Размещено на http://www.allbest.ru/

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

ННІ педагогічної освіти, соціальної роботи і мистецтва

Кафедра образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва

РЕФЕРАТ

з історії театру

на тему: "Сучасні українські театри"

Студентки 2 курсу, групи ДО

Спеціальності 012 дошкільна освіта

Гаврилової Л.І.

Керівник: ст. викладач Середа Н.Б.

м. Черкаси - 2018 рік

Зміст

• Вступ
• 1. Провідні актори та режисери українського театру кінця ХХ ст.
• 2. Сучасні процеси в театральному мистецтві
• Висновки
• Список використаної літератури


Вступ

Сучасний період трансформацій українського суспільства впливає на всі складові культурної сфери. Особливо яскраво ці процеси демонструються у театрально-художній діяльності, яка вивела на перший план значущість соціальних факторів, обумовивши необхідність перегляду сталих принципів її регулювання та програмування.

Те, що відбувається сьогодні в українському театрі, загалом відповідає ситуації у всьому мистецтві країни. Наявність проблем, що потребують розв'язання, зумовлена цілим комплексом причин як суспільно-історичного, так і організаційно-фінансового характеру. Причому багато творчих питань, врешті-решт, зводяться саме до скрутного матеріального становища, у якому перебувають заклади культури, до неможливості гнучкого маневру, да закостенілості існуючих умов та структур.

Актуальність теми. В історії українського відродження в Росії новий український театр відіграв не тільки красиву й ефективну, але й сповнену глибокою неминучою значення роль. Український народ протягом багатьох століть не мав власної держави. Україна входила до складу то Польщі, то Росії, то Радянського союзу й змушена була майже завжди в тій чи іншій формі терпіти політичне, духовне й навіть релігійне гноблення. Цей період в історії України був одним з найтрагічніших. Було заборонено найцінніше, що тільки є в кожного народу, - рідну мову. Це була доба, коли донести до народу рідне слово було майже неможливо, а нерідко й небезпечно.

Тільки палка любов до своєї справи, надзвичайна енергія сценічних діячів і жива підтримка публіки дали можливість українському театру з честю вийти з цих утруднень і завоювати собі тривке місце навіть у тих тяжких умовах, в які ставив його ворожий українському життю режим. Найболючішою його стороною була бідність репертуару. Театральна цензура залишила українському театру тісну галузь етнографічно-народного життя, але й з цієї галузі нові п'єси доводилось проводити з неймовірними утрудненнями, і навіть величезними матеріальними витратами.

Об'єктом дослідження є вивчення театрального мистецтва України.

Предметом дослідження - є становлення, розвиток, умови існування театру.

Мета роботи полягає в отриманні теоретичних знань з розвитку театру в Україні.

Завдання дослідження - ознайомитися із розвиненням сучасних українських театрів.

Структура дослідження роботи складається зі вступу, двох пунктів, висновків та списку використаної літератури.

1. Провідні актори та режисери українського театру кінця ХХ ст.

Сьогодні в Україні працюють драматичні, музичні та лялькові театри. Серед них: Академічний драматичний театр ім. І. Франка (Указом Президента України театру надано статус Національного, 1994; у 1987 - 2001 рр. його очолював С. Данченко, від кінця 2001 р. очолює народний артист України Б. Ступка; акторський склад: Б. Ступка, Б. Бенюк, А. Хостікоєв, Н. Сумська, Л. Кадирова, Л. Задніпровська, О. Богданович, І. Дорошенко, В. Мазур); Національний академічний український драматичний театр ім. Заньковецької, м. Львів (з 1987 р. головним режисером театру є Ф. Стригун; статус національного здобув 2002 р.; у терті працюють: Я. Мука, С. Глова, Р. Біль, Н. Лань, І. Шваківська, Т. Жирко, О. Гарда, І. Гаврилів, Р. Мервінський, О. Кузьменко, М. Максименко, В. Щербань, Л. Остринська; розширився гастрольний діапазон театру: Велика Британія, Канада, США, Польща); Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки(ім'я присвоєно театру в 1941 р, свого часу тут працювали: актори В. Добровольський, О. Борисов, П. Луспекаєв, К. Лавров, А. Рогавцева; режисери К. Хохлов, В. Неллі, М. Соколов).

