Національна економіка

- дію механізму пільгового кредитування з низькою процентною ставкою;

- формування державних замовлень на окремі стратегічні продукти;

- регулювання ціноутворення;

- суспільно прийнятне підвищення оплати праці та зайнятості населення.

Будь-яке втручання держави в економіку завжди пов'язане з певними витратами. До них відносяться: по-перше, адміністративні витрати на організацію і здійснення регулювання; по-друге, негативні «побічні ефекти», причина виникнення яких полягає в тому, що Ринок являє собою обмежену систему, всі агенти якої знаходяться У відносинах власності, в якій домінує приватний інтерес. Державне втручання, який би характер воно не носило, змінює умови взаємодії на даному ринку для всіх учасників: покупців і продавців, виробників і споживачів, впливаючи на раніше прийняті ними рішення. Сума пов'язаних з цим витрат і адміністративних витрат на здійснення регулювання і є та величина, з якою в кожному конкретному випадку необхідно порівнювати отриманий «зиск». У зв'язку з цим ефективність заходів державного втручання, що вживаються, визначається їх доцільністю й корисністю для всіх учасників ринку, що на практиці не завжди враховується.

Концепція монетаризму виходить з автоматизму макроекономічної рівноваги ринкової системи. Державне регулювання оголошується шкідливим для підприємництва внаслідок бюрократичного характеру. Мінімально припустиме втручання держави в економіку можливе лише в проведенні фіскальної політики.

Радикальна концепція виходить з іншого розуміння місця і ролі держави в процесі ринкових перетворень. Не відкидаючи загальновизнані в економічній науці функції державної влади, вона орієнтується на мінімізацію безпосередньої участі в тих сферах, де ринок працює найбільш ефективно, а присутність держави веде лише до розтрати ресурсів, розростання бюрократії, розгортання лобізму і корупції.

У останні роки у вітчизняній науці чітко визначилися дві крайні позиції:

а) применшення ролі держави в розвитку економічних процесів;

б) трактування держави як «загального провидця і годувальника». Між цими діаметрально протилежними позиціями лежить весь спектр теоретичних підходів до державного регулювання економіки. Завдання економічної науки полягає в тому, щоб визначити напрям (вектор) державного втручання, оцінити характер і розміри втручання держави в економічні процеси і як масштабного власника, і як виразника раціональних інтересів.

39. Обєкти і субєкти державного управління

У Концепції адміністративної реформи в Україні в системі державного управління визначають такі складові елементи: а)суб'єкти управління (органи виконавчої влади), б)об'єкти управління (сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави), в)управлінська діяльність (процес), тобто певні суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами і об'єктами управління

Риси державного управління: 1.Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини. 2.Необхідною умовою їх виникнення є наявність суб'єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій. 3.Для виникнення управлінських відносин, крім суб'єкта, у них повинен брати участь також і об'єкт (об'єкти), на діяльність якого спрямовується управлінський вплив суб'єкта. 4.Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління - державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона - суб'єкт управління, а об'єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив, що надходять від суб'єкта.Основним суб'єктом виконавчої влади є апарат державного управління - це складна система органів державного управління, що перебувають між собою у різноманітних зв'язках та відношеннях і виконують основні завдання і функції держави через повсякденну й оперативну управлінську діяльність.

Об'єктом управління є різноманітні форми суспільних відносин, зв'язків, поведінки й діяльності людей, на які спрямований вплив суб'єкта управління. Об'єкт управління завжди перебуває в діалектичному взаємозв'язку з суб'єктом. Цей зв'язок виявляється зокрема в тому, що об'єкт управління є певною мірою продуктом діяльності суб'єкта управління. Об'єктом управління може бути й суб'єкт управління, якщо він перебуває на нижчому ступені ієрархії управління. Щодо суспільства загалом, його конкретних, відносно самостійних осередків, то ці утворення певною мірою можуть бути водночас і об'єктом, і суб'єктом управління. Об'єкт, виконуючи роль відносно самостійного суб'єкта, може не виконати явно неправильне, необґрунтоване рішення, -- він може спонукати суб'єкт управління скоригувати або взагалі відмінити таке рішення

40.Американський та європейський підходи до державного управління

Щоб зрозуміти американський підхід, слід розглянути історію розвитку державного управління. Підхід Вільсона Вільсон в 1887 р. написав книгу «Дослідження управління». Центральні ідеї: 1.Управління має стати точною наукою, яка б ґрунтувалася на певних теоретичних засадах, мала б власний категоріальний апарат, власну методологічну базу тощо. 2.Управління є продовженням політичної науки. 3.Розмежування політики і управління для того, щоб державним організаціям і службовцям визначити їх функції та роль. 4.Зосередження державного управління має концентруватись у сфері бізнесу та методах управління ним. 5.Піднесення управлінської професії, покликаної служити інтересам власників бізнесу, а саме, виконання завдання максимального збільшення прибутків, а також управління людськими і фінансовими ресурсами в найбільш ефективний, економічний і продуктивний спосіб.

