Держава і ринок: філософія взаємодії

Використання екуменічного підходу до дослідження трансформаційної економіки України. Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивній економіці. Суспільні цінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичних рішень.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид монография
Язык украинский
Дата добавления 27.12.2010
Размер файла 631,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Вирішення проблеми фінансової стабілізації в економіці України виходячи з критичного аналізу спонукальних причин теперішньої інфляції можливе через дійове регулювання державою ставки процента (на сьогодні вона повинна не перевищувати 20 %), різке зменшення різниці між кредитною та депозитною ставками, надання процесу кредитування продуктивного, а не інфляційного характеру, організаційно-економічне поєднання функціонування відокремленого банківського капіталу з промисловим та сільськогосподарським виробництвом. Необхідно подолати апокаліпсис в економічній свідомості й, нарешті, всім зрозуміти сурогатність і соціальну деструктивність нашої економіки, коли упродовж десяти останніх років кредит лише перерозподіляє доходи і багатство, замість того, щоб служити засобом примноження багатства в цілому.

Довгострокове кредитування за економічними функціями ідентифікується з інвестуванням. Використання довгострокових кредитів здійснюється під розширення виробництва, технологічну реконструкцію, інноваційну діяльність і т.п. Значного поширення довгострокове кредитування в економіці набуло під капітальне будівництво. Дуже часто, особливо раніше, мала місце ідентифікація терміна «інвестиції» із терміном «капітальні вкладення». Інвестиції в цьому випадку розглядаються як вкладення коштів у відтворення основних фондів (будівель, устаткування, транспортних засобів). Але водночас інвестиції можуть здійснюватися й в оборотні активи, і в різноманітні фінансові інструменти (акції, облігації тощо), і в окремі види нематеріальних активів (при-
дбання патентів, ліцензій, «ноу-хау» і т. ін.). Отже, капітальні вкладення є вужчим поняттям і можуть розглядатися лише як одна з форм інвестицій, але не як їх аналог.

Кредитна система в Україні пройшла відповідний етап реформування. В умовах адміністративно-командної системи сфера кредитних стосунків була обмеженою: кредитні відносини між підприємствами та організаціями заборонялися, право надання кредитів було закріплене лише за банками, за отриманий кредит підприємства не сплачували процентів. У теперішніх умовах переходу до ринкового механізму, на наш погляд, кредитні стосунки в економіці мають домінуюче значення. Запровадження після Бреттон-Вудської конференції кредитних грошей для регулювання економічних пропорцій перетворило кредит в основний засіб збагачення, а кредитна система стала домінуючою в господарському механізмі національної економіки.

У перехідній економіці України мають місце процеси становлення фінансових та кредитно-грошових взаємин, що повинні відповідати умовам ринкової економіки. У розвинутих індустріальних країнах кредитний ринок формувався протягом кількох століть, тому кредитна система є відбалансованою та відрегульованою, економіко-правовий механізм банкрутства спрацьовує повністю, тому повернення кредитів є гарантованим і безсумнівним явищем. Кредит виконує всі властиві йому функції.

Щоб дати реальну оцінку ефективності кредитної системи і зрозуміти причини низького рівня довгострокового кредитування, необхідно передусім охарактеризувати функції кредиту та їх прояв в економіці України. Наперед зазначимо, що функції мають об'єктивний характер і тому є постійними властивостями кредиту. Крім того, у міру розвитку суспільства та зміни макро- та мікроситуації, змінюються і функції кредиту.

Розглядаючи кредит як перерозподільні відносини, можна зробити висновок, що кредит виконує першу, головну функцію -- функцію перерозподілу коштів та цінностей на засадах повернення. Ця функція притаманна всім формам та видам кредиту. При виконанні функції перерозподілу проявляється сутнісна основа кредиту.

Друга функція -- антипаційна (емісійна) функція кредиту Детальніше див.: Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін. -- К.: Либідь, 1992. -- С. 139. . Ця функція є специфічною з погляду своєї реалізації та соціально-економічних наслідків. Кредит (насамперед це стосується банківського) виконує емісійну функцію лише за умови безготівкового чи готівкового обігу грошей. Як уже зазначалося, поява після Другої світової війни замість золотих грошей світових грошей у вигляді долара США чи єврогрошей сьогодні спричинила активне використання кредитних грошей. Тобто надання кредиту як міждержавного, так і внутрішнього збільшує суму грошей в обігу, а неповернення кредиту, що дуже часто буває у відносинах національних економік з міжнародними фінансовими організаціями, або велика кредитна заборгованість в економіці України ведуть лише до збільшення грошової маси.

Класифікація функцій кредиту є умовною, взаємозв'язок між функціями дуже тісний, оскільки в результаті емісійної функції збільшується грошова маса, а товарна може залишатися незмінною. Отже, в економіці відбувається процес інфляції, наслідком якої є перерозподіл доходів і багатства.

Зазначимо, що вітчизняна економічна наука надавала великого значення при розгляді кредиту чи інших економічних явищ питанням сутності, функцій, форм прояву та напрямам удосконалення. Не можна заперечувати значимості такої постановки питання, але лише статичний підхід є далеко неповним, потрібно, на наш погляд, аналізувати явище в динаміці, у тісному взаємозв'язку з іншими економічними процесами, крізь призму кількісного та якісного виміру.

Структуризація кредитування створює можливість оперативного маневрування при дослідженні економічної природи довгострокового кредитування. Це зумовлено специфікою довгострокового кредитування, яка полягає насамперед у розподілі повернення кредиту в довгостроковому періоді, що пов'язано з економічним ризиком. В умовах інфляції, як це має місце в економіці України, довгостроковий кредит економічно недоцільний унаслідок постійного обезцінення грошей та нестабільності норми процента.

З допомогою довгострокового кредитування можна вирішити проблеми науково-технічного прогресу (будівництво нових заводів із сучасною технологією виробництва, автомагістралей і т.п.), подолання екологічних криз, розвиток інших капіталомістких виробництв.

