Українсько-російські культурні відносини у 1991–2004рр.

Зміст

Вступ

Розділ 1

1.1 Історіографія

1.2 Огляд джерел

Розділ 2. Українсько-російське співробітництво в галузі освіти, науки та мистецтва

2.1 Співробітництво в області освіти

2.2 Наукове співробітництво. Взаємодія вчених України та Росії

2.3 Науково-технічне та інноваційне співробітництво

2.4 Діяльність Культурного центру в Москві

Розділ 3. Стосунки України з Російською Федерацією в інформаційній сфері

3.1 Засоби масової інформації - інформаційне поле україно-російських відносин

3.2 Книговидавнича справа

3.3 Інформаційно-бібліотечне співробітництво

Висновки

Методичний розділ

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Серед держав, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу - Україна і Росія являють собою найбільші за кількістю населення, економічним і військовим потенціалом країни. З проголошенням України і Росії як незалежних держав виникли принципово нові умови формування відносин між ними в області культури, а це звісно потребує великих практичних зусиль з боку обох країн, які повинні бути побудовані на основі глибокого переосмислення історичного досвіду, об'єктивної оцінки історичним подіям, урахування інтересів обох народів. Сьогодні українсько-російські відносини, з урахуванням питомої ваги Росії у світі та геополітичного становища України, виглядають впливовим фактором міжнародної політики, одним із ключових для забезпечення стабільності на території СНГ і Центрально-Східної Європи.

Надзвичайно складний, багато в чому унікальний комплекс українсько-російських взаємин включає в себе широкий спектр політичних, економічних, національних і, звичайно, культурних проблем, які пронизують собою відносини двох народів і держав на всіх рівня - державному, суспільному, національному, регіональному, персональному.

Враховуючи те, що Україна і Росія сьогодні є незалежними державами, але їхні культури мають багато спільного, постало непросте завдання знаходити шляхи взаєморозуміння у двосторонньому співробітництву в культурній галузі, достатній рівень розвитку, якої свідчить про великі можливості кожної з країн.

Пріоритетність українсько-російського співробітництва обумовлена цілою низкою факторів культурно-історичного, соціокультурного плану. Взаємодія на рівні культурних пластів двох народів позначена прагненням сприяти досягнення діалогу на культурному рівні, розвитку співробітництва й загальних інтересів в сфері культури, освіти, науки, мистецтв.

В становленні і розвитку суверенних України і Росії існує немало питань, пов'язаних з гуманітарною сферою. Важливою задачею в цій сфері являється налагодження відносин в культурній сфері, прагнути розповсюдження і культурного обміну між нашими народами, а в більш-менш віддаленій перспективі й побудова взаємовідносин на основі більш тісного співробітництва.

Відправною точкою осмислення й аналізу українсько-російських гуманітарних відносин є чітке визнання того факту, що пріоритетом в таких відносинах являється - і в змістовному і в формальному плані - рівностороннє, рівноправне співробітництво в сфері культури.

Отже, вибір теми дослідження зумовлений потребою та актуальністю, вивчення взаємовпливу і взаємовідносин в українсько-російському культурному спілкуванні, налагодження рівноправного діалогу.

Аналізуючи стан наукової розробки з даної теми слід зазначити, що на даний момент, нажаль, приділяється не досить уваги відносно наукового вивчення даної теми та не існує комплексного дослідження основних напрямів та аспектів українсько-російських культурних відносин.

Основну групу наукових доробок, які охоплюють аспекти українсько-російських культурних відносин складають матеріали наукових теоретичних та практичних конференцій, які присвячені розвитку діалогу України і Російської Федерації.

Поодиноку групу наукового дослідження складають монографічні видання, які приділяють увагу концепціям українсько-російських гуманітарних відносин та культурним процесам на міжнародному рівні.

Вагомої уваги при дослідженні даної теми заслуговують статі в періодичній пресі публіцистів, науковців та політичних та громадських діячів. Але не зважаючи на те, що в них містяться оперативне висвітлення подій, їх первинний аналіз, вони не часто мають повну об'єктивність висвітлення проблем українсько-російських культурних відносин.

Мета дипломної магістерської роботи полягає в тому, щоб на основі джерел та літератури, маючи широке і різнохарактерне коло фактів, здійснювати комплексну оцінку найважливіших складових українсько-російських культурних відносин, насамперед в області освіти, науки, мистецтв та інформаційній сфері.

Для досягнення поставленої мети передбачено вирішити такі завдання:

проаналізувати літературу і джерела з проблематики дослідження, розкрити недостатньо вивчені аспекти українсько-російських культурних відносин;

виявити шляхом аналізу наукової літератури, преси, матеріалів урядових установ найбільш важливі напрямки українсько-російських відносин в галузі освіти, науки, мистецтва та інформаційній сфері;

визначити динаміку двосторонніх відносин, виявити чинники найбільш важливих змін українсько-російських культурних відносин;

проаналізувати і охарактеризувати значення зв'язків з Російською Федерацією для процесу культурної інтеграції, вплив українсько-російських відносин на внутрішню ситуацію обох країн;

визначити основні наслідки і перспективи взаємодії культурних аспектів українсько-російських відносин.

Об'єктом дослідження - є основні напрями та форми українсько-російських культурних відносини у 1991 - 2004 рр.

Предметом дослідження в дипломній магістерській праці є діяльність державних та громадських установ й організацій України та Російської Федерації в налагодженні та розвитку взаємовигідного співробітництва в культурній сфері.

Хронологічні рамки роботи визначилися з урахуванням політичних і власне наукових факторів. Початковий рубіж періоду, що досліджується - 1991 рік - час появи на політичній карті світу незалежної України та Росії. Завершенням цього періоду можна вважати 2004 рік - зміна влади в Україні, поява нової політичної еліти, яка вбачає інший шлях зовнішньої культурної орієнтації направлений на європейську інтеграцію.

