Політична економія

Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати доход, то до нього треба віднести і вкладення у робочу силу. Цей підхід, запропонований Г. Беккером, Дж. Мінсером та іншими вченими, має назву "концепції людського капіталу". Під ним розуміють витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда (навчання в школі, вузі, на виробництві, піклування про власне здоров'я).

Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея.

Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як народногосподарські (макроекономічні). З погляду підприємця капітал є сумою вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби. З цієї точки зору принциповим моментом є співвідношення між власним і чужим капіталом.

Для того щоб зрозуміти, звідки береться надлишок над авансованим капіталом, треба проаналізувати процеси, що відбуваються безпосередньо у фазі виробництва, тобто є результатом свідомих дій підприємця. При цьому слід абстрагуватися від таких факторів зростання капіталу, як нечесна торгівля, крадіжка майна тощо, оскільки інакше не можна зрозуміти, чому може зростати багатство суспільства в цілому, а не лише окремих осіб.

Отже, треба виключити всі можливі порушення економічних законів (особливо закону вартості) та існуючих юридичних настанов, розглядаючи проблему абстрактно. Крім того, можна знехтувати тими зовнішніми економічними факторами, що суттєво впливають на діяльність виробника, -- реалізацією продукції та зміною цін на фактори виробництва, перерозподілом доходу, що здійснюється державою.

Припустімо, що певне підприємство виробляє окремі елементи для комп'ютерів. На придбання господарських будівель і устаткування витрачено 1200 тис. г. о., на закупівлю комплектуючих виробів, додаткових матеріалів, оплату електроенергії тощо щомісяця треба витратити 800 тис. г. о.; найнято 10 працівників з середньою місячною заробітною платою 6000 г. о. Місячне виробництво становитиме 1000 певних елементів, кожен з яких згідно з контрактом, підписаним з комп'ютерною фірмою, буде коштувати 1000 г. о. Отже, загальна сума реалізації становитиме 1000 тис. г. о. за місяць.

Для того щоб визначити, чи буде виробництво вигідним, тобто чи зросте капітал, треба порівняти виручку від проданої продукції з витратами на її виготовлення. В нашому випадку сума місячного чистого доходу (за умови, що все основне устаткування функціонує в середньому протягом 10 років, отже, місячна сума зносу його -- 10 тис, г. о.) становитиме: 1 000 000 - (10 000 + 800 000 + + 60 000) = 130 000 г. о.

Однак виникає питання: завдяки яким факторам виробництва, частин капіталу виник цей надлишок? Для того щоб відповісти на це питання, треба розглянути кожен з цих факторів окремо. Зупинимося передусім на постійному і змінному капіталі. Якщо взяти кошти, вкладені в купівлю будівель і основного устаткування (1200 тис. г. о.), то у вартість місячного продукту включається 1/120 їхня частина (1 200 000 : 10 : 12), тобто 10 тис. г. о. Якщо підприємство нормально працюватиме впродовж усього періоду функціонування цих засобів виробництва, то через 10 років воно просто поверне авансовану суму -- 1200 тис. г. о. Очевидно, що ніякого зростання капіталу в цьому випадку немає.

Далі розглянемо виробничі витрати, що їх підприємство несе щомісячно: сплачує рахунки за комплектуючі вироби, додаткові матеріали, електроенергію, воду, транспортні послуги тощо. їх величина, якщо не враховувати можливі коливання кон'юнктури на ринках цих товарів, послуг тощо, з місяця в місяць є однаковою -- 800 тис. г. о., і ця сума щомісяця повертається до підприємства як частина вартості реалізованої продукції. Отже, в цьому випадку жодного зростання капіталу немає.

Останній фактор -- наймані робітники. Згідно з контрактом місячна зарплата одного працівника становить у середньому 6000 г.о. Завдяки чому наймані робітники можуть бути фактором зростання капіталу? Відповідь на це питання криється у характері найманої праці як такої. її виконують за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові; цим процесом керує власник засобів виробництва; результати виробництва не належать безпосередньому виробникові. Однак, попри це наймана праця залишається працею, що за умов товарного виробництва зберігає притаманні праці товаровиробника ознаки: вона утворює завдяки своєму подвійному характеру споживну вартість і вартість товару. Отже, підприємець наймає працівників саме тому, що їхня праця може створювати вартість, на відміну від засобів виробництва, які, не створюючи вартості, лише переносять власну вартість на продукт.

Власник засобів виробництва, наймаючи робітника, на перший погляд, купує його працю, але це не так, оскільки працю як таку купити неможливо. Праця -- це процес, в якому створюються матеріальні та нематеріальні блага. Те, що купує власник засобів виробництва, -- це специфічна риса людської особистості, її здатність до праці. її й називають робочою силою.

Робоча сила є сукупністю фізичних і духовних здібностей, які людина використовує в процесі виробництва. Як і будь-який інший товар, вона має вартість. Вартість товару "робоча сила" визначається тією кількістю суспільне необхідної праці, яка потрібна для відтворення працівника як такого у всій сукупності його фізичних та інтелектуальних рис. Оскільки для робочої сили властиве поступове зношування (тривалість найпродуктивнішого періоду її функціонування становить приблизно 40--45 років), то до суспільне необхідних витрат на відтворення робочої сили мають входити витрати на утримання сім'ї.

Отже, вирішення проблеми джерела зростання капіталу в подвійному характері товару "робоча сила". Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар -- робочу силу -- на основі його вартості, що становить основу заробітної плати. Споживання цього товару відбувається в процесі виробництва, тому вартість, створювана робітником завдяки абстрактному характеру своєї праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у вигляді платні. В іншому разі підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже, вартість, створена робочою силою, має бути більшою, ніж вартість самої робочої сили.

Продовжимо аналіз процесу виробництва капіталу. Місячна вартість робочої сили, необхідної для виробництва певних елементів комп'ютерів, становитиме 60 тис. г. о., а чистий доход -- 130 тис. г. о. (13 тис. г. о. на одного працівника). Це означає, що робітник отримує за свою працю не повну вартість продукту, створену ним (19 тис. г. о.), а лише певну частину, величина якої в цілому достатня для відтворення працівник як такого. Цей надлишок над вартістю робочої сили К. Маркс назвав додатковою вартістю. Він детально обґрунтував зроблений ще Д. Рікардо висновок про те, що найманий робітник отримує у вигляді заробітної плати лише частину створеної ним вартості й поклав його в основу теорії додаткової вартості.

