Українська національна державність в 1918-1920 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА: УКРАНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ В 1918-1920 РОКАХ

ЗМІСТ

ВСТУП

І. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ

ІІ. ДЕРЖАВНІСТЬ УНР ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ

2.1 Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні

2.2 Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР

2.3 Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНО ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

У процесі розгортання національно-визвольних змагань у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

· право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

· незалежність і соборність Української держави;

· генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти - універсали. Система органів публічної влади мала три рівні - генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

І. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ

П. Скоропадського обирають отаманом усього "Вільного козацтва. Необхідно зазначити, що жовтневі події у Петрограді П. Скоропадський зустрів вороже. У жовтні 1917 р. корпус генерала Скоропадського не дав можливості 2-у гвардійському корпусові, який знаходився під впливом більшовиків, прийти на допомогу виступу солдатів і робітників міста Києва. За його наказом були роззброєні революційні полки і вислані в Росію. Завдяки діям Скоропадського Центральна Рада змогла зберегти свою перевагу у місті. Незважаючи на цю заслугу перед Радою, він зустрів в українському уряді холодне ставлення до себе, яке поширилося й на корпус. Зокрема, йому не надавали належної допомоги в забезпеченні воєнним спорядженням. Підозрюючи в особі Скоропадського майбутнього "Бонапарта", Генеральний секретаріат змусив його передати командування корпусом генералові Гандзюкові і на певний час відійти у тінь. [10, с. 7]

Весною 1918 р. в Києві утворюється "Українська народна громада" (УНГ), яка об'єднує землевласників та колишніх військових. Серед членів "Громади" значну кількість становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки "Вільного козацтва", а її головою став П. Скоропадський. Варто звернути увагу на один принциповий момент. УНГ об'єднувала у своїх рядах монархічні кола населення України, але поряд з ним мала досить привабливу, виразно національно забарвлену програму. Вчитаймося в її основні положення: "Автократична або большевицька форма правління недопустима... Кожний може виражати свої думки усно або письмово й має право поширювати їх з допомогою преси або іншим способом... Землю дістануть в першій мірі безземельні селяни й козаки, які своїми грудьми обороняли Україну перед зовнішніми й внутрішніми ворогами... Охорона інтересів робітників і їх державне страхування" [10, с. 8]. Ще показовішими були статті програми, які стосувались питань освіти: "В народній школі освіта ведеться українською мовою. В гімназії мову викладання визначають батьки більшістю голосів, а в університетах - професорські колегії". Головна причина явної суперечності між програмними положеннями "Громади" та її практичною діяльністю полягала в намаганні залучити до організації широкі кола населення України.

УНГ налагодила тісні стосунки з Партією українських хліборобів-демократів через лідерів цієї партії братів В. і С. Шеметів, М. Міхновського та В. Липинського. Поряд з цим керівництво "Громади" починає консультації з німецьким командуванням з питань державного перевороту.

Добре розуміючи неможливість тривалого окупаційного режиму в Україні, німці також починають готувати зміну державної влади на українських землях. Новий уряд передбачалося утворити у формі диктатури, з сильною владою, без народного представництва, принаймі на перший час. Кандидатами у диктатори були визначені Є. Чикаленко, М. Махновський та П. Скоропадський. Кандидатура Є. Чикаленка, багатого поміщика і відомого громадського діяча, незабаром відпала через небажання самого кандидата.

Фактично доля Центральної Ради, УНР та її уряду була вирішена на нараді 24 квітня 1918 р., що відбулася в резиденції начальника штабу німецьких військ в Україні генерала Гренера. Німецький посол в Україні барон Мум, австрійський посол граф Форгач, військові аташе разом з командуванням окупаційними військами остаточно вирішили питання про кандидатуру майбутнього диктатора. Перевагу віддали П. Скоропадському.

Були вироблені також попередні умови, які він мав визнати:

1. В часи перебування австро-угорських і німецьких військ на Україні ніяка українська армія не може формуватися. Може тримати винятково лише поліцейські відділи за порозумінням з обома командуваннями.

2. Для всіх злочинів супроти союзних військ установлюються німецькі й австро-угорські польові суди. Українська юстиція має бути забезпечена проти терору політичних організації.

3. З усіх державних установ мають бути усунені неблагонадійні елементи. Всі земельні та інші надзвичайні комітети мають бути розпущені й замінені нормальними державними або земельними органами.

4. Якщо в Україні нема військових, судових законів, то вони мають, бути замінені відповідними законами центральних держав.

