Перспективи підвищення ефективності національної економіки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

УНІВЕРСИТЕТ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ (м.Київ)

ЛЬВІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

Кафедра економічної теорії

Факультет Підвищення кваліфікації та перепідготовки

КУРСОВА РОБОТА

ПЕРСПЕКТИВИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Студента групи 102 Фпз

Іваніва Ігора Ігоровича

Львів

2011



Вступ

Актуальність теми зумовлена станом сучасних міжнародних економічних відносин, які відзначається процесами глобалізації. Це посилює взаємозалежність і взаємопов'язаність національних економік, на розвиток яких все більше впливають інтеграційні процеси країн з різними економічними можливостями, що позначається на якісних параметрах результатів співробітництва, специфічності умов формування конкурентного середовища.

Інтенсифікація міжнародних економічних зв'язків на таких засадах виявила складності у процесах пристосування в єдиному економічному просторі як потужних так і відносно слабких економік. У таких умовах об'єктивною тенденцією стало намагання кожної з країн дистанціонуватися від негативних наслідків і стимулювати позитивні зрушення в межах внутрішнього середовища, що підвищує вимогливість до забезпечення відповідного рівня економічної безпеки держави.

У періоди економічних ускладнень завжди посилюється роль урядів.Особливо це стосуєтья керування інтеграційними процесами, що вимагає реалізації виваженої політики, націленої на запобігання "перегріву" чи рецесії власної економіки. Вирішення проблем забезпечення збалансованого розвитку досягається підвищенням конкурентноспроможності на основі забезпечення економічної ефективності та соціально-економічної оптимальності. При цьомув важається що глобалізація, як правило приносить позитивний ефект лише тим країнам, які мають більш потужний конкурентоспроможний потенціал, залишаючи іншим країнам місце аутсайдерів. Це підтверджується досвідом України, відносно швидке залучання якої до світового поділу прані виявило нездатність переважної більшості національних виробників змагатися за зовнішні ринки та утримувати позиції навіть на внутрішньому ринку внаслідок низького рівня ефективності та конкурентноспроможності.

Подолання суперечностей економічного розвитку потребує переосмислення існуючої практики міжнародного співробітництва, створення та переорієнтації національної економіки на вирішення власних економічних проблем шляхом інтенсифікації та модернізації підприємств, підвищення продуктивності праці та вичення і впровадження найкращих світових практик, але не бездумно копіюючи, а враховуючи власні національні особливості.

Отже, на сьогоднішній день гостро стоїть питання підвищення ефективності національної економіки з метою максимального забезпечення потреб громадян України в товарах та послугах та покращення соціальних стандартів.

Спробуємо ширше розкрити таке поняття, як «ефективність національної економіки».



1. Економічний зміст категорії «ефективність національної економіки» та мотодологія її вимірювання

Ефективність сьогодні - одна з головних характеристик людської діяльності. Вона є найважливішою категорією економічної науки. Під ефективністю економіки розуміють відношення результатів виробництва до витрат на це виробництво. Під словом «ефективність» не слід розуміти тільки результат, що досягається народним господарством у цілому або окремій галузі, підприємством за той або інший відрізок часу. Цей результат вірніше було б охарактеризувати як ефект, а не ефективність.

Рис. 1. Види ефективності виробництва (продуктивності системи) за окремими ознаками.

Економічний ефект -- це конкретний результат (чи абсолютна величина) ефективності вирішення господарської, технічної чи економічної проблеми. Він може виражатися в грошових та натуральних показниках, наприклад, приростом ВВП, зниженням витрат на виготовлення товарів та послуг. Розвиток суспільства та національної економіки держави передбачає систематичне піднесення ефективності в усіх галузях діяльності людини, яка проявляється за абсолютного та відносного скорочення витрат. Оскільки ефект буває економічним (приріст продукції, прибутку) і соціальним (покращання умов праці, охорона довкілля і здоров'я людини), то виділяють економічну та соціальну ефективність.

У сучасних умовах господарювання ефективність соціальної діяльності означає недопустимість збільшення обсягів випуску продукції чи одержання прибутку за рахунок погіршення умов праці, завдавання шкоди довкіллю, зниження інших показників життєдіяльності людини.

Ефективність соціальної діяльності -- це узагальнений, інтегральний показник якості соціального забезпечення, а також це є явище, яке зачіпає безліч різноманітних соціальних факторів, що впливають на загальний добробут людини.

Економічна ефективність національної економіки - це стан, при якому неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б однієї людини, не погіршуючи при цьому положення іншого члена суспільства. Такий стан називається Парето-ефективністю (по імені італійського економіста В.Парето).

Розрізняють наступні показники ефективності національної економіки: валовий внутрішній продукт, чистий національний продукт, валовий національний доход, чистий національний доход, розташовуваний національний доход. Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості. Це агрегатний показник, який визначається через порівняння конкретних показників з їх граничними значеннями: - співвідношення зовнішнього боргу і волового внутрішнього продукту (50%); - боргу й експорту товарів і послуг (75%); - приростові боргу й експорту (30%); Валовий внутрішній продукт являє собою валову вартість усіх товарів і послуг, створених протягом визначеного проміжку часу (як правило, це один рік) за винятком проміжного споживання. Валовий внутрішній продукт характеризує вартість створеної усередині країни, як резидентами, так і нерезидентами даної держави.

