Роль турецького чинника в Українській національній революції ХVІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ ДОСЛІДЖЕННЯ

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ГЕТЬМАНУВАННЯ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ ПОРТИ НА ВИРІШЕННЯ

УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ НАПРИКІНЦІ 50-Х - У 60-Х РР

РОЗДІЛ 4. УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ СОЮЗ П. ДОРОШЕНКА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛЕТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності, культурне відродження, піднесення національної самосвідомості нашого народу ставлять перед вітчизняним дослідником завдання детального вивчення проблем, пов'язаних з розумінням процесу формування української державності.

Період історії Гетьманщини, як і раніше, містить безліч «білих плям», ще не заповнених історіографією. Середина XVII ст., що включала велику кількість політичних криз, безкінечну чехарду гетьманів, розкол України, потребують глибокого й багатостороннього вивчення. Останнє десятиліття позначилось проривом у дослідженні окремих тем, розгорілися дискусії, з'явилися нові публікації документів і ґрунтовні праці науковців.

На кого орієнтуватися, в якому напрямі рухатися - на Захід чи Схід, а, можливо, йти своїм шляхом? Це питання, на нашу думку, є чи не найголовнішим із тих, які мають ставити перед собою більшість свідомих представників сучасного українського політикуму. Однак, як кажуть, все нове є добре забутим старим. Подібна проблема хвилювала й провідників національної держави більш ніж три століття тому - в другій половині XVII ст. Ось чому наразі одним з найважливіших залишається питання впливу зовнішнього чинника на розвиток Гетьманщини і роль в цьому сенсі сусідів України, зокрема Туреччини та Криму. При цьому одразу необхідно зазначити, що Крим найчастіше діяв в інтересах Туреччини, васалом якої він був, і активізація татар була спричинена значним посиленням турецького тиску на Європу. З огляду на це, актуальним, на нашу думку, видається питання українсько-турецьких відносин в період Національної революції ХVІІ ст.

Мета роботи дослідити роль турецького чинника в Українській національній революції ХVІІ ст. та з'ясувати наслідки спроб українських гетьманів проводити протурецьку зовнішню політику.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

– здійснити аналіз наукової літератури та охарактеризувати джерельну базу дослідження;

– відтворити розвиток українсько-турецьких відносин в період гетьманування Б. Хмельницького;

– проаналізувати вплив турецького чинника на зміни військово-політичної ситуації в Україні наприкінці 40-х - у 60-х рр.;

– розкрити передумови укладення українсько-турецького союзу 1669 р., його суть та наслідки.

Об'єктом дослідження виступає міжнародна політика Української держави від створення і до її руйнації.

Предметом - українсько-турецькі відносини періоду Національної революції ХVІІ ст.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1648 р. до 1676 р. Нижня хронологічна межа пов'язана з початком революції в 1648 р., верхня межа - підписанням мирного договору між Польщею і Туреччиною, за яким остання зберегла за собою Поділля і частину Правобережної України.

Географічні межі дослідження охоплюють територію козацької України в складі Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств.

Методологія та методи дослідження. Методологічною основою стали принципи історизму, діалектики та наукової об'єктивності. Для їх реалізації використані проблемно-хронологічний, порівняно-історичний, структурно-логічний, системний методи. Використання обраного інструментарію сприяло глибокому розкриттю даної проблеми, науковому трактуванню багатьох маловивчених питань.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання одержаних результатів, сформульованих висновків і положень у навчальному процесі загальноосвітніх закладів та при на написанні навчальних посібників і узагальнюючих праць.

Структура роботи. Робота структурно складається з вступу, 4-х розділів основного тексту, висновків і списку використаних джерел і літератури. Обсяг основного тексту роботи складає 77 сторінок, а всього зі списком використаних джерел і літератури загальною кількістю 84 позиції, - 85 сторінок.

РОЗДІЛ 1.

ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ ДОСЛІДЖЕННЯ

український турецький союз чинник

Розгляд даної теми ми почнемо з короткого аналізу історіографії проблеми та джерельної бази, яка була нами опрацьована при роботі над дослідженням. На нашу думку, всю історіографію доречно розділити на три великі блоки. До першого - увійшли дослідження істориків дореволюційного часу. Другим блоком є наукові студії радянських дослідників. І заключним блоком виступає науковий доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії після розпаду СРСР.

В українській історіографії, починаючи з кінця XVIII і фактично до кінця XIX ст., домінувала загальна зацікавленість козацькою добою української історії, а отже і Хмельниччиною як апогеєм козацької звитяги.

Одним з перших проблемами українсько-турецьких відносин почав займатися основоположник народницького напрямку в українській історіографії, фундатор Кирило-Мефодіївського братства М. Костомаров. Увівши до наукового обігу величезний джерельний матеріал, він присвятив подіям кінця 40-х - першої половини 70-х рр. XVII ст. низку своїх праць, в яких, акцентуючись переважно на політичних аспектах, обґрунтував масовий характер боротьби й провідну роль у ній козацтва. Першою спробою висвітлити українсько-турецькі відносини стала праця видатного українського історика «Богдан Хмельницкий - данник Оттоманской Порты» [40]. У ній, зокрема, зазначається, що Б. Хмельницький: «был на самом деле данником Оттоманской Порты и не переставал считать себя таким и после Переяславского договора…» [40]. Водночас учений підкреслював, що наступники Б. Хмельницького намагалися продовжити його політику щодо Туреччини: «Бруховецкие, Дорошенки, Орлики и другие, со второстепенным значением, преследуя идею самобытности Украины под верховною властью Оттоманской Порты, не действовали в разрез с политикою Богдана Хмельницкого, - напротив, думали только следовать по указанному им кривому пути, а Юрий Хмельницкий, пожалованный от султана званием князя Малороссийской Украины, был не «сын, недостойный славного родителя», во вполне был его достоин, как и Богдан оставил для Малороссии достойного себе сына» [40].

В українській історіографії ХІХ ст. проблеми національно-визвольної війни українського народу на чолі з Б. Хмельницьким і його наступниками особливе місце посідає наукова спадщина В. Антоновича, фундатора київської школи істориків, діяльність якого підготувала ґрунт для розвитку сучасної української історичної науки. У процесі підготовки дипломної роботи ми ознайомилися з низкою історичних нарисів про українських гетьманів, зокрема, їх відносини із Туреччиною, які підготували В. Антонович та В. Бец [10-12].