Новизна дипломної магістерської роботи основана на тому, що вона є спробою здійснити комплексне спеціальне дослідження розвитку українсько-російських культурних відносин, насамперед в сфері освіти, науки, мистецтва в 1991-2004 рр. Неупереджене використання різноманітних джерел, їх порівняльний аналіз і узагальнення з позиції історизму та об'єктивності дало змогу виявити основні тенденції сучасного стану і відносин в галузях освіти науки, мистецтва та інформації, проаналізувати на основі різнохарактерних фактів, гіпотез, концепцій, головні напрямки перетворень українсько-російських міждержавних взаємин.

Методологія і методика дослідження. Для виконання поставлених у дипломній роботі завдань використовувались загальнонаукові і прикладні концептуально-історичні методи дослідницької роботи (історико-порівняльний і статистичний), що ґрунтуються на здобутках наукознавчих досліджень. Серед них - принципи філософського плюралізму, історизму, наукової об'єктивності та системності.

Джерельна база роботи Основний корпус джерел використаних у роботі становлять документальні джерела. Першу групу правових документів становлять Конституції України і Росії, закони та інші нормативно-правові акти цих держав. В них визначені загальні засади внутрішньої та зовнішньої політики, правові норми розвитку культурного корінного населення та етнонаціональних меншин.

Другу групу нормативно-правових актів становлять міждержавні українсько-російські угоди.

Визначену групу документів, що є джерельною базою, становить українська та російська періодична (газети та журнальна) преса 1991-2004 рр. Різно змістові та різно полюсні з політичної точки зору матеріали української і російської періодики дають змогу значно розширити сферу аналізу та узагальнення окремих питань теми.

Структура дипломної роботи визначається поставленою метою та завданням дослідження. Робота містить вступ, три розділи, висновки, перелік використаних джерел та літератури та методичну частину.

Вступ дипломної магістерської роботи розкриває сутність, значимість і стан вивченості вибраної студентом наукової проблеми, підстави, вихідні данні для її розробки.

Так, перший розділ дипломної магістерської роботи присвячений аналізу історіографії та огляду джерел. В цьому розділі автор намагався проаналізувати рівень вивченості теми, вказуючи на поки що, відсутність комплексного спеціального дослідження з даної проблематики.

У другому розділі автор розглянув основні аспекти українсько-російських культурних відносин. Нажаль в цьому розділі авторам досить стисло і майже однобоко проаналізовано такий напрям культурних відносин як мистецтво (лише на прикладі діяльності Українського культурного центру у Москві). Значним недоліком праці є відсутність в цьому розділі інформації стосовно літературного співробітництва обох країн. Автор праці відверто розуміє цей недолік і в своє виправдання зазначає, що захопившись великою кількістю іншої інформації, не мав часу звернути увагу на цей важливий аспект. Третій розділ дипломної магістерської роботи "Стосунки України з Російською Федерацією в інформаційній сфері", має дещо специфічні особливості. Так автор приділяє велику увагу в інформаційній сфері засобам масової інформації - які вважає організуючою та об'єднуючою силою, без якої неможливе формування культурного середовища та становлення і розвитку громадського життя обох країн. В цьому ж розділі висвітлені також питання, проблеми, діяльність книговидавничу і бібліотечної сфери співробітництва.

У висновках автор дипломної магістерської роботи коротко аналізує стан наукового вивчення питання, намагається розкрити методи вирішення проблеми та стисло і ґрунтовно викладає основні результати, що були одержані в роботі. Автор оцінює досягнення поставленої мети і повноту вирішення завдань дипломної магістерської роботи. Так в своїх висновках він спробував викласти подальші можливості перспективи роботи над темою.

У методичному розділі представлена методична розробка наукової конференції на тему: "Українсько-російські культурні відносини (1991 - 2004рр.)", в якій використані матеріали і результати дослідження автора.

Дипломна магістерська робота має обсяг 98 сторінок, в кінці роботи поданий список джерел і літератури кількістю 98 найменувань.

Розділ 1

1.1 Історіографія

У цьому розділі автор дипломної роботи намагався проаналізувати рівень вивченості теми, історичні та історіографічні джерела дипломного дослідження. Автором роботи доречно було поділено літературу на дві групи (за хронологією) - 1) початок 90-х рр.; 2) кінець 90-х - початок ХХІ ст. (2004р.).

1) Початок 90-х рр. - поступове поглиблення усвідомлення специфічності культурних процесів та їх особливого значення для розбудови самостійної держави. Завдання культурного будівництва стають предметом усних виступів та публікацій насамперед громадських діячів (І. Драч, В. Кремінь, Л. Танюк) та публіцистів (І. Дзюба, В. Ідзьо, В. Мельниченко, А.Попок, А. Руденко-Десняк та ін.) [16, 26, 69].

В основу цих виступів та публікацій покладені власні погляди та оцінки відносно українсько-російських стосунків.

В цей період спостерігається постійна увага, яка приділяється вивченню становища російської культури в Україні, проблемам і труднощам її функціонування і відтворення. Обговорення цих питань здійснюється у формі круглих столів та науково-практичних конференцій, тематикою яких є спрямованість на пізнання феномена російської культури в Україні у загальнослов'янському контексті. Досить промовисто демонструють цю спрямованість назви тем проведених конференцій - „Російська освіта в Україні в контексті міжнародного досвіду"(1995 р.)[76], „Діалог українсько-російської культури" (1996 р.)[12]. Конференції зазвичай мають своїм наслідком розробку проектів, програм розвитку російської мови, культури та освіти в Україні, або пропозицію щодо вдосконалення державної етнонаціональної політики, які направляються у владні структури. Матеріали цих наукових теоретичних та практичних конференцій видаються збірками російських організацій та товариств в Україні. В основному цим займається Українське республіканське товариство російської культури „Русь".

Щоправда, уповні витримати суто наукову спрямованість і самих цих концепцій і їхніх матеріалів організаторам не вдається. Деякі виступи, повідомлення, пропозиції, сформульовані за результатами конференцій, були надмірно політизовані із політичною необ'єктивністю критики держави, зокрема у питаннях ставлення до російської мови та культури в Україні.

Таку ж саму ситуацію можна було спостерігати і на шпальтах газет та літературно-художніх і суспільно-політичних журналів ("Культура і життя", „Літературна Україна", „День", „Дружба народів", „Новий мир" тощо), в яких значні розбіжності мали місце в оцінках значення українсько-російських культурних зв'язків.