У національній економіці широко використовується система конкретних показників економічної ефективності. Основні з них: продуктивність суспільної праці, ефективність використання основного капіталу й матеріальних ресурсів, трудомісткість, капіталомісткість і матеріалоємність національного продукту й таке інше. При обчисленні цього показника, залежно від потреби, у чисельнику можуть бути й національний продукт, і ВВП, і національний доход. Кількість праці виміряється кількістю відпрацьованого часу (у людино-годинах), або середньостатистичною кількістю зайнятих у національній економіці за рік

Продуктивність праці характеризує обсяг продукту, зробленого за одиницю часу або одним працюючим.

Ефективність використання основного капіталу (“продуктивність” капіталу), або капіталовіддачу, характеризує обсяг суспільного продукту (П), що припадає на одиницю основного виробничого капіталу (основних виробничих активів). Вона обчислюється, як частка від розподілу зробленої за рік продукції на вартість використаних (або наявних) основних коштів.

Складові ефективного використання ресурсів:

1. Забезпечення повної зайнятості ресурсів.

Повна зайнятість - це залучення до виробництва всіх придатних ресурсів.

2. Досягнення повного обсягу виробництва.

Повний обсяг виробництва означає, що ресурси використовуються так, щоб найповніше задовольнити потреби суспільства.

Повний обсяг виробництва потребує наявності двох видів ефективності - розподільної та виробничої.

Перед кожним суспільством стоїть проблема розподілу обмежених ресурсів між виробництвом найрізноманітніших продуктів. Скільки землі слід відвести під пшеницю, а скільки під пасовища? Скільки кваліфікованої робочої сили варто залучити у виробництво тракторів, телевізорів, а скільки в перукарні і т.п.? Розподільна ефективність означає, що ресурси залучатимуться до виробництва саме тих товарів і послуг, які є найбажаніші і найпотрібніші для суспільства. Повний обсяг виробництва передбачає досягнення виробничої ефективності, тобто використання найсучаснішої технології, яка забезпечує максимальну віддачу від залучених ресурсів. Інакше кажучи товари й послуги виробляють із найнижчими витратами.

Оскільки ресурси рідкісні, економіка за повної зайнятості й повного обсягу виробництва не може забезпечити необмеженого випуску товарів та послуг. Саме тому люди мають вибирати, які продукти виробляти, а від яких відмовитися. Отже, перед суспільством виникає проблема вибору, пошуку альтернативних варіантів використання ресурсів.

В будь-який момент часу економіка за повної зайнятості і повного обсягу виробництва мусить жертвувати частиною одного продукту, щоб отримати більше іншого продукту. Обмеженність ресурсів не дає змоги одночасно збільшувати виробництво обох продуктів.

Для наочності варіанти виробництва двох альтернативних продуктів можна зобразити графічно у вигляді межі виробничих можливостей (МВМ) або кривої трансформації.



Графік №1. Крива виробничих можливостей.

Предметом вивчення макроекономіки є ефективність функціонування національної економіки.

Результат виробництва, як найважливіший компонент для визначення його ефективності не слід тлумачити однозначно. Йдеться про корисний кінцевий результат. Можна розрізняти:

1) кінцевий результат процесу виробництва;

2) кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства (об'єднання підприємства).



Рис. 2. Схема формування результатів і ефективності виробництва (продуктивності виробничо-економічної системи)

2. Чинники ефективності функціонування економічної системи

Класифікація і суттєва характеристика рівень економічної і соціальної ефективності виробництва залежить від численних чинників, що її визначають. У зв'язку з цим для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання. Усі чинники доцільно класифікувати за обмеженою кількістю групувальних ознак, що сприяє визначенню головних напрямків і шляхів підвищення ефективності виробництва (продуктивності діяльності підприємства).

Класифікація великої різноманітності чинників зростання ефективності (продуктивності) може здійснюватись за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямками розвитку і удосконалення виробництва; 3) місцем реалізації у системі управління виробництвом (рис. 3).

Групування чинників за першою ознакою уможливлює досить чітке визначення джерел Підвищення ефективності, зростання продуктивності праці (економія витрат живої праці), зниження фондомісткості (капіталомісткості) і матеріаломісткості продукції, поліпшення використання природних ресурсів. Активне використання перелічених джерел підвищення ефективності виробництва передбачає здійснення комплексу заходів, які за своїм змістом характеризують основні напрямки розвитку і удосконалення виробництва (друга ознака групування чинників). Визначальними напрямками є перш за все прискорення темпів науково-технічного і організаційного прогресу (створення нових і удосконалення існуючих технологій, конструкційних матеріалів, засобів праці і кінцевої продукції; механізація і автоматизація виробничих процесів; запровадження прогресивних методів і форм організації виробництва і праці; побудова і регулювання ринкового механізму господарювання).

Практично найбільш важливою слід вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації у системі управління виробництвом (третя ознака групування чинників), особливо виокремлення з них двох категорій чинників -- внутрішніх (внутрівиробничих) і зовнішніх (народногосподарських), а також поділ сукупності внутрішніх чинників на так звані “тверді чинники” і м'які чинники”.

Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності виробництва (діяльності підприємства) неоднакові за ступенем дії (впливу), використання і контролю. Тому для практики господарювання важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю і використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чинників ефективності на різних рівнях управління економічними системами(виробництвом). Підприємство може і повинно постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників шляхом розробки і послідовного здійснення власної програми підвищення ефективності виробництва, а також враховувати вплив на неї зовнішніх чинників -- економічної і соціальної політики держави, діяльності національних інституційних організацій, розвитку інфраструктури і структурних змін у суспільстві.

* Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації і інформаційні технології справляють чи не найбільш істотний вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва. За принципом ланцюгової реакції вони викликають суттєві зміни в технічному рівні і продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці і кваліфікації кадрів.