Започаткований ще на рубежі XIX - XX ст. працями М. Грушевського поворот в історіографії щодо визначення комплексу проблем визвольної боротьби українців в середині XVII ст. вже до кінця 30-х рр. приніс вельми помітні результати. Оцінюючи епоху Хмельницького у своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» [25] як «велику народну війну», називаючи її «найбільшою революцією» в українській історії, він спробував комплексно дослідити причини, розглядав її важливою складовою європейського революційного руху XVI - XVIII ст. Визнаючи, що «козацька Україна у 1648-1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою», вчений, приділив багато уваги висвітленню відносин держави із сусідніми країнами, у тому числі й Портою.

У праці «Ілюстрована історія України» [24] історик високо оцінював діяльність і значення П. Дорошенка, вказуючи, що він: «Був чоловік великого духу, душею і тілом відданий визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне й нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і здобути їй повну свободу і автономію». Разом з тим Грушевський в «Очерке истории украинского народа» [26] зі співчуттям писав про трагічну долю П. Дорошенка, наголошуючи на тому, що: він був справжнім героєм тогочасності, який викликає трагізмом свого становища і силою духу глибокий інтерес і співчуття.

М. Аркас в своїй праці «Історія України-Русі» [15] розповідає про походження і політичну кар'єру гетьманів. Далі він акцентував увагу на укладенні Андрусівського договору та позиції П. Дорошенка щодо угоди. Автор пише, що задля здобуття незалежності для України гетьман іде на союз з Портою і називає його «підлеглим Туреччини».

У 30-х рр. було видано велику синтетичну працю Д. Дорошенка «Нарис історії України» [31]. Даний доробок й понині залишається одним із найкращих підручників з історії українського народу. У ньому приділено велику увагу визвольній боротьбі та подальшій еволюції національного державного організму.

У дослідженні «Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльності» [30] автор зазначив, що за умов, коли Україну намагалися розірвати дві сусідні держави - Росія та Польща, досягнути об'єднання українських земель та здобуття незалежності можна було лише опираючись на допомогу третьої держави, якою на той час була Османська імперія.

Відома дослідниця Н. Полонська-Василенко в першому томі двотомної «Історії України» [52] відзначала, що «турецька карта» розігрувалася українськими гетьманами лише з метою протиставлення загарбницьким намірам Москви і Польщі.

Зазначимо, однак, що успіхи у висвітленні даної теми були досягнуті або до кінця 20-х рр., або за межами радянської України, на теренах якої вже незабаром історіографічний процес набув дещо іншого спрямування. Починаючи з кінця 20-х рр., посилюється тиск ідеологічних факторів на розвиток історичної науки.

Наступна група наукової літератури представлена дослідженнями радянських істориків. Однак, більшість праць є надзвичайно заідеологізованими, що не дозволяло дослідникам зробити об'єктивні висновки.

У радянській історіографії мали місце спроби дослідити співвідношення національно-визвольного і соціального аспектів; спостерігалось прагнення розкрити характер соціально-економічної політики уряду Б. Хмельницького. Чимало уваги приділялося з'ясуванню ролі гетьмана у розвитку визвольної боротьби, піднімалася проблема державного будівництва в Україні у середині XVII ст.; приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло». Разом із тим, у працях даного періоду з'явилися теоретичні положення, які почали домінувати у вивченні цієї проблеми. Йшлося про роль Росії щодо України. Визвольна війна стала кваліфікуватися виключно як боротьба українців за об'єднання з «великим братнім єдинокровним народом»; приєднання України до Росії розглядалося як закономірний наслідок історичного розвитку України, волевиявлення споконвічних прагнень українського народу; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648-1654 рр. (від часу оволодіння повстанцями Запорозькою Січчю до Переяславської ради); підкреслювався «народний» характер останньої; Б. Хмельницький виступав виразником і поборником прагнень українського народу до «возз'єднання».

У другій половині 60-х рр. ХХ ст. окремі історики наважилися стати на шлях перегляду постулатів офіційної доктрини «Визвольної війни і возз'єднання України з Росією». Зокрема, О. Апанович [14] звернула увагу на несумісність самодержавних і демократичних принципів організації політичного життя козацької України і Росії, що, на її переконання, і стало причиною ліквідації російським урядом української автономії. Історик проаналізувала українсько-турецько-татарські відносини середини ХVІІ ст. В оцінці дослідниці, ці відносини носили протиборчий характер, з постійною «зрадою» південних союзників.

В. Голобуцький в монографії «Запорозьке козацтво» [23] характеризує зовнішньополітичну діяльність П. Дорошенка, як політику лавірування і наголошує на тому, що під час свого правління гетьман доклав усіх зусиль, щоб об'єднати Україну шляхом використання протиріч між Росією, Польщею і Туреччиною. Також автор підкреслює, що до прийняття турецького протекторату П. Дорошенка штовхнуло укладення Андрусівського перемир'я між Росією та Польщею.

Надзвичайно цікавим, з огляду на тогочасні реалії, видається дослідження В. Дубровського «Богдан Хмельницький і Туреччина» [32], в якому подано коротку характеристику відносин Б. Хмельницького зі Стамбулом і зазначено, що гетьман об'єктивно оцінюючи реалії геополітичного становища України не мав іншого виходу, як йти на союзництво з турками.

Однак, нові підходи було відхилено офіційною історіографією, а більшість авторів, які їх розробили, зазнала переслідувань у своїй професійній діяльності.

Атмосфера вільного творчого пошуку, що запанувала в Україні з розвалом тоталітарної системи, стала запорукою значного прориву в дослідженні багатьох аспектів української історії раннього нового часу, зокрема, Національно-визвольної революції середини ХVІІ ст. Так, знайшло своє відображення формування та «спрямованість політичної культури» козацького стану О. Гуржій [27]. Вперше було здійснено спробу провести порівняльний аналіз української козацької спільноти з російським козацтвом та іншими європейськими аналогами В. Брехуненко [17], порушено важливу теоретичну проблему впливу Великого Кордону на становлення козацтва, розвиток українського етносу В. Брехуненко [18], І. Стороженко [67].

