10

Размещено на http://www.allbest.ru/

Встановлення українсько-болгарських міждержавних відносин за доби гетьманату П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.)

Я.В. Попенко

У статті аналізується процес встановлення міждержавних відносин України з Болгарією впродовж квітня-грудня 1918р. Підписання та ратифікація Брест-Литовської угоди дали поштовх для реалізації планів П. Скоропадського у причорноморському регіоні, де одним із найважливіших партнерів мала стати Болгарія. Ключові слова: Українська Держава, Гетьманат, Болгарія, причорноморський регіон

Прихід до влади в Україні 29 квітня 1918 р.П. Скоропадського став новим етапом розвитку національно-визвольних змагань першої чверті ХХ ст. При цьому гетьману довелося на той надзвичайно складний час відіграти помітну, хоча й досить суперечливу, роль у новітній вітчизняній історії. Весь період Гетьманату, хоч і нетривалий, був насичений важливими подіями українського національного відродження. Тому не можна оминути увагою того факту, що у вітчизняній історіографії досі тривають суперечки стосовно постаті П. Скоропадського та основних напрямів діяльності його оточення. Прихильники гетьмана схвалюють його реформи, інші - навпаки, беззастережно заперечують їх прогресивний і позитивний вплив на розвиток України. Незаперечним залишається те, що П. Скоропадський - це непересічна постать доби визвольних змагань 1917-1921 рр.

Слід відзначити, що на сьогодні істориками досить детально проаналізовані міждержавні відносини України з лідерами Четвертного союзу - Німеччиною й Австро-Угорщиною. Значно менше досліджені взаємини з Болгарією, яка з жовтня 1915 р. стала одним із членів цього союзу Розвиток дипломатичних взаємин України з цією балканською державою займав одне з провідних місць у зовнішньополітичній доктрині гетьманського уряду. По-перше, остання належала до військово-політичного блоку держав Четвертного союзу, з якими Україна підписала Брест-Литовський договір. По-друге, Болгарія була зацікавлена у встановленні продуктивних економічних відносин з Україною. По-третє, Болгарія, як і Україна, мала вихід до Чорного моря, що безперечно відкривало широкі можливості для розвитку різноманітних взаємовигідних відносин між ними.

Одним із перших, хто започаткував дослідження історії розвитку українсько-болгарських міждержавних відносин доби Гетьманату був Д. Дорошенко. Саме на сторінках його робіт можна знайти як власні спостереження [1, 270,276-277], так і важливі фактологічні та документальні матеріали [2] стосовно процесу встановлення й розвитку дипломатичних відносин між двома країнами. Серед мемуарної спадщини окреме місце займають спогади П. Скоропадського, в яких гетьман не лише висвітлював процес встановленнявідносин з Болгарією, а й надав характеристику всієї "причорноморської" зовнішньополітичної діяльності періоду свого правління [3]. Важливі спостереження про "київський" період діяльності залишив і болгарський посол І. Шишманов [4; 5]. Із поразкою визвольних змагань 1917-1921 рр., тема міждержавних відносин українських національних урядів радянською історіографією майже не розглядалася, а якщо і надавалася характеристика окремим сюжетам, то тільки для підкреслення їх "контрреволюційної" та "буржуазної" сутності. Водночас, попри небажання визнавати сам факт існування зовнішньополітичних зв'язків незалежної України, радянськими вченими був накопичений значний матеріал, який слід залучати, звертаючись до означеної теми. На окрему увагу заслуговують дослідження, що побачили світ за кордоном у середовищі української еміграції. Серед робіт, в яких висвітлюється історія українсько-болгарських відносин доби Гетьманату, відзначимо праці В. Трембіцького [6; 7], М. Королишина [8], І. Нагаєвського [9]. Втім, зауважимо, що працям істориків діаспори, присвячених міжнародним відносинам України доби Гетьманату, властива досить вузька джерельна база.

З виходом суверенної України на міжнародну арену значно посилився інтерес вітчизняних науковців до досвіду української дипломатичної історії періоду 1917-1921 рр. Не в останню чергу він зріс завдяки встановленню дипломатичних відносин України з усіма європейськими державами. Це стало своєрідним імпульсом для новітньої розробки проблеми. Водночас це питання є одним із найскладніших для наукового дослідження, оскільки торкається аспектів, пов'язаних як з вітчизняною, так і європейською історією. Головною особливістю комплексу робіт, які висвітлюють зовнішньополітичну діяльність уряду Гетьманату, є те, що вони висувають нові концептуальні підходи в оцінці його дипломатії, зокрема і з причорноморськими країнами. Це стало можливим завдяки доступу до документів і матеріалів колишніх спецфондів. У центрі уваги дослідників залишається і діяльність окремих дипломатичних репрезентацій Української Держави за кордоном, зокрема в Болгарії, їх головні напрями роботи, мета, кадровий склад, організація, структура, здобутки та прорахунки. У цьому контексті слід відзначити роботи В. Павленко [10; 11], Ф. Проданюка [12], І. Петренка [13; 14] та ін. Попри це, окремі аспекти історії міждержавних взаємин між Україною та Болгарією доби Гетьманату ще потребують глибшого вивчення.