5. Всі розпорядження, що гальмують торгівлю харчовими і сирими продуктами, мають бути скасовані на користь Австро-Угорщини та Німеччини. Особливо має бути допущена вільна торгівля під сильним контролем союзників і українського уряду, а всі заборони вивозу й залізничний контроль мають бути скасовані. Має бути встановлений один спільний контроль на кордоні.

6. Аграрне питання має бути розв'язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між ними землю. В інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазначених в законі меж.

7. Фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння". [1, с. 140]

Чому ж перевага серед кандидатів була надана Павлові Скоропадському? Зрозуміло, що німці врахували те, що він - нащадок гетьмана України, користувався підтримкою "Вільного козацтва", був генералом колишньої царської армії. Однак вирішальне значення мали його тісні контакти з німецьким командуванням та підтримка Союзу земельних власників. Генерал Гренер провів зустріч із Скоропадським і ознайомив його з попередніми умовами німецького та австрійського командування. Після визнання всіх висунутих вимог почалася практична підготовка до державного перевороту. Перед "Українською народною громадою" було поставлено завдання заручитися підтримкою політичних партій України та підготувати. видимість "законної" зміни державної влади. Все інше взяло на себе німецьке командування. Слід відзначити, що Скоропадський зміг заручитись підтримкою тільки Української демократично-хліборобської партії, яка відбивала інтереси заможного селянства, та Союзу земельних власників. Саме ці дві партії і скликали Хліборобський конгрес.

Першим кроком боротьби німецького командування з Центральною Радою, було опублікування наказу фельдмаршала Ейхгорна про введення в Україні з 25 квітня 1918, р. німецьких польових судів. Через кілька днів вони роззброїли Першу українську (синю) дивізію і оточили казарми Січових стрільців, а 28 квітня німецькі солдати зробили обшук в приміщенні Центральної Ради і заарештували кількох міністрів УНР. 29 квітня в Київському цирку зібрався Хліборобський конгрес, який з благословення німецького командування обрав гетьманом Скоропадського, а той проголосив утворення Української держави.

Що приніс на українські землі новоявлений гетьман? Чи був це справді, як говорить В'ячеслав Липинський в "Листах до братів хліборобів", "традиційно-національний монарх, що персоніфікував волю свого народу й повернув на приналежний йому здавен-давна кров'ю предків освячений, батьківський уділ"? А, може, з'явився новий український Наполеон, який хотів перемогти розбурхану стихію в ім'я ідеалів порядку, чи намагався, за висловом Дмитра Донцова, "повторити бонапартівський експеримент на українських землях"?

Прийшовши до влади за допомогою німців та не маючи твердої підтримки політичних кіл України, Скоропадський змушений був тривалий час узгоджувати свої дії з німецькими генералами. Допомога німецьких і австро-угорських військ Скоропадському в державному перевороті лягла тягарем на український народ, адже гетьман дав згоду на вивезення з України значної кількості продовольчих товарів та сировини.

29 квітня була опублікована гетьманська "Грамота до всього українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України". Перший з цих документів повідомляв: "Як вірний син України я вирішив взяти на себе всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України. Управління Україною буде проводитися через посередництво призначеного мною кабінету міністрів. Центральна і Мала ради, а також всі земельні комітети з нинішнього дня розпускаються. Всі міністри і товариші міністрів (заступники) звільняються". Здавалося б, як не повірити доказам Скоропадського, що він відновлює старі українські закони, адже його повний титул в офіційних звертаннях - "Ваша світлість, Ясновельможний Пане Гетьмане" - та й скорочений титул звучить не менш пишно. Але чому ж тоді текст "Законів про тимчасовий державний устрій України" майже повністю збігається з основним законом Російської імперії від 23 квітня 1906 р. [6, с. 112-114]

Після державного перевороту в Україні відновлювалася політична система царської Росії. Українська держава була розділена на губернські староства: Київщина, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина, Катеринославщина, Харківщина, Херсонщина і Таврія. Губернським старостам були надані повноваження колишніх царських губернаторів, а 1 серпня 1918 р. Скоропадський затвердив закон "Про установлення в Києві управління столичного отамана" (мав права колишнього російського градоначальника).

У "Грамоті до всього українського народу" гетьман обіцяв: "Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці". Але все закінчилось тільки зміною назв залізниць, а саме: "Південно-Західної" - на "Правобережну", "Південної" - на "Слобідську" та "Катерининської" - на "Запорізьку". Економічне становище залізничників не тільки не поліпшилося, а значно погіршилось. 15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенський, Сарненський і Здолбунівський залізничні вузли, а через декілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався будь-що придушити страйк. З цією метою він затвердив 19 липня 1918 р. рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках. На основі цього закону гетьманська варта, разом з німецькими та австрійськими військами, вдалася до жорстоких репресій проти страйкарів. Репресії та голод примусили залізничників України стати до роботи.