З погляду зростання вартості капітал можна поділити на дві частини: постійний, уречевлений у засобах виробництва, вартість якого в процесі виробництва залишається незмінною, і змінний, представлений робочою силою, вартість якого в процесі виробництва змінюється, зростає. Виходячи з цього, структуру вартості товару, виробленого із застосуванням найманої праці, можна подати так:

W = c + V + m,

де с -- вартість постійного капіталу, перенесена на продукт; V -- вартість змінного капіталу; т -- додаткова вартість.

Висновок про те, що нову вартість в цілому і додаткову, зокрема, створює робоча сила, а засоби виробництва лише переносять свою вартість на продукт, не означає, що постійний капітал не відіграє ніякої ролі у виробництві додаткової вартості. Безпосередньо не створюючи її, він є найважливішим фактором, що впливає на розміри додаткової вартості. Процес праці неможливий без знарядь і предметів праці, отже, і виробництво вартості та додаткової вартості без них неможливе. І навпаки, без живої праці, носієм якої є робоча сила, засоби виробництва не можуть функціонувати.

Аналіз впливу цих факторів виробництва на величину нової вартості було здійснено американськими вченими К, У. Коббом та П. X. Дугласом (так звана виробнича функція). За їхніми розрахунками, проведеними в середині 50-х років на матеріалах американської економіки, внесок живої праці у зростання національного доходу становив 3/4, а капіталу (знаряддя праці) -- 1/4.

Постійний капітал впливає на створення вартості завдяки підвищенню ефективності живої праці: чим досконаліші засоби виробництва, тим більшу вартість може створити робоча сила за певний проміжок часу, тим більшою може бути величина додаткової вартості. Використання досконаліших засобів виробництва потребує й вищого рівня кваліфікації робітника.

Розглянемо робочий день найманого робітника. Оскільки робітник отримує у вигляді еквівалента вартості своєї робочої сили тільки частину створеної ним нової вартості, то на себе він працює лише частину робочого часу. Отже, його робочий день поділяється на дві частини: час, за який створюється еквівалент вартості робочої сили, і час, за який створюється додаткова вартість. Перший можна назвати необхідним робочим часом; другий -- додатковим робочим часом. Впродовж необхідного робочого часу створюється вартість тієї частини продукту, що витрачається на задоволення особистих потреб працівника, тобто необхідного продукту. Протягом додаткового часу створюється додатковий продукт, вартість якого є джерелом доходів підприємців та задоволення потреб членів суспільства, безпосередньо не зайнятих виробництвом, і суспільства в цілому. Поняття необхідного і додаткового часу, необхідного і додаткового продукту є загальноекономічними і відбивають відносини виробництва взагалі,

Рис. 1. Структура робочого дня найманого працівника

незалежно від історично визначених соціально-економічних відносин. Співвідношення між цими частинами робочого часу характеризує ефективність суспільного виробництва за тих чи інших умов: чим вища частка додаткового часу в сукупному робочому часі, тим ефективніше функціонує виробнича система, і навпаки. Так, робочий день людини за умов первісного суспільства майже на 100 відсотків складався з необхідного часу, відповідно весь продукт був необхідним. Наявність додаткового продукту була не правилом, а винятком. В умовах сучасного виробництва значну частку робочого дня становить саме додатковий час.

За умов товарного виробництва, особливо ринкової економіки, необхідний і додатковий продукт набувають вартісної форми, виступають відповідно у вигляді вартості робочої сили та додаткової вартості.

Структуру і результати робочого дня найманого робітника наведено на рис. 1.

Величина чистого доходу підприємця зумовлена не лише величиною додаткової вартості, що склалася за рахунок найманої праці. Так може бути лише в тому разі, коли індивідуальні витрати праці на підприємстві збігаються з суспільними, а останні -- з вартісною оцінкою продукту споживачами, іншими словами, коли індивідуальна вартість продукту капіталу дорівнює його ринковій ціні. Проте такий випадок є винятком, а не правилом у конкурентній економіці. Отже, вироблена додаткова вартість найчастіше не збігатиметься з фактично отриманим чистим доходом, а більша або менша від нього.

Основні положення теорії додаткової вартості сформульовані К. Марксом. Сутність його концепції можна коротко подати так:

умовою виробництва додаткової вартості є повне відчуження найманого робітника від засобів виробництва, внаслідок чого повністю змінюється співвідношення між живою та уречевленою працею: не виробник споживає засоби виробництва, а, навпаки, засоби виробництва, "споживають" виробника;

відчуження працівника від засобів виробництва і управління процесом виробництва призводить до того, що останній нібито не має жодного відношення до результату своєї праці -- товару. Товар, вироблений найманим робітником, стає приватною власністю господаря засобів виробництва;

усе це дає змогу власникові капіталу, реалізуючи продукцію, виплачувати найманому робітникові лише частину створеної ним вартості, привласнюючи собі надлишок над вартістю необхідного продукту -- додаткову вартість;

оскільки меж для зростання капіталу немає, власник капіталу всіляко намагається збільшувати свою частку в новій вартості, тобто посилює експлуатацію робочої сили, внаслідок чого становище робітника з часом погіршується як абсолютно, так і відносно.

Можна вважати, що ці основні положення виходили з реального становища безпосереднього виробника в період вільної конкуренції (том І "Капіталу" вийшов друком 1867 р.). Проте подальший перебіг подій показав, що в процесі виробництва додаткової вартості відбуваються суттєві зміни.

По-перше, змінилася роль суб'єктивного фактора в процесі виробництва: якщо за часів К. Маркса результати виробничої діяльності зумовлювалися тим, наскільки ефективно засоби виробництва "споживали" робочу силу, то тепер вони все більше залежать від того, як їх використовує робітник, наскільки він зацікавлений в ефективному виробництві.

