На особливості прибуткового оподаткування населення в кожній конкретній державі впливає ряд факторів, серед яких можна виділити консервативність чи ліберальність економіки, ментальність та податкову культуру населення, економічну ситуацію в країні тощо.

Так, в Україні, виходячи з низького рівня ефективності функціонування податкової системи, постала проблема її реформування. У першу чергу - одного з основних податків: податку з доходів фізичних осіб. Як відомо, при виборі політики оподаткування доходів громадян перш за все визначається її характер: пропорційний чи прогресивний.

Зрозуміло, що податкова реформа - це система впорядкованих заходів, вона може тривати не один рік, тому ці заходи повинні відповідати вітчизняним соціально-економічним реаліям, рівню розвитку виробничих сил, ураховувати існуючі накопичені проблеми. Проте існує й інший бік проблеми. Зокрема, запроваджувані реформаційні кроки повинні відповідати не лише внутрішнім економічним реаліям, а й, у більш загальному контексті, загальносвітовим вимогам і стандартам. До таких стандартів сьогодні у світі відносять вимоги сталого розвитку, сутність яких проявляється в зменшенні антропологічного тиску на зовнішнє природне середовище та врахування у поточний момент часу інтересів майбутніх поколінь [3, с. 79].

На нашу думку, запровадження пропорційної системи було здійснено помилково, варто було вдосконалити вже діючу систему. Це підтверджує той факт, що в 2004 році із запровадженням пропорційної ставки податку податкові надходження зменшилися порівняно з 2003 роком. А в 2005 і 2006 роках вони зросли у зв'язку з різким зростанням номінальних доходів населення в силу збільшення мінімальної заробітної плати, що можна простежити з таблиці 2.1.

Таблиця 2.1. - Взаємозв'язок надходжень від податку з доходів фізичних осіб, ВВП та доходів населення, млрд. грн.

Досвід розвинених країн засвідчує, що прибуткове оподаткування - дієвий інструмент перерозподілу в умовах зрілої демократії із чітко визначеними умовами суспільного договору, із високим рівнем життя й доходів населення, тому вдосконалення оподаткування доходів громадян в Україні повинно відбуватися в напрямку забезпечення принципу соціальної справедливості.

Варто відзначити, що в країнах з розвиненою економікою частка індивідуального прибуткового податку в загальних надходженнях значно більша, ніж в Україні. Це пов'язано насамперед із запровадженням пропорційної ставки прибуткового податку, низькою податковою культурою населення та мізерним рівнем доходів. Адже на сьогодні в українському суспільстві ще не сформувалася ідеологія добровільної сплати податків, а тому велика кількість платників податків не бажає визнавати таке зобов'язання, не робить свого внеску в бюджети, підриваючи в такий спосіб розвиток та стабільність соціально-економічної політики держави. Зараз лише одиниці визнають обов'язок сплачувати законодавчо встановлені податки як конституційний [6, с. 36].

У багатьох країнах світу виділяються певні тенденції та спільні риси при побудові системи оподаткування доходів фізичних осіб, однак кожна країна має свої характерні особливості.

Загалом же, існує проблема того, що особисте прибуткове оподаткування характеризується соціальною несправедливістю. У зв'язку із цим у різних країнах проходить поетапне реформування цього виду оподаткування: розширюється його база, відбувається перебудова ставок, створюється більш однорідний режим оподаткування різних джерел доходу.

Однією з найдавніших є податкова система Великої Британії. Прибутковий податок із громадян становить близько 65 % від усіх прямих податків, що надходять до державного бюджету. Специфікою оподаткування доходів громадян є те, що їхні доходи поділяються на певні частки (шедули), які оподатковуються за окремою методикою. Ставка податку диференційована залежно від річного доходу: 20 %, 25 %, 40 % [8, с. 178].

