Палаци як архітектурні пам'ятки міста Львова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Особливості архітектури м. Львова від заснування до початку ХVIII ст.

Розділ 2. Характеристика львівської архітектури ХVIII-ХХ ст.: стилі та пам'ятки

Розділ 3. Палаци як архітектурні пам'ятки міста Львова

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

архітектура львів палац

З часів свого заснування Львів завжди був важливим політичним, адміністративним і культурним центром Галичини. За кількістю і цінністю архітектурних пам'яток Львів є одним з найбагатших міст України; кожен історичний період вніс свій вклад у формування унікального архітектурного середовища.

На сьогодні у Львові збереглися пам'ятки як австрійської, польської, так і доби української незалежності. Пам'ятники Тарасу Шевченку і Адаму Міцкевичу прекрасно поєднуються між собою, а вірменська церква і католицький кафедральний собор розміщені на відстані кількох сотень метрів.

Актуальність теми. Архітектура Львова є невід'ємною складовою культурної спадщини України, але і дотепер залишається маловивченою. Деякі вітчизняні та зарубіжні, зокрема польські, вчені досліджували в своїх роботах архітектуру Львова цього часу, але опублікований матеріал є розрізненим і фрагментарним. Цілісної картини розвитку архітектури Львова кінця XVIII - першої половини XIX ст. створено ще не було.

Період XVIII - першої половини XIX ст. був надзвичайно важливим для розвитку європейської архітектури, що підтверджують ґрунтовні наукові дослідження. В цей період спостерігається розквіт всіх видів мистецтв, їх взаємопроникнення і взаємозбагачення; гармонія, спокій, порядок. Назріла потреба дослідити місце і значення цього періоду для формування архітектурного образу Львова, архітектура якого є невід'ємною частиною європейської архітектурної спадщини.

Значна кількість споруд Львова кінця XVIII - першої половини XIX ст., знаходиться в «Ансамблі історичного центру м. Львова», що внесений до списку світової культурної спадщини UNESCO включений в реєстр пам'яток архітектури і містобудування різних категорій охорони, але є ряд цінних споруд цього періоду, які не внесені в цей реєстр; такі споруди потребують першочергового історико-архітектурного дослідження для оформлення документації для включення в реєстр пам'яток архітектури.

Називати всі визначні місця Львова немає сенсу, проте основними вважаються Ратуша, ансамбль площі Ринок, Чорна кам'яниця, Палац Корнякта, Домініканський собор, комплекс Успенської церкви, Королівський арсенал, Порохова вежа, Міський арсенал, монастир Бернардинів, Латинська кафедра, Собор святого Юра, Костел святої Ельжбети, Залізничний вокзал, головний корпус Львівського національного університету ім. І. Франка, Оперний театр, Театр ім. Марії Заньковецької, Преображенська церква, Вірменська церква, Монастир святого Онуфрія, Церква Святої Параскеви П'ятниці та інші.

Об'єктом дослідження є архітектура м. Львова.

Предметом дослідження є висвітлення і загальна характеристика наявних архітектурних пам'яток, що знаходяться у м. Львові. Особливу увагу звернуто на львівські палаці як автентичні пам'яток архітектури м. Львова.

Метою курсової роботи є дослідження архітектурних пам'яток у місті Львові, показати особливе місце палаців.

Для реалізації поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:

- розкрити основні особливості архітектурних пам'яток, що знаходяться у м. Львові;

- висвітлити стильові характеристики архітектури міста;

- показати історичну цінність пам'яток;

- вказати роль львівських палаців в комплексі архітектурних пам'яток;

- по-сучасному узагальнити та проаналізувати особливості архітектури міста Львова.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають загальні принципи логіки, історизму та об'єктивності, система загальнонаукових дослідницьких методів системного аналізу, а також історичний, логічний, порівняльний методи.

Теоретична і практична цінність курсової роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані студентами та аспірантами для написання наукових статей, курсових і дипломних робіт, що дасть змогу глибше висвітлити та охарактеризувати особливості архітектурних пам'яток у місті Львові, показати їх історичну цінність, охарактеризувати палаци міста пам'ятки архітектури.

Структура роботи. Курсова робота складається з титульної сторінки, змісту, вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків.

Розділ 1. Особливості архітектури м. Львова від заснування до початку ХVIII ст.

За свою багатовікову історію старовинне українське місто Лева пережило лихоліття під чужоземним пануванням, пошесті, пожежі, і кожного разу воно, немов казковий Фенікс, воскресало з попелища у своїй неповторній красі. Архітектура Львова складалася віками, і кожна з епох вносила в його панораму нові своєрідні барви. Просторий мальовничий край, що простягався по європейському вододілі поміж Карпатами та верхів'ями Бугу, був колись осередком прадавньої, відомої ще з часів неоліту, високої надбужанської культури, а утворена на тих землях пізніше Галицько-Волинська держава була в ХІІІ-ХІV ст. найбагатшою і найбільш залюдненою частиною тодішніх земель України-Русі. Завдяки своєму особливому геополітичному положенню на рубежах двох великих обширів світової культури - греко-візантійської на Сході та латинської на Заході - Галицько-Волинська держава стала неначе натуральним мостом для обміну духовними та матеріальними надбаннями поміж Центральною та Східною Європою. Роль головного осередку в розвитку тих зв'язків припала надалі колишній столиці держави, місту Львову. У період феодального роздроблення й занепаду Київської Русі Галицько-Волинська земля була, безперечно, найбільш активним з політичного та культурного погляду осередком Українських земель, і у зв'язку з тим Галицько-Волинська держава набула значення вагомого чинника в тогочасній Європі. Про це засвідчив факт надання через папу римського в 1253 р. королівської корони тодішньому володарю держави Данилові Галицькому. Саме за панування Данила й розпочалася могутня хвиля міграції у Галицько-Волинську державу, що потягла за собою переселенців рівночасно зі Сходу і Заходу, які осідали в містах поруч з місцевими мешканцями. Зі сходу почали прибувати вірмени. Після завоювання турками їхньої країни, вони з Азії подалися на Крим і звідти переселялися в міста Галицько-Волинського князівства; в їх руках здебільшого опинилася торгівля з країнами Сходу. Зі Сходу прийшли також татари, які були ремісниками, знали ковальство і золотарство, торгували дрібним крамом. Торгівлею трудилися й євреї та караїми - єврейська секта, що прийшла з Криму. Із Заходу почали напливати німецькі купці й ремісники. Вони заводили собі по княжих містах окремі дільниці зі своєю самоуправою. Так, за часів князя Льва німці мали у Львові свого війта, Бертольда Штегера, і заснували тут першу римо-католицьку парохію при костьолі Марії Сніжної.

