Соціальна політика радянської влади в Україні періоду НЕПу

Размещено на http://www.allbest.ru/

соціальна політика радянської влади в україні періоду непу

Стаття присвячена питанням утвердження та діяльності радянської влади в Україні періоду НЕПу. Висвітлено характерні риси та напрями соціальної політики держави у 1920-хрр. Показано головні проблеми та наслідки соціальних перетворень у суспільстві.

Ключові слова: НЕП, громадянська війна, більшовики, безробіття, безпритульність, соціальна політика.

Дослідження діяльності радянського керівництва періоду НЕПу є складовою частиною вивчення встановлення більшовицької влади в Україні. Так, вирішення соціально-економічних проблем є важливим показником діяльності держави, її здатності діяти в інтересах населення. Від ефективності політичних реформ залежить порядок і стабільність в країні. У пострадянський період Україна зіштовхнулася з низкою проблем, адже, проведені попередньою владою заходи, часто не враховували соціального фактору. Держава безумовно повинна відігравати головну роль у покращенні рівня й якості життя населення, враховуючи історичний досвід. Уже в першій половині 1920-х рр. радянське керівництво змушене було вирішити низку першочергових завдань, від яких залежало подальше становище влади, адже наслідки Першої світової та громадянської воєн суттєво вплинули на загальний рівень розвитку суспільства.

Актуальність дослідження, передусім, зумовлена зміною концептуальних підходів і методологічних засад наукового пізнання. Розглядаючи соціальну проблематику в контексті марксистсько-ленінської теорії класової боротьби та формаційного підходу, радянські історики протягом десятиліть обґрунтовували тезу про покращення матеріального добробуту трудящих у рамках соціалістичного будівництва, свідомо уникаючи дискусійних тем, суперечливих моментів, показу можливих альтернативних форм реалізації соціальної політики. Останнім часом в українській історичній науці зріс інтерес до вивчення соціальної історії та політики держави щодо подолання основних соціальних ризиків. Новизна дослідження зумовлена відсутністю комплексних праць із цієї проблематики. Метою статті є об'єктивний аналіз діяльності радянської влади в Україні у соціальній сфері періоду НЕПу.

В українській історіографії відсутні спеціальні праці з означеної проблематики. Більшість із них мають загальний характер. Хоча вже на початку ХХІ ст. тема була окреслена працями І. Іщенка, О. Десятніко- ва, А. Лубчинського, Ю. Степанчука, Ю. Яковенко, І. Дмитрик. Повсякденне життя українських робітників висвітлено й у монографії О. Мовчан. Питання боротьби з дитячою безпритульністю детально зображено в публікаціях І. Діптан. Діяльність у сфері охорони здоров'я досліджували О. Лойко й О. Криворучко. Проблеми соціального забезпечення вперше знайшли своє висвітлення в публікаціях В. Шарпатого, Н. Кузьмі- нець, В. Воловика. Вагомий внесок у вивчення питання зробив О. Мельничук, у студіях якого аналізуються питання продовольчої політики більшовиків, діяльність органів соціального забезпечення, причини безробіття в Україні.

Зі встановленням радянської влади в Україні першочерговим стало завдання вирішення соціальних проблем. Політики намагалися ліквідувати старий порядок та створити новий лад суспільних відносин. З цією метою був створений Народний комісаріат соціального забезпечення - єдиний на той час профільний орган. Від грудня 1919 р. до травня 1920 р. у Харкові діяло Управління уповноваженого Навкомтрудсобезу РСФРР, а згодом виник Наркомсобез УРСР, що діяв до 1934 р. Структура наркомату засвідчувала пріоритети радянської влади. Було запроваджено декрети, постанови, розпорядження та різноманітні інструкції уряду про впорядкування пенсійної справи, скасування дореволюційної схеми пенсійного забезпечення вікових та професійних груп населення. На засіданні Колегії Наркомсобезу йшлося про матеріальне та пенсійне забезпечення червоноармійців, їх сімей, деяких категорій тимчасово непрацездатних, питання страхування робітників на випадок безробіття, епідемій. Від самого початку була запропонована організаційна схема радянських органів влади: відділи соціального забезпечення діяли при губернських, повітових, волосних і сільських радах [1, 64]. Перші вагомі зрушення в соціальному житті країни відбулися із впровадженням собезів на місцях [2, 36]. Соціальний захист насамперед стосувався міського населення, тоді як селянством опікувалися комітети взаємодопомоги.

