Один з напрямів подолання міжнаціональних перешкод - створення транснаціональних компаній (ТНК). Нині вони контролюють близько 40 % світових засобів виробництва та 75 % світової торгівлі товарами і послугами. Такі структури майже без перешкод проникають на національні ринки, використовуючи для цього інструменти глобалізації. Більшість штаб-квартир найвпливовіших ТНК розташовані у Сполучених Штатах Америки. Це не тільки зумовлює поширення впливу США на світогосподарські зв'язки, а й формує їхню однобічність, дає змогу нав'язувати американську ділову етику іншим регіонам. Уже сьогодні майже всі ділові кола перейшли на спілкування англійською мовою, що з часом може призвести до недооцінки культурних надбань інших націй. Американський спосіб життя через засоби масової інформації свідомо нав'язується народам багатьох країн і континентів. Держави колишнього Союзу теж впроваджують у себе американську систему освіти, начебто спеціально готуючи молодих фахівців "на експорт". А тим часом саме країни Європи та СРСР мали найкращі технології підготовки фахівців вищої і середньої кваліфікації. За підрахунками західних учених, еміграція висококваліфікованого фахівця рівнозначна вкладанню в економіку обраної ним держави мільйона доларів ¹. Підраховано, що внаслідок еміграції з Росії висококваліфікованих фахівців ця країна тільки в економіку США інвестувала понад трильйон доларів.

Що ж до України, то вона, за різними оцінками, втратила у 90-ті роки минулого століття до 15-20 % інтелектуального потенціалу. За роки реформування вітчизняної економіки за межі країни виїхало 30 % учених вищої кваліфікації та працездатного віку. Така сама ситуація і в інших європейських постсоціалістичних державах. Розв'язання проблеми потребує кількаразового підвищення рівня оплати праці у країнах з перехідною економікою, чого вони не здатні зробити в найближчі роки. Тому відплив кадрів з цих країн спостерігатиметься і далі, принаймні найближчим часом.

При цьому багаті держави, використовуючи можливості глобалізації, свідомо формують програми задоволення потреб своєї економіки у фахівцях за рахунок постсоціалістичних країн. Водночас останні лише пасивно фіксують міграцію населення і продовжують готувати кадри для розвинених держав.

Можна назвати ще ряд факторів, що характеризують однобічність результатів глобалізації, від яких виграють насамперед багаті держави. До таких факторів належать:

розширення ринків збуту продукції і послуг;

використання дешевої робочої сили;

реструктуризація галузей власної економіки з перенесенням екологічно небезпечних технологій в інші країни;

підвищення прибутковості компаній за рахунок дешевої робочої сили та сировинних ресурсів;

посилення політичного тиску на менш розвинені держави;

використання у власних інтересах наукового, інтелектуального потенціалу інших держав;

зниження соціальної напруженості у суспільстві за рахунок перерозподілу доходів від господарювання на користь передових держав тощо.

Разом з тим розпад Союзу не тільки позитивно вплинув на піднесення економіки розвинених держав світу, а й зумовив необхідність перегляду цілей, функцій і завдань багатьох міжнародних організацій. Так, більшість міжнародних економічних і політичних центрів, створених після Другої світової війни з метою забезпечення стабільності економічного розвитку слаборозвинених держав, а також протистояння комуністичному руху (ООН, Світовий банк, МВФ, ЄБРР тощо), нині потребують реконструкції. Зокрема, у 54 країнах, які отримували допомогу від МВФ протягом 1986-1997 рр., зростання ВВП на душу населення за 12 років становило в середньому лише 4 %. За цей же час держави, які не звертались по допомогу до МВФ, досягли зростання ВВП на душу населення на 24 % ². Всесвітній банк за останні три десятиліття надав допомогу 68 країнам світу, більшість з яких не змогла ефективно її використати, а у 20 країнах, які отримали по 1,4 млрд доларів, виробництво ВВП на душу населення знизилось на 21,7 %. Ці результати можна пояснити різними причинами. На наш погляд, основні з них такі:

формальний підхід до визначення реальних потреб держав, яким надається фінансова допомога;

нав'язування політики і механізмів реформування національної економіки з позицій інтересів міжнародної організації;

відсутність об'єктивного контролю за цільовим використанням наданої допомоги.

Міжнародні фінансові організації за допомогою сучасних фінансових інструментів намагаються маніпулювати розвитком окремих держав, змінювати ситуацію на фінансових ринках тощо. Не завжди таке втручання відповідає інтересам окремих держав, але його глобальний характер зумовлює необхідність формування відповідної політики.

