис одержала підтвердження. У виробляючій економіці аграрних суспільств яскраво виражена тенденція до формування в дітей таких якостей, як слухняність, відповідальність, вихованість. Утвориться психологічний тип особистості, для якого характерні поступливість, лагідність, уміння жити спільно.

У суспільствах мисливців і збирачів антропологи виявили установку на виховання самовпевненості, прагнення до індивідуальних досягнень і незалежності. У цілому із цих якостей складається тип, що самозатверджується, особистості. Загальний результат досліджень антропологів складався у відшуканні стійкої кореляції між діяльністю по підтримці існування, що багато в чому визначається природними умовами, і характерними рисами особистості, формованими в процесі соціалізації.

Трохи інакше підійшов до цієї ж проблеми Р. Едгертон, проаналізувавши чотири суспільства в трьох країнах Східної Африки: Танзанії, Кенії й Уганди.

Кожне із цих традиційних суспільств являє собою змішання пастушачих і фермерських груп. Основна спрямованість досліджень Р. Едгертона - порівняльний аналіз впливу природних умов, економіки, особливостей діяльності на особистісні характеристики виділених груп населення. Він виявив, що в пастушачої частини населення більше розвинені такі властивості, як незалежність, незавуальоване вираження агресії й ін. Основною рисою, що визначає характер пастушачого населення, на його думку, є «відкритість». Необхідно підкреслити, що Р. Едгертон не просто констатує наявність певних рис характеру, а досліджує їхнє функціонування в культурному контексті: у спільній діяльності по підтримці існування, у сексуальних відносинах, у зв'язку із психозами, депресіями, самогубствами. Аналогічне дослідження було проведено Р. Болтоном і його колегами в перуанських Андах.

Відносно самостійним підходом до розглянутої проблеми є вивчення того, як впливають на особистість пізнавальні процеси й специфіка сприйняття, у свою чергу залежні від природного й культурного оточення. Особливість такого підходу складається в обмеженні предмета дослідження процесами сприйняття, пізнання, мислення й переважно експериментально-психологічним методом вивчення. У ході рішення експериментальних завдань представники різних етнічних систем виділили два загальних типи пізнання - когнітивних стилю: глобальний і артикульований. Вплив природного оточення на особливості когнітивного стилю досліджував Дж. Бері. Найцікавіший у цьому плані порівняльний аналіз етнічної спільності темне (Сьєрра-Леоне, джунглі) і ескімосів Канади (тундра). Дж. Бері не одержав однозначного підтвердження впливу ландшафту на особливості особистості. Більш надійно підтверджений факт опосередкованого впливу природних умов на психологічні якості людини через тип господарства. При порівнянні систем різного рівня історичного розвитку Бері відзначав зміни «Я» від більшої диференціації до меншого, тобто явище, зворотне виявленому Віткином в онтогенетичному розвитку. У наступних роботах Дж. Бері продовжив аналіз психологічної диференціації особистості у виробляючих і суспільствах, що збирають, і зв'язав цю диференціацію з рівнем спільності.

Найбільш фундаментальні праці по розглянутій проблемі належать Дж. і Б. Уайтингам і їхнім співавторам. Вони виходили із психоаналізу, викладеного мовою теорії научання, використовуючи експериментально-психологічну й соціологічну методику польової роботи.

Перші контури концепції, що зв'язує субстанціальну активність (що розуміється як екологічна адаптація), соціалізацію, особливості особистості й проективні системи, були намічені в 1953 р. Дж. Уайтингом разом з И. Чайлдом. Потім розробка цієї теми була продовжена Уайтингом в 1961 р. у статті «Процес соціалізації й особистість», що ввійшла в книгу «Психологічна антропологія», видану за редакцією Ф. Хсю. У новому виданні цієї праці в 1972 р. Дж. Уайтинг у співавторстві із Ч. Харрингтоном доповнив свою схему природним оточенням. Дослідження Дж. і Б. Уайтингов і їхніх співавторів відрізняються глибинним теоретичним осмисленням розглянутого кола проблем і інтенсивною польовою роботою. Найбільш фундаментальним їхнім дослідженням є «Проект шести культур», що включає ряд колективних монографій. Узагальнююча й підсумкова праця цієї серії - книга «Діти шести культур. Психокультурний аналіз» (1975), у якій теоретична концепція Дж. і Б. Уайтингов одержала найбільш різнобічний розвиток і емпіричне підтвердження. Їхня модель психокультурного розвитку - це методологія цілого циклу досліджень; її значення виходить далеко за рамки вивчення розвитку дітей у шести культурах. Це своєрідна матеріалістична концепція відтворення в традиційних культурах. У ній взаємодіють екологічне оточення (клімат, флора, фауна), історія, що підтримують субстанціальні системи, дитяче навчальне оточення (культурне середовище), доросла особистість у єдності придбаної й уродженої тридцятилітніх і проективні системи (релігія, магія, ритуали, мистецтво й відпочинок, ігри, рівень злочинності й самогубств).