Таким чином, надруковані в українсько-російських періодичних виданнях початку 90-х рр., матеріали, здебільшого не містили ґрунтовного аналізу двосторонніх відносин і уникали критичних оцінок дій керівних органів. В них лише коротко характеризувалися основні напрямки культурної співпраці, наводяться окремі поодинокі факти.

2) У другій половині 90-х рр., на відміну від попереднього періоду з'являються матеріали більш глибокого наукового дослідження. Серед них слід виділити літературу присвячену українсько-російським відносинам на міжнародному рівні [7, 77, 97, 102]. В цих збірках, навчальних посібниках зачіпаються різні аспекти зовнішньої політики обох країн (в тому числі і культурних).

Власне концепціям розвитку української культури та взаємозв'язок з російською культурою присвячені збірки праць Харківської державної академії [44, 45] та Альманах Державної академії керівних кадрів культури та мистецтв [41, 42]

Заслуговують увагу художньо-публіцистичні збірки, в яких подається оцінка українсько-російським культурним зв'язкам. Так, наприклад, до художньо-публіцистичної збірки "Українізація чи продовження русифікації" [115] увійшли роздуми, статті, інтерв'ю, нариси та художні замальовки як добре знаних в Україні майстрів пера так і мало відомих. Але всіх їх поєднують проблеми української мови, культури та прагнення їх подолання.

В цей час продовжують проходити міжнародні науково-практичні конференції. які проводяться на міжнародному рівні і присвячені питанням розвитку діалогу між Україною і Росією в міждержавній сфері загалом і в етнокультурній зокрема [12, 13, 14]. Матеріали цих конференцій подаються на всезагальний огляд у вигляді збірки „Діалог української і російської культур в україні" [12]. Під час конференції обговорювалися процеси, які відбуваються в духовному житті українського суспільства та розгляд проблем розвитку української і російської культур. В цих збірках матеріалів ми зіткнулись з виступами вчених, лінгвістів, соціологів та громадських і культурних діячів, які з використанням наукових фактів висловлювали власну думку на взаємовідносин та взаємовпливи обох культур.

Саме в цей час виходять друком перші монографічні дослідження, так хоча б взяти за приклад монографію О. П. Лановенка „Україна - Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин" [102]. Ця монографія є першим в історії України досвідом наукового аналізу проблем українсько-російських відносин у сфері духовної культури. Вона присвячена розгляду суті і специфіки найбільш актуальних нині для України гуманітарних проблем. Однак такий розгляд має у даному разі не само оцінний, а підпорядкований, службовий характер - він функціонально зорієнтований на створення необхідних передумов для концептуального прогностичного моделювання українсько-російських гуманітарних відносин.

Привертають собою увагу такі монографії - М. Попович „Нариси української популярної культури" [68], „Нариси з історії дипломатії України" [58], „Україна дипломатична" [97] та інші.

Серед монографічних видань мають місце й такі, які присвячені проблемам формування незалежної Української держави. Таким виданням є: „Україна: утвердження незалежної держави" (1991 - 2001 рр.) [115], в якому поданий аналіз суспільно-політичним, соціально-економічним й культурним процесам трансформаційного періоду. Приділено увагу дослідженню національних державних традицій, також культурним процесам України та частково українсько-російським відносинам.

Наступну групу наукових доробок, які охоплюють загальні і поодинокі аспекти проблеми українсько-російських культурних взаємин складають статті в періодичній пресі, публіцистів, науковців, та політичних діячів. Ці публікації можна зустріти в журналах різних літературних змістів: літературно-художніх і суспільно-політичних „Дружба народів" (Москва)[120, 72], „Новый мир" (Москва)[57], „Розбудова держави"(Київ)[69] та інші. В цих журналах зустрічаються поодинокі публікації (в основному громадських і політичних діячів), які стосуються українсько-російських культурних відносин.

До більш загальних аспектів українсько-російських культурних взаємин відносяться публікації в журналах „Українська культура", „Бібліотека. Наука. Культура", „Мистецтва та освіта", „Наука і наукознавство", „Вісник Книжкової Палати", „Бібліографічний вісник" та ряд інших [28, 35, 103]. В цих журналах публіцисти уже в більш широкому ракурсі розглядають українсько-російські культурні взаємозв'язки. Наводять наукові факти, висловлюють власну точку зору відносно проблем, оцінок та перспектив взаємозв'язків в області культури.

Проте варто зазначити, що систематизоване та комплексне дослідження становлення і розвитку основних напрямів українсько-російських культурних відносин у 1991-2004 рр., поки що відсутнє. Дана робота є спробою заповнити цю ланку, подати більш-менш цілісну картину про стан та перспективи українсько-російського культурного діалогу.

1.2 Джерельна база

Класифікація джерел складається за схемою поданою в підручнику за редакцією Я. С. Калакури „Історичне джерелознавство"[34. С. 298].

Так писемні джерела поділяються за наступними групами: документальні (законодавчі, дипломатичні, акти, постанови, документи громадських об'єднань) та оповідні (публіцистика, наукова та навчальна література).

Основний корпус джерел використаних у роботі становлять документальні джерела. Першу групу правових документів становлять Конституції України і Росії, закони та інші нормативно-правові акти цих держав. В них визначені загальні засади внутрішньої та зовнішньої політики, правові норми розвитку культурного корінного населення та етнонаціональних меншин. Адже, зрозуміло, що співпраця у цій непростій сфері міжнаціональних відносин має здійснюватися у повній відповідальності з чинним законодавством. Так в Конституції України в частині 3 ст. 10 зазначається, що „В Україні гарантується вільний розвиток використання і захист російської, інших національних меншин України", випливає, що російська мова є мовою національних меншин.

Відповідно росіяни мають усі права гарантовані особам, які належать до національних меншин. В Україні такі права визначаються і регулюються законом України „Про національні меншини в Україні"[29], „Про об'єднання громадян в Україні".