Підсумовуючи головні положення позиції Вільсона, можна побачити, що він уявляв собі управління як розвинену науку з конкретними засадами, як розмежування політики й управління у функціях і ролях врядування, а також як основу для розвитку управління через методи управління бізнесом. Вільсонівська концепція науки управління зазнала певного впливу, що зрештою призвело до заперечення деяких концепцій.

Підхід ВайтаКонцепція науки управління значною мірою була дискредитована в 40-х рр. У той час Вайт написав підручник «Вступ до вивчення державного управління». «Мистецтво управління за Вайтом-- це керівництво, координування й контроль, які здійснюються над багатьма людьми для досягнення певної цілі. Це мистецтво пронизує всі рівні організації, зв'язуючи між собою багато професій, ремесел, спеціальностей; це внесок, який, хоч і так само необхідний, не є внеском менеджменту» У 4-му виданні Вайт додає розділ «Політика й управління». У цьому розділі він спростував вільсонівську позицію розмежування політики і управління. Вайт робить висновок: політика й управління -- це окремі й автономні структури в американській системі.

Отже, в американській перспективі була певна плутанина щодо визначення галузі державного управління. Уся ця галузь, її зміст, є сумішшю політики, бізнесу й економіки. По суті, державне управління охоплює також соціологію, психологію і навіть деякі точні науки там, де йдеться про математичні методи. Отже, державне управління -- це галузь, яка складається з багатьох дисциплін та сфокусована на процесах і функціях управління.

Європейський підхід до визначення галузі державного управління та його змісту є дуже точним. Досягнення європейського підходу в державному управлінні можна розпочати з короткого аналізу державного управління в Німеччині. Німецький підхід підтримує розмежування політики і адміністрування, спирається на правову основу для визначення цих завдань. Правові норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов'язки. Німецькі та європейські державні адміністратори мусять діяти в межах вкрай жорсткої бюрократичної системи. Необхідні умови для розуміння ними своїх завдань та методів ухвалення рішень виникають із глибокого й досконалого знання конституції, законів та адміністративних процесів. Їхня освіта повинна мати переважно юридичний нахил, а це значною мірою впливає на розвиток європейського державного управління.

Отже, ми розглянули два різні підходи до визначення державного управління. Американський підхід менш чіткий, але відкриває шлях для багатодисциплінного методу вивчення державного управління. Модель, яку застосовують до американського підходу, ґрунтується на піднесенні методів господарського управління, де основою для ухвалення рішень є економічна раціональність.

Європейський метод ґрунтується на давнішій, заснованій на праві традиції, яка визначає вивчення державного управління як галузі юридичної чи правової освіти. Європейські державні адміністратори мають чіткіше визначений предмет державного управління. Обидва підходи добре пристосовані для відповідних політичних, економічних та соціальних умов. Кожен з них дозволяє державним службовцям з високою якістю виконувати службові обов'язки державного управління, і це підтверджує їхню обґрунтованість.

41. Система органів державної влади та їх повноваження

Державне регулювання економіки в Україні забезпечують органи законодавчої та виконавчої влади, що належать до загальної організаційної структури управління державою.

Відповідно до Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Склад Кабінету Міністрів України: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прєм'єр-міністр, три віце-прєм'єр-міністри (з пріоритетних напрямків розвитку економіки), міністри.

Кабінєт Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Система центральних органів виконавчої влади України: міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, урядові організації.

Міністерство є головним (провідним) органом в системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Кабінет Міністрів України вносить подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади за визначеними формою і статусом.

Існують два види місцевих органів влади. Це місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування. Їх функції різні.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Органи місцевого самоврядування в Україні представляють сільські, селищні, районні, міські, районні у містах і обласні Ради. Вони наділяються власною компетенцією, в межах якої діють самостійно.

Голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних Рад та очолювані ними виконавчі комітети у порядку і в межах, визначених законом, здійснюють делеговані їм повноваження державної виконавчої влади.

