Основні напрямки реформування економіки України

9

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні напрямки реформування економіки України

Курсова робота

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні та практичні аспекти ліберального реформування економіки країн

1.1 Потреби реформування національної економіки

1.2 Роль та вплив економічних реформ на економічну систему країни

Розділ 2. Особливості розвитку економіки України на сучасному етапі.

2.1 Сучасні тенденції економічного розвитку України

2.2 Проблеми української економіки

Розділ 3. Напрямки реформування економіки України

3.1 Інвестиційна політика

3.2 Реформування фінансової системи

3.3 Основні завдання та напрями реформ соціальної сфери

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Реформування української економіки на основі наближення здійснюваних в ній перетворень до об'єктивних вимог відтворювального процесу є важливим чинником подолання системної кризи економіки країни, сприятиме її переходу до стійкого прискореного розвитку.

Особливий вид реформ спостерігається в постсоціалістичних країнах. Він пов'язаний з переходом від централізованої планової економіки до ринкової. Економічні реформи в цьому разі трансформують суспільство, ведуть до змін соціально-економічного середовища. Економічні реформи на певному етапі змушені проводити всі країни світу. Як об'єктивна необхідність вони здійснюються тоді, коли ефективність економічної системи виявляється низькою, виникають кризи, недостатньо задовольняються потреби людей, країна відстає в своєму розвитку від інших.

Тому все більш важливу роль в майбутньому країни відіграють справедливий аналіз кризового становища в економіці та розробка діючих, обґрунтованих стабілізаційних програм, що дозволили б в найкоротший термін зробити економіку України сильною та стабільною, такою яка б дозволила державі на рівних увійти в економічне світове співтовариство.

У економічній науці створений досить солідний заділ в області як вивчення широкого спектру проблем суспільного відтворення, так і різного роду економічних реформ.

Економічні основи теорії суспільного відтворення були створені класиками політичної економії в особі Ст. Петті, Д. Рікардо, A. Сміта, Ф. Кене, До. Маркса. В подальшому ці основи отримали розвиток по двох основних напрямах економічної думки. Одне з них представлене західною економічною наукою, що сконцентрувала свої зусилля на проблемах економічного зростання, циклічного розвитку економіки, методах її державного регулювання стосовно ринкової, особливо соціально орієнтованої, економіці, а інший напрям знайшов вираз в працях вітчизняних економістів, що розвивали теорію суспільного відтворення і що здійснювали її практичне заломлення стосовно соціалістичної планової економіки, яка, між іншим, порівняно з ринково-капіталістичною економікою має не лише недоліки, але і певні переваги. Це такі науковці, як А.С. Гальчинський, П.С. Єщенко, Ю.І. Палкін, А.А. Чухно, Ю.В. Ніколенко, А.В. Демківський, В.А. Євтушевський, А.М. Кравчук, М.Д. Миронов, С.І. Ромашко, Б.Т. Свєтлов, В.В. Фещенко та інші.

Актуальність теми даної курсової роботи визначається тим, що дослідження проблем реформування економіки завжди важливо як для економічної теорії, так і господарської практики, особливо коли знаходиться особливо значущий і притому мало розроблений підхід до економічних реформ. Саме таким підходом є дослідження економічних реформ в їх відтворювальному аспекті. Такий підхід особливо актуальний у зв'язку з тим, що кінцевою метою реформування економіки є певні зміни у відтворювальному процесі, який в той же час слугує фундаментом, на основі якого здійснюються всі можливі види реформ.

Метою даної курсової роботи є обґрунтування основних напрямків економічних реформ в Україні, аналіз особливостей розвитку національної економіки на сучасному етапі.

Поставлена мета зумовила вирішення наступних завдань:

- обґрунтувати потреби реформування національної економіки;

- визначити роль та значення економічних реформ для держави;

- виявити основні проблеми та тенденції розвитку економіки України;

- проаналізувати значення інвестиційної полтики для національної економіки;

- розкрити необхідність реформування фінансової системи України;

- розглянути головні напрямки реформування соціальної сфери.

Об'єкт дослідження - сукупність економічних процесів пов'язаних з реформуванням економіки Україні.

Предмет дослідження - сучасні напрямки реформування економіки України.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є сучасні економічні теорії та концепції дослідження реформування національної економіки, з урахуванням сучасних тенденцій та світових кризових явищ.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. У першому розділі «Теоретичні та практичні аспекти ліберального реформування економіки країн» ми обґрунтовуємо необхідність проведення реформ в українській економіці та вивчаємо їх роль та значення. У другому розділі «Особливості розвитку економіки України на сучасному етапі» ми розглядаємо основні проблеми української економіки та сучасні тенденції її розвитку. У третьому розділі «Напрямки реформування економіки України» ми висвітлюємо сучасні напрямки інвестиційної політики нашої держави, аналізуємо необхідність реформ фінансової системи та соціальної сфери України.

Розділ 1. Теоретичні та практичні аспекти ліберального реформування економіки країн

1.1 Потреби реформування національної економіки

Тривала історична практика доводить, що економічне зростання в жодній країні не відбувається без структурних зрушень - основи трансформаційного процесу. В свою чергу структурні зрушення - це і передумова, і суть, і механізм економічного розвитку. Саме в економічній структурі закладені стійкість національної держави і, водночас, її динамізм. Ринкова економіка, формування якої почалося в західних країнах понад чотириста років тому, постійно змінювалася в результаті удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин [2, с. 31].

Сутність проблеми структурного реформування національної економіки полягає в тому, що перехід від планово-централізованої економіки до ринкової потребує фундаментальних змін усіх глибинних параметрів економічного та політичного устрою. Процес трансформації сам по собі має об'єктивний характер, але його реалізація в конкретних історичних умовах відбувається під впливом різноманітних соціально-економічних, правових, політичних та інституціональних чинників. Поняття «реформування» знайшло свою нішу в суспільній свідомості і нині з ним пов'язують не лише відображення цілісності економічного процесу, а й здатність владних структур здійснити радикальні позитивні зміни в суспільному житті [4, с. 52].

