Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИВЛАСНЮВАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО В УКРАЇНІ В XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст.

Зміст

• Вступ
• 1. Мисливство - найдавніше заняття. Головні риси первісного полювання
• 2. Архаїчні й новітні засоби традиційного мисливства українців
• 3. Пережитки давнього мисливства у духовній культурі українців
• 4. З історії розвитку традиційного рибальства
• 5. Давні й новітні види водного транспорту українських риболовів
• Список літератури

Вступ

Як уже знаємо, поняття привласнювальне господарство ввів у науковий обіг німецький учений Е. Хан. Вживаючи його, сучасні дослідники підкреслюють, що людина не виробляла продукцію, а користувалася дарами природи. Відповідна форма господарювання була єдиною до початку зародження і розвитку землеробства та скотарства, тобто до епохи неоліту. Але навіть після виведення культурних рослин і доместикації диких тварин первісні форми господарювання (мисливство, рибальство та збиральництво) посідали в щоденному житті давніх етнічних спільнот важливе місце. Цими видами господарської діяльності займаються і досі, хоча нині вони вже належать до допоміжних господарських занять, зокрема і в українців. У пропонованому розділі зупинимось на двох головних видах заняття доби привласнювального господарства - мисливстві та рибальстві.

1. Мисливство - найдавніше заняття. Головні риси первісного полювання

Найдавнішим видом привласнювальної форми господарювання було полювання. На думку дослідників, саме заняття мисливством дало змогу предкам людини пройти складний шлях біологічної еволюції, яка спершу сприяла виникненню роду, а відтак - і виду Ното. Цей вид господарської діяльності залежав від багатьох чинників, але передовсім від умов природно-географічного середовища. Так, знищивши зубра, мезолітичні мисливці Північного Причорномор'я стали активно полювали на тура і коней. У багатьох інших місцевостях Європи головними об'єктами полювання в добу мезоліту були благородний олень та кабани.

Мисливство мало переважно спеціалізований характер: найчастіше полювали на дорослих самців, спорадично - на молодих. Крім цього, первісні мисливці ніколи не полювали заради розваги, тобто вони не вбивали тварин, якщо мали достатній запас їжі. Наприклад, добувши одного або декількох лосів, мисливська група сибірських юкагирів (складалася з однієї чи декількох великих сімей) припиняла кочувати і проживала на одному місці, доки не закінчувалося м'ясо.

Задля задоволення щоденних вітальних потреб у період привласнювального господарювання людина змушена була займатися полюванням протягом усього року. Однак, як засвідчують етнографічні джерела, що стосуються народів Сибіру і Далекого Сходу Російської Федерації, серед мисливців завжди існував сезонний розподіл спеціалізації. Зокрема, у жовтні-листопаді здійснювали так званий малий похід на звіра, у лютому-березні - великий похід. У інші пори року добування великих тварин поєднувалося з рибальством та збиральництвом.

У мисливстві як господарській системі виокремлюються два напрями - м'ясний і хутровий. М'ясний напрям уважають найбільш давнім, позаяк саме м'ясна їжа допомогла первісній людині вижити. І все ж на початкових етапах розвитку людства формувалася лише його основа, а м'ясний напрям, як структурна фаза, утвердився з появою вибіркового спеціалізованого полювання на певні види тварин. Зокрема, в епоху шелля та ашеля виникли перші археологічні культури відносно осілих або мандрівних мисливців, які спеціалізувалися на добуванні лісових слонів (у Іспанії), бегемотів (у Ельзасі) і т. ін. У мустьєрську епоху (100-40 тис. років тому) вибірковість і спеціалізація мисливства м'ясного напряму сягнули високого рівня розвитку. Саме до цього історичного періоду належать культури мисливців на зубрів, мамонтів, печерних ведмедів, коней та інших диких тварин.

Тоді ж відбувся поділ мисливства м'ясного напряму на дві форми - активну та пасивну. Активне полювання передбачає пошук, переслідування, влаштування облав і добування звіра за допомогою зброї. Зумовлювали цю форму первісного заняття не лише конкретні природно-географічні умови, а й активний спосіб життя давніх людей. Пасивна форма полювання передбачає добування диких тварин за допомогою різних пасток, у які звірі чи птахи потрапляють самі. Порівняно з активною формою, вона менш продуктивна, але натомість мисливці витрачали значно менше фізичних зусиль і часу.

На думку знавців давньої історії людства, цій стадії розвитку полювання передувала епоха, коли його активна і пасивна форми часто поєднувались. Зокрема, первісні мисливці заганяли стада диких тварин (коней, зубрів та ін.) в ущелини, яри, над урвища тощо чи на заздалегідь підготовлені пастки (ями), де їх убивали примітивними засобами. Як реліктова форма, таке полювання побутувало донедавна в етносів, які заселяють тундру і лісотундру, а також зону саван (Африка).

Поділ мисливства на активну та пасивну форми був, безперечно, неминучим історичним процесом, позаяк відображав характер освоєння території первісними мисливськими колективами залежно від вузької спеціалізації добування їжі. Подальший розвиток активної і пасивної форм полювання м'ясного напряму відбувався по лінії поділу на колективне й індивідуальне, тобто за характером освоєння природних ресурсів. Колективне й індивідуальне мисливство співіснувало вже в палеолітичну епоху, але роль кожного була різна. Індивідуально полювали переважно на дрібного м'ясного звіра та на птахів, колективно - на великих звірів. Індивідуальне мисливство особливо зміцнило свої позиції після винайдення в епоху мезоліту лука і стріл. Однак, незалежно від характеру полювання, тривалий історичний період здобич, яку людина добувала індивідуальними зусиллями, вважалася власністю всієї первісної мисливської групи.

Найдовше колективне полювання організовували у двох випадках:

1) задля розваги, яку влаштовували багаті землевласники для себе навіть на початку XX ст.;

2) для знищення вовків та інших хижих звірів, які завдавали великої шкоди селянському господарству. Наприклад, у 80-х роках XIX ст. у Волинській губернії вовки знищували щороку в середньому 1 504 коней, 1 881 лоша, 1 127 голів великої рогатої худоби (корів і волів), 937 телят, 2 131 вівцю та 1 669 свиней. Отже, місцеві мешканці змушені були об'єднувати зусилля для боротьби з хижаками.

Заняття мисливством ґрунтувалося передусім на глибокій обізнаності людини з повадками звірів і птахів та вимагало ґрунтовних знань про найсприятливішу для продуктивного промислу пору, особливості місцевості тощо. Сформовані протягом тисячоліть стереотипи про тваринний світ зумовили різні способи полювання - облаву, загін, переслідування, засідку, вистежування, підманювання.