По-друге, відбулися радикальні зміни в структурі найманого персоналу: різко зменшилася частка працівників, зайнятих фізичною працею (а саме таку працю виконували більшість робітників у XIX ст.) і виготовленням матеріальних благ, натомість різко зросла частка працівників, що зайняті духовною, творчою діяльністю і виробляють не матеріальні блага, а послуги, ідеї, нові знання. Так, у СІЛА, за даними на середину 80-х років, частка найманих робітників, які працюють у промисловості, становила 44,7 відсотка загальної кількості найманих робітників у всіх галузях господарства; торгівлею та управлінською діяльністю зайнято 53,7 відсотка, безпосередньо у сільському господарстві, що стало частиною складного агропромислового комплексу, -- 1,6 відсотка. Відповідні дані для України на кінець 80-х років становили 47,9; 32,7; 19,4 відсотка.

Частка працівників, що займаються переважно творчою працею, а отже, потребують більш високого рівня освіти, у СІЛА дорівнює 44 відсотки, Німеччині -- 40, Великобританії --50, Японії -- 45 відсотків і має чітку тенденцію до подальшого зростання. Відповідно до деяких прогнозів після 2000 р. практично всі додаткові робочі місця у промислове розвинених країнах заповнюватимуть працівники лише з вищою освітою.

По-третє, докорінно змінилися відносини між найманим робітником і власником капіталу в процесі виробництва. Сучасне високотехнологічне устаткування потребує сумлінної професійно компетентної роботи персоналу, а науково-технічна творчість -- польоту думки, не стримуваного нагальними повсякденними турботами про хліб насущний. Для стимулювання творчого внеску в результати роботи підприємств у багатьох компаніях, що досягай всесвітнього визнання як лідери технічного прогресу, практикується розповсюдження серед працівників акцій підприємства, розвивається система участі в прибутках та управлінні виробництвом. Численні західноєвропейські та північно-американські компанії намагаються запозичити накопичений у японських корпораціях досвід створення "корпоративної сім'ї. Отже, ступінь відчуженості виробника від засобів і результатів виробництва порівняно з умовами XIX ст. відчутно знизився, а розподіл нової вартості став сприятливішим для нього. Про це свідчать як підвищення добробуту більшої частини найманих верств суспільства, так і зростання частки оплати праці у національному доході, виходячи з розрахунків на основі виробничої функції факторів, тобто впливу всіх факторів виробництва на зростання національного доходу (у США -- 60, в Японії --- 75 відсотків).

До цього можна додати також суттєві зрушення у відносинах власності. Якщо за часів К. Маркса власником капіталу був індивідуальний капіталіст, то тепер все частіше йдеться про інституціоналізацію власності, насамперед у великих компаніях. Так, серед акціонерів різко зростає частка інституцій -- банків, пенсійних та страхових фондів, інших юридичних осіб. У США співвідношення між вартістю акцій, що знаходяться в руках юридичних, з одного боку, та фізичних осіб -- з іншого, становить 1 : 1, у країнах Західної Європи воно вище, в Японії -- 7:3. Отже, власність на засоби виробництва стає анонімною, деперсоніфікованою.

Усе це стосується країн, у яких за часів К. Маркса бурхливо розвивалося підприємництво у виробництві. Тепер їх називають промислове розвиненими, в них утверджується соціальне орієнтоване ринкове господарство. Країни, які належать до тих, що розвиваються, і тепер застосовують описані в "Капіталі" методи експлуатації найманих робітників.

Оскільки додаткову вартість створює робоча сила, то зростання капіталу слід вимірювати відношенням додаткової вартості до змінного капіталу:

Отже, норма додаткової вартості, на відміну від норми прибутку, характеризує зростання не всього капіталу, а лише його змінної частини, що випливає з аналізу процесу виробництва додаткової вартості.

Норма додаткової вартості є відносним показником. Абсолютна величина її (маса) може бути визначена множенням норми додаткової вартості на величину змінного капіталу:

M = m^/V

або

М= kvn,

де А -- середня норма додаткової вартості; V-- середня вартість одиниці робочої сили; n -- кількість найманих робітників.

У наведеному прикладі норма додаткової вартості округлено становитиме:

відсотків

Маса додаткової вартості округлено дорівнюватиме:

m = 2,17 * 6000 * 10 = 130 000 г. о.

Оскільки метою підприємця є отримання додаткової вартості, він прагне отримати її у якомога більшому обсязі. Для збільшення маси додаткової вартості найпростіше найняти за тією самою ставкою місячної платні (6000 г. о.) додаткову кількість робітників. Нехай кількість зайнятих у нашому прикладі збільшиться на 50 відсотків і досягне 15 чол. Це, на перший погляд, дає можливість збільшити виробництво додаткової вартості на 50 відсотків, тобто до 130 000 + + 65 000 = 195 000 г. о. Однак для цього потрібні не тільки кошти на зростання фонду заробітної плати, а й додатковий постійний капітал для обладнання нових робочих місць і придбання більшого обсягу комплектуючих виробів, матеріалів тощо, тобто для збільшення на 50 відсотків маси додаткової вартості треба відповідно збільшити весь авансовий капітал. Зазначимо, що це збільшення буде дещо меншим, ніж відсоткове зростання змінного капіталу, тому що будуть економитися ті елементи постійного капіталу, зростання яких не потрібне (наприклад, якщо додаткові робітники будуть розміщені на тих самих виробничих площах) або темпи зростання яких відставатимуть від зростання фонду заробітної плати, як, наприклад, по умовно-постійних витратах, зокрема витратах на управління тощо.

Джерелами коштів для збільшення капіталу можуть бути додаткова вартість, накопичена за певний проміжок часу, тобто фонд нагромадження, фонд амортизації, банківський кредит, фінансування підприємства за рахунок державних коштів, а також розпродажу майнових паїв підприємств (акцій). Очевидно, що головним джерелом збільшення капіталу для невеликого підприємства може бути саме фонд нагромадження. Як же можна збільшити його? Якщо абстрагуватися від пропорції розподілу додаткової вартості на фонди споживання і нагромадження, відповідь може бути однозначною: треба збільшити додаткову вартість, не збільшуючи на перших етапах розмір свого капіталу, тобто не застосовуючи працю додаткових робітників.