Реформи в економіці - це процес трансформації існуючої економічної системи, кожного з її найважливіших елементів. Така трансформація може здійснюватися еволюційними, революційними методами. Для різних елементів економічної системи доцільно використовувати неоднакові методи реформування. Так, для технологічного способу виробництва оптимальним є еволюційний метод трансформації. Революційні перетворення цих елементів економічної системи готуються поступовими кількісно - якісними змінами впродовж тривалого часу. Так, капіталістичний спосіб виробництва спершу базувався на технологічному способі виробництва, заснованому на ручній праці. З моменту його виникнення революційне перетворення технологічного способу виробництва здійснювалося в процесі еволюційних змін упродовж більш як 160 років і завершилося промисловою революцією ХVІІІ - ХІХ ст..

Абеткою трансформаційних перетворень, як свідчить світовий досвід господарювання, є здійснення реформ за трьома основними напрямами: лібералізація, структурні реформи та інституційні перетворення. Слід визнати що ліберальні реформи в перехідній економіці не тільки неминучі, але й закономірно необхідні [4, с. 55].

В Україні (як і в Росії та інших пострадянських країнах) протягом 1991-1993 рр. вони йшли за сценарієм «шокової терапії» та мали на меті якнайскорішу лібералізацію економіки - насамперед цін та зовнішньоекономічних відносин, у тому числі ліквідацію державної монополії у сфері зовнішньої торгівлі. Радикально-лібералістська модель трансформаційних перетворень («шокова терапія») ґрунтувалась на ідеологічних засадах концепції «вільного ринку». В Україні, насамперед, ішлося про ліквідацію будь-якою ціною засад існування соціалістичних елементів господарства та домінування «російських інтересів, російського управління» національною економікою [10, с. 85].

Донедавна людство не знало прикладів еволюційного переходу від централізованого планового господарства соціалістичного типу до ринкової економіки. Через відсутність плюралізму думок, панування ортодоксальної марксистської ідеології, відірваність теоретичних досліджень соціалістичних країн від світової економічної науки поява власної теорії перехідного періоду напередодні кардинальних ринкових реформ в українському суспільстві виявилась неможливою. Відтак вакуум у теорії трансформаційних перетворень майже миттєво був заповнений концепціями неолібералізму та їх інтерпретаціями [10, с. 89].

Зі здобуттям незалежності Україна віддала перевагу науково обґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних вчених про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто ринку з відносно сильним макроекономічним контролем.

У наукових колах постсоціалістичних країн, у тому числі і в Україні, на першому етапі перехідного періоду майже безперешкодно поширюється теза про необхідність створення умов для саморегулювання ринкового господарства, автоматичної ринкової підтримки рівноваги «попит - пропозиція» за рахунок вільної конкуренції, переливу капіталу в міжгалузевому просторі тощо [15, с. 104].

Потужні інфляційні процеси, знецінення грошей на перший план висували проблему стабілізації фінансово-грошової сфери, завдання формування ринків капіталу. Інакше кажучи, згідно з концепціями монетаристів (та їх ідеолога М.Фрідмена), єдиною сферою державного регулювання економічних процесів у перехідний період мала залишатись лише система грошового обігу. Такої ж позиції дотримувалась і переважна більшість іноземних консультантів (зокрема американських та німецьких), що працювали в Україні на той період.

За період реформ відбулися деіндустріалізація країни, фізичний розпад продуктивних сил, руйнація інтелектуального потенціалу суспільства. В Україні більше ніж у 2 рази знизилась продуктивність праці, у 2 рази зросла собівартість промислової продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України призвело до кризи збуту виробленої продукції. У країні стала переважати бартерна економіка, що різко скоротило бюджетні надходження. Хронічним став дефіцит державного бюджету.

В умовах відсутності протекціоністської політики держави у власній країні вітчизняного виробника стали витісняти з ринку іноземні виробники. Неминучим наслідком глибокої і тривалої кризи стало різке падіння життєвого рівня населення України. Заробітна плата зменшилась більше ніж у три рази, а реальне споживання домашніх господарств - більше ніж у 6 раз [19, с. 122]. реформування національний економіка

Не можна погодитися з думкою про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період проведення економічної реформи. Світовий досвід показує протилежне: розумно здійснені економічні перетворення супроводжуються економічним зростанням і підвищенням рівня життя населення.

Кейнсіанські рецепти створення «ефективного попиту», посилення «схильності до інвестицій», інтенсивність яких зумовлюється «граничною ефективністю капіталовкладень», традиційно потребують наявності відпрацьованих механізмів взаємодії макроекономічних структур (зайнятості, інвестиції, відсоткової ставки та ін.), що, у свою чергу, базуються на приватногосподарському інтересі та системі матеріальних стимулів. У комплексі вони спонукають до ділової активності суб'єктів організованого ринкового господарства [24, с. 61].

Характерні для України криза неплатежів, старіння устаткування та відсутність коштів на його модернізацію та заміну зробила надзвичайно актуальною проблему «схильності до нагромадження», на основі дослідження якої й будує свою концепцію Дж.М. Кейнс та його послідовники (Е.Хансен, Л.Клейн, Д.Тобін, Н.Калдор та ін.). Особливо привабливою для українських реформаторів була теза прихильників неокейнсіанства про те, що між показником капіталомісткості та нормою нагромадження існує досить сильна внутрішня взаємозалежність, яка, зрештою, і формує «тенденцію до автоматичної підтримки сталого безперервного росту». Водночас забезпечення необхідних для економіки пропорцій нагромадження капіталу послідовники Дж.М. Кейнса вважали безпосередньою функцією держави [24, с. 63].