Поряд із драматичними театрами, в Україні працюють театри музичного спрямування: оперні (у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську), музичної комедії (у Харкові, Одесі, театр оперети в Києві, дитячий музичний театр у Києві)

Національна опера України ім. Т.Г. Шевченка. Вистави київської трупи із захопленням слухали й дивились у Німеччині, Франції, Швейцарії, Канаді, США, Мексиці, Данії, Іспанії, Італії. У репертуарі театру понад 50 оперних і балетних вистав. Солісти: І. Даць, В. Лупалов, І. Борко. Львівський Національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької здобув статус Національного (2005). Сьогодні у театрі працюють понад 40 солістів, балетна трупа (60 артистів), хор (40 артистів), симфонічний оркестр (90 музикантів).У репертуарі театру 22 опери, 3 оперети та близько 20 балетів. Усі опери виконуються мовою оригіналу (італійською, французькою, російською, польською).У приміщенні театру проводиться Міжнародний фестиваль оперного мистецтва ім. С. Крушельницької.[1]

Саме межа 80 - 90-х рр. позначилася в історії національного театру надактивним студійним рухом, появою нових "малих" сцен, експериментальних і камерних театрів, театрів на засадах антрепризи, що послужило основою для мобільності театрального мистецтва й, водночас, відбило прагнення театральних колективів віднайти "свого" глядача. Зорієнтованістю на "власну" аудиторію була відзначена велика кількість нових колективів, заснованих у 1990-ті рр.: театр "Колесо" (1988 р., Київ, художній керівник І. Кліщевська), театр-салон "Сузір'я" (1988 р., Київ, художній керівник О. Кужельний), Київський театр пластичної драми на Печерську (1989 р., засновник - сценарист і режисер-постановник В. Мішньова), Київський драматичний театр "Браво" (1991 р., Київ, художній керівник Л. Титаренко), театр-студія "Театральний клуб" (Київ, засновник - режисер О. Ліпцин), Центр сучасного мистецтва "Дах", який за задумом його фундатора - режисера Владислава Троїцького, створений як "готель мистецтв", вільний від кон'юнктури (Київ), Київський експериментальний театр (1993 р., засновник - режисер В. Більченко), театр "Актор" (1995 р., Київ, художній керівник В. Шестопалов) тощо. Тяжіння до експресивності, певної містеріальності відзначало театр у Коломії, створений за ініціативою Д. Чеборака. Своєрідним "майданчиком" для експериментів молодих митців у I пол. 90-х рр. став театр "Березіль" у Харкові, відкритий для творчих пошуків А. Бабенко, М. Яремківа, С. Бережко, В. Оглобліна, Г. Воротченко, І. Шнейдермана, Б. Варакіна.[3]

Відбиттям пошуку шляхів виходу зі складного (у мистецькому та економічному аспектах) становища сучасного вітчизняного театру, а також шляхів утворення нового театру став активний фестивальний рух в Україні. Його склали такі мистецькі форуми, як "Золотий лев" (м. Львів), "Березіль" (м. Івано-Франківськ), "Театральне Придніпров'я" (м. Дніпропетровськ), "Інтер-театр" (Закарпаття), Всеукраїнський мистецький фестиваль "Козацькому роду нема переводу", "Молодий театр. Херсонські ігри - 92", "Класика сьогодні" (м. Дніпродзержинськ), "Добрий театр" (м. Енергодар), фестиваль моновистав "Київська парсуна" (інколи проводиться разом із фестивалем камерних театрів), "Прем'єри сезону. Сучасна українська драматургія", Всеукраїнський фестиваль - конкурс музично-театральних прем'єр "Мельпомена Таврії" (м. Херсон), Всеукраїнський звіт майстрів мистецтв і художніх колективів регіонів України та Дні культури областей, Булгаківський фестиваль мистецтв, фестиваль "Театральний Донбас - 2004" тощо.[2]

Започаткували цей рух фестивалі "Золотий лев" (осінь 1989 р., м. Львів) і "Березіль - 90" (7 - 15 квітня 1990 р., м. Івано-Франківськ). Вони яскраво продемонстрували намагання вітчизняних театральних діячів не тільки знайти опертя в класичній українській драматургії, а й відкрити ті сторінки, що дотепер були заборонені. Так, на фестивалі "Золотий лев" звання лауреата отримала вистава "Момент" за В. Винниченком Київського академічного театру імені І. Франка, режисер А. Жолдак, дипломом третього ступеня була відзначена вистава "Мина Мазайло" М. Куліша Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка, режисер О. Бєляцький. Фестиваль "Березіль - 90" закарбував прагнення вітчизняного театру сформувати декілька інтерпретаційних "варіантів" класики. Передусім, призмою бачення вітчизняного театрального надбання стала ідея руйнації духовності, що було підкреслено полістилістичним оформленням (у костюмах і музиці). Такий варіант репрезентувала вистава "Оргія" за Лесею Українкою режисера А. Крітенка і художника-постановника А. Александровича. Інший варіант відбив прагнення митців відтворити автентичну обрядовість, зокрема гуцульську - спектакль "Тіні забутих предків" за М. Коцюбинським режисера І. Бориса. Своєрідним театром-музеєм критиками було названо виставу "Назар Стодоля" за Т. Шевченком режисера П. Колісника. Єдиною "сучасною" виставою на фестивалі була "Археологія" О. Шипенка режисера Київського молодіжного театру В. Більченка (на попередньому "Золотому леві" ця вистава була відзначена 2 премією). Таким чином, уже перші фестивалі продемонстрували розмаїття художніх орієнтирів українських театральних режисерів і різне бачення майбутнього національного театру.[2]