Цю проблему можна вирішити двома основними шляхами:

а) поставити робітника в умови, за яких він буде за ту саму платню більше працювати;

б) удосконалювати виробничий процес так, щоб індивідуальна вартість товару була нижча за суспільну.

Перший шлях можна реалізувати подовженням робочого дня або підвищенням інтенсивності праці. В першому випадку при незмінному необхідному робочому часі збільшується тривалість робочого дня; в другому при зовні незмінній тривалості робочого дня змінюється співвідношення між необхідним і додатковим робочим часом на користь останнього (проте за цією зовнішньою видимістю криється те саме подовження робочого дня, тому що робітник повинен за ту саму платню віддавати більше своєї праці). Оскільки цей спосіб збільшення додаткової вартості пов'язаний з абсолютним збільшенням кількості праці, яку виконує найманий робітник, його називають виробництвом абсолютної додаткової вартості, а додаткову вартість, вироблену завдяки цьому, -- абсолютною додатковою вартістю.

Зазначимо, що додаткові витрати праці при виробництві абсолютної додаткової вартості потребують з боку робочої сили додаткових коштів для відповідної компенсації цих витрат, оскільки в противному разі матиме місце неповне відтворення робочої сили. Тому, якщо не брати до уваги тих випадків, коли робітник вимушений силою економічних умов (наприклад, ситуація на ринку праці) віддавати без відповідної компенсації додаткову кількість своєї праці при збільшенні робочого дня чи посиленні інтенсивності праці, підприємство буде нести всезростаючі витрати на додаткову оплату робочої сили, що призведе до зниження норми додаткової вартості. Крім того, за певними межами подовження робочого дня настає виснаження робочої сили, яке вже не може бути компенсоване будь-яким підвищенням заробітної плати. Отже, виробництво абсолютної додаткової вартості може відбуватися у досить обмежених межах, що їх висуває характер відтворення товару робоча сила.

Зі зростанням тривалості робочого дня до певної межі зростає також величина абсолютної додаткової вартості, після чого вона починає скорочуватися, що означає перевищення витрат на компенсацію робітникам за збільшення обсягу праці над зростанням додаткової вартості, досягнутим завдяки цьому. І знову в процесі конкурентної боротьби окремі підприємства починають застосовувати науково-технічні та організаційні нововведення, що знижує їхні індивідуальні витрати виробництва порівняно з суспільне необхідними. Такі підприємства отримують надлишкову вартість. Інші підприємства або вводять подібні нововведення, або розорюються. Знижені витрати виробництва стають суспільне необхідними і зникає надлишкова вартість, що існувала. І все розпочинається по новому колі.

Для того щоб не дати можливості окремим підприємцям, які, користуючись скрутними обставинами певної частини працездатного населення, прагнуть надмірно використовувати трудовий потенціал суспільства, у більшості розвинених країн держава регулює тривалість робочого дня. Проте фактично відпрацьований середнім робітником час, як правило, дещо довший. Так, наприкінці 80-х років у Японії робітник відпрацьовував у середньому за рік 2150 год., у СІЛА -- 1950, у Німеччині -- 1650 год.

Найвигіднішим з погляду як підприємця, так і найманого робітника є вдосконалення виробничого процесу, впровадження нових технологій і засобів виробництва, підвищення кваліфікації робітників, організаційні новації. Все це підвищує ефективність живої праці, що веде до збільшення виробництва споживних вартостей за одиницю часу (або зменшення витрат часу на виробництво одиниці продукції), тобто до підвищення продуктивної сили живої праці. Оскільки таке підвищення відбувається лише на окремому підприємстві, то це підприємство, реалізуючи свою продукцію за цінами, що встановлюються відповідно до рівня суспільне необхідних витрат, отримує додаткову вартість, вищу за середню в цій галузі, або надлишкову додаткову вартість. Величина останньої залежить від того, наскільки відрізняються витрати постійного і змінного капіталу від суспільне необхідних.

Особливість надлишкової вартості за умов дрібного виробництва полягає в тому, що вона не має постійного характеру. Лише за умов висококонцентрованого виробництва вона стає більш-менш сталою частиною отримуваної підприємством додаткової вартості. Проте конкурентна боротьба примушує вдосконалювати виробництво, внаслідок чого зменшуються суспільне необхідні витрати. Як наслідок, надлишкова вартість, що утворилася за умов виробництва, що існували раніше, поступово зменшується, доки не зникне зовсім.

Зниження суспільне необхідних витрат зумовлює зниження цін реалізації продукції галузі. Аналогічні процеси відбуваються у всіх сферах виробництва, що призводить до зниження вартості багатьох товарів. Якщо таке зниження охоплює виробництво товарів народного споживання, то знижується вартість товару "робоча сила". Оскільки за ту саму кількість грошей робітник може купити більшу кількість товарів, з'являється можливість за рахунок цього збільшити додаткову вартість. Остання, що виникає завдяки скороченню частки необхідного робочого часу і відповідному збільшенню додаткового робочого часу, називається відносною додатковою вартістю.

На відміну від надлишкової додаткової вартості відносна додаткова вартість, по-перше, має стабільний характер; по-друге, виробляється на всіх підприємствах, що застосовують найману робочу силу; по-третє, є результатом підвищення суспільної, а не індивідуальної продуктивної сили праці.

Відносна додаткова вартість виникає лише за умов технічного прогресу, чим вищі його темпи, тим можливості для виробництва її також вищі. Зауважимо при цьому, що високі темпи технічного прогресу потребують великих суспільних витрат на підготовку робочої сили, а отже, породжують тенденцію, протилежну зниженню частки необхідного часу.

До цього моменту в цілому виходили з того, що зростання капіталу зумовлене тим, що робоча сила створює вартість, величина якої більша, ніж витрати підприємця на оплату робочої сили.