Отже, теоретичні уявлення про потреби та спрямованість економічних реформ у перехідній економіці України формувалися під впливом двох альтернативних підходів. Перший підхід виник на засадах ліберальної (монетаристської для США, ортоліберальної для Німеччини) традиції, що в принципі відкидає або істотно обмежує державне регулювання економіки. Витоки такого підходу крилися в розумінні переваг ринкового механізму над економічною політикою держави, яка, на думку неолібералів, не враховує кон'юнктурних коливань та часто виступає як одностороння, лобістська та підпорядкована політичним амбіціям довгострокова програма дій. Другий підхід сформувався на засадах кейнсіанських теорій державного регулювання економіки. У ньому позитивно оцінювалася здійснювана державою економічна політика з урахуванням довгострокових стратегій трансформації національного господарства.

1.2 Роль та вплив економічних реформ на економічну систему країни

Безперечно вплив ліберальних реформ на розвиток економічної системи є дуже великим. Лібералізація економіки, як свідчить досвід господарювання розвинутих, насамперед західноєвропейських країн, є підґрунтям розвитку та формування стабільного ринку. Реальна (неформальна) лібералізація економіки може відбуватися протягом 10-15 років. В Україні цей процес постійно ускладнювався періодичним державним втручанням в економічні процеси, передусім поширенням практики «ручного управління» для вирішення нагальних проблем, зокрема у сфері цінової та соціальної політики.

Під впливом ліберальних реформ економіки України проведено усунення законодавчих та бюрократичних обмежень підприємницької діяльності, зокрема зменшення обов'язкових процедур ліцензування, перевірок та спрощення процедури реєстрації бізнесу; зменшення регулятивного тиску на підприємства; зняття ряду регулятивних норм під час управління валютним курсом; прозорість формування та використання коштів державного бюджету; сприяння зростанню питомої ваги приватного сектору як передумови формування відкритої економіки тощо. Відкритість економіки й суспільства перед світовим ринком, орієнтація цінового механізму на співвідношення попиту й пропозиції традиційно спрямовувались на стимулювання стабілізаційних процесів, позитивних структурних зрушень та зростання економічної ефективності в цілому [19, с. 136].

Цікаво зазначити, що рівень лібералізації національної економіки у світі ототожнюється з поняттям «економічна свобода», що розглядається як невтручання держави у виробництво, розподіл та споживання товарів і послуг. Індекс економічної свободи розраховується як показник, інтегрований за десятьма чинниками:

- торгівельна й бюджетна політика;

- ступінь втручання уряду в економіку;

- монетарна політика;

- рівень грошових потоків та іноземних інвестицій;

- розвиненість банківського сектора й системи фінансів;

- контроль за рівнем заробітних плат і цін;

- дотримання прав власності, державне регулювання й чорний ринок [19, с. 138].

Чим більший бал за конкретними визначеними вище чинниками, тим вищий рівень оцінки втручання держави в економіку й, відповідно, нижчий рівень оцінки економічної свободи.

Ліберальні реформи економіки в першу чергу грають провідну роль в створенні сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату. Також велике значення реформи мають для усунення бар'єрів для входження на існуючі ринки, особливо на монополізовані, усіляке сприяння розвитку конкуренції

Створення сприятливого конкурентного середовища для розвитку підприємництва - невід'ємна складова лібералізації економіки, один із пріоритетних напрямів економічної політики в трансформаційний період. З огляду на це визначалась нова роль держави в забезпеченні розвитку конкурентного середовища. Насамперед, ішлося про те, що держава мала здійснювати контроль за діяльністю реально існуючих на ринку конкурентів та їх взаємодією; постійно аналізувати діяльність потенційних конкурентів; здійснювати державне регулювання суб'єктного складу ринків; припиняти або обмежувати монополістичну діяльність та недобросовісну конкуренцію; впроваджувати антимонопольний контроль за економічною концентрацією; сприяти недопущенню або усуненню руйнівної іноземної конкуренції; надавати державну допомогу та пільги суб'єктам господарювання з метою підтримки конкуренції та недопущення монополізації ринків; встановлювати економічні бар'єри щодо входження на ринок та виходу з нього [8, с. 57].

Отже, ліберальні економічні реформи є головною рушійною силою для розвитку економіки. Без змін та трансформацій, які враховують сучасні тенденції економічного розвитку, неможливе зростання економіки будь-якої країни.

Для України мало велике значення впровадження ліберальних реформ. Ці реформи дали певні позитивні результати щодо визнання України як самостійної держави міжнародною спільнотою. Європа визнала Україну країною з ринковою економікою. Реформи спряли входження України в світовий ринок.

Розділ 2. Особливості розвитку економіки України на сучасному етапі

2.1 Сучасні тенденції економічного розвитку України

Економіка України, як і будь-яка економіка, інтегрована у світове господарство, починаючи з 2008 року і до сьогодення, розвивається під впливом складних неоднозначних світових процесів. У 2008 році чітко виділялось два періоди розвитку: до липня, який характеризувався загалом позитивними тенденціями, що формувались в умовах сприятливої зовнішньої кон'юнктури та різка зміна тенденцій розвитку, починаючи з серпня. Так, результати перших семи місяців 2008 року свідчили про те, що економіка України витримала цьогорічні потужні «шоки», а саме: чергове підвищення ціни на природний газ, надзвичайно високу динаміку росту цін на нафту й інші ресурси, а також повномасштабне розгортання світової агро інфляції [23, с. 4].

У 2009 році відбулося падіння обсягів валового внутрішнього продукту як в реальному, так і номінальному значенні. Спадна динаміка, що була започаткована у четвертому кварталі 2008 року, продовжилася у наступному році, проте із поквартальним уповільненням, що свідчить про поступову адаптацію національної економіки до негативних тенденцій кризового періоду. Так, глибина падіння у І кварталі 2009 року порівняно з відповідним періодом 2008 року становила 20,3%, у II кварталі - 17,8%, у III кварталі - 15,9%, у IV кварталі - вже 7,0% [Додаток А].