Причини, що стримують розвиток довгострокового кредитування економіки України:

нестача коштів для довгострокового кредитування, оскільки банк повинен мати в розпорядженні достатньо великий капітал, щоб не збанкрутувати, якщо будуть втрати від довгострокового кредитування;

навіть, якщо і має банк достатньо грошових коштів, то новостворені комерційні банки не мають досвіду з оцінювання ефективності та ризику проектів, які підлягають довгостроковому кредитуванню;

високий ризик неповернення кредиту та існуюча в економіці тенденція неокупності проектів будівництва в строк;

відсутність економічно цікавих інвестиційних проектів;

ненадійний та несприятливий податковий клімат;

відсутність надійних гарантій контролю над підприємством навіть за наявності контрольного або блокуючого пакета акцій;

банківський менеджмент ще непідготовлений до проведення довгострокового кредитування, оскільки його економічна свідомість сформувалась в умовах гіперінфляції, великої швидкості обороту грошей, що базувалася в основному на торговельних та грошово-обмінних операціях;

чітко не визначено правового поля функціонування фінансового сектору з орієнтирами ринкової моделі господарювання. Прийняті Верховною Радою України правові акти ще не стали нормою поведінки в господарській практиці. В економіці ще діють елементи законодавства системи централізованого планування;

незавершеність економічних реформ та недосконалість розвитку ринкових важелів створили ситуацію «перехідності» економіки, де старі елементи ще не втратили свого впливу, а нові ще не набули потрібної ваги;

теоретично не відпрацьована економічною наукою модель фінансової системи, що має бути створена в економіці України, немає єдності думок стосовно фінансової інфраструктури. Кредитну систему, на наш погляд, слід розглядати як інструмент економічних змін у суспільстві. Структурну перебудову економіки можна забезпечити лише за рахунок довгострокового кредитування;

гостра банківська криза, в якій перебуває економіка України, як і інших країн, що супроводжується появою нових нестійких банків -- «карликів».

Це далеко неповний перелік усіх причин мікро- та макроекономічного рівнів, що стримують розвиток довгострокового кредитування в економіки України. Визначаючи значимість тієї чи іншої причини, слід звернути увагу на ту обставину, що пасивність довгострокового кредитування зумовлена в економіці України більшою мірою опосередкованими факторами (політична нестабільність, інфляція, тінізація економіки і т.п.), тоді як прямі чинники на тлі означених набувають другорядної ролі й активізуються лише при подоланні опосередкованих чинників.

Розвиток довгострокового кредитування повинен враховувати не тільки елементи ринкового механізму, а й прямі інструменти державного регулювання. Такі країни з перехідною економікою, як Білорусь, Таджикистан і Туркменістан, у своїй кредитній політиці опираються на прямі інструменти регулювання економіки, у тому числі й на державне кредитування. Що стосується формування в більшості пострадянських країн міжбанківських грошових ринків, то їх роль у регулюванні фінансово-кредитних відносин ще незначна. Тому можна з впевненістю стверджувати, що ринкові підойми регулювання кредитних ресурсів ще не спрацьовують через недосконале інституційне середовище (масового поширення набуло спекулятивне кредитування, відсутність чіткої гарантованої системи повернення кредитів тощо), незавершеність приватизації, розпорошеність банківських фінансових ресурсів тощо.

Унаслідок деформації діяльності банківської системи, яка сформувалася в умовах інфляційного переведення безготівки в готівку та різного роду комбінацій грошово-обмінних операцій, створення умов довгострокового кредитування просто не можливе. Сьогодні потрібне радикальне реформування банківської системи, яка повинна стати відправним кроком у системі заходів щодо стабілізації економіки. Банківські менеджери ще не встигли за короткий період реформ опанувати ринкову філософію, здебільшого представляють технократію, тому працюють завдяки залишкам адміністративної сиcтеми регулювання економіки. Більшість старих банків виконують роль інструменту, за допомогою якого держава чи окремі номенклатурні елементи “перекачують” фінансові ресурси, що належать всьому суспільству, в приватну кишеню чи на підтримку некредитоспроможних підприємств через підтримання високої ставки процента.

Відсутність добре налагодженої, адекватної економічній системі банківської системи ускладнює проведення державної грошової політики. Крім того, інколи національний банк вдається до коригування своєї політики з урахуванням поточних проблем (зміна умов кредитування чи формування резервів ставки рефінансування і т.д.), що ще більше ускладнює роботу банків. Нагромадження у банків безнадійних боргів протидіє ефективному розподілу кредитів, у тому числі й довгострокових, що зменшує фінансові джерела структурної перебудови економіки. Банки намагаються вкладати свої активи в розширення кредитування держави, що є найменш ризикованим вкладенням ресурсів. Банки економічно невиправдано зловживають банківською маржею.

Нестійкість банківської системи, тобто наявність великої кількості неплатоспроможних банків, використання кредитних аукціонів та інших ринкових інструментів може ще більше ускладнити економічну ситуацію, якщо банки візьмуть позички за високою ціною з метою компенсації відсутності ліквідності.

Оскільки проблеми банківської системи в економіці України мають системний характер, тобто фінансова криза триває впродовж усього періоду економічного реформування, то виникає потреба вироблення комплексної стратегії реформування банківської системи з одночасним удосконаленням ринкового та державного регулювання, посилення контролю та звітності, підвищення кваліфікації банківських менеджерів і засновників банківського капіталу.

Довгостроковий кредит заповнює нестачу в коштах для здійснення капітальних вкладень. У ролі кредитних ресурсів використовуються тимчасово вільні кошти підприємств і населення, власні кошти банків, бюджетні кошти.

В умовах формування ринкових відносин набувають розвитку нові форми мобілізації коштів, що використовуються на інвестування підприємств. Такими формами є цінні папери: акції, облігації, казначейські зобов'язання держави і т.п. Кошти, одержані від цінних паперів, направляються в оборот підприємств, а їхні власники отримують прибутки у вигляді дивідендів або процентів.

Джерела інвестування малих підприємств багато в чому визначаються основними проблемами цих підприємств, якими є придбання «ноу-хау», устаткування, машин, механізмів для будівництва виробничих помешкань.

Створюються спеціальні фонди підтримки малих підприємств для фінансування заходів щодо створення нових і розвитку діючих малих підприємств. Засновниками фондів підтримки малих підприємств можуть бути державні, кооперативні й інші підприємства, організації і громадяни. Фонди підтримки утворюються за рахунок добровільних внесків державних, кооперативних, суспільних та інших підприємств, установ і громадян. У фонди підтримки направляються бюджетні кошти на стимулювання розвитку пріоритетних видів діяльності малих підприємств (виробництво товарів, надання послуг населенню й ін.). Ці фонди надають позички малим підприємствам, установлюють їм пільгові умови кредитування (субсидування).