Доречно наголосити, що надзвичайно велика увага була приділена періоду державницької діяльності Б. Хмельницького. Помітно активізувалася робота у сфері дослідження зовнішньополітичних аспектів існування Української козацької держави, зокрема, характеру міжнародних відносин та їх впливу на внутрішню і зовнішню політику українського народу. Серед них особливу увагу заслуговують дослідження Ю. Джеджули [29], Я. Качмарчика [38], А. Нагірняка [51], Ф. Сисина [55], В. Смолія, В. Степенкова [56-62, 64, 65], І. Стороженко [66] та інших.

На нашу думку, чи не найповніше проблему Української національно-визвольної революції ХVІІ ст. розкрили у низці своїх праць академіки НАН України В. Смолій і УАІН В. Степанков [56-62, 64, 65]. Зокрема, авторитетні сучасні вчені зосередили свою увагу на проблемі періодизації революції, її основних етапах, причинах та передумовах. Дослідники ґрунтовно дослідили біографію Богдана Великого і вказали на його непересічну роль у формуванні державної ідеї українського народу. Водночас, автори приділяють значну увагу зовнішній політиці українських урядів. Дослідники характеризують її як політику лавірування між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією задля здобуття незалежності для Української держави.

У монографіях «Українська національна революція XVII ст. (1648-1676рр.)» [61, 62] найбільш глибоко висвітлена зовнішня політика українських гетьманів та її вплив на становище Української держави. Тут акцентується увага на тому, що міжнародне становище України значно погіршилося внаслідок укладення між Росією і Польщею Андрусівського перемир'я.

Значна кількість праць присвячена відносинам з Оттоманською Портою періоду Руїни. Саме до таких досліджень ми віднесли наукові студії В. Борисенка [16], В. Газіна [21, 22], Л. Дещинського, А. Панюк [28], К. Івангородського [34], Ю. Мицика [48, 50], Т. Чухліба [69-76] та ін.

В. Борисенко в статті «Українська держава у другій половині ХVII ст.» [16] характеризує більшість українських гетьманів як патріотів, борців за об'єднання українських земель в одній державі та наголошує на тому, що вони прагнули відновити її незалежність. Дослідник пише, що задля досягнення цієї мети гетьмани намагалися заручитись підтримкою зовнішніх сил, однак ці дії не увінчались успіхом.

В. Газін [21, 22] подає власне бачення соціально-політичного портрета українського гетьмана ІІ. Тетері (1663-1665 рр.). Автор наголошує, що у вітчизняній історіографії до цього часу не отримала належного діяльність гетьмана, що створило серйозну лакуну в справі дослідження політичних процесів в Українській державі 60-х рр. XVII ст. Ті ж оцінки політики гетьмана, які присутні в наукових студіях, вирізняються своєю полярністю. У сприйнятті історика, геополітична ситуація була несприятливою для Української держави, внаслідок чого вона стала об'єктом військової та політичної експансії з боку сусідніх держав - Речі Посполитої, Московської держави та Кримського ханства. Кожна зі сторін намагалася поширити свою владу на козацьку Україну, витіснивши звідти суперників.

Саме ці обставини визначили напрямки й завдання внутрішньої та зовнішньої політики уряду П. Тетері. Основними з них стали: відновлення єдності держави й стабілізація в ній суспільно-політичної ситуації. Для їх досягнення гетьман намагався використовувати всі можливі методи як політичного, так і воєнного характеру.

Особливо вагомими виявилися здобутки в царині дослідження геополітичного становища козацької України, зовнішньої політики українського уряду, характеру відносин із Росією, Річчю Посполитою, Портою, Кримом, Швецією, Молдавією й іншими країнами В. Брехуненка [17, 18], та Т. Чухліба [69-76]. У роботах Т. Чухліба на основі багатого джерельного матеріалу із залученням досягнень вітчизняної та зарубіжної історичної науки розкривається міжнародно-політичний статус Української козацької держави у другій половині XVII - на початку XVIII ст. Через призму відносин гетьманських урядів із володарями Речі Посполитої, Московської держави, Османської та Австрійської імперій, Кримського ханства, Шведського королівства, Трансільванського, Молдавського князівств та інших країн висвітлюються головні напрями тогочасної вітчизняної зовнішньої політики.

Доцільно окремо виділити доробок російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої [80], яка показала Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Тетерю видатними державними діячами, що прагнули реалізувати українську державну ідею, обстояти національні інтереси на міжнародній арені, не ідеалізувала політику Москви щодо України, не залишила непоміченими складності й суперечності українсько-російських відносин, з'ясувала причини посилення руйнівних процесів у козацькій Україні, розкрила складний характер взаємин різних старшинських угруповань, довела негативну роль охлократичних настроїв у соціально-політичному житті Гетьманщини тощо.

Значна увага українсько-турецьким відносинам була приділена на сторінках узагальнюючих праць з історії Національно-визвольної боротьби.

Явним успіхом вітчизняної історіографії стало відродження дослідження процесу формування нової української політичної еліти. Зроблено першу успішну спробу виявити політико-культурні орієнтації козацької старшини на Крим та Османську імперію. Чималих успіхів досягнуто у з'ясуванні політичних поглядів як окремих представників елітарних кіл, так й існуючих угруповань І. Стороженко [67], О. Струкевич [68]. Історики підкреслили, що союз Б. Хмельницького з Кримським ханством, був пов'язаний у першу чергу, з намаганням протидіяти такому ж союзу Криму з поляками. А у військовому відношенні - ліквідації оперативно-стратегічної переваги польського війська над українським у кавалерії за рахунок залучення до участі у воєнних діях союзної кримськотатарської кінноти.

М. Крикун у збірнику статей та матеріалів «Між війною і радою» [42] найбільшу увагу приділяє Корсунській козацькій раді, яка відбулася в березні 1669 р. Дослідник наголошує на тому, що ця рада ознаменувала остаточний перехід частини України, яку контролювало Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Дорошенком, під протекторат Османської імперії.

Поза увагою вчених не залишився комплекс питань, пов'язаних із розвитком національної свідомості, становленням і еволюцією української державної ідеї B. Матях [46]. Зросла увага до висвітлення ролі конфесійного чинника у визвольних змаганнях українців, значущості православ'я й православної церкви, політики гетьманів у релігійному питанні. Зокрема і протидії духовенства прийняттю турецької протекції Ю. Мицик [49] тощо.