Позитивна практика оподаткування доходів фізичних осіб у Німеччині також заслуговує на увагу. Основним податком, який сплачують громадяни Німеччини, є прибутковий податок. Він встановлюється на всі види доходів, які отримує громадянин держави. Усі платники при визначенні податку із заробітної плати поділяються на класи. Ставка податку в цій країні встановлена в розмірі від 19 % до 53 %. Наприклад, для неодружених установлено значно меншу суму неоподаткованого мінімуму, ніж для одружених. Це пов'язано з важкою демографічною ситуацією в країні й спрямовано на стимулювання народжуваності, зростання чисельності населення [8, с. 235]. Однак специфіка й рівень проблем німецької економіки не відповідають українським реаліям, тому в близькій перспективі демографічна складова як основа прибуткового оподаткування громадян не є актуальною.

У Швеції діють окремі умови оподаткування резидентів та нерезидентів. Для останніх діє єдина ставка 25 % незалежно від суми доходу. Резиденти сплачують податок двох видів:

- муніципальний - дохід до визначеної суми оподатковується за ставкою 32 %;

- національний податок - понад 80 % працівників, які мають доходи, менші за визначену суму, звільнені від його сплати. Для громадян, які мають доходи, що перевищують визначену суму, ставка становить 20 %. Для тих, хто має великі доходи ставка становить 50 %, середні - 30 %, а для низькооплачуваних працівників - 24 %.

При розрахунку бази оподаткування з усіх доходів вираховуються витрати, які має робітник при одержанні цього доходу. Крім того, діє система персональних відрахувань [8, с. 299]. Досвід шведських колег варто переймати в тій частині, що стосується загальнонаціональної солідарності й справедливості. Шведська податкова культура, коли нерідко платник перераховує до казни більше половини доходу, є феноменом у світовій податковій практиці.

Позитивним є використання досвіду США. У сучасних умовах із усіх джерел доходів Федерального бюджету США найвагомішим є прибутковий податок із громадян, що забезпечує понад половину загального обсягу федеральних податкових надходжень. Згідно з податковою системою США доходи фізичних осіб можуть оподатковуватися як окремо з кожного громадянина, так із доходу сім'ї загалом. Оподатковуваний дохід обкладається за прогресивною шкалою. При цьому платники податку поділяються на чотири категорії, які оподатковуються за різними ставками залежно від доходу. Ставка оподаткування коливається від 15 до 39,6 %. В останні роки з'явилася тенденція до зростання мінімуму доходів, що не обкладаються податком, та до зменшення його максимальної ставки.

Особливістю податкової системи України є те, що загальні риси для реформування системи прибуткового оподаткування були скопійовані з російської моделі пропорційного оподаткування зі ставкою 15 %, тобто не можна стверджувати, що це було економічно доцільно. Таке зменшення ставки податку, очевидно, є позитивним моментом для платників податків, хоча для бюджету означає зростання ризику його недовиконання. Плоска шкала податку з доходів фізичних осіб щодо вимог сталого розвитку не є раціональним вирішенням проблеми оптимального оподаткування. Її можна розглядати як певну сходинку на шляху досягнення основної мети - розбудови податкової системи, адекватної вимогам сталого розвитку. Адже навіть у Росії, незважаючи на позитивний досвід реформи саме цього податку, багато фахівців розцінюють існуючий податковий режим як тимчасовий та піддають дії уряду значній критиці. Згідно з постулатами сучасної економічної теорії державних фінансів, побудованої на класичних принципах Адама Сміта, встановлення плоскої шкали податку на доходи громадян можна розцінювати винятково як негативний захід або розглядати її як тимчасову альтернативу прогресивної шкали.

Звичайно, не можна стверджувати, що деструктивна критика здійснюваних українським урядом реформ у податковій сфері також не може стати в нагоді. Однак існує прецедент, коли у фахівців виникає рідкісна можливість провести компаративний аналіз і порівняти, що дали економіці ці дві шкали податку (прогресивна й плоска) на доходи громадян. Як відомо, податок на доходи громадян з прогресивною шкалою був тим податком, який змушував підприємців приховувати заробітну плату та уникати оподаткування. Податок із доходів фізичних осіб за плоскою шкалою теоретично дозволяє розв'язати цю проблему, проте достатніх доказів з економічної практики в Україні поки що немає. Більше того, серед незалежних експертів навіть існують побоювання, що заходів у сфері реформування податку з доходів фізичних осіб може бути недостатньо для виведення коштів із тіньового сектора економіки.