У період воєнного комунізму застосовувалася практика так званої «примусової» праці, з метою соціалістичного будівництва. Вона застосовувалася у вигляді трудових мобілізацій робітників і технічних фахівців. Через неможливість забезпечити усіх працівників одягом і житлом, уряд відмовився від масового проведення мобілізацій тих, хто народився 18861888 рр. [3, 30]. Більшість населення негативно поставилася до подібних заходів і намагалася уникнути різних повинностей, що втілювалось у масових страйках та демонстраціях [4, 60].

Проголошення НЕПу суттєво вплинуло на функції та організаційні форми роботи системи соціального забезпечення. Вона поступово переходила на госпрозрахунок, запроваджуючи різні форми виробництва в містах і селах, вдаючись до соціальної взаємодопомоги. Принциповим стало питання про узгодження фінансово-господарських можливостей держави з реальним забезпеченням відповідних категорій населення. Держава сприяла відродженню і розвитку системи соціального страхування, але утримувалася від постійного забезпечення інвалідів із числа кустарів та ремісників, що мали фізичні вади від народження. До категорії людей, які були підопічними собезу, належали інваліди першої світової та громадянської воєн, жертви контрреволюції і бандитизму, вчені із заслугами перед суспільством і державою [5, 97].

В роки НЕПу відновилася система працевлаштування через державні установи - біржі праці, ліквідовані в попередній період, оскільки проблема масового безробіття гостро постала перед більшовиками. Вже наприкінці 1922 р. було створено Центральний комітет боротьби з безробіттям. Безробітними не визнавалися особи, які зберігали заробіток після втрати роботи, ті, хто без поважних причин залишили попередню роботу та не почали виконувати нову і не потребували матеріальної допомоги. Ринок праці постійно поповнювався як міським, так і сільським населенням, причому останніх було більше, оскільки вони шукали додаткового заробітку. Комітети бірж праці здійснювали реєстрацію безробітних на місцях [6, 18]. Кошти для допомоги пропонувалося виділяти із відрахувань прогресивного податку на майно, доходи та спадок. Протягом 1920-1925 рр. безробітні отримували матеріальну і трудову допомогу. В першу чергу, вони отримували безкоштовні обіди, інколи грошову допомогу, розмір якої не міг перевищувати однієї шостої частини середньої заробітної плати [7, 94].

Згідно з Кодексом законів про працю 1922 р., першочергове право на працевлаштування надавалося членам професійних спілок. Для захисту права безробітних Наркомат праці УСРР встановив відповідальність роботодавців за необгрунтовану відмову у прийнятті на роботу. Проте, характерними були масові порушення трудового законодавства. З часом було скасовано низку розпоряджень Наркомату, зокрема право на першочергове надання роботи безробітним комуністам. До початку 1922 р. в Україні було сформовано страхове законодавство, що передбачало кілька видів державної допомоги, в разі втрати працездатності. В цьому ж році відбувся поділ на працівників розумової та фізичної праці. Жінки мали право на шеститижневі відпустки до та після пологів [8, 256].

З весни 1919 р. почала формуватися система пенсійного забезпечення. Першим офіційним документом був декрет РНК УСРР «Про передання пенсійних відділень у підпорядкування народного комісаріату соціального забезпечення» від 28 лютого 1919 р., а декрет РНК УСРР від 16 квітня 1919 р. «Про врегулювання пенсійної справи» юридично скасував стару структуру пенсійних установ. 20 березня 1919 р. РНК УСРР видав декрет «Про забезпечення солдат робітничо-селянської армії та інших військовослужбовців і їх родин», яким призначив пенсії солдатам Червоної Армії, що втратили (повністю або частково) працездатність від пошкоджень і хвороб, отриманих під час служби. Залежно від ступеня втрати працездатності, пенсії розподілялися на 4 розряди: для першого розряду (100% втрати працездатності) призначалася пенсія у розмірі прожиткового мінімуму даної місцевості, для другого (70-100%) - 75% прожиткового мінімуму; третього (40-70%) - 50%; четвертого (15-40%) - 20% [9, 25]. Сім'ям солдат, які загинули або зникли без вісті на війні, призначали пенсію за першим розрядом: вдові з 3-ма і більше непрацездатними - повну ставку; з одним або двома - дві третини; вдові бездітній лише у випадку її інвалідності (не менше 15% втрати нею працездатності); повним сиротам до 16 років: одному у сім'ї - половину ставки, двом - дві третини, чотирьом і більше - половину ставки. Непрацездатними вважалися неповнолітні діти до 16 років, батько пенсіонера-червоноармійця старше 55 років, мати старше 50 років. 27 червня 1919 р. РНК УСРР ухвалив декрет «Про забезпечення солдат Червоної Армії пенсіями», яким скасував дію декрету від 12 березня. Повний інвалід мав стовідсоткову пенсію, а родини червоноармійців одержували на одного члена сім'ї 40% , на двох - 60%, на трьох - 80%, на чотирьох і більше - 100% ставки місячного заробітку некваліфі- кованого робітника [10, 60].