Поширенню культурних взаємозв'язків сприяли жваві міграційні процеси в середовищі талановитих будівельників та майстрів живопису Прибульці з чужих країн приносили з собою свої звичаї та художні традиції які, зіткнувшись зі стійкими місцевими руськими традиціями, сприяли утворенню нових, своєрідних мистецьких цінностей, що й залягли в основу неповторного архітектурного обличчя Львова [2, с.23-24]. Протягом усього середньовіччя на теренах Галичини зустрічалися зі собою з одного боку русько-візантійське, з іншого - західно-латинське мистецтво зі своїми романськими, а пізніше й готичними архітектурними формами, і результати їх взаємодії плідно впливали на місцеву художню культуру, а навіть за її посередництвом проникали в сусідні країни.

Галицька архітектурна школа сформувалася в середині XII ст. Її майстри, досконало оволодівши білокам'яною кладкою, часто провадили будівництво і за межами своєї землі. Об'ємно-просторові вирішення галицьких церковних споруд переважно повторюють візантійські чотиристовпні хрестовокупольні закладення, але в окремих прийомах, зокрема у зовнішньому різьбарському опорядженні, відчутні вже впливи романського стилю, що проникав із Заходу. Добре збереженим прикладом цього явища є пам'яткова церква св. Пантелеймона в Галичі з кінця XII ст. (Див. Дод. А) Така трактовка об'ємно-просторових вирішень і різьбарського оздоблення, своєю чергою, перемістилася звідси, завдяки династичним зв'язкам, далеко на північний схід - на терени Володимиро-Суздальського князівства, пам'ятки якого з цього періоду є гордістю російського мистецтва (недавно їх було включено до реєстру пам'яток культури світового значення).

З іншого боку, впливи русько-візантійського мистецтва виразно позначилися також на художніх формах тодішнього сакрального польського мистецтва. Про це свідчить звістка про цікаву пам'ятку романської різьби з ХІІ ст. у Вроцлаві, позначену сильним впливом східного мистецтва (вона навіть має напис кирилицею з іменем руської княжни Агафії). На той час, коли у центральній Європі ХІІІ-ХІV ст. поширюється ґотичне мистецтво, в колі візантійського мистецтва виникають також нові явища у вигляді т. зв. Ренесансу Палеологів, впливи якого проникають далеко на захід. Осередком, через який ті впливи простягалися в західному напрямку, була знову ж таки Галицько-Волинська держава, і її посередницька роль не припиняється й після занепаду держави, оскільки найбільш відчутно впливи руського мистецтва виявлялися на терені Польщі ще XІV і навіть XV ст. Поліхромії руських майстрів прикрасили кафедральні собори у Ґнєзні Сандомирі. колеґіату у Віслиці, бенедиктинський костьол на святому Хресті, каплицю св. Трійці у Вавельському соборі, костьол св. Трійці на в Любліні, Каплицю св. Хреста на Вавелі й навіть спальню короля Ягайла на Вавельському замку.

Перша звістка про Львів походить з 1256 р [11, с.123-124]. Хоч сьогодні важко говорити про планувальну структуру давньоруського Львова, все ж можна стверджувати, що його забудова хаотичною не була. Тодішнє містобудування провадилося за нормами, запозиченими з візантійського законодавства, закріпленими в так званих «Кормчих книгах», відомих ще з кінця X ст. Ними, очевидно, користувалися й у княжому Львові. Як і інші давньоруські міста, Львів складався з двох частин: укріпленого дитинця (замку) і підгороддя, або посаду, також обнесеного валами і частоколом. Дитинець містився на верхньому плато сучасної замкової гори; довкруги простягалося підгороддя з головною торговою площею. Житла були виключно дерев'яні. Будинки, як свідчать археологічні розкопки багатьох давньоруських міст, щільно стояли один біля одного [8, с.122-125].

Коли після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, Україна була поділена між Великим князівством Литовським та Польщею, в архітектурі та образотворчому мистецтві продовжували зберігатись традиції, мистецькі форми, прийоми попередньої епохи. Вірність давньоукраїнським мистецьким традиціям була одним з способів збереження національної самототожності, самобутності. Тим більше, що численні набіги татар, складна політична обстановка, відносно слабий економічний розвиток сприяли певному традиціоналізмові, скоріше збереженню набутого, аніж новаціям. І в той час, коли в Європі розвивається гуманістичне мистецтво Відродження, в архітектурі, образотворчому мистецтві України панують давньоруські, візантійські, готичні традиції, канони. Але поступово в Україну проникають і поширюються впливи європейського ренесансу як в галузі архітектури, так і образотворчого мистецтва. Не обійшли ці впливи і місто Львів.

Починаючи з військових фортифікацій, поступово віяння Ренесансу переходили і в міську архітектуру, як культову, так і цивільну. Цьому сприяли як і жваві торгівельні стосунки Львова, з містами Італії, Німеччини, Польщі, так і навчання молоді у італійських університетах, де вони сприймали не лише ренесансні ідеї, але й мистецькі уподобання; запрошення іноземних майстрів до українських міст.

У 1527 р. велика пожежа знищила майже весь Львів і відбудовувався вже він в новому, ренесансному стилі. Замість стрімких, загострених, спрямованих до неба готичних форм утверджуються зрівноважені, впорядковані композиції з спокійними, логічно продуманими і чистими формами, сприйнятими від античної архітектури [21, с.179].

Провідну роль в архітектурі ІІ-ої пол. XVI ст. у Львові відіграють італійські архітектори Петро Барбон, Паоло Домінічі, якого у Львові називали Павлом Римлянином, Петро Італієць та ін. Працювали у Львові також німецькі, польські архітектори, як і місцеві майстри.

В цілому в архітектурі Львова ІІ-ої пол. XVI - поч. XVII ст. виразно простежуються дві тенденції. Одна, представлена в будинках патріциату, католицьких храмах, каплицях - слідування формам, традиціям італійського та Північного Ренесансу, поширення архітектури європейського Ренесансу на Україну Друга, представлена в православних храмах - синтез давньоруських га ренесансних архітектурних форм. Саме ця друга тенденція започаткувала виникнення нового суто українського стилю, який гармонійно поєднає традиції української архітектури з досягненнями європейської і досягне величного розквіту в стилі українського бароко [24].