Найдавніший серед цих способів мисливства загін (облаву) застосовували не лише в епоху палеоліту, про що вже згадувалось раніше, а й у добу мезоліту і неоліту, енеоліту, бронзи та раннього заліза, зокрема, на великих звірів - лося, оленя, тура тощо. Виділяють декілька методів загону:

1) оточенням;

2) вогнем;

3) на урвище;

4) у воду;

5) на тонкий лід;

6) на мисливців, що вишикувались в одну лінію;

7) на пастки. Мисливці ділилися на дві групи - осіб, які заганяли диких тварин, і, власне, мисливців. Першу групу формували з чоловіків похилого віку, жінок \га дітей, другу - з дужих чоловіків "мисливського" віку.

Дослідники вважають, що з винайденням лука і стріл загінний та облавний способи полювання набули другорядного значення, порівняно з іншими способами, зокрема, з переслідуванням. Обмежувало їх застосування й те, що для загону (облави) звірів була потрібна значна кількість людей, а отже, багато м'яса як головної їжі в добу привласнювального господарства. Оскільки добували його досить важко, то й первісні мисливські колективи відзначалися малою чисельністю - складалися переважно з двох-трьох великих сімей.

На думку відомого українського археолога Леоніда Залізняка, у лісових масивах загінне мисливство практикувалося значно менше, ніж у лісостеповій і степовій зонах. Це ж підтверджують етнографічні матеріали. Зокрема, у другій половині XIX - на початку XX ст. один із методів (загін на мисливців, що вишикувались в одну лінію) застосовували на теренах Лемківщини під час полювання на зайців, козуль, оленів, лисиць чи диких кабанів. Точніше, мисливці (представники державної влади та землевласники) розташовувались у лінію на певній віддалі один від одного і тримали напоготові заряджені рушниці, а місцеві селяни свистом, криком тощо гнали на них диких тварин. Інші методи загінного мисливства українці Карпат не практикували через специфічні природно-географічні та ландшафтні умови.

Одним із найдавніших способів полювання вважається переслідування, суть якого полягає в тому, що один чи декілька мисливців гонять тварину доти, доки вона не виб'ється із сил. Хоча цей спосіб мисливства вимагав значних фізичних зусиль і часу, але його ефект був скромним, позаяк у кінцевому підсумку добували лише одну тварину. Найчастіше таким способом полювали на парнокопитних звірів - лося, оленя, козулю та ін. Оскільки більшість із цих тварин, рятуючись від мисливців, описує велике коло і повертається на попереднє місце, можна було заміняти втомленого мисливця іншим - зі свіжими силами. Часто переслідувачі розташовувалися уздовж передбачуваного шляху втечі звіра так, щоби, власне, замінити один одного у процесі його переслідування. Інколи тварину гонили між двома партіями мисливців, що перебували на певній віддалі одна від одної.

Як засвідчують етнографічні матеріали, що стосуються мисливства у деяких народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу Російської Федерації, один професійний мисливець міг переслідувати оленя чи лося упродовж двох діб, не втрачаючи його з поля зору. В юкагирів, наприклад, полювали так: переслідувати лося починав найстарший за віком чоловік, а відтак цю функцію перебирали на себе інші рядові мисливці. Натомість найкращий і найсильніпіий мисливець приберігав сили. Він виривався вперед, доганяв тварину і вбивав її стрілою з лука, коли вибивались із сил не лише інші учасники полювання, а й лось.

Давнім способом мисливства була засідка, яка застосовувалася як окремо, так й у поєднанні з іншими способами - облавою, вистежуванням, підманюванням. Головна суть засідки полягає в тому, що мисливець чи група мисливців, причаївшись у певному місці, очікує на появу звірів. Дуже часто місце засідки визначали заздалегідь, вистеживши маршрут пересування диких тварин, зокрема, до водопою. Наприкінці XIX - у 30-х роках XX ст. українці Карпат так полювали на оленів, щоправда, поєднуючи з вабленням. Точніше, учасниками такого полювання були два мисливці одночасно: один із них "гулив" чи "кликав" (вабив) оленя, а інший - страхував напарника, перебуваючи в засідці на тому місці, куди, на їхню думку, тварина могла б утекти, якщо б упізнала першого з них під час ваблення.

Вистежування застосовували і самостійно, і в поєднанні з іншими способами, зокрема, з підманюванням. Для вистежування тварини, наприклад, лося чи оленя, мисливець часто одягав на голову маску відповідного звіра. Намагалися рухатися безшумно, навпроти вітру, використовуючи для маскування різноманітні прикриття, а взимку - білий хутровий одяг, причому перевагу надавали новому одягу, який ще не мав людського запаху.

Підманювали диких тварин, відтворюючи людським голосом їхні природні звуки - рев, пощипування листя з дерев тощо. Найчастіше цим способом полювали в період парування копитних тварин, причому тоді обов'язково послуговувались спеціальними звукоімітаційними інструментами - "вабиками". Зокрема, під час полювання на лося поліщукам таким інструментом слугувала соснова трубка завдовжки 40 см. Мисливець ховався біля лосиного стоїща, яке віднаходив за витоптаною травою і поламаними кущами. Щойно починало сутеніти, за допомогою "вабика" він імітував голос самки. Лось стрімголов летів на голос у напрямку мисливця, який на нього чатував. Принаймні відповідним способом автохтони Полісся полювали ще на початку XX ст.

"Вабиком" гуцули приманювали рябчиків у пору їх парування. Зокрема, одна з моделей манок нагадувала вербову сопілку завдовжки 5-7,5 см. На одному кінці цієї трубки, приблизно за 1 см від торця, робили невеликий виріз. Цей же кінець "вабика" закривав корок, у якому був зроблений виріз, що збігався по горизонталі з вирізом у трубці. Вдмухуючи в цей отвір повітря, мисливець видобував звук, який, власне, й імітував свист птахів. На протилежному кінці трубки, за 1-1,5 см від торця, був вирізаний ще один отвір - завдовжки 2,5 см. Проводячи пальцем по ньому, мисливець збільшував або зменшував гучність свисту.

Хутровий напрям мисливства формувався і розвивався трохи іншим шляхом, ніж м'ясний. Уважається, що його початки сягають уже доби палеоліту, але спеціалізація розпочалася лише в період виникнення товарно-грошових відносин. На думку вчених, на ранніх стадіях розвитку хутрового промислу домінувала активна форма цього мисливства, яка мала як індивідуальний, так і колективний характер. Із розвитком товарно-грошових відносин у хутровому полюванні переважав індивідуальний промисел із застосуванням різних пасток.

