Культура Київської Русі. Взаємозв'язки із візантійською традицією

Культурні пам'ятки давніх слов'ян: "Харківський скарб", рельєф "Жрець Олега" та "Велесова книга". Писемність дохристиянських часів. Вплив Візантії на розвиток культури. Софія Київська як духовний, культурно-освітній центр. Література Київської Русі.

Рубрика Культура и искусство
Вид лекция
Язык украинский
Дата добавления 24.12.2009
Размер файла 71,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

1

ЛЕКЦІЯ 3

Культура Київської Русі. Взаємозв'язки із візантійською традицією

План

1. Культурні пам'ятки давніх слов'ян. «Харківський скарб», рельєф «Жрець Олега», «Велесова книга». Писемність дохристиянських часів. Кирило і Мефодій.

2. Хрещення Русі. Вплив Візантії на розвиток культури.

3. Перші архітектурні пам'ятки.

4. Софія Київська - духовний, культурно-освітній центр. Особливості архітектури, мозаїка, фрески, різьба.

5. Іконопис. Візантійська традиція та національна специфіка.

6. Література Київської Русі.

7. Терміни

1. Культурні пам'ятки давніх слов'ян. «Харівський скарб», рельєф «Жрець Олега», «Велесова книга». Писемність дохристиянських часів

Сьогодні ми з вами будемо говорити про культурні надбання Київської Русі. Варто зазначити, що неможливо прости чіткої межі між культурою християн і дохристиянською культурою, яка ще з VІ століття мала зв'язок із Візантією. Оскільки давніх пам'яток залишилося дуже мало, хочу акцентувати на тих, над якими час був безсилим. В суворий час племінного життя, коли людину підстерігало чимало небезпек, східні слов'яни не лише боролися з нападниками, а й справляли свята і обряди, дбали про красу убрання, оздоблювали хатні речі, посуд. Райківське поселення, Курганське городище, Роменський могильник, Межи-гірський скарб, Качинський скарб, Мартинівський скарб, Пастирський скарб... Знахідкам археологів прийнято в науці давати назви тих сучасних міст і сіл, на території яких (або поблизу яких) вони виявлені. Земля ховає в собі чимало скарбів минулих епох. Але і з того, що на сьогодні знайдено, мов із шматочків мозаїки, можна скласти картину життя наших предків у першому тисячолітті н. е. Вироби слов'янських майстрів не сплутаєш із скіфськими, сарматськими, готськими, греко-римськими. Вони мають свій стиль хоча художніми якостями і способом виконання в різних районах часом дуже різняться.

Десь у глибинах свідомості живе і передається від покоління до покоління інформація про найбільш доцільне і прекрасне. Нові покоління майстрів починають виробляти те, чого ніколи, можливо, не бачили, але образ цих речей завжди жив у їх пам'яті, щоб знову прибрати реальних форм та обрисів в умілих руках. Дмитро Степовик у книзі «Скарби України» зазначає, що Київський музей історичних коштовностей це найбільше сховище давньослов'янських старожитностей на Україні. Тут зберігається крихітна постать дивного чоловічка, відлита із срібла. Важко назвати її скульптуркою. Це людиноподібна, або, як кажуть науковці, антропоморфна прикраса. Два отвори на ліктьових згинах свідчать, що цю срібну бляшку прибивали або пришивали до чогось. Постать чоловічка досить умовна: очі, ніс, вуса, рот, зачесане назад пряме волосся лише намічені лініями або крапками. Але рух -- о, він далеко не такий умовний, як все інше. Ноги зігнуті в колінах, руки на поясі. Та це ж поза танцюриста! Кожний танок має свій «малюнок». Поза, в якій зобразив слов'янський майстер металопластики свого чоловічка ще в VI столітті, нагадує один з елементів малюнка українського народного танцю гопак. Він безбородий, зате має довгі вуса. Одяг простий, але такий, що не заважає виконувати швидкий танець. Ніщо не сковує рухів, все добре припасовано. Особливо вражає сорочка: від підборіддя і аж до пояса широка смуга вишивки (діагональне перехрещення насічених ліній). Це також промовиста деталь портрета слов'янина. Часто можна почути, що вишивати рушники, сорочки почали у XVIII чи навіть у XIX століттях, бо раніше, мовляв, одягалися не так. А як? Срібна бляшка з Мартинівського скарбу дає переконливу відповідь: вишиванки наші предки носили вже в VI столітті, а то й раніше, бо зображений на бляшці танцюрист, мабуть, не перший одягнув її. Вишиванка, очевидно, була на той час досить поширеною.

Скарб, у якому виявили срібну бляшку із зображенням танцюриста, знайшли 1909 року в самому серці України -- на березі річки Рось, в селі Мартинівка тодішньої Київської губернії (тепер Черкаська область). Таких бляшок з фігурками танцюристів було чотири. Усі вони відлиті з однієї форми. На інших бляшках зображені химерні хижі тварини. Знайшли також близько ста жіночих, чоловічих прикрас, посуд. Всі ці вироби датуються VI -- початком VII століття. Цікаво, що посуд (дві срібні чаші, уламок блюда і ложка для причастя) виготовлені у Візантії. Отже, вже в ті часи придніпровські слов'яни підтримували зв'язки з могутньою Візантією, торгували з нею. Майже всі прикраси зроблені на срібних платівках -- як накладки на пояси, нашивки на одяг. Є також гривня, браслети, скроньові кільця. За формою і декором вони прості, але не грубі: гарні пропорції, акуратно пророблені деталі, м'які обтічні форми. В Державному історичному музеї України чимало й інших давньослов'янських скарбів. Характерно, що чим ближче до часу об'єднання слов'янських племен у єдину державу -- Київську Русь, тим пишнішими, коштовнішими, вибагливішими стають прикраси слов'ян. Зростає загальна культура народу, з'являються витончені, високохудожні речі. Майстри (золотарі, срібники, керамісти) приділяють більше уваги формі в цілому й окремим деталям, і Про це яскраво свідчить знаменитий Харівський скарб, знайдений 1949було шість великих застібок (археологи здебільшого називають їх латинським словом -- фібулами), дев'ять сережок і уламків від них, вісім гривень та уламків від них, десять браслетів, пряжка і десятки інших дрібних прикрас. Майже всі вони срібні, за винятком кількох золотих сережок. року біля села Харівка Сумської області поблизу річки Сейм. В ньому