Водночас, Ю. Мицик у статті «Козацька держава очима поляка» [50] на основі аналізу великої кількості джерел та монографічних досліджень польського походження висвітлює польську точку зору на зовнішньополітичну діяльність українських гетьманів у турецькому векторі.

О. Реєнт та І. Коляда [53] характеризують П. Дорошенка, як політика, який проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності. У своїй державницькій діяльності втілював у реальність започатковану гетьманом Б. Хмельницьким політику полівасальної підлеглості Українського гетьманату для здобуття більшого суверенітету для козацької держави.

О. Сокирко у статті «Сердюцька піхота українських гетьманів» [63] зазначає, що сердюцькі полки з'явилися в далеко не найкращі для держави часи. Збираючись об'єднати під своєю булавою всі землі з козацьким устроєм, гетьмани були змушені постійно конфронтувати відразу з кількома країнами. Історик відзначив також, що П. Дорошенко використовував дані полки для розправи зі своїми конкурентами та під час польсько-турецької війни 1672р.

В. Шевчук [77] у монографії «Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI - XVII ст.» акцентує увагу на причинах і наслідках скликання Острозької комісії. Автор аналізує Підгаєцькі пакти і зазначає, що вони не вирішили державних суперечностей між Польщею і Україною, а тільки примусили П. Дорошенка схилитися на певний час перед королем.

А. Яковлєв у статті «Українсько-московські договори в XVII - XVIII віках» [79] зазначає, що внаслідок наступу українсько-московських військ на Правобережжя, Москві вдалося примусити турецько-татарську армію спустошити цю частину України. Це викликало ще більший спротив місцевого населення до П. Дорошенка.

У науково-публіцистичному виданні «Володарі гетьманської булави» [20] висловлюються міркування й оцінки, щодо політичної кар'єри українських гетьманів. Тут акцентується увага на міжнародному становищі козацької України до, під час та після гетьманування Б. Хмельницького. Йдеться про причини, хід та наслідки воєнних кампаній, прийняття турецького протекторату гетьманами.

Л. Дещинський та А. Панюк у праці «Міжнародні відносини України: Історія і сучасність» [28] вказують, що основою політики українських гетьманів було глибоке переконання у необхідній єдності та окремішності українського народу.

А. Жуковський та О. Субтельний у праці «Нарис історії України» [33] дають загальну характеристику міжнародного становища Української держави. Дослідники акцентують увагу на тому, що внаслідок укладення Андрусівського перемир'я поляками та росіянами П. Дорошенко виступив проти них і вирішив об'єднати всю Україну під верховною гетьманською владою. Вони зазначають, що з цією метою він вдався до допомоги турків.

Л. Мельник у монографії «Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.)» [47] зосереджує увагу на причинах та наслідках для України укладення Андрусівського перемир'я 1667 р. Дослідник вказує на причини і наслідки прийняття турецького протекторату та спробу налагодити відносини з Росією, які зазнали краху. Автор відносить П. Дорошенка до тієї української старшини, яка прагнула будувати незалежну державу.

Завершуючи огляд літератури з обраної проблеми, хочемо також зазначити важливе теоретико-методологічне значення фундаментальної праці групи сучасних учених України «Історія українського козацтва» [36].

Окрему групу літератури, що використана в нашому дослідженні, складає навчальна література, що має концептуальне, методологічне значення. Насамперед - це підручники і посібники таких відомих українських істориків і науковців як: В. Смолій [35], В. Сергієнко [37], В. Кривошея [41], В. Литвин, В. Мордвінцев, А. Слюсаренко [41], Н. Яковенко [78, 79] та ін. Зрозуміло, що переважна більшість цих праць охоплює весь період історії України, але в них вагоме місце займає Національно-визвольна революція середини ХVІІ століття і, зокрема, українсько-турецькі відносини.

Варто окремо наголосити на довідковій літературі [82-84], яка дала можливість з'ясувати зальні положення означеної теми.

Джерельну базу праці складає низка різноманітних за походженням, характером і змістом джерел. Основу джерельної бази дослідження склали документи опубліковані в «Архиве Юго-Западной России издаваемый комиссией для разбора древних актов состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе» [1]. Зокрема, відомості про переговори Б. Хмельницького з турецьким урядом про прийняття протекції.

Важливим джерелом у дослідженні проблеми стали козацькі літописи. Так, у «Літописі Грабянки» [4] Б. Хмельницький поєднує в собі риси реальної історичної особи та ідеального вождя. Граб'янка ставить йому в заслугу 2 речі: визволення з «лядської неволі» і приєднання України до Росії. В уста гетьмана автора вкладає багато промов. Посмертна характеристика Б. Хмельницького написана в дусі вихвалення традиційних чеснот. Г. Граб'янка - палкий прихильник союзу з Москвою і автономії України у складі Російської імперії. В залежності від того, як ставилися до цього союзу історичні особи, він наділяє їх позитивним чи негативними рисами. До «позитивних» героїв відносить В Золотаренка, Я. Сомка, І. Самойловича, Д. Многогрішного. Негативні - І. Виговський, І. Брюховецький, П. Дорошенко.

Граб'янка подає також нам інформацію, що у 1665 р., внаслідок допомоги татар П. Дорошенко стає гетьманом. Автор описує, що у 1669 р. П. Дорошенко відправив посольство до Стамбула; розповідає про польсько-турецьку війну 1672 р.

«Літопис Самійла Величка» [5] для нас цінний тим, що тут поміщенні Підгаєцькі пакти. В цьому літописі вперше згадано Корсунську раду 1669 р., на якій було прийнято турецьку протекцію. Літописець подає інформацію про польсько-турецьку війну 1672 р. та взяття Кам'янця-Подільського; про турецько-татарські безчинства на території України у 1674 р.

Поряд із двома попередніми «Літопис Самовидця» [6] - не менш вагомий, оскільки доносить до нас повідомлення, оповіді, найрізноманітнішу інформацію, що практично не збереглася в жодних інших письмових джерелах доби Козацької держави.