На теренах України полювання на хутрових звірів набуло значних масштабів у княжу добу (ІХ-ХШ ст.) та в пізньому середньовіччі, позаяк чинш хутром становив тоді важливу натуральну повинність селян. У період Київської Русі поряд із гривнею хутро виконувало також функцію грошей. Відтоді ж мисливство регламентувалося кодифікованим законодавством. Зокрема, обмежувалося самовільне полювання на бобрів, куниць, білок тощо, а з XVI ст., коли основні мисливські угіддя стали належати великим землевласникам, - також на багато інших звірів. У ХУІ-ХУІІ ст. серед мисливців Полісся, Волині, Карпат і Прикарпаття, тобто лісової зони, спостерігалася навіть певна спеціалізація на хутрових звірів: одні з них полювали на бобрів, інші - на куниць, лисиць, білок тощо. Скажімо, у Бугогардівській паланці проживала група запорожців, так звані лисичники, які спеціалізувалися на полюванні лисиць, хоча й іншими хутровими звірами вони ніколи не нехтували. Як зазначав відомий український історик Дмитро Яворницький, хутра вбитих тварин були для запорожців "предметом торгівлі, мита, подарунків і одягу; їх продавали московським, польським, українським і татарським купцям, ними сплачували мито у військовий скарб і січову церкву, їх посилали в дар московським царям і вельможам, особливо ли-. сяче хутро; з них козаки виготовляли одяг: із козячих шкір штани чабанів, із хутра видр шапки запорожців, ляхів і євреїв, які були дуже модними у всіх".

2. Архаїчні й новітні засоби традиційного мисливства українців

Вид фауни, характер, форма і спосіб заняття, традиційний досвід, специфіка місцевості тощо визначали основні засоби, якими користувалися під час полювання. Усі наявні мисливські засоби дослідники найчастіше поділяють залежно від форми заняття, тобто на знаряддя активного та пасивного мисливства.

Засоби активного полювання поділяють ще на кидальні та некидальні. На ранніх стадіях розвитку цього господарського заняття переважали другі, позаяк основним об'єктом тогочасного полювання були великі тварини. Люди могли добути звіра лише в тому випадку, якщо максимально наближалися до нього і користувалися списами з відповідними наконечниками. Археологи визначили: довжина наконечника списа безпосередньо залежала від виду тварин, на яких полювали. Наприклад, наконечники списів, за допомогою яких добували мамонтів, були на третину довшими, ніж наконечники списів, з якими полювали на зубрів.

У період, коли не було лука і стріл, дрібних звірів і птахів добували також за допомогою різних палиць, зокрема й на зразок бумерангів. Однак про їх використання первісними мисливцями України сучасній історичній науці поки що нічого не відомо. Натомість ще на початку XX ст. деякі мисливці Полісся та Гуцульщини користувалися "рогатинами", за допомогою яких полювали на ведмедів. Згідно з описом Антона Онищука, це знаряддя виготовляли з дубової чи букової жердини завдовжки 2,5 м, один кінець якої "загострювали" (обсмалювали) на вогні. За третину від передка у жердині просвердлювали отвір, куди вставляли міцну поперечку. Остання, власне, й затримувала звіра, якщо його простромлювали рогатиною.

З доби неоліту важливим кидальним засобом активного мисливства у багатьох народів світу був лук зі стрілами, за допомогою якого почали полювати не лише зблизька, а й на значній відстані. Як уважає більшість дослідників, лук винайшли в епоху мезоліту, про що вже згадувалось. На думку деяких сучасних археологів, ним могли користуватися навіть у епоху пізнього палеоліту. Так чи інакше, але винайдення цього знаряддя знавці давньої історії людства пов'язують передусім із переходом первісних колективів від загінно-облавного до індивідуального мисливства. З появою лука найвищого рівня розвитку сягнула обробка каменю - мікролітична техніка, характерна для періоду мезоліту та неоліту.

Спершу (в епоху мезоліту - неоліту) побутував простий лук завдовжки 150-180 см. Відтак його конструкцію постійно вдосконалювали, через що він став грізною зброєю. У добу пізнього середньовіччя вмілий лучник міг за допомогою лука прицільно стріляти на відстань до 150 м, випускаючи упродовж хвилини 10-12 важких стріл, які мали високу здатність влучати в ціль. Арбалет посилав стріли на відстань до 300-500 м, причому з доброю точністю - до 200 м.

І все ж, як уважають учені, в добу мезоліту та неоліту, навіть після появи лука і стріл, на великих диких тварин завжди полювали також за допомогою списа, який із кремінним наконечником був тоді невеликих розмірів - завдовжки до 2 м, найчастіше - 1,6 м.

Очевидно, за наявності цього скромного технічного арсеналу успіхи давніх мисливців теж були досить скромними. Значна частина остеологічних залишків диких тварин, виявлених археологами, засвідчує, що в добу мезоліту чи неоліту часто звіра не вбивали відразу, а лише ранили його. Власне, на основі цих остеологічних залишків і відтворено первісні форми та способи полювання. Наприклад, доведено, що, крім лука зі стрілами, на дикого кабана полювали тоді також за допомогою знарядь, подібних до сокири. Як відомо, поранений кабан кидається на мисливця. Доводилось застосовувати й інші засоби, зокрема сокиру, якою звіра били в лоб. Крім цього, позаяк свиня погано бачить і чує, сокиру, ніж або спис використовували також тоді, коли підкрадались до неї близько. У середньовіччі кабана як об'єкт полювання часто накривали сіткою або пускали на нього сильного собаку, який утримував звіра доти, доки мисливець завдавав йому удару ножем.

Усі кидальні засоби активного мисливства почали зникати з появою вогнепальної зброї - рушниці. Бойові рушниці (пищаль, аркебуза, кулеврина тощо) виникли в Західній Європі у XIII-XIV ст. У XVII ст. з'явилися мисливські - спершу одноствольні, а відтак і двоствольні (1738). До XIX ст. вони заряджалися з дула за допомогою шомпола. На початку XX ст. їх витіснили мисливські рушниці з унітарним патроном.

Знаряддя пасивного полювання як засіб добування м'ясної їжі виникли з виокремленням цієї форми мисливства в чистому вигляді. Українські мисливці використовували їх до 30-х років XX ст. включно, а окремі з них побутують і досі. Найчастіше знаряддя пасивного полювання поділяють на дві групи - стаціонарні й переносні. Крім цього, як уважають учені, стаціонарні засоби пасивного полювання є важливим індикатором осілості народу, а їх форма, конструкція тощо - індикатором загального рівня розвитку мисливства. Слід також зазначити, що тривалому зберіганню таких засобів сприяло офіційне законодавство. Особливо великий вплив на поширення приладів пасивного полювання мала "Устава на волоки" (1557) - законодавчий акт, окремі статті якого визначали певні об'єкти, засоби і способи полювання, права власників лісових масивів й обов'язки мисливців тощо. Інакше кажучи, через обмежену можливість добувати м'ясо, хутро і шкіру диких тварин самостійно, селяни полювали нелегально, активно використовуючи різні стаціонарні пастки.