Оформлення довгострокового кредиту здійснюється в банківській установі при дотриманні відповідних вимог. Оформляє кредит фінансовий замовник. Порядок оформлення фінансування залежить від того, чи є капітальні вкладення державними або ж за рахунок підприємства. Банки оформляють фінансування державних капітальних вкладень при дотриманні будівництвом економіко-технологічних умов: наявності проектно-кошторисної документації, дотримання норм виділення капітальних вкладень за роками будівництва та ін. Ці умови підтверджуються такими документами, як наявність плану капітального будівництва і титульного списку з будівництва, копії зведеного кошторисного розрахунку вартості, договори підряду та інші необхідні документи.

Довгострокові кредити позичальникам видаються, як правило, на строк від трьох до шести років. При цьому позичальник надає банку:

техніко-економічне обґрунтування доцільності капітальних витрат, де вказується сума кредиту, яку просять, розмір очікуваних прибутків, чистий прибуток, розрахунок окупності витрат;

дозвіл на відвід земельної ділянки при новому будівництві, договори на постачання устаткування, інші документи;

проект кредитного договору;

заява на одержання кредиту;

термінове зобов'язання на погашення кредиту;

гарантійний лист або заставне зобов'язання, складені за установленою формою;

статут або положення, що регламентує діяльність підприємства (якщо позичальник не обслуговується даною установою банку);

бухгалтерський баланс на останню звітну дату зі звітом про фінансові результати роботи.

Банк перевіряє надані документи на одержання кредиту. Він здійснює оцінку кредитоспроможності позичальника на підставі бухгалтерського балансу й інших документів, що характеризують його фінансовий стан, аналізує можливість і доцільність здійснення витрат за рахунок довгострокового кредиту, реальність одержання позичальником прибутку від проведення витрат, забезпечення своєчасного погашення кредиту, розглядає інші питання. Потім уточнюється поданий проект кредитного договору і в разі позитивного вирішення питання про видачу довгострокового кредиту позичальникові відкривають позичковий рахунок, з якого здійснюється використання кредиту на оплату устаткування, наукових розробок, виконаних будівельно-монтажних робіт, інших витрат. Кошти також можуть перераховуватися в разовому порядку або поетапно на розрахунковий рахунок позичальника.

Обсяг державного кредитування і його напрями визначаються державною інвестиційною політикою України. Інвесторами, що використовують державний кредит, є міністерства, відомства, підприємства, об'єднання й організації, малі підприємства та інші інвестори. Кредит дається на будівництво, реконструкцію, технічне переоснащення об'єктів і підприємств.

Для одержання державного кредиту інвестори надають заявки, інші матеріали, що обґрунтовують потребу в будівництві, реконструкції або технічному переоснащенні об'єктів виробничого призначення.

Рішення про надання державного кредиту на основі заявок інвесторів, виходячи з обсягів Інвестиційного фонду, приймає Національний банк разом із Міністерством економіки і Міністерством фінансів України. Це рішення оформлюється спільним протоколом, що є підставою для укладання кредитної угоди між Національним банком України і комерційними банками. Організація роботи з надання державного кредиту, його обліку та проведення розрахунків здійснюється Національним банком України.

Кредитні відносини між установами комерційних банків та інвесторами оформлюються угодами, у яких визначаються: мета надання державного кредиту, строки його повернення, процентні ставки за використання, економічні санкції й особливі умови кредитування, зобов'язання банку й інвестора з інших питань надання і використання кредиту.

Інвестори зобов'язані забезпечити цільове і своєчасне використання державного кредиту і його повернення у визначені строки. Контроль за цільовим використанням кредиту здійснює Національний банк України.

Інвестор починає погашати кредит за рахунок власних коштів через рік після закінчення нормативного строку будівництва, реконструкції і технічного переоснащення об'єкта кредитування. Кошти, що звільнилися, перераховуються Комерційним банком на рахунок Інвестиційного фонду України для повернення їх у державний бюджет. Контроль за своєчасним поверненням цих коштів у держбюджет здійснюється Міністерством фінансів України.

7.3 Державне регулювання інвестиційного процесу

У даному науковому повідомленні ми виходимо з того, що в контексті діалектики держави і ринку для нас важливим є дослідження тих сторін інвестиційного процесу, завдяки яким забезпечується як активний розвиток фірм, так і дотримання пропорційності відтворення суспільного продукту в короткостроковому та довгостроковому періодах. У цьому плані важливим є розуміння категорій інвестиційного порядку, внутрішнього мотиваційного механізму інвестування фірм та його підпорядкування суспільним інтересам, аналіз економічної природи взаємозв'язку інвестування економіки як економічного процесу з зовнішніми чинниками, соціально-економічними наслідками і можливими інноваційними процесами.

Під інвестиційним процесом ми розуміємо поведінку інвестора при виборі цінних паперів, обсягів і строків вкладень. З погляду характеру джерел інвестування, інвестиції можна поділити на дві основні групи: валові приватні інвестиції та державні закупівлі товарів і послуг [22]. Перші складаються з кінцевих закупівель машин, обладнання й верстатів, будівництва та зміни запасів. До другої групи відносять усі витрати на державне споживання (крім трансфертів). Економічна наука розрізняє реальні, або прямі, інвестиції і фінансові -- вкладення в цінні папери.

З теоретичного і з практичного поглядів важливого значення набуває чітке розмежування інвестицій на реальні й фінансові. Реальні інвестиції включають інвестиції в який-небудь тип матеріально-уречевлених активів, таких як земля, будівлі, устаткування і т. п. Фінансові інвестиції являють собою контракти, що відображені на папері у вигляді звичайних акцій або облігацій. Як правило, реальні інвестиції здійснюються на первинному ринку цінних паперів, фінансові -- на вторинному ринку. Реальні інвестиції передбачають приріст капіталу суспільства чи фірми, в яку вони вкладаються. Однак це відбувається далеко не завжди. У широкому плані інвестиції являють собою усі вкладення, наслідком яких є отримання прибутку або досягнення певного соціального ефекту. При цьому під інвестиціями розуміють також рух цінних паперів.

