Культурологія як наука

Зміст

1. Предмет і метод культурології

1.1. Культурологія як тип соціальної теорії

2. Людина, культура, взаємодія матеріальної і духовної культури

2.1. Особа як суб'єкт культурології. Функції культури в людській діяльності

3. Культура і цивілізованість. Культура і суспільство

4. НТР і доля культури

 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД КУЛЬТУРОЛОГІЇ

1.1. Культурологія як тип соціальної теорії

Поняття про культуру виникло ще в античності. Воно позначало стан суспільства і особи протилежне варварському. Саме слово "культура" перекладається з латині як "обробіток", "обробка" і первоначально служило для характеристики землеробства, тобто рівня розвиту виробництва. Поступово його значення розширялося . У середні століття поняття "культура" стало служити для якісної оцінки особових і суспільних творчих сил . Шлях від варварства до культури, ототожнюється з християнським віросповіданням, розвертається в часі і дає картину еволюції суспільства від створення миру, від язичества - до повної християнізації людства .

Поштовхом до виникнення власне культурології послужила невіра в ідею направленого поступального прогресу, з появою нових технічних засобів, розвитком науки і освіти .

Сумнів в ідеї механічного, приреченого прогресу створив передумови для принципово нових підходів до аналізу соціальних явищ. Специфічне розуміння культури пов'язане із становленням в кінці ХVIII - початку ХIХ ст. романтизму як художнього напряму і специфічного бачення миру. У своєму пошуку ірраціональної, духовної романтики прагнули виявити неповторну своєрідність національних рис в характері, побуті, способах існування і діяльності народу .

Саме в надрах національної філософії зародилася культурологія . Як соціальна теорія культурологія розглядає суспільство як результат реалізації специфічних духовних принципів, зафіксованих в релігії, філософії, мистецтві т.і. Предметом культурології, являється, сама культура . Але під культурою розуміється унікальний соціальний організм, що має власні закони існування, які обумовлені специфікою перевалюючих цінностей орієнтацій.

Історія в культурології предстає не як початкова керівна ідея, а як проблема. Під питання ставиться і саме розуміння історії як послідовного одноманітного процесу розвитку суспільства, і можливість здійснення такого процесу в майбутньому. Звідси виникає і проблема взаємодії культур, яку загострює диффузіонізм (жорстка концепція культурології заперечує можливість взаємопроникнення культур).

Тут же виникає проблема вивчення культури з інших соціальних явищ. Проблема ускладнюється тим, що все попереднє соціальне знання організоване як опис безперервного історичного процесу. В цій ситуації необхідно визначити суть культури . Оскільки історичні стереотипи долаються насилу, багато дослідників обмежуються створенням типології культур.

Якщо основною задачею історизму є вивчення рушійних сил історії і виявлення основного ( загального ) закону розвитку людства, то перед культурологією стоїть безліч конкретніших проблем : вивчення рушійних сил і особливостей розвитку кожної окремої культури .

Найважливіша особливість культурології полягає у тому, що вона допускає ідею неминучої смерті культури, тобто кожного окремого соціального організму . Основна задача культурології - встановити причини смерті культури або основу її існування, секрет довгожительства.

Культура не існує поза людиною. Вона спочатку пов'язана з людиною і породжена тим, що він постійно прагне шукати значення свого життя і діяльності, удосконалювати себе і мир, в якому він живе.

Людина не народжується соціальною, а лише в процесі діяльності cтановиться такою. Освіта, виховання - це ні що інше як оволодіння культурою, процес передачі її від одного покоління до іншого. Отже, культура означає залучення людини до соціуму, суспільства.

Будь-яка людина, дорослішаючи перш за все оволодіває тією культурою, яка вже була створена до нього, освоює соціальний досвід, накопичений його попередниками. Оволодіння культурою може здійснюватися у формі міжособових відносин і самоосвіти. Величезна роль засобів масової інформації-радіо, телебачення. Освоюючи накопичений раніше досвід, людину може внести свій власний внесок в культурний шар.

Процес соціалізму - це безперервний процес оволодіння культурою і разом з тим індивідуалізації особи, цінність культури лягає на конкретну індивідуальність людини, його характер, психічний склад темперамент - менталітет.