До найдавніших за походженням пасток пасивного мисливства належали ями, які облаштовували за аналогією з природними пастками, що слугували давнім мисливським колективам для добування здобичі. Дрібних звірів ловили за допомогою різних силець і сіток.

У XIX - 30-х роках XX ст. в лісовій зоні України, передовсім на теренах Полісся та Східних Карпат, побутували ями-пастки ("сліпі ями", "вовчі доли", "западниці", "теліші") - на вовків, ведмедів, диких кабанів, оленів та інших парнокопитних. Потрапивши у замасковану яму, тварина вже не могла вибратись із неї. "Сліпі ями" чи "западниці" копали на лісових стежках, перехрестях доріг, між господарськими спорудами, на межі поля з картоплею, вівсом чи просом, на узліссі, в лузі. Яма на вовка мала переважно конусоподібну форму, завглибшки до двох метрів, на кабана - лійкоподібну, завглибшки до півтора метра. Зверху яму накривали спеціальною кришкою, що оберталася навколо осі, та маскували дерном, мохом, хмизом, травою, листям. Досить було вовку чи ведмедю ступити на край кришки, як вона хилилася набік, а звір за інерцією падав у яму. Щоб тварина не минула пастки, часто на кришку клали приманку. Щоб заманити оленя чи сарну, гуцули клали на кришку "теліші" хвою, поміж яку сипали сіль. Натомість кабанів приманювали вівсом (пшеницею, картоплею тощо), який сипали на середину кришки ("дверей") ями-пастки. Інколи у дно "вовчої доли" чи "западниці" забивали загострені палі. Звіра, що потрапив у пастку, добивали вилами, кілками, сокирами. Вогнепальну зброю не застосовували, бо запах пороху відлякував би від ями інших диких тварин.

Специфічним удосконаленням мисливської ями була пастка, яку оточувала загорожа. У першій третині XX ст. бойки сучасної Сколівщини, що у Львівській області, викопану яму на звіра оточували плотом із жердин, кілків та хмизу. Посередині пастки примощували живе порося. Хижак чув порося, перестрибував через огорожу й опинявся в ямі.

У минулому в Україні широко побутувала "вовківня" ("самолов") у формі спіралеподібного кола із загорожею. Коло утворювали масивні кілки, які переплітали лозовими, ліщиновими чи гілками і прутами інших порід дерева. За напрямком руху між останніми кріпили гнучкі дубові палиці із загостреними кінцями. Всередині пастки садили порося, козеня чи ягня. Коли вовк наближався до принади, спіралеподібне коло постійно звужувалося, а дубові палиці затискали його з боків. Якщо хижак пробував задкувати до виходу, загострені кінці боляче впиналися в його тіло, після чого він і ставав здобиччю мисливця. На території Полісся були поширені "вовківні" з двома колоподібними загорожами, які розташовувалися одна від одної на такій віддалі, щоб звір не міг розвернутися. Усередину пастки також поміщали живу принаду - порося чи ягня, а між внутрішньою і зовнішньою стінками споруди монтували хвіртку, яка відчинялася лише всередину. Потрапивши у прохід, вовк рухався по колу, сам зачиняв хвіртку і тим самим перекривав собі вихід.

Мисливці часто монтували пастки, в яких напрямок дії скеровувався не на звіра, а на певні частини пристосування. Сила тяжіння в такому засобі прихована, і вивільняє її сама тварина, "необачно" торкаючись його певного елемента, причому сила, прикладена звіром, значно менша ніж сила, яку він вивільняє. Вивільнена сила тяжіння приводить механізм пастки в дію, через що вона спрацьовує і придавлює, накриває чи навіть убиває об'єкт полювання.

Так, на вовків і ведмедів українці Карпат улаштовували в глибині лісу "слопи", за конструкцією досить складну пастку, її основу становили дві закопані в землю дерев'яні "сохи" - стовбури з натуральною розвилкою у верхньому кінці. На сохах примощували колоду ("кіл"), а на останній - дрючок ("важок"). На кінець "важка", що виступав, накладали петлю дерев'яної гужви, яка утримувала важкі грубі колоди, на інший - петлю довгої гужви, яку притримував тонкий кілок ("язик"). Грубший кінець "язика" заходив у спеціальний виріз ("зазубець") ключки (невеликої палиці з гаком на одному кінці), яку своєю чергою чіпляли за іншу, закріплену в землі, ключку. Від першої ключки натягали три нитки зі сухих стебел ожинника, другий кінець яких кріпили до палі. Останню утримувала колода, привалена камінням і важкими ломаками. Переходячи пастку, звір рвав слабкі нитки ожинника і весь тягар пристрою падав на нього.

Близька за характером дії та конструкцією "півколода" ("торкало") призначалася для ловлі куниць, білок, тхорів та інших дрібних звірят. Дві окремі сохи з'єднувала нерухомо жердина. Між розвилками сох уміщували товсту колоду ("пів-колоду"), над нею - інший кругляк ("притяг"), що підтримувався спеціальною вертикальною рухомою підпіркою з прикріпленою збоку приманкою. "Притяг" притискали зверху дві бокові жердини, нижні кінці яких опиралися об землю. Намагаючись дістати приманку, звір просував голову між "півко-лодою" і верхнім кругляком, виштовхував підпірку, через що "притяг" падав і притискав його до нижньої колоди.

Здавна українці застосовували прості за конструкцією і технологією виготовлення дерев'яні механізми на зразок капканів. Найпримітивнішою була поліська "ступа" з куска звичайного кругляка. У торці заготовки продовбували наскрізний пляш-коподібний отвір. Десятки таких пасток ставили на заболочених стежках, якими переходили лосі. Ступивши ногою в одну зі "ступ" та намагаючись звільнитися від неї, тварина застрягала в болоті або волочила пастку за собою, що полегшувало мисливцеві подальше полювання.

Складнішу конструкцію мала "ступиця", поширена до початку XX ст. включно на території Полісся та Карпат. Зокрема, в дерев'яному бруску продовбували повздовжній отвір чов-никоподібної форми. З обох боків отвору вставляли по одному пружному прутику з ліщини, а між ними - дві рухомі клепки зі сторожками. Всі деталі кріпилися разом лише за допомогою двох шпунтів і чотирьох кілочків, вставлених у просвердлені дірки. Наступивши на сторожки "ступиці", клепки стискалися і защемляли ногу звіра - вовка чи лисиці, зайця чи куниці.