Одночасно існує думка, що до реального інвестування відносять і заміщення спожитих засобів виробництва. Інвестиціями також дуже часто називають вкладення, які являють собою лише переміщення прав власності на вже існуючі активи. Потрібно мати на увазі, що не всі вкладення можуть бути інвестиціями, наприклад, при купівлі ділянки землі або цінних паперів, нерухомості, які вже перебувають в обігу, відбувається лише зміна власника, а не реальне прирощення капіталу. Такі операції з теоретичного погляду і практики їх здійснення є трансфертними, а не чистими інвестиціями Таку думку щодо чистого і реального інвестування розділяють як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники. Так, П. Самуельсон вказує на значну кількість трансфертних операцій (див.: Самуельсон П. Економіка. -- Львів: Світ, 1993. -- С. 178--179). К. Макконел і С. Брю також вважають, що трансферти не можуть бути інвестиціями (див.: Кем-
пбелл Р. Макконел, Стенли Л. Брю.
Економикс. -- М.: Республика, 1992. -- С. 136. В цілому тому саму думку висловлюють автори праці “Инвестиции в Украине” (за ред. С. И. Вакарина. -- К.: Конкорд, 1996. -- С. 7, а також В. Симоненко (Інвестиційна політика: регіональний аспект // Економіка України, 1996. -- № 4. -- С. 34).. Із зазначеного вище випливає, що приватизаційні сертифікати, які населення України вклало в роздержавлення підприємств, не є інвестиційними засобами. Що стосується грошової приватизації, яка активно здійснюється протягом останніх п'яти років, то тут важливо з'ясувати, на які цілі використовуються грошові надходження, що надійшли від приватизації. Якщо вони повністю надходять у державний бюджет, витрати якого використовуються лише на виплату пенсій, заробітної плати тощо, то в такому разі ці грошові надходження не можна вважати інвестиціями. Але коли зазначені кошти використовуються на будівництві доріг, електростанцій, підприємств тощо, то, звичайно, такі кошти є інвестиціями.

Від приватизації залежить подальший розвиток економіки в цілому, в тому числі й основних її складових. Активність інвестиційних процесів у національній економіці прямо залежить від характеру і способу приватизації. Нагадаємо, що теоретичне обґрунтування необхідності проведення приватизації базувалося на концепції ринкового фундаменталізму, відповідно до якої ринковому механізму відводиться роль саморегулівного важеля, що забезпечує ефективність економіки та техніко-інноваційний розвиток. Методологічно виходили з того, що приватний власник у ринкових умовах через механізм конкуренції спрямовуватиме свою діяльність у напрямі розширеного відтворення власного капіталу на інноваційній основі. І науковці, і політики сподівалися, що достатньо прийняти низку законів щодо приватної власності, свободи підприємницької діяльності і т.п., як ринковий механізм цін стане каталізатором неефективних підприємств. Практика спростувала чергові утопічні сподівання.

Сьогодні вже стало зрозумілим, що недостатньо прийняти низку законодавчих актів, які відкривають простір для ринкової лібералізації економіки, недостатньо здійснити й саму приватизацію, необхідно сформувати реальний економічний механізм регулювання діяльності підприємств у післяприватизаційний період, який би й забезпечив вирішення поставлених проблем. Виявляється, що ринковий механізм досягає результативності за наявності в суспільстві відповідного інституційного середовища. Головним і визначальним інститутом є держава, яка й формує відповідну економічну політику, правила й традиції людей.

Ефект власника в умовах сертифікатної приватизації не зміг реалізуватися через надзвичайно велику розпорошеність власності. Для нашого аналізу це досить важливо, оскільки виходячи зі строго наукового погляду приватизаційні сертифікати, які населення вкладає в роздержавлені підприємства, не є інвестиційними засобами. Водночас, незважаючи на це, багато вчених населення вважає інвестором. Таке інвестування економіки, на наш погляд, є фіктивним, оскільки не дає приросту нових продуктів.

Післяприватизаційний період характеризується загостренням проблеми інвестиційного забезпечення приватизованих підприємств. Боротьба за отримання іноземних інвестицій між країнами Центральної та Східної Європи висуває на передній план проблему дослідження місця і ролі України в міжнародній інвестиційній діяльності.

Зауважимо, що приватизація відкриває широкі можливості залучення іноземних інвестицій у національну економіку. Доцільність залучення іноземних інвесторів у процес приватизації і постприватизаційної діяльності підприємств доведена світовим досвідом. Такий підхід створює сприятливі умови для зміцнення ринкових методів господарювання, залучення сучасних технологій, техніки та менеджменту, реструктуризації придбаного об'єкта і пристосування його до потреб ринку.

На відміну від державних підприємств, підхід до проблем інвестування приватизованих дещо змінюється. Залучення інвестицій тут відбувається під впливом кількох чинників. До перших і дуже важливих з них необхідно віднести намагання нових власників підприємства як юридичної особи розширяти виробництво, завоювати надійне соціально-економічне становище на конкурентному ринку, технічно вдосконалювати виробничий процес. Залучаючи інвестиції, приватизоване підприємство перебуває в умовах, коли їх неналежне використання може привести його до банкрутства, а власників -- до втрати майна. Тому обґрунтованість залучення інвестицій і строків їх окупності у приватизованого підприємства значно зростає і стає принциповим моментом в інвестиційному циклі.

У сучасних умовах власних джерел інвестицій у приватизованих підприємств немає, і тому важливим елементом інвестиційної програми є визначення зовнішнього (відносно нього) інвестора -- вітчизняного чи закордонного. Внутрішні стимули вдосконалення інвестиційного забезпечення приватизованого підприємства полягають передусім у так званому ефекті власності. На жаль, слід відзначити, що в практиці української приватизації і постприватизаційного функціонування підприємств він не проявився. Практика показала, що ефективність функціонування підприємств після приватизації у переважній більшості випадків лишається низькою. Це стало одним з чинників спаду виробництва і зменшення валового внутрішнього продукту в Україні в 1995--2001 рр. Одночасно така ситуація була несприятливою для інвестиційного забезпечення, бо зниження розмірів валового внутрішнього продукту автоматично веде до зменшення можливостей вітчизняного інвестування, оскільки підвищення норми нагромадження має свої межі. Відзначаючи сучасні тенденції до економічного зростання, слід пам'ятати, що проблема інвестування економіки ще залишається гострою. Вільні грошові потоки в економіці України використовуються значною мірою не на приріст виробничих потужностей, а на збільшення засобів індивідуального користування.