Інший підхід до джерела зростання капіталу сформульований у теорії " граничної продуктивності". Витоки цієї теорії знаходимо у К. Менгера і теоретиків неокласичного напряму -- А. Маршалла, Ф. Вікстіда, К. Вікселя, а також у Дж. Хікса та П. Самуельсона. Ці вчені вважають, що кожний виробничий фактор (а до них належать насамперед капітал і праця) сплачується згідно з принципом рівності "граничної продуктивності". Збільшення обсягу необхідних для виробництва факторів здійснюється доти, поки вартісна величина граничного продукту цього фактора не зрівняється з його ціною.

"Гранична продуктивність" кожного фактора зі зростанням його обсягу знижується, оскільки приріст фактора на кожну додаткову одиницю не супроводжується відповідним зростанням обсягу вироблюваного за його допомогою продукту. Про це свідчать зміни виробничої функції, якщо виходити з того, що всі інші виробничі фактори залишаються незмінними.

Рис. 2. Оптимальний обсяг застосування капіталу

МР -- граничний продукт, рМР -- його вартість:

r -- величина позикового відсотка; К -- обсяг капіталу при праці, що дорівнює одиниці.

Для того щоб визначити обсяг використання того або іншого фактора, треба визначити ціну кожного з них. За умов вільної конкуренції ціна на вироблюваний продукт задається підприємству ззовні як сукупний результат взаємодії попиту та пропозиції. Доки вартість граничного продукту капіталу перевищуватиме ціну додаткової одиниці капіталу, підприємець збільшуватиме застосування цього фактора. Це триватиме доти, поки вартісний обсяг граничного продукту не зрівняється з ціною капіталу. Такий обсяг застосування фактора "капітал" дає підприємцю максимальний обсяг перевищення доходу над витратами.

Після того як вартість граничного продукту і ціни капіталу зрівняються, застосування кожної додаткової одиниці капіталу призведе до зниження маси доходу, оскільки витрати перевищуватимуть після певного значення к' додатковий доход, який приноситиме кожна нова одиниця капіталу (рис. 19).

Оптимальний обсяг виробництва має дорівнювати витратам на фактори виробництва, тобто

де р -- ціна продукції; Р -- обсяг продукції; п -- кількість факторів виробництва; і -- порядковий номер фактора виробництва; V -- обсяг і-го фактора виробництва; р -- ціна 1-го фактора виробництва.

Отже, в цьому підході до аналізу зростання капіталу праця поставлена в один ряд з усіма іншими факторами виробництва.

2. Структура і функціонування капіталу підприємства нефінансової сфери

До підприємств нефінансової сфери належать усі ділові одиниці, що виробляють і реалізують товари, а також надають послуги. До них не належать банківські та інші кредитні установи, пенсійні, страхові, добродійні фонди та компанії. Прикладом такого підприємства може бути промислове підприємство.

Капітал підприємства складається з трьох частин:

знаряддя праці, запаси сировини, матеріалів тощо, тобто все те, що називають "засоби виробництва";

готова продукція;

гроші та грошові документи.

Підприємство насамперед має авансувати кошти для придбання факторів виробництва, тобто елементів постійного та змінного капіталу. Для цього потрібно вийти: а) на ринки засобів виробництва і вступити в економічні відносини з продавцями (ними можуть бути безпосередні виробники або оптові посередники); б) на ринок праці для придбання необхідної за кількістю і якістю робочої сили.

Отже, для нового підприємства капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал, функцією якого є придбання елементів виробничого капіталу.

За наявності засобів виробництва і робочої сили можна починати виробничий процес. Капітал тут виступатиме як виробничий капітал, функцією якого є виробництво товару і додаткової вартості.

Для одержання вартості та додаткової вартості у грошовій формі треба продати продукт капіталу: доставити товар на відповідний ринок, знайти покупця, При цьому капітал набуває форми товарного капіталу, головною функцією якого є реалізація товару і одержання додаткової вартості у грошовій формі.

Отже, капітал проходить три стадії і набуває відповідно трьох форм -- грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рух називають кругооборотом капіталу. Припинення руху на одній із стадій кругооборот призводить до порушення процесу зростання капіталу. Довга затримка в одній із функціональних форм капіталу веде до загибелі його.

На кожний певний момент для капіталу, зайнятого в певній сфері виробництва, характерне певне співвідношення між функціональними формами його. Абсолютний обсяг капіталу підприємства визначається насамперед оптимальним розміром підприємства цієї сфери, а отже, величиною виробничого капіталу. Так, для роздрібної торгівлі або побутових послуг великого капіталу не потрібно, тоді як, наприклад, машинобудування потребує значних капіталів, адже оптимальний розмір підприємства тут значно більший. Чим триваліший процес виробництва продукту, тим більшим має бути виробничий капітал.

Хоча саме виробничий капітал створює додаткову вартість, значна частина капіталу фіксується у грошовій формі. Мотиви, що характеризують поведінку підприємців, які тримають певну частину капіталу у цій формі, сформулював Дж. М. Кейнс:

трансакційний -- потреба в наявних грошах для забезпечення безперервності кругообороту капіталу;

перестороги -- бажання мати частину капіталу в найліквіднішій формі на випадок непередбачених подій;

спекулятивний -- бажання мати певний резерв, який можна при нагоді пустити в обіг для швидкого отримання прибутку (купівля-продаж цінних паперів або іноземної валюти);

економії -- висока ціна кредиту спонукає підприємців ефективніше використовувати власний капітал, а не брати позичку в банку.

Основними факторами, що впливають на розмір капіталу підприємства, є розмір виробничого капіталу (і зумовлений цим обсяг господарських операцій), відсоток за кредитні ресурси та інфляційні очікування (останній фактор сприяє зменшенню розміру грошового капіталу).

Розмір товарного капіталу обумовлений договірними і кредитними зобов'язаннями виробника, а також спекулятивними моментами -- бажанням продати дорожче, притримавши товар. Головними факторами тут є обсяг виробництва, стан ринку збуту, інфляційні очікування (в цьому випадку на відміну від грошового капіталу вони сприяють відносному зростанню товарного капіталу), організація збуту тощо.