Чинниками скорочення обсягів виробництва у реальному секторі економіки (у промисловості, торгівлі, на будівництві, у сфері транспортних послуг) стали погіршення ситуації на зовнішніх ринках, значне уповільнення інвестиційної динаміки, зміцнення позицій тіньової економіки, а також падіння доходів населення, реальне скорочення яких за 2009 рік становило, за оцінкою, 6,0%.

За прогнозами експертів, у 2010 році закріпляться позитивні тенденції щодо відновлення зростання в усіх галузях промисловості, насамперед експортно-орієнтованих, що частково пояснюється ефектом статистичної бази. Позитивні зрушення також спостерігатимуться у зовнішньоекономічній діяльності, чинниками яких стануть зростання інвестиційної активності з боку іноземних партнерів та пожвавлення на ринку експортно-імпортних операцій.

З боку попиту приріст ВВП забезпечать відновлення тенденції реального зростання доходів населення та приріст валового нагромадження основного капіталу, обумовлений збільшенням капітальних видатків на впровадження сучасних енергоефективних технологій для забезпечення конкурентоспроможності національних виробників на зовнішніх ринках, а також на реалізацію заходів з підготовки до проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу 2012 року [23, с. 9].

Водночас значного уповільнюючого впливу на темпи економічного зростання завдасть зростання витрат виробництва у зв'язку із суттєвим підвищенням рівня мінімальної заробітної плати та зростання цін на імпортований газ.

Що стосується державних фінансів, то незважаючи на інфляційні тенденції (зокрема середньорічний приріст споживчих цін у 15,9%) до державного бюджету мобілізовано навіть у номінальному значені менше надходжень, ніж у 2008 році - на 6,4 і 13,6 млрд. грн. відповідно.

Зокрема, через негативні тенденції на внутрішньому та зовнішньому ринках, викликані світовою фінансово-економічною кризою, втратою зовнішніх ринків збуту української продукції, а також неадекватною кризовим умовам економічною урядовою політикою, впали обсяги основних податкових надходжень [Додаток Б].

Реальна ситуація в бюджетній сфері, ураховуючи високий рівень соціальних зобов'язань держави, є надзвичайно складною.

Доходи загального фонду держбюджету у 2010 році в поточних умовах оцінюються на рівні 191 млрд. грн., у той час як видатки за загальним фондом - майже у 274 млрд. грн. (з урахуванням підвищення соціальних стандартів відповідно до Закону України від 20 жовтня 2009 року № 1646-VI «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати», виплати надбавок і премій працівникам бюджетної сфери на фактичному рівні, та додатково встановлених у 2009 році надбавок працівникам бібліотек, галузей освіти та охорони здоров'я, що потребує збільшення фонду оплати праці працівників бюджетних установ порівняно з 2009 р. на 32,8 млрд. грн., а також забезпечення за рахунок коштів державного бюджету покриття у повному обсязі розриву в доходах і видатках Пенсійного фонду).

За даними Держкомстату за III квартал 2009 року номінальні доходи населення склали 235,3 млрд. грн., що на 3,2 % більше порівняно з відповідним періодом 2008 року [23, с. 14].

Наявний доход, який може бути використаний населенням на
придбання товарів та послуг (184,2 млрд. грн.) збільшився на
3,8 %, а реальний наявний - зменшився на 9,9 %. Наявний
доход у розрахунку на 1 особу становив 3 998,2 грн., що на 4,2 б% більше ніж у 2009 році.

Питома вага заробітної плати в структурі доходів населення у III кварталі 2009 року становила 40,3 %, прибутку та змішаного доходу - 19,5 %, доходів від власності - 3,6 %, соціальних допомог та інших трансфертів - 36,6 %, а у відповідному періоді 2008 р. - 41,0%, 21,0%, 3,1% і 34,9%.

Тенденція до зростання питомої ваги соціальних допомог та трансфертів обумовлена прийняттям низки урядових рішень, зокрема щодо підвищення пенсійних виплат [Додаток В].

Таким чином, за підсумками 2009 року передбачається, що номінальні доходи зростуть на 5,8%, а реальні зменшаться на ті ж 5,8%. У 1-му кварталі 2010 року номінальні доходи зростуть на 6,0%, а реальні на 1,0%.

Динаміку номінальної та реальної заробітної плати у 2010 році визначатимуть показники зростання ВВП, мінімальної заробітної плати та споживчих цін. Унаслідок зростання у 1-му кварталі номінального ВВП на 13,6% та мінімальної заробітної плати з 744 до 869 грн., середньомісячна заробітна плата зросте на 11,5%, а реальна з урахуванням зростання споживчих цін на 5% - на 6,8%.

На ринку праці спостерігається тенденція до позитивних зрушень. Протягом 2009 року спостерігається збільшення чисельності зайнятого населення за методологією МОП. З а 9 місяців 2009 року цей показник становив 20,4 млн. осіб, в той час, як у І півріччі - 20,2 млн. осіб, а у І кварталі - 20,0 млн. осіб.

Відповідно рівень зайнятості населення за 9 місяців 2009 року склав 58,2% (у І півріччі - 57,7%, у І кварталі - 57,2%) [23, с. 17].

Одночасно спостерігається скорочення чисельності безробітних. За 9 місяців 2009 року чисельність їх становила 1,9 млн. осіб, що на 82,8 тис. менше, ніж у І півріччі, та на 169,3 тис. менше, ніж у І кварталі. Рівень безробіття населення за зазначені періоди становив 8,6%, 9,1%, 9,5% [Додаток Г]. Поліпшення ситуації щодо зайнятості та безробіття спостерігалося у всіх регіонах країни.

Фінансово-економічна криза суттєво погіршила фінансові результати українських підприємств. У 2009 році фінансовий результат від звичайної діяльності підприємств до оподаткування був негативним і становив 31,6 млрд. грн.

Прибутковими підприємствами, частка яких у загальній кількості становила 58,7%, отримано 99 млрд. грн. прибутку. Основна його частина сформована у промисловості (40%), транспорті та зв'язку (17,1), торгівлі, ремонті автомобілів, побутових приладів та предметів особистого вжитку (15,7%), фінансовій діяльності (8,8%).