Але не можна сказати, що суто ренесансний напрямок в архітектурі Львова був відгороджений від місцевих впливів і традицій. В скульптурному декорі, архітектурних формах палаців патриціїв, і католицьких храмів відчувається вплив як традицій української орнаментики, так і архітектурних форм. Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів.

Костел бенедиктинок невеликий, з вузькими стінами-бойницями, могутніми контрфорсами нагадує костели-фортеці XV ст. До нього примикає квадратна вежа, лаконічна і монументальна, типово ренесансних форм. «Внизу - портал з напівциркульною аркою, вище - така ж ніша з скульптурою, ще вище - вікно тієї ж форми. Ясна ритміка членувань, однотипна обробка ніш і віконних отворів підкреслюють цільність архітектурного образу Завершує споруду фриз типово ренесансних форм і чудовий аттік, що нагадує кам'яну різьблену корону» [23, с.81].

Костел бернардинів ближче за стилем до споруд Північного Ренесансу - плавні, хвилясті лінії головного фасаду, динамічні статуї святих. Це можна пояснити як і участю у будівництві костелу вроцлавського архітектора Андреаса Бемера, так і особливою увагою Павла Римлянина до місцевих архітектурних традицій, до смаків і вимог замовників.

В одній з найсвоєрідніших споруд лівівського ренесансу, Успенській церкві, яку будував той же Павло Римлянин, виразно простежується синтез ренесансних і давньоруських архітектурних стилів, які створюють цілісну і естетично досконалу єдність. Але ансамбль Успенської церкви заслуговує на особливу увагу.

В ансамбль входять сама церква, вежа Корнякта і каплиця Трьох святителів. Церквою опікувалось славетне Львівське Ставропігійське братство. Після пожежі братство в 1591 р. стало будувати нову церкву. Автором проекту був Павло Римлянин, який також керував будівельними роботами, пізніше до нього приєднався також відомий львівський архітектор Войцех Капінос, а завершив будівництво Амвросій Прихільний. Але авторство повністю належить Павлу Римлянину.

Церква є зразком вдалого синтезу ренесансних і українських архітектурних форм. В основі Успенської церкви лежить характерна для української культової архітектури композиція трьохбанної церкви, видовженої, з розташуванням бань по одній осі (Див. Дод. Б). В той же час тосканські пілястри, фриз з скульптурними барельєфними зображеннями під банями характерні для італійського ренесансу. Певна суворість, монументальність і водночас чистота і ясність архітектурних форм і ліній надають Успенській церкві особливої гідності і краси. Поруч церкви стоїть вежа, побудована на кошти багатого грецького купця Костянтина Корнякта, члена Ставропігійського братства, в 1572-1578 рр. архітектором Петром Барбоном і ще молодим тоді Павлом Римлянином. Каплиця Трьох святителів побудована в 1584-1591 р архітектором Андрієм Підлісним як усипальниця роду Корняктів. До побудови Успенської церкви в 1591-1629 рр., виконувала роль церкви. По формі ця мурована каплиця нагадує трьохзрубні дерев'яні українські храми Карпат, як і по формі бань, так і по багатому різьбленню порталу. В цілому ансамбль Успенської церкви вважається по праву шедевром не тільки українського, але й в цілому ренесансного європейського будівництва XVI - поч. XVII ст. [25, с.31-32].

Для ренесансної архітектури України в цілому та Львова зокрема є характерним багатий скульптурний декор будівель. Цьому сприяли і така риса української народної архітектури, як різьблений, орнаментальний декор споруд, так і впливи готики і Північного Ренесансу.

Достатньо подивитись на будинки площі Ринок, яка являє собою справжній музей ренесансної цивільної архітектури. Майже кожен з них прикрашений або гірляндами і масками по порталу, скульптурами на аттику, як славетний палац Корнякта (арх. Петро Барбон), або атлантами, які підтримують балкон будинку №3, або, як «Чорна кам'яниця», - скульптурами по фасаду. (Див. Дод. В) Особливою пишністю скульптурного декору вражає каплиця Боїмів біля кафедрального собору, (арх. А. Бемер, скульптори Я. Пфістер, Г. Шольц, А. Бемер; 1609-1611) (Див. Дод. Г).

Чисто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (арх. П. Римлянин) вбудованої в стіну Кафедрального собору. Всередині вівтар каплиці прикрашають постаті апостолів Петра і Павла - цікаві зразки львівської ренесансної культової скульптури, що належать різцю уродженця Нідерландів Генріха Горста та вихідця з Кракова Себастьяна Чешека. Спокійні постаті апостолів, гармонійні складки одягу, мудрі, шляхетні; виразні обличчя - все спрямовано на створення образів, які поєднують мудрість, духовну велич і фізичну досконалість. Львівська ренесансна культова скульптура, продовжує традиції скульптури Італійського та Північного Ренесансу, яка прославляє людину, що завдяки духовній сили і витривалості піднялась до рівня святого. В барельєфах каплиці Кампіанів, які зображують євангелістів; вівтаря Щольц-Вольфовічів зустрічаємо підкреслену портретність облич, побутовість деталей - Євангеліст Лука зображений з лікарськими інструментами (за переказами, він був лікарем), персонажі «Страстей Христа» на вівтарі вбрані в одяг львівських міщан XVI ст. Митці немов сприймають релігійні сюжети та образи через призму сьогодення, утверджуючи цінність реального буття [9, с.123-124].

Ще більш виразно гуманістичні ідеї Ренесансу проявляються в багаточисельній надгробній скульптурі. Магнатські, шляхетські, патриціанські роди вшановували пам'ять померлих багатими надгробками в храмах. На відміну від готичних, ренесансні надгробки зображували людину не в стані смерті, а в стані сну, прагнули донести до потомків не лише зовнішні риси, але й характер, особистість людини. Пам'ятники мали прославляти, увічнювати чесноти померлих, показувати не ницість, а гідність, неповторність людини. В костелі домініканців у Львові зберігся надгробок Яна Свошовського роботи Яна Пфісіера. Померлий зображений в рицарському обладунку, з сувоєм в руці, який нагадує про його посаду міського підкоморія. Відкинувшись на подушки, Свошовський ніби відпочиває, занурившись в сон. В надгробку св. Яна з Дуклі, скульптор Войтех Зичливий майстерно підкреслює величний спокій, приховану силу і енергію святого. Героїзуючі моменти домінують в надгробку Жолкевських в Жовкві роботи також Зичливого, сина архітектора Войтеха Капіноса. Станіслав та його син Ян зображені в повний зріст, в рицарських латах, з мечами в руках, як лицарі, завжди готові до бою. В образі Станіслава Жолкевського, видатного полководця, який загинув у бою з турками під Цецорою, скульптор виділяє поважність, мудрість, внутрішню силу славетного полководця. У статуї ж сина Яна втілює ідеал молодого безстрашного воїна. Досконале знання анатомії, вміння передавати рух, висока майстерність в обробці каменю дозволяла львівським скульпторам вільно втілювати в творах свої задуми.