1. Основні стадії і тенденції розвитку культурології

Паралельно з формуванням загальнофілософської культурологічної концепції, метою якою являється створення типології культур ( їх класифікація ), з кінця ХIХ століття йшла кристалізація культурології як самостійної науки, яка розглядає духовні і матеріальні продукти діяльності як носій символічної інформації про дану культуру. Слідуючи звичній схемі виникнення науки, культурологія народжувалася з узагальнення емпіричного знання перш за все в області археології, етнографії, мистецтвознавства, пізніше - соціології . Але необхідність синтезувати дані всіх цих (і інших ) наук в рамках спеціальної науки примушує говорити про філософський характер культурології.

Основним предметом культурології є суть культури . У найбільш монолітних класичних навчаннях можна виділити дві основні тенденції, два основні підходи до вивчення соціального організму .

Перший підхід породжений організмом і його умовно можна назвати морфологічним, оскільки він направлений на вивчення зовнішніх форм організації суспільства . Цей підхід характерний перш за все для функціоналізму, який розуміється під культурою сукупність діючих соціальних інститутів, а також для англійського структуралізму, який бачить суть культури в політичній структурі суспільства.

Визнання духовних фактів визначаючими у функціонуванні культури веде до усвідомлення специфічності методів її дослідження . Вибір методу залежить від того, яким духовним чинникам надається найбільше значення . Так, М. Шеллер вважає, що релігія, філософія і наука - не стадії розвитку духу, а форми його існування . Таким чином, культури слід розрізняти по превалюючій формі свідомості.

Проте більшість культурологів визнає визначаючими для будь-якої культури до раціональної форми свідомості. Звідси визнання йде від романтиків традиції “вживання” у культуру, проникнення в неї через особистий психічний досвід. Такого роду тлумачна методика, одержала назву герменевтики (В. Дільтей) На якому - то етапі теорія культури стулилася з філософією науки . Проблема розуміння виявилася загальною для гносеології і культурології і зазнала деякі зміни.

Герменевтика цікавиться самим процесом розуміння як основою раціональної діяльності.

Мова признається виразом психічного досвіду, а отже, і

культури . Під розумінням мається на увазі інтерпретація, переклад з одної

мови на іншу.

Таким чином, можна виділити три основні школи культурології: функціональну, аксиологічну і інтуїтивістську. У цих школах проблема суті культури перетворюється на проблему методу її збагнення, а в герменевтиці, крім того - в проблему передачі інформації про культуру .

2. ЛЮДИНА,КУЛЬТУРА, ВЗАЄМОДІЯ МАТЕРІАЛЬНОЇ І ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ .

Роль і місце культури в діяльності людини вельми чітко можна зрозуміти на основі уявлень про те, що діяльність людей носить, в кінцевому рахунку, відтворювальний характер. Суспільне відтворення включає відтворення особи, всієї системи суспільних відносин, зокрема технологічних і організаційних, а також культуру. Суттю, головним змістом і призначенням сфери культури є процес суспільного відтворення і розвитку самої людини як суб'єкта різносторонньої соціальної діяльності і суспільних відносин. Культура, узята як необхідний елемент суспільного відтворення і одночасно як найважливіша характеристика суб'єкта діяльності, розвивається в єдності з відтворювальним процесом в цілому у всій його історичній конкретності.

Наочна діяльність людини є основою, справжньою субстанцією реальної історії людського роду: вся сукупність наочної діяльності виступає рушійною передумовою людської історії, всієї історії культури. І якщо діяльність є способом буття суспільної людини, то культура -- спосіб діяльності людини, технологія цієї діяльності. Можна сказати, що культура є історично і соціально обумовленою формою людської діяльності, що вона є тією, що історично змінюється і історично конкретизується сукупністю тих прийомів, процедур і норм, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності, всієї діяльності, узятої у всіх її вимірюваннях і відносинах. Іншими словами, культура -- спосіб регуляції, збереження, відтворення і розвитку всього суспільного життя.

Саме в цьому ключ в науковій філософії при розгляді виробництва суспільством людини “як можливо більш цілісного і універсального продукту суспільства” використовується термін “культивування всіх властивостей суспільної людини”. Це значить, що людина повинна уміти користуватися безліччю “речей”, тобто предметами зовнішнього світу, своїми відчуттями, думками.

Іншими словами, кожен окремий індивід лише тоді може вважатися “культурною людиною”, коли він володіє способами користування досягненнями суспільства, в якому живе. Адже суспільне виробництво виступає і як умова, і як передумова діяльності людини, культура же є свого роду принципом зв'язку суспільства з індивідом, способом його входження в соціальне життя. Розвиток здатності користуватися тим, що створило і накопичило суспільство, оволодіння способами цього користування -- ось що характеризує процес культивування людини.