На думку експертів, лише зменшення загального фіскального тиску на фонд оплати праці - шляхом зниження ставки податку на доходи - не може бути достатнім стимулом для такого кроку з боку платників податків, тому держава не повинна зупинятися на півдорозі [3, с. 80]. Адже в системі державних фінансів залишається нерозв'язаним цілий ряд проблем: високий рівень відрахувань до соціальних фондів, незавершеність реформи пенсійного забезпечення, відсутність передумов для значного збільшення обсягів заощаджень як основного інвестиційного ресурсу економіки та інше.

Висновки до 2 розділу

Державна індексація доходів - це встановлений державою механізм підвищення грошових доходів населення, що компенсує частково або повністю подорожчання споживчих товарів і послуг. Вона направлена на підтримку платоспроможної здатності, особливо вразливих груп з фіксованими доходами - пенсіонерів, інвалідів, неповних і багатодітних сімей, а також молоді. Державна індексація доходів ведеться на основі врахування росту вартості життя.

Матеріальною базою державного перерозподілу доходів є державні фінанси. Існуючі в сучасних умовах системи оподатковування дають у цілому слабкий ефект перерозподілу. Прогресивний вплив прямих податків звичайно послабляються регресивним ефектом від непрямих. Відзначимо, що непрямі податки відбиті в цінах, а це означає, що вони впливають не тільки на номінальні, але і на реальні доходи. Причому всі платники непрямих податків, у тому числі і соціально слабкі, беруть участь у фінансуванні витрат по виплаті соціальних трансфертів.

Заслуга Дж. Бьюкенена полягає в тому, що він відродив ідеї економічної свободи, гуманізму, моральних критеріїв ефективності ринкових процесів. Хоча його концепція "загальної згоди і справедливого розподілу" побудована на досвіді західних демократій і держав розвиненої ринкової системи, вона являє собою неабиякий інтерес для всіх "постсоціалістичних" країн. Навіть критикуючи сучасне демократичне суспільство з багатьох точок зору, треба відзначити певні його переваги. Найважливішими серед них слід вважати свободу політичного вибору, недопущення державного насильства над індивідуальними цінностями, і, що особливо важливо, контроль виборців над тими, хто перебуває при владі. Рівність усіх громадян перед законом і обмеження централізованого бюрократичного втручання в ринкові процеси можуть стати одним із шляхів до економічної свободи і сприяти гармонійному поєднанню індивідуальних і громадських інтересів.

Особливістю податкової системи України є те, що загальні риси для реформування системи прибуткового оподаткування були скопійовані з російської моделі пропорційного оподаткування зі ставкою 15 %, тобто не можна стверджувати, що це було економічно доцільно.

Зростання доходів населення в офіційному секторі економіки неможливе без реформування системи нарахувань на фонд оплати праці. При цьому тут необхідне як істотне скорочення обсягів нарахувань, так і реальне спрощення їх адміністрування. Більшість фахівців сходиться на думці, що вже давно необхідно запровадити єдиний соціальний податок замість відрахувань до діючих соціальних фондів і ввести його до складу податкової системи. Проте зростання заощаджень населення як результат послаблення податкового тиску - це тільки половина кроку на шляху до інвестицій. Можливість "капіталізувати" заощадження населення в цільовий спосіб дає пенсійна реформа.

номінальний реальний доход населення

3. МЕТОДИ ПОКРАЩЕННЯ ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ

3.1 Проблеми формування доходів населення

Таким чином, одним із фундаментальних принципів реалізації податкової реформи в Україні також потрібно вибрати принцип, якого свого часу дотримувалися в США та застосування якого на практиці привело до найбільшого за всю історію економіки цієї країни періоду зростання ВВП. Варто зазначити, що цей принцип застосовано й у процесі створення накопичувальної системи пенсійного забезпечення України. Проте процес створення накопичувальної системи в Україні відбувається дуже повільно. Повільні темпи реформи можна пояснити такими причинами, як відсутність довіри населення до економічної політики держави, нічим не обґрунтоване обмеження розмірів внесків громадян до накопичувальних фондів, формальний характер податкових пільг, відсутність значного потенціалу заощаджень населення України.