Розділ 2. Характеристика львівської архітектури ХVIII-ХХ ст.: стилі та пам'ятки

В 1772 р., після першого розбору Польщі, Галичина увійшла до складу Австрійської імперії, і ця подія надзвичайно вагомо вплинула на подальший розвиток краю та його духовної культури. З кінця XVIII ст. до Львова зі всіх кінців імперії прибувають представники нової адміністрації, чиновники та заохочені новим ринком збуту купці й ремісники. В тогочасному міграційному русі немала частка припадала на творчі професії, зокрема архітекторів, скульпторів та художників. Вони приносили з собою нові творчі концепції і наполегливо впроваджували їх в архітектуру та побут.

Уже з 80-х років XVIII ст. і майже до середини XIX ст. в архітектурі Львова, столиці нової австрійської провінції, поширюється вплив віденського класицизму. З 1777 р. починають розбирати мури і розкопувати вали, що на той час втратили свою оборонну функцію. Роботи ці очолив архітектор Клеменс Фесінгер, який одночасно опрацював «план прикрашення міста», тобто регуляції його забудови. Знесення мурів дало змогу розмістити на їх місці бульвари, сквери і нові вулиці, а також вести кам'яне житлове будівництво на передмістях, які поступово зливаються з містом в одну цілість [3, с. 76].

У другій половині XVIII - на початку XIX ст. панівним стилістичним напрямком у європейській архітектурі був класицизм, або, як його ще називали, - ампір, в основі якого лежали традиції античної спадщини, але вже переосмислені на іншій основі, ніж в епоху Відродження. Багато цінного в декоративне оздоблення будинків у тому стилі внесли вихованці Віденської Академії мистецтв, скульптори Гартман Вітвер і Антон Шімзер. На кінцевій стадії класицизму у Львові серед авторів тодішніх будівель бачимо переважно вихованців австрійської архітектурної школи: Франца Трешера, Алоїза Вондрашка, Антона Фреха, Йогана Зальцмана та багатьох інших. Проекти для Львова опрацьовували й такі провідні віденські архітектори, як Людвіґ Піхль, П'єтро Нобілє і Теофіл Ганзен. Строга простота, гармонія і пропорційність форми виступають головними критеріями будівництва. На зміну святим приходять герої античної міфології, широке поширення отримують класичні емблеми, символи й алегорії [5, c.43].

Перші класицистичні будівлі з'являються у Львові в 1780-1790-х роках. Початково вони виникають серед старої забудови вулиць, що оточували площу Ринок, пізніше на околицях виникають монументальні споруди громадського призначення, часто перебудовані з давніх релігійних закладів. Серед них будинок природничого музею графів Дідушицьких на вул. Довгій (Театральній), бібліотеки Осолінеуму в перебудованому монастирі Кармелітанок Взутих (нині вул. Стефаника), новий театр на місці Низького Замку (театр ім. М. Заньковецької). Бібліотека Осолінеуму відзначається строгою, зрілою, благородною красою. Стрункі коринфські напівколонії, що підтримують фронтон, утворюють портик, від якого по обидва боки простяглись горизонталі корпусів. Боковий фасад одного з них теж завершується невеликим, але дуже елегантним портиком коринфського ордеру, зверненим у бік вул. Коперника. Перебудову плановано за проектом швейцарського архітектора Петера Нобіле, але в її основу покладено ідеї інженер-капітана Юзефа Бема, якому будівля завдячує найдосконалішими архітектурними рішеннями.

У класичному стилі виконана ратуша, зведена на місці попередньої, що розвалилася від старості в 1826 р. З естетичного погляду споруда не привертає особливої уваги: це приклад офіційного австрійського класицизму з його сухим, чисто раціональним підходом у трактуванні архітектурних об'ємів. Чотиригранна вежа, що височіє над ратушею, до пожежі 1848 р. мала купольне завершення.

Найповніше виявив себе класицизм у Львові в житловому будівництві. Перші прояви нового стилю, ще пов'язані з впливом пізнього бароко, можна спостерігати у вирішенні палати греко-католицьких митрополитів, де поряд із рокайльною орнаментикою виступає строгий класичний портик, на будинку колишньої австрійської прокуратори фінансів (вул. Вірменська, 13), житловому будинку на вул. Театральній, 10. Дуже цікавою пам'яткою раннього класицизму є т. зв. будинок Гаузнера (пр. Свободи, 1-3). Його фасад, оздоблений скульптурними рельєфами роботи Гартмана Вітвера й Антона Шімзера, один з найпишніших у Львові.

Та найбільш істотні нові риси в архітектурну панораму старовинного міста внесли друга половина XIX та початок XX ст. Після надання Галичині в 1867 р. широкої внутрішньої автономії великою мірою зросла роль Львова як важливого адміністративного, торгового та культурного центру тодішньої Австро-Угорської імперії.

У другій половині XIX ст. будівництво у Львові зосереджувалося насамперед уздовж давніх доріг, що сходилися колись у старому місті, утворюючи радіальну спрямованість головних магістральних вулиць. Потреба забезпечити житлом чимраз більшу кількість населення породжує нове для Львова масове спорудження житлових будинків. Проте найбільше значення надавалося забудові центральної частини міста, яка поступово набуває справді великоміського європейського характеру. Центральні вулиці прикрашають численними монументальними будинками державних установ, банків, комерційно-промислових товариств, готелів, культурних та навчальних закладів. Упорядковуються зелені масиви та вдосконалюється комунальне господарство міста.

Панівним стилем у забудові Львова останньої третини XIX ст. був стиль зрілого віденського історизму, хоча помітний слід в архітектурі того часу залишили й представники інших європейських шкіл [15, c.110]; але на зламі століть головна роль у формуванні тогочасного архітектурного обличчя міста поступово переходить до місцевого творчого середовища, що утворилося на базі створеного тут у 1877 р. архітектурного факультету Львівської політехнічної школи. Архітектори періоду історизму мали ґрунтовні знання форм і способів композиції, властивих різним історичним стилям; вільне володіння різноманітними архітектурними мотивами та багатою скульптурно-декоративною пластикою відкривало, на їх думку, широкі можливості для творчого синтезу всієї архітектурної спадщини і досягнення вершин майстерності.