На теренах Надсяння на лисиць і борсуків полювали за допомогою дерев'яної "маснички" ("бо-чівочки"). На протилежному від дна кінці у клепках просвердлювали дірочки, в які ззовні забивали пружні загострені грабові кілки так, що посередині залишався відкритий простір на зразок отвору певного діаметра. "Масничку" міцно прив'язували до дерева в тому місці, де часто проходили дикі тварини, і клали всередину приманку - мертву курку (кролика, голуба тощо). Зачувши запах здохлятини, лисиця (борсук) просувала в отвір голову, але витягнути її вже не могла, позаяк у потилицю і шию боляче впиналися кінці грабових кілків.

У XX ст. з'явилися залізні "капкани" саморобного (ковальського) і фабричного виробництва, які повсюдно витіснили інші засоби ловлі. Вони мали різні розміри й різну силу пружності механізму защемлення: на ведмедя і вовка, оленя і козулю, менших звірів. Відомо також, що в Україні металеві капкани застосовувалися вже в епоху середньовіччя. У писемних пам'ятках цього історичного періоду їх називають "за-лізами".

Дрібних звірів і гризунів ловили за допомогою саморобних пасток-скриньок ("слопців") різних форм. Пристрій мав переважно одну або дві кришки, які зачинялися саме в той момент, коли тварина торкалася "сторожа" з приманкою. На території Західного Полісся (Рівненщина) за допомогою "слопців" полювали й на лисиць. Для цього робили з лози клітку квадратної форми з отворами з кожного боку. В останні ставили по одному пристрою, а всередину клітки - півня.

Побутував у минулому і так званий зазуб ("тулець") - дерев'яна скринька, верхня кришка якої мала знизу гострий цвях ("зуб"). За допомогою вертикальної палиці кришку насторожували, а зверху клали тягарець. Коли тхір чи миша торкалися до сторожки, кришка падала, і "зуб" прибивав звірятко до землі.

Серед знарядь ловлі хутрових звірів і птахів досить широко застосувавали "петлі" ("сильця", "сідла"), самоловні та підривні "сітки". Залежно від конкретного призначення, "сильця" виготовляли зі шнурів і ниток відповідної товщини, кінського волосу, а з XX ст. - з металевого дроту, їх розставляли на лісових стежках, підвішували між двома деревами в тих місцях, де переходили дикі тварини, чіпляли на різній висоті за гілки дерев тощо. Інколи "сильце" прив'язували до пригнутого майже до самої землі молодого дерева, попередньо закріпивши його верхівку ключкою або іншим засобом. Ступивши у петлю, звір зрушував дерево, яке, випрямляючись, підтягало здобич угору.

Опис різних засобів активного і пасивного полювання буде неповним, якщо стисло не торкнутися спеціальних пристосувань, які полегшували мисливцям похід по здобич у зимову пору. Майже в усіх зонах Земної кулі з довготривалим сніговим покривом одним із найдавніших пристосувань для пішого пересування взимку були лижі. Дослідники виділяють три типи примітивних лиж: снігоходи, канадські ракетки і ковзкі лижі.

З огляду на специфічні умови ландшафту і традиційні форми провадження господарства, українці користувалися сніго-ходами, причому наприкінці XIX - у 30-х роках XX ст. вони побутували лише в автохтонів Східних Карпат. Основу місцевих "лапок" ("снігоходів", "снігоступів") становив переважно колоподібний (спорадично - еліпсоподібний) дерев'яний обруч ("лубок", "ободок") діаметром 30-35 см, до якого кріпили всі інші деталі. Обід виготовляли з молодого пагона ліщини, бука, дуба та інших дерев твердої породи, а простір між ним переплітали мотуззям, ремінцями, гужвою, дротом; інколи додавали ще й тоненькі дощечки, палки і навіть тканину. Переплетення слугувало водночас підставкою для ноги і опорою на снігу. До ніг пару таких "лапок" прив'язували мотузками та ремінцями. За допомогою снігоходів людина пересувалася по снігу "ведмежим кроком", тобто так, що одна частина пішого пристосування не торкалася іншої, підпираючись високою палицею. Під час колективного полювання (точніше, під час переходу) мисливці мінялися місцями: ті, що йшли позаду, міняли передніх, а останні якийсь час пересувалися вже покладеною стежкою, і навпаки, передні знову поступалися місцем заднім. До слова: популярні нині ковзкі лижі до початку XX ст. українцям були не відомі. Уперше вони мали змогу познайомитися з ними наприкінці 90-х років XIX ст. Зокрема, в лютому і березні 1897 р. група туристів-любителів, переважно представники польської інтелігенції, здійснила за їх допомогою сходження на гори Хом'як і Говерлу Чорногорського масиву. Одним із організаторів і учасників цих походів був відомий польський етнограф Юзеф Шнайдер, провідниками - гуцули Онуфрій Савчук і Яків Кондрук. Тогочасні лижники підпиралися лише однією довгою палицею. Дві палиці стали невід'ємним компонентом ковзких лиж лише у 30-х роках XX ст.

український риболов водний транспорт

3. Пережитки давнього мисливства у духовній культурі українців

Мисливство супроводжувала ціла низка звичаїв, обрядів, повір'їв, замовлянь тощо, джерела і походження яких сягають доісторичних епох. Зокрема, поганою прикметою вважалось, якщо забув що-небудь у хаті ("вернувся - то невдача"), спіткнувся, виходячи з дому або в дорозі ("Спотикнувся на праву ногу - не пощастить"; "Споткнувся на праву ногу - ворочайся до хати, споткнувся на ліву - йди в ліс"; "Спіткнувся чи на ліву, чи на праву ногу - все одно жди нещастя").

Мисливці уважно стежили за тим, хто перейде їм дорогу: "Якщо дорогу перейде жінка з порожніми відрами, то жди нещастя"; "Перейде дорогу баба, то буде невдача, а чоловік - то вдача"; "Чорний кіт перебіжить - недобре"; "Погано, як заєць перебіжить, бо без хвоста, а вовк з хвостом, то добре"; "Куций перебіг - вернися до дому".

Заборонялося: позичати порох і набої ("нічого не заб'єш"; "щастя не буде, другий забере"), передавати зброю в чужі руки, щоб не наврочили, вбивати з неї деякі види свійських і диких тварин: "Хто заб'є бобра, той до смерті не буде мати добра"; "Убив собаку - не йди в ліс з ружйом" тощо. Натомість дуже добрим знаком для заняття мисливством уважалося, якщо вбити на Святвечір сороку з рушниці, оскільки тоді, на думку гуцулів, "звірка йде дуже на ту пушку".