У такому баченні культури на перший план виходить така її межа, як відтворення діяльності по історично заданих підставах -- схемі, алгоритму, коду, матриці, канону, парадигмі, еталону, стереотипу, нормі, традиції і ін. Саме наявність деяких певних схем, що йдуть від покоління до покоління і зумовлюючих зміст і характер діяльності і свідомості, дозволяє схопити суть культури як транслятора діяльності, акумулятора історичного досвіду. Слід мати на увазі, що культура -- це система послідовних правил діяльності, що передаються від минулого до майбутнього, від скоєного -- до майбутніх діянь.

2.1. Особа як суб'єкт культурології.

Функції культури в людській діяльності .

У історії вітчизняної філософії людина розглядається як єдиний суб'єкт культури, створюючий життєве середовище для себе і що формується під її дією. Це значить, що становлення миру культури є результатом тривалого процес взаємовпливу біологічної і соціальної еволюції. Тут можна виділити наступні принципові моменти:

1) здатність суспільної людини продукувати культуру є підсумком взаємодії біологічної і соціальної еволюції, що включає в себе еволюцію знаряддя праці, унаслідок чого людина не тільки творець культури, але і сама формується на основі праці і культури;

2) перехід від людської стадії до людської відбувався поступово і прогресуючим чином протягом довгого часу.

Іншими словами, не тільки історія розвитку культури є історія об'єктивних духовних здібностей, але і історія розвитку духовних здібностей людини є історія перетворення культури в “інгредієнт” цих здібностей.

Мир культури тісно пов'язаний з процесом гомонізації, з процесом переходу від тварини до людини, одним з аспектів якого є перехід від певних інстинктивних, рефлекторних реакцій тварини на світ до невизначеності людського знання. Дійсно, тварина володіє інстинктами, пов'язаними з навчанням, регулюючими його поведінку в кожен момент життя. Дослідження у області етнології показують, що поведінка одних тварин, що живуть у відносно стабільному і незмінному середовищі, в основному наперед запрограмовано і слідує строгому канону, тоді як поведінка інших тварин в умовах змінного оточення вимагає відхилення від стандарту і вибору з декількох поведінкових альтернатив. Можна сказати, що у тварини мир сприйняття і мир дії (поведінки) зв'язані. У людини ж ці два світи опосередковані миром соціальної історії і у зв'язку з цим тільки людина може потрапити в ситуацію, коли він дійсно не знає, що повинен робити.

Таким чином, у людини виникла потреба в ухваленні надійного рішення і визначення міри цієї надійності. Саме ця потреба і лежить у основі генезису культури (міфології, релігії, мистецтва і ін.) з її різноманітним арсеналом фізичної і духовної техніки. Тільки культура дає можливість людині будувати свою поведінку на основі прогнозу майбутніх, ще не існуючих подій за допомогою різних стратегій.

3. КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗОВАНІСТЬ .КУЛЬТУРА І СУСПІЛЬСТВО

На думку ряду істориків, однієї з головних проблем всесвітньої історії є передбачуваний конфлікт між “цивілізацією” і “варварством”. Американський історик У. Джонс пише: “Зародившись вперше на Дальньому Сході, цивілізоване суспільство існувало паралельно з іншими, що відрізнялися від нього соціальною організацією і рівнем розвитку культури. Ці “інші” суспільства цивілізована людина називала “варварськими”, а їх народи -- “варварами”. З одного боку, в ході диференціації культури виникали землеробські суспільства, місто, техніка іригації, монументальна архітектура і писемність, з іншою -- існували общини мисливців і пастухів, які, хоча б іноді і сполучали пастуха з елементами землеробства, в цілому займалися скотарством і вели кочовий спосіб життя. Скіфи і турки на Близькому Сході, арії, хунну в Східній Азії, кельти, германці і гуни в Європі -- всіх їх, як кінних кочівників, зараховували до “варварів”.

Проте, не дивлячись на те, що загальноприйнятою ознакою “варварських” суспільств була їх повна або часткова приналежність до економіки кочового скотарства, “варвар”, як такий, був швидше не “історичною реальністю, а міфічним чином” (У. Джонс). Слід вважати безглуздими суперечки про те, чи можна рахувати кочові культури цивілізаціями. Кочові цивілізації виникали, вбираючи в себе часом вельми значні земельні, економічні і людські ресурси, потім розпадалися. І знову виникали під дією економічних і історичних законів, а також чинника часу, через призму якого ці закони проявляли свою силу.

