Роль турецького чинника в Українській національній революції ХVІІ ст.

Наприкінці січня на початку лютого П. Дорошенко скликав старшинську раду, яка ухвалила розпочати боротьбу проти російських залог [37, с.91-92]. Весною правобережний гетьман готується до походу на Лівобережжя. На цей час становище Лівобережного гетьманства ускладнилося внаслідок наступу росіян у другій половині квітня на Сіверщину. В травні на терени Гадяцького полку вдерся Г. Ромодановський, котрий взяв в облогу Котельву. Дочекавшись підходу татар, лівобережний гетьман зібрав полки й вирушив на початку червня до Котельви. Незважаючи на те, що він очолив повстання, його авторитет не зміцнився ні серед рядового козацтва (воно ненавиділо його за поступки Москві), ні серед старшини, яка побоювалася його жорстокості й самодержавних устремлінь [61, с.296].

Міжнародна обстановка начебто складалася сприятливо для П. Дорошенка. Йому вдалося порозумітися з Кримом, звідки надійшла допомога [23, с.432]. У кінці травня 1668 р. правобережний гетьман переправився через Дніпро й став табором під Говтвою [20, с.303]. Згодом сюди ж підійшов лівобережний гетьман, котрий став обозом поблизу Зінькова. Оволодівши більшою частиною Лівобережжя П. Дорошенко 8 червня 1668 р. скликає загальноукраїнську старшинську раду для вибору гетьмана «обох сторін Дніпра» [73, с.74]. Її хід та результати переконливо свідчили про бажання правобережних і лівобережних козаків жити в єдиній Українській державі. І. Брюховецького було скинуто з лівобережного регіментарства, а П. Дорошенка обрано гетьманом «всього Війська Запорозького» [74, с.47-48].

У червні 1668 р. коронна армія розпочала наступ на Брацлавщину і Київщину. Це спричинило до відтягнення основних сил П. Дорошенка з Лівобережжя - наприкінці липня він уже був у Чигирині. Оборону північного кордону П. Дорошенко доручив чернігівському полковнику Д. Многогрішному [78, с.388].

Зміст Андрусівського договору переконав П. Дорошенка в доцільності курсу на зближення Портою. Перші спроби П. Дорошенка встановити відносини з Портою, про які нам відомо, припадають на 1666 р. після ради Війська Запорозького, яка відбулася 20 лютого 1666 р. поблизу міста Лисянка, гетьман дав знати в Константинополь, що він готовий слухатися волі султана [42, с.250]. Варто звернути увагу на лист із квітня 1666 р. великого візира Кьопрюлю-заде Фазіля Агмеда-паші до П. Дорошенка, у якому гетьмана названо підданим султана. До речі, вислів «підданий» у цьому листі, як і в багатьох інших аналогічних документах, «не слід сприймати... буквально: це був лише традиційний у турецьких зносинах спосіб вислову, зовнішня форма, вживана в турецькій дипломатичній мові відносно країв або народів, які Порта вважала за належні до сфери її політичних впливів» [30, с.80-81].

Налагодження польсько-російських відносин штовхало П. Дорошенка далі шукати зв'язків із Туреччиною. Осені 1666 р. стосується згадка про те, що гетьман перед трьома кримськими султанами присягнув, що йому бути в дружбі з кримським ханом, а цісарю турецькому в підданстві; а також згадка про те, що П. Дорошенко відрядив послів до султана, «піддаючись йому». Згідно зі звітом (реляцією) за 1667 р. про діяльність польського посольства в Туреччині, який 13 березня 1668 р. був представлений на розгляд сенату Речі Посполитої 9 липня 1667 р., на аудієнції у султана Мегмеда IV в Адріянополі побували посли П. Дорошенка, які заявили про готовність Війська Запорозького прийняти його протекцію. У турецькому варіанті розповіді про цю саму зустріч султан нібито на прохання козацьких послів відповів: «Будьте у відданості мені - і будете мною захищені» [42, с.251].

У січні 1668 р. посли подалися до Стамбула й Криму. А на початку лютого 1668 р. відбулася старшинська рада і ухвалила «з обох боків Дніпра жителям бути у возз'єднанні й жити окремо і давати данину турецькому цареві та кримському ханові, так як платить валахський князь...». У березні великий візир Османської імперії попередив польського канцлера про намір султана взяти козаків під свою опіку [7, с.181-182].

Напередодні 5 липня козацькі й турецькі посли прибули до Чигирина. Юсуф-паша передав гетьманові листи, в яких султан писав про ставлення Порти до бажання козаків прийняти її протекцію. П. Дорошенко і Й. Тукальський прийняли чауша з почестями і незабаром відправили його додому [74, с.49].

Ще до від'їзду чауша П. Дорошенко зібрав усіх своїх полковників на раду, на якій начебто запропонував бити чолом на вірність московському цареві і для цього послати до царя послів від Війська Запорозького. Насправді ж рада підтвердила курс на встановлення турецького протекторату. На тій самій раді було розроблено і схвалено проект договірних статей (усього їх було 16), у яких Військо Запорозьке давало згоду на перехід під турецький протекторат. До Туреччини 10 (20) серпня разом із чаушем відправили двох козацьких послів, які мали передати ці статті на розгляд султанові. Статті передбачали широку автономію, по суті, незалежність українських земель від Османської імперії: Порта не мала права втручатися у внутрішні справи українців, трактувати місцеве населення як підневільне, вимагати від нього сплачувати данину й податки, постійно тримати на українській території турецькі (і татарські) війська, які козаки покликали на допомогу. За цими статтями, Порта зобов'язалася без згоди Війська Запорозького не укладати договори з країнами, з якими воно було у ворожих стосунках, зокрема з Польщею і Москвою [30, с.214-216].

Однак, проти возз'єднання козацької України виступили не лише Росія та Річ Посполита, а й Кримське ханство, яке не приховувало невдоволення перспективою прийняття Українською державою турецької протекції та зрівняння в міжнародно-правовому відношенні з ханством. Окрім того, хан втрачав можливість впливати на політику українського уряду, а також здійснювати напади на українські землі. Однак найбільший парадокс полягав у тому, що в боротьбі проти П. Дорошенка ханство знайшло опору на Запорожжі, яке в серпні обрало гетьманом П. Суховія. 26 серпня між Запорожжям і Кримом укладається угода, яка передбачала надання ханством військової допомоги запорожцям за умови, що вони не піддадуться Порті й чинитимуть спротив її наступу [7, с.182].