З приходом до влади П. Скоропадського, розпочався новий етап розбудови вітчизняного зовнішньополітичного відомства. Фактично нова влада застала українське МЗС на "зародковому" етапі, тому вже з перших днів розпочалася активна робота, спрямована на його організаційне становлення. В результаті реформ, міністерство набуло чіткої організаційної структури. Загалом, період Гетьманату можна визнати найуспішнішим у розвитку вітчизняної дипломатії. За цей

час МЗС очолювали М. Василенко, Д. Дорошенко та Г. Афанасьєв. Діяльність кожного з них можна розглядати окремо, аналізуючи здобутки і прорахунки, але незаперечним є факт, що їм вдалося створити відомство, яке успішно реалізовувало програму гетьмана, спрямовану на міжнародне визнання України. Водночас, розглядаючи зовнішньополітичний курс України, слід пам'ятати, що він був надзвичайно жорстко "регламентований" умовами Брест-Литовської угоди. Саме дотримання її положень було однією з умов, яке висунуло німецьке командування перед П. Скоропадським, підтримавши його в ході військового перевороту. Відповідно, гетьман мав певні зобов'язання стосовно союзників, передусім, лояльну політику щодо Четвертного союзу, навіть коли це суперечило українським стратегічним інтересам. З іншого боку, навіть у межах цієї угоди гетьман намагався не лише відстояти, а й розширити українські державні інтереси, особливо в причорноморському регіоні. Саме з цих міркувань взаєминам з Болгарією в зовнішньополітичних планах гетьманської адміністрації приділялася велика увага.

На відміну від Австро-Угорщини та Німеччини, відносини між Україною та Болгарією від початку складалися продуктивно. Більше того саме болгарська сторона першою ініціювала встановлення повноцінних міждержавних відносин. Вже наприкінці квітня 1918 р. до Києва прибула дипломатична місія, яку очолив І. Шишманов. До речі, він був одружений з донькою М. Драгоманова і був його колишнім учнем. І. Шишманов декілька раз відвідував Україну і був знайомий з українськими політичними діячами. Крім того, посол був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка та дійсним членом Харківського університету. Таким чином, важко було уявити кращого дипломатичного представника Болгарії в Україні. Сам він коментував своє призначення так: "Якби мене посилали деінде, я не згодився би, але до Києва їду з великою охотою" [10, 5].7 травня І. Шишманов вручив акредитаційні грамоти П. Скоропадському. У грамоті болгарський цар вітав проголошення Української Держави та обрання П. Скоропадського гетьманом. У листі зокрема зазначалося: "Всього кращого Вашій Світлості на славу і щастя Україні, а також вислови глибокої пошани й щирої приязні, з яким я, дорогий і великий приятелю, зістаюсь Вашій Світлості добрий друг Фердинанд" [2, 98]. У свою чергу й П. Скоропадський висловив своє ставлення до Болгарії: "Я глибоко зворушений словами прихильності й дружби Його Величності Царя Фердинанда Болгарського. Я вдячний за заяву приязні до мене й Української Держави. Твердо і непорушно сподіваюся, що приязнь Болгарської Держави до Української Держави, якій Його Величність з самого початку поклав такі гарні підвалини, буде рости й зміцняти та вийде на користь і щастя обох братніх народів" [2, 99].