Грамота гетьмана торкалася й земельного питання. Відмінявся земельний закон, прийнятий Центральною Радою. Повністю відновлювалися права приватної власності на землю. Фактично це означало повернення селянами землі та сільськогосподарського інвентарю колишнім власникам. Для здійснення цих заходів по селах роз'їжджали каральні загони. Поряд з ними діяли спеціальні німецькі та австрійські військові частини. Зрозуміло, що довго терпіти такого селяни не могли. По всій Україні прокотилась хвиля стихійних селянських повстань.

З перших днів перевороту Скоропадський почав виконувати ту частину грамоти, де, зокрема, було сказано: "Я буду твердо стояти на сторожі порядку і законності в Українській державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами".

Прийшовши до влади, Скоропадський чітко визначив своє ставлення до більшовиків, анархістів та російських лівих есерів, спрямувавши проти них весь репресивний апарат. Однак після того, як від участі в уряді відмовились українські політичні партії, і їм стало непереливки. Були заборонені з'їзди, конференції і збори цих партій. Гетьман заборонив скликати II Всеукраїнський селянський з'їзд. За його вказівкою на організаційне засідання прибули німці з гетьманцями і силою зброї розігнали селянських депутатів. Президію і членів мандатної комісії з'їзду заарештували й кинули до в'язниці. Така доля чекала й делегатів Всеукраїнського територіального робітничого з'їзду. Репресії посипались і на "Вільне козацтво". У травні 1918 р. у "Відручному листі Гетьмана Всієї України до міністра військових справ" було повідомлено про те, що "всі приватні і вільно-козачі організації, київський відділ і печатки об'являються недійсними, також і посвідчення, видані ними".

Прекрасно розуміючи значення міцної армії для держави, Скоропадський вжив усіх заходів для того, щоб деполітизувати карні та військові відомства. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затверджує закон "Про політично-правове становище служащих Військового відомства". Згідно з цим законом, військовим заборонялося "входити до складу і брати участь в будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мають політичний характер". Військовим суворо заборонялося перебувати на мітингах і маніфестаціях. Це дало гетьманові змогу на певний час ослабити вплив політичних партій на військові частини та зміцнити дисципліну.

Розглядаючи діяльність Павла Скоропадського, слід вказати на те, що визначальною рисою гетьмана була слабкість характеру та відсутність сильної волі. Це призвело до того, що він підкорявся хліборобам та російським монархічним партіям і дуже часто плив за течією політичних подій, не оцінюючи інтересів більшості населення України - селянства, та без особливого протесту терпів господарювання німців і австрійців на українських землях.

Тільки розмах повстанського руху в Україні змушує його затвердити тимчасовий земельний закон, який обмежував земельне володіння 26 десятинами. Однак і цей захід, на який зважився гетьман, протримався короткий час. Поміщики починають різко виступати проти таких обмежень і змушують його 8 липня 1918 р. підписати "Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Статті названого закону передбачали "надати губерніальним земельним комісіям право видання обов'язкових постанов про примусове використання живого і мертвого сільськогосподарського інвентарю власників, котрі не вповні використовують його у власних господарствах, для перевозок, що мають державне значення". Цим же комісіям надавалося право встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення. Цей акт фактично узаконював в Україні панщину, а тих, хто порушував його, уряд міг заарештувати до трьох місяців чи накласти штраф до 500 крб.

Та поміщикам і цього виявилося замало. Під їхнім тиском гетьман 15 липня 1918 р. затверджує "Закон про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження держави". На основі цього закону "вся кількість хліба, за винятком запасу, який визначається міністром продовольчих справ для харчування та господарських потреб, поступає в розпорядження держави". Гетьманський закон фактично залишав селянство напризволяще, тому що "під хлібом розумілося жито, пшениця, просо, квасоля, горох, кукурудза, ячмінь і овес, всякого роду борошно, висівки, крупи та відходи продуктів з названого хліба, а також масляні насіння і всякі жмихи". У разі несплати закон передбачав конфіскацію всього майна.

