Розвиток цукробурякового виробництва в Україні (друга половина ХІХ – початок XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток цукробурякового виробництва в Україні (друга половина ХІХ - початок XX ст.)

Криза останніх років у сільському господарстві України значно вплинула на обсяги виробництва сільськогосподарської продукції. Ці показники не відповідають можливостям України, але вони об'єктивні. Деякі галузі вітчизняного агропромислового комплексу у стані занепаду і процес їх руйнації продовжується дотепер. Однією з них є цукрова промисловість. Щоб відродити цю, традиційно розвинуту в Україні, галузь потрібні, звісно, вагомі капіталовкладення, але важливою умовою поступу є також застосування наукової спадщини вітчизняної аграрної науки та критичне осмислення історичного досвіду розвитку галузі. Історіографія проблеми представлена працями Л. Семполовського[1], А. Зайкевича [2], Ф. Кудельки [3], С. Богданова [4], М. Харкевича [5], Е. Заленського [6], С. Франкфурта [7]. Метою статті є аналіз розвитку цукробурякового виробництва на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Початком його зародження можна вважати 1747 р., коли німецький вчений А. Маргграф вперше виявив у цукрових буряках цукристі речовини, за хімічним складом подібні до цукру тростини. Його справу продовжив Ф. Ахард, котрого справедливо вважають першим селекціонером цукрових буряків. Він заклав підвалини наукових поглядів, на яких сформувалися теорії щодо підвищення врожайності і цукристості буряків. Також він першим налагодив промисловий спосіб добування цукру. В 1799 р. він отримав перші 3 ц бурякового цукру, а 1800 р. - вже 16 ц [8, 12].

Метою селекції Ф. Ахард вважав: «Створення буряку, в якого цукрова речовина міститься в можливо найбільш концентрованому стані» [9, 60]. Вже до 1803 р., на основі власних дослідів, він переконався, що білі форми буряку, із зануреним у землю коренеплодом і біло-зеленим світлим чашолистиком, більш цукристі, ніж жовті і червоні коренеплідні буряки. В результаті ж відбору родовідних форм найпродуктивнішого на той час сілезького буряка, він зробив висновок, що цей буряк був гібридним і виник від природного схрещування листкового буряка західноєвропейського походження і малоазійського коренеплідного буряка. І що ця гібридизація проходила протягом декількох століть. Перші популяції сілезького буряка мали в часи Ф. Ахарда підвищену, порівняно з типовим коренеплідним буряком, цукристість - 10-12% [8, 14].

У першій половині ХІХ ст., завдяки державній політиці протекціонізму, найуспішніше цукробурякова промисловість розвивалася у Франції, чому сприяла і політична ситуація. В 1806 р., у відповідь на континентальну блокаду Англії, яку розгорнув Наполеон, британський флот блокував європейські порти, перекривши ввіз колоніальних товарів, в т. ч. і тростини. Відтак, у Франції почали збільшувати посіви буряку, а приватним особам видали 500 патентів на виробництво бурякового цукру. Звісно, в першій половині ХІХ ст. Франція була провідною країною в галузі селекційних досліджень цукрових буряків. Результати цієї роботи були вражаючими: якщо в 1830 р. цукристість буряків тут була 10,5%, то 1860 рр. - уже 13,6% [8, 27].

Тоді ж лабораторні досліди із добування цукру з буряків проводилися й у багатьох інших країнах, зокрема й Російській імперії. Тут засновником цукрови - робництва був Я. Єсипов, з ім'ям якого пов'язаний бурхливий розвиток галузі в імперії. В 1803 р. він і Є. Блан - кеннагель в маєтку Аляб'єво Тульської губ. побудували перший у Росії цукровий завод. Технологія одержання цукру в той час була ще примітивною: вичавлений з буряків сік очищували, упарювали в казанах на відкритому вогні до густого сиропу, а потім відкрис - талізовували з нього цукор. На багатьох заводах Європи для очищення соку використовували бичачу кров, яєчний білок, кислоти. На Аляб'євському заводі для цього використовували гашене вапно (цей спосіб популярний і тепер). Вихід цукру на Аляб'євському заводі становив 1% від ваги переробленої сировини. Попри це, до кінця 1810 р. у Росії було вже 8 цукрових заводів, 1840 р. - 140, а на 1848 р. - 380. Площа посівів цукрового буряку за цей час зросла з 400 - до 40 тис. дес., а в 1848 р. з неї отримували 1 млн. пуд. цукру [7, 53].