Крім І. Шишманова, до складу болгарського посольства увійшли Т. Баламезов, Г. Сархілієв, Д. Влахов, Д. Відінлієв, Г. Папазов, Г Димитров, Л. Георгієв [11, 61]. Не забуваймо, що розвиток конструктивних міждержавних взаємин з Україною підтримував і болгарський цар Фердинанд [15, 18]. Він особисто був зацікавлений в існуванні на узбережжі Чорного моря не царської Росії великодержавного формату, а незалежної України. Одним із головних завдань болгарського представництва в Україні було якомога швидше налагодження торговельних зносин між державами. Вже незабаром після прибуття до української столиці, І. Шишманов звернувся до міністра торгівлі й промисловості С. Гутника, з пропозицією розпочати торгі-вельні відносини між країнами в повному обсязі. Натомість отримав відповідь, що умови офіційного товарообігу України з Четвертним союзом були чітко визначені умовами торгового договору від 19 квітня 1918 р. і змінити їх було надзвичайно складно [11, 62]. За цим договором, болгарська "частка" закупівель в Україні була незначною [11, 60], а основна кількість товарів мала бути спрямована в Німеччину й Австро - Угорщину. Відповідно болгарське посольство могло вести переговори з українською стороною лише в межах підписаного документу. Водночас болгарське представництво розпочало активні переговори і з представниками українського кооперативного руху та ділових кіл. Так, уже до кінця 1918 р. Болгарія в Україні закупила товарів на 45,2 млн. левів [11, 63].

Кроки, спрямовані на встановлення міждержавних відносин з Болгарією, робив і український уряд.14 червня Рада Міністрів ухвалила "Закон про посольства і місії Української Держави" [16, 106]. Фактично ухвалення закону створило юридично-організаційну базу для практичного формування українських дипломатичних представництв.21 червня був прийнятий закон про запровадження тимчасових дипломатичних представництв до Центральних держав та Румунії (мав діяти до остаточної ратифікації умов Брест-Литовського договору) [16, 107-108]. За цим юридичним документом, до Болгарії мало було відряджене посольство першого розряду. Впродовж липня відбувалося поетапне формування кадрового складу посольства до Софії, а 17 липня його очолив колишній міністр закордонних справ УНР О. Шульгін [7, 74].П. Скоропадський чудово усвідомлював політичну й економічну роль Болгарії в причорноморському регіоні. Саме тому українським посольством у цій країні мав керувати досвідчений дипломат. З приводу цього призначення, гетьман особисто підкреслював: "В Болгарію поїхав Шульгин, людина, яку я дуже поважаю, надзвичайно порядний, служив міністром іноземних справ при Раді, але абсолютно ні за освітою, ні за духом він не належить до людей того уряду" [3, 266]. Крім нього, до посольства увійшли Ф. Шульга, В. Драгомирецький, Д. Шелудько, П. Сікора, М. Лаврик, Ю. Налисник [14, 68]. Перекладачем при посольстві був І. Додул [17, 10]. Додатково до складу представництва, в ранзі військового аташе, призначено генерала Б. Бобровського [2, 106]. Останній мав, відповідно таємній "Інструкції військовим агентам", надавати вичерпну інформацію щодо стану країни, її збройних сили, військового потенціалу, системи військової підготовки тощо. Військовий аташе мав щомісяця надсилати відповідну конфіденційну інформацію до відділу закордонного зв'язку. Не забуваймо, що на той час в Україні йшло будівництво власної армії та військово-морських сил, тому гетьманська адміністрація потребувала досвіду європейських держав у цьому напрямі. Крім того, військовий аташе мав збирати інформацію щодо українських військовополонених, які перебували на території Болгарії (на підставі цих звітів, від України спеціальна місія у справах військовополонених мала вирушити до Варни у жовтні 1918 р.). Упродовж 1918-1919 рр. у Болгарії перебували біля 5 тис. військовополонених колишньої російської царської армії [18, 175] (цифра не є остаточною, оскільки існують інші дані - від 9 до 12 тис. осіб) [18, 181].

Справами військовополонених займалося і болгарське посольство, акредитоване в Україні. Особисто цим питанням опікувався І. Шишманов, який через Болгарський Червоний Хрест звертався до українського МЗС, з проханнями розшукати чи повідомити про стан здоров'я і матеріальне становище болгарських підданих, які перебували в Україні [11, 64]. Завдяки активній роботі посла, лише у жовтні 1918 р. український пароплав "Євфрат" двічі доставляв до Болгарії по 200-300 військовополонених болгар і на ньому до України повернулося стільки ж українців [18, 181].

Як відомо, 15 липня 1918 р. у Відні відбулася церемонія обміну ратифікаційними грамотами між представниками Болгарії й України. Українську сторону представляв посол в Австро-Угорщині В. Липинський, болгарську - заступник посла у Відні М. Джебаров [2, 96]. Обмін грамотами значно пришвидшив процес формування українського представництва до Болгарії. Вже 28 липня українські дипломати прибули до Софії [19, 3зв.]. За відсутності болгарського монарха у столиці, зустріч з українськими представниками була перенесена. Лише 7 вересня українське посольство вручило Фердинанду І акредитаційні грамоти. Аудієнція відбулася в урочистій атмосфері, за присутності царевича Бориса, прем'єр-міністра та провідних місцевих політиків. Наприкінці офіційного прийому болгарський монарх промовив: "Передайте Його Світлості Ясновельможному пану Гетьману і всьому українському народові від мене й від усього болгарського народу найсердечніші поздоровлення" [2, 98].