Мовно-культурні права росіян, як національної меншини, регулюються статтями 6 і 8 Закону України „Про національні меншини в Україні"[29]. Зокрема, у ст.8 цього закону визначається можливість застосування мов меншин в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі державних органів, „у місцях де, більшість населення становить певна національна меншина" Такими місцями в Україні є Автономна Республіка Крим, а також населені пункти.

В усіх інших випадках, зокрема, місцях компактного проживання росіян, де вони однак не є більшістю, їм згідно зі ст.6 згаданого закону гарантується право на національно-культурну автономію, тобто на користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в навчальних закладах або через національно-культурні товариства, задоволення духовних, інформаційних та інших етнокультурних потреб.

З боку Росії також спостерігається правовий захист національних меншин. Конституція Російської Федерації [37] проголошує права кожного „користуватися рідною мовою, вільно обирати мову спілкування, виховання, навчання і творчості" (ст. 26), а також гарантує всім громадянам право на „збереження рідної мови, створення умов для її вивчення та розвиток" (ст. 68). Закон Російської Федерації „Про освіту" [32] передбачає, що „право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також установ їхнього функціонування" (п. 2, ст. 6).

17 червня 1996 р. набрав чинності федеральний закон „Про національно-культурну автономію", а 15 липня 1996 р. указом Президента РФ № 909 затверджено „Концепцію державної національної політики Російської Федерації" [39]. Обидва документа покликані наповнити реальним змістом конституційні положення, що стосуються національних прав громадян РФ і закладають нормативну базу та механізм розв'язання проблем задоволення національно-культурних потреб українців в Росії, зокрема через діалог державних органів влади всіх рівнів з національно-культурними об'єднаннями.

Другу групу нормативно-правових актів становлять міждержавні українсько-російські угоди. Сьогодні українсько-російське співробітництво в гуманітарній галузі регламентують: Угода між Міністерством культури і мистецтв України та Міністерством РФ від 25 березня 1994 р.[85]; Українсько-російська декларація від 31 травня 1997 р.; Угода про співробітництво між Державним комітетом України у справах національностей і міграцій та Міністерство РФ у справах націй і федеративних відносин від 24 жовтня 1997р.[93]; Угода між Міністерством освіти України та Міністерством загальної професійної освіти РФ про співробітництво у галузі освіти від 27 лютого 1998р.; Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом РФ про взаємне визнання еквівалентність документів про освіту і вчені ступені від 26 травня 2000 р. [84] та ін.

Особливої уваги заслуговує, так званий, „Великий Договір 1997 р." [17], який дав змогу дійти висновку, що в ньому, по-перше, правовідносини між Україною і РФ затверджені як рівноправні, засновані на взаємній повазі і довірі. По-друге, визначені цими засадами принципи дружби співробітництва і партнерства становлять правову основу для розгортання сучасної цивілізованої співпраці в етнокультурній сфері, подолання недовіри і неприязні між українцями і росіянами, які закладені трагічним багатовіковим минулим. По-третє, договір став основою для укладення угод в конкретних галузях етнокультурної сфери як на державному рівні, так і на рівні суспільних недержавних організацій.

Визначену групу документів, що є джерельною базою, становить періодична газети та журнальна преса 1991-2004 рр ("Бюллетень международных договоров", "Московский журнал международного права", "Пам'ятки України", "День", тощо). Різно змістові та різно полюсні з політичної точки зору матеріали української і російської періодики дають змогу значно розширити сферу аналізу та узагальнення окремих питань теми [17, 19, 91].

Крім того, в роботі широко використовувалися інтернет-ресурси української і російської мережі бібліотек, видань, інституцій.

Таким чином, в даному дослідженні була використана достатня кількість джерел, яка дала можливість спробувати комплексно та систематично проаналізувати українсько-російські культурні відносини у 1991 - 2004 рр.

Розділ 2. Українсько-російське співробітництво в галузі освіти, науки та мистецтва

2.1 Співробітництво в області освіти

Одним з найцінніших і конкурентноздатних ресурсів Росії й України є їхнє освічене населення. Це стає особливо актуальним у нових умовах, коли розвинені країни переходять до "нової економіки" - економіки, заснованої на знаннях.

Росія й Україна, будучи спадкоємцями радянської системи освіти, що по праву вважалася однієї із кращих у світі, мають багато загальних рис і зв'язків. Але в сучасному світі для того, щоб не втратити колишніх переваг, необхідно постійно оновлювати, удосконалювати діючий механізм. Саме тому й російський й український уряд у якості одного з найважливіших пріоритетів розвитку економіки й соціальної сфери висувають модернізацію діючих систем освіти. Підтримкою в цих починаннях для них є традиційно висока цінність освіти для населення як України, так і Росії.

В останні роки в обох країнах почався, без перебільшення, освітній бум. Дані соціологічних досліджень показують, що в Росії 73% батьків, у яких є діти шкільного віку, хотіли б, щоб їхній син або дочка одержали вищу освіту, 11% батьків настроєні на те, щоб діти одержали дві вищих освіти [73].

В 2000 - 2002 р. повну середню школу в Росії закінчували в середньому 1 млн. 300 тис. юнаків і дівчат. І щороку російські вузи приймали приблизно 1 млн. 150 тис. - 1 млн. 220 тис. чол. Ростуть прийоми й на очні відділення вищих навчальних закладів, і на заочні. Із закінчивши школу відразу ж у вуз надходить 75% випускників. Це більше, ніж у США (там в 2000 р. ця цифра склала 65%, і, на думку американців, це означало перехід до загальної вищої освіти), у Японії (60%), Великобританії (55%). У Франції в університет може надійти будь-який випускник ліцею, що здав бакалаврський іспит, але до кінця першого року навчання відраховується до 40%, що надійшли [73].

Висока частина випускників шкіл, що надходять у вищі навчальні заклади України - на безкоштовне й платне навчання (за різним даними від 65 до 70%) [73].

Така націленість молоді на вищу освіту ставить серйозні економічні питання.

Країни Організації економічного співробітництва і розвитку витрачають на утворення в середньому 5-7% ВВП. У Росії ця цифра в останні роки коливалася від 3 до 3,8% ВВП [73]. На Україні бюджетні витрати на освіту становили 4-4,5% ВВП. Однак для підтримки рівня конкурентноздатності системи освіти при переході до "нової економіки" цього мало.

