Фінансове забезпечення і фінансування охорони здоров’я в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади формування фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

1.1 Поняття, принципи, та форми фінансового забезпечення охорони здоров"я

1.2 Джерела формування фінансових ресурсів для забезпечення охорони здоров"я

1.3 Нормативно - правове регулювання фінансового забезпечення закладів охорони здоров"я

2. Сучасний стан фінансового забезпечення закладів охорони здоров"я в Україні

2.1 Аналіз формування фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

2.2 Структура фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

2.3 Оцінка використання фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

3. Удосконалення процесу формування фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я в Україні

3.1 Проблеми формування фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я в Україні

3.2 Шляхи оптимізації фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Охорона здоров'я населення є важливою сферою суспільного життя, внутрішньою функцією і частиною соціальної політики держави. Однак, слід зауважити, що за роки незалежності показники стану охорони здоров'я населення в Україні надзвичайно низькі і незадовільні. Безперечно, в першу чергу це пов'язано із складною економічною і політичною ситуацією в державі, гострою екологічною кризою і вкрай недостатнім фінансуванням.

Недосконала з економічної та управлінської точки зору успадкована від колишнього СРСР модель системи охорони здоров'я в нових економічних умовах виявилася неефективною і зумовила зменшення доступності медичної допомоги для широких верств населення України. Істотний дефіцит бюджету галузі, що спостерігається протягом п'ятнадцяти років, призвів до значного погіршення якості медичного обслуговування і стану здоров'я нації.

Наявність цих та інших проблем обумовили актуальність теми дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання вищезазначеної проблеми, підтверджує, що ситуація, в якій опинилася система охорони здоров'я України, вимагає негайних заходів з її реформування. Дослідженню питань фінансового забезпечення та використання ресурсів у галузі охорони здоров'я присвячені праці українських вчених М.Г. Вовк, О.В. Галагана, О.М. Голяченка, В.І. Євсєєва, М.П. Жданової, В.І. Журавля, В.М. Лєхан, А.С. Немченко, Т.В. Педченка, А.В. Підаєва, В.М. Пономаренка, Я.Ф. Радиша, В.М. Рудого, В.Г. Черненка та ін. Більшість із них розглядає процеси фінансування галузі переважно на регіональному рівні, з урахуванням як внутрішніх, так і зовнішніх впливів й суперечностей. Однак у науковій літературі ще бракує сталих уявлень, що поєднують поняття державного управління фінансовим забезпеченням галузі охорони здоров'я та управління системою охорони здоров'я в контексті стратегічного управління та формування державної політики в ній. Враховуючи думки зазначених авторів, можна в узагальненому вигляді окреслити основні проблеми та недоліки діючої на сьогодні в Україні системи фінансування галузі охорони здоров'я, а саме:

- недостатнє фінансування галузі охорони здоров'я, яке проявляється, крім усього іншого, ще й значними особистими видатками громадян на медичні послуги;

- відсутність визначеного законодавством і нормативно-правовими актами чіткого переліку медичної допомоги, що повинна надаватись у державних і комунальних закладах охорони здоров'я безкоштовно на кожному рівні надання медичної допомоги та при відповідному стані фінансування цих закладів;

- відсутність зв'язку між фінансуванням державних і комунальних закладів охорони здоров'я і кінцевими результатами їх роботи;

- неможливість ефективного управління обмеженими ресурсами в умовах існуючої системи постатейного фінансування громадських лікувально-профілактичних закладів;

- фінансування лікувально-профілактичних закладів різного рівня з бюджетів різного рівня, що додатково ускладнює координацію надання допомоги.

Метою дослідження є оцінка організаційно-правових та практичних аспектів фінансування охорони здоров'я в Україні.

Об'єкт дослідження - здійснення фінансування охорони здоров'я в Україні та світі.

Предмет дослідження - фінансове забезпечення і фінансування охорони здоров'я в Україні.

1. Теоретичні засади формування фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

1.1 Поняття, принципи, та форми фінансового забезпечення охорони здоров"я

Забезпечення належних темпів розвитку охорони здоров'я в Україні та наближення її до євростандартів вимагають пошуків нових підходів до функціонування галузі, фінансування системи за рахунок різних джерел. Оскільки на сьогодні основним джерелом фінансового забезпечення охорони здоров'я є кошти державного та місцевих бюджетів, розвиток цієї сфери суспільних відносин є обмеженим і не задовольняє потреби населення.

Основними причинами, що негативно впливають на розв'язання проблем з охорони здоров'я в Україні, є організаційна та функціональні. Організаційні причини зумовлені, з одного боку, не ефективними діями або бездіяльністю державних структур на рівні суспільства, а з іншого - недоліками організації діяльності кожної конкретної медичної установи. Не розроблена ефективна система фінансового менеджменту, дієва нормативно - правова основа функціонування та розвитку охорони здоров'я. Мають місце непоодинокі факти фінансових зловживань, нецільового використання бюджетних коштів. Неофіційні платежі є показниками зростання корупції[2, с. 94].

Сутність регулювання економічних та фінансових відносин у державному управління галузі охорони здоров'я України досліджували Я.Ф. Радиш, Л.А. Ляховченко, О.В. Поживілова, З.М. Лободіна, Я. Буздуган, Г.С. Рожков.

Велике значення таких благ, як життя і здоров'я людини, зумовлює необхідність їх охорони. Забезпечення населення лікувально-профілактичною допомогою в достатньому обсязі та високої якості залежить від адекватності матеріально - технічної бази закладів охорони здоров'я, професіоналізму та кваліфікації лікарів, компетентності керівників, психологічної готовності населення піклуватися про стан свого здоров'я.

Але однією з обов'язкових умов, що забезпечить належну якість медичного обслуговування, є фінансове забезпечення як один із основних чинників, що впливає на розвиток охорони здоров'я та соціально-економічну результативність галузі.

Основними формами фінансового забезпечення охорони здоров'я в Україні є [1, с. 77]: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво, інвестування і кредитування. Крім того, в період переходу до ринкової економіки державним та комунальним установам охорони здоров'я було дозволено некомерційну господарську діяльність (медичну і немедичну) і, таким чином, залучати додаткові фінансові ресурси. У результаті цього значно поширилася така форма фінансового забезпечення, як некомерційне самофінансування.