Харівський скарб - належить до VIII століття. Передусім вражає майстерність давніх слов'ян. Скарб знаменує рубіж в естетичному розвитку наших предків. Проста художня обробка матеріалів, коли основна увага приділялася магічному (тобто пов'язаному з обрядами чаклунства, віщування) значенню мистецького вибору, поступово відходить у минуле. Вона значно ускладнюється. Артистизм починає перемагати магічність: в Харівському скарбі ми бачимо витоки високого уміння, яке розквітне в епоху Київської Русі. Майстри, які виготовляли прикраси з Харівського скарбу, були не новачками у золотарстві. Вони вміло плавили коштовний метал, робили заготовки, виливали, витискували, напаювали найдрібніші деталі. У V --VII століттях слов'янські умільці, щоб зробити виріб справді мистецьким витвором, вдавалися до відливання, штампування, тиснення, карбування, рідше -- виїмчастої емалі. У VIII столітті вони освоїли зернь і скань. Техніка зерні походить від слова «зерно». Погляньмо на сережки з Харівського скарбу. До дужки знизу прикріплена місяцевидна платівка (тому такі сережки називають лунницями), під нею -- опукла прикраса у формі півкулі або конуса, обрамлена зернятками, що нагадують ягідку шовковиці або виноградну зав'язь. В ті часи у середньому Подніпров'ї клімат був м'якший, тут вирощували виноград. Мотиви цього улюбленого плоду щедро використовувались у слов'янському образотворчому й декоративному мистецтві аж до кінця середньовіччя, а нерідко й пізніше. Щоб відтворити виноградне гроно чи зернисту ягідку шовковиці, ювелір припаював заздалегідь виготовлені малесенькі срібні кульки-зернинки одна до одної в певному порядку. Це була копітка, нелегка праця. Все робилося вручну. Найменша необережність -- і починай усе спочатку. На лунницях зернятка на поверхні платівок менші, біля півкуль та конусів -- більші. В інших скарбах того часу (наприклад, у скарбі, знайденому біля села Глодоси Кіровоградської області) зернини трьох-чотирьох розмірів. Все це, звичайно, посилювало художню виразність прикраси, робило її напрочуд ошатною.

Давньослов'янські майстри-ювеліри напаювали візерунки з тоненького скрученого дротика на гладеньке металеве тло. Це була так звана скань. Як правило, скань застосовувалась разом із зерню, нерідко додавалася ще й інкрустація з кольорового каміння і скла, виїмчаста емаль, позолота. Тому давньослов'янські сережки, браслети, пряжки такі сяючі, врочисті. Масивні, стримані у декорі вироби першої половини й середини І тисячоліття змінюються легкими, розкішними і барвистими виробами другої половини й кінця тисячоліття. У виробах із Харівського скарбу срібні дротики скручені дуже туго. Металева вервечка, припаяна до країв лунниць, наче вдягає їх у тоненькі вишукані рамочки. В середині цих рамочок -- прикраси, напаяні зерню, а в одній парі сережок на лунницях є по чотири прикраси у вигляді цифри «8», виконані сканню. Узороччя було коштовне, але було й простіше. Ось ще одні сережки. Тонша і меншого діаметра дужка, до якої прикріплено кульку з шийкою і вінчиком у формі глечика. Але й ці, безперечно дешеві, сережки зроблені майстерно, нешаблонно. Кулька то видовжена, то округла. Вінчики обведені або крученим дротиком, або простим. Зернь різна за величиною і по-різному напаяна. Такі сережки носили, звичайно, менш заможні люди, але майстер хотів, щоб і вони були красивими, тішили їх власника.

З одного скарбу дізнаємося про високий хист людини, про прагнення творити красу і добро. Дерев'яні й кам'яні стовпи. Різьблені орнаменти з символічними знаками, обкладені металевими платівками, прикрашені коштовними камінцями. Загадкові рельєфи на кам'янистих виступах. Кам'яні баби на вершинах курганів, на горах і узвишшях... У І тисячолітті на величезній території -- від степів до Карпат -- було чимало таких пам'яток. Деякі з них дожили до нашого часу. Монументальна скульптура була поширеним і улюбленим мистецтвом стародавніх слов'ян, які жили на території України в ту далеку епоху. Кожне місто і багато великих сіл мали власні «артілі» різьбярів, які споряджали і прикрашали язичницькі капища, місця ритуальних обрядів. Давньослов'янська язичницька скульптура з прийняттям християнства була знищена. І нині ми майже не знаємо таємниць творчості майстрів-різьбярів. Можемо говорити лише про образи, про тематику і дуже мало -- про символіку, про навчання мистецтву різьби і методи роботи тисяч і тисяч невідомих майстрів. І все ж поодинокі уцілілі пам'ятки різьби дають уявлення про цей вид мистецтва. У Ямпільському районі на Вінниччині є село Буша, з яким пов'язана одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби українського народу -- оборона Буші. 1884 року в Буші знайшли велику брилу вапняку з дивним рельєфом на вертикальному зрізі.