Зауважимо, що приватизація в Україні ще не завершилася. Відсутність узгодженості між законодавчою і виконавчою владою стосовно переліку об'єктів, які підлягають приватизації, та методики оцінювання вартості, а також низький рівень теоретичного узагальнення тактики і стратегії поведінки вже приватизованих підприємств, по суті, залишили ці підприємства на самовиживання. Тобто ми ще раз переконуємося, що тільки від держави, від її законодавчої та виконавчої гілок, залежить формування «правил гри», економічного порядку, який би «примусив» підприємства приймати рішення відповідно до вимог конкуренції, до потреби активного змагання за отримання інвестицій. Отже, держава, оцінюючи особливості національної економіки, визначає інституційні обмеження, що дозволяють запрацювати ринковим важелям не спонтанно, стихійно та анархічно, а в руслі реалізації суспільних інтересів.

Вирішення питання інвестицій для приватизованого підприємства можна здійснити, на наш погляд, уже в процесі самої купівлі-продажу цього підприємства. Сучасним українським законодавством передбачена можливість включення в договір купівлі-продажу зобов'язань щодо інвестування, передбаченого покупцем у бізнес-планах. Досить часто складається така ситуація, коли органи приватизації, в Україні це Фонд державного майна, після укладення договорів купівлі-продажу не здійснюють контролю за дотриманням прийнятих цими договорами зобов'язань. Такий стан потребує посилення уваги з боку державних органів за діяльністю приватизованих підприємств і може стати важливим фактором інтенсифікації інвестиційної діяльності [23].

Важливу роль для дослідження інвестиційної сфери відіграє визначення джерел інвестування, серед яких необхідно виділити: власні й позичені кошти на інвестування, бюджетні інвестиції та залучений капітал. При більш детальному розгляді джерел інвестування можна виділити такі їх складові елементи:

нагромадження заощаджень населення;

прибутки суб'єктів господарської діяльності, що капіталізуються;

бюджетні та позабюджетні інвестиційні та інноваційні фонди;

ресурси пенсійних, профспілкових, страхових та інших фондів, за умови залучення їх до інвестиційної діяльності;

інвестиційний потенціал комерційних банків;

кошти від приватизації державного майна;

іноземні інвестиції;

капітал фізичних та юридичних осіб України, що перебуває поза межами держави.

У сучасних умовах сфера інвестиційної діяльності визначається досить часто як ринок інвестиційних ресурсів, суб'єктами якого є всі інвестори, у тому числі й держава Роль державних органів у цьому разі двояка. З одного боку, держава виступає певним чином організатором ринку інвестиційних ресурсів, з іншого боку, її органи і державні підприємства є його активними суб'єктами..

Для України неабияке значення має узагальнення досвіду інших країн щодо залучення іноземних інвестицій. Так, процеси лібералізації і ринкової трансформації охопили одну із найбідніших країн Азії -- В'єтнам, де дохід на душу населення становить лише 200 дол. США. В'єтнам уже отримав від світового співтовариства допомогу на загальну суму понад 3 млрд дол. США. Як це не парадоксально, але багато західних бізнесменів вважають примітивний стан економіки В'єтнаму перевагою, оскільки це відкриває широкі можливості для різних видів діяльності в країні. Передусім іноземних інвесторів приваблює низька вартість робочої сили, яка становить в середньому 30 дол. у місяць. Але зростання податків, орендної плати та інших зборів зводить нанівець всі переваги, отримані від використання дешевої робочої сили. Тому зарубіжні компанії віддають перевагу інвестиціям в інші країни Азії.

Перехід багатьох країн Латинської Америки до неоліберальної моделі розвитку обумовив зміну їх політики відносно іноземного капіталу. У більшості країн були розроблені програми стимулювання припливу зарубіжних інвестицій. У результаті прийнятих заходів обсяг іноземних інвестицій в 1994 р. становив понад 50 млрд дол., що в 2,5 раза більше, ніж 1990 р. Іноземні капіталовкладення здійснювались у формі позик, кредитів, допомоги, прямих і портфельних інвестицій. Причому питома вага прямих і портфельних інвестицій постійно зростає. Так, на сьогодні понад 90 % прямих іноземних інвестицій припадає на п'ять країн Латинської Америки: Мексику, Бразилію, Аргентину, Венесуелу і Колумбію. Незважаючи на високі темпи прямих іноземних інвестицій у країни Латинської Америки, темпи їх приросту сьогодні нижчі, ніж у країнах Південної Америки і Південно-Східної Азії. Зауважимо, що успішне проведення реформ, інтенсифікація інтеграційних процесів у країнах Латинської Америки створили механізм економічної зацікавленості в інвестування економіки іноземними підприємцями.

Виходячи з викладеного слід констатувати, що однією з найважливіших передумов удосконалення інвестиційного механізму є проведення реформ, напрямлених на розвиток ринкових стимулюючих факторів залучення іноземних інвестицій. Прикладом може бути інтерес іноземних інвесторів до економіки Перу. Після прийняття закону про контракти, іноземні інвестиції в Перу досягли понад 3,1 млрд дол., а найближчим часом очікується збільшення до 5 млрд дол. США. Основні напрями інвестицій: комунікації, гірничодобувна промисловість і будівельна індустрія. На цьому прикладі ми спостерігаємо продуктивну форму інвестицій [24]. Новий інвестиційний закон прийнято в Йорданії, який прирівняв іноземних інвесторів з вітчизняними, полегшив іноземним громадянам придбання власності [25].

Аналогічні тенденції спостерігаються і в Китаї. З 1979 р., коли були проголошені політика економічних реформ і відкритих дверей і були розроблені спеціальні економічні й прибережні зони, і до сьогоднішнього дня економіка Китаю характеризується досить стабільними і високими темпами економічного зростання.

Як свідчить досвід зарубіжних країн, головним чинником та диригентом створення привабливого інвестиційного клімату в країні є держава. Від її економічної політики та від правового поля, що гарантують привласнення доходів власникам інвестицій у довгостроковій перспективі, і залежить активність інвестиційної діяльності в країні. Крім того, однією з передумов удосконалення механізму інвестування є оволодіння вітчизняними урядовцями й експертами методикою оцінювання привабливості країни в цілому і дисконтування доходів для окремого приватизованого підприємства. Теоретичне узагальнення досвіду Німеччини засвідчує, що її інвестиційну привабливість характеризують такі чинники: державне стимулювання будівництва і придбання устаткування, державне фінансування розвитку інфраструктури і підтримання швидкої реструктуризації приватизованих підприємств, державна гарантія кредитів і стабільність національної валюти, висока якість робочої сили і менеджменту, глибока інтегрованість Німеччини в економічний простір Європейського Союзу.