Щоб рушниця була безвідмовною і точно стріляла у здобич, наприкінці XIX - на початку XX ст. українські мисливці дотримувались різних звичаїв, сповідували різні вірування і забобони тощо, передусім у певні дні календарного року. Наприклад, 6 січня гуцули-мисливці Надвірнянсько-го повіту робили так: "Хто хоче мати добру пушку (стрільбу), то постить цілий день і моучит - ни відзиває сї анї слова цілий день - аж уже перед вечероу бере пушку у руки й каже до неї: "Абис ми [.] така була слушна на цалий рік, як я погадау за теби так, як я буу нинї слушний за-ґля теби". Й тогди ту пушку набиває й стрілєї та кричит: На віват!". Серед гуцульських мисливців побутував й інший цікавий за походженням звичай. Зокрема, стрілець, який претендував на статус "головного", напередодні святовечірної трапези чинив так:". Як мают сїдати до вечері, то уперед лїзе на під (стрих. - М. Г.) драбиноу. Стане на перший щебель (драбини. - М. Г.) і каже: "Як підвалина вища від землі.", стане на другий, каже: "Як щебель вищий від підвалини.", стане на третий: "Як скіна (стіна. - М. Г.) вища від підвалини.", стане ще вище, каже: "Як дах вищий від хати, так аби я ирще-ний буу май голоуний стрілец [.] над усїма стрілцьими [.] у цалїм свікі (світі. - М. Г.)".

Щоб пощастило під час полювання, поліщуки дотримувались таких народних приписів: "Як ідеш на охоту, то треба пальцями взятися за комин"; "Як ідеш на охоту, то хай жинка покаже коліно, то повизе"; "Перед охотою треба сісти і трошки посидіти"; "Кладуть рушницу у порозі, щоб переступали люде". У гуцулів дружина мисливця не пряла й не ткала, якщо чоловік пішов на полювання, бо звір буде крутитися в лісі так швидко, як веретено крутиться, і мисливець не поцілить у нього.

Існували серед мисливців і свої замовляння - один із найдавніших жанрів усної народної творчості. Одне з таких замовлянь записав й опублікував у "Мисливських усмішках" Остап Вишня:

Ви, зорі-зірниці,

Ніч темна-темниця,

Замикаєш ти і церкви, і хати

Ще й царські палати,

Замкни звіру вуха й очі,

Щоб я підійшов і не промахнувся. *

4. З історії розвитку традиційного рибальства

Рибальство, як і мисливство, - одне з найдавніших за походженням занять. На думку більшості дослідників-археологів, в Україні його джерела сягають доби пізнього палеоліту. І все ж, важливе місце у привласнювальному господарстві воно посіло лише в післяльодовиковий період, коли змінився клімат. Тоді ж і протягом наступного історичного періоду (до винайдення металу) рибалки користувалися снастями з натуральної сировини - з дерева, кісток, каміння, натурального волокна, з яких виготовляли списи, гарпуни, гачки, тягарці, поплавці, верші, сіті тощо. Наприклад, рибальські сіті почали плести з волокнистих матеріалів (кропиви), на думку археологів, уже в мезолітичну епоху.

Під час формування рибальства як самостійної галузі господарства людина використовувала навички, яких набули раніше - займаючись полюванням. Зокрема, у багатьох мисливських народів відома стрільба у велику рибу з лука. Так "полювали" в минулому, наприклад, сибірські евенки і ханти. У евенківських діалектах відсутній навіть вислів "ловити рибу", вони кажуть "убивати рибу".

На думку Л. Залізняка, палеолітичне полювання на північних оленів з гарпуном на воді під час їх переправи через водні артерії в процесі сезонної міграції стало основою зародження навичок гарпунного "мисливства" на морських ссавців і рибу в добу раннього голоцену. Власне гарпуном били лише велику рибу: білугу, осетра, тайменя. Припускають, що мисливство на воді за допомогою гарпуна спонукало виникнення риболовлі на лучину з використанням "остей".

В епоху бронзи (II - початок І тис. до н. е.) вперше почали застосовувати гачки з металу - бронзи. Побутує думка, що це було єдине важливе технічне досягнення у довготривалій історії розвитку первісного рибальства.

У середньовіччі ловля риби стала важливою панщизня-ною повинністю залежних селян, які доставляли продукцію в замки, маєтки землевласників, домінії та монастирі, сплачували відповідний грошовий чинш, виготовляли снасті, виділяли підводи для транспортування риби та ін. Наприклад, за королівськими люстраціями 1628 р., міщани Остера (нині місто Козелецького р-ну Чернігівської обл.), а також селяни сусідніх слобід (Семиполки, Заворища, Доманова, Нової Бобровниці, Ярославки, Мокрця, Козара, Іржавця та ін.), які утримували волів як тяглову силу, повинні були щороку здати "риб солоних з 25 волів півбочівча одне". Приписи "Устави на волоки" (1557) вже чітко регламентували терміни рибальства, види снастей, якими міг користуватися простий люд, тощо.

Із зародженням і розвитком товарно-грошових відносин у басейнах великих водних артерій (Дніпра, Десни, Прип'яті, Дністра, Південного і Західного Бугу та ін.) рибальство набуло промислового характеру: виникали спеціалізовані колективні стани, посередники тощо. Особливо важливе місце рибальський промисел посідав у житті запорозьких козаків: "Козак поза війною - табунник, скотар, а особливо рибалка". З рибальства козаки й одягалися, і взувалися, і зброю здобували. Тому в їхній мові не звучало "ловити рибу", а "добуватися, йти на здобич", що засвідчує пісня:

Дніпровий, Дністровий, обидва лимани,

Із них добувались, справлялись жупани.

Для заняття рибальським промислом у різних місцевостях запорозьких вольностей влаштовували особливі заводи з куренями при них для житла в зимовий період і вкриті очеретом буди для проживання влітку. Завідували ними головні рибалки, так звані гардівничі (від слова "гард" - перегородка), та їхні помічники ("тарівничі"), які керували "таром", чи неводом. Рибальські заводи завжди утримували компаньйони, троє-чет-веро осіб, яких козацькою мовою звали "односумами". Саме вони наймали "тафу" - групу з 15-20 чоловіків, яка і займалася ловлею з ранньої весни до пізньої осені.

Головними місцями для рибальства в Запорожжі були Дніпро і Південний Буг з їхніми лиманами, косами й озерами, а також річки Самара, Оріль, Домоткань, Самоткань, Азовське море з його затоками та косами - Кальміутською, Бердянською, Білосарайською та Єйською. "Добували" рибу козаки й поза межами запорозьких вольностей - на річках Кубані, в басейні Дністра і Тилігулу, на Кінбурнській і Тендринській косах.