Традиційно найвагомішим джерелом фінансового забезпечення охорони здоров'я є кошти державного і місцевих бюджетів. Тому основною формою фінансового забезпечення охорони здоров'я виступає бюджетне фінансування.

Саме з бюджетним фінансуванням пов'язані глибокі теоретичні дослідження розподільчих процесів, організації грошових відносин з приводу використання централізованого фонду грошових коштів держави. В процесі фінансування найбільш повно розкривається призначення державного бюджету, його спрямованість на виконання функцій держави, характеризується рівень корисності цих функцій для суспільства, стратегічний напрям руху суспільства та його траєкторія, відповідні тенденції та динаміка розвитку.

Функціонування механізму бюджетного фінансування пов'язане з використанням його різних форм та методів. Виділяють такі форми бюджетного фінансування: кошторисне фінансування, бюджетні інвестиції, бюджетні кредити, державні трансферти[1, с. 78].

Аналізуючи наведені форми, можна зауважити, що окремі з них лише частково відповідають принципам організації бюджетного фінансування.

Кошторисне фінансування -- найпоширеніша форма, яка полягає у виділенні бюджетних коштів установами соціально-культурної сфери, оборони та управління в межах їхніх кошторисів доходів і видатків.

Функціонування такої форми бюджетного фінансування, як кошторисне фінансування, протягом останніх років зазнало певних змін, що були зумовлені реформуванням бюджетної сфери і формуванням нової системи відносин у даному секторі економіки. Сучасний бюджетний заклад є суб'єктом господарювання, якому надано право мобілізовувати кошти шляхом надання платних послуг та здійснення іншої господарської діяльності, дозволеної законодавством. Власні надходження, які отримує бюджетний заклад, включають до спеціального фонду кошторису і використовують на його потреби за цільовим призначенням.

Звичайно, фінансова свобода бюджетних закладів є відносною, у законодавстві закріплено зв'язок джерел надходження коштів до спеціального фонду з напрямами їх використання, і заклад не може вільно, на власний розсуд розпоряджатися ними. Кошти, які залучають бюджетні заклади охорони здоров'я до спеціального фонду кошторису, поки що не відіграють значної ролі в їх фінансовому забезпеченні.

Кредитні ресурси використовуються приватними закладами охорони здоров'я. Бюджетним установам згідно БК України ст. 21 кредити заборонені.

Основним із напрямів підвищення ефективності охорони здоров'я в Україні та альтернативним джерелом фінансового забезпечення галузі є поетапне впровадження системи медичного страхування, яке має забезпечити формування принципово нової, адаптованої до ринкової економіки, соціальної інфраструктури, створити прозорі механізми правових, соціально - економічних і фінансових відносин між виробниками та споживачами медичних послуг.

Для розвитку медичного страхування в Україні необхідно[4, с.59]:

1. Прийняти Закон України «Про обов'язкове державне соціальне медичне страхування». При цьому слід враховувати досвід країн з розвинутою ринковою економікою, власні економічні умови;

2. Вдосконалити законодавче поле у сфері медичного страхування, що має регламентувати процеси накопичення доходів населення відповідно до реалій сьогодення в економічному просторі, включати повний механізм надання страхових послуг із виваженою системою контролю за діями посадових осіб цього процесу;

3.Відпрацювати механізм фінансування процесів медичного страхування змішаної форми: вільні кошти населення для недержавних страхових організацій;; максимізація частки бюджетних коштів для охорони здоров'я, які сприятимуть розвитку обов'язкового медичного страхування; залучення частки прямих іноземних інвестицій, що отримуються для функціонування галузі «охорона здоров'я та соціальна допомога»;

4.Уточнити окремі положення податкового законодавства з метою впровадження стимулів для медичного страхування;

5.Підвищити страхову культуру населення у сфері надання медичних послуг шляхом введення дієвого контролю за їх виконанням;

6.Розширити систему підготовки фахівців медичного страхування, які повинні володіти базовими знаннями, які повинні володіти базовими знаннями з маркетингу, менеджменту та фінансів.

Добровільне медичне страхування слід розвивати як доповнення до обов'язкового медичного страхування.

Але з огляду на політичні, економічні, соціальні проблеми в Україні, наша країна ще не готова до страхової медицини. Варто зауважити, що за страхової медицини внески на медичне страхування формуватимуться з відрахувань від доходу працівників та нарахувань на фонд заробітної плати для роботодавців, розмір яких і так досить високий. Результатом запровадження додаткових нарахувань може бути незацікавленість працедавців в утриманні персоналу з наступним зростанням рівні безробіття або ж поширення практики видачі зарплати “в конверті”. Згідно даних на 01.01.2010 офіційно безробітними є 531,6 тис. громадян, а документально засвідчений роз мір заробітної шати працівників комерційного сектору в більшості випадків занижений і не відповідає дійсності. Тож, обіцяючи певний пакет послуг за умови сплати податків із заробітної плати, держава буде не в змозі його забезпечити: за підрахунками експертів реально вона зможе зібрати лише 20% коштів, потрібних для того, щоб усі, кому буде гарантовано послуги в рамках програми, їх отримували.

Основними формами фінансового забезпечення охорони здоров'я в Україні є: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво та спонсорство. Такі форми, як кредитування й інвестування, характерні для юридичних і фізичних осіб, котрі займаються приватною медичною практикою. Крім того, у період переходу до ринкової економіки державним і комунальним закладам охорони здоров'я дозволили некомерційну господарську діяльність (медичну та немедичну), аби в такий спосіб вони мали змогу залучити додаткові фінансові ресурси. У результаті набула значного поширення така форма фінансового забезпечення, як некомерційне самофінансування. Останнє полягає в тому, що його здійснюють на принципах самоокупності й воно передбачає просте відтворення витрат, пов'язаних із наданням медичної допомоги.