Літопис змальовує українське життя перед Національною революцією під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp., описує воєнно-політичні події визвольної війни, найважливіші битви на Жовтих Водах, під Корсунем, осмислює їх наслідки та окреслює послідовність наступних подій до 1676 p., тобто тих, які історична наука характеризує як Руїну. Йдеться і про вияви колонізаторської політики московського царизму в Україні.

Автор досить поміркований в оцінках Б. Хмельницького, хоч не приховує симпатій до славетного гетьмана, підкреслюючи його воєнний і дипломатичний хист, державницьку діяльність, широкий кругозір. Водночас він не замовчує деяких негативних рис: гонор, зарозумілість, союз з Кримом. Літописець позитивно оцінює Я. Сомка, І. Сірка, І. Мазепу, зате критично ставиться до пропольської орієнтації І. Виговського, спроб Ю. Хмельницького та П. Дорошенка заручитися підтримкою з боку Туреччини. Не укриваючи прихильності до московської протекції, автор негативно ставиться до політики царського уряду Олексія Михайловича, до боярського титулу гетьмана І. Брюховецького.

Автор, який був очевидцем багатьох подій, розповідає нам про прихід П. Дорошенка до влади в результаті боротьби з С. Опарою; про Підгаєцьку кампанію; про боротьбу П. Дорошенка з М. Ханенком та П. Суховієм, яка, як стверджує літописець, розпочалась внаслідок прийняття турецької протекції; про напад Речі Посполитої на Брацлавщину і, як наслідок польсько-турецьку війну 1672 р.; про турецько-татарське вторгнення у 1674 р., внаслідок зближення П. Дорошенка з російським царем; про присягу П. Дорошенка російському царю у 1676 р. і здачу гетьманських клейнодів.

Зауважимо, що ґрунтовне опрацювання мемуарної літератури дає змогу істотно доповнити (зокрема, з боку емоційного сприйняття подій сучасниками) дані інших джерел про перебіг революції, взаємозв'язок національної, конфесійної та соціальної боротьби, функціонування політичної системи козацької України, політику гетьманів, ставлення до революційних і державотворчих змагань українців правлячої еліти Речі Посполитої. Однак, через її велику суб'єктивність потрібно досить критично підходити до даного виду історичних джерел.

Для дослідження ми також залучили збірники документів «Історія України від найдавніших часів до сьогодення» [2], та «Історія України: джерельний літопис» [3], в яких зібрано цілий комплекс документів з історії Національної революції середини ХVІІ ст.

Певну цінність представляють документи, вміщені в «Хрестоматії з історії Української РСР. Т. 1. / За ред. І. О. Гуржія» [9], особливо тому, що повідомляють про переговори з Кримом та Туреччиною.

Наведений історіографічний огляд свідчить, що упродовж багатьох десятиліть проведена значна робота з вивчення історії України середини ХVІІ ст., зокрема проблеми Української революції й українсько-турецьких відносин, зокрема. Зусиллями учених, науковців і краєзнавців опрацьовано та введено до наукового обігу величезний фактичний матеріал, створено чималу джерельну базу, проаналізовано низку фактів і явищ, а також нагромаджено досвід їх систематизації та осмислення.

Таким чином, для вивчення обраної теми ми залучили значну кількість наукової літератури і вагоме число опублікованих джерел. Адже дана тематика протягом багатьох десятиліть ставала об'єктом наукового вивчення ряду зарубіжних і вітчизняних дослідників. Тому, обравши проблему українсько-турецьких відносин періоду національно-визвольної революції за тему наукової роботи, ми мали змогу спиратися на великий масив нагромадженого досвіду попередників. Але варто зауважити, що згадана наукова проблема ще до кінця не розкрита, що засвідчує про необхідність її ґрунтовного вивчення та наукового відтворення.

Весь комплекс літератури та джерельної бази на цьому етапі був достатнім, щоб з'ясувати суть і відтворити проблему за складеним планом.

РОЗДІЛ 2.

УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ГЕТЬМАНУВАННЯ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

На середину XVII ст. в різних сферах розвитку суспільства визріли гострі суперечності. Українська нація, що перебувала в складі Речі Посполитої, не мала в цій державі жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своєю власністю, правлячі кола Речі Посполитої не визнавали за українцями права на витворення навіть автономного державного утворення, не кажучи вже про право на незалежність [68, с.370-371].

Виразно окреслився також колоніальний характер польської політики в національно-релігійній сфері. Відбувалося закриття православних церков і монастирів й водночас будувалися католицькі храми, мало місце всіляке сприяння місіонерській діяльності католицьких орденів, зневажання релігійних почуттів православних та їх навернення (нерідко насильницьке) в уніатство чи католицизм. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів і всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні [55, с.67-68].

Причини революції визрівали і в сфері соціально-економічних відносин. Становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства - за своєю суттю фермерського. Саме суперечності між ним і наступаючим на південь і південний схід України фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на підневільній праці закріпаченого селянина, зумовили небачену гостроту соціальної боротьби у 1648 р. Цьому сприяли також різке посилення визиску селян і міщан шляхетських, королівських і церковних маєтків, швидке зростання панщини, закріпачення підданих, зловживання орендарів (переважно євреїв) тощо. Таким чином, мало місце переплетіння політичних, ідеологічних та соціально-економічних причин подій 1648 р.

Нова українська історія почалася зі спалаху, що перекраяв карту України, а заразом змінив усталений розклад політичних сил Центрально-Східної Європи, витворивши нову велетенську імперію - Росію, і підштовхнувши до краю прірви Річ Посполиту. Ним стало останнє, наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних матеріальних втрат. Історики називають його по-різному: Великою козацькою війною, Козацькою революцією, Визвольною війною, Національно-визвольною війною, Хмельниччиною. Кожна з цих назв по-своєму виправдана, бо відтворює той чи інший з «язиків полум'я», в якому Україна палала майже 40 років [79, с.201].

Національна революція спричинила різкі зміни і в такій важливій складовій діяльності українського соціуму, як міжнародні відносини. Вивершення на середину 1650 р. розбудови незалежної Української держави істотно змінило конфігурацію сил у Східній, Південно-Східній та Центральній Європі [62, с.271].