Щоб заручитись підтримкою української інтелігенції, Павло Скоропадський звертає увагу на українізацію школи. Слід зазначити, що до цієї ідеї негативно поставилися монархічні партії. Вороже її сприйняли й батьківські комітети середніх шкіл. Тому, щоб уникнути конфліктів, гетьман вважав доцільнішим засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. З його згоди відкрито 54 українські гімназії, а в російських гімназіях введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, а також історію української літератури. 17 серпня 1918 р. Скоропадський приймає рішення про перетворення Київського народного українського університету в Київський державний український університет та заснування Кам'янець-Подільського державного українського університету. Гетьман також затвердив закон про заснування у місті Києві державного драматичного театру та державної драматичної школи. Згодом вийшов закон про право написання та захисту дисертацій і наукових праць українською мовою. Були утворені Військова академія та Всеукраїнська національна бібліотека, а також Український державний архів, в якому мали бути документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української академії наук. На посаду президента Академії наук запрошували М. Грушевського, але він відмовився. Першим президентом УАН став В. Вернадський. Однак було б відступом від історичної правди приписати заходи з розвитку національної культури тільки гетьманові. Чималу роль у цій справі відіграв міністр освіти М. Василенко. [6, с. 115-116]

Восени різко змінилася міжнародна ситуація. Розпалася Австро-Угорська імперія. У Німеччині назрівала революція. Антанта підтримувала російські монархічні організації і ставилася негативно до "сепаратизму" народів колишньої Російської імперії. Усі ці фактори зробили становище гетьманської держави хитким. Вона не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та революційними подіями у Німеччині їй загрожувала окупація військ Антанти.

За цих умов гетьман тільки частково виконав пункти домовленості, що були досягнуті з керівництвом Національного союзу. Замість утворення нового національного уряду він реорганізує старий уряд Ф. Лизогуба. Вводить до Ради міністрів 5 представників Національного союзу (4 члени партії соціалістів-федералістів - А. В'язлов, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). На реорганізацію уряду десять міністрів-кадетів відповіли протестом. Вони подали голові Ради міністрів Ф. Лизогубу "Записку в справі зовнішньої політики України", в якій пропонували розпочати воєнні дії проти РСФРР та боротися за відбудову "единой и неделимой" Росії. Партія кадетів схвалила позицію "десятки" та заборонила своїм членам підтримувати П. Скоропадського і входити до його уряду. Серед інших політичних партій розпочалася боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької та федеративної, що передбачала відновлення єдиної Росії. Це призвело до кризи в низці партій. Зокрема, Союз хліборобів-власників розпався на дві частини: дрібні хлібороби подали гетьманові меморандум з вимогою незалежності України, а заможні члени Союзу стояли за федерацію з Росією.

Робота коаліційного уряду була нетривалою. Дуже швидко на міністрів-українців в уряді перестали зважати, а після того, як стало відомо, що генерала Денікіна призначено Верховним головнокомандувачем усіма військовими силами на території колишньої Росії, діяльність уряду взагалі стала неможливою. Основною причиною кризи коаліційного уряду стало наполягання міністрів на підпорядкуванні української армії генералові Денікіну. Міністри-українці виступили з різким протестом, але гетьман не звернув на це уваги. Навпаки, він підтримав ідею свого генерального штабу про можливість об'єднання командування військами Дону та України. Скоропадський навіть відважився на зустріч з отаманом Донського війська генералом Красновим, на якій вони вирішували практичні питання співпраці V військовій галузі.

Саме в цей час Український національний союз звернувся до уряду з проханням дозволити провести конгрес. Крім того, українські соціалістичні партії висунули вимогу ввести до складу уряду їхніх представників. Однак гетьман заборонив проведення конгресу. Були відкинуті й ідеї розширення складу уряду. Міністрам-українцям нічого не залишалось, як скласти свої повноваження. 14 листопада урядова коаліція розпалася.

Восени 1918 р. активізував роботу Союз українських заводчиків і фабрикантів, який вимагав від Скоропадського різними державними заходами (звільненням від податків, асигнуваннями тощо) допомогти "збіднілим" капіталістам стати на ноги. Буржуазія змусила гетьмана затвердити новий закон про вибори до міських дум, за яким влада в органах місцевого самоврядування переходила до рук фабрикантів. Поряд з цим Скоропадський підписує вироблений поміщиками закон про нові вибори до земських самоврядувань, яким земства фактично передавалися в руки поміщиків. На початку листопада 1918 р. в Києві відбувся з'їзд поміщиків України, в якому взяв участь і гетьман. На з'їзді поміщики змогли переконати його в тому, що Україні земельна реформа не потрібна. Скоропадський обіцяє скасувати своє рішення про примусове утворення державного земельного фонду як форми надання допомоги безземельним селянам.

Поміщики та промисловці підготували і провели другий з'їзд. З огляду на погіршення становища гетьмана внаслідок урядової кризи вони вирішили надати йому допомогу, за яку від Скоропадського вимагали припинити контакти з українськими партіями, спрямувати свою політику на відновлення Великої Росії та орієнтуватися на країни Антанти.