Зробити прибуткове оподаткування не тільки ефективним, а й більш соціально справедливим дає змогу запровадження податку на нерухомість. В Україні велика кількість багатих людей, і всі вони мають сплачувати країні податки. Поки що наша податкова система не відповідає реаліям і вимогам ринкової економіки, у якій нерухомість повинна оподатковуватися. Однак на сьогодні в Україні не існує технічної можливості для запровадження цього податку, оскільки відсутня єдина кадастрова база земель. Крім цього, немає консенсусу щодо методів оцінки вартості будівель і споруд, відсутнє розуміння того, яким саме чином необхідно запроваджувати цей податок. Найбільш правильним варіантом вирішення зазначеної проблеми буде запровадження податку на будівлі й споруди, що не є технічною проблемою, виходячи зі змісту декларації про податок із доходів фізичних осіб. І лише після повної оцінки вартості земель та створення єдиної інформаційної бази даних слід запроваджувати податок на приватне користування землею [9].

Узагалі, розпочату реформу податку з доходів фізичних осіб можна оцінювати по-різному. З одного боку, зміни в системі податку на доходи громадян незначні, із іншого - ці зміни можна розглядати лише як тимчасовий варіант функціонування податку, оскільки найбільш очевидно, що в середньо- та довгостроковій перспективі Україна відійде від практики застосування єдиної плоскої шкали податку на доходи громадян і повернеться до варіанта з прогресивною шкалою, як це має місце в більшості розвинених країн світу (див. табл. 3.1 ).

Таблиця 3.1. - Ставки індивідуального прибуткового податку в окремих країнах світу

У цьому ж напрямі повинна формуватися й нова податкова політика в Україні, оскільки лише прогресивна шкала податку з доходів фізичних осіб забезпечує соціальну справедливість і рівномірний розподіл між платниками податків податкового тягаря. Існуюча сьогодні єдина ставка порушує цей принцип: "Після введення 13 % податку на доходи громадян крива Лоренцо, що ілюструє рівномірність розподілу доходів, зміститься праворуч. Тобто прірва між рівнями доходів бідних та багатих ще збільшиться" [10, с. 45]. Допустити такий розвиток подій неможливо також із нормативного погляду, адже в Законі України "Про систему оподаткування" безпосередньо вказано, що принцип соціальної справедливості вимагає "забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподаткованого мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого й прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи" [11].

Прогресивність податку на доходи громадян може реалізовуватися не лише за рівнем доходів, а й за іншими істотними ознаками. Ураховуючи негативні демографічні тенденції в Україні, однією з таких ознак, за якою може бути встановлена прогресивна шкала податку, є вік платника податку, як це практикується, наприклад, у Північній Ірландії. Така прогресія шкали ставок податку на доходи громадян за віком дозволяє перерозподіляти кошти від старших працюючих поколінь до молодших. Якщо брати до уваги, що існує певна закономірність зростання доходів громадян, головним чином унаслідок зростання заробітної плати, з віком, а також той факт, що старші працюючі покоління в ринковій економіці формують істотні обсяги заощаджень, то подібна "вікова" прогресія шкали податку з доходів фізичних осіб щодо застосування імперативів сталого розвитку є цілком соціально справедливим та економічно доцільним заходом [3, с. 81].

В Україні подібний захід може бути повною мірою адекватним соціально-економічній дійсності кроком. Якщо взяти до уваги необхідність підвищення інвестиційного потенціалу економіки, що в ринковій економіці можливо лише за умови достатнього обсягу заощаджень, та негативні демографічні тенденції, то доцільність прогресії податку на доходи громадян за ознакою трудового стажу стає очевидною.

Важливим завданням, яке необхідно вирішити для змін оподаткування доходів фізичних осіб у майбутньому, є визначення фактичного розподілу доходів громадян України з урахуванням тіньової складової їхніх доходів. Тільки на основі об'єктивної інформації про доходи громадян можна буде здійснити перехід від плоскої до прогресивної шкали.