Водночас, без особливого перебільшення, можна твердити, що на 1948 р. Б. Хмельницький зумів акумулювати весь попередній досвід визвольної боротьби. У політичному мисленні майбутнього гетьмана тісно перепліталися прагматизм, схильність до переговорів та компромісів. Так гетьман чудово усвідомлював, що без сильного союзника українська держава приречена на загибель [56, с.4-5]. Серед союзників у боротьбі за незалежність Богдан Великий розглядав кілька держав. Серед них провідне місце займали Оттоманська Порта та Московське царство [18, с.87-88]. Варто зауважити, що турецький вектор зовнішніх відносин Б. Хмельницького відігравав провідну роль до середини 50-х рр. [39, с.12].

Розглядаючи Б. Хмельницького як гетьмана України, головнокомандуючого військами, варто особливо наголосити: він завжди виступав як полководець і стратег в одній особі. Він завжди бачив перед собою не лише конкретну військову операцію з притаманними їй методами і тактикою бойових дій, а розглядав її з точки зору перспектив і наслідків для країни та армії у цілому. Тому, Туреччина, як протидія Речі Посполитій та Московії була для Богдана вигідним союзником [51, с.142].

Варто зазначити, що відносини українських гетьманів з Стамбулом в основному відбувалися через Крим, який на той час був васалом турецького султана. Тому більшість українсько-кримських відносин ми будемо трактувати рівноціними або приближеними до відносин з Високою Портою, адже вони відбувалися лише за попередньої згоди останньої.

Враховуючи воєнну могутність Речі Посполитої, Б. Хмельницький включає до своєї воєнної доктрини питання створення антипольської коаліції держав. Керуючись цим, він, як тільки прибув на Запоріжжя (кінець 1647 р.), звернувся до турецького султана та Війська Донського за військовою допомогою [41, с.64]. Як показав В. Брехуненко у своїх дослідженнях донські козаки відмовили Б. Хмельницькому у допомозі і заборонили навіть добровольцям покидати Дон [77, с.269]. У той же час, замість допомоги, вони шкодили Б. Хмельницькому шляхом постійних нападів на Кримське ханство в періоди, коли кримськотатарське військо перебувало на Україні, надаючи повстанню допомоги, або на Запоріжжі, в готовності до такої допомоги [38, с.116].

Принагідно відзначимо, що добре допомагало Б. Хмельницькому знання суспільного ладу, придворних звичаїв та установ Оттоманської Порти, адже Богдан довгий час перебував у полоні у турків потрапивши туди під час Хотинської війни [17, с.9]. Доля закинула Б. Хмельницького до Константинополя, де, за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, він перебував у неволі в одного із старшин султанського флоту. Як згадував пізніше сам Б. Хмельницький, він терпів «два роки суворого ув'язнення». Є підстави твердити, що протягом цього часу він опанував основами турецької мови, знання якої пізніше не раз ставало йому в пригоді [57, с.51]. Водночас, великий дипломатичний такт гетьмана, його проникливість і знання особливостей турецької політики забезпечили протягом усієї війни нейтралітет Туреччини, що дало можливість зосередити головні зусилля на розв'язанні найважливішого завдання - визволення України від іноземного гніту і створення незалежної держави [53, с.88].

Власне Османська імперія разом зі своїм союзником і васалом Кримським ханством, опанувавши територію Причорномор'я, створила обставини, які три з половиною століття значною мірою впливали на розвиток подій в Україні. Постійні татарські напади, що стали однією з причин виникнення козацтва, відбувалися в умовах сильного і довготривалого контролю Високої Порти над Чорним морем [14, с.7].

Доцільно констатувати суперечливий характер відносини України з південним сусідом - Кримським ханством. Невиплата польським урядом традиційних упоминків, антитатарський військовий похід поляків восени 1647 р. сприяли політичному зближенню кримської еліти з керівництвом українських повстанців. У березні 1648 р. між ними укладається угода про військово-політичний союз, спрямований проти Речі Посполитої. Проводячи спільні антипольські воєнні кампанії, кримський уряд водночас намагався будь-що не допустити завоювання Україною незалежності, оскільки усвідомлював, що тим самим істотно послабляться позиції Криму в регіоні й унеможливиться проведення традиційних набігів в українські землі. Тому він повів політику збереження рівноваги сил в українсько-польській війні, що вело до взаємного виснаження потенційних противників, давало змогу впливати на їхню політику й використовувати її у власних інтересах [61, с.273]. Тому, у найгучнішому військово-політичному українсько-татарському союзі Б. Хмельницького з Іслам-Гіреєм ІІІ найяскравіше виявилися результати двох інтересів - татарського і українського [34, с.189].

Монархічна татарська династія Гіреїв хоча й активно допомагала правителям Козацької держави, але водночас виношувала плани не лише обмежити владу гетьманів Війська Запорозького, а й підкорити своїй владі всі українські землі [54, с.144].

На 1648 р. Османська імперія, яка вела воєнні дії з Венецією й Іраном, уникала загострення відносин із Річчю Посполитою, король якої Владислав IV із середини 40-х рр. спрямовував зусилля на створення антитурецької коаліції. Однак, зацікавлений у послабленні традиційного супротивника, турецький уряд підтримав визвольні змагання українців й зобов'язував васала імперії - кримського хана - надавати їм воєнну допомогу, при цьому рішуче протидіяв утвердженню Української держави як незалежної, настійно домагаючись від гетьмана прийняття протекції султана [62, с.273].

У 1647 р. Б. Хмельницький направляє посольство до султана, обіцяючи взамін припинити морські виправи козаків проти Туреччини [36, с.359-360]. Цей хід виявився вдалим, оскільки Ібрагім вирішив підтримати виступ козаків і, вочевидь, не без його згоди хан пішов на укладення у березні 1648 р. договору з Військом Запорозьким. Наприкінці травня і на початку вересня гетьман направляє посольства до Порти, щоб засвідчуючи готовність прийняти протекцію султана на умовах виплати данини, надіслання в'язнів на галери, надання Порті військової допомоги й передачі їй Кам'янця-Подільського. Новий султан Мегмед IV ухвалив чинність українсько-кримського договору, однак питання про протекцію не було поставлене на порядок денний. Наприкінці листопада 1648 р. гетьман послав до Стамбула чергове посольство з листом до султана, в якому повідомив про взяття під свою владу українських земель «аж по Віслу», порушив клопотання про їх прийняття під протекцію Порти на умовах, якими користувалися Молдавія і Валахія, й висловив прохання надати йому у володіння Молдавію. Послів було зустрінуто прихильно, й султан наказав сілістрійському паші й ханові допомагати українцям у війні з Польщею [62, с.289-290].