- Устаткування. Цьому чинникові належить одне з провідних місць у програмі підвищення ефективності виробництва. Зростанню продуктивності діючого устаткування сприяють належна організація ремонтно-технічного обслуговування, оптимальні строки експлуатації, забезпечення необхідної пропорційності в пропускній спроможності технологічно зв'язаних його груп (одиниць), чітке планування завантаження у часі, підвищення змінності роботи, скорочення внутрізмінних витрат робочого часу тощо.

Класифікація внутрішніх чинників на "тверді" і "м'які" природно є досить умовною і незвичною, але широко відомою і використовуваною на підприємствах зарубіжних країн. Назви "тверді" і "м'які" чинники запозичені з англійської комп'ютерної термінології, відповідно до якої сам комп'ютер називається "твердим товаром", а програмне (математичне) забезпечення -- "м'яким товаром". При цьому "твердими чинниками" позначають такі з них, що можна виміряти і мають фізичні параметри, а "м'якими" ~ ті, які не можна фізично відчути, проте мають неабияке значення для економічного управління виробництвом (наприклад. Інформація, знання і кваліфікація кадрів, методи і системи організації різних процесів тощо).



Рис. 3. Інтегрована модель чинників ефективності виробництва (продуктивності діяльності підприємства як виробничо-економічної системи).

* Матеріали і енергія. Проблема економії і зменшення споживання сировини, матеріалів, енергії повинна бути під постійним контролем відповідних спеціалістів підприємств з матеріаломістким і енергомістким виробництвом. Нагальне завдання ресурсозбереження на таких підприємствах може позитивно розв'язуватись шляхом запровадження маловідходної та безвідходної технології, збільшення виходу корисної продукції чи енергії з одиниці використовуваного матеріалу, використання дешевих і низькосортних видів сировини, підвищення якості матеріалів за допомогою первинної обробки, заміна імпортних сировини і матеріалів матеріальними ресурсами вітчизняного виробництва, раціоналізації управління виробничими запасами і розвитку ефективних джерел постачання.

* Вироби. Самі продукти (вироби), їх якість та дизайн також є важливими чинниками ефективності. Остання повинна корелювати з так званою корисною вартістю, тобто тією сумою, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Передові підприємства постійно контролюють втілення своєї технічної преваги у конкретних виробах, що користуються великим попитом на .ринку. Проте для досягнення високої продуктивності підприємства просто корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством для продажу вироби повинні появитись на ринку у потрібному місці, у потрібний час і за розсудливою ціною. У зв'язку з цим підприємство мусить слідкувати за тим, щоб не виникало бодай найменших організаційних і економічних бар'єрів між виробництвом і окремими стадіями маркетингу.

* Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності виробництва (діяльності підприємства) є працівники -- керівники, підприємці, спеціалісти, робітники. Продуктивність їх праці багато де в чому визначається методами, технікою, особистим умінням, знаннями, відношенням до праці та здібністю виконувати ту або іншу роботу. Ділові якості працівників найбільш повно можуть проявлятися в умовах функціонування на підприємстві потужного і гнучкого мотиваційного механізму. Продуктивність праці буде зростати тоді, коли керівництво підприємства матеріально і морально заохочує до використання творчих здібностей усіх категорій працівників, проявляє інтерес до їх особистих проблем життєдіяльності, сприяє створенню і підтриманню благоприємного соціального мікроклімату, у межах своїх повноважень і можливостей підприємства здійснює соціальний захист людей, гарантує їх зайнятість тощо.

* Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональність у делегуванні відповідальності і нормах керованості відносяться до принципів доброї організації справ на підприємстві, що забезпечують необхідну спеціалізацію і координацію виробничих і управлінських процесів і, отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) діяльності. Однією з причин недостатньої продуктивності підприємства як складної виробничо-економічної системи є занадто жорстка її організаційна структура надмірне відокремлення підрозділів за професійними групами або функціями. Тому система повинна бути динамічною і гнучкою, періодично реорганізованою у відповідності з новими завданнями, що постають перед підприємством при зміні ситуації.

* Методи роботи. Більш досконалі методи роботи в умовах переважання трудомістких процесів стають достатньо перспективними для зростання продуктивності. Наукова організація роботи у всіх підрозділах підприємства мусить зробити ручну працю більш продуктивною за рахунок удосконалення способів виконання трудових операцій, застосовуваних механізмів та інструментів, організації робочих місць. Для удосконалення методів праці на підприємстві дуже важливим є постійний аналіз трудових операцій і використання робочого часу, систематична атестація робочих місць, узагальнення і використання нагромадженого на інших споріднених підприємствах позитивного досвіду, організація навчання різних категорій працівників прогресивним прийомам праці, усунення непотрібної (зайвої) роботи і виконання корисної з меншими витратами сили, часу і коштів.

* Стиль управління. Значний (за деякими оцінками -- переважний) внесок у зростання ефективності (продуктивності) виробництва може забезпечувати сучасна добре організована система управління, під контролем якої знаходяться ресурси і результати діяльності підприємства. Складовою частиною такої системи є стиль управління -- типовий м'який чинник підвищення ефективності діяльності підприємства. Кожен керівник, підприємець чи менеджер підприємства мусить знати, що абсолютно досконалого стилю управління для усіх випадків не існує. Загальна ефективність діяльності підприємства залежить від того, коли, де, як і по відношенню до кого застосовується відповідний стиль управління. Відомо, що стиль управління, в якому поєднані професійна компетентність, діловитість і висока етика взаємовідносин між людьми, впливає практично на усі види і напрямки діяльності підприємства. Від нього залежить, в якій мірі враховуються зовнішні чинники зростання ефективності виробництва на тому чи іншому підприємстві.