За формою він нагадував матрицю гравюри на дереві: зображення мало контрастні лінії у вигляді рівчаків. Рельєф піднімався над тлом лише на 2 --5 сантиметрів. Щоправда, постать людини була дещо опуклішою -- у найвищому місці рельєф досягав 14 сантиметрів. Знахідка не мала аналогій з жодною іншою скульптурою. Рельєф не міг бути привезений з іншого краю, бо вирізьблений на поверхні виступаючого з надр землі природного каменю. На VI археологічному з'їзді в Одесі того ж таки 1884 року спробували класифікувати знайдений рельєф як унікальну пам'ятку монументальної скульптури часів язичництва слов'ян. Врешті зійшлися на тому, що бушанський рельєф -- витвір рук слов'янських племен. Річ у тому, що рельєф цей унікальний, подібного нема ніде, його ні з чим порівняти. Упродовж XX століття про нього згадують у всіх працях з історії культури східних слов'ян. Характеризують його художні особливості, зв'язок з традиціями народної різьби, але, коли мова заходить про час створення, про зміст, тут уже висловлюють різні припущення. Композиційно рельєф складається з чотирьох частин: дерево, на якому сидить півень; постать людини, яка стоїть перед цим деревом навколішки, тримаючи у піднятих до рівня обличчя руках чашу; олень, що зупинився за людиною; табличка у прямокутній рамці з письменами, які важко прочитати. Який зв'язок між цими загадковими зображеннями? Який сюжет зашифрований у бушанському рельєфі? Центральний образ, звичайно, людина. В тому, що вона робить,-- ключ до розгадки змісту рельєфу. Все вказує на те, що це не рядова побутова сценка, а ритуал. Цілком очевидно, що чоловік підняв не порожню чашу. Але що в ній могло бути? Вино? Вода? Кров? Річ у тому, що слов'яни, як і багато інших народів, приносили жертву для так званого «очищення». Жертвували тільки кров благородних «чистих» тварин, як правило, первістків, дуже рідко -- тепле молоко благородної тварини. Олень був для наших предків однією з найблагородніших тварин у царстві ссавців. Отже, у чаші, яку тримає чоловік, кров або молоко оленя? Мабуть, усе-таки молоко. Олень не лише «нагадує» про жертвоприношення, але і є, так би мовити, реальним образом сценки: парне молоко одразу приноситься в жертву.

«Дерево життя» -- поширений символ у вишивках, різьбі, народних розписах. В українське декоративне мистецтво цей символ прийшов від предків, у яких дерево було не просто улюбленим мотивом, а й уособленням незбагненної творчої сили, «розлитої» по всій Землі і у всьому космосі, а тому дереву поклонялися й приносили йому жертву.

У слов'янській міфології літаючий птах символізував небо. А от півень мав кілька конкретних значень: схід сонця, полум'я (ось чому він і тепер своєрідний «знак» пожежі), пробудження від сну, а в широкому розумінні -- перехід від смерті до життя. В українських загадках символ дерева і символ півня часто пов'язані: «Сидить півень на осиці, догори підняв косиці», «Сидить півень на вербі, спустив коси до землі», «Стоїть дуб-вертолуб, на тім дубі-вертолубі сидить птиця-вертолиця, ніхто її не дістане». Хоча півень на дереві і не є прямою ілюстрацією до будь-якої з цих загадок, але таке поєднання аж ніяк не випадкове у бушанському рельєфі. Тут півень міг означати жертовний вогонь або ранкову зорю, передсвітання, настання нового дня, коли «співають треті півні». Моментові «співу третіх півнів» надавалося особливе значення як чомусь вирішальному, переломному, як точці відрахування часу: це зафіксовано як у писемних джерелах, так і в народній творчості. І, нарешті, ще одне запитання: хто цей чоловік, який стоїть навколішки перед деревом? З тих же слов'янських міфів довідуємось, що приносити жертву «священному дереву» могли лише волхви, жерці, яких в народі вважали «духовними вождями». 1961 року відомий український археолог Валентин Даниленко, розшифрував текст: «Аз есмь Миробог жрец Ольгов» («Я є Миробог, жрець Олегів»). Написання глаголичних літер було своєрідне, відмінне від загальноприйнятого: очевидно, давній скульптор не дуже добре знав глаголичну абетку, до того ж у нього була яскраво виражена індивідуальна «каліграфія». Експедиція виявила і прочитала на рештках кам'яних стін інші написи, в яких зустрічаються імена язичницьких ідолів Перуна і Хорса, князів Олега й Ігоря. Це допомогло точніше визначити вік рельєфу. Часові рамки звузились від півтори тисячі років до тридцятка --"періоду князювання Олега (882 -- 912).

Експедиція Даниленка зробила ще одне відкриття: рельєф із зображенням жерця -- єдина неушкоджена деталь язичницького храму. Залишки кам'яних мурованих стін, керамічних виробів, рештки дубового ґонту з перекриття, вибиті на стіні горизонтальні пази для балок свідчать про те, що колись на цьому місці був храм. Наземна і підземна його частини сполучалися печерами. Кам'яний масив із зображенням жертвоприношення -- очевидно, не східна стіна наземної частини храму, а саме зображення було головним у храмі. Центральне місце відводилося Перунові та іншим богам дохристиянського періоду. Неважко здогадатися, що їх спіткала така ж доля, як і ідолів у Києві, про які писав автор «Повісті минулих літ». Та повернемося до рельєфу. У написі в рамці Миробога названо «жерцем Ольговим». Чи означає це, що він був жерцем князя Олега? Очевидно, ні, бо навіщо було зводити храм так далеко від столиці, від Києва? Можливо, Миробог родом з Буші і був одним із князівських духовників, піклувався про мир і взаєморозуміння між великим князем і «богами». Це підказує нам і його ім'я. Як би там не було, а скульптурний Миробог кінця IX або початку X століття, очевидно, найдавніший відомий нам портрет у східнослов'янському мистецтві. Адже йдеться про конкретну людину, а не про жерця взагалі, не про збірний образ. Хоч постать Миробога трактується скульптором дуже узагальнено і в ній намічені лише основні форми, все ж цього достатньо, щоб говорити про індивідуальний образ.

