3. Розвиток середньовічної літератури

Формування середньовічної літератури відбувалося в умовах величезних демографічних змін, зокрема епохи великого переселення народів, кровопролитного становлення феодального ладу, завойовницьких хрестових походів. Поряд з літературою, що починала утверджуватись в новоутворених державах після розпаду Римської імперії (кельтські германські, романські і слов'янські народи), продовжувала розвиватись латинська література, успадкована від Риму. Вона відіграла у Західній Європі ту ж роль, що Й візантійська (грецька мова) у Східній Європі, яка стала проміжною ланкою між античністю та новими народними, національними літературами, що поступово розвивались. Завдяки латинській мові та писемності середньовічна культура в процесі свого становлення, мала змогу спиратися на авторитет і надбання античної культури.

Від Стародавнього Риму середні віка запозичили латинську мову, котра ще довгий час, поки не зміцніли національні мови і не створено писемності європейських народів, залишилася міжнародною мовою, мовою церкви, Вищої адміністрації, Державно-правових документів, освіти і, частково, літератури. За тисячолітню історію середньовічна латинська писемність виробила велику кількість різноманітних жанрів. Пам'ятки цієї писемності, яким властиві риси художніх творів, а також художні твори справили значний вплив на зародження і розвиток нових європейських літератур. На основі латини виникли романські мови. Показово, що розвитком літератури мистецтва середньовічна Європа все частіше зверталася до античної культури.

Характерною особливістю візантійської культури УІ-УІІ ст. було те, що імена її літераторів вказують на константинопольське походження: Іоан Малала, Прокопій Кесарійський, Феофілакт Симокатт, Георгій Писида.

Літератори УІІІ-Х ст. були переважно родом із столиці. Це - Феофан Сповідник, Феодор Студит, патріархи Никифор і Фотій, Касія, Іоанн Геометр, Лев Філософ, імператори Лев VIІ Костянтин VII Багрянородний. Ведучими літераторами УШ-ІХ ст. були монахи-письменники Георгій Сінкел, Феофан Стювідник, Феодор Студит, його брат Йосиф Солужький, Микита Амнійський, поетеса Касія, хроніст Георгій Монах, Іоан Дамаскін. Така ситуація була не випадковою. Християнська релігія на той час уже утвердилась як пануюча. В особі монахів-літераторів вона знайшла своїх послідовників, захисників і літературознавців-дослідників.

Наступна характерна особливість візантійської літератури в тому, що в період УІІ-ІХ ст. відбувалася еволюція літературного героя не тільки по лінії зміни його соціального обличчя і громадської позиції. Змінювався набір рис характеру, які висувалися в число ідеальних. Показовим, в цьому розумінні, є трансформація образу ідеального імператора. Мова йде про те, що імператор, в образі літературного героя і державного діяча, втрачав щораз більше рис, які облагороджували його. Це - військові доблесті, освіченість, високі моральні якості, руйнується уява про двояку природу імператора (божий обранець з одного боку і одночасно людина, рівна перед лицем бога поряд з іншими). В X ст. проблема позитивного героя вирішувалась візантійською - літературою не тільки в плані змінюваності його моральних і соціальних характеристик. Вона мала і конкретно-історичні виміри. На початку IX ст. ідеали хроніста Феофана лежали в далекому минулому, а його героєм був імператор Костянтин Великий (324-337 рр.)"

З часом ситуація еволюціонизовувалась. В 60-ті роки IX ст., судячи по "Хронографії" Г. Монаха, інтерес до Костянтина і послаблюється. В розповідях Георгія про правління імператора, останній помітно витісняється розповідями про папу римського Сильвестра І (314-335 рр.) та інших, не зв'язаних з Костянтином І.

Якщо говорити про принципові зміни у візантійській літературі середини ІХ-Х ст., то слід сказати, що об'єм написаного в ІХ-Х ст. не йде ні в які порівняння з УІІ-ІХ ст. Але друга особливість є значно важливішою: значно повніша жанрова забезпеченість літератури. В ній присутні поезія, в т. ч. епос, широка агіографія і епістолографія, риторика; широко представлена енциклопедична література найрізноманітніших зразків; історична література того часу дає і хроністику (Г. Монах), історіографію "Генесій", Лев Диякон). В середині ЇХ ст. відкривається новий етап в історії візантійської поезії. Вона перестає бути другорядною справою небагатьох літераторів. Письмовою пам'яткою, що дійшла до наших днів і мала велику популярність була розповідь про Касію як поетесу, як громадянку і як майбутню імператрицю, якою не стала.

Любов і повага до людей, інтерес до їхнього життя, бажання допомогти їм доброю і розумною порадою були основними напрямами літературної та громадської діяльності Касії.

Підвищений інтерес до античності - одна із найхарактерніших рис візантійської літератури Х-ХІІ ст., хоча говорити про відродження цього інтересу було б неправомірно, оскільки зв'язок з античністю в Візантії, по суті, не припинявся ніколи, хоча і був різним ступенем і характером його сприймання і розуміння. Одночасно, поряд з ідеями античності, в творах візантійських поетів домінуючими виступають ідеї християнської моралі. Зразком цього виступає творчість Симеона Богослова (949-1022 рр.). Як автор містичних поем) одкровень він претендує на те, що його строфи складаються при безпосередній участі Святого Духа. Творчість Симеона позначена загостреним почуттям прямої причетності до божественності. Аморальності жорстокості він протиставляє ідею божественності людської природи, душі і тіла, їх гармонії з величчю і красотою світотворення.