Досвідом попередніх поколінь українських рибалок активно користувалися до 30-х років XX ст. включно. Наприклад, у 1934 р. Кошарівський рибальський стан об'єднував рибалок чотирьох сіл (Кошарівка, Новошепеличі, Беньовка, Семиходи) колишнього Чорнобильського району Київської області. Усі ці поселення розташовувалися на правому березі Прип'яті. За описом Н. Заглади цей стан тоді виглядав так: "На рибальському стані є хата з сіньми [.], в якій живе бригадир та сторож, і знаходиться риболовна снасть, є великий льодник на рибу. Бригадир керує роботою рибалок, приймає і відправляє рибу до Чорнобиля. Для цього на стану є вага та кошики, в які пакують рибу для одправки.

Рибу колгоспники-рибалки ловлять неводом, сіткою й жаками. Невод і сітка - це два прилади, найбільш вживані у колгоспників-рибалок. Ловлять рибу, починаючи з весни, круглий рік, за винятком морозів (невод перемерзає й можна [його] поламати). Рибалки звечора з'їжджаються на стан, де збирають неводи і виїжджають на лов. Рано вертаються з лову, здають рибу бригадиру на вагу і йдуть додому відпочивати.".

Тривалий історичний період споживали свіжу рибу, яку пекли, смажили, або готували з неї супи. Для довшого зберігання улов сушили і в'ялили. Наприклад, згідно з описом Д. Яворницького, риболовну продукцію запорожці переробляли так:". Спіймавши рибу, запорізькі промисловці або відразу збували її свіжою, або готували про запас, якщо риболовлю не брали на відкуп прибулі промисловці. При цьому спосіб приготування червоної риби був одним, білої - іншим. Спійману червону рибу насамперед патрили, при цьому жир, ікру і клей складали окремо, тушу окремо. Потім останню мочили в лимані, навесні, за холодної води, протягом цілої доби, влітку - протягом кількох годин. Витягши з води, рибу розплатували, надрізали в кількох місцях і "круто" засипали в надрізи солі; після соління "банили" у воді, далі в'ялили на сонці, а іноді, крім того, розкладали її вранці на росу, щоб у ній не заводилися черви. Останнє робили навіть улітку. Відділену від риби ікру або залишали для власного вжитку, або ж готували на запас для продажу. В першому випадку вибирали переважно ікру севрюги, білуги й осетра; очищали її від перетинок перетиранням крізь дротяне сито й солили, як кому було зручно, на свій розсуд. У другому випадку готували лише паюсну ікру, зернистої ж узагалі не вміли робити. Вийнявши з риби ікру й навіть не очистивши її, а лише обсипавши сіллю, вони складали її шарами в діжку аж до верху, і на верхній шар клали важкий гніт; просоливши так ікру певний час, виймали окремими шарами, банили у воді і в'ялили на сонці, доки вона не ставала твердою, і потім або продавали її на місці, або везли в Очаків. Жир із червоної риби вирізали або смугами, або шматками, солили і вживали з хлібом як шинку. Клей з риби виймали шматками, спочатку пров'ялювали його на сонці, потім здирали верхню шкірку, збивали в чотирикутні плити і так, без якогось обварювання, продавали"7.

Майже так само готували й білу рибу. "Наловивши достатню кількість білої риби, промисловики також спочатку чистили її, потім патрили, розплатували, робили надрізи, далі складали в окремі купи за величиною: велику до великої, малу до малої. [.]. Приготовану таким чином білу рибу солили кожну зокрема, потім складали в діжки, давали трохи постояти так, далі знову виймали з діжок, банили у воді, нанизували на мотузки й розвішували на сонці, спеціально вибираючи для цього ясні дні й вітряну погоду. Пров'яливши в такі дні рибу протягом трьох, а в негоду протягом семи днів, швиденько знімали, намагаючись уникати гарячих безвітряних днів, коли риба, швидко висохнувши, робилася крихкою".

Приблизно в 1400 р. у Нідерландах винайшли новий спосіб переробки риби, зокрема оселедців - соління у розчині солі. На початку XV ст. оселедці почали також вудити, не вибираючи нутрощі.

Упродовж тривалого заняття рибальством в Україні сформувався цілий комплекс його народних способів і технічних засобів:

1) без застосування спеціальних снастей (ловля руками);

2) із застосуванням знарядь праці індивідуального користування ("ості", вудки, "коші", "верші", "нерети", "жаки", "саки", "підсаки", "ситечка", "топтухи" тощо);

3) стаціонарна ("тиха") індивідуальна та колективна ловля риби за допомогою нерухомих снастей ("гарди", "перемети", сітки тощо);

4) колективне рибальство за допомогою рухомих снастей (неводи). У такій послідовності заняття фактично розвивалося та вдосконалювалося. Водночас кожна названа група з відповідними методами і засобами відзначалася характерними рисами та специфічними особливостями. Крім цього, незалежно від часу походження, основна їх частина синхронно побутувала в більшості риболовних регіонів України до 30-40-х років XX ст. включно, а на Поліссі - частково й досі доплітали до стінок або виготовляли окремо і прив'язували до переднього дерев'яного обруча. Такої ж форми, тільки більших розмірів, були "ятері" з доморобної сітки, яку натягали на декілька обручів.

На відміну від двох попередніх снастей "нерет" нагадував циліндр і мав два "серця" - з обох боків. Його виготовляли як із лози та верби, так і з доморобної сітки. Натомість такий самий за формою "жак" робили лише з сітки, яку натягали переважно на три заздалегідь підготовлені обручі.

Описані вище засоби застосовували в порослих водоростями і травою місцях водойми. Для "верші", "нерета" і "жака" часто зводили з кілків, гілок, рогози, дощечок, соломи, трави та інших підручних матеріалів спеціальні гатки ("кітці", "коти", "язи", "в'язки"), в яких робили отвір, де примощували один із засобів ловлі. Якщо ж існувала небезпека, що його може забрати течією води, снасть прив'язували ще до забитого у дно річки, канави чи озерця вертикального кілка. Споруда перекривала рибі звичний напрям руху і скеровувала її в пастку. Аналогічну функцію виконували також одне або два спеціальних "крила" із саморобної сітки, які доплітали до "нерета" і "жака".

В Україні широко використовували також "сак" ("сачок", "підсак", "хватка") - снасть, за допомогою якої рибалка черпав рибу з берега, вбрід або з човна. Плели її з ниток на зразок конічного мішка і прикріплювали до невеликої дерев'яної дуги ("каблука"), яку своєю чергою з'єднували з довгою, переважно виделкоподібною жердиною. У Подністер'ї побутувала "фатка" й іншої конструкції. Зокрема, її основу становили дві жердини завдовжки до 4 м кожна, що з'єднувалися разом ножицеподібним способом. Між довшими кінцями жердин кріпили "полотно" ("сітку"), яке розпинали, рухаючи жердинами. Так ловили рибу переважно з човна на глибших ділянках Дністра.