У наступних працях Дж. і Б. Уайтинги спеціально розглядали роль оточення в психологічній антропології. «Для психологічної антропології, - пишуть вони, - важливість ментальних факторів пояснюється в першу чергу їхнім впливом на підтримуючі системи, економіку, спосіб життя й соціальну структуру, які детермінують поділ праці, статус і роль дорослих». Ефект такого впливу на психологічні властивості особистості, насамперед у західних цивілізаціях, не завжди помітний. Тому «одна з найважливіших функцій психологічної антропології складається у відшуканні цих схованих розходжень».

Поряд з опосередкованим впливом природного оточення Дж. і Б. Уайтинги виділяють і більше безпосередній його вплив на економіку, соціальну й політичну структуру спільності. Значне місце в їхніх дослідженнях приділяється вивченню безпосереднього впливу природних умов на відношення дітей - батьків. Як показують останні дослідження, ступінь контакту дитини з родителями може істотно впливати на його розвиток у більше пізньому віці. «Згідно з нашою гіпотезою, тісний фізичний контакт, - відзначають Дж. і Б. Уайтинги, - може мати тривалий ефект у реакції на фізичний стрес, фізичний ріст і стиль комунікацій» І, нарешті, на особливості характеру дитини. Важливість безпосереднього контакту з дитиною підтверджується сучасними дослідженнями. Наприклад, Р. Хайнд відзначає, що «тактильні, термальний стимули, що йдуть від матері, вносять істотний вклад у ритм подиху дитини».

Особливу групу становлять дослідження про вплив оточення на психологічні характеристики особистості в рамках етологічного підходу до вивчення культур. В етології людини в розглянутій проблемі аналізується поводження в соціальному й природному просторі. Вплив оточення на психологічні якості особистості відбивається в категоріях, що виражають емоційно-психологічні стани людини: агресивність, ворожість, емпатія, тривога, прихильність, страх, любов і ін. Важливу сполучну роль тут грає потреба в самітності й спілкуванні й ступінь їхнього задоволення в сучасних і індустріальних суспільствах. Регульованність зв'язку «Я - інші», незадоволеність потреби в спілкуванні ведуть до деградації особистості аж до найтяжких психопатологій.

Вивчення впливу соціального й природного просторів складається у встановленні того, у якому ступені вони сприяють існуванню й відсутності, а також інтенсивності емоційно-психологічних станів. Найбільш наочний приклад подібного аналізу - виявлення причин, що сприяють існуванню такої якості людини, як агресивність. На інтенсивність його прояву впливає безпосереднє фізичне оточення: температура повітря, сила звуку, а також ряд соціально-психологічних факторів (скупчення народу, діяльність засобів масової інформації). Предметом вивчення стає й вплив на агресивність, тривожність і тому подібних якостей клімату, географічних умов (високогір'я, зміна або стабільність світлового дня).

Ідеї, сформульовані представниками «Психології народів», в XIX в. одержали різноманітну реалізацію у вивченні культур, що почались в 20 - 30-е роки в напрямку «Культура й особистість». Етнічні або культурно-культурно-обумовлені риси психології індивідів вивчалися також (правда, у трохи більше пізній період часу) і в психології. У психології основна увага приділялася аналізу психологічних рис індивідів в емпіричних культурних дослідженнях. В антропології ж велике значення мав загалькультурологічний аспект досліджень (вивчення національного характеру, значення етнічності в сучасному світі).

Початок етнопсихологічним дослідженням поклав Р. Бенедикт, що опублікував на цю тему дві роботи: «Психологічні типи культур Південно-Заходу» (1928) і «Конфігурації культур у Північній Америці» (1932). Їхня основна ідея полягала в тому, що кожній культурі властиве специфічний тип особистості. Термін «конфігурація культур» означав особливий спосіб з'єднання (зчеплення) елементів культури, що створював образ цілого. У кожному типі культури-особистості виділялася якась домінантна модель поводження або визначальна психологічна риса. Розглянемо деякі типи культур, виділені Р. Бенедикт.