Очевидно, що становлення системи прибуткового оподаткування України та його реформування відбувається шляхом запозичення фрагментів як розвинених країн з ринковою економікою, так, зокрема, і Росії. Стає зрозумілим, що мало береться до уваги власний досвід та серйозні економічні розрахунки.

3.2 Соціальна політика України

До важливих чинників, що обумовлюють особливості господарського розвиту територій, характер регіонального розподілу праці та спеціалізацію регіональних господарських комплексів, належить природно-ресурсний потенціал регіону. Українська держава має значний природно-ресурсний потенціал та сприятливі природно-кліматичні умови для проживання та господарської діяльності. У той же час, ці ресурси розташовані вкрай нерівномірно, окремі території мають різне антропогенне навантаження та різний рівень забруднення навколишнього середовища. Світова фінансово-економічна криза негативно відбилася на соціально-економічному житті регіонів України, суттєво поглибила чимало проблем держави та ще більше позначила регіональну диспропорцію розвитку. На цьому тлі виникла нагальна потреба у перегляді основ регіональної, у т.ч. соціальної політики, з огляду на реальне соціально-економічне становище. Нова регіональна політика України повинна не ігнорувати вдосконалення всієї системи територіальної організації, коли мова повинна йти про вузли ринкової інфраструктури і технополіси, які об'єктивно тяжіють до найбільших наукових, освітніх, адміністративних і культурних центрів. Регіоналізація, перш за все, передбачає поступове перенесення центру тяжіння реформ до регіонів і формування при цьому необхідної правової, організаційної, наукової бази. Цей процес включає орієнтацію на потреби особистості, які реалізовуються в конкретній соціальній сфері; формування єдиного соціально-економічного простору регіону; врахування конкретних регіональних особливостей при визначенні сфер і напрямів діяльності всіх структурних елементів соціальної системи.

Характерним показником, який відображає реальне соціально-економічне становище в Україні є демографічний. На 1 січня 2011 р. в Україні проживало 45778,5 тис. осіб [2]. Упродовж 2010 р. чисельність населення зменшилася на 184,4 тис. осіб, або на 4,0 особи в розрахунку на 1000 жителів. Чисельність населення зменшилася виключно за рахунок природного скорочення (200,5 тис. осіб), водночас зафіксовано міграційний приріст населення (16,1 тис. осіб). Порівняно з 2009 р. обсяг природного скорочення збільшився на 6,3 тис. осіб, або з 4,2 до 4,4 особи в розрахунку на 1000 мешканців. Народжуваність у 2010 р. зменшилася порівняно з 2009р. з 11,1 до 10,8 народжених у розрахунку на 1000 жителів, а смертність - з 15,3 до 15,2 особи. Загалом по Україні спостерігається зменшення населення (- 0,36% протягом року). Лише 5 регіонів України (м. Київ, м. Севастополь, Закарпатська, Рівненська, Чернівецька області) мають незначний приріст населення, в решті областей спостерігається зменшення населення. Найгірші показники мають Чернігівська (- 0,95 %), Сумська (- 0,84%) та Луганська (- 0,81%) області, де відсоток приросту (зменшення) населення вдвічі нижчий за середній по Україні. Основні демографічні показники (за даними Держкомстату України) наведені у Додатку Б.

Зауважимо, що окремі регіони вкрай відрізняються за соціально-економічними показниками. Одним із основних індикаторів соціального розвитку регіону є показники нарахованої заробітної плати, яка залишається для більшості населення основним джерелом доходів. Так, диференціація заробітної плати між м. Києвом (найвищий показник - 3600 грн.) та Тернопільською областю (1762 грн.) на листопад 2010 р. сягнула 2,04 рази. Загалом по Україні 2010 р. середньомісячна заробітна плата склала 2239 грн.

Варто зазначити, що лише 5 регіонів України (м. Київ, Київська, Донецька, Дніпропетровська та Луганська області) мають означені показники вище середнього. Тобто, переважна більшість населення регіонів країни отримують заробітну плату нижче за середній по країні. Найнижчий рівень заробітної плати спостерігався у Тернопільській, Волинській, Чернігівській і Херсонській областях, та не перевищував 78,0% від середнього по економіці (див. Додаток Б) [2].