Максимально можливого впливу внутрішніх ("твердих" і “м'яких”) чинників на рівень ефективності виробництва можна досягти лише при забезпеченні необхідної комплексності їх використання, узгодженості взаємодії у часі і просторі. Наприклад, можна використовувати найновіші технології і устаткування, але продовжувати застосовувати застарілі форми організації праці або мати на підприємстві недостатньо підготовлені кадри. Зрозуміло, що у такому випадку позитивних зрушень у ефективності виробництва не станеться.

На рівень продуктивності кожного окремого підприємства безпосередній чи непрямий вплив справляють зовнішні чинники ефективності виробництва. Проте самі підприємства не можуть активно їх контролювати. Ось чому ці чинники слід знати і вивчати, зрозуміти їх дію (вплив) і приймати до уваги при розробці (плануванні) і здійсненні програм підвищення ефективності виробництва на підприємствах. У зв'язку з цим стає очевидною необхідність суттєвої характеристики і окреслення напрямків дії окремих зовнішніх чинників ефективності (продуктивності).

* Державна політика. Здійснювана державою (урядом) економічна і соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва через: практичну діяльність урядових установ і державних структур; різноманітні види законодавства; фінансові заходи і стимули (податки, тарифи, фінансова підтримка великих науково-технічних і виробничих проектів, фінансування соціальних програм, регулювання процентних ставок для кредитів); установлювані та контрольовані економічні правила і нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за цінами, ліцензування зовнішньоекономічної діяльності тощо); створення ринкової, виробничої і соціальної інфраструктури; макроекономічні структурні зміни; програми роздержавлення власності і приватизацію державних підприємств; комерціалізацію організаційних структур невиробничої сфери тощо. Розвиток економіки України, економічні відносини між окремими підприємствами і організаціями, між підприємствами і державою здійснюються зараз рядом визначальних у цій галузі законів (зокрема про підприємства в Україні, про власність, про підприємництво, про оподаткування підприємств, про оплату праці та інші), основні положення яких керівникам і спеціалістам підприємств треба добре знати і спиратися на них у своїй практичній діяльності.

* Інституційні механізми. Оскільки ефективність виробництва, як уже зазначалось, залежить від багатьох чинників -- внутрішніх і зовнішніх (по відношенню до підприємства), непересічним завданням держави є створення на національному рівні не лише відповідних економічних, соціальних, політичних і законодавчих, але й організаційних умов підвищення продуктивності виробничо-економічних систем. Такі умови зокрема забезпечуються шляхом заснування і постійного функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституційних механізмів -- організацій (дослідно-впроваджувальних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій), діяльність яких зорієнтована на: визначення і розв'язання основних проблем підвищення ефективності (продуктивності) різних виробничо-економічних систем і економіки в цілому; практичну реалізацію стратегії і тактики розвитку народного господарства, здійснюваних на відповідних рівнях управління; підготовки (перепідготовки, підвищення кваліфікації менеджерів і інших кадрів для ринкової економіки. Зараз у світі нараховується біля 150 національних і регіональних центрів, інститутів і асоціацій по продуктивності і управлінню. Зокрема у світовому співтоваристві відомими і визнаними є Японський центр продуктивності. Центр продуктивності ФРН, Канадський центр ринку праці і продуктивності, Американський інститут організації праці і виробництва. В Україні аналогічні функції виконують Інститут стратегічних досліджень, Інститут економіки промисловості, Міжнародний інститут менеджменту. Державна академія управління, Київський державний економічний університет.

3. Поняття продуктивності і продуктивності праці

Система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення природних ресурсів відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці, має назву "продуктивні сили". До цієї системи належать працівники; засоби праці; предмети праці; використовувані сили природи; наука як специфічна продуктивна сила, особливий фактор; форми і методи організації виробництва; інформація. Наука перетворилася в окремий елемент продуктивних сил з початку розгортання науково-технічної революції (НТР), тобто з середини 50-х років, а інформація -- з середини 70-х років, тобто з початку другого етапу НТР. Головною продуктивною силою суспільства є працівники виробничої та невиробничої сфери.

Водночас головним критерієм суспільного прогресу є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистісних (людини) і речових (засобів виробництва) факторів виробництва є найважливішою умовою зростання продуктивності праці, національного багатства.

Оскільки ресурси мають межі, важливо їх використовувати ефективно, тобто досягати намічених цілей з найменшими витратами. Ця умова належить до всіх ресурсів, але стосовно живої праці -- це необхідна передумова. Жива праця, яка пов'язана з витратами фізичної, нервової та інтелектуальної енергії людини у процесі виробництва життєвих благ, в результаті стає продуктивною працею. Продуктивна праця -- це праця людини, в результаті якої створюються матеріальні блага та послуги [7, 24]. У сучасному західному суспільстві продуктивна праця має два основні виміри. Перший стосується системи продуктивних сил, другий -- відносин власності, в яких знаходить своє втілення соціально-економічна мета розвитку суспільства.

З цим поняттям тісно пов'язані поняття "продуктивність праці" і "продуктивність". На перший погляд, вони близькі між собою, але різняться тим, що продуктивність праці відображає ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг, тобто результативність конкретної праці. Продуктивність праці вимірюється кількістю продукції або послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, затраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги. Найбільш точним вираженням суспільного рівня продуктивності праці є показник виробництва національного доходу на душу населення або на одного працівника.