З другої чверті ХІХ ст. основне виробництво бурякового цукру сконцентрувалося на українських землях. У 1800 р. Сенат прийняв рішення відводити землі в південних регіонах України всім бажаючим вирощувати цукрові буряки. В Україні були сприятливі для цього кліматичні умови, великі площі родючих грунтів і чимало дешевої робочої сили. Вже у 1820-х рр. на Київщині, Чернігівщині, Поділлі, Харківщині, Полтавщині почався справжній цукровий бум. В результаті, 68% цукроварень в імперії були в Україні. Вагомий внесок у розвиток цукроваріння на українських землях зробив граф О. Бобринський, який переніс свою справу з Тульської губ. у м. Смілу. 1848 р. він придбав тут 45 тис. дес. землі з 12 тис. кріпосних і за 10 років побудував в околицях міста 6 цукрових і 1 рафінадний завод. На його підприємствах істотна увага приділялась і дослідам з підвищення вмісту цукру в буряках, завдяки чому показник цукристості вдалося підняти до 16% [9, 47,48].

Найінтенсивніше цукрова промисловість розвивалася на Правобережній Україні, де сконцентрувалися великі маєтки з родючими грунтами. Попри, високу ціну на цукор, його збут постійно зростав. Зацікавлені в надприбутках від його продажу, передові поміщицькі господарства почали виявляти зацікавленість до сортів буряку, а найбільші землевласники почали купувати продуктивні селекційні сорти цукрового буряку в Західній Європі. Головним чином, вони були тоді відомі за двома типами: французьким (Castelnaudary) і німецьким (сілезький білий). Нові підходи у селекції та насінництві були започатковані також переважно селекціонерами закордонних насіннєвих фірм: Вільморен (Франція), Діппе (Німеччина), Раббетге і Гізеке (Німеччина). Блискучими були результати селекційних робіт відомого французького селекціонера Л. Вільморена, насіннєвим матеріалом якого користувалися всі країни Європи.

В Російській імперії зростання площ і норм посіву цукрового буряку, постійне підвищення вимог щодо його цукристості та врожайності сприяли створенню великого внутрішнього ринку з купівлі і виробництва якісного насіння цієї культури. Це зумовило необхідність організовувати селекційно-насіннєві дослідні станції при приватних цукрових заводах в районах бурякосіяння. На перших етапах основним завданням цих закладів була підтримка на високому рівні сортів іноземного походження. Пізніше почалися спроби отримання нових власних сортів для меншої залежності від французьких і німецьких насіннєвих фірм. Однак селекційні роботи в українських землях розвивалися повільно. Головним гальмом покращення якості цукрового буряку, на думку Е. Заленського, було «домашнее разведение свекловичных семян, которым поголовно занимались все сахарозаводчики» [10, 123], що негативно впливало на якість буряків і підвищення їх цукристості.

Відсутність особливої мотивації в підвищенні цукристості пояснюється також тим, що на початку розвитку цукрової галузі цукрозаводчики бачили в своєму виробництві, в першу чергу, можливість отримати спирт. Прибуток, який вони отримували від цього продукту, в перших цукроварів був рівний прибутку від збуту цукру. Першопочатково цукрова промисловість була не самостійною галуззю сільськогосподарської промисловості, а допоміжною до винокурної. Незважаючи на ці тенденції, у 1880-90-х рр. майже в усіх великих поміщицьких господарствах почалося масове покращення цукрових буряків за цукристістю, шляхом відбору найбільш цінних коренеплодів методом питомої ваги та за допомогою поляриметра, винайденого Л. Вільмореном.

Поступовий розвиток селекційно-насіннєвої справи на українських землях спонукав до створення спеціалізованих установ, які б займалися тільки селекційною роботою. Так, у 1880-х рр. виникають перші вітчизняні селекційні установи: Немерчанська (заснована 1886 р. у маєтку К. Бущинського у м. Немерча Подільської губ.), Уладово-Люлинецька (Вінничина, 1888 р.), Верхняцька (Черкащина, 1899 р.), Білоцерківська (1900 р.), Ялтушківська (1898 р.), Веселопо - долянська (Полтавщина, 1925 р.) дослідно-селекційні станції [11, 39]. Підвищені вимоги до якості насіння, застосування наукових підходів у селекції і великий ринок збуту в Російській імперії призвели до перетворення насіннєвих господарств на селекційно-насіннєві фірми, такі як Бущинського і Лонжинського в Немерчі (1886 р.), Янаша в Даньківці (1888 р.), які виробляли до 80 тис. пуд. сортового насіння цукрового буряку на рік [6].

Одним з найкращих селекційно-насіннєвих господарств останньої чверті ХІХ ст. було Уладівське, яке виробляло щорічно 2700 пуд. покращеного вітчизняного насіння. Середня цукристість соку відібраних коренів в Уладівці 1885 р. становила до 17,7%, за доброякісності соку від 89,3. Шпиківське господарство вирощувало щорічно 12 тис. пуд. насіння цукрового буряку, Смілянський і Шполянський маєтки Бобринсь - ких - 21 тис., Майзеля - 11,5 тис. [12, 7]. Це свідчило про зацікавленість у власному насінні й використанні нових методів селекції (індивідуального відбору і поляриметричних досліджень). Вітчизняні вчені-селек - ціонери й організатори дослідної справи, такі як Л. Сем - половський, М. Харкевич, А. Зайкевич, С. Богданов, Е. Заленський, Е. Карлсон, Ф. Куделька розробили і впровадили методи зі збільшення врожайності та цукристості буряків вітчизняних сортів. Ця практика показала, що вітчизняна селекція й її методи роботи були передовими як на той час, так і в подальшому розвитку галузі.