Традиційно найвагомішим джерелом фінансового забезпечення охорони здоров'я є кошти державного та місцевих бюджетів, тоді як кошти, отримані з інших джерел, -- лише додатковий фінансовий ресурс. Тому основною формою фінансового забезпечення охорони здоров'я виступає бюджетне фінансування. Саме з ним пов'язані глибокі теоретичні дослідження розподільчих процесів, організації грошових відносин з приводу використання централізованого фонду коштів держави. У процесі фінансування найповніше розкривається призначення державного бюджету, його спрямованість на виконання функцій держави, рівень корисності цих функцій для суспільства, стратегічний напрям руху суспільства та його траєкторія, відповідні тенденції й динаміка розвитку [8, c. 149].

Вітчизняна економічна енциклопедія дає таке визначення бюджетному фінансуванню: це -- надане в безповоротному порядку грошове забезпечення, виділення (асигнування) коштів із державного (місцевого) бюджету на витрати, пов'язані з виконанням державних замовлень, державних програм, утримання державних організацій.

Наприклад, А. Берлач визначає бюджетне фінансування як фінансування, здійснюване за рахунок бюджетів різних рівнів у двох формах:

1) фінансування бюджетних установ, котрими є орган, установа чи організація, створені в установленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування та повністю утримувані за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів;

2) фінансування державних і муніципальних підприємств та організацій, економічно й фінансово самостійних. Ці господарюючі суб'єкти мають основні та оборотні кошти, завдяки яким фінансують виробничі та соціальні витрати. Для цього вони також залучають кредити комерційних банків, а в окремих, передбачених законодавством, випадках використовують бюджетні асигнування [2, c. 219].

Л. Воронова вважає, що «бюджетне фінансування -- це безповоротний безвідплатний відпуск коштів з Державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій, функцій місцевого самоврядування та забезпечення функціонування бюджетних підприємств, установ та організацій» [6, c. 335].

О. Башняк дає таке визначення: «Бюджетне фінансування -- це безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів й забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій» [1, c. 148]. На думку О. Василика, бюджетне фінансування -- надання юридичним особам із державного бюджету фінансових ресурсів у вигляді безповоротних безоплатних коштів та інвестицій на розвиток економіки, соціально-культурні заходи, оборону й інші громадські потреби [4, с. 331]. Науковець-фінансист С. Юрій подає таке формулювання: бюджетне фінансування -- це безповоротне, безвідплатне виділення коштів з бюджету [7, с. 197].

Бюджетне фінансування, як інструмент механізму виконання бюджету, базується на наукових принципах, до яких, на нашу думку, належать:

а) безповоротність -- безповоротне виділення бюджетних коштів відповідним розпорядникам у межах затверджених сум;

б) безплатність -- відсутність плати у вигляді відсотків за виділені бюджетні призначення;

в) безстроковість -- відсутність часових обмежень, у межах яких можна користуватися бюджетними коштами;

г) плановість -- виділення бюджетних коштів у межах, встановлених бюджетом відповідно до обсягів видатків, затверджених у фінансових планах розпорядників коштів;

д) цільове спрямування -- кошти з бюджету плануються й відпускаються на заздалегідь визначені цілі згідно з фінансовими планами;

е) поєднання різних джерел покриття витрат, пов'язаних із основною діяльністю, полягає в тому, що бюджетні кошти виділяються з урахуванням власних джерел, коштів вищих організацій, кредитних джерел і за умови їхнього найефективнішого використання;

є) фінансування з бюджету здійснюється в міру виконання планів виробничих показників і надходження доходів;

ж) ефективне, раціональне й економічне використання коштів полягає в досягненні максимального ефекту за мінімальних витрат;

з) кошти на проектування витрат виділяються лише з одного бюджету за підпорядкованістю установи, організації, за винятком фінансування загальнодержавних заходів (епідемія, ліквідація наслідків катастроф, стихійного лиха тощо);

і) фінансування бюджетних установ здійснюється на основі встановлених економічних нормативів залежно від сфери діяльності;

ї) контроль за використанням бюджетних коштів означає використання всіх видів, форм і методів бюджетного контролю стосовного кожного розпорядника бюджетних коштів.

Наведені принципи, на нашу думку, найповніше розкривають таке складне явище, як бюджетне фінансування, дають змогу використати його механізм у процесі виконання бюджету з найкращими результатами [8, c. 150]

Функціонування механізму бюджетного фінансування пов'язане з використанням його різних форм і методів. У вітчизняній фінансовій літературі виділяють такі форми бюджетного фінансування: кошторисне фінансування, бюджетні інвестиції, бюджетні кредити, державні трансферти.

Така форма бюджетного фінансування, як державні трансферти, цілковито відповідає вимогам бюджетного фінансування, оскільки це невідплатні й безповоротні платежі з бюджету юридичним і фізичним особам, які не призначені для придбання товарів чи послуг, надання кредиту або виплату непогашеного боргу.

Кошторисне фінансування -- найпоширеніша форма, що полягає у виділенні бюджетних коштів установам соціально-культурної сфери, оборони й управління в межах їхніх кошторисів доходів і видатків [8, c. 152].

На рівні бюджетних установ відбувається процес поєднання бюджетного фінансування з системою некомерційного самофінансування для виконання ними намічених завдань і функцій. Такі заклади фінансуються лише частково за рахунок коштів бюджетів, утворених у результаті перерозподілу валового внутрішнього продукту, і за джерелом походження є справді бюджетними. Кошти та доходи в матеріальній чи нематеріальній формі, отримувані бюджетним закладом завдяки самостійній фінансово-господарській діяльності, інші за своєю природою. Некомерційна діяльність бюджетних установ і організацій не має на меті отримання прибутку, і її здійснюють у загальнодержавних інтересах для залучення додаткових фінансових ресурсів [5, с. 32].

В охороні здоров'я такий процес дуже інертний через законодавчі перепони й невизначеність державної політики. Кошти, які залучають бюджетні заклади охорони здоров'я до спеціального фонду кошторису, наразі не відіграють значної ролі в їх фінансовому забезпеченні, однак на практиці спостерігається тенденція до поступового пожвавлення некомерційної діяльності в цій сфері.