Є ряд факторів, що стримують інвестування в Східну Німеччину. До них насамперед слід віднести законодавчі основи підприємництва, інфраструктуру, комуністичне минуле і кваліфікацію працівників, ризикованість тощо. Результати опитування 10 000 італійських фірм засвідчують аналогічні попередні тенденції щодо важливості для інвестора факторів: ринок збуту -- 37 %, ринок робочої сили -- 13, засоби стимулювання інвестицій -- 12, інфраструктура -- 8 %. А підприємства, які вже здійснили інвестиції в Східну Німеччину, оцінили як критичні такі фактори: політичну і соціальну стабільність, економічне зростання і розвиток ринку, інвестиційні витрати. Ураховуючи активну державну політику щодо розвитку сучасної інфраструктури в Східній Німеччині, необхідно зазначити кілька суттєвих чинників, що протидіяли припливу капіталу. По-перше, у Східній Німеччині порівняно з країнами Заходу недостатньо була розвинута ринкова інфраструктура і застарілим було устаткування. По-друге, порівняно з іншими країнами Центральної і Східної Європи спостерігалося стрімке зростання вартості робочої сили: в 1993 р. робітник Східної Німеччини заробляв у 8 разів більше чеського, в 10 разів більше польського і в 20 разів більше болгарського робітника [26].

Хоча економічні і структурні умови Східної Німеччини й України суттєво різняться, на наш погляд, можна знайти напрями використання німецького досвіду. Це насамперед методика оцінювання підприємств, що приватизуються, сама технологія, а точніше, порядок приватизації; практика вирішення проблем інвестування, зайнятості й рівня дохідності. Заслуговує уваги і механізм державного регулювання інвестиційних процесів, створення правових рамок для діяльності приватизованих підприємств, централізація відповідальності за проведення приватизації і подальше трирічне інвестування та санацію приватизованих підприємств, система перепідготовки безробітних і підготовки менеджерів, державної допомоги приватизованим підприємствам.

В економічних дослідженнях проблем активізації інвестицій дослідники взагалі оминають питання інституційних чинників формування національного економічного середовища, у тому числі й інвестиційного. Поведінка суб'єктів господарювання формується не тільки в умовах правового економічного поля, а й під впливом рівня усвідомленості, доступу інформації і знань, культури та менталітету. Однією з особливих рис поведінки людини у нашому суспільстві, що протягом багатьох століть успадковується, виступає таке мало досліджуване економічне явище, як злодійство (розкрадання).

Відомо, що за чотири роки приватизації обсяг інвестицій в економіку України скоротився в 4--5 разів, а фізичне зношування основних засобів досягло 50 %, що виступає однією з причин спаду виробництва. Щодо надійності інвестування Україна займає 143 місце із 170 країн світу. Тому насамперед стоїть питання про створення сприятливого інвестиційного клімату для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Реальний стан речей є таким, що Україні за останні роки не вдалося забезпечити мінімально необхідний рівень іноземних інвестицій, а потреба в них, за різними оцінками сягає 40--50 млрд дол. США. До того ж при, на перший погляд, рівних умовах залучення іноземних інвестицій в Україну вкладається коштів значно менше і в абсолютних показниках, і в розрахунку на душу населення. Так, наприклад, обсяги фінансування з боку Євробанку в перерахунку на душу населення становлять: у Чехії -- 30 екю, в Росії -- 15, в Україні -- 4 [27]. Приклад досить показовий.

Основна причина такого становища полягає в тому, що будь-якого потенційного інвестора насамперед турбує збереження його вкладень, іншими словами, гарантії з боку держави базування на випадок «політичної плутанини». Для потенційного інвестора також необхідна впевненість у безповоротності ринкових перетворень. Сьогодні в Україні такої безповоротності не можуть гарантувати владні структури, навпаки, існують значні сили, що воліли б і надалі утримувати ситуацію цільової невизначеності, що дозволяє здійснювати різного роду фінансові комбінації та маніпуляції.

Виходячи з викладеного слід констатувати, що однією з найважливіших передумов удосконалення інвестиційного механізму виступає успішне закінчення приватизації в Україні. Важливими елементами посилення інвестиційної спрямованості приватизаційних процесів мають стати:

розмежування функцій Фонду держмайна як управлінця продажами підприємств, що приватизуються, і управлінця вже приватизованими підприємствами. Доцільно передати функції координації і регулювання приватизованими підприємствами іншому відомству;

розвиток і підтримання системи інвестиційних конкурсів;

розроблення цілісної системи постприватизаційного підтримання підприємств;

формування ефективної правової та інвестиційної інфраструктури ринку цінних паперів з метою забезпечення ліквідності акцій приватизованих підприємств і створення можливостей мобілізації капіталів;

створення механізму захисту прав акціонерів як «внутрішніх», так і «зовнішніх» на основі розроблення ефективної системи корпоративного управління та відповідних макроекономічних заходів з боку держави;

реальне залучення в приватизаційний і постприватизаційний процес земельних ділянок і нерухомості;

відміна пільг трудовим колективам і керівництву при приватизації підприємств;

прискорена амортизація, розроблення ряду пільг для іноземних інвесторів; державна підтримка важливих для економічного зростання галузей, великих народногосподарських науково-технічних проектів.

Формування ринкової економіки докорінно змінює роль держави, з'являються нові підходи і напрями в інвестиційному процесі, назріває необхідність застосування інших методів державного регулювання інвестицій. Необхідно зазначити такі напрями активізації інвестиційної політики країн світу. Перший -- збільшення питомої ваги державного інвестування в загальних витратах бюджету взагалі. Так, державні інвестиції в Люксембургу в 1996 р. становили 26,85 млрд франків, тоді як у 1995 р. -- усього 818,9 млн франків. Тобто в 1996 р. 11 % було витрачено на інвестування [28]. Достатньо високий рівень державних інвестицій залишається в країнах Латинської Америки, Африки й Азії. Так, державні інвестиції в Уругваї в 1994 р. становили 3,08 млрд песо (біля 600 млн дол.), з яких 2,38 млрд пішло на будівництво і 0,7 млрд песо -- на закупівлю машин і устаткування [29].