Форми глобалізації віддзеркалюють реальний стан і суперечливість політичних та економічних перетворень у різних регіонах планети. Відсутність механізмів регулювання впливу процесів глобалізації на розвиток національних економік з позицій інтересів суспільства - найслабше місце у діяльності міжнародних структур і об'єднань. Особливо гостро це відчувається в умовах посилення міжнародного тероризму і боротьби з ним. На початку нового століття протистояння міжнародному тероризмові набуло планетарного характеру. Настав час вводити адекватні форми відповідальності міжнародних центрів за прийняті рішення та за їх наслідки, причому робити це необхідно, виходячи із загальнолюдських цінностей.

Нинішній етап діяльності міжнародних економічних центрів набуває дедалі жорсткішого політичного забарвлення, яке суперечить проголошеним принципам демократії, відкритості національних економік, їх взаємопроникненню з метою спільного розв'язання важливих соціально-економічних та екологічних проблем. Лише за місяць військових дій в Афганістані кількість робочих місць у США (за даними на 6 листопада 2001 р.) скоротилася на 415 тис. За прогнозами фахівців, у 2002 р. кількість зайнятих у світовому масштабі може знизитись на 24 млн осіб, з них майже 9 млн скорочень припадає на туристичний бізнес.

Нова політична та економічна ситуація у світі потребує реструктуризації системи управління розвитком національних економік з урахуванням можливих форм впливу процесів глобалізації та її наслідків. Передусім це стосується країн, що сформувалися на терені колишнього СРСР і вже відчули досить своєрідний вплив процесів глобалізації.

Чи не найскладніша ситуація склалася в Україні, яка протягом століть не мала своєї державності, а була складовою частиною інших країн. Її політичний статус сформувався досить швидко, а от система управління економікою і досі перебуває на стадії реформування. Владні структури, які утворилися на першому етапі становлення державності (1991-1994 рр.) не мали повного уявлення про ті труднощі, шо очікували країну та її населення у процесі реформування вітчизняної економіки. Багато рішень приймалося без належних обґрунтувань та прогнозування їх можливих наслідків, тому їх доводилося постійно змінювати. Оцінюючи сьогодні ті рішення, можна зробити три узагальнюючі висновки.

По-перше, спираючись на світовий досвід, Україна правильно обрала шлях розвитку, визначивши пріоритетність ринкової системи господарювання у контексті поєднання її з принципами демократизації та соціальної спрямованості.

По-друге, вітчизняні реформатори не мали достатнього досвіду у розробці проектів таких глобальних перетворень у сфері управління економікою, яких потребувала ситуація. Більшість стратегій довелося запозичати у тих країн, які раніше розпочали процеси реформування соціалістичної економіки, але ще не мали помітних позитивних зрушень. Відсутність власної стратегії реформування вітчизняної економіки з урахуванням історичного розвитку України, традицій і менталітету її населення слід вважати одним з найбільших прорахунків реформаторів.

По-третє, міжнародні структури, які є реалізаторами процесів глобалізації (Світовий банк, МВФ, ЄБРР та інші), брали активну участь у виробленні стратегічних напрямів реформування вітчизняної економіки, надаючи фінансові консалтингові послуги, здійснюючи підготовку економістів ринкового профілю, фінансуючи проекти ринкових перетворень. Дослідження показали, що більшість рекомендацій, наданих Україні міжнародними економічними центрами, мали формальний характер, не були належно пристосовані до конкретної ситуації, яка сформувалась у вітчизняній економіці, не враховували традицій і менталітету нашого населення. Тому такі загальновизнані і апробовані в інших країнах світу прийоми оздоровлення занепадаючої економіки, як швидка приватизація, лібералізація цін, послаблення впливу держави на керування економічними процесами, відкритість національної економіки і внутрішніх ринків, не принесли вітчизняній економіці очікуваних результатів. Більше того, Україні, як і іншим постсоціалістичним країнам, довелося пройти через зниження обсягів виробництва більш як удвічі, через інфляцію, знецінення основних фондів, вкладів населення, зростання безробіття, бідності і знедоленості значної частини населення.

Досвід реформування нашої економіки однозначно довів, що процеси глобальної перебудови суспільства надто складні і потребують не послаблення ролі держави, як це рекомендувалось західними радниками, а її посилення. Для того, щоб реформи були успішними, вони повинні задовольняти інтереси більшості населення, а держава має взяти на себе відповідальність за соціальні наслідки економічних перетворень. Такий напрям у вітчизняній економіці почав реалізовуватися лише з 1997-1998 років, з прийняттям постанов уряду і Президента України про регулювання і дерегулювання економічних процесів. Однак тривалий час ринкові структури в Україні формувались стихійно. Панувало гасло: "Що не заборонено - те дозволено". За невідпрацьованості законодавчої бази це призвело до зростання тіньової економіки, масового порушення чинного законодавства, вивезення вітчизняних інвестицій за межі держави тощо. До того ж, зарубіжні інвестори, спостерігаючи таку ситуацію, не поспішають вкладати капітали у розвиток української економіки, а міжнародні об'єднання не сприймають Україну як рівноправного партнера.