Платні послуги могли б надаватися відповідними структурними підрозділами бюджетних медичних закладів на доповнення до безоплатної медичної допомоги або як альтернатива на госпрозрахункових засадах, спрямована на ширше залучення до надання цих послуг наявних ресурсів, основних засобів і внутрішніх резервів. Тобто надання платних послуг бюджетними медичними закладами повинно мати на меті пошук додаткових резервів для поліпшення медичного обслуговування населення [3, с. 119].

Одним із напрямів підвищення ефективності охорони здоров'я в Україні й альтернативним джерелом фінансового забезпечення галузі є поетапне запровадження обов'язкового медичного страхування. Воно має забезпечити формування принципово нової, адаптованої до ринкової економіки, соціальної інфраструктури, створити прозорі механізми правових, соціально-економічних і фінансових взаємовідносин між виробниками та споживачами медичних послуг.

Законом України «Про страхування» передбачено здійснення, крім обов'язкового, також і добровільного медичного страхування. Соціально-економічне значення останнього полягає в тому, що воно доповнює гарантії, надані в рамках соціального забезпечення та соціального страхування до максимально можливих у сучасних умовах стандартів (оплата дорогих видів лікування й діагностики; застосування найсучасніших медичних технологій; забезпечення комфортних умов лікування тощо). Іще одним з альтернативних джерел фінансового забезпечення охорони здоров'я виступає благодійництво та благодійна діяльність. Надходження від спонсорських і доброчинних внесків розглядаються як «інвестиції в соціальну сферу» взагалі та в охорону здоров'я зокрема. Благодійна діяльність регулюється Законом України «Про благодійництво та благодійні організації». Він закріплює основні принципи й форми благодійності, напрями діяльності благодійних організацій.

1.2 Джерела формування фінансових ресурсів для забезпечення охорони здоров"я

Джерела фінансування сфери охорони здоров'я в економічно розвинених країнах поділяються на дві категорії: пряму оплату і передоплату третьої сторони. Пряма оплата здійснюється у формі або офіційної плати за послугу, або неофіційної винагороди надавачеві медичних послуг у момент її надання. Передоплата третьої сторони здійснюється через податки, відрахування від фонду заробітної плати і цільові страхові внески в охорону здоров'я, які окремі громадяни, сім'ї і роботодавці платять посередникам (такими виступають державний бюджет, фонди соціального страхування або приватні компанії медичного страхування), перш ніж послуга буде надана її виробником (лікарнями, поліклініками, лікарями). В економічно розвинених країнах більшість схем попередньої оплати здійснюються безпосередньо через цільові виплати, що дає змогу охопити медичним обслуговуванням частину населення, неспроможну платити (бідних, осіб з низькими доходами і людей похилого віку), або непрямо, через податкові пільги.

Схематично систему джерел та форм фінансового забезпечення вітчизняних державних і комунальних закладів охорони здоров'я показано на рис. 1.1.



Рисунок 1.1 - Джерела та форми фінансового забезпечення державних і комунальних закладів охорони здоров'я в Україні

Більшість країн світу фінансують охорону здоров'я, поєднуючи такі основні джерела, як загальні податкові надходження (податок із заробітної плати), внески соціального страхування, премії приватного страхування, пряма оплата медичного забезпечення користувачем, а також так зване общинне фінансування (кошти територіальної громади), спрямоване на забезпечення справедливого та рівного доступу всіх громадян до послуг з охорони здоров'я та їх захисту від надмірних фінансових втрат через хворобу.

Для країн, де функціонує страхова система охорони здоров'я, характерною є значна питома вага коштів підприємств і населення у загальній структурі джерел фінансування, тоді як функціонування державної моделі медичного обслуговування значною мірою залежить від обсягів бюджетного фінансування (табл.1.1).

Таблиця 1.1 Структура джерел фінансування охорони здоров'я в окремих економічно розвинутих країнах світу, % .

Країни	Бюджетні кошти, %	Кошти підприємств, %	Особисті кошти, %	Витрати на 1 людину, амер. дол.
Бюджетна модель охорони здоров'я
Великобританія	85	12,5	2,5	1213
Фінляндія	72	21	7	1363
Страхова модель охорони здоров'я
Німеччина	19	43	38	…
Франція	5	65	30	1835
Швейцарія	21	-	79	2283

Як це видно з табл. 1.1, у Великобританії, де діє державна система охорони здоров'я, бюджетні ресурси займають 85%, а у Франції на охорону здоров'я їх витрачають лише 5%, де домінуючу роль відіграють кошти підприємств, які вони вносять на медичне страхування, - 65%. Фінансове забезпечення кожної моделі відбувається шляхом використання багатьох джерел фінансування, й лише пріоритетне значення окремого джерела визначає її зміст і характерні риси.

Таблиця 1.2 Структура державних витрат на охорону здоров'я України за 2006 -2013 роки, млн. грн.

Роки	Зведений бюджет	У тому числі:
		Державний	місцеві
		усього	у % до зведеного	усього	у % до зведеного
2006	7537,9	1582,3	21,0	5955,6	79,0
2007	9708,2	2351,8	24,2	7356,4	75,8
2008	12159,4	3447,8	28,4	8711,6	71,6
2009	15476,5	3508,1	22,7	11968,4	77,3
2010	19737,7	4099,7	20,8	15638,1	79,2
2011	26717,6	6321,0	23,7	20396,6	76,3
2012	33559,9	7365,5	21,9	26194,4	78,1
2013	36564,9	7635,0	20,6	29029,9	79,4

Як видно з таблиці 1.2., видатки на охорону здоров'я як з боку держави, так і місцевих бюджетів характеризуються нестабільністю, що загострює проблеми галузі. Провідне ж місце у фінансуванні галузі належить органам місцевого самоврядування.

За рекомендацією ВООЗ показник видатків з державного бюджету на фінансування медичної галузі:

– 6,41% ВВП розцінюється, як мінімальний рівень бюджетного фінансування (рівень виживання галузі);

– 3,2% ВВП розцінюється як критичний, за якого відбувається зниження рівня і зменшення обсягу медичної допомоги на 1/3;

– 1,6% ВВП і нижче - як позамежний, що розцінюється як рівень повного руйнування структури медичної галузі.