Економічні функції місцевих органів державної влади дуже широкі. Вони розв'язують проблеми соціального обслуговування населення, охорони природного навколишнього середовища, продовольчого забезпечення, економічного планування, регулювання земельних відносин, розвитку інфраструктури ринку та ін.

Місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують реалізацію на відповідних територіях політики центрального уряду, їх економічні функції є складовою частиною економічних функцій державної виконавчої влади взагалі.

Місцеве самоврядування як форма управління територіями на засадах самоорганізації громадян також виконує властиві для нього економічні функції. Серед завдань, які покладаються законом на ці органи, є розробка, затвердження і виконання місцевих бюджетів, прийняття планів розвитку відповідних територій, встановлення місцевих податків і зборів, управління об'єктами комунальної (муніципальної ) власності, надання жителям міст і селиш, різноманітних послуг.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -- Верховна Рада України. До повноважень Верховної Ради України з питань економіки та соціальної сфери належить:

· ухвалення підконституціиних законів;

· затвердження Державного бюджету та внесення змін до

· нього;

· затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

· розгляд і ухвалення рішень щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

· затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, непередбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використання та ін.

42. Цілі державного управління та їх види

Сутність ДРЕ потребує налагодженого механізму побудови цілей, в тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування. Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетності в потребах та інтересах суспільства. Оцінка важливості та ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. В даному контексті пріоритети -це найважливіші напрямки соціально-економічної політики.

Обгрунтування цілей необхідне для їх чіткого визначення. Цілі формуються на майбутнє як невідоме, альтернативне. Передбачати доводиться на основі інформації.

Основними критеріями визначення пріоритетних напрямків є соціально-економічна ефективність і швидкість одержання позитивних результатів, мінімум необхідних ресурсів.

Ранжування цілей здійснюється способом розміщення по порядку зниження пріоритетності. Для впорядкування цілей різних ієрархічних рівнів будується дерево цілей. Ціль вважається досягнутою, коли досягнуті всі цілі нижчого рівня. Вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, яка зумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження та вдосконалення. Тактика визначає цілі, засоби і форми, а також способи діяльності, які найбільше відповідають конкретним обставинам і забезпечують досягнення стратегічної цілі. Тактичні цілі розгортаються оперативні цілі, які пов'язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ і подолання наслідків форсмажорних обставин. Стратегічну ціль називають головною, інші - забезпечувальними. За масштабом виділяють загальні та часткові, за результатами - кінцеві і проміжні, за часом - короткострокові (до 1 р.), середньострокові (3-5 років), довгострокові (5-10 років). З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей формується концепція соціально-економічного розвитку.

43. Макроекономічне планування

В загальному розумінні план - це сукупність обґрунтувань цілей та рішень, необхідних для їх досягнення.

Об'єктом макроекономічного планування виступає національна економіка, суб'єкт - держава.

Макроекономічний план - особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способи досягнення цих цілей. Розрізняють директивні та індикативні плани.

Принципи макроекономічного планування:

1. Принцип цілісності

2. Об'єктивності

3. Науковості

4. Гласності

5. Самостійності

6. Рівності

7. Дотримання загальнодержавних інтересів

44. Державне регулювання як головна функція державного управління

Основною функцією державного управління економіки є державне регулювання. Державне регулювання економіки - це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму, згідно з цілями і пріоритетами державної економічної політики. Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки обумовлена необхідністю подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави. Державне регулювання економіки охоплює всі сторони суспільного відтворення.

Державне регулювання економіки спирається на об'єктивні економічні закони суспільного розвитку. В умовах ринкових відносин - це перш за все закон попиту і пропозиції, закон вартості та ін. Метою державного регулювання являється забезпечення правової бази функціонування ринкової системи, встановлення законних та ефективних взаємовідносин між виробниками і поставщиками і споживачами продукції. Державне регулювання виступає головним регулятором поведінки цивілізованого бізнесу і створює умови для відносного нівелювання соціальної нерівності населення країни.

Мінімальні функції держави: створення правової бази, захист конкуренції, забезпечення економіки необхідною кількістю грошей, мінімізація негативних зовнішніх чинників, справедливий розподіл і перерозподіл доходів, виробництво суспільних товарів і благ, захист національних економічних інтересів.

Форми ДРЕ: бюджетно-податкова, кредитно-грошова, адміністративно-економічна, цінова.