У вересні 1668 р. до П. Дорошенка прибув турецький посол Гачабаш-паша з повідомленням, що козацькі посли були допущені (очевидно, зі статтями) до султана. Гачабаш-паші султан доручив переказати гетьманові, що він приймає Військо Запорозьке під свій захист. Через того самого посла султан просив, щоб козаки погодилися розмістити в Чигирині і Кодаку залоги яничарів. Тоді ж у вересні Гачабаш-паша виїхав назад у супроводі двох послів П. Дорошенка - генерального писаря Л. Бускевича та уманського полковника Г. Білогруда. Із переговорів у Порті відомо тільки, що турецька сторона вимагала розмістити в козацьких містах свої військові загони, а Л. Бускевич відповів, що вони з Г. Білогрудом не можуть пристати на це без гетьманського відома [72, с.428].

Не пізніше 8 (18) лютого 1669 р. П. Дорошенко дізнався, що Л. Бускевич і Г. Білогруд повертаються з Порти разом із делегованим від неї «великим послом» (чаушем) [3]. Гетьман повідомляє про це в дописці до свого листа від 8 (18) лютого з Чигирина, адресованого «чернігівському полковникові, наказному нашому і сіверському гетьманові» Д. Многогрішному (лівобережним гетьманом його обрали 3 (13) березня на козацькій раді у Глухові). При цьому П. Дорошенко зауважив: з чим приїдуть Л. Бускевич та Г. Білогруд із турецьким послом, стане відомо на козацькій раді. Із листа випливає, що йдеться про раду, яку П. Дорошенко призначив на 22 лютого (ст. ст.) в місті Корсунь. Гетьман звернувся з письмовим закликом узяти участь у цій раді до право - і лівобережних полковників, зокрема й до Д. Многогрішного. 15 (25) лютого Д. Многогрішний листом із міста Седнів доніс цареві про скликання ради в Корсуні на 22 лютого (ст. ст.). Д. Многогрішний міг не знати, з чим прибули посли, бо П. Дорошенко до самої ради намагався тримати в таємниці одержані від них відомості. Звичайно, це було нелегко, бо ходили чутки, що султан ухвалив «вічне підданство» козаків Порті [42, с.256-257].

М. Крикун віднайшов два документи, які засвідчують, що рада відкрилася 11 (21) березня 1669 p.: зізнання 15 (25) квітня в Малоросійському приказі козака Війська Запорозького, який був на цій раді і стверджував, що «рада була в четвер на третій неділі великого посту» (тобто саме 11 (21) березня), та «Меморіял» про раду, де сказано, що вона відбулася у четвер 21 березня. Чому ж майже місяць минув після приїзду з Порти козацьких і турецького послів до відкриття ради? Не забуваймо про труднощі, пов'язані з організацією ради, адже з моменту гетьманського універсалу про скликання ради і до її початку могло спливти чимало часу. Слід пригадати і тодішні дії П. Дорошенка, який прагнув посилити свої позиції на Лівобережжі і не допустити обрання Д. Многогрішного лівобережним гетьманом. Не випадково Корсунська рада відбулася після Глухівської, на якій 3 (13) березня 1669 р. Д. Многогрішного було обрано гетьманом, а 6 (16) березня було ухвалено так звані «Глухівські статті», які посилили залежність лівобережної Гетьманщини від Москви. Можливо також, серед козаків були незадоволені намірами П. Дорошенка прийняти турецький протекторат, і йому треба було якийсь час, щоб подолати цеп опір [42, с.259-260].

Попри намагання гетьмана залучити до участі в раді всі правобережні й лівобережні полки, не всі вони були представлені полковниками, старшиною та черню. На раді були відсутні правобережні полковники О. Гоголь (могилівський або подільський) і С. Щербина (торговицький) та тоді ще охотний полковник І. Сірко [20, с.312]. Лівобережних полковників, які орієнтуються на Москву і підтримують Д. Многогрішного, на раді не було [42, с.260-262].

21 березня П. Дорошенко, виїхавши «в поле», тобто на місце, де зібралася рада, поклав на килим булаву й бунчук і звернувся до полковників і сотників зі словами, що, зважаючи на сум'яття серед них, він повертає клейноди, тобто відмовляється від гетьманської влади, запропонувавши: «кому схочете, тому й віддайте їх». Усі загукали, що гетьманом хочуть мати тільки його, тоді П. Дорошенко знову взяв булаву й бунчук і прорік: «Як обрали мене гетьманом, то я вам всім служитиму, але й ви всі слухайте мене, не визнаючи інших гетьманами» [42, с.262].

Наступним і найважливішим питанням, яке обговорювали на раді, були відносини Війська Запорозького з Туреччиною. Одержавши назад булаву й бунчук, П. Дорошенко звернувся до полковників і сотників зі словами: «Як ви мені даєте цей клейнод Війська Запорозького, то я зараз зичу бачити, при кому бажаєте зоставатися: чи при дідичних панах своїх? (Польщі), чи при Москві? чи при Турчині?» [16, с.6]. У відповідь йому заволали, що при Туреччині. Тоді гетьман сказав: «Є тут турецький посол, тож потрібно його закликати і оповісти йому, щоб передав цісареві турецькому, що маєте його за свого пана і повністю віддаєтеся під його захист». Учасники ради згодилися на це і повели «коня по турецького посла», щоб привезти його на раду. Коли посол приїхав, він запитав, навіщо по нього посилали, а полковники і сотники заявили від усієї ради: «Ми Турчинові піддаємося і маємо його за пана». Подякувавши їм турецький посол запитав: «Кого між собою маєте за гетьмана…?». Заволали полковники й сотники: «Ми іншого не маємо за гетьмана, тільки П. Дорошенка». Почувши це, посол подарував гетьманові від султана «кафтан і золотоголову ферязь, підшиту білою телятиною. І так гетьмана убравши в білі турецькі шати (до чого його примусили), його з ради до міста впровадили». Посол пообіцяв прислати на допомогу Війську Запорозькому «людей, гармати й амуніцію, скільки їм потрібно буде, з тією, однак, умовою, щоб 40 значних козаків вислали до Туреччини, аби вони заприсягли цю свою підлеглість Порті». Він обіцяв також дарування султаном «вольностей», якщо козацькі посланці присягнуть^, очевидно, на вірність [42, с.265].

Отже, на раді було ухвалдено прийняти протекторат турецького султана. Це рішення символізувало убрання гетьмана в подарований султаном одяг: у Туреччині, як і взагалі на тогочасному Сході, це було виявом особливої поваги, довіри, пошани з боку володарів [40, с.338].