Значущим явищем у театральному житті України став фестиваль вистав й читання на честь 100-річчя з дня народження М.А. Булгакова.

На початку 90-х рр. український театр звертається до репертуару, якому в минулі часи за ідеологічних та інших причин не було місця на сцені. Так, на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка в 1990 р. режисер Б. Варакін поставив п'єсу В. Винниченка "Гріх", С. Пасічник і С. Бережка у 1992 р. - "Таємниця" цього ж автора. У Сумському театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна 1992 року відбулася прем'єра "арештованої" у 30-ті рр. п'єси М. Куліша "Хуліо Хурина" (режисер С. Кузик). На фестивалі "Березіль - 93" на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка були продемонстровані вистави "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" В. Винниченка в постановці А. Бабенко, "Маклена Граса" М. Куліша у постановці С. Пасічника і С. Бережка. Новаційне бачення драматургії В. Винниченка відзначили критики у виставі "Пророк" у Харківському театрі юного глядача, режисер-постановник якої Л. Садовський зробив акцент на пластичному началі. Визнання значущості творчого доробку М. Куліша у цей час відбилося у наданні Херсонському театру імені письменника.

Бурхливе духовне життя 90-х рр., намагання переосмислити настанови буття знайшло вияв у формуванні нової площини театрального мистецтва - неформальної, неофіційної, карнавально-сміхової. Це зафіксував перший молодіжний фестиваль "Вивих - 90" (режисер С. Проскурня), який відбувся 24 - 27 травня 1990 р. у Львові. Його ґрунтом стали анекдоти, пародії, тобто те, що раніше не відтворювалося на професійній сцені й було специфічним "побутовим" шаром мистецтва, андеґраундом культури. Центральною подією 2-го фестивалю "Вивих - 92" стала поезо-опера С. Проскурні "Крайслер-імперіал", яка в дусі постмодернізму об'єднала класичну музику, виступи авангардних поетів, звучання хору з 240 співаків, перформанси.

У пошуках нових принципів театрального мистецтва, його нової організації в 90-х рр. рушійна роль належала представникам покоління театральних режисерів, що тяжіли до традиційних начал - В. Грипич, С. Данченко, Ф. Стригун, Е. Митницький, О. Барсегян та інші, так і "молодої генерації" - А. Бабенко, І. Борис, С. Мойсєєв, В. Денисенко, О. Ліпцин, П. Ластівка, А. Концедайло, А. Жолдак, В. Більченко, Р. Мархолія, Аттіла Віднянський, Д. Лазарко, А. Багіров, Ю. Одинокий, Д. Богомазов, В. Малахов, В. Кучинський та ін. Їх творчість відбила прагнення оновити засади театрального мистецтва, порушити межі між виставою і життям, акторами і публікою, "винести" виставу зі сцени.

Природно, що вітчизняний театр початку 90-х рр., прагнучи бути в авангарді духовного життя, відчуваючи необхідність змін, адекватних змінам у духовному житті суспільства, не міг обмежитися вітчизняним театральним надбанням. Тому не дивно, що ці роки відзначалися посиленою увагою до скарбниці світової драматургії, до творів, в яких відбиваються кардинальні проблеми буття людини й людства. Віддзеркаленням цієї тенденції став своєрідний "шекспірівський бум" на українських сценах. Так, у 1991 р. "Гамлета" В. Шекспіра поставили режисери Е. Митницький у Запорізькому театрі імені М. Щорса, Я. Маланчук - у Ровенському театрі імені М. Островського, П. Ластівка - у Тернопільському театрі імені Т.Г. Шевченка, "Короля Ліра" поставив І. Борис на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка.[4]

У I пол. 90-х рр. вітчизняні митці активно зверталися до відсутньої раніше в українському художньому просторі новітньої світової драматургії, до принципів театру екзистенціалізму, абсурду та ін. Так, наприклад, на театральному фестивалі "Інтер - театр" у 1992 р. було презентовано виставу "Чекаючи на Годо" С. Беккета Ужгородського театру "Біля замку" в постановці режисера В. Дворцина. Увагу митців привернула в цей час й творчість Ж. Ануя - у 1993 р. Г. Воротченко у Харківському академічному українському драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка здійснила постановку "Антигони", а на сцені Київського театру імені Лесі Українки режисер-постановник В. Пазі - п'єсу "Запрошення до замку".