У Росії в 2000 р. була розроблена програма, що одержала умовну назву "Стратегія для Росії - освіта", де було поставлене досить амбіційне завдання - довести рівень державного фінансування освіти найближчим часом до 4,5% ВВП і створити умови для додаткового прибутку позабюджетних коштів в освіті, які дали б ще 2-2,5% ВВП. Таким чином, сукупні витрати на освіту суспільства й родин повинні були досягти 6,5-7% ВВП [73].

На Україні розгортаються дуже близькі процеси. Держава також намагається підтримати прагнення молоді одержати якісну освіту і як пріоритетне завдання висуває розвиток пільгового освітнього кредитування студентів. Відзначимо, що освітнє кредитування одержало великий розвиток у таких країнах як США, Канада, Австралія й з кінця 90-х років у Великобританії. Становлення цієї системи вимагає державних гарантій повернення освітніх кредитів. Це пов'язане з тим, що навіть у такій багатій країні світу як США повернення виданих освітніх кредитів не перевищує 50%[73].

У Росії пішли іншим шляхом. Була розроблена система державних іменних фінансових зобов'язань (ДІФЗ), експериментальне відпрацьовування якої здійснюється з 2002 р. у трьох суб'єктах Федерації - Республіці Марий Эл, Чуваській Республіці й Республіці Саха (Якутія). Ці республіки мають відносно замкнуті освітні системи, коли більшість випускників шкіл надходить у вузи свого регіону, тобто освітня міграція мала. Цього ж року до трьох зазначених регіонів планувалося додати ще один - більше відкритий.

З чого складається система ДІФЗ? Після закінчення школи випускники здають Єдиний державний іспит (2 обов'язкових предмета й 3 на вибір) і відповідно до наведеної суми балів (а оцінки по кожному предмету виставляються по 100 бальній шкалі) одержують певну категорію ДІФЗ [73].

Наведена сума балів Категорія ДІФЗ

понад 80 до 100 балів включно 1

понад 68 до 80 балів включно 2

понад 52 до 68 балів включно 3

понад 43 до 52 балів включно 4

понад 35 до 43 балів включно 5

до 35 балів Без категорії

Ті, хто "заробив" 1 категорію ДІФЗ, одержали від держави на навчання у вищому навчальному закладі в 2002 р. 22,5 тис. руб. Ця сума буде виплачуватися щорічно протягом усього строку навчання. Однак треба пам'ятати, що якщо витрати на державну освіту будуть рости, то виросте й фінансове забезпечення ДІФЗ. Таким чином, 22,5 тис. руб. - це так сказати обов'язковий мінімум по 1 категорії ДІФЗ. Ці гроші не видаються на руки випускникові - він одержує свідоцтво про здачу Єдиного іспиту із зазначеною в ньому категорією ДІФЗ. При зарахуванні до вузу держава починає фінансувати навчання даного студента відповідно до першої категорії ДІФЗ.

Друга категорія ДІФЗ склала в 2002 р. 15,5 тис. руб., третя - 9,9 тис. Руб. [73].

П'ята - сама маленька - 4,2 тис. руб. Ті, хто здав іспит дуже погано й одержав наведений бал нижче 35, одержали право або вчитися у вузі на повністю платній основі, або через рік перескласти Єдиний державний іспит й одержати відповідне ДІФЗ.

Правда, треба обмовитися, що оскільки умови діяльності російських вузів дуже різні в силу, наприклад, клімату або розходжень у технічному оснащенні освітнього процесу, то через ДІФЗ в 2002 р. розподілялися не всі гроші. Так, з 22,5 тис. руб. 14, 5 тис. руб. фіксувалися як наповнення 1 категорії ДІФЗ, а 8,0 тис. руб. або більше вуз одержував додатково залежно від конкретних умов.

Вуз при переході на систему ДІФЗ сам установлює ціну навчання, але є одна обов'язкова умова, що жорстко контролюється державою: не менш 50% студентів у вузі повинні вчитися тільки за ДІФЗ, нічого не доплачуючи, інші 50% можуть доплачувати. Це вже в перший рік експерименту привело до того, що вузи стали серйозно конкурувати за сильних студентів з високими категоріями ДІФЗ, тому що в цьому випадку вони оптимізували своє фінансове становище.

Як показав перший рік експерименту по ДІФЗ для родин витрати на оплату (тепер доплату) навчання у вузах скоротилися в середньому на 10-12% [73].

Крім механізму ДІФЗ, російський уряд планує ввести також і державні зворотні субсидії. Це виплата бюджетних субсидій громадянам, які мають не дуже високі категорії ДІФЗ, але підписують контракт, що поїдуть, наприклад, працювати в сільську місцевість. У цьому випадку вони одержують субсидію для доплати до ДІФЗ, і фактично можуть учитися безкоштовно. Однак якщо вони порушать умови підписаного контракту, то вони повинні будуть повернути отримані кошти.

На Україні уряд також планує ввести систему Єдиного екзамену після закінченні школи.

Разом з тим представляється, що до введення національного тестування (Єдиного іспиту) Україна підійде більше підготовленою змістовно, оскільки вона вже зараз перейшла на 12 -бальну систему шкільних оцінок. Це приводить до більше точного оцінювання освітніх результатів, досягнутих школярем, і сприяє підвищенню якості шкільного навчання. Даний момент дуже важливий при переході до незалежної системи оцінки якості шкільного навчання, яким є Єдиний іспит (загальнонаціональний тест). У Росії поки перехід на 10-бальну систему шкільної оцінки гальмує: шкільна "п'ятірка" зведена педагогічним співтовариством ледве не в ранг національної традиції.

В інших елементах заявлені програми дій українського й російського урядів схожі - це й визнання необхідності переходу на 12-річне шкільне навчання, і введення профільної школи, і визначення державного замовлення на підготовку фахівців.