Відразу по закінченні ради почали поширюватися чутки, що Військо Запорозьке присягнуло бути в підданстві у турецького султана. Однак Д. Дорошенко спростовує ці чутки: «властиво підданство на Корсунській раді оформлене не було, бо не було перш за все неминучої в таких випадках присяги» [30, с.248].

П. Дорошенко взагалі уникав терміна «підданство» в трактуванні українсько-турецьких стосунків. У листі від 12 (22) березня до великого візира він дякує йому за султанів лист, до якого візир був причетний і який гетьманові привіз перед Корсунською радою турецький посол. П. Дорошенко звертає увагу на уступ у листі, де сказано, що султан прийняв козаків в «опіку» і «боронити постановил». Напевно, П. Дорошенко вжите султаном слово «підданство» умисно перефразував як «опіка». Саме це слово або ж якесь близьке до нього за значенням гетьман прилюдно вживав на Корсунській раді, щоб пояснити суть українсько-турецьких стосунків [42, с.269]. Д. Дорошенко пише, що на раді «скоріше була мова про військовий союз і взаємну поміч», і одразу зауважує: «А може говорилось про союз лиш задля того, щоб не викликати серед козацької маси невдоволення з «турецького підданства» [30, с.248].

Можна стверджувати, що Корсунська рада ухвалила військово-політичний союз, але треба пам'ятати, що і у військовому, і в політичному сенсі це був союз нерівних суб'єктів: Військо Запорозьке було підзахисною, підопічною, протегованою і тому залежною стороною. Протекторат - це термін, який об'ємно, хай, може, і не зовсім вдало, характеризує українсько-турецькі відносини, проголошені на Корсунській раді.

На раді був присутній посланець від великого коронного гетьмана і коронного маршалка Я. Собеського, який заявив П. Дорошенкові, що невдовзі до нього прибуде посол «з військовими клейнодами». З огляду на ухвалу Корсунської ради про українсько-турецькі відносини, отримання гетьманських клейнод від польською уряду для П. Дорошенка і його Війська вже не мало такого принципового, важливого значення [42, с.270]. Ішлося про клейноди, зокрема булаву й бунчук, які П. Тетеря, покинувши гетьманський уряд, вивіз до Польщі, і які П. Дорошенко мав одержати ще за королівським привілеєм від 30 березня 1668 p., який його затвердив гетьманом [30, с.140-141].

У листі до великого візира П. Дорошенко повідомляє, що під час ради він «відправив» турецького посла додому й вислав з ним своїх послів до султана. Очолив козацьке посольство до султана наказний гетьман П. Дорошенка - М. Раткевич Портянка [4, с.934]. Козацькі посланці повинні були в Туреччині від імені Війська Запорозького присягнути на підданство султанові. Немає свідчень про те, що в Туреччині члени посольства присягнули султанові. Тому постає питання, чи насправді від козаків вимагали присяги, чи була вона аж так потрібна [42, с.273]. Самовидець і Григорій Грабянка пишуть, що козацьке посольство мало домогтися, аби султан подарував П. Дорошенкові санджаки, тобто булаву, бунчук і хоругви (знамена) - атрибути гетьманської влади. Це дарування означало б реальність політичного альянсу Війська Запорозького з Портою [4, с.934; 6, с.107].

П. Дорошенко відправив також своїх посланців на Запоріжжя, щоб ознайомити низове військо з ухвалами Корсунської ради, ясна річ, головно щодо українсько-турецького альянсу. За наказом тодішнього кошового отамана П. Суховія п'ятнадцятьох Дорошенкових посланців, які приїхали «із ради з листами», було заковано в кайдани, а чотирьох відпустили назад. Так січовики відреагували на альянс із Туреччиною. Натомість П. Дорошенко звільнив запорозьких козаків, яких тримали закутими в кайданах в Чигирині і дозволив їм або осісти в Чигирині, або іти куди хочуть. У такий спосіб гетьман спробував переконати непокірних січовиків прийняти його протурецьку орієнтацію [42, с.274-275].

Зрозуміло, що реакція Речі Посполитої і Москви була негативною, адже зближення Війська Запорозького з Портою руйнувало їхні політичні плани щодо частини України, підвладної П. Дорошенкові. Останнім штрихом у встановленні союзу Війська Запорозького з Туреччиною стала козацька рада 25 серпня 1669 р. під Уманню. На раді турецький посол вручив П. Дорошенкові як гетьманові султанські санджаки (клейноди) - булаву, бунчук, хоругву - на знак протекції з боку Османської імперії [30, с.249].

Навесні-влітку 1669 року на плечі П. Дорошенка ліг новий тягар політичних проблем. Насамперед розпочалася жорстока боротьба з П. Суховієм, якого продовжувало підтримувати Запоріжжя (в кінці квітня він обирається на Січі «запорозьким гетьманом»). На його бік перейшла частина правобережних полків, до нього переметнувся також Ю. Хмельницький, який знову мріяв про булаву [15, с.252]. На політичну авансцену виступив ще один претендент на гетьманство - уманський полковник М. Ханенко (в липні обирається гетьманом замість П. Суховія). З усіма ними П. Дорошенко був змушений вести жорстоку боротьбу, в ході якої були і поразки й перемоги. До цієї боротьби втягуються й зовнішні сили - Крим і Порта. Це ще більше ускладнювало перебіг подій, надавало їм особливо кривавого характеру. Лише в другій половині жовтня ціною величезних зусиль П. Дорошенку вдалося завдати противникам остаточної поразки [26, с.220].

Водночас, гетьман намагається підтримувати дружні зв'язки як з Польщею, так і з Росією. Тому П. Дорошенко й вирішив взяти участь у роботі українсько-польської комісії в Острозі [77, с.322].

Козацька сторона виробила своїм делегатам наказ з 24 пунктів. Цей документ цікавий тим, що надзвичайно рельєфно відбиває державницькі устремління як самого гетьмана, так і його найближчих соратників. Військо Запорозьке твердо й однозначно заявило, що воно вимагає під свою юрисдикцію окрему територію в складі Київського, Паволоцького, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговицького, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського і Білоцерківського полків (кордон мав проходити по р. Горинь). Не менш важливе значення мали статті, що стосувалися прерогатив державного будівництва, конфесійного, культурно-освітнього та економічного характеру (свобода православної віри, знищення унії, заснування академій, шкіл і друкарень, повна амністія за участь у боротьбі проти Польщі, заборона шляхті прибувати до маєтків, вільне заняття козаками господарською діяльністю і тому подібне) [59, с.95]. Однак польська сторона не бажала йти на такі великі поступки. Тому вона розпочала переговори з М. Ханенком, представники якого 23 серпня уклали в Острозі угоду, якою козацька Україна по суті поверталася до становища, що існувало напередодні Визвольної війни Скликана в лютому 1670 р. козацька рада рішуче відхилила цю угоду і висловилася за відновлення Зборівського або Чуднівського договору [59, с.95].