Прагнення оновити принципи й мову театрального мистецтва, знайти власного глядача обумовили формування нового художнього явища - мюзиклу. Першість на цьому шляху належала Одеському музично-драматичному театру. У 1991 р. на його сцені режисер І. Савицький поставив "Гамбрінус" за О. Купріним. Цього ж року на сцені Київського театру імені І. Франка відбулася прем'єра першої української рок-опери "Біла ворона" Г. Татарченка і Ю. Рибчинського в постановці С. Данченка. У постановці режисера В. Судова цей мюзикл був поставлений у 1992 р. на сцені Симферопольського музично-драматичного театру.

В українському театральному мистецтві завжди значущим був ляльковий театр, який за радянських часів традиційно осягався як дитячий. Оновлення духовного й художнього життя на початку 90-х рр. не оминуло й цього виду театру. Уже в 1991 році на міжнародному фестивалі вистав для дітей в Ужгороді виявилися деякі особливості сучасного національного лялькового театру. По-перше, це мовна єдність: всі вистави були поставлені українською мовою. По-друге, спирання на національну культурну основу: більшість вистав базувалася на фольклорі, але при цьому на перший план виходило не етнографічне начало, а перенесення загальнолюдської духовної, етичної проблематики на національний ґрунт.[5]

Налаштованість на вітчизняну драматургію як основу репертуару є однією з ознак національного лялькового театру на початку 90-х р. Так, у 1990 р. в Кіровоградському театрі ляльок режисер А. Шуба поставив "Лиса Микиту" за твором І. Франка, в Івано-Франківському театрі ляльок режисер В. Долинкін - його ж "Фарбованого Лиса". У цей період ляльковий театр демонстрував прагнення розширити жанровий діапазон, про що свідчить одна з перших спроб постановки опери на ляльковій сцені - "Коза-дереза" в Полтавському театрі ляльок (режисер Л. Попов).

Цікавими знахідками відзначена діяльність Кіровоградського обласного театру ляльок, яка спирається на принцип "театр у театрі", на основі якого в 1991 р. режисер театру Є. Ушаков започаткував цикл театральних казок - "Театр Діда та Баби", який поєднав улюблені, найвідоміші казки в одну виставу.

Показовим для українського лялькового театру стало відродження найдавніших традицій вертепу. Так на II Міжнародному фестивалі "Інтерлялька - 92" Київський міський театр ляльок показав "Український вертеп". У січні 1993 р. вертепна "лінія" була переконливо продовжена на фестивалі різдвяних вистав лялькарів у Луцьку. Відтоді фестиваль "Різдвяна містерія" став традиційним.[6]

З 1994 році в Україні діє міжнародна організація лялькарів УНІМА. Її мета - підтримка всебічного розвитку мистецтва лялькового театру, який менш як за 15 років пройшов дуже складний шлях не тільки оновлення принципів виразності, а й опанування складної, конфліктної драматургії, в якій відтворені кардинальні філософські проблеми людського буття. Ляльковий театр стає вже не тільки театром дитячої казки, а й специфічним модусом втілення й відтворення "дорослої" проблематики, що підтвердила вистава "Шинель" Луганського театру ляльок (інсценізація й режисура Є. Ткаченка, художник В. Задорожня), вистава "Майстер і Маргарита" за М. Булгаковим Харківського театру ляльок (режисер Є. Гімельфарб) та ін.

Усвідомлення значущості й неповторності лялькового театру як неодмінної складової художнього простору країни відбилося у виданні збірок із серії "Лялькарі України" - 9 біографічних нарисів про режисерів, драматургів, художників, лялькарів України.

У цілому I пол. 90-х рр. характеризувалася усвідомленням необхідності теоретичного осягнення національного театрального мистецтва. У 1993 році вийшло друком дослідження І. Безгіна "Организационные проблемы театра", де висвітлювалися проблеми сучасного буття різних "моделей" театру - державної, муніципальної, госпрозрахункової та ін. У 1995 р. при Науковому товаристві імені Т.Г. Шевченка зусиллями режисера і театрознавця І. Волицької та ректора Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка - Карого Р. Пилипчука було створено театрознавчу комісію, метою якої стало об'єднання науковців Києва, Харкова, Львова, Одеси для реалізації наукового потенціалу, спрямованого на вивчення сьогодення й минулого українського театру. На досягнення цієї ж мети була спрямована діяльність I Міжнародного проекту "Територія Театр (Спроба духовної вертикалі)", започаткованого Державним Центром мистецтва імені Леся Курбаса у грудні 1996 р. Розпочався цей проект науково-теоретичною конференцією "Театр і театрознавство 90-х. Вибране", на якій було обговорено питання сучасного буття національного театру.

У середині 90-х рр. науковці, осягаючи шлях, що був пройдений вітчизняним театром за останні роки та його здобутки, виділяють у ньому декілька "варіантів":

- "салонний" - зорієнтований на камерну сцену, невелику аудиторію;

- "демократичний" - що звертається до комедії, мелодрами, фарсу;

- елітарний - який спрямований на просвіту аудиторії.

Одвічна значущість класичного вітчизняного надбання у сфері драматургії багато в чому визначає специфіку українського театру другої половини 90-х рр. - початку XXI ст. Це засвідчив фестиваль імені І. Карпенка-Карого, проведений у грудні 1995 р. на сцені Львівського театру імені М. Заньковецької. Сценічного втілення набули твори І. Карпенка - Карого, що є класичним надбанням української драматургії - "Хазяїн", "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Суєта". В національному академічному театрі імені І. Франка здійснені постановки "Зимового вечора" М. Старицького, "Боярині" Лесі Українки. Твори Ю. Федьковича і С. Воробкевича здобули втілення на сцені Чернівецького музично-драматичного театру імені О. Кобилянської.[4]

Намаганням надати класиці "нового дихання" була відзначена вистава "Український vaudeville, або Вип'ємо й поїдемо" за М. Кропивницьким режисера С. Мойсєєва на сцені Національного академічного театру імені І. Франка. Вистава стала експериментальним синтезом двох творів - водевілю "По ревізії" і комедії "На руїнах", об'єднаних за принципом лінійного монтажу. Синтезуванням двох п'єс - "Ревізора" М. Гоголя й "Хулія Хурини" М. Куліша - став спектакль "Рехувілійзор" (у тому ж театрі), в якому в такий спосіб наближувалися історія і сучасність. Експериментальним характером була відзначена постановка ""Ревізора" І. Афанасьєва в Національному академічному театрі імені І. Франка (2003 р.). У ній класика злилася з виражальними засобами масової культури, що було підкреслено двомовністю різних персонажів. Такі ж риси відзначили постановку "РеVIзоPа" режисера Ю. Одинока в Харківському академічному українському драматичному театрі імені Т. Шевченка (2006 р.). Одвічний "Шельменко-денщик" зусиллями молодого режисера А. Приходька в Київському Молодому театрі став "Шельменком - 2" - виставою в дусі комедії дель арте, із загостренням ігрових ситуацій в народному дусі й використанням прийому прямого звернення героїв до глядача і зали.

Не залишалася в цей час поза увагою українських митців і світова класика. Однак в її втіленні на перший план часто виходить прагнення нового "бачення" п'єси - як у виставі "Король Лір" за В. Шекспіром режисера С. Данченка на сцені Національного академічного театру імені І. Франка. Інколи класика на театральній сцені стає лише приводом для експериментаторства, вираження лише індивідуального світобачення режисера. Ці тенденції відбилися у виставі "Макбет" Е. Йонеско, режисера А. Литка на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т. Шевченка, в якій було створено атмосферу ярмаркового балагану, а як основоположний засіб виразності було обрано ритмізовану пластику. А. Жолдак переніс дію "Трьох сестер" А. Чехова в 1943 р. і відповідно одягнув героїв і наділив їх сучасною пластикою, у виставі "Гамлет. Сни" за твором В. Шекспіра режисер "переставив" місцями акти і позбавив акторів мови. У цілому діяльність А. Жолдака в Харківському академічному українському драматичному театрі імені Т. Шевченка стала ланцюгом експериментальних вистав, який склали "Гамлет", "Венеція. Гольдоні", "Ромео і Джульєтта", "Один день Івана Денисовича", "Місяць кохання", в основу яких покладена його власна інтерпретація творів В. Шекспіра, К. Гольдоні, О. Солженіцина, І. Тургенєва.