Принципи: наукової обгрунтованості, погодження інтересів, системності, цілеспрямованості, приорітетності, комплексності, адаптації, мінімальної достатності (держава повинна виконувати лише ті функції, які ринок виконати не в змозі; на вищих рівнях державного управління слід виконувати ті функції, яці неможливо виконати на нижчих), ефективності(організаційно-правове і економіко-організаційне забезпечення), порівнянність витрат на управління та результатів державного втручання в економіку.

45. Контрольна функція державного управління

Контроль є важливою ознакою змісту державного управління. Контроль явище багатогранне і багатопланове. Залежно від того, на якому рівні та стосовно чого розглядається, контроль може бути охарактеризований як форма чи вид діяльності, як принцип, як функція.

Функція контролю у державному управлінні полягає в аналізі та співставленні фактичного стану в тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у виконанні поставлених завдань та причинах цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху. Така специфічність призначення контролю, як зазначають у своїх працях дослідники цієї проблеми, і дає змогу виділити його серед інших функцій управління, створити спеціальні органи, які не виконують або майже не виконують інших, окрім контролю, державних функцій, визначити компетенцію цих органів.

В державному управлінні контроль перебуває у тісному зв'язку з іншими функціями управління й разом з тим призначений для оцінки відповідності здійснення цих функцій завданням, що стоять перед управлінням. Контроль забезпечує конкретність управління й здійснення його відповідно до прийнятих рішень. За допомогою контролю, який в кібернетиці називають «зворотнім зв'язком», суб'єкт управління отримує інформацію про результати діяльності, а також про ті помилки та зміни ситуації, що можуть призвести до невиконання поставлених завдань чи отримання зовсім інших результатів.

Оскільки мова йде про перехід до ринкових відносин, то, виходячи з досвіду інших країн, неважко передбачити, що суб'єкти як приватної, так і державної власності у своїй господарській діяльності будуть орієнтуватися на прибуток, дбати про свої інтереси, які не завжди співпадатимуть з інтересами держави та суспільства. Хоч робляться лише перші кроки до ринку, проте прикладів порушення законодавства, умисного приховування прибутків, невідповідності управлінських дій новим умовам та негативних наслідків господарювання вже достатньо. До них можна віднести й монополізацію виробництва окремих груп товарів чи послуг, що дає змогу диктувати умови споживачам чи користувачам, і намагання ухилитися від податків. Погоня за максимальними прибутками, відсутність контролю з боку держави за цими процесами та недоліки державного управління стали причинами багатьох негативних наслідків. Стало можливим завезення на територію держави токсичних речовин, впровадження небезпечних для людини виробничих технологій, хижацьке ставлення до навколишнього середовища.

Тому й в умовах розвитку демократії, переходу до ринкових відносин об'єктивною реальністю залишається контроль. Відповідно нові умови здійснення управлінської діяльності потребують і перегляду завдань контролю, форм і методів його здійснення.

Функцію контролю у сфері управління здійснюють у різних обсягах та формах більшість державних органів. Процес демократизації вніс зміни у співвідношення централізації та децентралізації управління, призначення контролю та форми і методи його здійснення. Із засобу покарання контроль набув інформаційно-аналітичного характеру, став невід'ємним фактором подальшого розвитку управління.

Таким чином, система державного контролю складається з державних органів та посадових осіб, що наділені будь-якими контрольними повноваженнями щодо органів державного управління. Разом вони розглядаються як єдина система, що виконує функцію контролю.

Виходячи з сучасної реальності й тих завдань, що стоять перед контролем, здається можливим виділити такі основні принципи контролю:

об'єктивність, дієвість, гласність, систематичність, регулярність.

46. Правові та адміністративні методи ДРЕ

Методи ДРЕ - це сукупність способів, прийомів та засобів держ впливу на соц-економ розвиток країни. Методи ДРЕ бувають: -Прямі, -Непрямі, -Адміністративні, -Правові, -Економічні, -Імперативні, -Індикативні, -Неформальні, -Специфічні.

Адміністративні методи (у широкому сенсі) - охоплюють ті регулюючі дії, які пов'язані з забезпеченням правової інфраструктури. Задача цих заходів - створення найбільш розумних для приватного сектора правових, “рамочних” умов. Їх функція - забезпечення стабільної юридичної обстановки для ділового життя, захист конкуруючого середовища, збереження прав власності і можливостей прийняття економічних рішень;

Вони базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, рішень, наказів, постанов органів державного управління) і грунтуюються на таких управлінських відносинах як дисципліна, відповідальність, влада, примус. Використання адміністративних методів являється доцільним тоді, коли ринковий механізм та економічні засоби державного регулювання економіки виявляються недостатніми або діють надто повільно. До основних інструментів адміністративного регулювання відносяться ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни тощо.