Певне зростання вартості може мати місце на стадії обігу, коли продовжується процес виробництва, наприклад зберігання, розфасовування товару в торгових закладах.

"Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. -- М., 1978. -- С. 233--238.

Формула кругообороту капіталу Г -- Г ... В ... Т-- Г описує рух лише промислового капіталу, функцією якого є вироблення вартості та додаткової вартості. Однак крім реального існує також так званий фіктивний капітал, що уречевлений у різноманітних цінних паперах (ЦП). Скажімо, якщо певне підприємство, реальний капітал якого становить 2060 тис. г. о., випустить в обіг акції номінальною вартістю, що становитиме приблизно 50 відсотків вартості реального капіталу, тобто 1000 тис. г. о., які відповідатимуть вартості основного капіталу з урахуванням амортизації, і всі ці акції продаватимуться згідно з ринковою ціною за 3000 тис. г. о., то капітал підприємства ніби роздвоюється: одна його частина (реальний капітал) функціонує, весь час описуючи кругооборот Г -- Г... В ... Т -- Г', а інша або знаходиться в руках у власників акцій, або рухається у сфері обігу цінних паперів за формулою Г -- ЦП -- Г'. За певних обставин стає зрозумілою фіктивність капіталу, вкладеного в цінні папери: якщо підприємство стає банкрутом, його капітал, який має реальну вартість, можна продати за борги, тоді як цінні папери такого підприємства ніхто не купуватиме, а інвестований у них капітал знецінюється. Ілюзорність вартості фіктивного капіталу зумовлена тим, що вона визначається не величиною суспільне необхідної праці, уречевленої в певних благах, а величиною доходу, що припадає на цінні папери підприємства.

Про самостійність руху реального і фіктивного капіталів свідчать непоодинокі факти економічного життя: під час безпрецедентної біржової кризи жовтня 1987 р. сумарна вартість цінних паперів найбільших американських корпорацій зменшилася на ЗО відсотків, тоді як реальний капітал на ці досить різкі зміни майже ніяк не зреагував. Для найбільших промислових корпорацій співвідношення між реальним капіталом (активами) та номінальною вартістю акціонерного капіталу становило на 1989 р. З : 1. Така розбіжність дає змогу досить невеликим компаніям проводити агресивну фінансову політику, скуповуючи контрольні пакети акцій досить великих компаній, а потім розпродувати їх активи, отримуючи на цих спекулятивних операціях чималий зиск.

Оскільки капітал постійно знаходиться в русі, всі його три частини (грошова, виробнича і товарна) здійснюють кругообіг. Безперервний рух капіталу в сферах виробництва і обігу, послідовне повторення стадій кругообігу перетворюють його в оборот капіталу. Одиницею виміру одного обороту, тобто періоду, за який до підприємства повертається авансована вартість, є день. Показником кількості оборотів за певний проміжок часу вимірюється швидкість обороту капіталу:

n = 360 : О,

Отже, якщо капітал обертається один раз за 8 міс, то швидкість його обороту становитиме 1,5 обороту на рік. Вона залежить від того, як швидко обертаються частини капіталу.

Різні частини капіталу обертаються з різною швидкістю. Так, уречевлена частина капіталу (приміщення, виробничі будівлі) функціонує багато років, отже, обертається досить повільно. Оборот капіталу, вкладеного в основне технологічне обладнання, також охоплює кілька років. Це пов'язано з деякими особливостями функціонування засобів праці: вони функціонують у процесі виробництва впродовж кількох виробничих циклів і переносять свою вартість на продукт у міру втрати власної споживної вартості. Якщо певне обладнання може фізично функціонувати 10 років, то кожного року воно буде приєднувати до продукту 1/10 частину своєї вартості. Ці частини перенесеної вартості повертаються назад при реалізації продукції. Втрату засобами праці своєї вартості у процесі виробництва називають амортизацією, а накопичений завдяки цьому грошовий фонд підприємства, що призначений для зміни зношених знарядь праці та ремонту їх, -- амортизаційним фондом. Коли засоби виробництва переносять свою вартість на предмет праці повністю, вони вважаються повністю замортизованими і можуть бути замінені новими. Проте така заміна може відбуватися набагато раніше. Норму (верхню межу) амортизації встановлюють державні органи.

Відношення перенесеної за рік вартості знарядь праці до їхньої первісної вартості називають нормою амортизації: А

де А -- річна сума амортизації; П_в -- первісна вартість знарядь праці.

Зношування засобів праці відбувається під впливом двох факторів: виробничого використання і технічного прогресу. Перший зумовлений втратою споживної вартості, другий -- появою дешевших або досконаліших засобів праці. Відповідно розрізняють знос -- фізичний і моральний. За умов прискорення технічного прогресу саме моральний знос стає найвагомішим фактором амортизації засобів праці, що призводить до впровадження різних форм прискореної амортизації. Методи останньої дають можливість списувати більшу частину вартості устаткування вже в перші роки його функціонування. Завдяки цьому без особливих додаткових витрат можна підтримувати рівень поновлення основного капіталу, що має важливе значення за умов жорсткої конкуренції на ринку збуту продукції.

Частина капіталу, втілена у сировині, матеріалах, комплектуючих виробах, заробітній платі працюючих, авансується підприємством для кожного нового виробничого циклу і повністю повертається назад з вартістю кожної партії реалізованої продукції. Хоча з погляду виробництва додаткової вартості роль складових цієї частини капіталу докорінно відрізняється (робоча сила створює нову і додаткову вартість), щодо обороту вони нічим не відрізняються.

Частину капіталу у вигляді знарядь праці, що зберігає свою споживну вартість упродовж кількох циклів виробництва, переносячи її на продукт частинами, в міру зносу, яка також частинами повертається і утворює грошовий фонд амортизації, називають основним капіталом. Ту частину капіталу, що представлена предметами праці та заробітною платою, втрачає свою споживну вартість за один виробничий цикл, вартість якої повністю включається у вартість продукту і повертається на підприємство повністю разом з реалізацією кожної партії продукції, іменують оборотним капіталом.