Ця відповідь побічно свідчить, що кримський хан, васал Туреччини, отримав дозвіл на ведення воєнних дій проти Речі Посполитої у союзі з Б. Хмельницьким. Переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III, які вели українські посольства у лютому-березні 1648 р., очолювані К. Бурляєм, а потім Я. Клишею (Клишенком), завершилися укладенням угоди, згідно з якою: кримський хан з великим військом вирушить на Україну на допомогу Б. Хмельницькому; татарське військо «по Білу Церкву ясиру брати не буде»; забезпечення маршрутів просування татарського війська здійснюють козацькі підрозділи; оперативне інформування і орієнтування щодо ходу воєнних дій забезпечує Б. Хмельницький; мета (кінцевий пункт) походу - вихід до Білої Церкви, де будуть висунуті вимоги до польського уряду: сплатити данину за 4 роки, яку заборгувала Польща Криму, та повернути козакам їх стародавні вольності.

Укладена у квітні 1648 р. угода між Б. Хмельницьким і кримським ханом Іслам-Гіреєм III про надання українському повстанню військової допомоги з боку Кримського ханства стала поворотним пунктом в історії козацьких повстань проти Речі Посполитої і обернулася для останньої катастрофою. Кримськотатарське військо зробило вагомий внесок у перемогу над польською армією, зокрема на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Білою Церквою та Батогом [66, с.90].

Справа в тому, що українське козацтво традиційно до середини XVII ст. мало першокласну піхоту і обози, але користувалося нечисленною кіннотою. Ця ситуація завжди створювала оперативно-стратегічну перевагу кінного польського війська над арміями українських повстанців, які боролись проти Речі Посполитої протягом 1591-1638 рр., примушувала їх переходити до оборонних дій в укріпленому таборі і вела до поразки [66, с.91].

Упродовж 1649 р. український володар двічі направляв послів до Стамбула, засвідчуючи вірність «отаманському цезареві», готовність виступити проти ворогів Порти й гарантію безпеки на морі, прохаючи взамін надіслати на допомогу проти Польщі війська Молдавії, Валахії й Трансільванії. Важливі переговори відбулися в липні 1650 р. з турецьким посольством Осман-аги. Гетьман заявив про бажання козаків служити Порті, зобов'язався не допускати козацьких морських виправ, не брати участі у ворожих щодо Стамбула акціях, підтримувати союз із Кримом Осман-ага пообіцяв військову допомогу з боку султана [1, с.497]. Відправлене до Стамбула посольство А. Ждановича мало просити допомоги у боротьбі з Річчю Посполитою, заміни молдавського господаря, а також засвідчити згоду прийняти протекцію султана. Наприкінці року Мегмед IV прийняв ухвалу взяти Б. Хмельницького «під крила й протекцію неосяжної Порти», яка мала набрати чинності після відповідної присяги з боку гетьмана й старшини. Припускаємо, що саме у цей час було укладено торгівельну угоду між козацькою Україною і Портою, яка передбачала також перебування у Стамбулі українського резидента [62, с.290].

Водночас, союз із Кримом послужив вагомою перешкодою на шляху створення Польщею антиукраїнської коаліції. Мали місце й негативні аспекти, які помітно посилюються з літа 1649 р. По-перше, всупереч договору поведінка татар на теренах козацької України традиційно мала руйнівний характер, що призводило до їх демографічного, економічного й культурного занепаду. По-друге, кримська еліта, не забуваючи гасла джіхаду (священної війни), проводила політику «рівноваги сил» («з якого ж боку хто впаде замертво, користь належить ісламу») й намагалася не допустити утворення незалежної Української держави. По-третє, хан та його оточення вирішили використати Річ Посполиту й Гетьманщину для реалізації задумів приєднання до Криму Астраханського і Казанського ханств та досягнення незалежності від Порти [62, с.288-289]. У цьому випадку Крим намагався використати українську карту для власної визвольної боротьби з Османською імперією. Підтвердженням цього свідчить укладення Зборівського договору, за яким козацька Україна де-факто втратила свободу дій щодо Речі Посполитої й змушена була зважати на позицію кримського ханства. Її дипломатії доводилося, з одного боку, уникати загострення відносин із Кримом, а з іншого - утримувати його у сфері інтересів української зовнішньої політики, що виявилося вкрай складним завданням. Зокрема, намагаючись залучити Річ Посполиту й Україну до антиросійської коаліції, хан шукаючи порозуміння з королем, усупереч наказам султана, не поспішав прийти на допомогу українцям весною 1651 р. Залишивши 30 червня поле бою під Берестечком, Іслам-Гірей прирік українське військо на поразку. І все ж Б. Хмельницький змушений був зберігати доброзичливий характер взаємин із татарською знаттю, остерігаючись укладення спрямованого проти України польсько-кримського союзу [36, с.360].

У лютому 1651 р. турецький уряд вислав до Чигирина посольство, що везло гетьману атрибути влади, у тому числі грамоту на володіння «Руським князівством», і мало запропонувати відправити «великого посла» до турецької столиці для затвердження угоди про прийняття протекції. Її умови були сприятливими для козацької України: остання звільнялася від сплати данини, мала надсилати у розпорядження султана військові підрозділи й запобігати козацьким морським виправам. Логічним кроком в умовах існування Зборівського польсько-кримського договору, як на наш погляд, було б прийняття гетьманом і старшиною протекції Порти, що істотно змінило б ситуацію на користь Гетьманщини, насамперед убезпечило б її від ворожих акцій із боку Криму, а відтак унеможливило б катастрофу під Берестечком. Водночас надавався шанс успішно завершити війну з Річчю Посполитою й об'єднати у своїх межах українські землі [36, с.361-362].