Отже, майже одночасно - у 1669 і в 1670 pр. - козацькі старшини Правобережної і Лівобережної Гетьманщини уклали три угоди: з Росією (Д. Многогрішний), Туреччиною (П. Дорошенко) і Польщею (М. Ханенко), які визначали статус України в межах кожної з цих держав [47, с.143].

З осені 1670 р. стали погіршуватися українсько-польські відносини, оскільки сейм, визнавши гетьманом М. Ханенка, проголосив П. Дорошенка «зрадником» й ухвалив підготовку до війни [53, с.204]. З листопада польські підрозділи, що перебували під Кам'янцем, розпочали спустошувати терени Подільського полку. На початку 1671 р. поляки вбили посланців гетьмана до Я. Собеського. 24 січня король звернувся до козаків і старшин з універсалом, в якому закликав: зберіть чорну раду, розірвіть угоду з Портою, «знесіть Українське господарство» (в розумінні, державу), забезпечте «безпеку і спокій» та «обороніть цілісність Вітчизни Корони польської». Реально оцінюючи наростання загрози, П. Дорошенко на початку квітня направив листа до бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма, заохочуючи його оволодіти польською короною й обіцяючи надати воєнну допомогу. Однак лист не дійшов до адресата, позаяк був перехоплений поляками [61, с.313].]

У відповідь на постійні напади жовнірів і загонів окремих шляхтичів, а також вбивство послів у другій декаді березня наказний гетьман О. Гоголь з козаками Подільського полку та кількома тисячами білгородських татар вирушив у Летичівський повіт. Були спустошені поселення подільського судді, околиці Бара, Меджибожа, Деражні, Старої й Нової Синяв, Зінькова й Гусятина. 13 травня у Варшаві відбулася військова нарада, яка схвалила запропонований Я. Собеським план кампанії проти Української держави. Король видав третє віці для посполитого рушення. Підрозділи коронного війська розпочали підготовку до походу. 17 червня Г. Сільницький раптово напав на околиці Могилів-Подільського. Вирізавши передмістя, він спробував оволодіти Могилевом, але потрапив під сильний вогонь козацьких самопалів, зазнав великих втрат і повернувся назад. Польські корогви розташувалися в Барі, Солобківцях, Микулинцях, Дунаївцях, Студениці й Китайгороді. 24 липня на чолі 7-тисячного (разом зі слугами) війська Я. Собеський виступив у похід і 30 липня вже був у Кам'янці-Подільському. Близько 20 липня П. Дорошенко розпочав облогу Білої Церкви й вислав на Поділля наказного гетьмана, брата Григорія, з 2 тис. козаків. Більшість Білгородської орди, яка прибула до Г. Дорошенка, одержавши хибну звістку про наближення посполитого рушення, поспішно залишила Поділля. Я. Собеський 20 серпня залишив Кам'янець і через Зеленче, Солобківці, Зіньків, Дашківці обійшовши Бар, прибув до Маньківців, де об'єднався з угрупованням Д. Вишневецького. Звідси Я. Собеський хутко попрямував до м. Печери, де сподівався раптовим ударом розгромити Г. Дорошенка й татар. Однак наказний гетьман вчасно відступив до Брацлава. 26 серпня Я. Собеський розгромив татар під Брацлавом. Однак, не наважившись на штурм відвів війська під Бар, куди прибув 30 серпня [61, с.313-315].

Вторгнення поляків у козацьку Україну й захоплення Брацлавщини стало викликом для Порти. Уже в жовтні Мехмед IV суворо попередив короля, щоб той не нападав на «козацьку державу з усіма її повітами», вимагав відвести військо, погрожуючи розпочати війну. На початку 1672 р. польський уряд отримав другу вимогу Стамбула звільнити Брацлавщину, а в березні третю. Таким чином, правлячі кола Речі Посполитої мали достатньо часу, щоб уникнути війни, але вони не хотіли визнати існування Української держави та права її уряду самому визначати характер взаємин з іншими країнами. Тому не політика українського гетьмана, як намагаються подати російські, польські й твердили радянські історики, стала поштовхом до турецько-польської війни. Вона стала наслідком політики польської еліти, котра прагнула відновити панування над Україною. Інше питання, що, взявши під протекцію козацьку Україну, Порта переслідувала власні геополітичні інтереси [61, с.316].

Тим часом П. Дорошенко готувався до контрнаступу. 9 листопада він звернувся до козаків Паволоцького полку з універсалом, закликаючи їх для «заспокоєння милої Вітчизни й захисту цілісності всієї України» всім «одностайно, хто тільки називається вояком, з провіантом і риштунком стати до війська» [4, с.935].

Універсали такого ж змісту, вочевидь, направлялися й до інших полків. У середині грудня гетьман вирушив до Ладижина, де перебував із залогою М. Ханенко. На його пропозицію відчинити брами старшина 19 грудня відповіла відмовою, покликаючись на спустошення козацьких поселень його союзниками-татарами та їхнє свавілля. Уникаючи пролиття крові, П. Дорошенко відійшов. 24 грудня він розпочав штурм Тростянця, де стояла сильна польська залога, й після тижневої облоги відбив коней у 10 корогв, фураж та боєприпаси. На весну визначилися контури ймовірної турецько-польської війни.

Одним із перших її небезпеку для Речі Посполитої збагнув Я. Собеський. 19 лютого він запропонував сейму «дозволити Дорошенку все те, чого він просить» (лише щоб зрікся турецької протекції), бо при ньому «Україна намертво стоїть і відступити від нього жодним чином не хоче». А щодо запорожців, то вони тепер вимагають не менше, ніж П. Дорошенко: ліквідації унії; 50 тис. козацького реєстру; виведення польського війська з України і включення до складу козацької України Подільського полку. Коронний гетьман підкреслював необхідність для успішної боротьби поляків проти турок союзу з Військом Запорозьким, як це мало місце під час Хотинської війни 1621 р. [61, с.316-317].

Весна пройшла у взаємній боротьбі підрозділів П. Дорошенка з козаками М. Ханенка й польськими залогами на Брацлавщині. Оскільки Польща в кінці травня заявила Порті про непорушність своїх прав на Україну, 2 червня 100-110-тисячна турецька армія, очолювана султаном, вирушила в похід. 6 липня вона переправилася через Дунай, 20 липня вступила на Цецорські поля, а 3 серпня зупинилася на березі Дністра під Хотином [49, с.139].