Різні напрямки історизму кінця ХІХ ст. та перших років ХХ ст. найбільш виразно репрезентують величні споруди Політехнічної школи (1877) та колишньої Галицької ощадної каси (1891 р., тепер Музей етнографії і художнього промислу), зведені одним із засновників львівської архітектурної школи, Юліаном Захарієвичем, будинок Галицького сейму (1881 р., тепер Львівський національний університет ім. Івана Франка), споруджений Ю. Гохбергером, Театр опери і балету, збудований в 1900 р. за проектом З. Горголєвського та ін.

З перших років ХХ ст. в забудові Львова починають чітко проступати риси архітектурного стилю «нового віку» - модерну [14, c.125]. В європейській архітектурі модерн мав численні локальні модифікації. Прихильники тих течій закликали повністю порвати в архітектурній творчості зі всіма формами і прийомами попередніх архітектурних стилів і, застосовуючи нові будівельні матеріали - бетон, залізо, скло, - добитися створення нового оригінального стилю, відповідно до нових технічних досягнень нового віку. Перша фаза модерну на львівському ґрунті розвивається під прямим впливом віденського напрямку, що здобув популярну назву «стилю сецесії» й утримується майже до кінця першого десятиліття XX ст. В засадах цього напрямку лежало прагнення до вільного формування об'ємів, надаючи перевагу експресивним пружним, хвилястим лініям і площинам. Важливу роль у багатій декоративній орнаменталістиці з абстрактними або стилізованими рослинними мотивами відігравали також цікаві поєднання різних фактурних ефектів тиньку, кольорові вітражі, оригінальні рисунки залізних решіток, керамічних вставок тощо. Серед багатьох зразків цього напрямку в житлових та громадських будівлях у Львові, для прикладу, можна назвати житловий будинок на просп. Шевченка, 6 і будинки філармонії та консерваторії ім. Лисенка. В наступній фазі модерну, напередодні Першої світової війни, львівські архітектори в численних високоякісних зразках широко використовують й оригінально інтерпретують класицистичні та фушіоналістські тенденції різних європейських архітектурних шкіл.

В архітектурі Львова початку XX ст. особливої уваги заслуговують сміливі пошуки українського національного стилю, в яких новаторські риси поєднувалися з традиційними мотивами української історичної та народної спадщини. Ці пошуки пов'язані насамперед з іменем Івана Левинського - вихованця, а згодом професора Львівської політехнічної школи. Саме в майстерні І. Левинського, під його керівництвом і за участю його молодих, талановитих співпрацівників - О. Лушпинського, Л. Левинського, Т. Обмінського - сформувалися характерні риси українського модерну на львівському терені. Першою спробою у цьому напрямку було спорудження будинку страхового товариства «Дністер» (1905 р., вул. Руська, 20), а подальшого розвитку він набув у будівлях бурси Українського педагогічного товариства (тепер корпус лісотехнічного університету, вул. ген. Чупринки, 103), колишньої бурси товариства «Народний дім» (вул. Лисенка, 14) та декількох інших.

В історії архітектури Львова надзвичайно важливий розділ становлять численні споруди, зведені в 1880-1910 рр. фірмою уславленого будівничого й архітектора Івана Левинського (1851-1919) - видатного творця, ім'я якого вписано золотими літерами до анналів міста.

На початку 1890-х років Іван Левинський - найвідоміший будівельний підрядник Львова, а впродовж наступного чверть столітнього періоду досягає ще більших успіхів, стаючи ніби уособленням недовгого добробуту міста у переддень Першої світової війни. Йому вдається отримувати найбільші замовлення на виконання каменярських, мулярських, бетонних, теслярських, земляних та інших будівельних робіт, а також великі підряди на головні декоративно-оздоблювальні роботи. Щороку фірма Івана Левинського споруджує десятки великих об'єктів. За її активної участі архітектурний пейзаж Львова змінюється на очах.

Прославившись на ниві будівельного підприємництва Іван Левинський зміцнює свою репутацію і як архітектор-практик. Оцінюючи його здобутки в архітектурі, треба чітко розділяти будівлі, які він проектував, і ті об'єкти, які І. Левинський виконував лише як будівельний підрядник.

Як архітектор Іван Левинський має великі заслуги перш за все в розробці питань планування і парцеляції будівельних ґрунтів, як автор майстерно розроблених планів великих фраґментів забудови Львова. У зв'язку з цим насамперед треба згадати ділянки індивідуальної житлової забудови, якими опікувався Левинський, зокрема в ранній період своєї творчості. Віллу з прилеглим садом він вважав ідеальним житлом цивілізованої людини і свого часу мав намір розпланувати цілу Кастелівку, виходячи з засад, близьких до концепції міста-саду [20].

Інше його нововведення - відкриті подвір'я-курдонери. Видатною пам'яткою архітектури Львова почату XX ст. став спланований ним курдонер на вул. Богомольця (давній Асника, буд. №№ 3, 4, 5, 6, 7, 8,9, 11 датуються переважно 1905-1906 pp.).

Нарешті, можна навести блискучі приклади планування внутрішнього простору кварталу, який перетворився на пішохідну зону з об'єктами торгівлі, сервісу і відпочинку - пасаж. Нині, з перспективи майже ста років, можна сказати, що на зламі XIX--XX ст. в історії архітектури Львова була коротка, але дуже яскрава сторінка-доба пасажу, і її найвищим досягненням став так званий «пасаж Міколяша» (1899-1901) (на жаль, під час Другої світової війни цю будівлю зруйновано), спроектований в бюро І. Левинського.

Велике значення у формуванні архітектурного образу забудови Львова в першій третині ХХ ст. мало явище технічного прогресу, що призвело до справжнього буму, якому сприяли уніфікація та каталогізація будівельних та оздоблювальних матеріалів. Це вилилося в появу великої кількості громадських та житлових будинків і територіальне розростання Львова. Зносилися цілі блоки будинків та квартали як у старому середмісті, так і у районах ХІХ ст., на їх місці виникала забудова, що відповідала підвищеним вимогам міської цивілізації. Впровадження розвиненої мережі водопостачання, газопостачання, каналізації, електрифікація вулиць та будинків, розширення залізниці (особливо на захід та схід), створення системи трамвайного руху й упорядкування вулиць для автомобільного транспорту - все це відкривало нові обрії перед архітекторами [22, с.114-115].