Чим вище співвідношення між основним і оборотним капіталом на користь останнього, чим коротші виробничі цикли, тим швидше може обертатися капітал. Звідси стає зрозумілим, чому капітали, незначні за розміром, починають своє функціонування в тих сферах, де ефективний розмір підприємства не потребує великого капіталу (особливо оборотного), а авансова вартість досить швидко повертається назад: чим триваліший період обороту капіталу, тим більший треба авансувати оборотний, а отже, і весь капітал.

Підприємець повинен контролювати загальний оборот свого капіталу, тобто оборот авансованої ним вартості, і повернення цього капіталу до вихідної форми -- грошової.

3. Підприємництво: головні умови та принципи його здійснення

До умов формування підприємницького середовища належить наступне:

1) наявність прав власності і господарюючих суб'єктів на засоби виробництва, його продукт і дохід;

2) наявність певної сукупності прав і свобод (наприклад, вибі вида господарської діяльності, джерел фінансування, доступ до ресурсів, збут продукції та інше), тобто економічної незалежності суб'єктів господарської діяльності;

3) наявність певного господарського середовища, яке б забезпечувало реалізацію перших двох умов (ринково-конкурентний режим господарювання);

4) наявність сприятливого клімату серед населення;

5) правовий захист підприємництва;

6) державна підтримка підприємства в області фінансового та матеріально-технічного забезпечення.

Закон України "Про підприємництво" передбачає виконання у країні наступних принципів:

1) вільний вибір діяльності;

2) добровільне залучення до здійснення підприємницької діяльності;

3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників та споживачів виробленої продукції, установлювання цін відповідно до законодавства. При цьому "втручання" державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається. У цьому випадку дуже важливим є вибір форм взаємодіяльності господарюючих суб'єктів. В індустріально розвинутих країнах такою формою є контрактна система взаємовідносин між товаровиробниками. Це означає, що більшість угод здійснюється на основі письмової чи усної домовленості. У нашій же країні набуває розвитку така форма, як прямий договір між підприємствами;

4) вільне найняття робітників. Мається на увазі, що законодавство повинно бути так відпрацьовано, щоб робітник мав змогу запропонувати свою робочу силу відповідно до своїх бажань з одного боку. З другого боку, під час укладення трудового договору підприємець повинен забезпечити умови та охорону праці, його оплату не нижче встановленого мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії;

5) залучення та використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено чи необмежено законодавством. Для реалізації цього принципу дуже важливою є роль держави. Саме вона:

а) дає підприємцю землю;

б) передає державне майно (протягом приватизації);

в) сприяє організації матеріально-технічного забезпечення;

г) допомагає у підготовці та перепідготовці кадрів;

д) забезпечує інформаційне обслуговування підприємців.

6) вільне розпорядження прибутком, який залишається у фірмі після внесення платежу, встановленого законодавством. Виключаються з практики будь-які нормативні розподілення прибутку;

7) самостійне здійснення підприємцем-юридичною особою, зовнішньоекономічною діяльності, використання підприємствами належної йому частки валютного прибутку за власним розсудом.

Якщо проаналізувати мировий досвід, то перш за все потрібно відзначити серйозну підтримку дрібного бізнесу крупними підприємствами.

(Франчайзинг).

Ця система співпраці крупного та дрібного підприємництва здобула широке розповсюдження у США, країнах Західної Європи. Конкретно ця співпраця виявляє себе в:

1) виділення дрібному бізнесу кредитів на пільгових умовах;

2) консультування;

3) надання рекламних послуг;

4) надання права використання торгівельної марки;

5) здавання в оренду обладнання.

Наприклад, у США на основі системи франчайзингу в 1988р. функціонувало більше 0,5 млн. підприємств дрібного бізнесу, число зайнятих - 7,3 млн. ос.; сума продажу - 640 млрд. дол. за рік.

4. Основні типи і форми підприємства

В країнах розвиненою ринковою економікою підприємництво може бути виражено трьома основними типами:

1) дрібний бізнес, який засновується на приватній власності назасоби виробництва;

2) спільне підприємництво чи партнерство;

3) корпоративне підприємництво, яке засновується на акціонерній власності. Структура недержавного бізнесу у США

Типи підприємств	Кількість фірм %	Валовий дохід %
	1970	1980	1990	1970	1980	1990
Приватні фірми	78,3	73,8	68,4	11,4	7,1	4,9
Партнерство	7,8	8,8	10,3	4,5	3,5	4,4
Корпорація	13,9	13,9	21,3	84,1	89,7	90,7
Разом	101%	100%	100%	100%	100%	100%

За типом власності розпізнають наступні форми виробництва:

1) приватні фірми;

2) колективні підприємства з необмеженою відповідальністю;

3) товариства з обмеженою відповідальністю;

4) державні та муніципальні підприємництва (на Заході до їх числа також відносять підприємства зі змішаним капіталом);

5) об'єднання підприємств.

Під приватною фірмою розуміють індивідуальне підприємство, яке належить громадянину на правах власності, або членам його родини на правах спільної часткової власності.

По суті, це дрібне підприємництво.

В США у с/г - 11 млн. приватних фірм з доходом від 3,5 - 65 млн. дол. і лише 40 тис. - 3 млн. дол., а чистий дохід - 200 -300 тис. дол.

Під колективною формою підприємств і необмеженою відповідальністю розуміють таку організаційно-правову форм підприємницької діяльності, коли усі члени колективу несуть необмежену солідарну відповідальність по зобов'язанням підприємства усім своїм майном.

В країнах з розвиненою ринковою економікою ця форма подається партнерствами, кооперативами і колективами народними підприємствами. Наприклад, в США - 2млн. партнерств(близько 10% підприємств у сфері дрібного підприємництва). Кооперативи охоплюють лише 5 - 6 % виробленої продукції. Народні підприємства складають 3 - 4% . До колективних підприємств з необмеженою відповідальністю відносять також просте товариство і повне товариство.

Під простим товариством розуміють підприємство, яке засноване на взаємних зобов'язаннях учасників спільної справи про з'єднання капітальної та спільної діяльності.