Аналогічна ситуація характерна і для інших держав постсоціалістичного простору. Незважаючи на наростання процесів інтеграції і глобалізації, практично жодній країні з перехідною економікою не вдалось інтегруватись у престижні міжнародні угруповання.

Україна як європейська держава прагне інтегруватися в ЄС. Однак ця організація висуває такі вимоги до своїх потенційних членів, які Україна поки що неспроможна задовольнити. Крім того, наростає конкуренція між європейськими державами за членство в ЄС. Водночас інша міжнародна структура, яка склалась у процесі розпаду СРСР - Співдружність незалежних держав (СНД), - починає формувати стратегію посилення впливу на розвиток світової економіки, використовуючи для цього реальну ситуацію, в якій опинилися держави з перехідною економікою.

Критерієм глобалізації, за яким прийнято характеризувати стан окремих держав, є рівень відкритості їх національних економік. Саме за цим критерієм міжнародні економічні центри оцінюють хід реформування економічних систем постсоціалістичних країн, у тому числі й України. Проте досі немає єдиної загальновизнаної методики такої оцінки. Тим часом в економічній пресі наводяться досить суперечливі дані, які не відповідають дійсності. Так, за висновками Світового банку, Україна за рівнем відкритості економіки посідає одне з останніх місць. З цим неможливо погодитись, оскільки ми підтримуємо двосторонні торгово-економічні відносини майже з усіма державами світу і обсяги експорту нашої країни досить високі.

Тим часом зарубіжні держави отримали майже необмежений доступ на ненасичений український ринок, заполонивши його дешевими товарами, значна частина з яких виявилася низькоякісною і неконкурентоспроможною на інших міжнародних ринках. Лідери світової економіки досить уміло використали ненасичені ринки постсоціалістичного простору у власних інтересах. Саме тоді, коли в країнах з перехідною економікою спостерігався пік кризи, розвинені держави досягли найвищих темпів економічного зростання. Однак вони втрачають ці темпи в міру виходу постсоціалістичних країн з кризового стану. Це свідчить про те, що процеси глобалізації набувають планетарного масштабу, а світова економіка - цілісності і замкненості. За такої ситуації тиск лідерів світової економіки на менш розвинені країни зростатиме і виявлятиметься саме у різних формах глобалізації.

Формою прояву процесів глобалізації є, скажімо, те, що більшість штаб-квартир ТНК розташовані за межами нашої країни, а отже, основна маса прибутків від діяльності структурних підрозділів і дочірніх відділів таких компаній осідає саме в них. Разом з тим, через ТНК Україна створює нові робочі місця, має доступ до зарубіжних інвестицій, до нових прогресивних технологій та організаційних схем виробничих процесів. Отож, ефективність від поширення такої форми міжнародної співпраці залежить від ретельності визначення вихідних позицій, економічних інтересів кожного учасника ТНК. Важливо, щоб інтереси засновників ТНК відповідали інтересам національної економіки.

І все ж можна прогнозувати, що суперечливість ще довгий час буде основною ознакою процесів глобалізації. Від уміння протистояти натиску сильніших держав та використанню ними процесів глобалізації у власних інтересах залежатиме економічна безпека національних економік. Саме з цих позицій слід формувати економічну політику, довгострокову стратегію розвитку національної економіки.

З огляду на реальну ситуацію, в якій нині опинилась Україна, її економічні інтереси концентруватимуться навколо двох економічних центрів - ЄС і СНД. Про вступ України до ЄС можна говорити лише як про перспективу. Проте реалізація навіть довгострокової перспективи потребує певних заходів уже сьогодні. Слід з'ясувати інтереси ЄС стосовно нашої держави та їх відповідність її національним інтересам, а відтак розробляти стратегію входження України до складу ЄС і механізми подолання існуючих перешкод.

Зовсім інша стратегія потрібна для відносин з СНД. Структуроутворюючими параметрами тут мають стати зниження односторонньої залежності національної економіки України від енергоресурсів Росії, пошук альтернативних джерел енергоносіїв, активізація економічних стосунків з іншими державами на рівноправних партнерських засадах.

Розділ 3. Стратегії розвитку національної економіки України на сучасному етапі