З часом збільшення цукристості загальмувалось і вже не відповідало витратам на селекційну роботу з цукровими буряками. Практичний досвід вирощування буряків, нагромаджений до кінця ХІХ ст. прогресивними господарствами, майже вичерпав свої можливості. Тому головним питанням еволюції селекційної роботи з цукровим буряком стало створення наукової бази для підвищення продуктивності галузі. Так, у Програмі роботи і в Уставі Всеросійського товариства цукрозаводчиків зазначалося питання про необхідність створення наукових закладів, які займатимуться вивченням нагальних проблем цукрової галузі Російської імперії [7, 34]. Одним із перших ініціаторів, які займалися проведенням наукових досліджень в буряківництві, був В. Бобринський. У лютому 1892 р., під час щорічної наради цукрозаводчиків, саме він підняв питання впровадження науково-практичних досліджень у селекції цукрових буряків. За взірець науково-дослідного закладу, де проводились планові досліди, пропонувалось взяти дослідну станцію в Галле (Німеччина).

Зважаючи на те, що в різних господарствах застосовувалось насіння різних сортів буряка, одним із найактуальніших для цукрозаводчиків питань було порівняння цих сортів. Такі заходи давали змогу визначити сорти, що найбільш продуктивні для вітчизняного виробництва. Для цього взяли 8 сортів фірми «Вільморен», 6 - «Клейнванцлебен», а також «Імперіаль-Кнауера», «Електораль», «Мангольд». Сорти були взяті із заводів і маєтків, які займались насінництвом цукрових буряків. Для випробування кожне господарство направило на адресу Бюро Харківського Товариства сільського господарства по 12 пуд. насіння, що було направлене для випробувань на дослідні поля.

Згідно з інструкцією А. Зайкевича, що була розроблена для отримання об'єктивних даних, сортам були надані номера без зазначення назви. Для проведення випробувань вибрали 18 господарств у Київській, Подільській, Волинській, Харківській, Курській, Воронезькій, Тамбовській, Самарській губ. У числі тих, хто створили дослідні поля у своїх господарствах, були граф В. Бобринський, адміністрація Вільшанського господарства графині М. Браницької, адміністрація Уладівського господарства тощо. Результатами впровадження нових методів селекції стало збільшення вмісту цукру в коренях буряків з 14% у 1870-х рр. - до 15,2% - наприкінці ХІХ ст. і до 18,1% - у 1910 р. [7, 36]. Стрімко покращилася й якість цукрових буряків як сировини.

Таким чином, можна зробити висновок, що в період зародження цукробурякової промисловості в першій половині ХІХ ст., лідерами з розвитку цієї галузі були Франція та Німеччина. В українських землях більш інтенсивний розвиток цукрової промисловості почався в другій половині ХІХ ст., що створило передумови для зародження вітчизняної селекції, котра з часом стала конкурентоспроможною із закордонною. Наприкінці століття на території українських земель були засновані й перші спеціалізовані селекційні установи, результатом діяльності яких стало відчутне підвищення продуктивності цукробурякового виробництва.

Література

1. Семполовский Л.Л. Уладово-Люлинецкая селекционная станция // Труды Уладово-Люлинецкой опытно-селекционной станции за 1888-1928 гг. - К., 1930. - Вып. 1.

2. Зайкевич А.Е. О некоторых сторонах культуры сахарной свеклы. - Б. м., 1884.

3. Куделька Ф.К. Сахарная свекла и ее культура. - СПб., 1895.

4. Богданов С.М. Русская техника свекловичной культуры // Сельское хозяйство и лесоводство. - 1889. - №7.

5. Харькевич Н.К. К вопросу о свекловичных семенах // Записки Киевского О.Р.Т.О. - К., 1889.

6. Заленский Э.Ю. О селекции сахарной свекловицы // Труды Первого съезда по селекции сельскохозяйственных растений и семеноводству. - Х., 1911.

7. Франкфурт С.Л. Культура сахарной свеклы по данным Сети опытных полей Всероссийского общества сахарозаводчиков за десятилетие 1901-1910 гг. - К., 1912.

8. Лихочвар В.В. Рослинництво. Технології вирощування сільськогосподарських культур. - Л., 2002.

9. Імас Є.В. Формування та розвиток цукробурякового підкомплексу в Україні. - К., 1999.

10. Ильевич С.В. Очерки истории свеклосахарного производства в Украине: люди, события, факты. - Нежин, 2007.

11. Орловський М.І. Особливості селекції і насінництва цукрових буряків // Сільське господарство України. - К., 1947. - №7.

12. ЦДІАУК, ф. 730, оп. 1, спр. 88.

Размещено на Allbest.ru