Результати аналізу даних таблиці 3 свідчать про реальне щорічне підвищення на макрорівні держави показника загального обсягу видатків з бюджету держави для системи охорони здоров'я.

Таблиця 1.3 Стан фінансових витрат на систему охорони здоров'я з бюджету України в 2005 - 2013 рр.

Роки	Видатки на охорону здоров'я з бюджету (млрд. грн.)	Питома вага видатків на охорону здоров'я з бюджету відносно:
		ВВП (%)	загальної суми видатків (%)
2005	3,5	4,3	11,6
2006	7,5	3,3	12,5
2007	9,7	3,6	12,8
2008	12,2	3,5	11,9
2009	15,5	3,5	10,9
2010	19,7	3,6	11,2
2011	26,7	3,7	11,7
2012	33,6	3,5	10,8
2013	36,6	4,0	11,8

Проте, відповідно до вищезазначеного ми можемо стверджувати, що вже більше десяти років система охорони здоров'я фінансується за критично низьким рівнем, що спричиняє довготривалий етап руйнування галузі, зниження рівня і зменшення обсягу медичної допомоги. Загальний обсяг видатків на фінансування медичної галузі у 2009р. становив 4,0% ВВП, що не відображає реальних потреб галузі та не може задовольнити відповідні потреби населення у гарантованому державою обсязі та на відповідному рівні.

Знайти правильне співвідношення між приватними і суспільними (державними) джерелами фінансування дуже складно. Суспільні джерела фінансування включають державні асигнування на загальнодержавному, регіональному рівні та нарівні місцевого самоврядування[7, c. 26-27].

Таблиця 1.4 Еволюція систем фінансування і надання послуг охорони здоров'я на різних стадіях економічного розвитку

Джерела фінансування	Стадія
	1 (триярусна система)	II(відокремлене фінансування і надання)	III (загальне покриття)
	ВНП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (1997, дол. США)
	За межею бідності (менш ніж 1800)	Низький дохід (1800-4800)	Середній дохід (5000-12000)	Високий дохід (понад 12000)
Загальні податкові надходження	Громадське здоров'я, профілактика. Державні послуги охорони здоров'я (клініки, лікарні)	Державні послуги охорони здоров'я	Національна служба охорони здоров'я (Великобританія, Нова Зеландія)
	(50-60%)	(40-50%)	(20-40%)
Соціальне страхування	Винятково для державних службовців	(10-20%)	Соціальне страхування (пряме/непряме надання) (30-60%)	Національне страхування здоров'я (Канада, Австралія). Соціальне страхування Бісмарка (Німеччина, Японія)
Приватне страхування	Незначне	(5-10%)	Приватне страхування (15-40%)	Керована медична допомога + Медікер (США)
Самооплата	Приватні лікарні і клініки, аптеки, надавачі послуг нетрадиційної медицини	Самооплата	Самооплата
	(35-45%)	(20-40%)	(15-25%)	(15-25%)
	Малі, Нігерія, Танзанія, Кенія, Ємен, Бангладеш, Індія	Китай, Єгипет, Перу, Еквадор, Філіппіни, Індонезія	Туреччина, Чилі, Мексика, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Ліван, Таїланд, Малайзія

Приватними джерелами фінансування є кошти приватних підприємств, підприємств малого бізнесу, благодійних організацій, а також окремих сімей та громадян. Залежно від стадії економічного розвитку держави співвідношення використання суспільних і приватних джерел змінюється (табл. 1.4).

Аналізуючи фінансування охорони здоров'я, зазначимо, що в Україні головним і найпотужнішим джерелом є державне фінансування. Крім цього, певного розвитку набули такі канали оплати медичних послуг: фінансування за рахунок коштів добровільного медичного страхування, лікарняних кас, добровільних, благодійних внесків, платних послуг у державних закладах охорони здоров'я, оплати послуг у комерційних закладах охорони здоров'я, фінансування за принципом госпрозрахунку, методом подушного нормативу, глобального бюджету (форма запропонована проектом TACIS) та неформальна система оплати медичних послуг.

У дослідженні ми не розглядаємо деякі тимчасові форми фінансування - міжнародні програми, спонсорська допомога, подарунки, а також джерела надходжень від оренди приміщень - тому, що ці джерела не пов'язані з процесом надання медичних послуг і не впливають на вибір управлінських рішень при забезпеченні стабільного фінансування.

У пошуках найбільш вигідних варіантів фінансування з застосуванням аналітичного методу визначимо, як впливають на вибір того чи іншого варіанта фінансування медичних послуг певні механізми, які складають картину вигідності, а також побудуємо "ідеальну модель" фінансування системи охорони здоров'я і визначимо її параметри.

Найбільш вигідними для прийняття управлінських рішень при визначенні джерел фінансування надання медичних послуг є благодійні внески. На Україні майже всі заклади мають відкриті благодійні рахунки або співпрацюють з благодійними організаціями. Також привабливими є джерела подушного фінансування і методу глобального бюджету, проте відсутність прямого законодавчого врегулювання та залежність цих форм від державного та місцевих бюджетів суттєво знижують їх впровадження у практику. Щодо неформальних платежів, які також поширені по всій Україні та за деякими даними складають приблизно 35-50% від державного фінансування, то законодавче врегулювання цього джерела можливе, але з іншого боку, привабливість такого каналу знизиться за рахунок введення податку[13, c. 25-26].

правовий фінансування охорона здоров'я

1.3 Нормативно - правове регулювання фінансового забезпечення закладів охорони здоров"я

Проблеми фінансування державних медичних закладів дуже гостро стоять вже котрий рік, але їх розв'язання не наближається. При тому, що в країні здоров'я людини вважається однією з найголовніших функцій держави, крім того воно несе у собі найбільшу соціальну цінність [1, c. 44].