Все це змушує гетьмана остаточно порвати з українським національним рухом і підтримати вимоги російських монархістів. Він вірив у те, що за це отримає допомогу від російського офіцерства та Антанти. Саме тому Скоропадський приймає рішення про облік і призов на військову службу офіцерів та унтер-офіцерів колишньої російської армії, а 10 листопада видає наказ про оголошення військового стану на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині. [3, с. 214-215]

14 листопада 1918 р. генерал Скоропадський затвердив новий склад уряду, на чолі якого став С. Гербель. Була оголошена також "Грамота Гетьмана всієї України", якою скасовувалася суверенність Української держави та проголошувалась федерація України з Великоросією. "В цій федерації, - говорилося у грамоті, - Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок та законність в краю і в її межах вперше вільно відвели дух всі принижені більшовиками громадяни бувшої Росії". Основним завданням гетьмана та його уряду ставало "утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії".

І немов навмисне у цей день призначення нового уряду в Києві гетьманська варта й російські офіцери розстріляли мирну демонстрацію робітників і студентів, що вийшли на вулиці міста з червоними прапорами, протестуючи проти дій гетьмана.

Важливим фактором дестабілізації гетьманського режиму стала діяльність більшовиків України. У липні 1918 р. була утворена КП(б)У, а до осені вже діяла розгалужена мережа підпільних комуністичних організацій. У листопаді був сформований Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.Л. П'ятаковим. Але українські соціалістичні партії, об'єднані в УНС, діяли енергійніше.

13 листопада 1918 р. в приміщенні міністерства шляхів на Бі-біковському бульварі в Києві відбулося засідання Українського національного союзу, на якому остаточно був схвалений план повстання проти гетьмана та обрано Директорію. У ніч з 14 на 15 листопада вона звернулася з відозвою до населення України, в якій говорилося: "Генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народної влади. Все правительство його, як протинародне, проти національне, оповіщаємо недійсним. Пропонуємо генералу Скоропадському й його міністрам залишити обманом і насильством захоплені урядові посади".

Залишившись без реальної сили, Скоропадський шукає шляхи до порозуміння з Антантою. Він посилає свого представника до Румунії, де перебували посли всіх держав. З ініціативи Скоропадського новий гетьманський уряд 20 листопада надіслав телеграми білогвардійцям Дону, Кубані, Тереку і місії Добровольчої армії з пропозицією прислати до Києва своїх представників на конференцію, яка б обговорила питання боротьби з Радянською Росією, відновлення монархії та надання допомоги Українській державі у боротьбі з Директорією. 29 листопада гетьман підтримує рішення Ради міністрів видати з державної скарбниці України представникові Добровольчої армії 10 млн карбованців для формування нових військових частин. Та надії Скоропадського виявилися марними.

Директорія, виїхавши до Білої Церкви, в розташування полку галицьких "Січових стрільців", який перейшов на її бік, на певний час зосередила в своїх руках керівництво повстанським рухом на Україні. Протягом другої половини листопада - першої половини грудня 1918 р. під її контроль перейшла більша частина території України. Директорію підтримали гетьманські війська: дивізія сірожупанників, що перебувала на Чернігівщині; запорізька дивізія, яка стояла на Харківщині; "Чорноморський козачий кіш", який формувався у Бердичеві, та інші. Фактично влада Скоропадського трималася тільки у місті Києві та й то висіла на волосині.

Після того, як повстанська армія розбила гетьманські частини під Мотовилівкою, в розпорядженні Скоропадського майже не залишилось військових сил. Київ обороняли тільки добровольці та незначна кількість російських офіцерів. 14 грудня війська Директорії ввійшли до Києва, а опівдні Скоропадський підписав останній офіційний документ: "Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади. Павло Скоропадський". Свої повноваження він заповів урядові, але того ж дня Рада міністрів всю владу передала до рук Директорії, яка 17 грудня оголосила гетьмана поза охороною закону, а його майно конфіскувала. [2, с. 97]

гетьманська директорія радянська влада

ІІ. ДЕРЖАВНІСТЬ УНР ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ

2.1 Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні

Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі.

Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляй-Поля, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів; яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати «ніякої іншої влади»; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.

Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика. [4, с. 37-38]

«На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські большевики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки. Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська».

У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже, - констатував В. Андрієвський, колишній комісар освіти Полтавщини. В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання.

Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швєця, О. Андріевського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі проти 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада - Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про невтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на - Київ.

Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій. Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин. 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим; він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. Леґенду про близькість Келлера до Гетьмана спростовує лист самого Келлера до отамана Донського, П. Красова. «Скоропадський, - писав Келлер, - повидимому предполагает ввести всех в заблуждение ... предвкушая прелести своего коронования на престол украинского королевства». 27-го листопада замість Келлера призначено генерала князя Долгорукого. Була зформована добровільна дружина «Родина», переважно із студентів та учнів старших класів гімназій, яка стала головною обороною Києва. [5]

Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, большевиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації. 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений.

Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, небольшевицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй «Історії України» пояснював цей акт так: «в тім державнім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу роль, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати.»

У той же день доручено С. Гербелеві скласти новий кабінет міністрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладнаються відносини з Антантою.

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду - і тому ставити ці два факти у залежність не можна.

Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності». Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону.

Усе разом - і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були неукраінці; і маса росіян, які тікали до Києва від большевиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців - усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради стояв на ґрунті «єдиного фронту» з російськими соціалістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі. [7, с. 15-16]

Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення «єдиної неподільної» Росії, до якої Україна мала ввійти, як її частина. Відштовхнула федерація й Галичину: посол ЗУНР, Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав'язати дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією.

Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу. У Ясах, де зібралися представники Антанти, ставили тверді умови послам гетьманського уряду - федерацію з Росією; в Одесі консул Франції Енно увесь час запевняв, що наближаються війська Антанти. Але їх не було.

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що міністри - Д. Дорошенко та М. Василенко - звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністр А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його.

Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало число нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції.

Німецькі війська тримали нейтралітет і шукали можливості повернутися додому.

Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на віддалі 30 кілометрів від Києва. 20-го листопада на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командою полковника Ю. Отмерштайна, далі - Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і делегацією Державного Секретаріяту ЗУНР в особах Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Тим часом нові й нові військові частини переходили на сторону Директорії. Під Києвом ішла боротьба. Боронила його головним чином дружина добровольців «Родини». Нарешті перейшла на сторону Директорії і Сердюцька дивізія.

11 листопада 1918 р. закінчилася І світова війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України. Тим самим радянська Росія зняла з себе обов'язок не втручатися у внутрішні справи України.

Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті "До всіх українських громадян" П.Скоропадський заявив про федерацію України з небільшовицькою Росією і про "відновлення Великої Росії". Суверенність Української держави скасовувалася.

У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну. [12, с. 104]

28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі спочатку з Г.П`ятаковим, а згодом - X. Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.

Уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і покинув місто.

Передання Гетьманом влади урядові, а не окремій особі, було цілком закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада Міністрів ухвалила закон «про Верховне Управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави... Гетьмана». Цей закон установлював Колегію Верховних Правителів, яка мала перебрати на себе найвищу владу.

Таким чином, можемо підвести підсумки.

Доба гетьманату, яка тривала 7,5 місяців, була заповнена з самого початку боротьбою уряду на різних фронтах. Вище вже згадано, як тривала ця боротьба - зовнішня з большевиками, внутрішня - з російськими організаціями, а головно - з українською опозицією. До великих мінусів треба віднести брак власної армії й повну залежність від окупантів. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов'язки, що їх взяла на себе Україна за Брестським миром - постачання Німеччині та Австро-Угорщині великої кількості збіжжя, м'яса, цукру. Тяжку спадщину дістав гетьманський уряд від попередньої доби в галузі соціальних відносин - селянство чекало на безплатну передачу поміщицької землі та ліквідацію поміщицьких господарств. Центральна Рада не спромоглася розв'язати цього питання, і воно дісталося в спадщину гетьманському урядові Дісталася йому в зв'язку з тим і інша спадщина - «каральні загони», які з'явилися з німецькою окупацією, але вся відповідальність за них спадала на гетьманат.

Але, крім від'ємних явищ, гетьманська доба дала багато позитивного. У стислому викладі дано вже перелік того, що зроблено за ці 7,5 місяців наполегливої праці видатних фахівців різних галузей економіки, культури та науки. За цей короткий час гетьманський уряд нав'язав дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Кримом, скандинавськими державами, а з ослабленням окупаційного впливу - з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні стосунки були з червоною Москвою, з Доном, Кубанню.

Великі досягнення були в галузі фінансів: встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, що її принесли війна та революція, направлено залізничні шляхи, мости і відновлено регулярний залізничний рух. Гетьманський уряд підготовив проект земельної реформи, якої не могла розв'язати Центральна Рада; видатний правник X. Лебідь-Юрчик вважав земельний закон, схвалений гетьманським урядом, «подібним тільки до земельних законів найдемократичніших країн у цілому світі, наприклад - Нової Зеландії, де земельне законодавство випередило всі інші країни і еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду.