Основні зміни у просторовому розвитку Львова, що відбулися в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., нерозривно пов'язані із будівництвом знакових об'єктів, що стали символами епохи: Галицького Сейму (Ю. Гохбергер, 1876-1881 рр.), Головного залізничного вокзалу (В. Садловський, 1901-1903 рр.), Міського театру (З. Горголевський, 1896-1900 рр.), Шляхетського казино та готелю «Жорж» (Ф. Фельнер та Г. Гельмер, 1898-1899 рр.), Львівської політехніки (Ю. Захарієвич, 1873-1877 рр.) та багатьох інших. Велике значення у цьому процесі мав статус Львова як столиці Галичини - однієї з провінцій Австро-Угорської імперії. Тому кінець політичного зв'язку з Віднем у 1918 році та наслідки Першої світової війни стали відчутними ударами для подальшого розвитку міста, хоча ще не вказували на зміну вже традиційної культурної орієнтації, що склалася у попередні десятиліття. Водночас Львів перестав бути столицею коронного краю, і перетворився на центр одного з воєводств Польщі. Це означало поступову втрату позиції інтелектуального та культурного центру на користь Варшави. У 20-30-ті роки ХХ ст. Львівська політехніка залишалася одним з провідних центрів підготовки архітекторів, впливи якого не обмежувалися тільки Галичиною, вона стала конкурентом новоствореної Варшавської політехніки, яка, не маючи історичної бази, одразу ж підхопила і почала впроваджувати у життя модні віяння модернізму, які сильно позначилися на архітектурі Варшави того часу. Результатом цього стала своєрідна «інформаційна блокада» львівської архітектури, базованої на глибокій історичній традиції, що особливо помітно при перегляді тогочасної фахової преси [27, c. 213]. На її шпальтах можна знайти набагато більше відомостей про реалізації в Сілезії, Варшаві або Гдині, ніж про Львів. Початок реалізації проекту Центрального промислового округу, куди головним чином спрямовувалися будівельні інвестиції, означав ще більшу ізоляцію Львова, що не входив до складу округу.

Все це сприяло розвитку львівського модернізму у досить замкненому середовищі, на базі попередньо сформованих традицій. Тому тут не набула такого напруження конфронтація між прихильниками історизму та нових впливів, що активно надходили із Заходу. Поступове сприйняття сучасних ідей, з одного боку, призвело до досить пізньої появи перших реалізацій функціоналізму у Львові. З іншого боку, ця поступовість дала змогу сформуватися особливому колориту львівських будівель міжвоєнного періоду. Увага до класичних деталей, потреба подрібнення форми, пошук фактур та кольору фасаду - усе це, поза всяким сумнівом, є спадщиною архітектури Австро-Угорської імперії і одночасно - характерною рисою львівського модернізму. Подібною була і ситуація архітекторів-українців, що з політичних міркувань бойкотували як Львівську політехніку, так і офіційні професійні організації. Свій фах українці здобували переважно у Празі та у Відні, і створювали професійні спілки за національною ознакою, через які реалізовували свої громадські та житлові об'єкти.

Однак повна замкненість львівського середовища зовсім не означала його ізоляції від зовнішніх впливів. Віддалений від Заходу Львів, на диво, багато сприйняв з нових ідей європейського авангарду. Інша справа, що через зазначені вище причини досягнення львівських архітекторів так і залишилися маловідомими за межами Львова.

Зовнішньою ознакою перетворення міста у межах нової держави слугувала інтенсивна будівельна діяльність, здебільшого очолювана місцевим будівельним правлінням. Львів міжвоєнного періоду пережив два пожвавлення будівельного руху: перший - з 1925 по 1928 роки (після закінчення періоду інфляції); другий - з 1934 по 1939 роки. Короткотривала перерва була викликана світовою економічною кризою [12, с. 128]. Саме в 20-30-ті рр. ХХ ст. у Європі та світі відбувається низка архітектурних конкурсів на пошуки ідей новітнього образу архітектури громадських і житлових будівель, що потім відобразилися у всесвітніх виставках.

Архітектура Львова в період поміж двома світовими війнами розвивається у трьох напрямках і культивований у Варшаві авангардний модернізм займає зовсім не передові позиції. Львівські архітектори довший час не можуть та й не хочуть поривати із класичними традиціями, які виливаються або в рафіновані форми історизму (реконструйований у 1923 р. Я. Багенським палац Бєльських, вілла Бачевського, арх. В. Якімовський, 1926 р.), або об'єми із застосуванням переосмислених класичних деталей (наукова бібліотека Львівської політехніки, арх. Т. Обмінський, 1928-1930 рр., лабораторний корпус механічного факультету, арх. В. Мінкевич, 1925-1927 рр., будинок дирекції Ходорівського цукрового заводу на вул. Дудаєва, 19, арх. Є. Червінський, 1924 р., телефонна станція на вул. Дорошенка, 26, арх. Є. Червінський, 1926 р.).

У процесі переосмислення класичних прийомів та деталей, архітектори часто вдавалися до декорування фасадів у стилістиці арт-деко. Ці вияви перебували у різному співвідношенні - від переважання або декору, або класичних форм. Залежно від тих чи інших переважань ці об'єкти належать або до архітектури арт-деко, або до модернізованої класики. Яскравим прикладом львівського архітектора тих часів є Я. Багенський, який за час своєї творчості у міжвоєнний період пройшов усі три вище перелічені напрямки і перед Другою світовою війною знайшов себе у архітектурі функціоналізму, що видно з проекту будинку Товариства громадянської опіки, інституту Берінга на вул. Зеленій, 12, 1938-1939 рр. [16, с.300]. Два відомі львівські архітектори єврейського походження Ф. Каслер та Ю. Авін теж прийшли до функціоналізму від архітектури модернізованої класики, створивши велику кількість значних об'єктів як в одному, так і в другому стилістичному спрямуванні. Архітектори-євреї, що почали свою діяльність одразу після Першої світової війни, одразу проектували свої будівлі на підставах модернізму та функціоналістичної архітектури. Серед них можна виділити М. Зандіга, С. Кайля, Ю. Менкера та З. Шлягера.

Варто зазначити, що були такі архітектори, які впродовж своєї творчості міжвоєнного періоду так і не поступилися своїми класичними вподобаннями, застосовуючи в силу потреби більшу чи меншу кількість декору. Серед них найбільше виділяються Є. Червінський, Б. Віктор та Я. Новорита.