Перейшов у наступ і П. Дорошенко, маючи 7 тис. козаків і 10 тис. татар. Його авангард обложив біля Четвертинівки козацький полк Перебийноса, котрий поспішав із Бершаді до М. Ханенка. На допомогу обложеним виступили з Ладижина з 8 тис. жовнірів (разом зі слугами) регіментар К. Лужицький і з 4 тис. козаків М. Ханенко. У ніч на 18 липня вони вивели з оточення Перебийноса. Під час їхнього повернення до Ладижина П. Дорошенко на Батозькому полі вміло скористався неузгодженістю в діях К. Лужицького та М. Ханенка. Виманивши на себе поляків (цей маневр здійснили татари), він раптово атакував їх з усіх боків, зім'яв і змусив втікати до переправи, на якій завершив погром. Після цієї блискучої перемоги польські залоги стали масово залишати Брацлавщину. М. Зеленський, П. Лисиця, О. Гоголь та І. Кияшко перейшли на бік П. Дорошенка. Дочекавшись підходу Селім-Гірея, останній вирушив із ним до Кам'янця-Подільського, куди прямувала турецька армія. Польський уряд виявив гнітючу безпорадність в організації оборони своїх рубежів і, зокрема, столиці Поділля. Чисельність Кам'янецької залоги становила близько 1,5 тис. жовнірів та 0,5 тис. міщан і селян з околиць. Командував обороною міста позбавлений воєнних здібностей кам'янецький староста М. Потоцький. Захопивши Жванець і переправившись 11-13 серпня біля с. Бабшин через Дністер, турецька армія неквапом прямувала до Кам'янця, під стінами якого сутички розпочалися 12 серпня. 16 серпня сюди прибули гетьман (з 6-8 тис. осіб) і хан (з 25-30 тис. осіб). Наступного дня султан урочисто прийняв П. Дорошенка та обдарував його. 18 серпня турецька артилерія (понад 100 гармат) розпочала обстріл міста й укріплень. Він посилився 21 серпня, бо керівництво залоги відхилило вимогу Мехмеда IV скласти зброю. Тільки на Новий замок щоденно падало 400 гарматних куль і 100 гранат.

Полохливе керівництво залоги на нараді, яка відбулася 27 серпня в кафедральному костелі з ініціативи кам'янецького католицького єпископа Веспасіяна Лянцкоронського, вирішило здатися, що викликало обурення серед міщан, особливо серед жінок. Звертає на себе увагу те, що до складу посольства на переговори з турками не ввели представників української общини. Переговори завершилися під вечір 27 серпня укладенням угоди про капітуляцію, що передбачала вільний вихід із Кам'янця шляхті та жовнірам, безпеку життя й збереження майна усім, хто залишиться в ньому, гарантію свободи віросповідання тощо. 26 серпня турки ввійшли до Кам'янця [61, с.318].

Селяни та міщани по-різному поставилися до появи турків, котрі, як виявилося, всупереч поширеному міфові про їхні звірства, поводилися досить стримано, не вчиняли масових грабежів і вбивств. Частина селян, зненавидівши польське панування, виявила доброзичливість. Так, мешканці Ягельниці добровільно впустили турків [61, с.319].

Швидка втрата Кам'янця й брак армії спонукали Варшаву погодитися на переговори в Бучачі. Їхній перебіг засвідчив ігнорування Портою взятих на себе зобов'язань, відповідно до умов договору з козацькою Україною про механізм протекції (це сталося, вочевидь, внаслідок військової слабкості Правобережного гетьманства). Великий візир не лише не порушив питання про включення Західного регіону до складу козацької України, а й відхилив прохання української делегації розширити її межі до р. Горинь і добитися ліквідації унії [61, с.319].

Українські представники були постійно присутні під час підготовки Бучацького договору між Стамбулом і Варшавою - «перед кожною сесією бували у каймакана» (на той час керівника турецьких дипломатів). Під час чергової зустрічі з турецьким султаном у жовтні 1672 р., П. Дорошенко висловлював прохання щодо виконання Мегмедом ІV взятих перед цим зобов'язань сприяння гетьману в об'єднанні України. На що після аудієнції у падишаха великий візир відповів - невдовзі під владою гетьмана «буде і Київ і ціла Лівобережна Україна» [74, с.53].

Згідно з підписаним 18 жовтня Бучацьким договором, Річ Посполита визнала незалежність «Української держави» (ця назва була вперше вжита в офіційному правовому міжнародному акті) в «давніх кордонах». Терени Подільського воєводства відходили до складу Туреччини й мали становити її Кам'янецький еялет. Решта українських земель залишалася за Польщею. Поразка Речі Посполитої не сприяла возз'єднанню Правобережної і Західної України, що стало початком краху політичних планів П. Дорошенка домогтися створення незалежної об'єднаної держави [61, с.319-320].

Згідно з Бучацькою угодою, всі попередні договори між двома країнами залишалися в силі. Польща мала сплатити 80 тис. талерів контрибуції, а також щорічно давати турецькому султану 22 тис. злотих данини. У квітні наступного року польський сейм відмовився ратифікувати домовленості з Туреччиною [74, с.54].

У листопаді 1672 р. український гетьман отримав грамоту - «нісан» від Мегмеда ІV на підтвердження його прав щодо володіння Правобережною Україною у статусі османського підданого. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру. Турецький султан також особисто вручив П. Дорошенку золоті булаву і кафтан. Турецький одяг вручили і тридцяти козацьким старшинам [81, с.135].

Вузькоегоїстична політика Порти не могла не позначитися на настроях П. Дорошенка. Гетьман дедалі більше розчаровувався у діях стамбульського двору. Не випадково він погодився на переговори з Польщею [71, с.59], а також розпочав діалог з Москвою, що тривав протягом другої половини 1673 р. Гетьман погоджувався прийняти підданство Росії лише за певних умов: а) затвердження в Україні лише одного гетьмана; б) збереження козацьких вольностей, на яких цар повинен присягнути; в) встановлення кордону між Україною і Річчю Посполитою; г) виведення з Києва московської залоги; д) надіслання на допомогу Україні великої армії для боротьби з турками; е) дозволу на створення 40-тисячного війська найманих козаків тощо [45, с.331].

Оскільки вони не були прийняті, в кінці листопада цар наказав воєводі Г. Ромодановському і гетьману Лівобережної України І. Самойловичу розпочати наступ проти П. Дорошенка. До початку березня 1674 р. російські війська і лівобережні полки захопили основні міста Правобережжя. П. Дорошенко з кількома тисячами козаків укрився в Чигирині. 17 березня на раді в Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом «обох сторін Дніпра».