Дуже важливими були судові реформи. Налагоджено судову справу, створено Сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви. [16, с. 128-130]

Переведено українізацію школи всіх ступенів, починаючи з народних й закінчуючи двома університетами. Велике значення мали заснування Української Академії Наук, Національної Бібліотеки, Національного Архіву, заходи в справі організації Національної Ґалерії Мистецтва та Історичного Українського Музею. Засновано Державний Драматичний Театр, Національну Оперу, Українську Державну Капелу, Державну Симфонічну Оркестру.

Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: засновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання «в нечуваному доти числі примірників; увесь край укрився сіттю українських книгарень», -- писав історик гетьманської доби Д. Дорошенко.

2.2 Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР

Зречення гетьманським урядом до Києва Директори, парад повстанських військ у столиці України - все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної Республіки. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свою найвищого злету. Але перед кожною політичною силою, яка в боротьбі за владу здобуває перемогу, неодмінно постає питання: що робити далі? Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно, суголосно з поточним моментом обрано форму державного ладу, закладено його соціально-економічні підвалини. Скрутно доводиться тим політичним силам, котрі стають за кермо держави лише внаслідок заперечення програм попереднього режиму. Яскравий приклад цього - історія УНР доби Директорії.

21-24 грудня у Києві відбувся губернський селянський з'їзд. 700 делегатів висловили щиру подяку Директорії і обіцяли їй підтримку «в боротьбі за Українську Трудову республіку», але лише в разі негайного виконання нею низки завдань державного й соціально-економічного характеру. Як з'ясувалося, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного союзу, і повстанські селянські загони - це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях позиції розбігалися, часом у діаметрально протилежних напрямах, тому необхідно було шукати компромісів, а це, своєю чергою, призводило до безконечного з'ясування стосунків між різними політичними течіями і навіть окремими діячами.

Зазначена обставина далася взнаки вже під час державної наради у Вінниці 12-14 грудня, проведеної Директорією з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до УНС. її учасники поділилися на два табори, один з яких обстоював парламентарну систему влади, а інший - радянську. [15]

Незважаючи на очевидні суперечності, Директорія намагалася попервах зберегти єдність українських політичних сил. 26 грудня вона призначила уряд УНР (очолив його соціал-демократ В.Чехівський), до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об'єдналися в УНС. Того самого дня Директорія видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах т. зв. трудового принципу. На думку його творців, він всотав у себе кращі риси радянської і парламентської систем. Досить швидко життя показало, що це був паліативний вихід із ситуації.

Конструктивна частина декларації містила надто багато загальників, бракувало їй чітких, конкретних планів. Директорія оголошувала себе тимчасовим, хоч і верховним органом революційного часу, який, отримавши владу від народу, народові й передасть її на конгресі трудового народу України, що «матиме верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки». Влада в УНР, зазначалося в декларації, повинна належати лише «класам працюючим - робітництву і селянству». Саме їм належало обрати левову пайку делегатів на конгрес. Узявши за основу класовий метод поділу суспільства й оголосивши, що «класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою». Директорія вважала, що окресленої мети можна досягти «без жорстоких, кривавих і непотрібних форм боротьби». Для цього нетрудовим класам слід чесно визнати «всю шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування» й примиритися з відлученням від політичного життя.

При першому ж ознайомленні з цією декларацією впадає в око наївність і короткозорість українських політиків. Не досить, що їм бракувало досвіду - УНР під час свого становлення потрапила у вкрай складне зовнішньополітичне становище. З підписанням Брестської мирної угоди Україна пов'язала себе з Четверним союзом, тож країни Антанти уявляли її ворожим сателітом, різновидом більшовизму. Вигравши війну, ці останні дали зрозуміти гетьманським дипломатам, що без особливого ентузіазму сприймають Україну як самостійну державу. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР Директорією, бо дивилася на Україну лише як на південну Росію, керуючись принципом відновлення небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов'язувала із всебічною допомогою армії Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці листопада одеські газети від імені держав Антанти опублікували декларацію, де мовилося про якнайшвидший прихід в Україну збройних сил союзників у залежній від обставин кількості, щоб підтримувати тут порядок. 2 грудня в Одесі з'явився перший французький військовий корабель «Мірабо», а 15 числа розпочалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких військ. 18 грудня білогвардійські загони при підтримці французьких військ вступили у бій з одеською українською залогою і примусили її залишити місто. [14, с. 41-42]

13 січня 1919 р. до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом д'Ансельмом. Він зажадав від українських військ залишити район навколо Одеси й відійти на лінію Тираспіль - Бірзула - Вознесенськ - Миколаїв - Херсон. Одночасно вийшов його наказ, в якому зазначалося, що «Франція і союзники прийшли в Росію, аби дати змогу всім чинникам доброї волі й патріотизму відновити порядок у краю». Про існування України навіть не згадувалося. В січні 1919 р. війська Антанти вступили до Миколаєва.