Початок Другої світової війни водночас перервав плавний розвиток архітектури Львова. Загибель архітекторів-євреїв під час Голокосту, еміграція більшості архітекторів-українців і повоєнне виселення польського населення фактично ліквідували місцеву архітектурну школу. Львів залишився на території Радянського Союзу, у абсолютно відмінній від попередньої існуючої, політико-економічній ситуації. Згідно з офіційною радянською наукою архітектура функціоналізму у Львові була «...безнадійно понурою у своєму зовнішньому вигляді та внутрішньому оздобленні...» [6]. Цей стереотип на довгі десятиліття визначив ставлення до львівських будинків 1920-1930-х рр.

Розділ 3. Палаци як архітектурні пам'ятки міста Львова

З історико-культурної точки зору палаци є автентичними осередками, що виконують силу-силенну функцій, адже саме у відомих будівлях минулого відбулися важливі події, що повернули історичний процес. З позицій істориків архітектури, культурологів палаци варто аналізувати за стильовими ознаками, прив'язувати їх до світового культурно-історичного процесу, пов'язуючи і підкреслюючи взаємозалежність української культури та світової. Спробуємо скласти список найвідоміших палаців Львова з короткою архітектурною характеристикою, аби підкреслити велич міста, і зрозуміти особливості архітектури міста Лева різних часів.

Палац Корнякта - надзвичайно цінна ренесансна пам'ятка 1580 р., палац найбагатшого львів'янина за всю історію міста купця Костянтина Корнякта. (Див. Дод. Ж) Грек за походженням, з острова Крит, Костянтин Корнякт, котрий замешкав у Львові в XVI ст. і контролював торгівлю вином на всьому Чорномор'ї, був меценатом, досвідченим і мудрим чоловіком, знав багато східних мов. Завдяки Корнякту ми тепер насолоджуємось чудовими архітектурними пам'ятками Львова епохи Ренесансу. Цю кам'яницю збудував для нього на місці колишніх двох італійський архітектор Петро Барбон.

За тодішніми законами усі кам'яниці, розташовані на Площі Ринок, могли мати не більше трьох вікон по фасаду, це було так зване правило рівних можливостей, адже кожне вікно першого поверху могло використовуватись для облаштування майстерні, крамниці чи аптеки, а також для реклами. Навіть найбагатший громадянин Львова Костянтин Корнякт, будучи купцем, не міг порушити цього правила. І лише пізніше, за свої заслуги перед польськими королями, одержав дворянський титул і дозвіл збудувати собі палац зі шістьма вікнами.

У середині XVII ст. палац Корнякта перейшов до родини польського короля Яна ІІІ Собеського і відтоді почав називатися Королівською кам'яницею. 1908 р. будівлю викупило місто, і вже майже сто років тут працює Львівський історичний музей.

У будівлі після ренесансної перебудови збереглася Готична зала - єдина українська пам'ятка світської готики XV ст., тут також працює антикварний магазин. Надзвичайною атракцією палацу Корнякта є італійське подвір'я, напрочуд схоже з типовими двориками Флоренції і Риму. Тут, серед цієї європейської краси, неможливо залишатися байдужим. У цьому подвір'ї у теплу пору року працює кафе, відбуваються традиційні концерти, фестивалі класичної і джазової музики, унікальна акустика також створює незабутнє враження. У подвір'ї можна оглянути пранґер - ганебний стовп, біля якого у середньовіччі виконували покарання над злочинцями.

Костянтин Корнякт, будучи вже польським дворянином, все ж не міг полишити своєї улюбленої справи - торгівлі вином. Над входом його будинку висіла гілка ялини - знак, що тут шинкують вином. У просторих пивницях кам`яниці зберігали вино, яке нагору подавали ліфтом. Зал освітлювався олійними світильниками, тож тут й досі збереглися забиті у стелю кільця, на яких вони висіли.

Що цікаво, але пускали до винарні лише громадян Львова із товстими гаманцями. Проте сьогодні всі охочі можуть відвідати стару винарню у підвальному приміщенні, де витає атмосфера минулих віків [10, c. 126].

Палац графів Потоцьких - велична будівля у стилі французького неоренесансу кінця XIX ст. (див. дод. З) За огорожею з орнаментальною металевою брамою бачимо величну і водночас витончену споруду. Імпозантний палац прикрашений рельєфами, ліпниною, настінним живописом і вітражами. Палац Потоцьких - яскравий зразок архiтектури зрiлого iсторизму, одна з найцiкавiших архiтектурних пам'яток Львова. Запроектував його французький архiтектор Луї д'Оверню на замовлення намiсника королiвства Галичини і Лодомерiї графа Альфреда II Юзефа Потоцького (1817-1889). Будівництво тривало від 1888 до 1890 р. пiд наглядом та деякою коректурою львівського архiтектора Юліана Цибульського.

Інтер'єри палацу на першому поверсi вирiшенi здебільшого у стилi короля Луї XVI. Зали (Червона, Дзеркальна, Голуба, Кабiнет Ордината) оздоблені штучним мармуром i позолотою, ліпниною та дзеркалами. Рiзьбленi з мармуру каміни прикрашені золоченою бронзою.

На першому поверсі міститься каплиця з чудотворною іконою Львівської Богородиці (XV ст.). Експозицiя Львiвської галереї мистецтв розгорнута на другому поверсi. Її вiдкриває зал античного мистецтва. Європейське мистецтво XIV-XVIII ст. представлене найкращими творами збірки: українською іконою XV ст. «Св. Параскевою», полотнами М. Базаїтi, Я. Цуккi, С. Рiччi, Ж.-Е. Лiотара, Ж. Герена, Ф. Гойї. Часто у палаці відбуваються конференції, презентації, камерні концерти, зустрічі політиків [15, c.116].

Палац Сапєг - пам'ятник архітектури у Львові, розташований на вулиці Коперника, 40-а. (Див. Дод. К) Був збудований у 1870-ті рр. для князів Сапєг за проектом архітектора А. Куна у стилі французького бароко ХУІІІ сторіччя (це історичний стиль ХІХ ст. - необароко). Будівля двоповерхова, з мезоніном, головний об'єм має в плані форму квадрата, до якого примикає прямокутний флігель. Монументальна огорожа з ажурними металевими воротами відділяє парадний двір від вулиці. Стіни будівлі відрізняються м'якою пластикою, їх поверхню різноманітять рустикація і виступи пілястр, розкреповка карнизів і міжповерхові поясочки.