Перу видатного візантійця-прозаїка Кекавмена належать твори "Стратегікон", "Домострой", "Поради Василевсу" та ін. написані ним біля 70-х років XI ст., Для Кекадмена, як і для любого візантійця, світ існує в двох вимірах - божественному і земному. Автор визнає первинність божественного світу, глибоко віруючи у всесилля і всемогутність бога.

Якщо вищі ідеали і устремління С. Богослова концентруються в Бозі, а Какавмена - в інтересах сім'ї і нащадків, то для Михайла Псела вищою формою самовираження є мислення у поєднанні з активною багатогранною діяльністю. Порівнювати Псела з ким-небудь із сучасних авторів не можна, так як Псел - особистість виключна, особлива не тільки для XI ст., але і для всієї історії візантійської культури. Важко відшукати особистість більш суперечливу, більш загадкову по несумісності своїх інтелектуальних, духовних, моральних якостей, ніж М. Псел: яскравий, незвичайний письменник, улесливий царедворець, мудрий наставник молоді і автор патетичних надгробних віршів. Найоб'ємнішим у творчості Псела є його риторична спадщина, що включає майже всі жанри і види грецької риторики, викладених в ряді трактатів, зокрема, як "Огляд риторичних ідей", "Про взаємозв'язок частин мови", "Стиль Григорія Богослова, Василя Великого, Златоуста і Григорія Ніського" та ін.

Велику історичну цінність мають візантійські літописи: (патріарха Фотія, імператора Костянтина Порфірородного, Лева Диякона); записи арабських мандрівників і вчених Масуді, Ібн-Хаукала, Ібн-Фадлана, Ібн-Даста, які подають відомості про Київську Русь ІХ-Х віків.

Характерною рисою західноєвропейської літератури було пробудження інтересу до людської особистості, найяскравіше це проявилося в поезії вагантів, для яких ліричні мотиви та моралізаторські сентенції стали основ ними темами. Були зроблені перші літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень: "Пісні про Роланда", "Пісні, про мого Сіда". "Пісня про Роланда" (1100 р.) є одним з найвизначніших творів французького епосу. Поема (4002 вірші) розповідає про героїчну смерть графа Роланда, племінника Карпа Великого, під час битви з маврами в Ронсенвальській ущелині, про зраду вітчима Ганелона та про помсту Карла Великого за загибель Роланда. Вся оповідь пройнята ідеєю релігійної боротьби з мусульманами, а також релігійною місією Франції в цій боротьбі.

Вершиною іспанського народного епосу стала "Пісня про мого сусіда".

Головний герой поеми Руй Діас Сарабське прізвище Сід) відіграв значну роль у звільненні Іспанії від маврів, став її національним героєм. Ще за жит тя Діаса почали складатися пісні та оповідання про його подвиги. На основі них близько 1140р. і була написана поема.

Суттєву роль у культурному житті феодального суспільства Західної Європи відіграла лицарська культура, складовими якої були: куртуазність, лицарські турніри та рицарська література. Куртуазність являла собою складний комплекс ритуалів, звичаїв, манер придворних та військових розваг, виховання лицаря полягало не тільки в оволодінні військовим мистецтвом, а й у навчанні світським манерам, танцям, співу, грі на музичних інструментах, вмінню складати вірші, вмінню бути сміливим, вірним і щедрим, ввічливим, привабливим у товаристві, володіти смаками і почуттями.

Провідна роль у створенні величного образу лицаря належить літературі: поезії і лицарському роману. Лицарська лірика сформувалась як вияв надмірної життєдіяльності і, одночасно, як складне, вимогливе мистецтво. Вона була відображенням і прославленням реального життя та ідейних прагнень аристократичної верхівки тодішнього суспільства. У Провансі (Франція) поетів-співців називали трубадурами, в Німеччині мінезингерами. Творчість співців відображала прагнення до земних радощів, матеріальної краси і, водночас, до благородних почуттів. Кохання, як провідна тема лицарської поезії, трактувалася як почуття котре, захопивши людину в цілому, облагороджує її і надихає на прекрасні та піднесеш вчинки.

В цілому лицарська лірика започаткувала всю наступну європейську ліричну поезію, виробила ті поетичні форми, образи, стиль, які підготували ренесансну поезію Петрарки і Шекспіра.

Підводячи підсумок, відзначимо, що західноєвропейська література, як і вся культура Європи розвивалась під благотворним впливом культури Візантійської імперії, де характерною рисою духовного життя стало неподільне панування християнського світогляду.

Значний вклад у розвиток середньовічної культури внесли північні араби, які переселилися за межі Аравійського півострова, користувалися арамейською мовою. Вона була близькою до арабської, але мала свої особливості. Північно арабською мовою писалась поезія. Вона була спочатку усною. В УШ-ІХ ст. усна поезія була записана і відредагована. Усну народну творчість поширювали рапсади, які вивчали поеми напам'ять. Засвоївши та переробивши частину поезії, складалася класична літературна арабська мова середньовіччя. Арабська поезія другої половини VII-VIII ст. продовжувала традиції до ісламської усної поезії, зберігаючи світський, життєстверджуючий характер.

Розквіт арабської поезії відноситься до УШ-ХІ ст. Феодальна і міська поезія зберігали свій світський характер. Між X та XV ст. поступово склав ся відомий збірник народних казок "Тисяча і одна ніч", що з часом поповнився індійськими, грецькими та іншими легендами, дії яких перенесені в арабське середовище. З середини VII ст. появилось багато перекладів художньої прози з сірійської, середньоперсидської та інших мов. Поряд із християнською мораллю та ідеологією відбувалося утвердження чисто громадянських ідеалів, пробуджувався інтерес до античності. В період УІ-ХІ ст.

головним засновником і цінителем літературних праць було чернече духовенство.