Досвід багатьох держав світу свідчить про те, що існує прямо пропорційна залежність між рівнем здоров'я нації та рівнем державного фінансування охорони здоров'я. Наприклад, для досягнення очікуваної тривалості життя на рівні «нової Європи» (73-75 років) держзатрати на одну людину в області охорони здоров я повинні складати 1200 доларів США. Тобто для України це означає необхідність збільшення видатків у 4,65 рази. Крім того, науковці зазначають те, що кожен долар, вкладений в охорону здоров я збільшує зріст ВВП на 3 долара. [2, c. 28]

Кабінетом міністрів, народними депутатами, робітниками міністерства охорони здоров'я було розроблено багато нормативних актів, які б регулювали це питання, але багато з них залишились не прийнятими. Велика кількість науковців, спеціалістів в галузі фінансів, права, медицини пропонують шляхи подолання проблеми браку коштів, але, нажаль, багато з таких ініціатив не були втілені в життя.

Таким чином, метою цієї статі є розгляд основних проблем фінансування охорони здоров'я, шляхів їх вирішення, визначення основних нормативно-правових документів, що регулюють це питання.

Статтею 49 Конституції України проголошується, що фінансування медичної допомоги здійснюється державою за рахунок коштів, що поступають з загальнодержавних, місцевих бюджетів, фондів спеціального призначення, за рахунок обов'язкового соціального страхування, але не забороняються інші джерела фінансування в рамках чинного законодавства.

Так, статтею 18 Основ законодавства України про охорону здоров'я наголошується, що фінансування медичних закладів може бути за рахунок різних джерел фінансування, за винятком тих, що заборонені законом. Стаття 283 Цивільного Кодексу говорить про те що охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом [3, c. 27].

При цьому жоден законодавчий акт ясно не розкриває механізму здійснення процесу фінансування.

Безперечно, галузь охорони зворов'я потребує скорішого реформування, тобто поліпшення її стану. Концепцією розвитку охорони зворов'я України передбачається збільшення асигнувань, та поліпшення їх використання, агітацію про здоровий образ життя, поліпшення кількості населення. Але все це потребує великих грошових інвестицій, що найчастіше поступають з держбюджету, місцевих бюджетів, або за рахунок допомоги МОЗ.

Капак Віталій в свої статті говорить про те, що Україні необхідно впровадження загальнообов'язкового соціального медичного страхування, яке вже існує в багатьох європейських країнах. Це поліпшує порядок фінансування лікувальних закладів. Якщо за бюджетного фінансування кошти виділяються на утримання самих лікарень, поліклінік, то за медичного страхування кошти адресуються пацієнтам. Кошти повинні надходити до закладів охорони здоров'я у вигляді плати за надану медичну допомогу і медичні послуги. Інша справа, що страхування не надто популярна процедура в України, а самі українці не схильні отримувати послуги страхових компаній. Що може бути виправдано нестабільністю фінансового становища країни.

Інший спосіб збільшення фінансування охорони здоров'я можливо або за рахунок перерозподілу наявних ресурсів на користь системи охорони здоров'я шляхом зменшення фінансування інших секторів бюджетної сфери (освіти, культури, оборони тощо), що скоріше за все приведе до занепаду такої галузі, або за рахунок запровадження нового податку чи збору на соціальне страхування - це, в свою чергу, спричинить невдоволення громадян країни.

Звісно, що недостаток фінансування галузі обумовлений не тільки браком коштів, але й неефективним їх використанням. Одним із шляхів поліпшення в галузі є стримування витрат, або належний контроль за ними. Контроль необхідно встановлювати за витратами на забезпечення охорони здоров'я - державні закупівли медичної техніки, вакцин, введення „базового пакету послуг”, що будуть фінансуватись за рахунок держави, а також за порядком та підходами щодо заміни більш дорогих технологій лікування дешевшими, що може відобразитись на якості медичних послуг.

Саме тому в усьому світі загальне визнання отримала доктрина нормування державних гарантій у сфері медичного обслуговування, що базується насамперед на парадигмі базового пакета послуг.

Можливо, доцільно зменшити кількості запропонованих послуг, лікарень, лікарів. Наприклад, забезпечити всім лікарям достатню заробітну платню та можливість кар'єрного росту. Це допоможе ліквідувати дефіцит медичного персоналу в сільських, районних клініках, та зменшити надлишок в лікарнях міського та обласного значення.

Виходячи з того, що в травні 2003 року Всесвітня асамблея охорони здоров'я прийняла спеціальну резолюцію "Про роль контрактних відносин у поліпшенні діяльності систем охорони здоров'я" можна говорити про ключове значення впровадження контрактних відносин в медицині і в Україні.

Стаття 49 Конституції України говорить про те, що фінансуванням соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм займається держава, а медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я надається безоплатно. Це виступає перешкодою для впровадження в дію одного з вище зазначених заходів поліпшення фінансування охорони здоров'я.

Проте це не заперечує Цивільному, Господарському кодексу України, Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", законодавству про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації.

На жаль, через недостатню обізнаність із законодавством, незнання переваг цієї стратегії, невміння її використовувати і відсутність політичної волі, договірні відносини у сфері державної закупівлі та постачання медичних послуг не застосовуються. Це доцільно насамперед, через те, що фінансування лікувально-профілактичних заходів на практиці здійснюється саме населенням країни через недостатнє фінансування з боку держави.

Окрім вище перерахованих нормативно-правових документів існує основний закон, який регламентує питання охорони здоров'я є «Основи законодавства України про охорону здоров'я» [5, c. 33].

Відповідно цьому закону, кошти Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров'я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров'я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров'я. Кошти, не використані закладом охорони здоров'я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться, що доволі часто приводить до розкрадання державних коштів.

Всі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я. При цьому Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» не визначає певний перелік таких послуг, тобто, теоретично, плата може встановлюватись на необмежену їх кількість.

Слід зазначити, що цей закон не визначає і основних джерел, форм, моделей фінансування охорони здоров'я. Ці питання висвітлені у проекті закону «Про фінансування охорони здоров'я та обов'язкове соціальне медичне страхування в Україні», що був розроблений з ініціативи народних депутатів. На сьогоднішній день він знаходиться на стадії обговорення, та повинен набрати чинності в 2011 році. Крім цього нормативного акту на розгляд до Верховної Ради свого часу подавався проект Закону України «Про заклади охорони здоров'я». На публічне обговорення виноситься проект Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства про охорону здоров'я» - «Медичний кодекс», розроблений робочою групою за участю фахівців міністерства, представників наукових та інших профільних установ, закладів охорони здоров'я, Міністерства охорони здоров'я.