Доречно згадати парадоксальний факт, стосовно усної домовленості колишніх прем'єр-міністра України В. Ющенка і прем'єр-міністра Росії М.Касьянова про створення українського класу, а в подальшому української школи в Москві. Лише за два тижня до 1 вересня 2000 р. вдалося зрушити справу. Батькам дітей чомусь не дозволили зібратися в школі, і вони зійшлися в Українському культурному центрі, де заступник голови Комосвіти Уряду Москви Ю. Горячев зачитав відповідний наказ. У Москві є Український освітній центр. Для потреб освіти уряд столиці виділив вісім учительських посад, та вже тривалий час українська громада не в змозі добрати учнів хоча б на один повноцінний клас. Тож проблема, не цураймося, признаватися, існує чимало наших земляків забули, якого вони роду-племені…

В автономних республіках з відродженням національних почуттів й українці дедалі "признаються", їх культурних потреб. Так, у Комі діє поять українських класів, в Уфі - 3, стільки ж і у Санкт-Петербурзі, Саратові. Здобуває українська мова авторитет, скажімо, у вищих сферах відкрито українське відділення у Дипломатичній академії, Лінгвістичному університеті, Російсько-українському інституті, в МДУ ім. М. Ломоносова, у вузах Тюмені, Уфи. Це теж добрий знак наших взаємоповажних міждержавних взаємин [73].

Аналіз стану речей у справі національної освіти української меншини в РФ свідчить, що тут одна з головних -- проблема вчителя. Щоб відкрити національну школу (клас), необхідно сформувати учнівський контингент, підготувати потрібну кількість вчителів, забезпечити учнів підручниками та посібниками. Оскільки вчительські кадри для української школи в Росії не готуються, а підручники не випускаються, необхідна чітка домовленість про допомогу та взаємодію з українськими партнерами. Без висококваліфікованих учителів школи можуть швидко дискредитувати себе і занепасти. Розвиток українського шкільництва в Росії стримує і певне небажання батьків віддавати дітей в українські класи [113 C 151].

Питання розвитку національної освіти повинно розглядається в загальному контексті створення необхідного національно-культурного середовища. Скажімо, одночасно з українськими шкільними закладами чи осередками повинні створюватися й українські бібліотеки, книгарні, україномовні засоби масової інформації, не кажучи вже про дитячі садки з етнокультурним ухилом.

Розглядаючи українсько-російське співробітництво в галузі освіти, не можна оминути своєю увагою таке болюче питання, як національна освіта українських і російських меншин, яке загострювалося протягом становлення суверенних України і РФ, і на сьогодні ще залишається невирішеним. В науковій літературі, ЗМІ подаються різні факти, оцінки відносно цієї проблеми.

Так українські вчені, науковці (А. Попок, Ю. Лагутов, А. Руденко-Десняк, В. Ідзьо та ін.). На основі проведених ними досліджень стверджують, що освітні потреби росіян в Україні забезпечують 2940 російськомовних шкіл (це видно з поданої порівняльної таблиці 1).

Як видно з таблиці 1, за даними 1996 р. школи з російською мовою навчання становили 42,7 % усіх шкіл України, не враховуючи двомовних, у вузах з російською мовою навчання 55,6 % молоді.

Зі сторони Росії, як стверджують науковці, навіть при появі закону РФ "Про освіту", де декларувалося, що право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування (п. 2 ст.6), не позначилось суттєво на забезпеченні культурно-освітніх та інформаційних потреб українського населення. Українці становлять найчисельнішу етнічну групу в РФ після росіян і татар і роблять помітний внесок у соціально-економічний та культурний розвиток країни проживання, але не мають сьогодні державної системи українського шкільництва. Поодинокі приклади відкриття українських класів та певна підтримка недільних шкіл (Краснодарський край, Тюменська та Волгоградська області, Республіка Башкортостан, Республіка Комі), сприяння діяльності культурних центрів (Москва, Сочі, Омськ) є радше винятками з правил і не розв'язують проблеми в цілому. Основна робота спрямована на підтримку і розвиток української культури і освіти, здійснюється товариствами самотужки не завжди сприймаються з розумінням місцевими органами влади [69. С. 9 - 11].

Таблиця 1. Розподіл денних середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів за мовами навчання [Див. 69. С. 9]

Подібної думки підтримуються інші не менш визначні особистості. Так А.Руденко-Десняк (відомий журналіст та громадський діяч, голова Об'єднання українців Росії) стверджує, що існують окремі спроби створити українські кафедри при вузах, класи з українським компонентом навчання недільні школи. Системи навчання українським дисциплінам в рамках державної системи не існує [11.С. 91].

В.Ідзьо (кандидат історичних наук, професор, ректор Українського університету, голова Історичного клубу, член Ради об'єднання українців у Росії) зазначав: "Українська організація в Москві не мають ні приміщення, ні бібліотек, ні газет, ні Українського інституту, який був створений для задоволення науково-освітніх потреб українців Росії в 1997 р. після підписання Договору між РФ і Україною. Наголошуючи на проблемі вищої федеральної освіти для української діаспори Росії, зауважимо, що Український інститут був жорстоко знищений після року активного науково-культурного життя і не відновлений російською владою в так званий "Рік України в РФ".

Що стосується сьогоднішнього Українського інституту в Москві, то він є суто московською науково-дослідною організацією, який за власною волею створює представництво в РФ, не маючи для цього фінансів і федерального статусу" [25. С. 181].

Відносно національної освіти російських меншин в Україні також висуваються аргументовані позиції - претензії. За словами доктора філологічних наук, професора Н. Г. Озеровой: "Не менш важливою серед актуальних проблем російської освіти в Україні є відплив висококваліфікованих кадрів. Так, наприклад, за навчальні в 1994-1995 рр. Україну покинуло 8 видатних професорів - русистів. І головною причиною їх виїзду були не меркантильні міркування, а не благоприємна соціально-політична атмосфера в українському суспільстві, психологічний дискомфорт, який вони відчували на собі.

Росіяни України повинні біти впевнені в тому, що Україна забезпечить їх дітям всі загальнолюдські права, в тому числі отримання не лише середньої а і вищої освіти рідною мовою. Давно говориться про створення російських університетів, про те, що необхідно створювати російські групи в існуючих вузах України, з відповідним конкурсом абітурієнтів і спеціальним циклом предметів, які виноситимуться на вступні іспити" [76. C. 14-15].