До початку 1930-х рр. право на пенсію мали лише непрацездатні особи, а згодом - за віком. Кошти видавали раз на місяць відповідні органи собезу. Кожен пенсіонер, з липня 1925 р. мав відповідні книжки з номерами, які засвідчували їх реєстрацію в Нарком- собезі. Зважаючи на скрутне економічне становище, розміри пенсійної допомоги були незначними. Державні органи стримували зростання кількості пенсіонерів, шляхом підвищення вимог до роботи всіх служб НКСЗ та Наркомохоронздоров'я, щоб забезпечити норми пенсій, передбачених декретами уряду: в містах 30 крб., на селі - 15 крб. Реальні пенсії були значно меншими. Наприклад, інваліди війни у містах одержували 16 крб., на селі - 4 крб. 33 коп.; сім'ї червоно- армійців - 11,5 у містах та 3 крб. на селі [11, 98].

Для України на цьому етапі була характерною житлова криза. Згідно з «Житловим кодексом УСРР» 1923 р., норма житлової площі не могла перевищувати 13,65 м кв. на особу, не враховуючи допоміжних приміщень. У 1926 р., внаслідок житлового будівництва трестом «Південсталь», ситуація дещо покращилася. Брак коштів і можливостей для придбання предметів домашнього вжитку визначали санітарний стан і комфорт приміщень. Основним типом жител у промислових районах були казарми. Влада, зважаючи на скрутне матеріальне становище робітників, встановлювала для них невисокі тарифи на квартирну плату та комунальні платежі [8, 315].

Класова політика держави зумовила організацію пільгового медичного обслуговування, що було започатковане профспілками. У грудні 1922 р. постановою РНК України було створено відділ робітничої медицини - «Робмед». Проте, відсутність належного фінансування значно гальмувала розвиток системи медичного страхування працівників. Від середини 1920-х рр. кількість медичних установ дещо зросла, але через брак коштів їхній санітарний стан був незадовільним. Коридори вчасно не прибиралися, в кабінетах часто використовували іржаві інструменти. Число медичних закладів зростало, як правило, в промислових та гірничопромислових районах. Робітників, в основному, обслуговували медпункти та амбулаторії. Через недостатнє технічне обладнання, більшість поліклінік не могли працювати на повну потужність. Незадовільний рівень медичного обслуговування неодноразово спричиняв конфлікти між лікарями та пацієнтами. Адміністрація медичних закладів практикувала й так званий «режим заощадження», за рахунок скорочення витрат на хворих [8, 356].

Класова приналежність набула виняткового значення при вступі до навчальних закладів, адже вступні іспити були скасовані. Політика радянського керівництва була спрямована на підтримку вихідців із малозабезпечених робітничих і селянських сімей. Вони отримували не лише державну стипендію, але й забезпечувалися пайками, ордерами на одяг, талонами на безкоштовний обід у їдальнях вузів. Нерідко в особових справах студентів можна було знайти не лише довідку про соціальне походження, але й заяву про зречення від батьків.