Аналіз світової практики державного інвестування свідчить про те, що ці інвестиції використовуються, як правило, лише на відтворення чи розширення виробництва засобів виробництва або на забезпечення суспільних потреб. Другий напрям інвестиційної політики -- проведення реформ, напрямлених на розвиток стимулюючих факторів залучення іноземних інвестицій.

Коротка характеристика умов інвестування в Україні зводиться до такого. По-перше, наслідуючи від адміністративної системи домінування розподільних принципів в Україні, кошти не продаються, як це здійснюється в ринкових системах, а продовжують розподілятися Національним банком через комерційні банки шляхом надання кредитів, які, у свою чергу, різко піднімають ставку процента, тим самим штучно стимулюючи інфляцію. Якщо проаналізувати трирічну практику надання кредитів, то можна спостерігати таку тенденцію. Державні кошти через кредитування в безготівковій формі надходять на рахунки приватних підприємств, які пізніше переходять до приватної кишені у вигляді готівки. Комерційні банки надавали кредити державним підприємствам під великі проценти, а останні здійснювали відшкодування процентів за рахунок зростання собівартості, а значить, через підвищення цін, які, у свою чергу, відшкодовувалися з кишені громадян. Такий механізм має місце й сьогодні, тільки в менших масштабах, оскільки дедалі більше і більше держава через Національний банк, бюджетну та податкову системи і з допомогою інших засобів контролює рух фінансових коштів. Зауважимо, що державний контроль ще на надто низькому рівні, якщо мова йде про тіньову економіку.

По-друге, хоча правова система України перебуває на стадії активної законодавчої діяльності, а правовий інвестиційний режим в Україні регулюється понад десятьма спеціалізованими інвестиційними законами, активної вітчизняної і зарубіжної інвестиційної діяльності в Україні не спостерігається. Така тенденція пов'язана не тільки з законодавчою діяльністю, а й з економічними, політичними і соціальними тенденціями. Економічні процеси в Україні мають кримінальну напрямленість, а тіньовий характер розподільних і перерозподільних відносин підривають усю систему зацікавленості, надійності і перспективності розвитку інвестиційної діяльності. Крім того, самі закони про інвестиційну діяльність ні формально, ні змістовно не відповідають вимогам і потребам потенційних інвесторів у ринковій економіці. Надто велика лібералізація економіки в умовах нерозвинутості державного регулювання і низької виконавчої дисципліни і відповідальності призвела до появи анархії і невизначеності в економіці.

По-третє, надто низький рівень державного управління призводить до надмірного втручання в процес інвестування державних чиновників, виходячи з мотивації задоволення власного інтересу. Тобто, образно кажучи, державні чиновники займаються розбазарюванням фамільного срібла. У цьому аспекті має неабияке значення тіньовий експорт капіталу, який прямо зменшує вітчизняні інвестиційні можливості. В основі цього явища лежить недовіра власників капіталів до економічного режиму, бажання приховати капітали від непомірного оподаткування та посягань кримінальних структур. Тіньовий експорт капіталів лежить в основі отримання нелегальних доходів керівниками господарств і працівниками державних установ.

По-четверте, акумулювання вітчизняного капіталу за кордоном створює сьогодні головну проблему -- проблему повернення їх у вигляді інвестицій на Батьківщину. Це явище має двояку, суперечливу властивість. З одного боку, власники цього капіталу зацікавлені в поверненні цих коштів на Батьківщину, оскільки норма прибутку в Україні з урахуванням можливостей офіційної та тіньової економіки значно перевищує норму прибутку від використання цих коштів за кордоном. З іншого боку, тіньовий характер зазначеного капіталу стримує його повернення внаслідок високого ступеня ризику, що пов'язано з необхідністю обґрунтування походження коштів, які використовуються для особистого споживання, закупівлі високовартісної техніки, автомобілів, нерухомості тощо. Крім того, ризик обумовлений ще й необхідністю отримання офіційних кредитних та інвестиційних ресурсів, участі в приватизації, нейтралізації переслідувань тіньової діяльності державними органами.

По-п'яте, в Україні відсутня програма державного стимулювання іноземного інвестора через механізм участі в процесі приватизації. Механізм приватизації в Україні, власне, націлений лише на приватизацію як на процес зміни власника, тоді як питання інвестицій залишилися поза увагою цього процесу.

До важливих напрямів адаптивної інвестиційної політики країни в умовах здійснення реформ можна було б віднести: переорієнтацію інвестиційних потоків у розвиток наукомістких галузей за одночасного створення сприятливого інноваційного клімату, зосередження інноваційної діяльності на підприємствах, в асоціаціях, технопарках; використання біржового механізму для прискореного розвитку інвестиційних процесів зі створенням необхідної інфраструктури, інституційно-правового й економічного середовища для самостійної інноваційної діяльності суб'єктів господарювання. Такий підхід дозволив би здійснити технологічну реструктуризацію виробництва, націленого на досягнення конкурентних переваг вітчизняних виробів на світовому ринку. Це важливо не тільки з позицій розвитку експортного потенціалу, а й для утримання внутрішнього ринку.

Відомо, що одним із протидіючих факторів залучення іноземних інвестицій в економіку України є інфляція, фінансова та валютна нестабільність. Водночас без інвестицій неможливе фінансове оздоровлення економіки. Сьогодні Уряд України використовує монетарні інструменти стабілізації економіки, що призвело до різкого спаду виробництва та у зв'язку з цим ще більше загострило проблему фінансового голоду. М. Фрідман правильно зауважив, що достатньо забезпечити стабільність грошової одиниці, як виробництво під впливом конкуренції та інших важелів ринку само почне зростати і саморегулюватися. Тут ми забуваємо головне, що рецепт М. Фрідмана стосується уже сформованої ринкової економіки, де діє механізм ринкової конкуренції, якою, звичайно, не є економіка України.

Вважаємо, що для стабілізації економіки України сьогодні слід використати концепцію Д. М. Кейнса про те, що в умовах спаду економіки ефективний попит, що стимулює виробництво, повинен регулюватися державою за допомогою сильного захисту населення і дійсного рівня його доходів з регулюванням ставки процента й активізації інвестиційних механізмів інноваційної діяльності підприємств.