Однак тріумф московської політики виявився нетривалим. У липні на Правобережну Україну прибула очолювана султаном турецько-татарська армія, сіючи там страшну розруху і смерть. Українсько-російські війська зняли облогу Чигирина і спішно відійшли за Дніпро [59, с.98].

Скориставшись різким ослабленням держави П. Дорошенка, польський коронний гетьман Я. Собеський розпочав наступ на Брацлавщину і до середини листопада зайняв всю її територію. Щоб схилити на свій бік гетьмана, він направив до нього в грудні посольство львівського єпископа Й. Шумлянського, гарантуючи визнання козацьких прав і привілеїв [53, с.206]. Однак П. Дорошенко, незважаючи на своє катастрофічне становище, продовжував обстоювати насамперед інтереси Української держави. В ході переговорів він домагався від польського уряду визнання автономії козацької України (включаючи Лівобережжя) в складі Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору. Я. Собеський відмовився прийняти пропозиції української сторони. [23, с.311].

На осінь 1675 р. становище П. Дорошенка стало критичним. Його залишали сердюцькі полки і найближчі соратники, друзі й родичі. Важкою втратою для П. Дорошенка стала смерть не лише найближчого порадника, але й друга Й. Тукальського [24, с.347]. Фактично його влада поширювалася лише на Чигиринщину, Черкащину й Корсуньщину. Погіршали стосунки з кримськими мурзами. Надходили тривожні відомості про військові приготування І. Самойловича і Г. Ромодановського для нового походу проти нього [37, с.95].

Шукаючи вихід з ситуації, гетьман вирішив скласти присягу на вірність цареві, але не перед І. Самойловичем і російськими воєводами, а перед представником Запорозької Січі кошовим І. Сірком, який тепер активно підтримував П. Дорошенка. Згідно з домовленістю 7 жовтня до столиці козацької України прибув І. Сірко [36, с.439]. Через два дні гетьман разом з козаками і мешканцями Чигирина у соборній церкві присягнув на Євангелії про відмову під турецької протекції і вірність Олексію Михайловичу. При ньому він передав запорожцям частину клейнодів і засвідчив готовність здати гетьманство І Сірку, але кошовий не наважився взяти на себе цю владу. Було вирішено, що П. Дорошенку і надалі називатися гетьманом («до указу великого государя») [73, с.82]. Однак, Російський уряд визнав недійсною чигиринську присягу і вимагав прибути для віддання присяги в табір Г. Ромодановського та І. Самойловича. Відмовився він і визнати за П. Дорошенком гетьманство над Правобережжям, проголошуючи гетьманом козацької України І. Самойловича [72, с.175].

19 липня Москва висунула П. Дорошенку ультиматум: якщо не прибуде до Г. Ромодановського та І. Самойловича для принесення присяги, то проти нього розпочнуться воєнні дії. 30 липня лівобережному гетьману дано вказівку підготувати полки до наступу на Чигирин. Капітуляція П. Дорошенка була вже лише справою часу. Очевидно, 19 вересня П. Дорошенко присягнув на вірність Росії. Так завершилася політична кар'єра одного з найвизначніших державних діячів України козацької епохи, її великого патріота, невтомного борця за незалежність і територіальну цілісність Української держави [59, с.99]. Ліквідація Правобережного гетьманства, що збіглася в часі з відреченням від влади П. Дорошенка, ознаменувала поразку революції 1648-1676 рр. [61, с.328].

Отже, П. Дорошенко усвідомлював необхідність мати союзника в протистоянні Війська Запорозького Речі Посполитій і Московській державі, тому він зважився зав'язати тісні відносини з Портою. Демагогічно трактуючи курс гетьмана на зближення з Туреччиною як зраду національних інтересів українського народу, використовуючи закорінену у свідомості українців упередженість до турків як гнобителів християнських народів, опоненти гетьмана спричинили розкол серед правобережного козацтва, частина якого пішла за Польщею, а частина - за Москвою. З іншого боку, союз П. Дорошенка з Туреччиною різко ускладнив його відносини з цими державами. Не допоміг він і припинити татарські набіги, лише зменшив їхню кількість і послабив інтенсивність. Усе це підточувало політичні позиції П. Дорошенка, підупадала його популярність у народі. Великої шкоди Україні завдала польсько-турецька війна, яка «оголила» справжні наміри Туреччини стосовно України.

В результаті цього П. Дорошенко змушений був зректися гетьманства і, по суті, капітулювати перед Москвою. Проте незаперечно, що коли відстояти українські національні інтереси у відносинах із Московською державою і Річчю Посполитою було неможливо, рішуче зближення П. Дорошенка і його Війська Запорозького з Османською імперією, укладення з нею воєнно-політичного союзу, що знаменувала відповідна ухвала ради, було виправданим кроком.

ВИСНОВКИ

У добу раннього Нового часу вітчизняної історії, тобто протягом XV -XVIII ст., на історичний поступ України надзвичайно великий вплив чинила Османська імперія та її васали, головним серед яких було Кримське ханство. Разом з тим не є таємницею та обставина, що впродовж довгих століть козацтво торувало собі шлях до Чорного та Азовського морів, а у відносинах зі Стамбулом та Бахчисараєм у нього були різні періоди співіснування - від військового протистояння до політичної залежності та миру. Особливо важливими дані відносини стали у період Національної революції ХVІІ ст.

Доречно наголосити, що перші контакти українських гетьманів з Туреччиною були досить «скромними» і остання воліла брати участь у подіях через свого васала кримського хана, який діяв в інтересах Стамбула. Водночас, за широкомасштабністю кримськотатарської допомоги стояли військово-політичні інтереси Туреччини та Криму, які Б. Хмельницький вміло використав для національно-визвольної боротьби українського народу проти польського поневолення та відродження української державності.

Воєнні дії протягом 1648-1657 рр. засвідчують, що союз 1648 р. між Україною і Кримом мав величезне значення для долі українського народу. Надана військова допомога з боку кримськотатарського війська дозволила створити умови, для переростання повстання Б. Хмельницького у визвольну війну всього народу, а також забезпечити її переможний хід. Про вагомість кримськотатарського війська у складі української армії свідчить той факт, що Б. Хмельницький не розпочинав без нього жодної битви.

Аналіз українсько-кримсько-татарських відносин протягом 1648-1657 рр. спростовує думку про зрадливість, невірність кримського хана як союзника, що широко розтиражована в українській історіографії.