Миробог мав міцну статуру, був кремезний, але не товстий. Пропорції тіла правильні, обличчя кругловиде, і хоч риси обличчя не пророблені, в ньому вгадується спокій, рівновага, характерні для людини, що перебуває в стані так званої медитації. Про це свідчить, зокрема, положення голови на міцній короткій шиї, зосереджений погляд на чаші, піднятій до рівня обличчя, неначе Миробог збирається поцілувати її. Правильно відтворена поза навколішки. Скульптор відчував опорні точки і сили напруги, рівноваги, руху. Уміння невідомого скульптора проявилося і в зображенні оленя, який замикає композицію всього рельєфу. Контурна лінія пружно окреслює профіль лісового красеня. Особливо виразна вона уздовж спини й гарно вигнутої шиї. Великі розгалужені роги, перегукуючись з віттям дерева, вносять у рельєф елемент декоративності. Символізуючи чистоту жертвоприношення, олень водночас є і поетичним образом у сцені ритуального дійства. Автор рельєфу був різьбярем. Він працював з каменем і, можливо, з деревом. В його рельєфі відчувається народна школа, традиції якої упізнаємо в значно пізніших зразках -- різьблених предметах домашнього вжитку, у народних меблях, елементах житла. Рівчакоподібні контури, нерізкі переходи до тла і мінімальне підвищення зображень над поверхнею тла -- засоби, що їх використовував слов'янський скульптор на межі IX --X століть, -- характерні для так званої ллоскорізьби, яка у виробах народного мистецтва дійшла до нашого часу. Дивовижна композиційна цілісність рельєфу, його стилістична єдність переконують, що над рельєфом працював один майстер. Вражають лаконізм композиції, простота і ясність кожного образу, пластична виразність усіх елементів і розрахунок на їх сприйняття при контрастній грі світла й тіні в умовах як денного, так і особливо вечірнього, штучного освітлення. Невблаганний час не пошкодував пам'ятки. За одинадцять століть дощ, сніг, морози і спека зробили рельєф грубішим, «зашліфували» цікаві деталі.

«Велесова книга» -- найдавніша гіпотетична писемна пам'ятка праукраїнської доби докириличного періоду, названа "за іменем язичницького бога скотарства і творчості Велеса, збірник язичницьких епічних творів, що з'явився, очевидно, на західному Поліссі у IX ст. Пам'ятка була написана абеткою з 27 літер, в якій поряд з грецькими літерами використовувались дев'ять слов'янських (б, ж, ш, щ, ч, ц). Ймовірно, у ній використаний один із варіантів києворуської абетки, що стала основою слов'янського алфавіту, впорядкованого в 863 запрошеними з Візантії до Великоморавської держави Кирилом (Костянтином) та Мефодієм. Наявність такої азбуки підтверджують тогочасні арабські вчені (Ібн Фодлан, Ібн ель Недіма, Фазр ад-дін Мерверідді та ін.). Це також можуть бути засвідчені болгарським Чорноризцем Храбром «черти і різи», які Кирило міг бачити у Корсуні (Херсонесі) у Євангелії, написаному, як зазначено у Паннонському «Житії», «руськими письменами» з грецькою буквеною основою. Пам'ятка збереглася до початку XX ст. на 38 дубових (за іншою версією -- березових), скріплених ремінцем дощечках завтовшки до 1 см та площею 38x22 см. Знайдена «В. к.» полковником білої гвардії А. Ізенбеком у маєтку Великий Бурлук на Харківщині (1919), у якому мешкали нащадки ізюмського та харківського полковника Г. Донця-Захаржевського. Пізніше разом з А. Ізенбеком опинилася в Бельгії, де була загублена під час Другої світової війни. Зберігся лише її варіант, переписаний шанувальником старовини Ю. Миролюбовим, частково опублікований в американському журналі російських емігрантів «Жар-птиця» (1957--59). Текст, вперше адаптований до сучасної української мови (недосконалий переклад А. Кирпича, підготовлений М. Скрипником), з'явився у гаазькому видавництві «Млин» (1968) та в «Календарі канадійського фармера» (1970), згодом фрагментарно передрукований київським часописом «Дніпро» (1990. -- Ч. 4). Повний текст «В. к.», простудійований О. Твороговим, друкувався у «Трудах отдела древнерусской литературы Института русской литературы» (Пушкинский дом). -- Ленинград, 1990. -- Т. 43. У газеті «Русь Київська» (1994. -- Ч. 1--3) було опубліковано ритмізований переклад повного тексту «В. к.», зібраного М.Скрипником. Еквіритмічний переклад українською мовою здійснив ужгородський філолог Б. Яценко (1995). Однак пам'ятці судилася нелегка доля. Фотокопію шістнадцятої дощечки, що починалася словами «Влес книга», надіслав із Австралії С. Парамонов-Лєсной до Ленінграда на експертизу до відомого палеонтолога Людмили Жуковської. Вона, за вказівкою академіка В.Виноградова, здійснила з Ф.Філіним глибокий філологічний аналіз (характерними для пам'ятки є протокириличне «підвішене» письмо, аналогічне до індійського, тенденція до занепаду редукованих, збереження сонорних), але визнала її фальсифікатом XIX ст., вважаючи причетним до підробки А. Сулукадзева. Нині таку позицію поділяє Г. Грабович. Сумніви щодо автентичності твору ви словлював О. Мишанич. Аргументи цих науковців ґрунтуються на історичних та політичних уявленнях, що стали канонічними. Визнання «В. к.» спричинило б перегляд історії та середньовічної культури на праукраїнських землях, що, за офіційною версією, має візантійські джерела, генеалогії слов'ян тощо. Ленінградським палеонтологам опонували Б. Ребіндер, Г. Гриневич, Б. Яценко, С. Наливайко, І. Ющук, Вал. Яременко, Г. Клочек, Вал. Шевчук та ін., які посилалися на те, що «В. к.» підробити неможливо, її міг створити лише той, хто жив у IX ст., знався на специфіці письма на дереві, мовних (діалектичних) тонкощах, історичній граматиці, міфах, особливостях зв'язків між етносами, історичних подіях, побуті, звичаях тощо.

Пам'ятка обґрунтовувала концепції походження слов'ян, передусім праукраїнців, від Карпат до Дніпра: дві племінні спільноти на чолі з древлянами та полянами, спільнослов'янська єдність, зокрема з чехами. Створена перед прийняттям християнства, вона наголошувала на консолідації споріднених племен, яких «свара одоліла», задля збереження язичницької, «батьківської віри», втрата якої вважалася безповоротним поруйнуванням етногенетичних основ. Заради об'єднання племен було скликане віче у Полісенську (за П. Каме-нецьким -- у 878; за Вал. Шевчуком -- у 879), у час, коли Аскольд згадується як живий. Він, як і Рюрик, виявився не князем, а варягом, «десь од греків освіченим». Автори «В. к.», звертаючись до краян, наводили родові перекази (походження Кия, Щека та Тороватого, тобто Хорива, від легендарного Opa; Карпатський вихід: «не послабляймося й не дамо землі нашої, як не дали землі Трояні римлянам»), тлумачення міфем Матері-птиці, Матері-Слави, Перуниці, в яких втілена пасіонарна енергія розуміння сутності світу, що спирається на принципи Нави, Яви та Прави, знання з космогонії та гравітації, позбавлені первісної наївності («Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. / їв тій безодні повісив Дажбо землю нашу, / аби тая удержана була»). «В. к.», маючи пропагандивне призначення, була по-ліжанровим збірником без цілісної композиції та єдиного героя. її авторами стали представники одинадцяти праукраїнських племен. Упорядники текстів не дбали про логіку викладу, нанизували дощечки без певної послідовності. Тому твір має вигляд нелінійних структур, що охоплюють фрагменти міфологічних та релігійних трактатів, філософських медитацій, історичних хронік, езотеричних гімнів, епічних оповідей.