Важливим напрямом державного впливу на поліпшення інвестиційного клімату в Україні є легалізація вітчизняних капіталів та їх переведення з тіньової економіки на ринок інвестиційних ресурсів. Ця проблема в сучасних умовах не вирішується однозначно, у суспільстві є різні думки і настрої щодо цього питання. Однак Уряд України вважає, що такий резерв інвестування має бути задіяний і ніяк не може розробити ефективний комплекс заходів щодо його повернення в офіційну економіку. За оцінкою Кабінету Міністрів, тільки за рахунок легалізації тіньових капіталів протягом року в економіку повинно було б повернутись в 1997 р. близько 7 млрд грн, а бюджетні надходження повинні були зрости більше ніж на 1,5 млрд грн [30]. Як стверджує практика, зазначені вище сподівання на приплив інвестиційних надходжень на сьогодні в Україні не виправдались.

Необхідно також зазначити, що державне регулювання ринку інвестиційних ресурсів недостатньо орієнтоване на пожвавлення інвестиційного процесу і потребує суттєвого поліпшення. Таке поліпшення має базуватися на використанні методів так званої позитивістської негативної мотивації. До перших слід віднести стимулювання надходження інвестицій в економіку країни за допомогою системи заохочень. Негативна мотивація для інвестування полягає в захисті внутрішнього та іноземного інвестора і розробленні системи каральних санкцій за порушення їхніх прав.

За всієї важливості проведення активного державного регулювання інвестиційного процесу вкрай гострою є проблема його кадрового обслуговування. По суті, питання стосується створення відповідного інвестиційного менеджменту. На жаль, українським підприємцям і урядовцям сьогодні необхідно оволодіти основними навичками обґрунтування інвестиційних проектів, ознайомитися з вимогами щодо складання бізнес-планів. Це стосується як вітчизняного, так і іноземного інвестування. У сучасних умовах інвестор наважиться вкласти свої кошти тільки за умови гарантування їх повернення, причому з певним договірним процентом. Сучасний менталітет українських підприємців (а на приватизованих підприємствах директорат практично не змінюється) полягає в намаганні отримати кредити, як правило, у валютній формі, використати їх для своїх цілей і не нести за це практично ніякої відповідальності. Дуже живуча психологія адміністративної системи, де за надані кошти відповідальність була мінімальна, практично не економічна, при цьому жодних гарантій ефективного вкладення капіталів господарники не давали.

В Україні дуже мало справжніх спеціалістів з інвестиційного проектування. На жаль, ті техніко-економічні обґрунтування проектів, які використовувалися ще кілька років тому, сьогодні не просто застарілі, а зовсім не вписуються в сучасну економічну систему. Досвід показує, що більшість інвестиційних проектів надзвичайно слабо розроблені з погляду інвестиційного ризику для потенційного інвестора і гарантій передбаченої прибутковості. При поданні таких проектів використовується надзвичайно багато технічних термінів, що для іноземного інвестора ускладнює їх прочитання і розуміння. Досить часто система ризиків зводиться до глобального та форс-мажорного ризику і мало уваги приділяється локальним та господарським ризикам, що для інвестора є, по суті, головним. Для проектів, що розробляються, характерна недостатня вивченість кон'юнктури ринку інвестиційних ресурсів чи виготовлюваної продукції. Ці та інші недоліки інвестиційного менеджменту впливають на надходження капіталовкладень і знижують їх рівень та націленість на внутрішній ринок України.

Практика інвестування в розвинутих країнах показує, що активна інвестиційна політика виявляється успішною за потужного механізму залучення грошових вкладів населення (у тому числі і вивезених за кордон) та оборотних коштів підприємств; при розвинутому ринку цінних паперів, за умов ефективного використання можливостей лізингових і страхових компаній, інвестиційних фондів, іпотечного кредитування.

На підставі викладеного можна дати такі рекомендації щодо визначення напрямів інвестиційної політики:


Подобные документы

  • Теоретичні аспекти державного регулювання ринкової економіки: сутність, моделі (кейнсіанська, неокласична) та методи (адміністративні, правові). Економічні риси і аналіз розвитку економіки України на сучасному етапі. Держава і ринок: шляхи партнерства.

    курсовая работа [3,2 M], добавлен 18.11.2010

  • Сутність держави та її еволюція. Державна власність. Підприємництво в державному секторі. Суспільні блага і послуги. Сутність та структура економічних функцій держави. Економічна політика держави. Основні моделі державного регулювання економіки.

    книга [62,9 K], добавлен 14.07.2008

  • Держава як інститут політичної влади. Участь держави в керуванні ринковим господарством. Обставини, що впливають на її економічні функції. Від політики "соціальної держави" до політики "ефективної держави". Глобалізація та формування балансу інтересів.

    контрольная работа [34,4 K], добавлен 03.12.2010

  • Процес прийняття рішення на стратегічному й оперативному рівнях. Основи кількісного та якісного аналізу підприємницьких ризиків. Розрахунок коефіцієнта абсолютної економічної ефективності. Вибір методів оцінки відповідних економіко-математичних моделей.

    контрольная работа [22,3 K], добавлен 01.03.2016

  • Історія виникнення ринку, його основні поняття та функції. Класифікація кризових явищ економіки. Необхідність та роль державного контролю у системі ринкових відносин. Проблеми становлення ринку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки.

    курсовая работа [1,0 M], добавлен 27.12.2010

  • Економічні функції держави в ринковій економіці. Взаємозв'язок між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Національна модель ринку і державного регулювання економіки.

    реферат [14,8 K], добавлен 03.09.2007

  • Формування грошово-кредитної політики України за нових економічних відносин. Інституціональний аспект аналізу грошово-кредитної політики. Досягнення і проблеми макроекономічної стабілізації грошово-кредитної моделі. Удосконалення і приорітети розвитку.

    курсовая работа [72,4 K], добавлен 02.10.2007

  • Проблеми забезпечення енергетичної безпеки України крізь призму трансформації моделі взаємовідносин на енергетичних ринках від пострадянської до ринкової. Суперечності державної політики та реальних кроків з реалізації, причини уникнення прийняття рішень.

    статья [34,8 K], добавлен 11.10.2017

  • Основні принципи побудови і характерні особливості процесу кластеризації. Підвищення конкурентоздатності економіки України. Створення та функціонування кластерів в державі. Підтримка малих та середніх сучасних підприємств в пріоритетних регіонах.

    статья [282,6 K], добавлен 30.03.2015

  • Аналіз сучасного стану державного сектора української економіки. Сутність і класифікація політичних ризиків, методи їх оцінки та вплив на національну економіку різних країн. Дослідження проблем України, що призводять до зростання загального рівня ризиків.

    научная работа [40,4 K], добавлен 13.03.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.