Такі ж прочитання класики притаманні й іншим режисерам. Так "Гамлет" В. Шекспіра в баченні режисера С. Мойсеєва на сцені Київського Молодого театру став своєрідною анатомією зла, яке набуває не тільки пристойного, а інколи - навіть привабливого вигляду, який підкреслено суперсучасним одягом, чорними й білими окулярами. Переклад світового шедевру було здійснено, до речі, Ю. Андруховичем. У баченні С. Мойсєєва персонажі "Дяді Вані" А. Чехова стають людьми амбітними, зануреними в проблеми сексуального плану.

На жанр "кримінальної новели" був перетворений "Цар Едіп" Софокла у сценічній редакції і постановці Р. Стуруа на сцені Національного академічного театру імені І. Франка (2003 р.).

У постановці "Отелло" В. Шекспіра Ю. Одиноким у Київському театрі на Лівому березі критиками було відзначено не тільки специфічне бачення класичного твору як "катастрофи кохання", а й прагнення оригінальності в усьому.

На цьому тлі "перетворення заради перетворення" окремою постаттю є режисер Алла Бабенко. Здійснені нею постановки "Мадам Боварі" Г. Флобера, "Твій комік" Г. Макарчука (на основі листування М. Коцюбинського та О. Аплаксіної), "Дяді Вані" А. Чехова у Львівському театрі імені М. Заньковецької стали "відродженням" традиційного театру.

Традиційними стали Булгаківські фестивалі. Перший фестиваль пройшов у 2002 р. і був відзначений успіхом спектаклю "Собаче серце" М. Булгакова у виконанні американського театру "ZOO". Улітку 2004 р. "географію" творчих колективів 2-го Булгаківського фестивалю значно розширив організатор і художній керівник цих мистецьких "зборів" В. Малахів: були представлені колективи з України, Росії, Польщі, Іраку. Цей фестиваль був присвячений "Майстру і Маргариті" М. Булгакова, цікавим втіленням роману стала вистава московського театру "Нота Бене". До програми 2-го фестивалю увійшов кінофільм С. Маслобойщикова "…від Булгакова".[5]

У цей час вітчизняний театр опановує новий для нього жанр монодраму. У 1997 р. зусиллями режисера І. Волицької й актриси Л. Данильчук було створено прецедент постановки оповідань і листів В. Стефаника у спектаклі - моновиставі "Білі мотилі, плетені ланцюги" на Малій сцені театру "Воскресіння" у Львові.

Різноманітні втілення класичного надбання віддзеркалили одну з тенденцій українського театру - на перший план висувається постать режисера, який створює свій власний театр, публіка ж часто "іде" не стільки "на актора", "на драматурга", а саме - "на режисера", на його інтерпретацію вже знайомого твору.

Однак лише класичним доробком, зважаючи на всю його безумовну значущість, театр сьогодні не обмежується, він активно звертається до сучасної драматургії. Втім ця площина стала для вітчизняного театру безумовною проблемою, яка виникла внаслідок і браку сучасної української драматургії, і відсутності її на національній театральній сцені. У середині 90-х рр. цю лакуну намагалися заповнити драматурги В. Босович п'єсою "Ісус - син Божий" і Я. Стельмах п'єсою "Стережися лева".

У 1999 р. режисером І. Славинським на сцені Київського Молодого театру було поставлено "Синій автомобіль" Я. Стельмаха, С. Данченком у Національному академічному театрі імені І. Франка була здійснена постановка водевілю "Кохання у стилі бароко" цього ж автора. Білоцерківський музично-драматичний театр розширив свій репертуар завдяки творам сучасного драматурга В. Лисюка. 10-й річниці Чорнобильської трагедії було присвячено його п'єсу "Полин". У 2000 р. В. Восканяном була поставлена фантастична комедія В. Лисюка "Контракт з божевільним", своєрідний жанровий колаж, в якому з іронією та сарказмом відтворено тему пошуку молодими людьми слави й популярності. Сучасна репертуарна царина поповнюється також творами О. Ірванця. У 2001 р. молодий режисер С. Олешко ставить його "Маленьку п'єсу про зраду" в Харківському театрі-студії "Арабески", у Київському театрі драми і комедії на Лівому березі режисер А. Крітенко у 2002 р. здійснив постановку п'єси "Брехун" (до цього вона з успіхом пройшла в постановці А. Крітенка в Німеччині й Люксембурзі).