З інтервенцією військ Антанти на півдні України на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Під приводом надання допомоги робітникам і селянам, що повстали проти гетьмана, вони розгорнули наступ у двох напрямах: Ворожба - Суми - Харків і Гомель - Чернігів - Київ. Але й повалення влади гетьмана не зупинило подальшого просування більшовицьких військ. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв'язку з анулюванням РНК РСФРР Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу й припиняє діяльність усіх її представницьких установ на своїй території. Однак оголосити про відкритий наступ військ на Україну більшовики не наважувались.

Вони діяли через створений у Курську наприкінці листопада 1918 р. маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. На ноту протесту уряду УНР урядові РСФРР стосовно вторгнення радянських військ на українську територію РНК цинічно заявила, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Це була явна й нахабна брехня. Українська Народна Республіка, ще не ставши на ноги, опинилася між двома вогнями.

До зовнішньополітичних труднощів додалися і внутрішні. Селянство, що становило більшість населення республіки, не зробило належних висновків з подій 1917-1918 pp. у плані створення власної держави. В постановах різноманітних з'їздів воно начебто й підтримувало ідею української державності, коли ж виникала необхідність стати на її захист, виявило цілковиту індиферентність. Анархічний менталітет українського селянина, доброго землероба й політичного неука, брав гору над загальнонаціональними інтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 - взимку 1919 р. Створивши на хвилі боротьби з режимом гетьмана кількасот тисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського режиму почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною проти більшовицьких військ, легко піддавалася їхній агітації.

За умов, що склалися, Директорія і провідні політичні сили України мали вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з більшовиками проти Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало. «Загальний стан війська, яке брало участь у протигетьманському повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною або другою із зовнішніх сил», - зазначав один із чільних діячів УНР - І. Мазепа. Парламентарна західна система з притаманними їй демократизмом, передовими досягненнями в організації суспільства насамперед імпонувала українській інтелігенції, яка вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяльності, але вона погано узгоджувалася з політично нерозвиненою більшістю населення, котра, навпаки,, симпатизувала радянській формі влади. Однак ця влада внаслідок більшовицької диктатури, що лежала в її основі, заплямувала себе кров'ю. Обстоюючи радянську владу, лише окремі ліві українські політики наважувалися увійти в межі більшовизму. По суті, всі вони опинилися у становищі буриданового осла, який, не спромігшись зробити вибору, побоюючись втратити більше, аніж знайти, так і помер. Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька таборів, і якщо в 1917 р. політичні уподобання цілком узгоджувалися з програмами окремих партій, то наприкінці 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема орієнтації остаточно розколола провідні українські партії.

На початку січня 1919 р. в Києві зібрався IV з'їзд УСДРП. Оскільки два члени цієї партії (В. Винниченко й С. Петлюра) входили до складу Директорії, а соціал-демократ В. Чехівський очолював уряд УНР, то з'їзд мав відіграти непересічну роль у політичному житті України, до того ж він був скликаний за два тижні до відкриття Трудового конгресу.

Центральним моментом роботи з'їзду УСДРП стало обговорення доповіді А. Пісоцького про політичне становище в Україні. Доповідач наполягав на впровадженні влади рад і організації народного господарства на соціалістичних засадах. Одним з його аргументів було розгортання в Західній Європі світової революції. А. Пісоцького підтримували М. Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко. Антирадянську позицію займали катеринославці І. Мазепа, П. Феденко, Ї. Романченко, Т. Грабовий, Я. Капустян. Всі інші, за свідченням того ж таки І.Мазепи, «не мали ясного погляду на справу й хиталися між совітами і загальним виборчим правом». Так, голова уряду УНР В. Чехівський виступив за впровадження радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. В. Винниченко, який ще у Вінниці палко підтримував цю систему, на з'їзді УСДРП відкинув її. Голова уряду й голова Директорії по-різному бачили державотворчу перспективу, що було тривожним симптомом. Урешті-решт взяла гору ідея скликання парламенту й обрання органів місцевого самоврядування шляхом здійснення загального виборчого права. Після цього поборники радянської системи оголосили, що вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів.