економіка глобалізація світовий міжнародний

Актуальність теми. В кінці 1990-х рр. до соціологічного, політичного та економічного наукового обігу увійшло поняття «глобалізація», яке стали використовувати не лише вчені, але і політики, економісти, засоби масової інформації. Це слово містить буквально парадигму, що включає розуміння процесів, які відбуваються в світі, епохальних змін свідками яких стає сучасна цивілізація. Поняття глобалізації - це коротке позначення сукупності складних процесів, суть яких в тому, що вони утискають глобальний світ в часі і просторі і роблять умовними територіальні кордони.

Глобалізація - це історичний процес перетворення світу в єдину систему, що володіє єдиним характеристиками. Історично таку систему породжує дія чинників глобалізації: електронні засоби комунікації, здатні зводити до мінімуму час і простір що розділяють людей; технологічні зміни, що дозволяють поширювати по всьому світу продукцію; формування глобальних ідеологій, таких, як екологічний або правозахисний рух.

Світова економічна криза 2007-2010 років засвідчила особливу складність адаптації до глобальних процесів національних економік нових незалежних держав, в тому числі й України. Процес самоідентифікації нашої молодої держави в глобальному просторі ще не завершився, триває й пошук достойного місця і ролі національної економіки України в міжнародній економіці. Українців не може задовольнити можливий статус їх країни як такої, що розвивається. Вони здатні відбудувати розвинуту країну з конкурентоспроможною соціально та екологічно орієнтованою ринковою економікою. Необхідною передумовою адекватних дій в цьому напрямку є опанування багатого доробку вчень, теорій і концепцій економічної глобалізації, міжнародної економіки, регіональних економічних угрупувань, головних міжнародних економічних процесів і явищ та відкритої національної економіки.

Ступінь наукової розробки теми. Проблематика глобалізаційних процесів знайшла свої відображення в працях таких вчених як Білоцерківець В.В., Завгородня О.О., Золотарьова О.В., Лазебник Л.Л., Лебедєва В.К., Летуча О.В., Леонідов І. Л., Магдіч А.С., Мельник Л.Г., Рябцева Н.В., Сабадаш В.В., Тарасевич В.М. та ін.

Мета роботи. Метою даної роботи є виявлення економічної сутності глобалізаційних процесів їх ґенези та наслідків в тому числі і ролі в них України.

Для досягнення поставленої мети необхідним є вирішення таких завдань:

- визначити сутність та зміст глобалізації світової економіки;

- розкрити етапи та визначити форми міжнародної глобалізації;

- проаналізувати наслідки глобалізаційних процесів у світовій економіці;

- охарактеризувати форми міжнародної економічної глобалізації;

- проаналізувати сучасний стан глобалізації світової економіки;

- визначити приоритетні напрямки та тенденції глобалізаційних процесів у світовій економіці;

- розкрити проблему вибору вектору глобалізації для України;

- проаналізувати сучасні потреби та подальші тенденції глобалізаційних процесів для України.

Об'єктом дослідження виступають процеси економічної глобалізації.

Предметом дослідження є економічний механізм та економічний зміст глобалізаційних процесів.

1. Теоретичні аспекти глобалізації світової економіки

1.1 Сутність економічної глобалізації

Глобалізація представляє собою процес всесвітньої економічної, політичної й культурної інтеграції та уніфікації. Хоча термін «глобалізація» почав вживатися економістами і соціологами у другій половині XX ст., його поширення пов'язують з ім'ям професора Гарвардської школи бізнесу Теодора Левітта та його працею «Глобалізація ринків» (1983 p.) [26].

Глобалізація є безпосереднім наслідком процесів інтернаціоналізації, які охоплюють усі сфери буття людини та суспільства (економіку, політику, соціальну сферу, культуру, екологію, безпеку) й закладають її матеріальну, інституційну та політичну основу. Інтернаціоналізація міжнародної економіки здобула якісно нових ознак і піднялася на більш високу ступінь розвитку - стадію глобалізації у 80-х рр. ХХ ст., змістом якої є формування та подальший розвиток єдиної цілісної системи світового суспільного виробництва на базі нових інформаційно-комп'ютерних технологій.

Як процес глобалізація означає складний комплекс трансграничних взаємодій між економічними суб'єктами, що виявляється в інтенсифікації потоків товарів, послуг, технологій і фінансових коштів, у посиленні впливу міжнародних інститутів, у поширенні діяльності транснаціональних і багатонаціональних корпорацій, у зростанні масштабів трансграничних комунікаційних й інформаційних обмінів тощо.

Як комплексне геоекономічне, геополітичне й геогуманітарне явище, глобалізація в цілому характеризується:

- комплексною інтеграцією світових ринків, регіональних економічних систем, усіх сфер людської діяльності; поступовим перетворенням світового економічного простору в цілісну структуру, де безперешкодно переміщуються капітали, товари, послуги, де вільно поширюються ідеї й пересуваються їхні носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів і вдосконалюючи механізми їхньої взаємодії;

- інтенсифікацією регіональних інтеграційних процесів, що призводить, з одного боку, до виникнення єдиного економічного простору та отримання відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів виробництва, а з іншого, - до сегментації світового ринку, до секторизації єдиного світового господарства внаслідок створення відносно замкнених торгово-економічних блоків та інтеграційних угрупувань;

- розширенням сфери діяльності транснаціональних компаній, створенням системи транснаціональної економічної дипломатії;

- зростаючим значенням інтелектуально-інформаційних та комп'ютерно-комунікаційних складових економічного розвитку;

- прискореними темпами фінансової та інвестиційної централізації;

- поступовим «розмиванням» економічних кордонів країн тощо.

Глобальна економіка може бути визначена як економіка, ключові елементи якої мають інституційну, організаційну і технологічну можливість працювати як єдине ціле у реальному часі в планетарному масштабі. Це економіка, в якій посилюється взаємозалежність національних економік на основі поглиблення транснаціоналізації виробництва, розподілу, обміну та споживання валового глобального продукту [2].

Основу глобалізаційних процесів становить соціально-економічна глобалізація - зростаюча всезагальна господарська взаємозалежність суб'єктів міжнародної економіки. Вона веде до формування нової відносно цілісної економічної системи - глобальної економіки, яка диктує нові «правила гри» національним господарствам. В єдиному економічному просторі, де дії одного з суб'єктів міжнародної економіки неминуче впливають на стан всіх інших, набувають глобального характеру, на перший план виходять планетарні пріоритети і проблеми, вирішення яких потребує участі всіх країн, створення відповідної наднаціональної інституційної та соціально-економічної інфраструктури. Соціально-економічна глобалізація стала наслідком двох основних процесів - поглиблення інтернаціоналізації економічного розвитку та прискорення науково-технічного прогресу. Деталізація їх впливу дозволяє виділити декілька груп чинників глобалізації [11].

Створюючи міжнародні наднаціональні органи, які покликані регулювати світовий ринок, держави делегують їм частину своїх повноважень, переслідуючи мету забезпечити стабільність міжнародної економічної системи і захистити слабких від сильних. Слід мати на увазі, що на практиці міжнародні економічні організації відіграють неоднозначну роль. З одного боку, відбувається згладжування конфліктів і стабілізація міжнародної економічної системи, з іншого - міжнародні організації використовуються провідними країнами для чинення тиску на слабших партнерів. З'являється грунт для нових міжнародних конфліктів. Мова не йде про те, щоб такі організації ліквідувати. Цілком очевидно, що передбачається істотна реорганізація регулюючих структур або створення нових, альтернативних органів, відповідних нинішньому рівню глобалізації. Це означає, що національним державам доведеться погодитися на передачу частини своїх регулюючих функцій наднаціональним глобальним інститутам [17, с. 22].

Делегування повноважень, створення нових наддержавних структур дають підставу деяким вченим стверджувати, що відбувається послаблення ролі держави і навіть її відмирання. Однак на сьогоднішній день всією повнотою влади володіють тільки держави. Передача частини суверенітету міжнародним наднаціональним органам нічого суттєво не змінює, бо, як зазначають дослідники, «делеговані повноваження можуть бути відкликані, а об'єднаний суверенітет може бути не слабкішим, а сильнішим за розрізненні національні» [18 с. 14].

Разом з тим, певні зміни відбуваються у функціонуванні державних структур на національному рівні під впливом глобалізації й супутніх їй процесів демократизації суспільного життя. Насамперед ускладнилося виявлення загальнонаціонального інтересу та його захист на міжнародному рівні. При виробленні загальнонаціонального курсу уряду доводиться враховувати інтереси різних груп населення, іноді взаємносуперечливих. Мова йде про суб'єктів різних форм власності та сфер діяльності: про виробників і споживачів, експортераів й імпортерів, державних посадових осіб, чиновників, «бюджетників» тощо.

Інтереси, які відстоює конкретний уряд в певний момент часу, далеко не завжди є загальнонаціональними. Кожен господарюючий суб'єкт може стверджувати, що саме його позиція відображає загальні, загальнонаціональні пріоритети. Насправді ж визначити, інтереси яких груп і якою мірою відповідають інтересам країни, важко. Це має відношення і до державного апарату, представникам якого за службовим обов'язком доводиться виявляти і представляти національні інтереси. Існує також лобіювання інтересів і спроба запропонувати побажання «своїх» груп впливу в якості національних. Такими проголошуються іноді інтереси домінуючих груп, контролюючих державний апарат [36]

Крім того, в умовах посилення взаємозалежності і взаємопроникнення національних відтворювальних процесів розширюється набір факторів, що впливають на вибір основних напрямів зовнішньоекономічної політики. Так, наприклад, з розвитком процесу транснаціоналізації збільшується кількість людей, у тому числі і представників державного апарату, що пов'язують свій добробут із глобальними економічними інтересами. Інакше кажучи, на рівень матеріального добробуту окремих людей, фірм впливає не тільки стан національної економіки, а й економічна ситуація в інших країнах, в світі в цілому. Нерідкі випадки лобіювання інтересів окремих фірм, що працюють за кордоном, що впливає на вибір вектора зовнішньоекономічної політики.

Прискорення процесів глобалізації, поява безлічі проблем і нових тенденцій у взаєминах національних держав та їх ролі у вирішенні глобальних проблем світової економіки змушують по-новому поглянути на протиставлення внутрішніх і зовнішніх економічних інтересів. При різкому зростанні значення зовнішньоекономічної сфери відбулося зближення інтересів внутрішньої та зовнішньої економічної політики. Зовнішньоекономічний вектор політики набуває все більшого значення, відкриває нові можливості вирішення і внутрішніх економічних завдань [33]

Спеціалісти, які досліджують процеси глобалізації, виділяють шість основних шкіл в межах яких відбувається теоретико-методологічне дослідження цього явища. Перша школа пов'язана із концепцією «Межі зростання», обгрунтованою Римським клубом. При визначенні перспектив розвитку світової економіки представники Римського клубу дійшли висновку про існування глобальних проблем, розв'язання яких можливе лише на шляху об'єднання зусиль усього світового співтовариства. Суть цього підходу полягає у відомому заклику: «Мислити - глобально, діяти - локально».

Друга школа глобалістики представляє концепцію «Сталого розвитку», розроблену Інститутом всесвітніх спостережень, що знаходиться у Вашингтоні. Представники цієї школи вважають за необхідне зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються, і скорегувати економічне зростання в розвинутих країнах. Розрізняють також школи глобальної екології, мітозу біосфер, світ-системного аналізу та контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиани

Наявність різних шкіл глобалістики свідчить про те, що, з одного боку, формуються загальні засади теорії глобалістики, визначено такі її основні напрями, як економічна, політична, соціальна, екологічна, а з іншого - не досягнуто розуміння процесів глобалізації, повного усвідомлення позитивних та негативних його рис [23].

Неоднозначно трактується поняття глобалізації. Критики вказують на його розпливчастість і невизначеність як індикатора тих бурхливих подій, що відбуваються у сучасному світі. Більшість дослідників вважають, що глобальність будь-якої системи слід розуміти насамперед у якісному, а не кількісному вимірі. Система є глобальною тоді, коли відсутня реальна система вищого таксономічного рівня. Глобальність будь-якої проблеми, за визначенням одного із відомих дослідників глобалізації Н. Ремерса, визначається не стільки її роллю в житті тієї частини населення, яка реально від неї постраждала, скільки значенням цієї проблеми для долі всіх народів планети. Попри багатоманітність глобальних проблем, вони характеризуються деякими спільними ознаками: мають загальносвітовий характер, тобто торкаються інтересів та долі всього людства, або принаймні його більшості. Це проблеми, що загрожують людству серйозним регресом в умовах життєдіяльності і навіть загибеллю цивілізації, а тому потребують швидкого і невідкладного розв'язання. Нарешті, глобальні проблеми взаємопов'язані, а тому для свого розв'язання вимагають спільних дій усього світового співтовариства.

Таким чином, глобалізація - явище багатогранне. Це комплекс, що охоплює різні сфери світового співтовариства. В основі глобалізації лежать процеси у сфері економіки та фінансів, що є фундаментом глобальних процесів в інших сферах. Економічна глобалізація є вихідною ланкою процесів глобалізації. Вона є результатом функціонування сучасної міжнародної економіки та розвитку науково-технічного прогресу. В її основі лежать міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація господарського життя. Як якісно нове явище глобалізація включає різні процеси, механізми дії, сфери і форми прояву та наслідків. Оскільки вони надзвичайно багатоманітні, то щодо суті глобалізації єдності думок серед її дослідників немає. В сучасній глобалістиці переважає думка, що економічна глобалізація є новою фазою прискорення розвитку світогосподарських зв'язків у кількісному та якісному відношенні. При цьому розмежовуються поняття «глобалізація господарського життя» і «глобальна економіка». Перше означає процес, у результаті якого світова економіка здійснює перехід у новий стан глобальної економіки.

1.2 Форми та етапи економічної глобалізації

Характеризуючи сучасну глобалізовану економіку, А. Бузгалін прийшов до наступних висновків: сучасний корпоративний капітал довів до досконалості систему відносин прямого насильства як засобу підпорядкування світу своєї влади; цей капітал фактично контролює політичне життя сучасних розвинених країн, а держави «великої сімки» - світову політику; забезпечуючи свою гегемонію у духовному житті, капітал контролює процес відтворення інтелігенції, постійно вбирає її найкращі сили, підпорядковує решту населення стандартам масової культури. Національно-державні утворення як такі втрачають роль активних агентів життя і світового співтовариства; навпаки, провідники глобалізації - «світові сили» - діють у кожній державі. А. Бузгалін підкреслює, що «єдиний світовий капітал» використовує переваги своєї транснаціональної кооперації та мобільності для формування всесвітнього панування і закріплення диспропорцій між регіонами, країнами, соціальними та національними групами. Так, на думку А. Бузгаліна, складається протиріччя праці і капіталу епохи глобалізації [3].

В. Кувалдін визначає глобалізацію як «процес формування мегасуспільства». Його підготували різні фактори: досвід XX ст., який довів переваги ринкової економіки і демократії в порівнянні з адміністративно-командною, авторитарною і тоталітарною системами; інформаційна революція; зростання глобальних проблем. В. Кувалдін підкреслює, що мегасуспільство не буде дзеркально відображати або відтворювати сформовану в колишню епоху систему координат - «нація - держава», а буде створювати щось нове. На думку В. Кувалдіна, глобалізація - це вкрай нерівномірний процес, де економіка, що формує світовий ринок, зачіпається глобалізацією глибше, ніж політика, соціальні проблеми та культура. Певний перекіс спостерігається і в системі міжнародних відносин: однополюсна система дозволяє США і країнам Західної Європи безперешкодно контролювати 70% світових ресурсів. Від глобалізації в кінцевому підсумку виграє на даний час лише 14,5% тих, хто живуть у західному світі, в той час як практично не зачіпаються такі масиви, як Китай, Індія, Південно-Східна Азія і Латинська Америка. Утворюються також «чорні дири» в пострадянському просторі, в Африці, в Центральній і Південній Азії [7].

Заступник директора ІСЕМВ Н. Симонія звертає увагу на відмінність глобалізації від інтернаціоналізації. На його думку, процес глобалізації протікає нерівномірно в зв'язку з тим, що для багатьох країн світу ще не закінчилася фаза індустріалізації, а на неї накладається нова хвиля - постіндустріалізм, що йде із Заходу. Що стосується спроб Росії долучитися під впливом міжнародних організацій до західної цивілізації, ігноруючи «грунт» і традиції суспільства, то цей досвід не можна визнати вдалим. В результаті проведеного в Росії експерименту народився «бюрократичний капіталізм», а бюрократія стала тут самим вільним класом. Таким чином, досвід Росії показує, як небезпечно настільки бездумно копіювати Захід. Одночасно з цим Н. Симонія не згоден із суто негативістськім трактуванням постіндустріального світу і підкреслює, що глобалізація - це об'єктивний процес. Тому й спроби відкидати його або нехтувати ним позбавлені сенсу. Інша справа - зосередити увагу на негативних аспектах, які супроводжують глобалізацію, з тим, щоб направити цей процес в інше русло.

Головними формами глобалізації світової економіки є:

1) Інтенсифікація міжнародної торгівлі товарами та послугами. Світова торгівля це по суті перша та одна з головних форм міжнародних економічних відносин. Друга половина ХХ століття охарактеризувалася суцільною лібералізацією міжнародної торгівлі товарами та послугами під впливом ГАТТ / ВТО. Так, якщо після Другої світової війни середній розмір тарифів у світі складав приблизно 40%, то вже в кінці ХХ століття - 4%. Це в свою чергу сприяло випереджаючим темпам зростання світового зовнішньоторгівельного обороту (ЗТО) порівняно з темпами зростання світового ВВП. Протягом останніх трьох десятиріч темпи зростання світового ЗТО приблизно в два рази випереджали темпи зростання світового ВВП. В результаті цього, за останні 50 років обсяги міжнародної торгівлі зросли більш ніж в 20 разів. Окрім цього, суттєво розширився асортимент товарів і послуг, збільшилася частка внутрішньорегіональної торгівлі, посилилася географічна диверсифікація зовнішньоторгівельних зв'язків. Впровадження інформаційних технологій у сферу торгівлі змінило ринок, характер продуктів та послуг, сприяло виникненню віртуальної торгівлі [35].

2) Глобалізація фінансово-кредитної сфери. Однією з форм прояву процесу глобалізації є стрімке зростання міжнародного фінансового ринку та фінансових операцій. Суспільна лібералізація фінансової сфери та впровадження сучасних інформаційних технологій сприяли стрімкому зростанню обсягів фінансових трансакцій та фінансового ринку. Сьогодні за обсягами операцій міжнародні фінансово-кредитні та валютні відносини посідають перше місце серед усіх форм міжнародних економічних відносин. Так щоденний обсяг фінансових трансакцій складає 3-4 трлн. доларів США в той час коли річний зовнішньоторгівельний оборот рівний 25 трлн. доларів США. Однією з визначальних ознак глобалізації є утворення самостійної фінансової сфери, яка функціонує незалежно від міжнародної торгівлі та потоків інвестицій. Масштаби фінансового сегменту світової економіки просто вражають, так на 1 долар США, що працює в реальному секторі економіки припадає приблизно 30 доларів США, що працюють в фінансовій сфері. Фінансовий ринок розвивається за рахунок власних джерел, відособлюючись від реальної економіки. Держави поступово втрачають контроль над рухом фінансового капіталу, який визначає економічну ситуацію в більшості країн світу.

3) Домінування в усіх формах міжнародних економічних відносин ТНК та транснаціональних альянсів. Кінець ХХ - початок ХХІ століть охарактеризувались значним посиленням процесу транснаціоналізації світової економіки. ТНК стали головним суб'єктом економічної діяльності у світовому економічному просторі. З огляду на цю тенденцію, багато дослідників стверджують про «настання ери транснаціональної економіки, чи нової цивілізації транснаціонального бізнесу». Саме ТНК перетворювалися на структурний елемент економіки багатьох країн, рушійною силою їх розвитку та підвищення конкурентоспроможності. На початку ХХІ ст. ТНК контролювали до половини світового ВВП, близько 70% міжнародної торгівлі, 80% закордонних інвестицій і понад 90% ліцензій на нову техніку, технології і «ноу-хау». На сьогоднішній день економічний потенціал окремих ТНК перевищує потенціал не лише окремих країн, але і цілих регіонів [27].

4) Регіоналізація світової економіки. Після Другої світової війни у світі посилилися процеси регіоналізації світового господарства, що було обумовлено посиленням інтернаціоналізації господарського життя та поширення принципів ліберальної демократії. Однією з головних особливостей цього процесу є утворення великих зон впливу найбільш розвинутих країн. Вони стали своєрідними інтеграційними угрупуваннями, навколо яких об'єднуються інші держави, що забезпечує їм важливу роль у світовому господарстві й політиці. Міжнародна економічна інтеграція охопила всі континенти та субконтиненти, призвівши до утворення численних регіональних інтеграційних угрупувань. Всього у світі нараховується понад двадцять міжнародних економічних об'єднань інтеграційного типу, які охопили практично всі країни планети. Причому, темпи зростання внутрішньорегіональної торгівлі випереджають темпи зростання міжрегіональної торгівлі. Поділ світового господарства на інтеграційні угрупування справляє суперечливий вплив на процес інтернаціоналізації виробництва. Утворення міжнародних економічних об'єднань і союзів сприяє розвитку виробничих відносин між країнами, які входять до них. Водночас це створює перешкоди економічним відносинам між країнами, які не належать до цих угрупувань, призводить до концентрації товарних потоків усередині економічних об'єднань [27].

5) Глобальний інвестиційний бум, а саме різке зростання вивозу прямих закордонних інвестицій. Цьому сприяли циклічні фактори, лібералізація інвестиційного клімату у більшості країн світу та активний розвиток мережі ТНК. Інтенсифікація вивозу прямих іноземних інвестицій зумовила створення в межах світового господарства інвестиційних кластерів, тобто угрупувань країн з переважаючими потоками інвестицій з одного із центрів економічної тріади, а саме США, ЄС, та Японії. В результаті виникли три інвестиційні кластери американський, європейський, японський.

6) Інтенсифікація міжнародної міграції робочої сили. Одним із вагомих факторів і показників глобалізації виступає рівень міграції. Як і інші виробничі чинники робоча сила завжди переміщувалась по господарському полю планети. Але лише в кінці ХХ - на початку ХХІ століть кількість переміщень, інтенсивність міграційних потоків між країнами, їх динаміки засвідчують справді глобальні масштаби даного процесу. Нині, за даними Міжнародної організації праці більш як 250 млн. чоловік працюють за межами своїх країн, або приблизно 4% населення планети. В окремих регіонах та країнах світу чисельність іммігрантів перевищує кількість місцевого населення. Зокрема така ситуація характерна для регіону Перської затоки, куди, після відкриття тут величезних покладів вуглеводнів, хлинула іноземна робоча сила. В окремих країнах, таких як Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати чисельність іммігрантів сягає 70-80% населення цих країн. Однак, впродовж останніх років попри посилення процесів глобалізації світових ринків, ситуація на світовому ринку праці не відображає загальної тенденції до зростання рівня відкритості та лібералізації. Більшість розвинутих країн світу посилили імміграційне законодавство та почали активно стримувати приплив дешевої іноземної робочої сили. Пояснюється це тим, що чисельність іммігрантів у більшості з цих країн сягнуло критичної позначки і починає створювати для них серйозні фінансові, соціальні, політичні та інші проблеми [30].

На думку В. Хороса, технологічний зліт, інформаційна революція та інші звершення, що сталися в кінці XX ст., стимулювали безпрецедентну глобалізацію господарства та фінансів, засобів масової інформації та міжкультурного спілкування. Ідея «золотого мільярда», відповідно до якої лише шоста частина населення планети в майбутньому буде вести гідний спосіб життя, стає реальністю. Однак новації, пов'язані з постіндустріалізацією і глобалізацією, обернулися серйозними проблемами для самих розвинутих країн: впровадження нових технологій призвело до скорочення робочих місць у промисловості, посилило соціальну напруженість. Негативні наслідки економічної глобалізації проявилися і в тому, що ТНК, які висуваються на перший план, нерідко ігнорують національні інтереси країн розміщення їхніх активів, в результаті чого роль національних держав слабшає і частина їх функцій переходить до різних наддержавних організацій і об'єднань. Болючіше всього наслідки глобалізації відчули на собі менш розвинені країни так званої світової периферії, яка стає швидше об'єктом, ніж суб'єктом постіндустріальних змін. Можливості для багатьох країн Сходу і Півдня здійснювати незалежний і повноцінний розвиток зменшуються. Проте зростає їх технологічне відставання від розвинених країн, а ТНК обмежують їх здатність проводити національно-орієнтовану економічну політику. Зростання зовнішнього боргу, насамперед, міжнародним фінансовим організаціям, також перешкоджає подальшому прогресу. Обмежувачами розвитку стають невирішені глобальні проблеми, - демографічні, екологічні та інші. Розширюється зона так званого глибокого Півдня, що включає в себе відсталі країни, основними характеристиками яких є бідність, відсталість, корупція, етноконфесійні зіткнення.

На думку В. Кузнєцова, «суть глобалізації полягає в тому, що збільшилася кількість суб'єктів міжнародних відносин, в той час, як раніше, в епоху власне міжнародних відносин, чи то вони політичні або культурні, всі зв'язки обов'язково проходили через національну державу. Зараз на міжнародну арену вийшли, крім держав, міжнародні урядові та неурядові організації, транснаціональні компанії, навіть окремі особистості типу Сороса, здатні впливати на загальносвітові процеси» [21].

На нашу думку, процес глобалізації світової економіки можна розбити на три етапи:

1. 1944-1976 рр. Перший етап ознаменувався формуванням нової світової валютної системи (Бреттон-Вудської) і створенням наднаціональної організації, наділеної правом стежити за функціонуванням світової валютної системи - МВФ.

2. 1976-1991 рр. На зміну Бреттон-Вудської прийшла Ямайська валютна система, вперше вводиться в обіг термін «глобалізація» (1983 р), перестає існувати біполярний світ.

3. З 1991 р - по теперішній час. В світі залишається одна «наддержава» - США, зміцнюють свої позиції ТНК і ТНБ, стрімко збільшується міжнародний рух капіталу, на поверхню спливають екологічні проблеми та проблеми глобальної злочинності, зростають антиглобалістські настрої в усьому світі, збільшується міждержавне розшарування за рівнем доходів населення і темпами економічного зростання.

Таким чином, поняття глобалізації та основні етапи становлення цього процесу різними дослідниками трактуються по-різному, проте дане явище об'єктивно й історично закономірне.

1.3 Наслідки економічної глобалізації

Позитивне значення глобалізації важко переоцінити: примножуються можливості людства, більш повно враховуються всі сторони його життєдіяльності, створюються умови для гармонізації. Глобалізація світової економіки створює серйозну основу вирішення загальних проблем людства.

Як позитивні наслідки (переваги) глобалізаційних процесів можна назвати [28]:

- глобалізація сприяє поглибленню спеціалізації і міжнародного поділу праці. У її умовах ефективніше розподіляються засоби і ресурси, що сприяє підвищенню середнього рівня життя і розширенню життєвих перспектив населення (при нижчих для нього витратах);

- важливою перевагою глобалізаційних процесів є економія на масштабах виробництва, що потенційно може призвести до скорочення витрат і зниження цін, а, отже, до економічного зростання;

- переваги глобалізації пов'язані також із виграшем від вільної торгівлі на взаємовигідній основі, що задовольняє всі сторони;

- глобалізація, підсилюючи конкуренцію, стимулює подальший розвиток нових технологій і розповсюдження їх серед країн. У її умовах темпи зростання прямих інвестицій набагато перевершують темпи зростання світової торгівлі, що є найважливішим чинником в трансферті промислових технологій, утворенні ТНК, що безпосередньо діють на національні економіки. Переваги глобалізації визначаються економічними вигодами від використання передового науково-технічного, технологічного і кваліфікаційного рівня провідних у відповідних областях зарубіжних країн в інших країнах, в цих випадках впровадження нових рішень відбувається в короткі терміни і при відносно менших витратах;

- глобалізація сприяє загостренню міжнародної конкуренції. Часом стверджується, що глобалізація веде до досконалої конкуренції. Але, мова швидше повинна йти про нові конкурентні сфери і про жорсткіше суперництво на традиційних ринках, яке стає не під силу окремій державі або корпорації. Адже до внутрішніх конкурентів приєднуються необмежені в діях сильні зовнішні. Глобалізаційні процеси в світовій економіці вигідні, перш за все, споживачам, оскільки конкуренція дає їм можливість вибору і знижує ціни;

- глобалізація може привести до підвищення продуктивності праці в результаті раціоналізації виробництва на глобальному рівні і розповсюдження передових технологій, а також конкурентного тиску на користь безперервного впровадження інновацій у світовому масштабі;

- глобалізація дає країнам можливість мобілізувати значний об'єм фінансових ресурсів, оскільки інвестори можуть використовувати ширший фінансовий інструментарій на збільшеній кількості ринків

Глобалізація несе з собою не тільки переваги, вона характеризується також і вірогідністю настання негативних наслідків чи потенційних проблем, в яких деякі її критики вбачають велику небезпеку.

Перша загроза в зв'язку з глобалізацією викликана тим, що її переваги, будуть, розподілятися нерівномірно. У короткостроковій перспективі, як відомо, зміни в обробній промисловості, сфері послуг призводять до того, що галузі, які отримують вигоди від зовнішньої торгівлі, і галузі, пов'язані з експортом, відчувають більший приплив капіталу і кваліфікованої робочої сили. У той же час низка галузей значно програє від глобалізаційних процесів, втрачаючи свої конкурентні переваги через зріст відкритості ринку. Такі галузі змушені докладати додаткових зусиль, щоб пристосуватися до нових, не на їхню користь господарських умов. Це означає можливість відтоку капіталів і робочої сили з цих галузей, що є головною причиною для прийняття адаптаційних заходів, пов'язаних з великими витратами. Адаптаційні заходи тягнуть за собою втрату працівниками роботи, необхідністю пошуку іншого робочого місця, перекваліфікації, що призводить не тільки до сімейних проблем, але і вимагає великих соціальних витрат, причому в короткі терміни. У кінцевому підсумку відбудеться перерозподіл робочої сили, але спочатку зростуть соціальні витрати. Це відноситься не тільки до галузей, які в Європі були істотно трансформовані в останні тридцять років. Слід визнати, що подібні зміни несуть в собі серйозну загрозу сформованій світогосподарській структури, і уряди багатьох країн повинні взяти на себе важкий тягар соціальних витрат, пов'язаних з виплатою компенсацій, перепідготовкою, виплатою допомоги з безробіття, наданням підтримки малозабезпеченим сім'ям [41].

Другою загрозою багато хто вважає деіндустріалізацію економіки, оскільки глобальна відкритість асоціюється зі зниженням зайнятості в обробних галузях як у Європі, так і в США. Насправді, однак, цей процес не є наслідком глобалізації, хоча і протікає паралельно з ним. Деіндустріалізація - нормальне явище, породжене технологічним прогресом і економічним розвитком. Дійсно, частка обробних галузей в економіці промислово розвинутих країн різко знижується, але це зниження балансується швидким ростом питомої ваги сфери послуг, включаючи фінансовий сектор.

Наступна загроза, яку таїть у собі глобалізація, зв'язується з помітним збільшенням розриву в рівнях заробітної плати кваліфікованих і менш кваліфікованих працівників, а також зі зростанням безробіття серед останніх. Сьогодні, однак, це аж ніяк не обов'язково є наслідком інтенсифікації міжнародної торгівлі. Більш важливою є та обставина, що підвищується попит на кваліфіковані кадри в галузях і на підприємствах. Це викликано тим, що конкуренція з боку трудомістких товарів, випущених у країнах з низьким рівнем заробітної плати і невисокою кваліфікацією працівників, тягне за собою зниження цін на аналогічну продукцію фірм з розвинених держав і скорочення їхніх прибутків. У подібних умовах європейські компанії припиняють випуск збиткової продукції і переходять до виробництва товарів, що вимагають використання висококваліфікованого персоналу. В результаті робітники з більш низькою кваліфікацією залишаються незатребуваними, їхні доходи падають.

В якості четвертої загрози відзначають перенесення фірмами країн з високою вартістю робочої сили частини своїх виробничих потужностей в країни з низькою оплатою праці. Експорт робочих місць може виявитися небажаним для економіки низки держав. Однак подібна загроза не надто небезпечна [7].

П'яту погрозу пов'язують з мобільністю робочої сили. Сьогодні багато говориться про вільний обмін товарами, послугами та капіталом і значно менше - про свободу переміщення робочої сили. У зв'язку з цим піднімається питання про вплив глобалізації на зайнятість. У відсутність адекватних заходів проблема безробіття може стати потенційним джерелом глобальної нестабільності. Безробіття або часткова зайнятість - головна проблема світового співтовариства в цілому, і особливо деяких країн, які витрачали великі кошти на освіту. Високий рівень безробіття сигналізує про наявність великих структурних проблем і політичних помилок в рамках світової економіки. Ці фактори свідчать про необхідність ефективного управління змінами на всіх рівнях, особливо в сферах, які безпосередньо впливають на умови життя людей.

Важливим джерелом напруженості і конфліктів може стати також масова урбанізація, пов'язана з глобальними демографічними, технологічними та структурними змінами. Міста вже стають ключовими елементами суспільства в масштабі країн і світу в цілому, а також основними каналами поширення впливу глобалізації з ряду причин. По-перше, постачання міст продовольством і енергією залежить у багатьох країнах не від місцевих джерел, а від імпортних ресурсів. Далі, міста є основними центрами глобальної стандартизації споживання. У них же транснаціональні компанії діють найбільш активно. Урбанізація, мабуть, посилить процес глобалізації, а кооперація між великими містами в політичному і інституційному плані стане новою сферою міжнародних відносин.

Глобалізація з її глибокими економічними, технологічними та соціальними перетвореннями вплине і на світову екосистему. А це типова проблема загальнолюдської безпеки. Дотепер провину за загальний збиток навколишньому середовищу покладають на розвинені країни, хоча основну шкода вони заподіюють все ж собі.

Можна назвати кілька джерел майбутніх конфліктів, які виникнуть у зв'язку з використанням екосистеми. Боротьба за водні ресурси, ймовірно, виллється в гострі регіональні конфлікти. Майбутнє тропічних лісів і наслідки їх вирубки вже стали предметом глибоких суперечностей між державами через розбіжності в інтересах і політичних цілях.

2. Сучасний стан міжнародних глобалізаційних процесів

2.1 Форми та напрями міжнародної економічної глобалізації

Глобалізаційні процеси та інтеграційні регіональні об'єднання різняться глибиною процесів, що в них відбуваються. Історично інтеграція еволюціонує через кілька основних форм, кожна з яких свідчить про ступінь її зрілості [28, c. 365-366]. Це твердження лише доводить, що теорія Баласса про етапи розвитку інтеграційного об'єднання є вірною. Він розрізняє 5 форм глобалізації [48, c. 170]:

- зона вільної торгівлі, де скасовані тарифи та кількісні обмеження між країнами-учасницями;

- митний союз, де, окрім того, введений єдиний тариф у торгівлі з третіми країнами;

- загальний ринок, де усунені не лише торгові обмеження на рух факторів виробництва;

- економічний союз, де свобода руху товарів і факторів виробництва доповнюється угодою національних політик для усунення дискримінації, що викликає через невідповідність цих політик;

- повна економічна інтеграція, при якій уніфіковані національні економічні політики засновуються органами національної влади.

Отже, розглянемо більш детально ці етапи, а саме об'єднання, що існують на цих етапах.

Згідно до внесених поправок до теорії Баласса, першою формою наближення країн одна до іншої є підписання преференційних торгових угод. Вони підписуються або на двосторонній основі між окремими країнами, або між існуючим угрупованням та окремою країною. Відповідно до цього країни створюють одна з іншій режим найбільшого сприяння. Преференційні угоди передбачають збереження національних митних тарифів кожної країни, що підписала їх. Ніяких міждержавних органів для управління не створюється. Преференційними угодами є угоди про співробітництво і партнерство між ЄС і країнами колишнього СРСР.

Другою формою глобалізації (інтеграції) є зона вільної торгівлі, що передбачає створення пільгової зони регіонального типу, у межах якої відбувається повне скасування митних тарифів у взаємній торгівлі при збереженні національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами. В умовах зони вільної торгівлі зростає внутрішня, а на цій основі і взаємна торгівля країн-членів. Зона вільної торгівлі може координуватися невеликим міждержавним секретаріатом, що діє в якійсь з країн-членів.

Третім, більш розвиненим за ступенем інтегрованості, рівнем економічної інтеграції є митний союз. Він представляє собою узгоджену скасовану групою країн національних митних тарифів і введення спільного митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі щодо третіх країн. Метою створення такого союзу є полегшення взаємної торгівлі країн-учасниць. Він передбачає безмитну внутрішньо-інтеграційну торгівлю товарами та послугами, повне свободу пересування їх в середині регіону.

Четвертим, більш високим рівнем інтеграції, є спільний ринок, в якому країни, що інтегруються, домовляються про свободу руху всіх факторів виробництва. Така координація економічної політики здійснюється на періодичних нарадах глав держав і урядів країн-учасниць. Такий етап розвитку пройшов ЄС, Карибський спільний ринок (КАРІКОМ), на стадії практичної реалізації перебуває договір про створення спільного ринку країн Південної Америки (МЕРКОСУР).

На п'ятому рівні інтеграція набирає форми економічного союзу, який передбачає об'єднання національних економік кількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. На цьому етапі виникає потреба в установах, наділених правом не тільки координувати дії та спостерігати за економічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від імені угруповання. Уряди погоджуються передати частину своїх функцій наднаціональним органам, наділених правом приймати рішення з важливих питань організації.

На наступному рівні інтеграції - валютному союзі, до вимог економічного союзу додається обов'язкове використання спільної валюти. Типовим прикладом валютного союзу є Європейський валютний союз, а також Західно-африканський валютний союз.

Сьомим рівнем економічної інтеграції є політичний союз, у рамках якого координуються не лише господарська діяльність держав-членів, але й політичні питання. Члени такого об'єднання передають частку свого суверенітету до сфери компетенції наднаціональних інститутів влади. Ця форма має всі шанси успішно здійснитися на практиці у найбільш впливовому інтеграційному угрупованні ЄС [48].

Окрім рівнів глобалізації доцільно виділити і основні напрямки за якими відбувається глобалізація світової економіки:

- глобалізація товарних ринків;

- глобальний ринок капіталів і його сегменти;

- глобалізація ринку робочої сили.

1. Глобалізація товарних ринків. В умовах інформаційної епохи відбуваються якісні зміни в області глобалізації ринків і конкуренції. Перелік галузей, у яких компанії, не здатні до глобальної діяльності й не мають відповідних маркетингових можливостей, вибувають із гри, збільшується. Діяльність міжнародних організацій, таких, як Генеральне угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), Світова торговельна організація (СОТ), привела до зниження торговельних бар'єрів між країнами й відкриттю доступу до міжнародних ринків. Уряди багатьох країн усвідомили, що захист внутрішніх виробників і ринків від іноземних конкурентів не дає бажаних результатів, а веде до росту інфляції, уповільненню темпів економічного росту, зниженню ефективності вітчизняних компаній, відсутності в них необхідних для міжнародної конкурентної боротьби підприємницьких навичок. До числа інших стимулів до глобалізації ринків і конкуренції ставляться прискорення й здешевлення транспортних перевезень і безперервне вдосконалювання телекомунікацій, що зробило глобальне спілкування дешевим простим і ефективним. Нарешті, відбулося значне зниження висоти бар'єрів, що перешкоджали участі компаній у всесвітній торгівлі. Сьогодні компанія, що відкрила свій сайт в Інтернеті, одержує можливість продавати товари покупцям з іншого кінця світу з такою ж легкістю, як і споживачам, що живе рядом. У першу чергу використовують можливості глобалізації ринків транснаціональні компанії. Їх ланцюжки поставок рівною мірою глобальні, матеріали й комплектуючі поступають з найбільш дешевих джерел, склади й логістика організовані у найбільш вигідні з погляду витрат регіонах, а дослідження й розробки сконцентровані там, де необхідні для цього знання найбільш доступні [28].

У більшості секторів економіки малі, орієнтовані на внутрішній ринок фірми не здатні скористатися ефектом масштабу, що дозволило б їм домогтися підвищення конкурентоспроможності в довгостроковій перспективі. У транснаціональних компаніях він полягає не стільки в економії виробничих витрат, скільки в одержанні додаткової інформації й знань. Успіх нових, сфокусованих транснаціональних організацій заснований на тім, що вони можуть дозволити собі направити значні засоби на дослідження й розробку, просування торговельних марок, розвиток інформаційних технологій і маркетингу. Визначивши нові можливості, вони виділяють ресурси, необхідні для завоювання ринків і отримання прибутку.

Фірми в умовах глобалізації не можуть ігнорувати міжнародні ринки. Зростаюча взаємозалежність країн усього світу при виробництві товарів і послуг привела до усвідомлення компаніями потреби більш глобального підходу до свого бізнесу. Глобальні ринки важливі, тому що майбутнє багатьох фірм залежить від можливостей розширення виробництва. Фірми повинні шукати нові можливості на ринках закордонних країн, тому що їхні внутрішні ринки вже насичені. Міжнародна торгівля стає усе більше ліберальної, тому компанії зіштовхуються з жорстокою конкуренцією з боку іноземних виробників на своїх внутрішніх ринках. Вони повинні навчитися відбиватися від конкурентів на своїй споконвічній території або ж використовувати можливості, що відкриваються на зовнішніх ринках.

2. Глобалізація ринку капіталів. Глобальний ринок капіталів виник наприкінці ХХ сторіччя. Сьогодні цей ринок об'єднує в собі як значні, так і невеликі сегменти, що раніше були розрізненими. Найзначнішим сегментом є ринок капіталів англомовних країн, що характеризується найбільшими фінансовими інститутами, розгалуженою фінансовою системою, що включає комерційні й інвестиційні банки, відкритою системою звітності, рейтинговими агентствами, що користуються величезним впливом, і дослідно-аналітичними компаніями. На цьому ринку акціонери наділені величезними правами, причому відсутнє централізоване управління ринком.

Другий істотний сегмент світового ринку капіталів - це японський ринок. Він характеризується широкою й інституціональною структурою і розгалуженою фінансовою системою, притримується відносно закритої форми звітності, надає акціонерам досить обмежені права. Японський ринок капіталу зовнішньо виглядає орієнтованим на командно-управлінську модель функціонування. На цьому ринку рейтингові й дослідно-аналітичні компанії відіграють дуже незначну роль [27].

Третій важливий сегмент світового ринку капіталів - європейський континентальний ринок - дуже відрізняється від перших двох. На цьому ринку домінують відособлені універсальні банки. Він характеризується розвинутими інституціональними структурами фондового ринку, які невеликі за розміром і менше дотримуються дисципліни у здійсненні фінансових операцій, ніж на англомовному ринку. Вимоги до процедури звітності вкрай пом'якшені, а рейтингові агентства і дослідно-аналітичні компанії перебувають в стадії становлення. При значно обмежених правах акціонерів спостерігається значна кількість різних форм управління інститутами фондового ринку - від централізованого управління до майже повної його відсутності.

Кожний з розглянутих вище сегментів ринку має свою динаміку, свої особливі принципи інвестування, свої стандарти щодо оформлення документації і навіть свою термінологію.

Проте основним досягненням сучасних глобальних ринків є узгодження форм співробітництва основних світових фінансових центрів, постійне консультування між собою з питань ставки відсотка або монетарної політики. Центральні банки, що управляють цими трьома основними фінансовими ринками, також займаються узгодженням правил поведінки інвесторів, позичальників, емітентів, фінансових посередників і акцептуванням практики їхньої участі на цих ринках [7].

3. Глобалізація ринку робочої сили. Розвиток процесів глобалізації, який торкнувся докорінних основ життя суспільства всіх країн світу не оминув і ринок трудових ресурсів, який посідає ключове місце в загальній структурі ринкового господарства і регулюється за допомогою загальних економічних механізмів ринку. Це призвело до набуття світовим ринком праці специфічних рис: гнучкість робочої сили, виникнення стратегії соціальної політики, існування глобальних лідерів.

Однією з головних особливостей варто вважати гнучкість сукупної робочої сили, що в основному і забезпечує кількісні та якісні зміни, що сталися в структурі зайнятості, організації праці, методиках адаптації працівника до трудового процесу. Сучасний ринок праці схильний до швидких змін під впливом багатьох чинників і, передусім, науково-технічного прогресу. Умови господарювання на різних ринках висувають підвищені і значною мірою нові вимоги до робочої сили. Гнучкість сучасного ринку праці забезпечила комплексне поєднання всіх складових ринку, а саме: змін структури оплати праці, організації трудового процесу, форм зайнятості, заходів для підвищення мобільності робочої сили, норматив його регулювання, змін у системі освіти і підготовки кадрів.

Зміни в економічному житті, що нині відбиваються під впливом глобалізації, підводять людство до якісно нових і незвичних умов ринкового господарства з принципово іншим характером економічних зв'язків і виробничих відносин. Постає проблема створення ефективної системи соціальної підтримки населення. Ця система має враховувати ситуацію, що динамічно змінюється в умовах ринку, і містити в собі механізм захисту працівника від таких факторів ризику, як інфляція, безробіття тощо [8].