Усього налічують близько 60 факторів зростання продуктивності праці, які належать лише до системи продуктивних сил. Крім цього, є фактори зростання продуктивності праці, які належать до всього технологічного способу виробництва (тобто продуктивних сил і техніко-економічних відносин), відносин власності, надбудовних відносин (наприклад, удосконалення законодавства) тощо [3, 34].

Водночас продуктивність -- це показник ефективності не конкретного виробництва, а в масштабах міста, регіону, який характеризує випуск продукції в розрахунку на одиницю використаних ресурсів, інших факторів виробництва. Продуктивність -- це здатність економічної системи виробляти корисну продукцію і міра реалізації цієї здатності. Іншими словами, продуктивність -- це показник результативності та ефективності виробництва, що характеризує випуск продукції в розрахунку на одиницю використаних ресурсів та факторів виробництва.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) продуктивність відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво, а продуктивність праці -- це ступінь ефективності використання конкретної праці, і в її визначенні закладено поняття праці, здатність людини виробляти за одиницю робочого часу певний обсяг продукції [7, 25].

Крім того, є ще одне поняття продуктивності праці: це продуктивність суспільної праці, яка характеризує ефективність використання сукупних витрат праці. Під сукупними розуміють витрати живої і минулої (уречевленої у засобах виробництва) праці на виробництво продукції. Показник продуктивності суспільної праці -- це узагальнюючий показник ефективності суспільного виробництва, який розраховується як відношення виробленого національного доходу до середньорічної чисельності зайнятих у сфері матеріального виробництва. З переходом до міжнародної методології обліку рівень продуктивності суспільної праці визначається відношенням валового внутрішнього продукту (у ринкових цінах) до середньорічної чисельності економічно активного населення (робоча сила).

Підвищення продуктивності праці означає економію сукупної праці (живої та уречевленої), що витрачається на вироблення продукції, зменшення всього матеріалізованого в продукті робочого часу.

Варто також зазначити, що поняття "продуктивність" залежить від взаємодії п'яти факторів виробництва: праці, капіталу, інформаційних потоків, підприємницького хисту та рівня використання природних ресурсів, де головним є жива праця. Від того, як вона організована, як взаємодіє з іншими факторами виробництва, які новітні технології сприймає виходячи зі своєї підготовленості, залежить продуктивність на всіх рівнях управління: макро-, мезо- та мікро.

Підприємство -- це клітинка багатоаспектного господарства країни, а тому від продуктивної роботи кожної ланки залежить стан і розвиток економіки країни загалом.

Економічна ефективність -- це раціональне й ефективне використання не лише якогось одного з факторів виробництва (наприклад, робочої сили), а всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, раціональне управління виробництвом тощо), що передусім залежить від їх оптимального розподілу.

4. Характеристики продуктивності праці (показники, чинники, фактори)

Під продуктивністю праці як економічною категорією слід розуміти ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ [2, 3]. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції, що виробляє один працівник за одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.

Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції та розраховувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці.

Натуральні показники найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть використовуватися лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію.

Трудові показники потребують налагодженої роботи нормування та обліку. Їх використовують на робочих місцях, дільницях, де дуже великі залишки незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних або вартісних вимірах.

Вартісні - найуніверсальніші показники, вони застосовуються для визначення рівня та динаміки продуктивності праці.

Цілеспрямоване управління продуктивністю праці потребує класифікації чинників її росту. Всі чинники зростання продуктивності праці діляться на:зовнішні і внутрішні.

Зовнішні чинники - це ті, які об'єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства - стратегія і політика, законодавство, ринок, зрушення в суспільстві, природні ресурси.

Внутрішні чинники - ті, на які підприємство може безпосередньо впливати - продукція, технологія, матеріали, енергія, персонал [4, 143].

Крім того на продуктивність праці впливають фактори, які групуються в такі групи:

- матеріально-технічні (удосконалення техніки і технології, застосування нових видів сировини, матеріалів);

- організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення системи управління організації);

- економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці, участі у прибутках);

- соціальні (створення належного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки і перепідготовки кадрів);

- природні умови та географічне розміщення підприємств.

Підвищити продуктивність праці можна двома способами:

- нарощування обсягу виробництва;

- скорочення чисельності працюючих.

Обидва способи дозволяють зменшити витрати на виробництва.

Програма управління продуктивністю праці.

У реалізації цілей стратегічного плану підприємства особлива роль належить плану технічного і організаційного розвитку - плану підвищення ефективності виробництва. Для того, щоб успішно функціонувати в умовах конкурентної боротьби, підприємство в своїй діяльності повинне орієнтуватися, на потреби ринку (ціни, витрати, кількість продукції, що випускається) і на реалізацію досягнень науково-технічної революції.

Враховуючи першочергову важливість підвищення продуктивності праці для конкурентно спроможності підприємства розробляють і впроваджують програму управління продуктивності, яка включає в себе наступні етапи:

1. вимірювання і оцінка досягнутого рівня продуктивності на підприємстві в цілому і за окремими видами праці зокрема;

2. пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності на основі інформації, одержаної в ході вимірювання і оцінки;

3. розробка плану використання резервів підвищення продуктивності праці, який повинен включати конкретні терміни і заходи по їх реалізації, передбачати фіксування витрат на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їх впровадження, визначати відповідних виконавців;

4. розробка систем мотивації працівників до досягнення запланованого рівня продуктивності;

5. контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою, і регулюванням їх виконання;

6. вимірювання і оцінка реального впливу передбачуваних заходів на зростання продуктивності праці.