Писемність. глаголиця і кирилиця. Більшість учених вважає, що Кирило близько 863 р. створив для старослов'янської мови глаголицю, яку в давнину називали кириловицею (куриловицею). Глаголиця стала першою міжслов'янською літературною мовою. Щодо авторства кирилиці не існує єдиної думки. Серед її творців називають Кирила, Мефодія, болгарського царя Симеона й Климента Охридського (учня Кирила і Мефодія). Створено кирилицю на основі грецького письма, з якого запозичено 24 літери. Складалася кирилиця з 43-х літер, 19 з них відповідали слов'янським звукам. Буквено-звукова писемність започатковує якісно новий етап давньоруської культури (і, безумовно, нову форму інформації), а саме -- закріплення і передачу у часі й просторі знань, ідей, досягнень науки тощо. Писемність у дохристиянські часи вживається у різних сферах суспільного життя, передусім зовнішньополітичній, економічній, торгівельній, язичницькому культі таін. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських послів і купців підтверджували письмові грамоти, замість золотих і срібних печаток, як було раніше. Імператор Візантії Константин VII Багрянородний (905--959) у своєму творі "Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі у Константинополі (сучасні дослідники відносять цю подію до 957 або 946 р.) супроводжували 12 перекладачів. Дані про застосування писемності у язичницькому культі наводять у своїх творах арабський мандрівник Ібн-Фадлан (перша половина X ст.), арабський письменник Аль-Масуді (помер 956 р.), німецький єпископ Титмар Мерзебурзький (976--1018)23. Сучасні лінгвістичні дослідження містять незаперечні докази високого культурного розвитку слов'ян. Зокрема, доведено, що слова "писати", "читати", "письмо", "книга" спільні для всіх слов'янських мов і виникають до поділу загальнослов'янської мови, який відбувся, очевидно, не пізніше середини І тис. н. е. Давні слов'яни використовували термін "урок" у значенні "усний договір", "трудове навчання".

2. Хрещення Русі. Вплив Візантії на розвиток культури

Рушієм нового культурного процесу стала християнізація Русі. Головні причини хрещення Русі - соціально-політичні. В кінці X ст. виникла потреба в загальновизнаній ідеології. А в той час нею могла бути лише релігія. Така ідеологія мала б сприяти об'єднанню та консолідації східних слов'янських племен у одній державі і розвитку її політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими державами. Релігія є несучим елементом будь-якої культури. Це не просто віра в надприродне або система обрядів, це - спосіб життя, певна система ідей, вірувань, уявлень про людину, її місце у світі. Дані про проповіді християнства в Подніпров'ї відносяться до І ст. н.е. і в переказах зв'язані з іменем Андрія Первозванного. Апостол, поставивши нібито хрест на місці майбутнього Києва, передбачив, що тут виникне «град велик». Отже, проповідь християнства існувала давно, хоча християнство ще і не стало пануючою релігією. Язичницька релігія стала на перешкоді як внутріпшій, так і зовнішній політиці Київської Русі. Князь Володимир намагався реформувати багатобожне язичництво, перетворити його в єдинобожне з культом єдиного, верховного бога держави Перуна. Визначною подією в духовному житті Русі стала побудова в Києві в 980 р. нового язичницького храму, святилища. Це знайшло своє відображення в літопису: «І почав княжити Володимир один, і поставив кумири на пагорбі за межами двора теремного: Перуна дерев'яного, а голову його срібну, а вус золотий, і Хорса, Дажбога і Стрибога, і Симаргла, і Мокош». Але реформація язичництва, спроба Володимира поставити язичницьку релігію на службу державі (перша релігійна реформа Володимира в 980 р.) не дала бажаних наслідків. Вона не сприяла державному будівництву, розвиткові писемності та культури, налагодженню зв'язків з християнськими країнами. Пантеон з шести богів не перетворив Київ на єдиний ідеологічний центр язичницької Русі.

Після запровадження християнства в Київській Русі 988 року князь Володимир наказав знищити усіх язичницьких богів -- рукотворних ідолів. Ось як розповідає про це літописець Нестор у «Повісті минулих літ»: «І коли прийшов, велів повалити ідолів -- одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив'язати до хвоста коня і волокти його з гори по Боричевому узвозу до Ручию, і приставив дванадцятьох чоловіків бити його жезлами. Чинилося це не тому, що дерево що-небудь відчуває, а для зневажання біса, який обдурював людей в цьому образі,-- щоб прийняв він відплату від людей». В інших слов'янських країнах на цей час язичницьку релігію вже замінило християнство. Воно з його монотеїзмом (єдинобожжям), ієрархією святих, ідеєю посмертної винагороди, з богослужінням значно більше відповідало князівській владі, ніж будь-яка інша релігія. Тому князь Володимир у 988 р. провів другу релігійну реформу - остаточно хрестив Русь. До нього першим князем, який прийняв християнство, був Аскольд, за ним хрестилась Ольга. Запровадження християнства було закріплене шлюбом Володимира з Анною - сестрою візантійського імператора Василія.