Зрозуміло, що якість життя населення обумовлює, окрім доходів, ще ціла низка чинників. Це стосується таких складових, як соціальний захист, житлово-комунальне обслуговування, підтримка малозабезпечених родин, рівень водопостачання та якості питної води, захищеність громадянина в державі (рівень злочинності, корупції, порушення прав та свобод людини та громадянина), соціальні проблеми (алкоголізм, наркоманія), екологічна ситуація, забезпеченість житлом тощо. Але все ж таки ключовим показником добробуту населення виступає рівень доходу. У середньому по Україні в структурі доходів близько 60,0% припадає саме на заробітну плату. Згідно з даними Державного комітету статистики України за станом на вересень 2010 р. (інші дані знаходяться на стадії обробки та формування) частка працівників, яким нарахована заробітна плата нижче прожиткового мінімуму для працездатної особи у середньому по Україні склала 7,9%. У той же час є низка проблемних регіонів за цими показниками. Зокрема, лише 7 регіонів України мають показники нижче за середній по країні. Так, частка відповідної категорії зайнятих у мм. Київ та Севастополь, а також у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Київській та Запорізькій областях складає нижче за 7,9%. У той же час решта (20 областей) мають значно гірші показники. Зокрема, понад 10,0% від усіх зайнятих у таких областях, як Івано-Франківська, Хмельницька, Одеська, Житомирська, Вінницька, Чернівецька, Чернігівська, Тернопільська та Волинська отримують заробітну плату, нижчу за прожитковий мінімум для працездатної особи.

Одним із характерних показників добробуту населення є рівень оплати житлово-комунальних послуг. Згідно з даними Держкомстату України протягом 2010 р. середній показник оплати послуг ЖКГ склав 96,6% нарахованих за цей період сум. Населенням країни сплачено за житлово-комунальні послуги, включаючи погашення боргів попередніх періодів, 30,1 млрд. грн. Зазначимо, що лише 17 регіонів України мають означені показники вище за середній по країні. Водночас населення таких областей, як Тернопільська, Донецька, Чернівецька, Харківська, Луганська, Волинська, Запорізька, Дніпропетровська, Закарпатська оплачують послуги ЖКГ нижче за середній по країні. Найгірший показник зафіксовано у м. Севастополі (73,5%)

Зазначимо, що регіональна диференціація соціально-економічного розвитку регіонів України обумовила прийняття відповідних рішень, спрямованих на вирівнювання бюджетів. Історично склалося так, що рівень соціально-економічного розвитку регіонів України залишається вкрай диференційованим внаслідок суттєвих територіальних розбіжностей у розподілі та використанні ресурсного потенціалу, високого рівня концентрації основних виробничих фондів у межах окремих, більш розвинених східних регіонів. Саме з метою економічного оздоровлення регіонів і були запроваджені так звані дотації вирівнювання - суми грошових коштів, які виділяються з бюджетів вищого рівня до бюджету нижчого рівня та носять цільове призначення. На сьогодні в Україні здійснюється бюджетне регулювання, тобто щомісячний перерозподіл загальнодержавних централізованих коштів між різними ланками бюджетної системи з метою збалансування бюджетів на рівні, необхідному для ліквідації активного дефіциту та виконання місцевими органами власних функцій. Дотації вирівнювання визначаються як перевищення витрат, перелік яких визначено Бюджетним кодексом, та які розраховуються з використанням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів.

Формула розподілу обсягів міжбюджетних трансфертів, визначених Бюджетним кодексом, затверджується Кабінетом Міністрів України і повинна враховувати такі параметри:

фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів до них;

чисельність мешканців та чисельність споживачів соціальних послуг;

індекс відносної податкоспроможності певного міста, району;

прогнозний показник "кошика" доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів мм. Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування АР Крим та міст обласного підпорядкування, прогнозу доходів, визначених Бюджетним кодексом - для районних бюджетів; коефіцієнт вирівнювання.