Правові методи регулювання розвитку економіки передбачають прийняття законів і законодавчих актів ВРУ, видання Указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю;

Основними формами правового регулювання економіки є Конституція та Закон України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України: бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України, порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

47. Економічні методи ДРЕ

Економічні методи ДРЕ - методи, які пов'язані зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання та обумовлювати їх поведінку: ставки податків, облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації і т.п.

Економічні методи дозволяють суб'єктам ринку вільно вибирати напрями своєї діяльності. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів державної економічної політики. Одним із найважливіших інструментів фіскальної політики являються державні закупівлі, які здійснюють через механізми державних замовлень. Держава виступає найбільшим замовником продукції, робіт і послуг. Державні закупівлі здійснюються для задоволення найважливіших державних потреб. Розмір закупівель обумовлений державними потребами, можливостями державного бюджету забезпечити фінансування та моделлю фіскальної політики. Ця політика може бути спрямована на стимулювання виробництва через збільшення закупівель або на стримання виробництва при їх зменшенні.

Бюджет відіграє роль інструменту регулювання, за допомогою якого стримуються негативні та стимулюються позитивні процеси. Регулюючи вплив на економіку значно знижується, коли бюджет виконує переважно фіскальну політику як центр збору податків. Виконуючи функцію регулювання економіки, та залежно від стану економіки держави, доходів бюджету та цілей економічної політики з державного бюджету здійснюється надання субсидій і дотацій областям, галузям, особливо соціальному господарству, окремим підприємствам, прошаркам населення. З бюджету здійснюється цільове спрямування коштів на напрямки, які не мають стратегічної ефективності, але мають стратегічне значення для суспільства: витрати на управління, оборону, екологію, соціальний захист, науку і освіту, безприбуткові, але національно важливі виробництва. Податки - один з основних інструментів, що забезпечує ефективне регулювання економіки. Величина податків та методи їх сплати стають вагомими чинниками впливу на виникнення та динаміку найважливіших процесів розвитку суспільства: формування довіри населення до держави; занепаду або зростання економіки і життєвого рівня членів суспільства. Сутність регульованої функції податків - за їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон'юнктури, структури економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв'язків та інших об'єктів; недоліком податкової системи є те, що вона в основному, виконує фіскальну функцію. Тому вона має бути переорієнтовано з фіскальної функції на стимулюючу.

Грошово-кредитне регулювання направлене перш за все на те, щоб тимчасово вільні грошові засоби надійшли на ринок, тобто в банківську систему, і щоб на ці гроші існував попит зі сторони покупців і вони були використані з максимальною економічною і соціальною ефективністю. Наступна мета грошово-кредитного регулювання - досягнення збалансованості попиту і пропозицій грошей.

48. Сутність і функції соціально-економічного прогнозування

Прогноз - це науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта майбутнього, а також альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозу - прогнозування. Соц-ек прогнозування - складова більш ширшого поняття як передбачення. Прогнози мають імовірнісний та альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку - один з результатів прогнозування.

Принципи прогнозування: наукової обґрунтованості, системності, адекватності, альтернативності, цілеспрямованості, ефективності (мінімізація вхідних даних та максимізація вихідних).

Процес формування прогнозу:

1. Формування інформаційної бази

2. Аналіз об'єкту прогнозу

3. Аналіз зовнішнього середовища та його впливу на об'єкт прогнозування

4. Визначення прогнозної траєкторії об'єкта

5. Прийняття рішень

6. Оцінка якості прогнозу

Головні функції прогнозування такі:

1. науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;

2. дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах;

3. оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка;

4. виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.

49. Принципи соціально-економічного прогнозування

Прогноз - це науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта майбутнього, а також альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозу - прогнозування. Соц-ек прогнозування - складова більш ширшого поняття як передбачення. Прогнози мають імовірнісний та альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку - один з результатів прогнозування.

Принципи прогнозування:

наукової обґрунтованості - 1прогнозування потребує всебічного врахування дії об'єктивних економ законів і законів розвитку суспільства. 2прогнозування має базуватись на сучасних прогностичних методах. 3прогнозування має враховувати позитивний світовий та вітчизняний досвід розроблення прогнозів.