Також можна зіткнутися з такими фактами, що в останні роки кількість годин, відведених в школах Криму на вивчення російської мови і літератури зменшилось на 35 відсотків у випускному 11 класі співвідношення годин на вивчення українсько-російської філології дорівнює 1:3. Російськомовні школи Криму ще є, але назвати їх російськими не можна, російська історія в них не викладається, а українська викладається з антиросійських позицій. [12. С. 149]

Подаються такі пропозиції, що в Україні повинна бути також кількість російських дитячих закладів, шкіл, груп, вузів, яка б задовольняла права її громадян, які бажали отримати освіту російською мовою. Потрібно надати статус російського двом-трьом державним університетам, тощо [12. C. 56 - 57].

Отже, ми зіткнулися із різнохарактерними фактами і оцінками відносно національної освіти українських і російських меншин, які вказують на цілу низку не вирішених проблем в цій галузі. Щоб якось вирішити ці проблеми Україна і Росія повинні чітко усвідомлювати потреби в їх вирішенні. Адже, створення атмосфери взаєморозуміння, згоди між представниками різних націй, які проживають на території як Росії так і України, - висока задача, яка стоїть не лише перед російськими і українськими школами, але й перед всім суспільством обох країн.

Що стосується співробітництва на рівні вищої освіти, то на сьогоднішній день у Московському університеті працюють 19 факультетів, де вчаться понад 26 тисяч студентів. Професорсько-викладацький склад - 4 тис. професорів і викладачів, 5 тис. наукових співробітників. Ректором МДУ на альтернативній основі в 1992 році був обраний виходець із України, що був робітником шахти м. Горлівка Донецької області Віктор Антонович Садовничий, що з 1994 року є й Президентом Союзу ректорів Росії. У стінах університету безкоштовно навчаються понад 400 студентів з України, яким університет платить стипендію й надає гуртожиток. Для найкращих студентів засновані понад 125 іменних стипендій: М.Ломоносова, Н.Вавілова, В.Вернадского, Л.Толстого й ін. [73].

Московський університет підтримує тісні зв'язки із провідними навчальними закладами світу, у тому числі й з українськими - Національним київським університетом ім. Тараса Шевченко, Львівським університетом ім. Івана Франка. Відомо, що професор мехмату МДУ В.Гдиденко був обраний дійсним членом Національної академії наук України, а завідувач кафедрою прикладної механіки МДУ А.Шилинский якийсь час очолював український інститут математики. Варто згадати й тісні зв'язки із КБ "Південне" і ПО "Южмаш".

Українські й російська наукові школи тісно зв'язані дослідницькими пошуками, загальними науковими розробками. По загальних програмах російські й українські вчені працюють в області вивчення космосу, підтримують тісні зв'язки з інститутами Національної академії наук України -математики, кібернетики імені академіка В.Глушкова, енергозбереження, мовознавства. Здійснюється тісне співробітництво з Київським інститутом електрозварювання ім. Е.Патона, Кримською астрономічною обсерваторією й т.д. При Кримському університеті відкрита філія МДУ в м. Севастополі.

Правовою основою, що регулює навчання українських громадян у вузах Російської Федерації, є Угода між Урядом України й Урядом РФ про співробітництво в галузі культури, науки й освіти, як вище згадано, підписане 26 липня 1995 року в Москві, а також Угода про взаємне визнання й еквівалентність документів про освіту й вчені звання від 26 травня 2000 року й протокол до нього від 28 січня 2003 року [84].

Порядок прийому до вищих навчальних закладів Російської Федерації регулюється Правилами, затвердженими наказом Державного комітету вищої освіти (нині Міністерство освіти) РФ від 19 жовтня 1994 р. №1026. Зокрема, пунктом 3 згаданих Правил передбачено, що громадяни республік колишнього СРСР навчаються в державних навчальних установах Росії на тих же підставах, що й російські громадяни.

Указом Президента РФ В.В.Путіна в 2002 році була збільшена квота прийому студентів на безкоштовне навчання в російських вузах до 25 чоловік на рік. Нагадаємо, що до цього часу по квоті, установленої попереднім Президентом РФ - Б.М.Єльциним, щорічно приймалися на безкоштовне навчання тільки в Московський державний університет міжнародних відносин при МЗС РФ чотири студенти з України [73].

Навчальні заклади РФ у межах виділених бюджетних асигнувань вирішують питання щодо кількості студентів й учнів, які зараховуються на навчання безкоштовно, а також з урахуванням своїх можливостей (наявність викладачів, аудиторій й ін.) самостійно здійснюють прийом певної кількості студентів на платне навчання. Така форма пропонується тим, хто показав досить високий рівень підготовки, але не пройшов по конкурсі на вступних іспитах. Розмір оплати за навчальний рік установлюється кожним навчальним закладом самостійно. Він залежить від престижності майбутньої спеціальності й місцезнаходження навчального закладу. У середньому щорічно в Росії вчиться близько 10 тисяч українських громадян (з яких на платній основі - дві тисячі), з них в 400 вузах - 7 тис. студентів й в 300 середніх спеціальних навчальних закладах - майже тисяча.

Престижність навчання, порівняно високий рівень підготовки викладацького складу, подальші перспективи сприяли тому, що в 90 навчальних закладах м. Москви одержали освіту майже 3000 українських громадян (на платній основі - 300 осіб). На різних факультетах Московського державного університету - 400, Індустріального університету - 130, Технічного університету - 140, Академії управління - 100, Геологорозвідувальної академії - 90, Університету Дружби народів - 100 українських громадян [73].

В 70 просвітніх установах м. Санкт-Петербурга вчилися 1000 чіл., з них - 900 у вищих навчальних закладах. Найбільша кількість студентів - у Санкт-Петербургском державному університеті, у Морській і Лісотехнічній академіях. У вузах Ростовської області, що історично близька нашій державі, в 16 вищих й 28 середніх спеціальних навчальних установах навчалося понад 1000 громадян України. Значна кількість учнів і студентів одержують освіту в навчальних установах Красноярського краю, Курської, Білгородської, Воронезької областей. Численне українське населення в Російській Федерації вчить своїх дітей й у віддалених куточках Росії. Так, в Омській області вчиться понад 100 студентів й учнів, Томської, Новосибірської - по 30, Камчатської, Амурської - по 20, Алтайському, Красноярськом, Приморському й Хабаровськом краях - від 10 до 20 учнів і студентів [73].