Після смерті Б. Хмельницького поліцентризм політичної влади, що започатковується вже за гетьманування І. Виговського, відповідно породив і поліцентризм зовнішньої політики. Кожне з державних утворень - Лівобережна і Правобережна Гетьманщини та Запорожжя - розробляло власний зовнішньополітичний курс і формувало свою дипломатичну службу, що різко послаблювало міжнародне становище Української держави загалом і створювало для урядів інших країн оптимальні можливості використовувати таку ситуацію у своїх зовнішньополітичних інтересах. Друга прикметна риса зовнішньої політики полягала у відсутності координації між діями згаданих державних утворень на міжнародній арені. Оскільки погіршення геополітичного становища Української держави та послаблення її ролі у сфері міжнародних відносин не давали змоги гетьманським урядам виступати ініціаторами створення коаліцій (як це мало місце за гетьманування Б. Хмельницького), то основні їхні зусилля спрямовуються на зіштовхування інтересів Речі Посполитої, Росії, Криму й Порти та використання суперечностей між ними. Основним завданням зовнішньої політики став постійний пошук оптимального варіанта протекції.

Найбільш повно потенціал турецької протекції після Богдана Великого реалізував П. Дорошенко, який не бачив іншого вибору після поділу України за Андрусівським перемир'ям. У свою чергу прийняття турецької протекції викликало гострий резонанс в претендентів на українські землі (Річ Посполита, Московське царство, Кримське ханство). Річ Посполита розпочинає військові дії на теренах Правобережного гетьманства, що стало викликом для Османської імперії, яка в 1672 р. вступає у війну. В результаті воєнних дій остання здобуває перемогу і укладає з Польщею Бучацький договір, в якому вперше у міжнародному договорі згадується «Українська держава». Однак Порта не збиралася виконувати умов протекції, що призвело до переорієнтації П Дорошенка на Москву, яка не бажаючи бачити посилення Гетьманщини поступово усуває П. Дорошенка від влади у 1676 р.

Отже, у цей переломний і водночас трагічний період української історії в черговий раз виявилася традиційна політика Туреччини і Кримського ханства щодо України. Це, по-перше, намагання зберігати постійну присутність у козацькій Україні. По-друге, чергові спроби, зіштовхуючи інтереси Москви і Речі Посполитої й не даючи жодному з противників отримати остаточну перемогу, посилити свій вплив у цьому регіоні. Головною метою цієї політики було нав'язування українському урядові своєї політики.

Таким чином, на території України в період Національної революцій ХVІІ ст. зійшлися інтереси низки держав. Туреччина, Кримське ханство, Річ Посполита та Росія намагалися використати воєнні дії в краї у власних інтересах з метою контролю над ним. Трагедією для України виявилося те, що ні одна зі сторін не бачила її незалежною державою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛЕТЕРАТУРИ

Джерела

1. Архив Юго-Западной России, изданный Временной комиссиею для разбора древних актов состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-губернаторе. - К.: Тип. Императорского Университета Св. Владимира, 1914. - Ч. ІІІ. Т. ІV. Акты, относящиеся к эпохе Богдана Хмельницкого. - 1100 с.

2. Історія України від найдавніших часів до сьогодення: збірник документів і матеріалів / За ред. А. П. Коцура, Н. В. Терес. - К.-Чернівці: Книги - ХХІ, 2008. - 1100 с.

3. Історія України: джерельний літопис / За ред. В. І. Червінського та М. І. Обушного. - К.: ДП «Дирекція ФВД», 2008. - 800 с.

4. Літопис Грабянки / Упоряд. та пер. В. Крекотень, В. Шевчук, Р. Іванченко // Збірник козацьких літописів. - К.: Дніпро, 2006. - 976 с.

5. Літопис Самійла Величка / Упоряд. та пер. В. Крекотень, В. Шевчук, Р. Іванченко // Збірник козацьких літописів. - К.: Дніпро, 2006. - 976 с.

6. Літопис Самовидця / За ред. А. Д. Скаби, І. О. Гуржія, В. А. Дядиченко. - К.: Наук. думка, 1971. - 175 с.

7. Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В. А. Смолія. - К.: ВД «Альтернативи», 2001. - 736 с.

8. Хрестоматія з історії України: для студентів / Укл. Б. І. Білик, Л. В. Дячук, Л. С. Калакура та ін. - К.: ІСДО, 1993. - 376 с.

9. Хрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. З найдавніших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст.: посібник для вчителів / За ред. І. О. Гуржія. - К.: Рад. шк., 1959. - 748 с.

Наукова література

10. Антонович В. Б. Исторические деятели Юго - Западной России в биографиях и портретах / В. Б. Антонович, В. А. Бец; Під ред. В. М. Рички, В. А. Смолія // Укр. іст. журн. - 1991. - № 3. - С. 120-137.

11. Антонович В. Б. Исторические деятели Юго - Западной России в биографиях и портретах / В. Б. Антонович, В. А. Бец; Під ред. В. М. Рички, В. А. Смолія // Укр. іст. журн. - 1991. - № 5. - С. 143-153.

12. Антонович В. Б. Исторические деятели Юго - Западной России в биографиях и портретах / В. Б. Антонович, В. А. Бец; Під ред. В. М. Рички, В. А. Смолія // Укр. іст. журн. - 1991. - № 7. - С. 131-143.

13. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні / В. Б. Антонович; Під ред. І. Б. Гирича. - К: Дніпро, 1991. - 238 с.

14. Апанович О. М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70-і рр. ХVІІ ст. / О. М. Апанович. - К.: Вид-во АН Української РСР, 1961. - 299 с.

15. Аркас М. Історія України-Русі / Микола Аркас. - СПб.: Общественная польза, 1908. - 340 с.

16. Борисенко В. Українська держава у другій половині ХVІІ ст. / В. Борисенко // Київська старовина. - 1994. - № 5. - С. 5-7.

17. Брехуненко В. Богдан Хмельницький / Віктор Брехуненко. - К.: ПП Наталія Брехуненко, 2007. - 74 с.

18. Брехуненко В. А. Витоки кримської політики Богдана Хмельницького / В. А. Брехуненко // Укр. іст. журн. - 1995. - № 4. - С. 87-91.

19. Буцинский П. Н. О Богдане Хмельницком / П. Н. Буцинский. - Х.: Тип. М. Зильберберга, 1882. - 247 с.

20. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети / Під ред. В. А. Смолія. - К.: Варта, 1994. - 560 с.

21. Газін В. Гетьман Павло Тетеря: соціально-політичний портрет / Володимир Газін. - Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2007. - 196 с.