Системності - означає, що економіка розглядається як єдиний об'єкт прогнозування і водночас як сукупність відносно самостійних напрямків прогнозування. Дотримання цього принципу зумовлює доцільність використання «блочного» методу побудови прогнозу економіки як системи. Такий метод передбачає створення моделей, які б відповідали змісту кожного окремого блоку і водночас давали б змогу відобразити цілісну картину можливого розвитку економіки. Для цього об'єкт має бути описаний: 1)як підсистема більш широкої системи; 2) як цілісне явище; 3)як певна складна структура, яка теж складається з елементів.

Адекватності - об'єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв'язків у розвитку економіки і створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з їх повною і точно. Імітацією. Адекватність означає максимальне наближення теоретичної моделі до сталих суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. Вона передбачає врахування імовірнісного стохастичного (випадкового) характеру розвитку процесів.

Альтернативності - прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соц-ек процесів у різних напрямках за різних взаємозв'язків і структурних співвідношень. Головна проблема практичного втілення данного принципу полягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійснені, від тих, які неможливо реалізувати.

Цілеспрямованості - змістовий опис об'єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активний характер, уможливлює обґрунтування переходу відсталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним цілям ефективності (мінімізація вхідних даних та максимізація вихідних).

50. Класифікація соціально-економічних прогнозів

За об'єктами прогнозування:

- прогнози ресурсів (прогнози природних ресурсів, запасів природної сировини і стану природного середовища, демографічні прогнози, прогнози науково-технічного прогресу);

- прогнози розвитку економіки (прогнози розвитку галузей економіки або народногосподарських комплексів, динаміки, темпів і чинників економічного зростання, міжгалузевих структурних змін, розміщення продуктивних сил);

- прогнози суспільних потреб (виробничих, особистих, загальнодержавних, підвищення життєвого рівня населення, процесів соціального розвитку, зовні-політичні і військово-стратегічні).

За часовою ознакою:

- оперативні (до одного місяця);

- короткострокові (до одного року);

- середньострокові (на декілька років);

- довгострокові (понад п'ять років і приблизно до 15-20 років).

51. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку України

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку - науково обгрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Відповідно до Закону У. „Про державне прогнозування та розроблення програм соціально-економічного розвитку (СЕР) У.” повинні розроблятися прогнози на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (1 рік) періоди. У прогнозах повинні відображатися: 1) аналіз СЕР країни за попередній період і характеристика головних проблем СЕР; 2) очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуацій та їх вплив на економіку У.; 3) оцінка впливу можливих заходів державної політики в прогнозному періоді на СЕР; 4) цілі і пріоритети СЕР; 5) прогноз кон'юнктури на внутрішньому та зовнішньому ринках стратегічно важливих товарів і послуг; 6) основні макроекономічні показники і баланси СЕР, в т.ч. за галузями і регіонами; 7) висновки щодо тенденцій розвитку економіки країни у прогнозному періоді.

Прогноз СЕР на середньостроковий період використовується під час розробки проекту програми діяльності Кабміну У. Параметри прогнозу на короткостроковий період використовується для розробки державної програми економіки і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формування показників державного бюджету.

Довгостроковий цільовий прогноз розвитку НЕ У. покладений в основу стратегії СЕР У. на 2004-2015рр. „Шляхом євроінтеграції”. Ця стратегія включає 3 етапи: 1) 2004-2005рр. - етап формування базових основ довгострокового економічного зростання (ЕЗ); 2) 2006-2009рр. - етап прискореного ЕЗ; 3) 2010-2015рр. -етап стабілізації темпів ЕЗ.

Органи державної влади, які розробляють, затверджують і здійснюють прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку, а саме: Кабінет Міністрів України, уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, інші центральні органи виконавчої влади. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

52. Види державних програм економічного і соціального розвитку

Програма економічного й соціального розвитку - це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності.

Розрізняють державні макроекономічні програми (ДМП) і державні цільові програми (ДЦП). Існують певні ознаки, за якими ці види програм розрізняються: 1) ДЦП орієнтуються на розвиток однієї чи кількох соціально-економічних проблем, тоді як ДМП спрямовуються на вирішення всього комплексу завдань економічно-соціального розвитку країни; 2) існують розбіжності у формі розроблення усіх програм. ДМП відображаються переважно плановими показниками, які будуть досягнуті в кінці планового періоду. ДЦП в основному представлені набором заходів, послідовних дій, які будуть виконані протягом програмного періоду для досягнення цільових показників; 3) ДЦП відрізняються від ДМП і способом їх організації, розробки та реалізації. Якщо ДМП розробляють і контролюють постійно діючими державними органами (Міністерство економіки У.), то для розробки ДЦП і управління їх реалізацією створюються спеціальні тимчасові структури.