Збитково працювало 41,3% підприємств, якими отримано 130,6 млрд. грн. збитків. Найбільші суми збитків спостерігалися у фінансовій діяльності (46,3 млрд. грн.), промисловості (43,6 млрд. грн.), торгівлі, ремонті автомобілів, побутових приладів та предметів особистого вжитку (17,7 млрд. грн.), по операціях з нерухомим майном, оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям (7,5 млрд. грн.).

Міжнародні аналітики починаючи з II півріччя 2009 р. засвідчують покращення економічної ситуації у світі, значне відновлення світової торгівлі. Так, за оцінками Міжнародного валютного фонду, темпи росту світової економіки у 2010 р. мають досягти 3,9 %, що на 0,8 в. п. вище, ніж передбачалося раніше [23, с. 17].

Обсяг готівки в обігу поза банками збільшився на 2,3 млрд. гривень (+1,5%) до 157,0 млрд. гривень. З початку цього року обсяг грошової маси продовжує знижуватись. За станом на 16.02.10 грошова маса становить 478,7 млрд. гривень (-8,6 млрд. гривень або - 1,8%). З початку 2010 року грошова база знизилася і становить 188,8 млрд гривень (-6,1 млрд. гривень або -3,1%). Хоча Національний банк України активно використовував емісійні канали (рефінансування та канал ОВДП), що було чинником нарощування грошової бази, однак продаж значного обсягу валюти з міжнародних резервів призводив до стерилізації грошової бази.

З початку 2009 року гривня по відношенню до долара США девальвувала в незначній мірі (-3,6%). Якщо на початку січня гривня демонструвала тенденцію до девальвації і курс на МБВБ сягав 9,0 грн./1180, однак вже у травні гривня зміцнилася до рівня 7,6 грн., а у вересні курс знову зріс до рівня 8,4 грн. Тільки наприкінці року курс вдалося стабілізувати на рівні 7,9-8,0 грн.

Обсяг кредитів фізичних осіб в іноземній валюті зменшено на 26,8 млрд. грн. (-13,5%), юридичних осіб - -41,5% (-17,6%). Незважаючи на зниження загального рівня кредитного портфелю в банківській системі, обсяг залишків за кредитами в національній валюті збільшився на 16,5% до 349,8 млрд. грн. Це відбулося за рахунок зростання обсягу залишків за кредитами наданих юридичним особам у національній валюті - на 27,3% або на 61,3 млрд. грн. Рівень же кредитного портфелю в національній валюті фізичних осіб зменшено на 11,7 млрд. грн. (-15,5%) до 63,6 млрд. грн. У січні 2010 року продовжилась тенденція зменшення кредитної заборгованості клієнтів перед банківською системою [23, с. 21].

Отже, незважаючи на світову фінансову кризу, яка торкнулася й України, все ж таки в деяких галузях економіки спостерігаються позитивні тенденції щодо розвитку та намічаються шляхи для подолання кризових явищ в національній економіці.

2.2 Проблеми української економіки

Однією із ключових проблем економіки України є погашення (реструктуризація, списання) зовнішнього державного боргу. Україна має виплатити значні обсяги боргів (включаючи як відсотки, так і основні суми боргів та зобов'язання НБУ перед МВФ). Гострота ситуації зумовлена відсутністю економічного зростання та недовірою до України як отримувача кредитів на міжнародних ринках капіталу (стан, наближений до кредитної блокади). Отже, важко розраховувати на приплив в Україну капіталу для покриття зовнішніх виплат.

Україна на жаль має зростаюче від'ємне сальдо по рахунку поточних операцій без відповідного покриття за рахунок припливу додаткових зовнішніх позик. В умовах, коли актуальним для держави є пожвавлення попиту, повернення в повному обсязі боргів призведе до скорочення внутрішнього споживання та обсягів валового капіталоутворення, що підірве потенціал економічного зростання. Для України важливо розпочати віддавати борги лише за рахунок приросту реального ВВП (лише частку приросту), в іншому випадку вона потрапляє в борговий капкан, повну економічну залежність від іноземних позичальників. Вкрай необхідним є конструктивне вирішення цього питання [17, с. 6].

Потенційними напрямками вирішення назрілої проблеми є реструктуризація (списання) частки боргових зобов'язань, покращання торговельного балансу в умовах скорочення імпорту та зростання експорту товарів і послуг, а також жорстка бюджетна політика. Головним напрямком виходу з кризи зовнішніх платежів є зростання високотехнологічного та конкурентоспроможного виробництва. Саме на це мають бути спрямовані зусилля уряду.

Міждержавні домовленості щодо товарного покриття боргових виплат є одним із кращих шляхів зняття напруженості в платіжному балансі, але це потребує зусиль з боку держави щодо кредитної підтримки зростання виробництва відповідних товарів з гарантованим зовнішнім попитом. Особливо привабливою є можливість забезпечити зростання тих видів виробництва, що не призводить до рівноцінного зростання потреби на енергоресурси, а отже не потребує розширення їх імпорту [17, с. 7].

Передача акцій за рахунок погашення боргів є також одним із альтернативних шляхів скорочення державного боргу та вирішення проблеми погашення боргів.

Ситуація з дефіцитом платіжного балансу впливає на девальвацію гривні відносно ВКВ. Взагалі є можливість краще вирішити цю проблему, що дозволить забезпечити відносно невелике перевищення зростання курсу гривні відповідно до темпів інфляції, хоча і заплановано синхронізацію їх змін.

Щодо бажаного для країни розширення прямого довгострокового іноземного інвестування для переоснащення виробництва високими технологіями комп'ютеризованого та високого наукомісткого рівня, то очікування досить помірні. Результатом фінансової кризи в Росії та нестабільності світових фінансових і фондових ринків є відтягнення у часі припливу довгоочікуваних прямих іноземних інвестицій. Обсяг іноземних інвестицій за сучасним станом не відповідає потребам і масштабам країни.