У переказі про хрещення Русі розповідається, що посли князя Володимира, яким доручили відшукати істинну релігію, побувавши на богослужінні в соборі Святої Софії в Константинополі, так висловили свої враження: «Ми не знали, де ми перебуваємо - на землі чи на небі». Філософськи точніше це враження можна було б виразити так: «Перебуваючи на землі, ми маємо досвід прилученості до небесного буття». Цілком можна повірити переказові, що це враження було вирішальним під час навернення руського народу до християнства. Його запровадження мало прогресивний характер, сприяло відмиранню пережитків родового ладу. Давньоруська держава прилучилась до європейської цивілізації, античної культурної спадщини передової на той час культури Візантії. Лише з часу хрещення Русі у ній почали бурхливо розвиватися писемність та книжність, руські люди ознайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. Спочатку в Києві, а потім і по всій Русі почали засновувати школи й книгописні майстерні (скрипторії) і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Так, як і в Європі, християнство у Київській Русі виступало, насамперед, як релігія середньовічного суспільства.

Після хрещення на Русі виникла церковна організація за зразком візантійської. При Ярославі Мудрому була створена Київська митрополія, яка аж до 1448 р. входила до складу Константинопольської церкви. Важливим показником розвитку культури Київської Русі є формування права. Першим давньоруським писемним зведенням норм світського права стала «Руська правда». Вона збереглася в трьох редакціях: короткій, розширеній та скороченій. «Руська правда» складається з «Правди Ярослава» або «Найдавнішої правди», «Правди Ярославичів», або Доменіального уставу, й окремих законодавчих постанов. «Руська правда» виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. На розвиток права в Київській Русі визначний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. Стародавнім пам'ятником руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого. Але посилення й зміцнення централізованої влади не завжди схвально сприймалося в народі. Адже при цьому збільшувалися податки, ставали суворішими покарання, що на той час здійснювалися у вигляді штрафів (вири). Виру мав сплачувати або безпосередньо винний (у разі неспроможності його продавали в рабство), або, якщо винного не знайдено, община (верв), на території якої стався злочин. Оскільки князі були безпосередньо зацікавлені у виявленні якнайбільшої кількості злочинів, їх службовці подовгу жили за рахунок общин, проводячи дізнання, що збільшувало й без того високі витрати зубожілого населення. Разом з посиленням влади посилювалося й невдоволення своїм життям у представників різних суспільних верств. Серед численних прошарків населення Київської Русі зароджувалися ностальгічні настрої, пов'язані з ідеалізацією давноминулих часів, що знаходило відображення не лише у фольклорі, а й у літописних джерелах. Значною мірою появі й поширенню цих настроїв сприяла християнська доктрина світобудови, вплив якої на світогляд русичів щодалі посилювався. Есхатологічні погляди (очікування кінця світу й другого пришестя) формували думки про збільшення гріхів людства й неминучу за них розплату. У інших джерелах продається відмінна інформація від попередньої. Так, Кордон М.В. в підручнику «Українська та зарубіжна культура» пише: «Руська правда» в цілому репрезентує право українське. Вона відрізняється лагідністю покарань, не передбачала смертної кари за злочини. В цьому плані право Київської Русі було прогресивнішим порівняно з тогочасним західноєвропейським правом. Вбивство каралося гривнею, частина якої йшла князеві, а частина замість помсти - родині вбитого. Не знала «Руська правда» і тілесних покарань, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Ця збірка законів князя Ярослава Мудрого та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби..

У «Повчанні» Володимира Мономаха автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається до своїх синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, - говориться у посланні, - то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». Володимир Мономах наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». Він повчає юних, щоб вони мали «душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє», зобов'язує їх «долу очі мати, а душу вгору», рекомендує дотримуватись трьох справ - покаяння, сліз і милостині. «Тож, Бога ради, - радить князь, - не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони». У Київській Русі розвивалося прикладне мистецтво. До нього належать ювелірні вироби з коштовних металів, різні прикраси: весільні сережки, каблучки, персні, хрести, браслети, коралові намиста, чари, кубки. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способами обробки дорогоцінних металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, чеканкою, художнім литвом. Витвори давньоруських майстрів славились далеко за межами Київської Русі - в Скандинавії, Болгарії, Візантії. Набули поширення й інші види ремісничої діяльності. Всього на Київській Русі існувало понад 40 ремісничих спеціальностей. Серед них важливе місце займала ковальська справа. Вироблялось понад 150 видів виробів із заліза, сталі. На Русі були зроблені науково-технічні відкриття, в тому числі створення циліндричного замка, який з успіхом продавався в Європі. Значного поширення на Русі набула музика. Вже тоді існували професіональні виконавці. Серед них були співці билин та переказів, які співали героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник цих виконавців - Боян - співець й музикант XI ст., який жив при дворі Святослава Ярославича. Його згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Боян співав, акомпануючи собі на музичному інструменті, - гуслях. Музична майстерність Бояна була така висока, що слухачам здавалося, ніби струни на гуслях самі собою звучали під його пальцями.

Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники, згадки про яких зустрічаються в літературних пам'ятках з XI ст. Вони мандрували по містах і селах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавськими жанрами - були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Скоморохів зображено на широко відомій фресці в Софійському соборі. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з семи музикантів. Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона розвивається і стає важливим елементом культури середньовічної держави. Невід'ємною частиною споруд київської держави Х-ХШ ст. були розкішні прикраси, зокрема, в церквах. Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали слугувати цій меті. Ідеологія візантійського православ'я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах: іконописанні та стінописів. Досить поширеними в Україні були також знання в галузі природничих наук. Серед них медицина, астрономія, математика та ін. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог", "Шестидневи" та ін. Географію вивчали завдяки космографії Козьми Індикоплова, візантійського письменника IV ст., який відкинув арістотелептолемеївське вчення, згідно з яким земля є кулею, і намагався довести, що земля - це чотирикутна площа.