Точне визначення оцінки досягнутого рівня продуктивності по підприємству є важливою передумовою успішності наступних етапів і всієї програми. Щоб виміряти продуктивність праці потрібно зіставити кількість виробленої продукції із витратами на їх виготовлення [4, 145].

Пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності ґрунтується на порівнянні інформації, одержаної в ході вимірювання і оцінки досягнутого рівня продуктивності на підприємстві в цілому і за окремими видами праці зокрема, з наявною інформацією про максимально можливий рівень продуктивності праці.

Розробляючи план використання резервів підвищення продуктивності праці, слід забезпечити узгодження цілей та завдань програми.

Розробка системи мотивації працівників до досягнення запланованого рівня продуктивності є необхідною умовою реалізації програми.

Контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою, необхідний для виявлення і вирішення можливих проблем їх виконання на початкових станах. В процесі контролю порівнюються фактичні і задачі показники продуктивності праці, визначається масштаб допустимих відхилень.

Вимірювання й оцінка реального впливу реалізованих заходів на зростання продуктивності праці потрібна для того, щоб оцінити і порівняти ефективність їх впровадження і визначитися з пріоритетами на наступний період. Визначивши найефективніші напрямки роботи по підвищенню продуктивності, слід прийняти відповідні мотивуючі рішення і в наступному періоді зосередити увагу саме на цих напрямах.

Шляхи підвищення продуктивності праці.

Враховуючи значення продуктивності праці для економічного зростання, кожне суспільство намагається постійно підвищувати продуктивність праці.

Основними шляхами підвищення продуктивності праці є:

- розвиток і впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу;

- піднесення загальноосвітнього, культурно-технічного та професійного рівня працівників;

- раціональне використання природних, матеріальних, трудових ресурсів;

- поліпшення організації та управління виробництвом;

- впровадження ефективних матеріальних і моральних стимулів до праці [6, 284].

В ринкових умовах важливу роль для зростання продуктивності праці має максимальне використання діючих потужностей.

Поліпшення використання засобів праці здійснюється за двома напрямками:

- екстенсивним - збільшення часу їх роботи шляхом скорочення простоїв, введення в дії невикористаного устаткування, підвищення коефіцієнта змінності в раціональних розмірах, скорочення строків ремонту і інше;

- інтенсивний - поліпшення використання машин та устаткування за одиницю часу через упровадження прогресивних технологічних процесів.

У сучасних умовах для впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу необхідні інвестиції на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, підвищувати частку витрат на активну частину основних виробничих фондів.

Матеріально-технічні фактори сприяють економії живої та уречевленої праці. Сукупність матеріально-технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати певними показниками.

Електроозброєність праці визначається відношення кількості електроенергії, використаної у виробничому процесі за певний період, до середньооблікової чисельності робітників.

Електроозброєність праці - споживання всіх видів енергії на одного робітника за певний період.

Фондоозброєність - це показник оснащеності праці виробничими основними фондами. Визначається відношенням середньорічної балансової вартості виробничих основних фондів до середньооблікової чисельності робітників або працівників.

Фондовіддача - загальний показник використання всієї сукупності основних виробничих фондів [1, 24].

Велике значення для підвищення продуктивності праці мають організаційно-економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління.

До таких факторів належать:

- удосконалення форм організації суспільного виробництва, його подальшої спеціалізації та концентрації, удосконалення організаційно-виробничих підрозділів і допоміжних служб на підприємстві;

- удосконалення організації праці шляхом поглиблення поділу і кооперації праці, застосування передових методів і прийомів праці; поліпшення підготовки і підвищення кваліфікації кадрів; поліпшення умов праці; удосконалення матеріального стимулювання праці;

- удосконалення організації управління виробництвом шляхом удосконалення системи управління виробництвом, поліпшення оперативного управління виробничим процесом, впровадження автоматизованих систем управління виробництвом.

Оскільки праця - це основа виробничого процесу, то її організація повинна здійснюватися на науковій основі. Науковою є така організація праці, яка ґрунтується на передових досягненнях науки, передовому досвіді, дозволяє поєднувати найкращим чином техніку і людей в єдиному процесі виробництва, забезпечує найефективніше використання всіх видів ресурсів, підвищення продуктивності праці і сприяє збереженню здоров'я людини.

Наукова організація праці (НОП) дозволяє вирішувати 3 завдання:

- економічне, яке полягає в найефективнішому використанні матеріальних і трудових ресурсів і забезпечує підвищення продуктивності праці;

- психофізіологічне: підвищення працездатності людини без шкоди для її здоров'я;

- соціальне: створення сприятливих умов при організації виробничого процесу.

Основними напрямками НОП є:

- вдосконалення форм розподілу і кооперації праці. Розподіл праці на підприємстві передбачає уособлення окремих груп працівників, кожна з яких виконує визначену частину загального обсягу роботи. Такий розподіл називається функціональним. Всередині кожної функціональної групи виділяють групи працівників за професіями - це професійний розподіл. Крім того, є ще розподіл за кваліфікацією.

- покращення організації і обслуговування робочих місць. Раціональна організація робочого місця передбачає його правильне планування і оснащення основним технологічним обладнанням, а також забезпечення їх на протязі зміни різними послугами, що дозволяє робітникам виконувати свої безпосередні функції.

- впровадження передових прийомів і методів праці полягає у детальному вивченні способів виконання окремих елементів роботи різними робітниками, відбір кращих з них і формування на цій основі нових норм праці.

- вдосконалення нормування праці проводиться на основі здійснених наукових досліджень і досліджень виконання окремих елементів операцій окремими робітниками.