Навіть у таких критичних умовах існує зацікавленість іноземних інвесторів участі в деяких державних програмах (будівництві транспортних коридорів, засобів зв'язку тощо). Тому за умов гнучкого державного підходу до вирішення спірних питань з іноземними партнерами є шанс залучити досить масштабні та конче потрібні інвестиції до країни.

Спостерігається згортання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями в Україні, яке посилюється.

Відновлення довіри інвесторів до України залишається однією з головних стратегічних задач, але необхідно залучати головним чином довгострокові інвестиції у високотехнологічні виробництва, що має створити передумови для зростання конкурентоздатності вітчизняних товарів [17, с. 8].

Процес «відлучення» вітчизняних виробників від українського ринку поглиблюється внаслідок неплатоспроможності населення і підприємств. Це створює ситуацію, коли експорт продукції стає єдиним фактором забезпечення конкурентоспроможності для підприємств. У свою чергу, залежність від зовнішніх ринків при загальній політичній і економічній слабкості України не дозволяє державі забезпечити інтереси українських виробників на зовнішніх ринках. Тому навіть такий позитивний фактор, як експорт продукції, несе в собі певні ризики. А позитивний вплив експорту суттєво нівелюється неповерненням валютної виручки.

Політика стимулювання підприємств з метою створення конкурентоспроможної продукції залишається недостатньо ефективною, неефективними залишаються державні заходи в сфері демонополізації і запобігання недобросовісній конкуренції на ринках харчової продукції, сировини і матеріалів для легкої промисловості, нафтопродуктів [17, с. 9].

Монополістами в цих сферах часто виступають спільні підприємства, які користуються пільгами при імпорті продукції в Україну. Надавши свого часу «легальні» пільги одним підприємствам порівняно з іншими, держава створила надзвичайно негативний приклад. Виявилося, що окремі підприємства можуть не виконувати вимоги чинного законодавства, і тому величезні ресурси підприємницьких структур були кинуті на те, щоб добитися такого права для конкретних підприємств. Формулювання права на винятки, умов і порядку їх отримання перетворилася в цілу галузь нормотворення і центр ваги конкурентної боротьби між підприємствами дуже часто знаходиться не на ринку, а саме в цій сфері.

Продовжує скорочуватись чисельність наявного населення України У структурі населення зберігається високий рівень непрацездатного населення, зокрема, пенсіонерів, інвалідів, дітей. Синтезуючим показником розвитку людини-виробника є рівень освіти, економічної культури. За цим показником Україна істотно відстає від багатьох країн. За кількістю студентів на 100 тис. населення Україна втричі поступається США і Канаді, у два рази Південній Кореї, і на 7 % - Росії [17, с. 10].

Таким чином, однією із ключових проблем економіки України є досягнення зростання українського експорту, реструктуризація (або списання) частки зовнішніх державних боргів за умов недопущення росту імпорту і короткострокових та дорогих зовнішніх запозичень.

Крім цього дуже важливою проблемою є високий рівень смертності та «старіння» нації.

Розділ 3. Напрямки реформування економіки України

3.1 Інвестиційна політика

У забезпеченні виходу економіки з кризового стану і стабільного її розвитку вирішальну роль відіграє науково обґрунтована інвестиційно-інноваційна політика держави. Саме вона визначає реальні джерела, напрямки і структуру інвестицій, здійснення раціональних і ефективних відтворювальних процесів під виконання загальнодержавних, регіональних і місцевих соціально-економічних і технологічних програм, відтворювальних процесів на макро- і мікроекономічному рівнях. Одночасно створюється й найбільш сприятливий інвестиційний клімат з метою більш широкого залучення, поряд з внутрішніми, іноземних інвесторів на взаємовигідних підставах [28, с. 10].

Без надійних капіталовкладень, гарантованих перш за все, самим відтворювальним процесом, неможливо забезпечити створення і впровадження новітніх технологій, систем сучасної організації і управління товаровиробництвом і збутом продукції, розвиток ринкової інфраструктури, сучасної інформатизації суспільства тощо. Це фундаментальні основи для забезпечення конкурентоздатності національного товаровиробництва, без чого не може бути й успішної інтеграції нашої країни в Європейське співтовариство.

Але на жаль на сьогодні скорочення інвестиційної діяльності відбувається за всіма джерелами інвестування. Причинами спаду інвестиційної діяльності є те, що не було належного розвитку і комплексного використання всіх джерел інвестування. Зокрема, зведено майже нанівець довгострокові кредити банків [9, с. 86].

У стратегії інвестиційної діяльності важливу роль відіграє науково обґрунтоване визначення пріоритетних напрямів інвестування, доведення їх відповідності державним інтересам, програмним цілям національного відродження України, швидкого подолання економічної кризи і досягнення стабілізації та зростання народного господарства.

Саме на пріоритетні напрями науково-технічного прогресу слід максимально спрямовувати інвестиційну та інноваційну діяльність і ресурси.

Безумовно, треба значно активізувати розробку й застосування новітніх технологій, і насамперед - у сферах, визначених як загальнодержавні пріоритети (енергетика, агропродовольчий комплекс, новітні технології, наука, освіта, охорона здоров'я). Для цього треба спрямувати фундаментальну і прикладну науку, науково-технологічні комплекси і машинобудівну промисловість на створення саме таких конкурентоспроможних технологій під замовлення споживачів.

На розвиток сучасних і майбутніх високотехнологічних виробництв можуть претендувати тільки ті країни, які здатні забезпечувати високий рівень науки, техніки, освіти, культури, організації управління та трудової дисципліни [2, с. 81].

В економіці України з цього приводу склалася складна ситуація. Держава, що збідніла внаслідок гострої економічної кризи, втрачає надійні джерела необхідного інвестування. І тепер, прагнучи, хоча і з значним запізненням, відродити і активізувати політику відтворення, як основу стабілізації і оновлення національного товаровиробництва, зіткнулася з протидією певних політичних і економічних сил. Концентрація фінансового капіталу у сферах нових структур, тіньового обігу та банківської системи, які не прагнуть до виробничого інвестування, по суті гальмує відтворювальні процеси, економічну стабілізацію і зростання [3, с. 21].