З 2012 року функціонує закон України «Про заклади охорони здоров'я та медичне обслуговування населення». У ньому визначено базовий принцип, за яким проводиться фінансування лікувально-профілактичних закладів, - оплата їхньої діяльності залежно від її обсягу і якості. Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечуються подушним фінансуванням. А пріоритетом фінансування стаціонарів, в свою чергу, є метод глобального бюджету, за яким фінансуюча сторона надає фіксований річний бюджет під узгоджений обсяг послуг.

Данні показників за 2012 рік свідчать, що принципи вище названого закону не дотримуються, тобто існує значне недофінансування галузі.

2. Сучасний стан фінансового забезпечення закладів охорони здоров"я в Україні

2.1 Аналіз формування фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

В Україні система охорони здоров'я офіційно фінансується переважно із двох джерел: державного та місцевих бюджетів, згідно з правилами, встановленими Бюджетним кодексом України (2001) [3, c. 36].

Бюджет розраховується за подушним нормативом (формулою) залежно від чисельності населення, що мешкає на відповідній території. З моменту набуття чинності Бюджетним кодексом визначається подушний норматив бюджетного забезпечення на одного мешканця, що сприяє певній стабільності фінансування. При розробці бюджету на охорону здоров'я також враховують обсяг видатків за минулий рік, потужність медичних закладів та фінансові можливості, що встановлюються фінансуючими органами на наступний бюджетний період. У Великобританії, де діє подібна до української система охорони здоров'я, яка фінансується із загальних податків, у розрахунку подушного нормативу фінансування, крім кількості населення, враховують ще і його статевовікову структуру та коефіцієнт смертності [5, c. 39].

Розподіл бюджетних (державних і місцевих) коштів відбувається згідно з переліком дозволених статей, які ґрунтуються на нормах, встановлених Міністерством охорони здоров'я (МОЗ) України за такими критеріями: кількість ліжок у стаціонарах, кількість відвідувань в амбулаторно-поліклінічних закладах та кількість персоналу на відповідну кількість населення, що обслуговується. Кошти витрачаються відповідно до повноважень, що надані головним розпорядникам бюджетних коштів, яких налічується понад 30, через Державне казначейство України. Як уже зазначалося, бюджетні кошти розподіляються чітко за статтями, а саме: на заробітну платню та виплати персоналу, утримання будівель, медикаменти й медичне обладнання та харчування. Кількість персоналу медичних закладів безпосередньо залежить від кількості та структури лікарняних ліжок для стаціонарів та від кількості відвідувань - для амбулаторної ланки, тобто базується на прогнозних показниках потужності закладів без врахування обсягу і якості виконаної ними роботи. Розподіл коштів на харчування і медикаментозне забезпечення вираховується як добуток відповідних нормативних видатків й очікуваної кількості ліжко-днів. Через хронічний брак коштів у секторі охорони здоров'я, вони спрямовуються переважно на т. зв. захищені статті (фонд зарплати, основні видатки та харчування), при цьому на власне лікувальний процес залишається не більше 10-15% загальних витрат (табл. 2.1).

Порівняння офіційних даних щодо видатків на охорону здоров'я та ключових демографічних показників України та кількох інших країн Східної Європи свідчить, що ці показники в нашій країні принципово не відрізняються від аналогічних в інших країнах (табл. 2.2), тим часом як витрати на охорону здоров'я є суттєво меншими [27, c. 22].

Таблиця 2.1. Економічна структура видатків у закладах системи МОЗ (з центрального і місцевих бюджетів) у 2011-2013 pp.

Призначення видатків	2011	2012	2013
	млн грн	%	млн грн	%	млн грн	%
Зарплата з нарахуваннями	4540,1	59,0	5392,8	59,4	7926,5	69,02
Медикаменти	1061,9	13,8	1142,5	12,6	1319,7	11,49
Продукти харчування	314,6	4,1	316,2	3,5	461,6	4,02
Комунальні послуги та енергоносії	689,0	9,0	705,3	7,8	797,8	6,95
Придбання обладнання	н/д	н/д	711,0	7,8	493,7	4,3
Інші видатки	1088,6	14,1	809,1	8,9	540,8	4,71
Всього	7694,2	100	9447,4	100	12203,4	100

Пояснювати таку розбіжність можна по-різному: або надзвичайною ефективністю української системи охорони здоров'я і медичного обслуговування, яка за відносно невеликі затрати працює з добрим результатом, або ж недостовірними даними щодо витрат на охорону здоров'я, які насправді є значно більшими, аніж декларуються. Однак якщо облік коштів державного бюджету (суспільних) провадиться з достатньо високою точністю, то можна припустити, що приватні (особисті) витрати населення виглядають заниженими. Таким чином, система охорони здоров'я, забезпечуючи своє функціонування, починає фінансуватися за рахунок приватних коштів в умовах обмеженості суспільних ресурсів.

Ці розбіжності підтверджуються дослідженнями рівня тінізації української економіки при наданні медичної допомоги і свідчать, що медичні послуги і ліки доводиться оплачувати самим хворим або їхнім родинам. Так, було виявлено, що у 2000 р. лікування у стаціонарі було цілковито безоплатним лише для 2% пацієнтів. Також не віднайдено жодної закономірної залежності величини неофіційних виплат за лікування у стаціонарі від того, в якій саме лікарні лікувались респонденти - відомчій чи муніципальній. В результаті дослідження, проведеного в Одесі у 1998-2000 pp., визначено рівень приватних витрат населення на медичну допомогу, який на той час більше, ніж вдвічі перевищував офіційний бюджет міста на охорону здоров'я.