В типі культури індіанців пуебло центральною моделлю поводження є підпорядкування індивідів традиціям групи (віковими, статевими), у якій вони живуть, і утримання від емоційних проявів свого характеру. У даному типі культури в більшому або меншому ступені втілюється ідеал «середнього шляху» (міра у всім). Тут не вітається явне вираження насильства, гніву, ревнощів. Кооперація й терпимість виховуються з дитинства. Регулятивні норми встановлюються формальними структурами, а не індивідами. Іншими словами, існує орієнтація на традиції й форми організації культури, а не на авторитарні санкції вождя. У той же час у таких суспільствах панують досить вільні правила в області родових відносин і сексу.

Тип культури індіанців plains являє собою протилежність порядкам пуебло. Замість кооперації, співробітництва - індивідуалізм, нерідкі відкриті форми насильства. Високий авторитет тих, хто показав себе безстрашними й агресивними, і тих, хто не зупиняється перед насильницьким досягненням цілей.

Тип культури добуанців (жителі островів Добу) відзначений конфліктами й підозрілістю. У культурі акумулюється ворожість у відносинах між чоловіком і дружиною, сусідами й селами. Поширено вірування, що удача, успіх одного означає невдачу іншого. Широко практикується шкідлива магія...

В 40 - 50-е роки психологія народів аналізувалася через поняття «національний характер». Варто мати на увазі, що даний підхід не має на увазі аналогії з індивідуальним характером як сукупністю психологічних рис. Немає й оцінного підходу «гарний - поганий». Дослідження національного характеру орієнтовано на багатомірний аналіз культури з метою виявити специфічні особливості духовної культури, поведінкових стереотипів. Правда, передбачається створення абстрактної моделі особистості, що володіє специфічними установками й настроям у світосприйманні, тобто якостями, близькими до тих, що підпадають під поняття «менталітет».

У ці роки в США була опублікована серія робіт, присвячених дослідженням національного характеру. Серед них «Хризантема й меч» (1947) Р. Бенедикт, «Народи Великоросі» (1948) Г. Горера й Дж. Рикмана, «Теми у французькій культурі» (1954) Р. Метро й М. Мид, «Самотня юрба. Вивчення американського характеру, що змінюється,» (1950) Д. Рисмена. Автори прагнули створити поліфонічний портрет народу, використовуючи особливості укладу життя, повсякденного побуту, норм міжособистісного спілкування, специфіки релігії, традицій, намагалися вловити суб'єктивний дух культури. Прикладом такого ж типу підходу до дослідження можуть служити блискучі нариси про побут народів Японії й Англії російського журналіста В. Овчинікова «Гілка сакури», «Корінь дуба».

Розмаїтість аспектів у вивченні «духу народів» і неослабний інтерес до нього вчених різних країн миру протягом уже ста років указують на життєвість і ненадуманість даної проблеми як повноправної складової частини культурології. Основу національного характеру являє собою стійка повторюваність стереотипів поводження людини, реалізованих насамперед у між персональної взаємодії. Крім цього, національний характер - це й аспект буття культури, що існує в об'єктивних формах (мистецтво, фольклор, релігія, література).

В 70 - 80-е роки вплив оточення на емоційно-психологічні стани особистості досліджується більш системно й цілісно. Насамперед вивчається взаємодія особистість - простір (person - place). Найцікавіше втілення такий підхід одержав у концепції територіального функціонування Р.Б. Тейлора. Територіальне функціонування розглядається у взаємозалежної, культурно - і соціально визначеної системі поводження, відчування, пізнання. Дана концепція має психологічні, соціально-психологічні й екологічні наслідки відповідно для індивіда, малої групи й екологічної системи. Найважливіший психологічний наслідок на індивідуальному рівні - зменшення стресу, що веде до зменшення агресивності, ворожості. На рівні малої групи на основі емпатії підвищується згуртованість. Екологічні наслідки складаються в більше ефективному функціонуванні навколишнього середовища - природної й псевдо природної. Територіальне функціонування ефективно тоді, коли враховані соціальні, культурні, культурно-обумовлені фактори, необхідні для існування людини як у традиційному, так і в сучасному суспільстві.

Звертає на себе увагу такий феномен, як прихильність до місця, обумовлений як «афективні зв'язки між індивідом і його безпосереднім оточенням». Це явище грає далеко не останню роль у формуванні характеру людини, у його відношенні до навколишнього світу.

Література

1.Козлов В.И., Ямсков А.Н. Этническая экология // Этнология в США и Канаде. - М., 1989.

2.Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса (Об этнических чертах психики). - М., 1993

3.Бенедикт Р. Образи культури. Людина й соціокультурне середовище. - К., 1992.

4.Джеймс У. Різноманіття релігійного досвіду. - К., 1993.