Проте політична еліта й надалі залишалася у полоні старої концепції загравання з Портою і Росією. Прийнявши у квітні Осман-агу, Б. Хмельницький відмовився від оформлення протекції й воєнної допомоги. Щоправда, у вересні й грудні 1651 р. гетьман знову порушував перед султаном клопотання про прийняття під протекцію всієї України («Русі»). У травні наступного року він відправив до Стамбула посольство, що мало засвідчити згоду увійти під протекцію й віддати Порті Кам'янець. У лютому й квітні 1653 р. сюди з аналогічними завданнями, а також проханням про військову допомогу вирушили нові посольства. Турецький уряд удруге прийняв ухвалу про взяття козацької України під протекцію (за умов виплати незначної данини й передачі Туреччині Кам'янця). У складних геополітичних умовах гетьман наприкінці травня виніс це питання на старшинську раду, яка його відхилила. У вересні старшинська рада знову відмовилася ухвалити рішення про прийняття протекції султана. Далася взнаки традиційна неприязнь до мусульманського світу, а відтак було втрачено нагоду опертися на допомогу потужного протектора [62, с.291].

Тим часом, восени 1653 р. кримський хан виношуючи власні плани уперше почав домагатися від гетьмана прийняття протекції Криму. Лише з великими труднощами Б. Хмельницькому вдалося переконати його підтвердити чинність договору 1648 р. Ігнорування кримською знаттю українських інтересів сповна проявилося на завершальному етапі Жванецької кампанії, коли вона пішла на укладення 15 грудня сепаратної угоди з Річчю Посполитою. Ця угода надзвичайно гостро поставила питання про пошук негайного опертя на військову підтримку країни-протектора [76, с.166].

Разом з тим, Висока Порта не поспішала підтримувати гетьмана своїми військами. Для неї було досить, що Польща лежала знекровлена козацькою революцією. Вона обмежувалася дипломатичною, грошовою, збройною і моральною (турецька варта при Б. Хмельницькому в Чигирині) підтримкою свого нового васала аж до його самої смерті. Короткотривалий епізод Переяславської угоди Б. Хмельницького з царем не змінив факту васального підданства Б. Хмельницького султанові. Наважившись на договір з Б. Хмельницьким і знаючи, що висунення претензій на Україну визначало тяжку війну за неї, Москва вважала за вигідне для себе тлумачити цей договір, як прийняття Б. Хмельницького з підданства королівського в царське, ігноруючи «новелу» турецького васалітету гетьмана [32, с.26].

Трагічні наслідки кампанії літа 1654 - зими 1655 рр. засвідчили неефективність укладеного договору з Росією й змусили Б. Хмельницького переглянути характер відносин із нею у бік проведення самостійного курсу, зокрема, активізувати пошук нових союзників [62, с.296].

Також у березні 1654 р. було відправлено посольство до Стамбула, яке мало переконати Порту в тому, що царська протекція не змінить дружніх відносин із нею українців, а також порушити клопотання щодо заборони хану допомагати Польщі й повернення до влади В. Лупула. Османська еліта негативно зреагувала на прийняття Українською державою московської протекції, однак великий візир вирішив не змінювати усталених відносин, плекаючи надію домогтися розриву її союзу з Москвою. Мегмед-Гірей отримав доручення схиляти Гетьманщину до антиросійської ліги, що відповідало інтересам ханства.

Оскільки польсько-кримські війська наприкінці 1654 - на початку 1655 рр. завдали удару не по Росії, а по козацькій Україні, турецький уряд занепокоївся можливим посиленням Речі Посполитої, тому в лютому 1655 р. направив розпорядження ханові припинити воєнні дії, а сілістринському паші - порозумітися з гетьманом. У березні до Чигирина вирушило посольство Шагін-аги з пропозицією прийняти протекцію Порти. Б. Хмельницький погодився, але за умови заборони татарам нападати на українські землі. І в другій половині травня султан узяв під протекцію козацьку Україну на умовах, тотожних тим, що існували стосовно Молдавії й Валахії. До гетьмана виїхало посольство Шагін-аги. Б. Хмельницький зустрів його під Львовом, але не поспішав присягати на вірність султанові. В грудні він відіслав посольство Шагін-аги з листом, в якому констатував готовність служити султанові, однак обійшов мовчанкою питання принесення присяги Військом Запорозьким. Така позиція Б. Хмельницького внесла охолодження у відносини, що склалися 1656 р. Однак у другій половині березня 1657 р. гетьман направив Л. Капусту до Стамбула засвідчити «стару приязнь і щиру вірність» козацької України до Порти, повідомити про відмову від участі в антитурецькій коаліції, створюваній Австрією, та згоду залишатися в протекції султана Посольство прийняли прихильно, й турецький уряд підтвердив намір тримати гетьмана «під опікою» [62, с.298-299].

Укладаючи у 1654 р. договір із Росією, український уряд не міг до кінця усвідомити масштабів його впливу на зміну співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, а відтак передбачити всі негативні для геополітичного становища козацької України тенденції. І все ж найголовнішу з них було визначено одразу. Вона полягала у небезпеці створення військово-політичного союзу Речі Посполитої з Кримом. Тому протягом лютого - першої половини березня гетьман направляє до Бахчисарая два посольства, що мали повідомити про прийняття царської протекції козацькою Україною й бажання українського уряду зберегти союз із Кримом. Реакція ногайських та кримських беїв і мурз виявилася неоднозначною. Якщо Іслам-Гірей та частина кримської знаті сприйняли цей факт негативно, то чимало ногайських і окремі кримські мурзи поставилися до нього спокійно й виступали за збереження союзу з Б. Хмельницьким. Ураховуючи наявність проукраїнських настроїв серед мурз, неузгодженість власних і польських планів ведення майбутньої війни з Росією та позицію Порти, кримський уряд протягом квітня-травня схиляв гетьмана до розриву договору з Москвою. Українська дипломатія (в окремих випадках вона співпрацювала з російською) домагалася збереження дружніх відносин, надання військової допомоги проти Польщі та прагнула утримати Крим від укладення союзу з останньою. Аргументи української сторони виявилися менш переконливими, ніж польської, які було підкріплено виплатою сотень тисяч злотих упоминок за попередні роки. Крим пішов на укладення у липні «вічного договору» з Річчю Посполитою, що передбачав спільні ввійськові дії проти України й Росії. Щоправда, смерть Іслам-Гірея та боротьба за владу дали Б. Хмельницькому можливість розірвати його, і гетьман зробив усе можливе, щоб реалізувати цей шанс, але зазнав невдачі. Призначений султаном хан Мегмед-Гірей ратифікував договір.