Нащадок стародавнього литовсько-руського роду Адам Сапєга, який замовив для себе палац, був одним з найбільш помітних спонсорів залізничного будівництва в Галичині. Будівництво палацу обійшлося практично так само дорого, як і будівництво палацу Потоцьких.

Протягом довгого часу тут знаходилась школа №9. У колишньому палаці Сапєг після реставрації розмістилася Львівська обласна організація Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

У 1972 р. постало питання про розбирання цього будинку. Товариство виступило з ініціативою реставрувати його своїм коштом. До 1976 р. відбувалася реставрація за членські внески і благодійні пожертви товариства [13, c. 127].

Арсенал Сенявських (також відомий як Палац Баворовських) - фортифікаційна споруда у Львові. Розташована будівля за адресою вул. Бібліотечна, 2 (на розі вулиць Дорошенка і Бібліотечної) (Див. Дод. Л).

Арсенал Сенявських збудований за проектом військового інженера генерала Павла Ґродзіцького біля костьолу Святої Марії Магдалени, оскільки захоплення костьолу, що знаходився поза стінами міста, загрожувало безпеці останнього. Арсенал був опорним пунктом у зовнішньому кільці оборонних споруд Львова. Наприкінці XVII ст. арсенал перед шведським наступом перенесли до резиденції Сенявських у Старому Селі, а сама будівля перейшла до родини Чарторийських, які влаштували поряд з будинком стайню і манеж. На початку XIX сторіччя будинок перейшов до родини Баворовських.

У 1830-1840-х будівлю перебудовано за проектом архітектора І. Хамбреза (Шамбре) у дусі бідермаєрівського класицизму. Увага архітектора була зосереджена на східному фасаді, оформленому трикутним фронтоном і балконом на тосканських колонах. Скульптури на фасаді і в інтер'єрі роботи Іоанна Баптиста Шимзера. У нижньому фронтоні поміщена скульптура лежачого коня (у натуральний розмір), а балкон прикрашений рельєфами із зображеннями орлів, які тримають гірлянди квітів.

Будівля арсеналу Сенявських цегляна, тинькована, прямокутна на плані, двоповерхова, з потужним цокольним поверхом, вимуруваним з рваного каменю. До кінця XIX ст. цоколь був прикритий шаром ґрунту, який усунуто при реконструкції вулиці і реставрації костелу. Східний фасад увінчаний доричним фризом, бічний фасад декорований скульптурою [17, c.121].

Палац Туркулів-Комелло - пам?ятка архітектури, перша у Львові будівля у стилі ранньої неоґотики, знаходиться на вулиці Пекарській, 50-А (Див. Дод. М). Палац збудовано близько 1840-1843 рр. за зразками венеційської ґотики на замовлення графа Генрика Дідушицького. Автор проекту ймовірно Фридерік Бауман. Як описує Мєчислав Орловіч, у середині ХІХ ст., коли палацом володіла графиня Феліція Комелло, її садиба була вкрита ґонтом і виглядала як справжній приміський маєток. [1]. У 20-30-х роках ХХ ст. належав родині Батицьких, з якої походила перша «Miss Polonia» (1930) - акторка Софія Батицька. З 1937 р. палац у розпорядженні Львівської Академії Ветеринарної Медицини імені Степана Гжицького. Зараз тут знаходиться навчальний корпус [4, c.32].

За словами очевидців, ще наприкінці 60-х та на початку 70-х рр. ХХ ст. напроти головного входу у глибині саду ще знаходилася могила дочки останнього з власників маєтку. Над могилою було встановлено пам?ятник, котрий, при будівництві корпусів Ветеринарної Академії разом із могилою знесли. Тепер, під час сильних дощів чи при таненні снігів, на місці могили збирається велика кількість води.

Осібно розташована споруда з архітектурної точки зору. Головний фасад розвернутий на південь, в бік скверу у глибині ділянки. Цегляна, тинькована, двоповерхова будівля, на плані - прямокутної форми. Високий дах має два ряди люкарн.

Головний фасад виділений ризалітом з акцентом неоґотичного портика на осі. Поверхи різної висоти. Вікна другого поверху завершені стрілчастими арками, на першому поверсі - вікна прямокутні. Над ризалітом встановлено фіали. Над фасадом - сильно винесений карниз. Внутрішнє планування коридорного та анфіладно-зального типів.

Палац Дідушицьких - палац у стилі пізнього французького ренесансу останньої чверті XIX ст., розташований посеред гарного парку з огорожею. (Див. Дод. Н) Палац з високою фігурною покрівлею та бароковими деталями зведений архітектором В. Подгородецьким для родини магнатів Дідушицьких. На подвір'ї у стіну палацу вмуровані збережені від руйнації старовинні львівські портали XVII-XVIII століть, зокрема портал знищеного пожежею 1848 р. костелу монастиря Францисканів.

У палаці Дідушицьких містилися їх приватна галерея і бібліотека, відкриті для вільного огляду до 1939 р. Збірка, що налічувала 800 полотен, складалася з двох розділів: західноєвропейського мистецтва (твори Рубенса, Ван Дейка, Йорданса) та польського (Матейки, Коссака, Гроттгера). Збірка графіки налічувала 3 000 аркушів. В будинку № 17 від 1857 р. розташувалися 50 000 томів збірки Дідушицьких, привезеної з родинної Потуриці під Сокалем: стародруки, пам'ятки епістолярного жанру, родинний архів [18, c.130].

Палац Любомирських. (Див. Дод. О) Дві середньовічні кам'яниці на Площі Ринок, які належали князю Сапєзі, 1744 р. були перебудовані в одну за проектом архітектора Бернарда Меретина, будівничого собору Святого Юра. 1760 року новий власник будівлі князь Станіслав Любомирський викупив суміжні будинки на вулиці Руській і Федорова і за проектом відомого архітектора Яна де Вітта, будівничого Домініканського собору, перетворив окремі будівлі на один великий палац. Будівельними, оздоблювальним та скульптурними роботами керували не менш відомі у Львові архітектор Мартин Урбанік і скульптор Себастіан Фесінгер (Див. Дод. Д).

У 1772-1821 рр. у палаці містилася резиденція австрійських губернаторів Галичини. Від 1895 р. будинок належав українському культурному товариству «Просвіта», яке розмістило тут низку своїх організацій. Тут знаходилась книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка, редакція газети «Діло» та журналу «Громадський Голос». Від 1975 р. у будинку міститься експозиція меблів, срібного та порцелянового посуду з фондів Музею етнографії та художнього промислу [26, c.21].