22. Газін В. В. Крим - Україна: політичні стосунки періоду гетьманування Павла Тетері (1663-1665 рр.) / В. В. Газін // Укр. іст. журн. - 2001. - № 1. - С. 62-73.

23. Голобуцький В. Запорозьке козацтво / В. Голобуцький. - К.: Вищ. шк., 1994. - 539 с.

24. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. - К.: Жовтень, 1990. - 524 с.

25. Грушевський М. С. Історія України-Руси. В одинадцяти томах дванадцяти книгах / Михайло Грушевський. - К.: Наук. думка, 1993. - Т. ІХ-І. (1650-1654). - 880 с.

26. Грушевський М. Очерк истории украинского народа. - изд. второе дополненное / Мих. Грушевський. - СПб.: Тип. «Общественная польза», 1906. - 512 с.

27. Гуржій О. І. Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині ХVІІІ ст. (1654-1657) / О. І. Гуржій // Укр. іст. журн. - 1992. - № 10-11. - С. 13-23.

28. Дещинський Л. Є. Міжнародні відносини України: історія і сучасність: Ч 1. Навчальний посібник / Л. Є. Дещинський, А. В. Панюк. - Львів: Бескид Біт, 2002. - 224 с.

29. Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького: історико-документальна оповідь / Юрій Джеджула. - К.: Молодь, 1995. -224 с.

30. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльності / Д. Дорошенко. - Нью-Йорк, 1985. - 712 с.

31. Дорошенко Д. Нарис історії України / Д. Дорошенко. - Львів: Світ, 1991. - 576 с.

32. Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина / Василь Дубровський // Український історик. - 1975. - № 3-4. - С. 22-27.

33. Жуковський А. Нарис історії України / А. Жуковський, О. Субтельний. - Львів: Вид-во НТШ, 1991. - 230 с.

34. Івангородський К. Військово-політичне співробітництво України-гетьманщини та кримського Ханства в другій половині XVII - на початку XVIII ст. / К. Івангородський // Гуржіївські історичні читання: зб. наук. пр. - 2009. - Вип. 3. - С. 189-196.

35. Історія України: нове бачення. У 2 т. / Під ред. В. А. Смолія. - К.: Україна, 1995. - Т. 1. - 350 с.

36. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах / Під ред. В. А. Смолія. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - Т. І. - 800 с.

37. Історія Української РСР / Під ред. Г. Я. Сергієнка. - К.: Наук. думка, 1979. - Т. 2. - 615 с.

38. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький / Януш Качмарчик; перекл. з польської І. Сварник. - Перемишль-Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1996. - 328 с.

39. Козацькі січі (нариси з історії українського козацтва XVI-XIX ст.) / Відп. ред. В. Смолій. - К.: Запоріжжя, 1998. - 252 с.

40. Костомаров М. Історія України в життєписах визначніших діячів / Микола Костомаров. - К.: Україна, 1991. - 444 с.

41. Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини / В. В. Кривошея. - К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. - 452 с.

42. Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині ХVІІ - на початку ХVІІІ століття. Статті і матеріали / М. Крикун. - К.: Критика, 2006. - 471 с.

43. Литвин В. М. Історія України: навч. посіб. / В. М. Литвин, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко. - К.: Знання, 2008. - 957 с.

44. Львовь Л. Отношения между Запорожьем и Кримом / Л. Львовь. - Одесса: Типография штаба округа, 1895. - 60 с.

45. Маркевич М. Історія Малоросії / М. Маркевич. - К.: Ін Юре, 2003. - 663 с.

46. Матях В. Вплив визвольної війни на суспільну свідомість українського етносу (у пошуках нових підходів до вивчення історичних реалій) / Валентина Матях // Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття: політика, ідеологія, військове мистецтво: збірник статей. - К.: Ґенеза, 1998. - С. 207-223.

47. Мельник Л. Г. Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.) / Л. Г. Мельник. - К.: «Освіта», 1995. - 192 с.

48. Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський / Юрій Мицик. - К.: «КМ Академія», 2004. - 83 с.

49. Мицик Ю. А. Історія України: навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. - К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. - 404 с.

50. Мицик Ю. Козацька держава очима поляка / Ю. Мицик // Київська старовина. - 1993. - № 4. - С. 2-11.

51. Нагірняк А. Я. Богдан Хмельницький - видатний стратег і полководець / А. Я. Нагірняк // Військово-науковий вісник Львівського інституту Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. - Львів, 2009. - Вип. 11. - С. 139-149.

52. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - 2-е вид / Н. Полонська-Василенко. - К.: Либідь,1993. - Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - 608 с.

53. Реєнт О. П. Усі гетьмани України / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. - Харків: Фоліо, 2008. - 415 с.

54. Сергійчук В. І. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво у міжнародних відносинах ХVІ - середини ХVІІ ст. / В. І. Сергійчук. - К.: Україна, 1991. - 265 с.

55. Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації / Франк Сисин // Укр. іст. журн. - 1995. - № 4. - С. 67-76.

56. Смолій В. Богдан Хмельницький: особистість в контексті епохи / В. Смолій // Укр. іст. журн. - 1995. - № 4. - С. 3-14.

57. Смолій В. А. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. - 2-ге, видання, доповнене, перероблене / В. А. Смолій, В. С. Степанков. - К.: Либідь, 1995. - 624 с.

58. Смолій В. А. Богдан Хмельницький. Хроніки життя та діяльності / В. А. Смолій, В. С. Степанков. - К.: Наук. думка, 1994. - 264 с.

59. Смолій В. А. Гетьман Петро Дорошенко / В. А.Смолій, В. С. Степанков // Укр. іст. журн. - 1992. - № 7-8. - С. 84-103.

60. Смолій В. Національно-визвольна війна в контексті українського державотворення / Валерій Смолій // Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття: політика, ідеологія, військове мистецтво: збірник статей. - К.: Ґенеза, 1998. - С. 9-25.

61. Смолій В. А. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648-1676 рр.) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. - К.: ВД «Альтернативи», 1999. - 352 с.

62. Смолій В. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648-1676 рр.) / Валерій Смолій, Валерій Степанков. - К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2009. - 447 с.

63. Сокирко О. Сердюцька піхота українських гетьманів / О. Сокирко // Київська старовина. - 1999. - № 6. - С. 49-63.

64. Степанков В. С. Боротьба П. Дорошенка за зміцнення правобережного гетьманства. Підгаєцька кампанія та її провал (серпень 1665-жовтень 1666 років) / В. С. Степанков // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: іст. науки. - Кам'янець-Подільський: Кам.-Поділ. держ. пед. ун-т, 2000. - Т. 4. (6). - 324 с.