Якщо в цілому оцінювати ефективність національної системи міжбюджетного вирівнювання, то спостерігається наступна картина. Незважаючи на щорічне бюджетне "вливання" коштів у вигляді дотацій вирівнювання, тенденція поглиблення міжрегіональних диспропорцій залишається стійкою, а в окремих випадках ще й збільшується. До системних проблем соціально-економічного розвитку територій, серед іншого, слід віднести:

відсутність комплексного підходу до проблематики регіонального розвитку. Досі, у т. ч. й на законодавчому рівні, відокремлено розглядаються питання самоврядування, регіональної політики, міжбюджетних відносин, прикордонного співробітництва, залучення інвестицій тощо. Єдиний (концептуальний) комплексний підхід до регіональної політики в країні практично не застосовується;

більшість заходів, що запроваджуються в рамках міжбюджетних відносин, орієнтовані в основному на вирівнювання витрат місцевих бюджетів через трансферти, що призводить до втрати взаємозв'язку між реальною діловою активністю, обсягом податків, зібраних на території адміністративної одиниці, витратами відповідного місцевого бюджету, а тому носить деструктивний характер, призводить до появи в країні регіонального утриманства та "паразитизму";

має місце низький рівень співпраці та координації на міжрегіональному рівні для вирішення місцевих проблем без залучення центру;

наявний критичний стан інфраструктури та житлово-комунального господарства й обмежені фінансові можливості місцевих органів влади для їх поліпшення;

незадовільні умови розвитку підприємництва на місцевому рівні, низький рівень інституціонального забезпечення регіонального розвитку.

Цілком закономірно, що розрив між соціально-економічним розвитком м. Києва (ще кількох міст-мільйонерів) та рештою регіонів буде й надалі збільшуватися не лише внаслідок традиційного накопичення капіталу в столиці, але й тому, що діяльність місцевої влади інших регіонів спрямована переважно на виконання соціальних програм, так як бюджетних коштів на інфраструктурний розвиток у них не залишається.

Висновки до 3 розділу

Необхідно відмовитися від спроб суто фіскального підходу до наповнення бюджету. Основним критерієм має слугувати максимізація функції суспільного добробуту.

Потрібно виправити недоліки чинного законодавства щодо оподаткування доходів фізичних осіб, включаючи порушення існуючої ієрархії доходів. Для цього слід замінити податкову соціальну пільгу на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, що змусить уряд дотримуватись його законодавчо встановленого розміру - не нижче розміру прожиткового мінімуму, установленого на відповідний бюджетний рік, або хоча б поетапно до нього наближатися, та відновити економічну суть цього терміну, якою є мінімальна сума видатків на просте відтворення спроможності людини до праці.

Система оподаткування доходів громадян має бути прогресивною. Однак прогресія повинна бути розрахована таким чином, щоб ураховувати реальний, наявний у цей час діапазон доходів громадян.

Реформування прибуткового оподаткування фізичних осіб має відбуватися в комплексі з реформуванням усього податкового навантаження на фонд оплати праці (Пенсійний фонд та фонди соціального страхування), щоб мати оптимальне податкове навантаження й повну легалізацію доходів громадян.

Отже, можна впевнено стверджувати, що оподаткування доходів населення в Україні потребує докорінної перебудови, яка має базуватися на використанні передового зарубіжного досвіду, а не зводитися до копіювання моделі оподаткування інших країн. Економіка кожної держави має свої особливості, які варто враховувати при побудові ефективної податкової системи. Звичайно, держави з високим рівнем розвитку економіки при оподаткуванні доходів громадян вирішують завдання, які не є ключовими для українського суспільства. Це пов'язано з тим, що рівень розвитку нашої економіки значно нижчий від розвинених країн, проте, спираючись на їхній досвід, можна вмонтувати певні світові здобутки в українську систему оподаткування.

ВИСНОВКИ

Доходи населення - це сума грошових коштів і матеріальних благ, які домашні господарства одержали за певний проміжок часу у натуральному вигляді для підтримання фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від їх рівня.