Протиправна поведінка неповнолітніх на початку 1920-х рр. трактувалася як дитяча бездоглядність, що виникла внаслідок війни та голоду. Створювалися спеціальні комісії, з метою вирішення проблем безпритульних. Найбільш ефективною була діяльність добровільних товариств «Друзі дітей» та Українського Червоного Хреста [12, 126]. Однак матеріальне забезпечення подібних закладів було недостатнім, їжа не відповідала віку дитини, що спричиняло високу смертність. Значну допомогу безпритульним надавало товариство «Охмадит», у планах і звітах якого простежувалася спрямованість на збереження державного фінансування дитячих установ, надання соціальної допомоги з місцевого бюджету, через створення фондів «Матері та дитини» [13, 71]. У подоланні дитячої безпритульності брали участь й іноземні організації. Так, комітет «Джойнт» з листопада 1922 р. виділив біля 500 тис. дол. на забезпечення дитбудинків паливом, одягом, взуттям і харчами. В Україні на липень 1922 р. нараховувалося 248 установ на 22,6 тис. дітей. Наступного року під індивідуальним патронатом знаходилися майже 35 тис. неповнолітніх [14, 55]. Ця практика стала важливою формою боротьби з безпритульністю. Передавання сиріт в родини відбувалося на основі договору, а подальше їх виховання здійснювалося під контролем державних органів. Внаслідок голоду 19211923 рр., значно зросла дитяча смертність. На 1923 р. усі заклади були зняті з державного продовольчого постачання. Така ж ситуація спостерігалася в дитячих садках і школах, де виховувалися діти, яких забезпечували батьки [15, 53].

Таким чином, соціальна політика радянської держави в період НЕПу мала суперечливий характер. Влада намагалася швидко вирішити складні соціальні проблеми, що виникли внаслідок Першої світової та громадянської воєн. Проте, за відсутності необхідних економічних та фінансових ресурсів, так і не змогла по- вною мірою реалізувати свої плани. Важливе значення мав суто класовий підхід до проблем соціального забезпечення - надання допомоги, передусім, категоріям населення, в підтримці яких була зацікавлена держава. Соціально-економічні процеси суттєво вплинули і на рівень життя робітників, який характеризувався безробіттям, житловою кризою, нестачею продуктів харчування, незадовільними умовами праці. Неврожаї та технічна відсталість у промисловості, медицині також суттєво гальмували соціальний розвиток України впродовж 1920-х рр.

Література

більшовицький соціальний політика суспільство

1. Шарпатий В.Г. Соціальне забезпечення сімей червоно- армійців, «жертв контрреволюції» та біженців в Україні (1919--1922 рр.): історичний аспект // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. -- Вип. 9. Вінниця, 2005.

2. Мельничук О.А. Особливості діяльності органів соціального забезпечення в Україні в період НЕПу // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. -- Вип. 7. Вінниця, 2004.

3. Рейхель М. Трудоповинность на Украине //Коммунист. 1921. - № 6.

4. Борисова Л.В. Трудовые отношения в Советской России (1918-1924 гг.). -- М, 2006.

5. Шарпатий В.Г. Особливості функціонування системи соціального забезпечення в Україні 1920-30-х рр. Історичний аспект // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. -- Випуск 6. -- Вінниця, 2003.

6. Мельничук О.А. Законодавче регулювання безробіття в Україні у 20-х рр. ХХ ст. //Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Зб. наук. пр. -- Вип. 2. -- Вінниця, 2004.

7. Гордієнко Л. Про ліквідацію безробіття в Українській РСР (1921--1930рр.) // Укр. іст. журн. -- 1973. -- № 9.

8. Нариси повсякденного життя радянської України в добу НЕПу (1921--1928рр.) /Відп. ред. С. Кульчицький. -- Ч. 1. -- К., 2009.

9. Известия Временного рабоче-крестьянского правительства УССР. -- 1919. -- № 67.

10. Социальное обеспечение. -- 1919. -- № 2--3.

11. Шарпатий В.Г. Особливості функціонування системи соціального забезпечення в Україні 1920--30-х рр. Історичний аспект // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. -- Вип. 6. -- Вінниця, 2003.

12. Держархів Вінницької обл. -- Ф.149. -- Оп. 5. -- Спр. 6.

13. Журбелюк В.Г. Організація соціальної роботи на Україні у планах радянської модернізації суспільства 20-х рр. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Вип. 3. -- Вінниця, 2001.

14. Діптан І.І. Діти і голод в Україні 1921--1922 рр. // Філософська і соціологічна думка. -- 1991. -- № 1.

15. Мовчан О.М. Голод 1921--1923 рр. в Україні // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. -- Вип. 1. -- К.,1991.

Размещено на Allbest.ru