Окремо варто згадати про медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити, знахарі, віщуни. Лікували за допомогою замовлянь і закликань. Існувала своя фармацевтична наука, яка опиралась на знання флори України. Згодом з'явилися вчені лікарі, що проживали при князівських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик згадує вже про відомих київських лікарів Агапія, Пімена, Алімпія. У XII столітті відомим лікарем був Петро Сірянин. Значними були і лікарські таланти серед жінок на Русі: княжни Єфрозини з Чернігова, а також княжни Євпраксії-Зої. Остання у 1112 р. вийшла заміж за візантійського імператора Йоанна Комнена. Ще в Києві княжна цікавилася медициною, а в Греції поглибила свої знання і була авторкою першого медичного трактату "Алімма". Книга має п'ять частин і 29 розділів і до сьогодні зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це ми дізнаємося з археологічних знахідок медичних інструментів, зокрема, пінцетів і скальпелів. Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтується на власних національних традиціях та використанні античного й болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло прийняття християнства у його східному, православному варіанті. У період переходу від язичництва до християнства на Русі (як у Візантії та інших країнах Європи) паралельно існували язичницькі та християнські школи. Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворюються три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа "книжного вчення" (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст).

Школи організовувалися за грецьким зразком. Як відомо, програма античної елементарної (початкової) школи поєднувала інтелектуальне, музичне й фізичне навчання. За програмою середньої школи вивчалися "сім вільних мистецтв" -- граматика, діалектика, риторика, арифметика, геометрія, астрономія, музика; обов'язковими були заняття спортом. Вищу освіту визначали філософія й риторика. До наших днів (з певними модифікаціями) збереглися всі три ступені античного навчального процесу -- початкова школа, середня й вища. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, рахунку (арифметики), спів, музику (якій надавали виняткового значення, розглядаючи як одне з "семи вільних мистецтв"), поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку й латинську). Азбуку вивчали силабічним методом (поширеним в античності) -- спочатку назви букв, а потім склади. Писали (як і візантійці) спеціальною паличкою -- стилем. З дохристиянських часів відомі стилі (у давньоруських пам'ятках їх називають писала), виготовлені з рогу різних тварин або металу. Вони виявлені археологами при розкопках у Києві (зокрема, на Подолі), Новгороді, Мінську та інших містах. Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки, найчастіше бересту (кору берези). Поширення грамотності серед різних верств населення Київської Русі засвідчують берестяні грамоти XI--XV ст., виявлені під час археологічних досліджень (вперше 1951 р. у Новгороді, згодом -- у Смоленську, Вітебську, Мінську та ін.). Грамоти (усього їх близько 600) писали чоловіки, жінки й діти. За змістом -- це короткі листи-доручення, розпорядження, зобов'язання, духовні грамоти, учнівські вправи тощо.

Пергамент (на Русі -- хартія, відповідним способом вичинена шкура телят, ягнят чи козенят) був досить дорогим, на ньому писали тільки вельможі. Отже, розвиток освіти, літератури і науки часів Київської Русі свідчить про великі здобутки українського народу у царині духовної культури.

3. Перші архітектурні пам'ятки

Звертаючи увагу на архітектуру, треба зауважити, що стародавня Русь була споконвіку дерев'яною, а русичі були народом-теслею. Із встановленням ранньофеодальної держави - Київської Русі, формується певний тип забудови міст, що мав тричастинну систему: "дитинець", де містилися князівські та боярські двори; "окольний град", у якому жила переважна частина міського населення; та "посад", заселений ремісниками і торгівцями. Здебільшого будови зводили з дерев'яних зрубів. Основним типом забудови були п'ятистінні (тобто двокамерні) будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними печами, та з холодним приміщенням перед входом - сінями. До сіней робили ґанки, галереї. Літописи розповідають, що князівські та боярські двори являли собою ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. При князівських дворах були гридниці - великі зали для урочистих прийомів. Будували у князівських хоромах і поруби - в'язниці. Композиція давньоруського міста мала мальовничий вигляд. Існували певні правила забудови, завдяки чому середньовічні руські міста не були такими монотонними і скупченими, як міста Візантії і Західної Європи того часу. У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі, на 2-4 метри, і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також для поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Ззовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або в самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут розміщувався образ Христа-Пантократора (тобто Вседержителя). Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний неф (від латинського - корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими апсидами (своєрідними носами корабля) у вівтарній частині за числом поздовжних нефів. З півдня на північ храм перетинав поперечний неф - трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня -- ангелам, а нижча - святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності в давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері -- з піднятими на рівень голови руками - канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі. У горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право перебувати лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили термін випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях крім євхаристійного канону літургії. Русичі велику увагу приділяли і оборонному будівництву. Про що свідчить одна з найдревніших пам'яток оборонної архітектури Галицько-Волинського князівства - фортеця Тустань (Львівська обл.). Забудова фортеці почалася ще в IX столітті. Вдало вибрана місцевість для спорудження фортеці, добре продумана сама оборона, водопостачання свідчать про значний досвід русичів у фортифікаційних справах.

Православ'я на Русі мало свої особливості. Так, на зразок візантійської церкви храми не мали скульптурних композицій. Їхня наявність вважалася відгуком язичництва. В православній церкві богослужіння велося рідною, національною мовою, тоді як католипизм визнавав церковною лише латинь. У справі поширення християнства та втілення його в народні маси величезне значення мало християнське богослужіння. Християнська церква добре розуміла силу психологічного впливу на людину монументального мистецтва, зокрема величних архітектурних споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякою красою. Тому й сам князь Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність. Вони старанно будували церкви. У літописі Нестора «Повість минулих літ» під 988 роком читаємо: «Наказав (Володимир) будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де раніше стояли кумири. І поставив церкву на честь святого Василія (свого християнського патрона) на горбі, де стояв ідол Перуна й інші». При зведенні будов у Х-ХІІ ст. застосовувалася стародавня цегла - плінфа та камінь. Існує думка, що кам'яне будівництво на Русі розпочинається з виходом Київської держави на міжнародну арену в X ст. і перші архітектурні впливи Візантії приходять на Русь одночасно з появою нової християнської ідеології. Однак аналіз літописних повідомлень про палаци княгині Ольги, а також відкриття в центрі київського "дитинця" монументальної ротондоподібної будівлі, старшої за Десятинну церкву на п'ятдесят років, піддає сумніву це припущення. Факти свідчать, що Київська держава задовго до офіційного хрещення перебувала на такому рівні розвитку, що мала можливість переймати найкращі архітектурні впливи з інших держав задовго до кінця X століття.