У історії людства спостерігається взаємодія, частого зіткнення між цивілізаціями землеробів і кочівників, коли перетиналися два різних види жорстокості -- озброєне насильство кочівників і цивільний егоїзм осілих. Цивілізація землеробів -- це міста, дороги, державний апарат, різноманітніше і повноцінніше живлення, кріпосні стіни, піхота. Цивілізація кочівників -- стійбища, стежки, племінна солідарність, неможливість наїстися вволю, головним чином білкове живлення і тваринні жири, нескінченні відстані, тісне спілкування з тваринами, і, перш за все з конем. Мирним і відносно процвітаючим осілим народам кочівники представляються людьми жорстокими, скритними, нелюдяними, у них немає віри, вони носії похмурих пекельних культів. У очах кочівників осілі безвольні, зніжені, растленни, украй ласолюбні, загалом - негідні тих благ, якими володіють. Тому було б справедливо, щоб блага ці перейшли в руки сильнішого.

Панорама культури XX ст. вельми строката. Відома частина населення миру (збирачі і мисливці) є носієм архаїчної культури, велика частина знаходиться на рівні традиційної, аграрної культури і одна третина з 5 млрд. чоловік досягла стадії науково-технічної, сучасної культури. Цілком зрозуміло, що через могутній розвиток засобів масової комунікації і інформації сучасна культура робить вплив на архаїчну і традиційну культури багатьох народів миру.

Всяке суспільство є спадщиною інститутів, тобто організованих норм колективного життя, нашарування яких утворює сферу. Ці інститути -- щось на зразок тканини із звичаїв, звичок, із спутаних ниток колективної пам'яті. У всіх суспільствах, навіть архаїчних, ця тканина змінюється під різкою або плавною дією історії.

Процес програмування інституционалізациї , що почався в минулих століттях культурних змін нині швидко розширяється. Наука і мистецтво стають індустрією, механізм розвитку якої вислизає від їх творців. Навчання стає все більш і більш формалізованим: школа поширює свій вплив, і навчання стає відтепер турботою держави; людська поведінка на всіх своїх стадіях дає мотив для уроків, лекцій, програм і іспитів. Для всіх цих різноманітних починів необхідні бази, організація, бюрократія, чітко визначені норми. На зміну повільним процесам інституционалізациї минулого, коли у людей було відчуття якоїсь постійності культурного середовища, прийшло її виробництво. У певному значенні зараз відбувається незвичайний зсув культури як середовища у бік культури як горизонту.

4. НТР і доля культури.

У вивченні культури також необхідно враховувати ряд чинників сучасного миру -- прискорений розвиток техніки, транспорту і зв'язку, загроза руйнування навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів, зростаюча взаємозалежність і взаємозв'язок всіх країн і ін. Всі ці чинники призводять до того, що власне культурна співпраця перетворюється в фундаментальну необхідність виживання людства.

На думку колишнього Генерального директора ЮНЕСКО Фредеріка Сарагоси, “встановлення справжнього культурного плюралізму -- єдиний шлях, дозволяючи протистояти одноманітності, що росте, яка несе в собі експансія технічної цивілізації”. Цей шлях повинен розглядатися як чинник світової рівноваги і творчості. Міжнародна співпраця, забезпечує зближення людей і ідей, розширення взаєморозуміння і солідарності, паралельно сприяє зміцненню культурного аспекту розвитку, що представляє мету всякого розвитку.

Одна з вирішальних труднощів західного суспільства -- це значне відставання розвитку людських емоцій від розумового розвитку людини. Людський мозок живе в XX ст., а серце більшості людей -- все ще в кам'яному. Людина в більшості випадках ще недосить дозріла , щоб бути незалежною, розумною, об'єктивною. Людина не в силах винести, що вона надана власним силам, що вона повинна сама додати значенню свого життя, а не одержати його від якоїсь вищої сили, тому людям потрібні ідоли і міфи. Людина пригнічує в собі ірраціональні пристрасті -- ваблення до руйнування, ненависті, заздрості і помсти, вона приклоняється перед владою, грошима, суверенною державою, нацією; хоча на словах вона віддає належне навчанням великих духовних вождів людства -- Сократа, Ісуса, пророків, Будди, -- вона перетворила ці навчання на клубок марновірств і ідолопоклоництву. У зв'язку з цим відомий західний психолог Е. Фромм ставить питання: “Як же людство може врятуватися від самознищення в цьому конфлікті між передчасною інтелектуально-технічною зрілістю і емоційною відсталістю?” Відповідь тут одна: необхідне все більше розуміння найважливіших фактів соціального буття, необхідне усвідомлення, яке може оберегти людство від непоправного божевілля.