- зміцнення трудової дисципліни.

В понятті „дисципліна” розрізняють державну, виробничу, технологічну і трудову дисципліну.

Державна дисципліна виконується через виконання державних завдань.

Виробнича дисципліна характеризує ступінь дотримання правил експлуатації основних фондів, норм витрат оборотних засобів, правил охорони праці, ритмічності (через дотримання графіків виробництва) і обслуговування робочих місць. Технологічна дисципліна - це непорушення правил протікання технологічних процесів. Трудова дисципліна - це дотримання працівниками правил внутрішнього трудового розпорядку праці і відпочинку. Сукупність державної, виробничої, технологічної і трудової дисциплін становить дисципліну праці [4, 155].

Нормування праці - це процес встановлення витрат праці, необхідних для виконання певних робіт або окремих функцій. Розрізняють такі норми праці:

- норма часу

- норма виробітку

- норма чисельності

- норма обслуговування

Для формування належного ставлення до праці необхідно створювати такі умови, щоб персонал сприймав свою працю як свідому діяльність. Система мотивації повинна розвивати почуття належності до конкретної організації. І основу будь-якої моделі мотивації накладають передусім психологічні аспекти.

Моделі мотивації ґрунтуються на теорії: потреб, очікування і справедливості.

Потреби характеризуються певними видами: а) фізіологічні; б) безпеки та захищеності; в) соціальні; г) поваги; д) самовдоволення.

Очікування характеризується наступними чинниками:

а) очікування щодо співвідношення витрат праці та результатів;

б) очікування щодо співвідношення результатів та винагороди;

в) передбачуваний ступінь відносного задоволення отриманою винагородою.

Справедливість характеризується такими складовими елементами:

а) суб'єктивне визначення співвідношення винагороди та затрат праці;

б) порівняння особистої винагороди із заохоченням інших людей, що виконують аналогічну роботу;

в) зняття соціального напруження через дотримання принципу справедливості.

Мотивація здійснюється через такі методи:

І економічні прямі через: а) відрядна зарплата; б) почасова оплата; в) премії за раціоналізацію; г) участь у прибутках; д) оплата навчання; ж) виплати за максимальне використання робочого часу.

ІІ економічні (непрямі): а) пільгове харчування; б) доплата за стаж; в) пільгове користування житлом, транспортом;

ІІІ негрошові: а) збагачення праці; б) гнучкі робочі графіки; в) охорона праці; г) програма підвищення якості праці; д) просування по службі; ж) участь у прийнятті рішень на більш високому рівні.

Продуктивність, мотивація праці забезпечуються насамперед формуванням матеріальних стимулів, головною формою яких є оплата праці.

Кваліфікація є значним сигналом на ринку праці. Рівень освіти індивіда можна визначити за кількома параметрами -- за кількістю років навчання, отриманим ступенем, репутацією навчального закладу, що присвоює ступень, середнім балом.

Звичайно, освіта може прямо і непрямо покращити здібності: людина отримує інформацію, навички і загальні знання, корисні в роботі. Але навіть якщо освіта не сприяла цьому, вона, проте, залишається важливим сигналом ефективності робітника, тому що більш здібній людині простіше досягти вищого рівня освіти (здібні люди, як правило, більш інтелігентні, цілеспрямовані, енергійні і працелюбні -- характеристики, що корисні і при навчанні). Більш продуктивні люди, таким чином, швидше можуть отримати хорошу освіту, яка є сигналом для фірм про можливості робітників, і, отже, можуть розраховувати на високооплачувану роботу. І фірми цілком справедливо розглядають освіту як сигнал про продуктивність праці [3, 36].

Освіта насправді дає корисні знання і зрештою підвищує продуктивність праці. Але вона також виконує і функцію сигналу. Наприклад, багато фірм вимагають, щоб їхні менеджери мали ступінь магістра. Перша причина полягає в тому, що магістри бізнесу вивчають економіку, фінанси та інші предмети. Але існує ще інша причина: щоб отримати ступінь магістра, необхідні інтелект, дисципліна, працездатність, а люди з такими якостями дуже продуктивні.

Серед організаційно-економічних факторів підвищення продуктивності праці окреме місце посідають умови праці - сукупність факторів виробничого середовища, що впливають на здоров'я людини, її працездатність, результати її праці.

Умови праці суттєво впливають на ставлення людини до праці, морально-психологічний клімат у колективі, його стабільність. З часом умови праці зазнають значних змін. З одного боку, це пов'язано зі скороченням частки ручної і фізичної праці та робіт, що виконуються в несприятливих умовах, з іншого -- з появою нових виробництв, технологічних процесів, речовин, матеріалів, видів енергії і т. ін.

Перехід до ринкових відносин вимагає збільшення засобів, спрямованих на створення безпечних технологічних процесів, машин і обладнання, ефективних форм організації праці і виробництва і на цій підставі скорочення затрат на компенсацію несприятливих умов праці. Головним при розв'язанні цих завдань має бути не стільки економічний, скільки соціальний ефект.

Соціальне значення охорони праці полягає в сприянні зростанню ефективності виробництва шляхом безперервного удосконалення і поліпшення умов праці, підвищення його безпеки, зниження виробничого травматизму і профзахворювань. Соціальне значення охорони праці проявляється в зростанні якості і продуктивності праці, збереження трудових ресурсів і підвищенні сукупного національного продукту.

Підвищення продуктивності праці може досягти за рахунок збільшення працездатності в покращених умовах на робочому місці. Підвищення фонду робочого часу і ефективність використання обладнання досягаються в результаті зниження простою під час зміни через погіршення самопочуття, несприятливі умови праці та мікротравми. Великих збитків підприємству наносять плинність робочих кадрів [2, 6].

5. Державна участь щодо управління ефективністю праці

Можна стверджувати, що в сучасних умовах розвитку ринкових відносин в Україні відбуваються негативні процеси, які характеризуються розбалансованістю між оцінкою праці та ефективністю економічної діяльності. Такі тенденції стримують піднесення національної економіки, оскільки мають ознаку не коригованих процесів на ринку праці та, зокрема, недосконалого управління ефективністю праці без безпосередньої участі держави.

За таких умов потрібно розробити концептуальний механізм управління працею з метою мобілізації трудового потенціалу до підвищення ефективності праці на всіх рівнях: від локального до національного. З огляду на це за своєю метою концепція удосконалення механізму управління ефективністю праці повинна ґрунтуватися на:

- внесенні змін до чинного законодавства із визначенням терміна "ефективність праці";

- впровадженні ефективних методологічних розробок під час зміни у чинному законодавстві за участю вчених та науковців;

- удосконаленні механізму взаємодії на всіх рівнях національної економіки між усіма сторонами соціально-трудових відносин щодо досягнення збалансованості між ефективністю праці та її оплатою на засадах підвищення відповідальності працедавців за своєчасну та у повному обсязі виплату заробітної плати - як заходу відтворення її стимулювальної функції та підвищення рівня захисту прав найманих працівників.

Запропоновані концептуальні підходи щодо підвищення ефективності праці в Україні повинні бути впроваджені за безпосередньою участю держави. Втручання держави у соціально-економічні процеси дасть змогу підвищити ефективність праці, створити умови для ефективного використання робочої сили та удосконалити контроль за справедливою винагородою праці [5, 164-167].

ефективність національний економіка

6. Виробнича функція для національної економіки

Отже можна зробити висновок, що найважливішими видами ресурсів у сучасній економіці є праця і капітал. Для позначення капіталу застосуємо літеру K, а праці - L.

Наявна виробнича технологія визначає, який обсяг продукції виробляють за даної кількості праці і капіталу.

Економісти виражають наявну технологію через виробничу функцію, яку можна застосувати і для національної економіки, і для окремої фірми. Якщо обсяг національного продукту чи доходу позначити літерою Y, то сукупну виробничу функцію, тобто виробничу функцію для національної економіки, можна записати так:

Y = F ( K, L )

Сукупна виробнича функція виражає функціональну залежність між вхідними економічними ресурсами - капіталом і працею - та величиною національного продукту чи доходу. Інакше кажучи, вона відображає наявну технологію, за допомогою якої ресурси перетворюються у товари і послуги. Якщо у національній економіці вдосконалюються техніка і технологія, то з попередньої кількості праці й капіталу можна отримати більший обсяг національного продукту. У цьому разі економісти кажуть, що ефективність функціонування економіки підвищується. Отже, ефективність економіки, як уже зазначалося, характеризує зв'язок між кількістю ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів і послуг, отриманих у результаті використання цих ресурсів. Зрозуміло, що зі зменшенням обсягу продукції, який одержують із даної величинии залучених ресурсів, ефективність використання ресурсів знижується.

Виробнича функція являє собою економіко-математичні залежності результату від ресурсів, які описуються кореляційними рівняннями. Виробнича функція може описувати лінійну залежність, але найбільш поширеними є нелінійні функції, наприклад Кобба--Дугласа, яка встановлює залежність між результатом -- національним доходом або валовим внутрішнім продуктом і чинниками виробництва -- працею і капіталом:

де У-- обсяг національного доходу (або ВВП); L -- витрати живої праці (вартість праці); К -- витрати капіталу (вартість основних засобів); а0 -- коефіцієнт, що визначає розмірність функції; а2, а1 -- коефіцієнти еластичності, які вказують, як змінюється результат (У) у разі зміни на 1 % чинників L і К.

Виробничі функції включають, як правило, одне рівняння кореляції. При їх побудові не допускається одночасно включати чинники, між якими існує суттєва функціональна залежність. На практиці вони використовуються для визначення та аналізу темпів зростання, обсягів виробництва залежно від рівня розвитку чинників виробництва.

Модернізація виробничих функцій здійснюється шляхом переходу від статичних до динамічних моделей, які враховують фактор часу. Наприклад, існує модифікація функції Кобба--Дугласа з урахуванням експоненціально залежного від часу показника науково-технічного прогресу:

де t -- час, кількість років; е -- основа натурального логарифму; а3-- коефіцієнт швидкості науково-технічного прогресу.

Практичне застосування знаходить модель Домара--Харрода, яка пов'язує зростання виробництва (ВВП) з нормою та ефективністю нагромадження:

де Yо, Yt, -- обсяг виробництва у базовому та розрахунковому роках; t -- час, кількість років; n -- норма нагромадження (чисте нагромадження / ВВП); b -- ефективність нагромадження, капіталовіддача (ВВП / чисте нагромадження).



7. Економічний розвиток і трансформації промислової політики у світі: уроки для України

Сучасну промислову політику, що застосовується, зокрема, в країнах Євросоюзу, у США та Японії, ми можемо визначити як змішану, бо панівні в ній інструменти м'якої ("горизонтальної") моделі доповнюються інструментами жорсткої ("вертикальної"). Жодним чином її не слід розглядати тільки як м'яку, а тим більше -- як антагоністичну щодо жорсткої, на чому наполягають окремі дослідники