Серед учнів - ті, хто виїхав у РФ тільки на навчання, а також і ті, що залишилися в Росії на постійне проживання. На жаль, далеко не всі випускники російських вузів, громадяни України, повертаються на батьківщину. У випадку якщо їх залишають у РФ, вони змушені приймати російське громадянство, часто стикаються з іншими складними проблемами проживання в іншомовному середовищі, у тому числі й з іншим менталітетом.

Сприяти поліпшенню контактів вищих і середніх навчальних закладів України й Росії покликані підписані під час останнього візиту в Україну російського Президента В.В.Путіна документи щодо відповідності посвідчень про вищу й середню фахову освіту двох країн, а також про вчені ступені й звання [73].

Отже, завдяки створеній договірно-правовій базі між державами сторони можуть розвивати співробітництво в галузі освіти шляхом установлення й розвитку прямих зв'язків між освітніми установами й організаціями на основі безпосередніх домовленостей, здійснювати обмін учнями й студентами тощо. На підставі цих документів кожна зі сторін, відповідно до своїх законодавств, гарантує громадянам іншої держави, які постійно проживають на її території, рівне зі своїми громадянами право на освіту, а також визнає еквівалентність документів державного зразка про середню освіту (повну), загальну і середню професійну освіту, що надає право на вступ у вищі й середні навчальні заклади обох країн.

Головним пріоритетом обох країн має бути формування високоефективної системи освіти, що надавала б відповідний сучасним вимогам рівень знань.

Близькість підходів у структурі освіти радує, оскільки взаємообмін української й російської систем навчання, їхня взаємодія може стати діючим інструментом просування обох країн до "нової економіки" й "суспільству, заснованому на знаннях".

2.2 Наукове співробітництв. Взаємодії вчених України й Російської Федерації

"Наука не знає кордонів" - це не просто красиве гасло, а відбиття реального життя, ще в давні часи мислителі обмінювались листами, поширювали манускрипти, учені мандрували від двору одного освіченого, прихильного до науки правителя до іншого, університети були відкритими для громадян усіх країн, дослідники стажувалися в кращих наукових центрах будь-якої країни, національні академії завжди мали іноземних членів, а університети - професорів-візитерів. Міжнародні конференції, симпозіуми, наукові школи-невід'ємний елемент наукового процесу. Коли наукові міжнародні зв'язки несподівано уриваються, це боляче відбивається на стані науки в кожній з країн.

Досягнення української наукової школи відомі в багатьох країнах світу. Продовжують розвиватися міжнародні наукові й науково-технічні зв'язки вчених України. В роки незалежності обох держав розширилося коло дослідницьких установ, що приймають участь у міжнародних наукових програмах і науковому обміні, росте число спільних наукових проектів і публікацій, проведенні міжнародних наукових форумів.

Значно розширилося наукове й науково-технічне співробітництво українських учених з відповідними організаціями Росії. Особливий розвиток придбали зв'язки з Російською академією наук. Співробітництво українських і російських учених регулюють Договір про співробітництво між Російською академією наук й Академією наук України (липень 1992 р.)[19] і Договір про наукове співробітництво між Сибірським відділенням Російської академії наук і Національною академією наук України (липень 1998 р.) [18].

Здійснюється науковий обмін між установами, закріплений Протоколом про порядок здійснення обміну вченими від 2 грудня 1998 року відповідно до Договору про співробітництво.

У минулому, 2002 року, українські вчені одержали вагомі результати в таких важливих напрямках, як дослідження космічного простору, нанофізика й наноэлектроника, актуальні проблеми економіки й історії й інших.

Співробітництво двох країн розвивається за найбільш актуальними сучасними проблемами: у дослідженні біологічних речовин, космосу, в авіаційному будівництві, ядерного процесу й т.д. Головними напрямками співробітництва є ракетно-космічна й авіабудівельна сфери, де держави виступають не конкурентами, а партнерами. Двосторонні зв'язки наближаються тут до 40%, а в деяких вузьких областях - до 60%. Національне космічне агентство України (НКАУ) бере участь у науковому проекті по космічному матеріалознавству "Автоматична універсальна орбітальна станція (АУОС) - Фотон" у рамках Федеральної космічної програми РФ, - буде досліджувати сонячно-земні зв'язки "Коронас-Ф" [64. С.45].

За допомогою сонячного телескопа ДИФОС, сконструйованого разом з російськими вченими й виведеного на навколоземну орбіту, нашими астрономами встановлена залежність потужності коливань яскравості Сонця від його висоти в атмосфері.

Українські дослідники розробляють бортову дослідницьку й контрольно-перевірочну апаратури космічних апаратів "Січ", беруть участь у міжнародному проекті "Інтербол", а також співробітничають в області глобальних навігаційних супутникових систем (ГНСС) з використанням російської системи "ТЛОНАСС".

Космічні агентства й академії наук сформували україно-російську програму наукових досліджень і технологічних експериментів на російському сегменті міжнародної космічної станції (МКС).

В області наук про Землю отримані оцінки мезомасштабної мінливості плинів й інших характеристик поверхневого й приповерхнього шарів Чорного моря. Цей важливий результат досягнуть у міжнародному експерименті за участю вчених Туреччини, Росії й США з використанням новітніх технологій спостереження за станом морського середовища й приводної атмосфери.

Щодо співробітництва з регіонами Росії, то був наприкінці 2002 року затверджений План загальних заходів щодо реалізації Угоди про науково-технічне співробітництво між НАН України, Урядом Москви й Урядом Московської області [24]. За планом передбачалося впровадження на московських підприємствах розробок українських учених. Зокрема, планувався запуск технологічної лінії по виробництву теплосберігаючого скла для промислового й цивільного будівництва.