Тому необхідно, насамперед, у законодавчому порядку розширити сферу дії державного регулювання інвестиційної діяльності, яке має бути основою економічної політики держави, здійснення інвестиційної діяльності на підприємствах і в господарських структурах різноманітних форм власності, на різних рівнях, а саме:

- було б навіть доцільно створити інвестиційний Банк реконструкції і розвитку України як координаційний центр діяльності всіх посередників ринку капіталів, державний гарант іноземних інвестицій, активний учасник визначення державної інвестиційної політики.

- залучити до активної інвестиційної діяльності суб'єкти різноманітних форм власності та господарювання для розширення розвитку національного товаровиробництва та ринкової інфраструктури, створення інвестиційних нагромаджень, в якому повинен брати участь весь фінансовий капітал держави, в тому числі й тіньові його форми;

- направляти інвестиційні ресурси на виконання, в першу чергу, пріоритетних загальнодержавних і регіональних програм, створення високотехнологічних та конкурентоздатних виробництв;

- поліпшити формування амортизаційного фонду як важливого внутрішнього джерела капіталовкладень, що здійснюються підприємствами за рахунок їх власних коштів.

- Знову активізувати діяльність Спеціальних економічних зон (СЕЗ) як територій пріоритетного розвитку, створених з метою вироблення і практичної перевірки в регіонах організаційного механізму інвестування реформування економіки під керівництвом і контролем державних владних структур.

- ширше залучати і раціонально використовувати у розвитку різних галузей народного господарства іноземні інвестиції. Для цього слід на державному рівні створити необхідну інфраструктуру та належний механізм страхування цих інвестицій, яке являє собою основну складову частину в інфраструктурі залучення цих інвестицій [2, с. 82].

3.2 Реформування фінансової системи

Ключовим завданням у побудові фінансової системи з позиції першої стадії її функціонування - ресурсного забезпечення виробництва національного продукту - є оптимізація розміщення фінансових ресурсів, в основі якого лежить визначення мінімально достатнього рівня самофінансування підприємств.

Сутність фінансової реструктуризації полягає у трансформації фінансової системи. У результаті фінансової реструктуризації має бути створена така фінансова система, яка б і за сутнісним наповненням, і за організаційною будовою повністю відповідала умовам ринкової економіки і давала змогу вирішувати усі завдання фінансової політики перехідної економіки. Складовими фінансової реструктуризації є:

- зміна складу фінансової системи у перехідний період;

- поступове вдосконалення структурних співвідношень між окремими сферами і ланками фінансової системи;

- докорінна реструктуризація джерел фінансового забезпечення підприємницьких структур;

- оптимізація структури фінансового ринку на основі відповідного розвитку усіх його сегментів;

- реструктуризація системи державних фінансів на основі зміни пропорцій між суспільним та індивідуальним споживанням, структурних співвідношень у державних доходах і видатках;

- удосконалення форм і методів фінансової діяльності суб'єктів підприємництва та держави;

- створення дієздатної та надійної системи фінансових органів та інституцій, забезпечення оптимального розподілу функцій і повноважень між ними [14, с. 78].

Накопичений досвід фінансової реструктуризації в Україні свідчить про те, що не всі завдання вирішуються вчасно, повною мірою та з належними результатами. Не завжди забезпечується комплексність реструктуризації, вирішення проблем окремих сфер і ланок фінансової системи необґрунтовано забезпечуються за рахунок інших.

Щоб зрозуміти сутність трансформаційних процесів в Україні й інших країнах із перехідною економікою, потрібно насамперед чітко усвідомити необхідність кардинального реформування системи фінансового забезпечення діяльності підприємств. Саме проблеми забезпечення ефективності суспільного виробництва завжди були у центрі уваги економічної політики. Тому складність трансформаційних процесів на перших етапах переходу до ринку полягала скоріше в психологічній, ніж у фінансовій площині. Подібна ситуація мала місце й у банківській системі через значний рівень неповернення кредитів. Хоча банківська система існувала й раніше, її функціонування докорінно відрізнялося від умов ринкової економіки. Банки були скоріше фінансовими органами, що здійснюють планове кредитування підприємств, ніж фінансовими інституціями [16, с. 29].

Система страхування раніше охоплювала тільки ризики, пов'язані з життєдіяльністю громадян, і лише незначною мірою виробничу сферу - страхування сільськогосподарських підприємств. В умовах планової економіки не було і, по суті, не могло бути підприємницьких ризиків - усе передбачалося планом.

Яким би важливим не було завдання мобілізації та розміщення фінансових ресурсів, головним у функціонуванні фінансової системи є забезпечення належної ефективності їх використання. Ресурси - не самоціль, а тільки засіб реалізації основної мети функціонування фінансової та економічної системи - максимізації виробництва ВВП. Досягнення цієї мети можливе тільки на основі відповідної організації фінансової діяльності підприємницьких структур. Саме тому в умовах ринкової економіки вона засновується на засадах комерційного розрахунку, який ставить підприємство в такі умови, що вони можуть вижити в конкурентній боротьбі тільки за рахунок високої ефективності виробництва [15, с. 148].

На основі продуктивного використання фінансових ресурсів на підприємствах створюється відповідний обсяг національного продукту, певна частина якого на другій стадії функціонування фінансової системи централізується державою в бюджеті і цільових фондах, а інша набуває форми індивідуальних доходів підприємців (прибуток) і найманих працівників (заробітна плата). Значна частина індивідуальних доходів використовується на забезпечення поточних потреб підприємств і громадян. Частина, що залишилася, набуває форми нагромаджень підприємств і заощаджень громадян, що є потенційними джерелами інвестицій, які прямо або через інституції фінансового ринку направляються на збільшення обсягів фінансових ресурсів.