Стаціонарне ("тихе") індивідуальне й колективне рибальство практикували передусім на річках з повільною течією, а також на озерах і ставках. Пристосування й снасті були не менш різноманітні, ніж у попередньому випадку: стінки з сіток, загони для риби, пастки, гачки.

Найпростішим серед них був "перемет" - довгий, міцний саморобний шнур з одним-шістьма десятками прив'язаних до нього на відстані 0,5-1 м один від одного короткими (до 0,5 м) шнурками. До останніх чіпляли металеві гачки, які наживляли. Увечері снасть натягували поперек річки, прикріпивши кінці основного шнура до забитих на протилежних берегах кілків або до дерев. На кожний гачок нанизували живу приманку - "миногу", пічкура чи малька інших видів риби. Течія і приманка рухали снасть, що й привертало увагу хижака - сома, щуки, окуня, головня тощо. Крім цього, гачок міг зачепити рибу за плавник, хвіст або живіт. Кілька зв'язаних між собою "переметів", які налічували 200-480 гачків, називали "кормаком". Його ставили на мілководді в Азовському та Чорному морях, на лиманах південних повноводних річок. У гирлі Дніпра, Південного Бугу і в протоках Дунаю застосовували "гарди" - стаціонарні пастки з паль, які доповнювала ціла система глухих очеретяних перегородок, куди потрапляла риба.

На ставках і в озерах рибу ловили за допомогою так званих дво- і тристінок - сіток із двох і трьох разом з'єднаних полотен завдовжки до 15-25 м і більше та завширшки 1,5-2 м кожне. Одне з полотен обов'язково мало дрібні вічка і тоненьку основу, решта - великі вічка (10-15 х 10-15 см). На воді таку снасть утримували дерев'яні або очеретяні поплавці, які нанизували на верхній шнурок. До нижнього краю сітки прикріплювали залізні тягарці чи камінці. Розставляли її з човна самотужки або удвох переважно на ніч поміж або поблизу водоростей.

Удень для загону риби рибалки часто користувалися "бовтом" - довгою палицею з конусоподібним висвердленим зсередини потовщенням на кінці. "Бовтом" били по воді на певній відстані довкола сітки, і сполохана риба, втративши звичні орієнтири, потрапляла в розставлену пастку.

Рухомі снасті для колективного рибальства були також різних типів. Так, поліщуки користувалися "кригою". Вона складалася з сітчастого полотна, яке прив'язували до двох "полозів" завдовжки 2-2,5 м та з загнутими передніми кінцями заввишки до метра кожний. Задні кінці обох "полозів" кріпилися між собою рухомо, тобто так, щоби снасть мала різний кут захоплення. Тут же приєднували ще додаткову вертикальну палицю ("сторожа"). "Кригою" ловили рибу утрьох: рибалка позаду притискав засіб за "сторожа" до дна водойми, а двоє рибалок попереду тягли його за передні кінці "полозів". Пройшовши 2-3 м шляху, перевіряли улов, для чого "полози" зводили докупи, а снасть піднімали над водою.

Поширеним на Поліссі знаряддям промислу була "колиска" ("клумля", "рега") з полотна, яке кріпили до дерев'яного каркаса завдовжки до 2-3 м. Це була трикутна призма з однією відкритою бічною гранню. Ловили таким пристроєм удвох убрід або з човнів, що рухалися паралельно, занурюючи його у воду та полохаючи рибу "бовтом".

Пересуваючись по воді на двох човнах паралельно, часто застосовували також "волок" - мішок ("куль") із сітки, як звичайно, завширшки 3-4 м (у вхідній частині) й завдовжки 3-4 м, із двома суцільно з'єднаними з ним "крилами", які спереду закінчувалися дерев'яними ручками. З розвитком промислового рибальства набули поширення волоки великих розмірів, а також "неводи". На повноводих річках України (Дніпро, Десна, Прип'ять та ін.) довжина "невода" сягала до сотні метрів і більше. Він мав два довгих крила та містку "матню" ("куль") - мішок, у якому збиралася риба під час пересування по воді. Таку снасть обслуговувало декілька осіб одночасно - 4-12 улітку і 10-14 узимку.

Неводами рибалили і в Чорному та Азовському морях. Так, українці Одещини використовували для цього "неводи з матнею" чи "стовпи" (зшиті з неводів сітки завдовжки 200-300 м), "стінки" (довгі сітки, якими перегороджували протоки між островами).

Споконвічне заняття рибальським промислом широко відображене в духовному житті українського народу. Крім суто раціональних уявлень і знань, арсеналу умінь і навиків його супроводжували численні повір'я, забобони, магічні ритуали і дії. Вони стосувалися завбачення успіху рибалки, виготовлення і першого використання снастей, виходу рибалки на промисел і самого процесу ловлі, використання риби тощо. Серед рибальських повір'їв і прикмет XIX - початку XX ст. було чимало таких, генетичні джерела яких сягають дохристиянської доби. Наприклад, використання гуцулами амулетів. Так, для успішного промислу за допомогою остей, рибалка двічі на рік - у свята Сорока святих мучеників (22 березня) і Благовіщення (7 квітня) - вставав спозарання, не вмивавшись і не молившись, вирушав на річку, щоб там набити сорок рибин. Чотири з них (кожну десяту) треба було висушити в печі, а на Великдень освятити, перетерти, насипати в мішечок і щоразу, йдучи на риболовлю, брати з собою. А поліщук, спіймавши в новому сезоні першу рибину, тричі плював на неї і промовляв: "Ловись, рибко, велика й мала!"

5. Давні й новітні види водного транспорту українських риболовів

Серед усіх видів традиційного транспорту найдавнішим є водний, виникнення якого зумовив розвиток саме рибальства. На думку вчених, на території Полісся і Середнього Подніпров'я водний транспорт побутував уже в епоху мезоліту.

У XIX - на початку XX ст. українські риболови використовували різноманітні засоби пересування по воді. Найпримітив-нішим був пліт, який формували з кількох колод, зв'язуючи їх разом за допомогою гужви (запареним у гарячій воді або пропеченим на вогні стовбурцем молодого дерева), лика, канатів чи поперечних брусків. Для риболовлі та перевезення людей пліт виготовляли переважно з п'яти-шести невеликих кругляків, для доставлення вантажів - із більшої кількості масивніших і довших колод.