Перші кам'яні будівлі на Русі зводилися, безперечно, під керівництвом візантійських майстрів. Будівництво князівського палацу в Києві розгорнулося наприкінці X - на початку XI століть. За короткий час було збудовано два князівських палаци. Мініатюри Радзивілівського літопису дають можливість стверджувати, що палаци були двоповерхові, з арками і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на другому. Центральна, а можливо, й бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирисхилими дахами, вкритими черепицею. Київський "дитинець" був доповнений у кінці X століття новими культовими спорудами. Це, насамперед, храм Богородиці, або Десятинна церква, прикрашена двадцятьма п'ятьма банями, збудована в 989-996 рр. князем Володимиром Великим. Загальноприйнятою для культових споруд того часу була розроблена у Візантії хрестокупольна система забудови. У цьому ж стилі і була побудована Десятинна церква. Розміщена на вершині Старокиївської гори, церква високо здіймалася над дерев'яними кварталами і кріпосними стінами київського "дитинця". Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир привіз із Херсонеса і отримав із Константинополя як посаг за принцесу Анну. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни оздоблені фресковим живописом і мозаїчними панно. Крім того, в інтер'єрі храму широко використовувалися кам'яні архітектурні деталі, мармурові колони. Десятинну церкву будували візантійські майстри, тому є підстави вважати, що зразком для них слугувала Фароська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі.

Довший час Десятинна церква була осередком усього культурного життя середньовічного Києва і до часу побудови Софіївського собору вважалася кафедральним храмом столиці Київської держави. У 1240 році вона була останнім оборонним місцем киян під час їх героїчної боротьби з монголо-татарами. ЇЇ було зруйновано. Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі розпочинається в часи правління Ярослава Мудрого. Якщо побудовані за Володимира Великого кам'яні споруди витримані у візантійському стилі, то вже за Ярослава давньоруська архітектура набуває національних рис. Це засвідчує такий шедевр середньовічної архітектури 1-ї пол. XI ст. як Софіївський собор. Софіївський собор був не тільки головним храмом київської держави, але й головною громадською будівлею, де збиралося населення міста, відбувалися церемонії, де вирувало культурне життя держави. Будівнича діяльність Ярослава Мудрого привела до значного збільшення території Києва. її обнесли величезним земляним валом довжиною 3,5 км, висотою 14 м, товщиною в основі близько ЗО м. На ньому знаходилися міцні дубові стіни. З південного боку вал прорізав головний парадний в'їзд до Києва - урочисті Золоті ворота. Ця велична кам'яна будова, яка вперше згадується в літописі у 1037 p., поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли собою прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягати земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина - 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурними особливостями до Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря. Церква мала позолочений купол. Вірогідно, звідси й назва - Золоті ворота. Зруйновані вони ханом Батиєм в XIII ст. В 1982 р. над руїнами Золотих воріт споруджено павільйон, який відтворює їх в імовірному вигляді. Інший архітектурний стиль, ніж Софія Київська, започатковує заснований у 1073 р. князем Святославом монастир Печерської лаври. Із поширенням християнства в Київській Русі разом з церквами почали виникати й монастирі - чоловічі та жіночі. У XIII ст. на Русі (Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура») було вже близько 50 монастирів, 17 - тільки в одному Києві. Серед них перше місце належить Києво-Печерському монастирю, заснованому в 1051 р. Назву «Печерський» монастир дістав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Монастир зіграв велику роль у розвитку давньоруської культури, став свого роду освітнім центром і центром літописання, дав багато церковних діячів.


Подобные документы

  • Збереження, розвиток української національної культури. Духовний розвиток Київської Русі. Релігія. Хрещення Русі. Мистецтво: архітектура, монументальний живопис, іконопис, книжкова мініатюра, народна творчість. Вплив церкви на культуру Київської Русі.

    реферат [20,1 K], добавлен 02.10.2008

  • Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави. Архітектура, мистецтво, писемність та освіта Київської Русі. Літописне повідомлення про раннє ознайомлення на Русі з писемністю. Розкопки в Новгороді та містах Північної і Північно-Східної Русі.

    реферат [19,8 K], добавлен 06.03.2009

  • Вплив християнства на розвиток писемності і освіти в Київській Русі. Пам’ятки давньоруського письма. Культурно-історичне значення літератури і літописання. Музика і театр як складова частина духовної культури. Архітектура й образотворче мистецтво Русі.

    реферат [31,5 K], добавлен 11.10.2011

  • Формування давньоруської народності. Вплив Візантії на культуру Київської Русі. Створення бібліотек та літописного зводу. Виникнення монументальної кам’яної архітектури. Характерні особливості забудови Києва. Моральні норми та алфавіт "Велесової книги".

    реферат [20,5 K], добавлен 13.11.2009

  • Кирило та Мефодій - просвітники слов'ян. Володимир Великий у культурному розвитку. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі. Розвиток писемності. Освіта. Наука, література, книг описання. Архітектура та образотворче мистецтво.

    реферат [53,7 K], добавлен 11.12.2004

  • Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.

    реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010

  • Генезис писемної справи в Київській Русі. "Світ як книга" як культ премудрості. Освіта в Київській Русі під знаком візантійської цивілізації. Філософська думка в межах духовної культури Київської Русі. Символіка як частина філософського світобачення.

    курсовая работа [48,6 K], добавлен 18.12.2012

  • Ознайомлення із культурою слов'янських і праслов'янських племен. Історичні моменти розвитку Русі VI-X ст. Вплив реформ князя Володимира на розвиток писемності та архітектури Київської Русі. Зміна релігійних поглядів русичів після прийняття християнства.

    реферат [27,6 K], добавлен 02.09.2010

  • Спорудження Софії Київської. Перлина давньоруського зодчества, пам'ятка української архітектури та монументального живопису ХІ–ХVІІІ століть, одна з уцілілих споруд часів Київської Русі. Система розпису собору. Значення собору для Київської Русі.

    реферат [277,0 K], добавлен 20.02.2014

  • Становлення естетичних уявлень Київської Русі, обумовленого творчим діалогом міфопоетичною (язичницької) свідомістю слов'янства та візантійським християнським світоглядом. Вплив церкви на культуру. Морально-етичні ідеї у заповіті Володимира Мономаха.

    презентация [3,7 M], добавлен 29.03.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.