Повне товариство - це така господарська форма, всі учасники якої (ті, що займаються торгівлею чи промислом у рамках однієї спільної фірми) відповідають, як солідарні боржники . Товариства обмеженої відповідальністю (ця форма популярна на Заході) - це така форма підприємницької діяльності, учасники якої - громадяни чи юридичні особи - об'єднуються для спільної господарської діяльності та відповідають по зобов'язаннях фірми лише у розмірі своєї частки у капіталі цієї фірми. При укладенні комерційних угод і визначенні виробничої програми достатньо чітко визначається міра фінансової та майнової діяльності кожного власника у процесі роботи фірми. У практиці Західних фірм обмеженою відповідальністю склад власників формується: або на основі установчого договору ; або між юридичними особами; або між окремими громадянами (керують громадяни).

У тому випадку, коли фірми обмеженою відповідальністю засновуються юридичними особами, керування фірмою здійснюється винятково найманими службовцями управління від власності. Визначення "Alt" - означає товариство з обмеженою відповідальністю. До товариств з обмеженого відповідальністю також відносять змішані товариства. Вони об'єднаннями кількох громадян чи юридичних осіб, які створені на основі договору між ними для спільної господарської діяльності та включають: дійсних членів ; членів - власників.

Дійсні члені несуть повну солідарну відповідальність по зобов'язанням товариства усім своїм майном, а члени - вкладники несуть відповідальність по зобов'язанням товариства у розмірі їх вкладів у капітал товариства. Цей різновид підприємства на заході визначається як "одномандатне товариство ".

Наступними різновидом фірм з обмеженою відповідальністю є акціонерне товариство, тобто об'єднання громадян чи юридичних осіб для спільної господарської діяльності. Його майно формується в основному за рахунок продажу акцій, які засвідчують право їх володаря на фіксовану частину капіталу акціонерного товариства. Акціонери несуть відповідальність по зобов'язанням лише у розмірі свого вкладу.

Існує 2 типи АТ: закриті та відкриті.

1). Закриті АТ - це форма, капітал якої розподілен на частини серед деякого числа власників. За кордоном ця форма стимулюється державою за допомогою знижування податкової ставки, наприклад в США на 5-25%.

2).АТ відкритого типу - це така форма , капітал якої розповсюджується шляхом відкритої підписки. Тому купити акцію може будь-яка людина .На Україні створення АТ здійснюється двома гіляками :

а). гіляком створення нових фірм на основі добровільного об'єднання капіталів незалежних підприємців;

б). шляхом перетворенням державних підприємств в АТ.

Державні та муніципальні підприємства.

Хочу відзначити, що за кордоном державних підприємств радянського типу дуже мало від 0-2%, але вони позбавлені можливості "робити бізнес "- тобто не мають ні юридичної, ні господарської незалежності. Ці підприємства, не сплачують податків на прибуток, тому що всі їх доходи та витрати належать державі.

У розвинених країнах є й інший тип державних підприємств, які визначають державний сектор. В Англії наприклад, держсектор припадає -25% ВВП і зайнято 25% самодіяльного населення. В США на частку держави припадає 20% основного капіталу, 40% - землі, 45% усіх електростанцій.

Державний бізнес у цьому випадку виступає у формах суспільних "публічних" корпорацій, або змішаних акціонерних товариств. Найбільш розповсюдженою формою є публічні корпорації (ПК). ПК засновуються урядовим наказом у формі АТ усі акції яких належать державі. Проте всі корпорації входять до системи органів державного самоуправління, вони лише узгоджують з ними плани своєї діяльності, контролюються ними. Щодо змішаних фірм, то їх акції належать як державі, так і приватним вкладникам.

Наступна форма підприємництва - об'єднання підприємств. Сюди відносять також їх види: асоціації; консорціуми; міжгалузеві і міжрегіональні союзи. У цьому випадку підприємства, що входять до составу об'єднання, зберігають свою самостійність і права юридичної особи.

Керуючі органи об'єднання, не володіють владою розпорядження щодо підприємств, які входять до об'єднання, і виконують свої функції на основі договорів з підприємствами.

Господарська асоціація - це договірні об'єднання організацій та підприємств, з метою господарських функцій. Учасники асоціації зв'язані менш жорстко, ніж у концерні.

Різновиди асоціації:

1) соціальна асоціація - це об'єднання підприємств, організацій та громадян, а інколи й державних інститутів для захисту громадян в будь-яких сферах діяльності.

2) змішана асоціація: для неї характерна як виробничо-господарська, так і соціальна діяльність.

5. Особливості підприємницької діяльності і функціонування капіталу в різних сферах економіки

Істотні відмінності в характері та джерелах зростання капіталу, структурі авансованого капіталу спричинені умовами його функціонування. Розглянемо ці відмінності на прикладі підприємств аграрного сектора, торгівлі та грошово-кредитної сфери.

Капітали, що функціонують в аграрній сфері, мають суттєві особливості порівняно з іншими капіталами виробничої сфери. По-перше, основним об'єктом прикладання їх є такий невідтворюваний фактор, як земля; по-друге, чітко виражена сезонність виробництва; по-третє, через обмеженість землі як виробничого фактора одним з елементів витрат може бути земельна рента.

Розглянемо послідовно кожну з названих особливостей.

Земля як фактор виробництва відіграє в сільському господарстві провідну роль. Здатність її відтворювати продукт залежно від родючості є найважливішим чинником, що впливає на ефективність сільськогосподарського виробництва. Проте інтенсивне використання землі може призвести до зниження родючості. Отже, запорукою успіху є проведення заходів щодо її підвищення. Незважаючи на технічний прогрес в аграрному секторі, тут застосовується, порівняно з іншими галузями економіки, більше живої праці внаслідок досить високої трудомісткості виробничих процесів. Це зумовлює ефективність у цій галузі відносно невеликих підприємств. Розміри капіталів порівняно з промисловістю тут менші, тому в сільському господарстві країн ринкової економіки значну частину продукції виробляють сімейні фермерські господарства.

Оборотний капітал аграрного підприємства обертається лише один раз на рік. Отже, для безперервного фінансування виробничого процесу через сезонність виробництва ці підприємства вдаються до кредиту.