З погляду обов'язковості виконання суб'єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні (ДП) та індикативні плани (ІП).ДП має силу юридичного закону, адресний та обов'язків для виконання характер. У разі директивного планування (ДП-я) посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. ДП-я притаманне командній економіці. ІП - це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної (СЕ) політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Відповідно до Закону У. „Про державне прогнозування і розроблення програм економічного і соціального розвитку (ПЕ і СР) У.”, системи програмних документів ПЕ і СР складається з: 1) державних ПЕ і СР країни на короткостроковий період; 2) ПЕ і СР АРК, областей, районів і міст на короткостроковий період; 3) програм розвитку окремих галузей економіки.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п'ять років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до 5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на державному рівні.

У програмі економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу відображаються: оцінка економічного й соціального розвитку України за попередній період та економічна кон'юнктура, що очікується на початок періоду, на який розробляється програма; концепція економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу; макроекономічна та соціальна політика; інституційні перетворення; інвестиційна, інноваційна, структурна, науково-технічна та аграрна політика; зовнішньоекономічна політика; регіональна економічна та екологічна політика.

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях - наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.

Проект Державної програми уряд України подає на розгляд Верховній Раді. Одночасно представляються наступні матеріали: підсумки економічного й соціального розвитку України за період з початку поточного року; прогноз економічного й соціального розвитку на наступний рік; проект Державного бюджету України. У разі потреби уряд України представляє проекти законів, які передбачають заходи щодо реалізації завдань економічного й соціального розвитку України в наступному році.

53. Сутність державного програмно-цільового програмування, класифікація державних цільових програм

Наявність вад ринкового саморегулювання і вад державного втручання в економіку породжує складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких потребує використання так званого програмно-цільового методу планування (ПЦМП), яке передбачає: 1) визначення проблем і формулювання цілей; 2) розроблення та реалізація програм, спрямованих на досягнення цілей; 3) систематичний контроль за результатами та якістю робіт, передбачених програмою; 4) коригуванням заходів, спрямованих на реалізацію цілей. ПЦМП реалізуються через ДЦП. ДЦП - це документ, в якому містяться визначення за ресурсами, виконаннями та строками здійснення комплексних заходів, спрямованих на досягнення поставлених цілей. Цілі, на які спрямовані ДЦП, обумовлені стратегією СЕ політики держави, наявністю певної конкретної або кількох суміжних СЕ проблем.

Класифікація цільових комплексних програм дозволяє визначити їх вид залежно від таких класифікаційних ознак:

1. За рівнем значущості програмної розробки цільові комплексні програми бувають:

а) міжнародні, спрямовані на вирішення проблем розвитку світової спільноти;

б) національні, покликані вирішувати проблеми внутрішнього розвитку країни;

в) регіональні, спрямовані на усунення територіальних проблем;

г) муніципальні програми;

д) галузеві програми, призначені для вирішення проблем розвитку галузей народного господарства;

є) програми, спрямовані на розв'язання проблем розвитку суб'єктів, які господарюють і мають національне значення (програми, що вирішують в комплексі питання реструктуризації та модернізації виробництва, оновлення асортименту, підвищення якості продукції, а також переходу до випуску конкурентоспроможної продукції).

2. За термінами розв'язання проблеми та досягнення мети програми бувають:

а) довгострокові програми - тривалістю від 10 до 20 років;

б) середньострокові програми - тривалістю від 3 до 10 років;

в) короткострокові програми - тривалістю до 2 років.

3. За предметно-змістовною ознакою цільові комплексні програми бувають:

а) соціальні, орієнтовані на безпосереднє розв'язання соціальних проблем;

б) соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку економіки та оздоровлення соціальної сфери;

в) інноваційні (науково-технічні) програми, орієнтовані на освоєння досягнень науки і впровадження їх в управління, виробництво товарів і послуг;

г) виробничо-технологічні, спрямовані на підвищення ефективності виробництва і якості продукції;

д) організаційно-господарські, орієнтовані на вдосконалення організації управління господарством на всіх рівнях;

є) інвестиційні, спрямовані на розв'язання проблем створення сприятливих умов для залучення інвестицій на всіх рівнях;

ж) територіально-виробничі програми, орієнтовані на розвиток господарства регіону (створення та розвиток територіально-виробничих комплексів);

з) екологічні програми, покликані вирішувати проблеми охорони навколишнього середовища та забезпечення безпечного існування людей.