З метою активізації діяльності сучасних драматургів, "наближення" творчості молодих авторів до театру в 1999 р. за ініціативою художнього керівника Одеського драматичного театру імені В. Василька І. Савицького було проведено фестиваль сучасної української драматургії. На ньому демонструвалися вистави за п'єсами таких авторів як Я. Стельмах ("Люсі Краун"), О. Погребинський ("Осінні квіти", яку, до речі, визнали найкращою п'єсою на фестивалі), Н. Ворожбіт ("Житіє простих"), А. Семенов ("Королівський квартал"), К. Демчук ("Колискова для Лесі"). У 2002 р. в Національному академічному театрі імені І. Франка було реалізовано проект "Наша драма" - за ініціативою драматурга Н. Нежданої та режисера А. Приходько, щопонеділка у фойє театру молоді українські драматурги читали свої п'єси.

Останні роки виникло декілька нових театральних колективів - антреприза "Срібний острів" (художній керівник Л. Лимар), ляльковий театр "Перетворення" (художній керівник В. Завальнюк), Запорізький муніципальний театр-лабораторія "ВІ" (художній керівник В. Попов). З 1998 р. працює Київський експериментальний театр, який демонструє прагнення втілити різні системи акторської гри. Так, наприклад, у виставі "Голомоза співачка" за твором Е. Йонеско режисера Л. Паріс було об'єднано системи відчуження і переживання. У 2000 р. офіційно створено Новий драматичний театр на Печерську, режисер і директор О. Крижанівський. Цікаво, що однією з перших вистав цього театру стала постановка "Слуга двох панів" за твором К. Гольдоні, здійснена італійським режисером С. Сальвато.

Цікавим явищем у вітчизняному театральному мистецтві є спроба створити декількома виставами єдину концептуальну лінію. Така лінія була з'явлена в Національному театрі імені М. Заньковецької у Львові виставами "У.Б. Н." (Український буржуазний націоналіст", п'єса Г. Тельнюк), "Державна зрада" (п'єса Рея Лапіки), "Оргія" (за твором Лесі Українки), які порушували проблематику конформізму й націоналізму.

2. Сучасні процеси в театральному мистецтві

Дослідження сучасних процесів в мистецтві є чи не найскладнішою і водночас чи не найцікавішою проблемою. Тому і не дивно, що у підходах до її вирішення, зазвичай, існують протиріччя. Мистецтвознавчий аналіз, з одного боку, припускає вивчення відносин між стадіями художнього розвитку, які слідують одна за одною у часовому просторі, з іншого - припускає вивчення явищ і подій, які існують паралельно, одночасно, в межах однієї епохи. Складність також полягає в тому, що "факт поперемінного домінування та зміни художніх стилів є очевидним, він свідчить про стадіальність розвитку історії мистецтв". Разом з тим, аналіз обмінних процесів між художніми стилями, взаємодія різних художніх культур демонструє, що у "чистому вигляді" виявити ці стадії майже не можливо; риси "вчорашньої" і "позавчорашньої" художніх епох є присутніми в сьогоднішній. А це і є свідченням безперервності художнього процесу. Крім того, зауважимо, що необхідність описувати живу дійсність, судити процеси, які ще не сформувалися, справа складна. Але складнощі в систематизації всіх процесів, які відбуваються в сучасному театральному мистецтві, не знімають необхідності виявлення чинників цього процесу.[7]

Сучасна соціокультурна ситуація України та світу так чи інакше екстраполюється на театральне мистецтво, тому неможливо розглядати сучасні театральні процеси відокремлено від реалій сьогодення.

У погоні за глядачем сьогоднішній театр розвивається в напрямку пошуку підкреслено видовищної форми. Це досягається яскравою сценографією, епатажною грою акторів.

Характерним для сучасного театру є вільна інтерпретація режисерами авторських текстів. Тексти скорочуються, змінюються іншими формами сценічної виразності, тощо. Режисери пояснюють це "кліповістю" нашого життя, а також тим, що довгі промови важко сприймаються сучасними глядачами. Більшість театральних режисерів вважають за можливе по-своєму інтерпретувати будь-який драматургічний матеріал, навіть і класичний, що, на нашу думку, докорінно змінює авторський задум, перетворюючи його на задум режисера, які не завжди співвідносяться між собою: "Авторський задум є умовами гри, які не можна змінювати, є непорушним законом, мінімальною вимогою до образності. Захоплення особистою індивідуальністю актора чи режисера призводить до невірного крену у створенні сценічних образів".