Крім дипломатичних посольств, уряд Гетьманату планував відкриття у Болгарії консульських установ. Так, генеральне консульство мало бути відкрите в Софії, віце-консульство у Варні та консульство в Бур - гасі [13, 234]. Відповідно до закону від 4 липня ("Про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном), установи мали сприяти розвитку торговельних відносин між країнами, мали надавати матеріальну та юридичну допомогу громадянам України, сприяти заснуванню освітніх і культурних закладів [16, 118]. Додатково консульські представництва мали займатися справами повернення українських військовополонених та цивільних осіб в Україну [13, 234]. Щоправда українські консульства в Болгарії розпочати повноцінну роботу так і не змогли.

гетьманат скоропадський україна болгарія

На жаль, антигетьманське повстання, очолюване Українським національним союзом, не дало можливості розвинути справжнє міждержавне співробітництво між Україною та Болгарією. Дипломатичні та торгівельні відносини, які тільки-но почали налагоджуватися, перервалися. В Україні до влади прийшов уряд Директорії, який виявився нездатним розвинути попередні домовленості з балканською країною та направити їх у конструктивне русло. Зрештою, і Друга УНР набула тимчасового характеру і скоро зійшла з історичної карти, поступившись місцем більшовицькому уряду. Болгарія ж 29 вересня 1918 р. змушена була підписати перемир'я з країнами Антанти, яке означало фактичну поразку країни у Першій Світовій війні.

Попри це, слід відзначити, що саме за час Гетьманату П. Скоропадського були встановлені надзвичайно важливі дипломатичні відносини між країнами. Вони відкривали і перед Україною, і перед Болгарією широкий діапазон співробітництва у причорноморському регіоні. Більше того для молодої Української Держави вони сприяли в напрямі утвердження та зростання її міжнародного авторитету.

Література

1. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920рр.) - К., 2007.

2. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр.: в 2 т. - Т.2: Українська Гетьманська Держава 1918 р. - К., 2002.

3. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 - грудень 1918 рр. - К.; Філадельфія, 1995.

4. Гай-Нижник П. Шишманов І. (посол Болгарії в Українській Державі). Щоденник (травень-червень 1918р.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.hai - nyzhnyk. in.ua/doc2.

5. Український період життя Івана Шишманова (з "Щоденника") // Дриновський збірник. - Т.1. - Х.; Софія, 2007.

6. Трембіцький В. Україна й Болгарія в 1918-1921 рр. // Новий літопис. - 1965. - Ч.15.

7. Трембіцький В. Український дипломатичний корпус 1917-1924 (до 70-х роковин державності 1919-1989) // Альманах Українського Народного Союзу. - 1989. - Вип.79.

8. Королишин М. Україна і Болгарія 1918 р. й тепер // У 60-річчя відновлення гетьманської Української Держави 29 квітня р.Б. 1918. - Торонто, 1978.

9. Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ ст. - К., 1994.

10. Павленко В. Діяльність болгарської дипломатичної місії в Україні (1918-1919) // Проблеми слов 'янознавства. - 1993. - Вип.45.

11. Павленко В. Іван Шишманов - повноважний посол Болгарії в Україні // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки: Зб. наук. пр. - 2010. - Вип. 19.

12. Проданюк Ф. Дипломатія держави гетьмана Павла Скоропадського // Політика і час. - 1992. - № 5.

13. Петренко І. Є. Дипломатична і військово-політична діяльність урядів Української Держави в чорноморському регіоні // Національна та історична пам 'ять: Зб. наук. пр. - 2013. - Вип.7.

14. Петренко І. Є. Дипломатичні відносини Української Держави П. Скоропадського з Болгарією та Османською імперією (квітень-грудень 1918 р.) // Гілея. - 2012. - Ns 4.

15. Терещенко Ю.І. До 85-річчя Української Держави - Гетьманату Павла Скоропадського // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. - 2003. Вип.7-8.

16. Вєдєнєєв Д.В., Будков Д.В. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служби Української держави. 1917-1923 рр. - К., 2006.

17. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВОУ). - Ф.3766. - Оп.1. - Спр.22.

18. Власенко В. Перша хвиля міжвоєнної української еміграції до Болгарії // Альманах бьлгарска украинистика. 2013. - Вип.3.

19. ЦДАВОУ. - Ф.3766. - Оп.1. - Спр.117.

Размещено на Allbest.ru