У практиці розробки та реалізації цільових комплексних програм часто бувають програми, які неможливо класифікувати за якою-небудь одні-сю класифікаційною ознакою, оскільки будь-яка класифікація містить елемент умовності.

Цільові комплексні програми (ЦКП) (науково-технічні, соціальні, економічні) розробляють для досягнення соціально-економічних цілей на засадах підвищення ефективності суспільного виробництва.

Організаційними передумовами формування ЦКП є такі: своєчасне визначення переліку проблем, для вирішення яких треба створювати такі програми; формування колективу розробників з виділенням головної організації; попереднє орієнтаційне визначення потреби в ресурсах; визначення головних методичних принципів формування програм.

54. Принципи та система державного програмування економічного і соціального розвитку України

Програма економічного й соціального розвитку - це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності.

Державне програмування економічного і соціального розвитку підпорядковується певним принципам. Вони визначені у Законі У. „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку У.”:

1) цілісність (розроблення взаємноузгоджених прогнозних і програмних документів соціально-економічного розвитку (СЕР) окремих адміністративно-територіальних одиниць (АТО) та окремих галузей економіки);

2) об'єктивність (розробка здійснюється на основі даних Держкомстату, даних органів місцевої виконавчої влади, даних НБУ);

3) науковість;

4) гласність (доступність для громадян);

5) самостійність (розробляється самостійно для кожної АТО);

6) рівність (дотримання прав і врахування інтересів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання всіх форм власності);

7) принцип дотримання загальнодержавних інтересів.

При розроблені макроекономічних планів використовується певна система показників, які поділяються на такі групи: 1) натуральні чи вартісні; 2) кількісні чи якісні; 3) абсолютні чи відносні; 4) обов'язкові, розрахункові, інформаційні.

За рівнем значущості програми поділяють на національні, державні (міждержавні), галузеві (міжгалузеві), регіональні та цільові комплексні, а також надзвичайні.

Національна програма, розробляється на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції. Вона має інформаційно-орієнтований характер, даючи змогу підприємствам нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства.

Програма економічного й соціального розвитку України - це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності (наукової, проектно-конструкторської, будівельної, виробничої та ін.).

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п'ять років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до 5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на державному рівні.

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях -наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.

55.Основні види та джерела доходів населення

Доходи домогосподарств, або особисті доходи, -- це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, як правило, за рік.

Основними каналами доходів населення є:

трудові доходи робітників (заробітна плата, премія і т.д.);

доходи від підприємництва (прибуток);

доходи від власності (рента, відсотки і т.д.);

доходи від індивідуальної трудової діяльності;

інші надходження (спадщина, аліменти, гонорар).

Натуральні доходи -- це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.

Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.

Номінальні використовувані доходи -- це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний дохід на споживання (С) і особисте заощадження (З):

ВД = С + З.

Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Реальні доходи характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Наприклад, реальні використовувані доходи дорівнюють відношенню номінальних до індексу споживчих цін.

Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудових послуг, які надають наймані працівники різних професій. Номінальна зарплата -- це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу (місяць, тиждень і т.д.). Реальна зарплата -- номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, виміряний ІСЦ, перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.

Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у доходах має місце в усіх економічних системах -- як традиційних, так і товарних. Посилення диференціації в доходах в умовах переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовлене низкою обставин. Однією з головних є та, що окремі суспільні групи поводяться вже відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші групи продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи, яка відходить у минуле.

56. Причини та показники нерівності в розподілі доходів населення

Для кількісної оцінки диференціації особистих доходів використовують різні показники, найчастіше будують криву Лоренца (рис). Для побудови цієї кривої загальну кількість домогосподарств (сімей) ділять на п'ять рівних за чисельністю груп, тобто кожна група охоплює 20% населення (горизонтальна вісь). Для кожної групи обчислюють її частку в особистому доході за відповідний рік (вертикальна вісь). Інформація, яку дають подібні таблиці, свідчить про те, наскільки нерівномірно розподіляється сукупний дохід у тій чи іншій країні.