Це один бік взаємодії драматургії і театру. Інший бік демонструє орієнтацію деяких сучасних авторів на певну категорію споживачів

Нова економічна ситуація докорінно змінила характер системи художнього споживання. Драматургія стала пристосовуватись до нової економічної ситуації. Вона сьогодні існує як відповідь на нове соціальне замовлення та, в певній мірі, змушена обслуговувати попит масової культури.[8]

Змінилося ставлення до використання слова на сцені, "слову перестали довіряти. Воно вже не є достатнім, вагомим, об'ємним". "Підтекст" виражається не стільки через слово, засобами голосу, скільки пластикою артиста, ритмом його сценічного життя, взаємовідносинами партнерів тощо. Раніше жест слугував слову, супроводжуючи його, то тепер, у виставах слово і жест стали втілювати сценічну дію в рівній мірі, як наприклад, в виставі "Едіп" за трагедією Софокла, поставленій Д. Богомазовим на сцені Одеського академічного Українського музично-драматичного театру ім. В. Василька в 2004 році. Отже, в сучасному театрі ми чуємо і бачимо одночасно, тобто слова входять у нашу свідомість через дію. Причому "слово і дія не повинні дублювати один одного, замінювати одне одного, існувати паралельно". [1]

Все частіше відбувається заміна мовлення іншими засобами театральної виразності. Наприклад, у виставі "Вишневий сад", за Чеховим, у постановці Еймунтаса Някрошуса (прем'єра відбулася в Московському художньому театрі в 2004 році) основні акценти зроблені на пластику, міміку, танок, пантоміму. "Одиницею його виразності стала метафора". Прикладом, що театр стає більш невербальним, слугує також вистава "Гамлет. Сни" поставлена у Харківському академічному театрі ім. Т.Г. Шевченка Андрієм Жолдаком. У виставі Жолдак використовує "багату метафоричність, у режисера промовляє сцена, а не актор, текст у виставі скорочено до мінімуму, а зміст скоріше доносить дія, а не слова". [8]

І навпаки, трансформація функціонування слова в мистецтві і загальнолюдській культурі призвела до появи вистав в жанрі "вербатим" ("нова драма"), в якій слову відводиться домінуюча роль. Текст стає одиницею документальності замість дії. Монолог, що не редагується, а лише монтується автором, є основною складовою "нової драми". Саме текст, а не подія стає головним чинником дії, формуючи нові умови театральної гри, які більше відповідають сучасним тенденціям культури (домінування проявів реальності над літературоцентричністю в текстах вистав). Мовленнєва форма втілення набуває нового, осучасненого, адекватного змісту. Отже, не втрачаючи актуальності, мовлення набуває нового культурного значення - стає носієм не інформації, як переважно раніше, а дії.

Висновки

Новий період в історії національного театру України розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і "Молодий театр" (з 1922 року - модерний український театр "Березіль") Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів - А. Бучма, М. Крушельницький, О. Добровольська, О. Сердюк, Н. Ужвій, Ю. Шумський та інші. театр актор режисер мистецтво

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття.

Отже, закінчуючи розмову про стан сучасного українського театру, можна сказати, що, попри всі негаразди, він продовжує плідно працювати і розвиватися, залишаючись незгасним вогнищем національної культури.

Також слід зазначити, що соціальний статус театру, як і інтерес громадськості та публіки до нього, не тільки зберігається, але й, порівняно з іншими видами мистецтва, зростає (так вважають провідні критики), що свідчить про перспективність театральної діяльності.

Список використаної літератури

1. Наконечна О.В. Зміна призначення театру як соціального феномену в руслі ознак часу // Аркадія - 2004. - № 4 . - С.19-21.

2. Данченко С. Занурюватися в гущу життя. / С. Данченко// Київ. - 1986. - № 3. - С. 150 - 155.

3. Новиков А.О. Найкращий в Україні // Березіль. - 1994. - №8

4. О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр та ін.; під ред. В.А. Смолія, Історія України: нове бачення - К., Альтернатива, 1997.

5. Давидов Ю. По той бік художнього смаку // Кіно. Театр. - 2003. - №5. - С.9-13.

6. Новиков А.О. З історії українського театру / А.О. Новиков - К.: Центр учбової літератури, 2007.

7. Веселовська Г.І. Національне відродження і театральний авангард // Світовид. - 1993. - № 1. - С. 78-87.

8. Корнієнко Н. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук. - К. : Факт, 2000. - 160 с.

9. Ковтуненко В.І. Український театр у період сучасних суспільних трансформацій (до проблем визначення соціокультурних показників): Автореф. дис. … канд. мистецтвознавства / Держ. акад. керівних кадрів культури і мистецтв. - К., 2002. - 19 с.

Размещено на Allbest.ru