Основна частина централізованих у бюджеті і цільових фондах коштів використовується безпосередньо в країні на фінансування поточних суспільних потреб. Певна частина видатків, пов'язаних з економічною діяльністю держави, може направлятися на інвестиції і відбиває участь держави в нарощуванні фінансових ресурсів. Також необхідно враховувати, що залишки коштів бюджету і цільових фондів, які розміщуються в комерційних банках, є джерелом формування ресурсів цих банків. Однак загалом роль держави в прямому формуванні фінансових ресурсів в ринковій економіці незначна. Водночас надзвичайно велике її значення в забезпеченні економічних умов, які сприяють зростанню фінансових ресурсів. В умовах же адміністративної економіки саме через бюджет забезпечувалися потреби економічного розвитку [7, с. 90].

Процес формування бюджету може здійснюватися на податковій і на позиковій основі. Держава на фінансовому ринку є насамперед позичальником, і тому слід враховувати, що її запозичення зменшують обсяги фінансових ресурсів, які могли б направлятися на забезпечення виробництва національного продукту. Державні позики з позицій ефективності функціонування фінансової системи доцільні лише за умови забезпечення достатньої ефективності використання позикових коштів. Це - азбучна істина, але в процесі ринкових перетворень ті ж Україна і Росія пережили фінансові кризи, пов'язані з неефективною й економічно необґрунтованою політикою державного запозичення [3, с. 22].

Таким чином, із охарактеризованої лише в загальних рисах схеми функціонування фінансової системи видно, наскільки складними є фінансові процеси, що відбуваються в суспільстві, і як важливо забезпечити надійне управління фінансами. Одночасно це показує, наскільки складними є і трансформаційні процеси, які характеризують не просто удосконалення фінансових відносин, а перехід на принципово іншу модель функціонування фінансів. Тим більше, що зазначені процеси супроводжувались глибокою фінансово-економічною кризою. З одного боку, це вимагало проведення реформ, у тому числі й у фінансовій системі, а з іншого - значно їх ускладнювало, оскільки вони здійснюються під тиском усіляких проблем, які не дають змоги забезпечити поступову, поетапну і плавну динаміку перетворень.

Проблеми трансформації фінансової системи України, яка розпочалася наприкінці 80-х років, визначалися двома чинниками. По-перше, переходом від адміністративної до ринкової економіки, що в загальних рисах розглянуто вище. По-друге, формуванням державності після проголошення незалежності. Причому ці проблеми не менш складні. Тому, оцінюючи результативність ринкових перетворень в Україні і трансформацію її фінансової системи, треба обов'язково враховувати наявність зазначених проблем. Цю тезу аж ніяк не слід розглядати як свого роду індульгенцію українським реформам. Але без розуміння складності проблем неможливо реально оцінити і результати реформ.

3.3 Основні завдання та напрями реформ соціальної сфери

Досвід розвинених країн світу свідчить, що прогресивні трансформаційні перетворення та активна державна соціальна політика повинні характеризуватися високим рівнем цільової спрямованості, їх принципи й методи - узгоджуватися із загальним курсом реалізації стратегічно важливих економічних реформ.

Реальний соціальний успіх досягається лише за умови відповідності поставлених цілей і завдань інтересам і сподіванням широких верств населення, суспільному консенсусу щодо базових засад стратегії розвитку та механізмів її реалізації, досягнутому на основі консолідації всього суспільства. Ці процеси є дієвими каталізаторами соціального розвитку та зміцнення демократичних інститутів, розбудови суспільства й успішної реалізації стратегічних завдань довгострокового соціально-економічного розвитку [21, с. 91].

Ситуація, що склалася в соціальній сфері, не дозволяє відкладати її реформування на пізніші строки. В зв'язку з цим необхідне переосмислення орієнтирів у формуванні соціально-економічної політики. Вона має спрямовуватись на органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з активною соціальною політикою.

Стратегічними напрямами реформ соціальної сфери рівні є:

- досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту і умов життя людей;

- забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоздатності робочої сили;

- гарантування конституційних прав громадян на працю,

- соціальний захист населення, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;

- переорієнтація соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім'ї;

- забезпечення соціальної підтримки соціально найвразливіших верств населення;

- вплив на демографічну ситуацію в напрямі підвищення народжуваності та зниження смертності населення, особливо дитячої, підвищення тривалості життя;

- значне поліпшення соціальної інфраструктури.

Основними завданнями соціальної політики України на є:

- забезпечення стабілізації рівня життя населення;

- сприяння розвитку України як суверенної, демократичної, соціальної, правової держави;

- забезпечення конституційних прав і гарантій населення;

- органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з соціальною політикою;

- визначення та здійснення заходів національної безпеки держави у соціальній сфері;

- орієнтація соціальної політики на економічно активне населення, збереження і відтворення трудового потенціалу,

- утвердження необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю, проведення політики заохочення ефективного платоспроможного попиту населення;

- підвищення якості правових норм, забезпечення збалансованості законодавчих норм та реальних можливостей їх виконання;

- розробка державної стратегії формування середнього класу,

- механізму дотримання пропорцій співвідношення між рівнями доходів різних верств населення;

- здійснення реформ у найважливіших напрямах соціальної політики: трудових відносин та оплати праці, рівня життя, зайнятості та соціального захисту населення, освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку і туризму;

- збалансованість соціальних витрат держави;

- поетапне забезпечення соціальної спрямованості економіки в національних та регіональних економічних програмах;

- наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм;

- координація діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення державних та регіональних соціальних програм [21, с. 93].

Основні напрями соціальної політики як на державному, так і регіональному рівнях є складовою частиною ідеології державного будівництва, яка націлена на забезпечення прав і свобод людини, інтеграцію суспільства навколо національної ідеї, відтворення соціальних цінностей, соціальне партнерство, розвиток демократичних інститутів самоврядування у суспільстві, формування державної стратегії для зупинення тенденції моральної та духовної деградації суспільства.