Таблиця 2.2. Видатки на охорону здоров'я та основні демографічні показники східноєвропейських країн

	Середня очік. трив. Життя (років)	Материнська смертність (на 100000 живонарод.)	Суспільні виграти (% від ВВП)	Принаймні Виграти (% від ВВП)	Загальні витрати (% від ВВП)	Витрати на душу населення (S)
Болгарія	70,9	15	3,9	0,9	4,8	303
Україна	69,7	18	2,9	1,4	4,3	176
Російська Федерація	66,7	37	3,7	1,7	5,4	454
Беларусь	70,1	14	4,8	0,7	5,5	464
Польща	73,9	4	4,4	1,7	6,1	629
Угорщина	71,9	5	5,1	1,7	6,8	914
Словаччина	73,7	16	5,1	0,6	5,7	681
Румунія	70,5	34	5,2	1,4	6,6	460

Отже, очевидною стає невідповідність практики фінансування системи охорони здоров'я в Україні з основними, узагальненими на основі світового досвіду І. Шейманом, вимогами до фінансування національних систем охорони здоров'я, а саме: 1) система фінансування не повинна бути витратною; 2) витрати на фінансування мають бути передбачуваними; 3) система фінансування повинна забезпечувати збалансованість обсягів фінансування й обсягів медичної допомоги, що надається.

Важливим інструментом фінансової статистики, який у розвинутих країнах дає змогу політикам та особам, що ухвалюють рішення, оцінювати загальні витрати на охорону здоров'я та їх фактичне використання, є національні рахунки в охороні здоров'я (НРОЗ).

НРОЗ - це визнаний у світовій практиці метод обрахування, опису й аналізу фінансування національних систем охорони здоров'я. Нині він застосовується у понад 50 країнах з середнім або низьким доходом. За цим методом насамперед політики і керівники галузі мають змогу розробляти, впроваджувати та відстежувати стратегії реформування та функціонування системи охорони здоров'я. Особливо корисний він на першому етапі стратегії охорони здоров'я - встановленні мети і завдань. Також НРОЗ дають змогу порівнювати фінансування національної системи охорони здоров'я та інших країн. Інформація НРОЗ у поєднанні з нефінансовими відомостями (рівень захворюваності та смертності, доступність медичної допомоги тощо) допомагає політикам ухвалювати обґрунтовані рішення та уникати потенційно загрозливих. Завдяки методиці НРОЗ (на основі наявних фінансових та статистичних інформаційних потоків) можна встановити: джерела коштів на систему охорони здоров'я (державні, приватні та донорські), розпорядників коштів (фінансувальних агентів), організації, що надають медичні послуги (провайдерів) та розподіл цих коштів за конкретним функціям охорони здоров'я, що надаються провайдерами за рахунок цих коштів [29, c. 127-129]. Доволі цікавими, з огляду на структуру загальних витрат на охорону здоров'я в Україні, видаються попередні дані проекту із впровадження національних рахунків в охороні здоров'я в Україні, який виконується за підтримки USAID агентством PHRplus протягом 2012-2013 pp. (табл. 2.3).

Таблиця 2.3. Попередні дані щодо структури загальних витрат на охорону здоров'я в Україні

Витрати на ОЗ	2012 р.	2013р.
Загальні витрати на 03, % від ВВП	6,7	6,4
Витрати на душу населення, USD, (поточні ціни)	74	93
Частка державних (суспільних), % від загальних витрат на ОЗ в Україні, з них: - центральний державний бюджет - обласні та місцеві бюджети	61 19 42	61 21 40
Частка особистих приватних витрат, % від загальних витрат на ОЗ в Україні	39	39
Частка зовнішньої допомоги, % від загальних витрат на ОЗ в Україні	< 1	<1

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості галузі з розрахунку на одного жителя збільшено на 40,9% порівняно з поточним роком. Місцевим бюджетам збільшено видатки на підвищення заробітної плати з нарахуваннями, придбання ліків, продуктів харчування, оплату комунальних послуг, енергоносіїв тощо. Це в цілому. Але якщо проаналізувати розкладку того підвищення, то виявиться, що збільшення видатків на охорону здоров'я відбувається в основному за рахунок підвищення заробітної плати, обсяги ж коштів на придбання ліків, продуктів харчування, обладнання тощо лишаються майже без змін. Ось розшифрування структури видатків місцевих бюджетів у 2011 році: заробітна плата з нарахуваннями - 72,7%, придбання медикаментів - 10,6%, продуктів харчування - 4,2%, комунальні послуги та енергоносії - 7,7%, придбання обладнання - 3,5%, інші видатки - 1,2%.

Нині багато що робиться для розвитку сільської медицини, яка, як відомо, перебуває у скрутному становищі - і економічному, і кадровому. У спеціальному фонді Державного бюджету України на 2012 рік передбачено субвенцію місцевим бюджетам на оснащення сільських амбулаторій та ФАПів у розмірі 100 млн грн.

Міністерство охорони здоров'я звернулося до Уряду з пропозицією щодо збільшення обсягів субвенції ще на 150 млн грн. Таке збільшення справді потрібне, щоб видати відчутну допомогу сільській медицині, на якій особливо позначилося недофінансування минулих років.

Щодо бюджету на охорону здоров'я самого міністерства. Обсяги видатків загального фонду МОЗ у проекті Державного бюджету України на наступний рік становлять 2965 млн грн, що на 26% більше проти року нинішнього. Однак не враховано потребу МОЗ у розмірі 1493 млн грн, зокрема на оплату праці - 85,6 млн грн, комунальних послуг та енергоносіїв - 43,8 млн грн, інші видатки споживання - 406,1 млн грн, видатки розвитку - 958 млн грн.

Аудитом встановлено, що протягом останніх п'яти років фінансування заходів охорони здоров'я населення України за рахунок бюджетних коштів складало від 3 до 4,5 відс. видатків Державного бюджету України. Такі обсяги фінансування зберігаються навіть за умов, що, відповідно до Основ законодавства про охорону здоров'я, державне фінансове забезпечення галузі не може бути меншим 10 відс. національного доходу. Однак, з 2010 року по 2011 рік і ці видатки були профінансовані, в середньому, лише на 83 відсотки[12, c. 90-92].

У зведеному бюджеті фінансування охорони здоров'я складає близько 3,5 відс. ВВП. (Довідково: за висновками Всесвітньої організації охорони здоров'я, за умов, коли витрати на охорону здоров'я становлять менше п'яти відсотків від ВВП, система охорони здоров'я не здатна виконувати свої функції).