Репресії проти православного духовенства в Україні в 20–30-х рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Репресії проти православного духовенства в Україні в 20-30-х рр. ХХ ст.

Вступ

Актуальність. Встановлення радянської влади в регіонах колишньої Російської імперії ознаменувало послідовний наступ більшовицької влади на релігію і церкву, переслідування духовенства та віруючих. Напрямки такої діяльності були самі найрізноманітніші - від пропагандистських акцій, церковних розколів до репресивних заходів щодо тих, хто сповідував віру в Бога [11, с. 63]. Провідною думкою більшості залишається теза про безпосередній диктат щодо релігії та церкви з боку державно-партійної структури, порушених декларованих державою принципів свободи совісті та відокремлення церкви від держави у 1920-1930-ті роки. Це сформувало цілком однозначний погляд на проблему: відбувалося нищення більшовицькою владою всілякими засобами й методами релігії та церковної організації. Тому такий виклад суті проблеми надміру спрощує механізм більшовицької моделі державно-церковних стосунків та зацікавлює в дослідженні способів її упровадження [8, с. 18].

Історіографія питання. Проблема взаємин церкви і держави в радянській Україні 20-30-х років ХХ століття активно досліджується сучасною історіографією. Вона знайшла певне відображення в українській та російських історіографія, низці документальних збірників. Причому надзвичайно важливо, що над зазначеною проблемою працюють як цивільні історики, так і викладачі духовних навчальних закладів. Серед робіт, що привернули увагу дослідників, наукові розвідки В. Єланського, В. Пащенка, В. Войналовича, В. Ципіна та інших [11, с. 63]. Першими в цій царині стали науково-публічні розвідки Ф. Турченка та О. Ігнатуші, Л. Пилявця, Ю. Ісіченка, А. Зінченка. На пріоритетності вивчення державно-церковних стосунків міжвоєнного періоду наголосив на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів (Київ, 28 серпня-2 вересня 1990 року) відомий дослідник із Канади Б. Боцюрків. Основні тенденції розвитку державно-церковних взаємин в Україні у 1917-1990 рр. уперше окреслив В. Єленський. Безпосередньо періоду 1920-1930-х років у контексті державно-церковних стосунків присвячено праці В. Пащенка, який залучив до аналізу значний арсенал архівних документів. Серед дослідників різних аспектів зазначеної проблеми слід назвати С. Білоконя, Т. Грушову, А. Зінченка, О. Ігнатушу, А. Киридон, Р. Сітарчука, Е. Слободанюк та інших [8, с. 18].

Об'єкт: релігійно-суспільні процеси в Україні в радянський період.

Предмет: репресії проти православного духовенства в Україні.

Мета: висвітлення основних заходів партійно-державного керівництва щодо релігії та православної церкви в Україні.

Завдання:

· висвітлити напрямки та способи здійснення утисків проти церкви органами влади.

· дослідити хід здійснення репресивної політики більшовиків в 20-30 рр. ХХ ст.

· відзначити та простежити наслідки антирелігійної політики на Україні.

1. Державно-церковні відносини в 1920-х роках ХХ ст.

Якісний злам історичного часу і відповідні економічні, політичні, соціальні, культурні зміни в державі, спричинені жовтневими подіями 1917 року та утвердженням більшовицької влади не могли залишити й церкву в стані стагнації. Релігійно суспільні процеси в Україні в радянський період відбувалися в рамках моделі відокремлення церкви від держави. Вже перші роки перебування більшовиків при владі в Україні засвідчили їх прагнення вести боротьбу за ствердження власних політичних та світоглядних ідеалів у суспільстві, нав'язування соціальних та духовних цінностей.

Юридичним підґрунтям режиму став Декрет РНК від 20 січня 1918 року «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», а в Україні відповідни документ було прийнято 22 січня 1919 року. Заявлена парадигма викристалізовувалася до 1920, в атмосфері наступу влади на релігію як таку. Головний удар було спрямовано проти найчисленнішої та найбільш ворожої, на думку більшовиків, релігійної організації - патріаршої Російської православної церкви [9, с. 74].

Зміна політичного курсу щодо релігії й церкви, централізований наступ на релігію і церкву почався в 1921 році, із запровадженням у березні на Х з'їзді РКП(б) перших елементів НЕПу. Основою антирелігійної політики став принцип «поділяй і володарюй!» Відповідно особливість церковно-релігійного життя 1920-х років в Україні визначала строкатість його палітри, що, з одного боку, породжувало складність у взаєминах між церквами, а з іншого - вносило невизначеність і розгубленість у погляди парафіян. У цілому ситуація, що склалася, давала своєрідний карт-бланш партійним можновладцям у проведенні атеїстичної політики радянської влади, послаблюючи позиції, власне церкви і розпорошуючи її структури. Відтепер церква мусила дбати не лише про поширення впливу, а й про виборювання права на існування з-поміж цілого ряду інших релігійних структур [9, с. 75].

Встановлення радянської влади в регіонах колишньої Російської імперії ознаменувало послідовний наступ більшовицької влади на релігію і церкву, переслідування духовенства та віруючих. Напрямки такої діяльності були самі найрізноманітніші - від пропагандистських акцій, церковних розколів до репресивних заходів щодо тих, хто сповідував віру в Бога.

У другій половині 1922 р., на збір інформації про внутрішні церковні конфлікти, фінансові негаразди тощо, спрямовується діяльність Секретного відділу [6, с. 15]. Згодом ці матеріали стали підґрунтям для вербування «незадоволених», висунення активістів обновленства, організації осередків Живої церкви, ліквідації антиобновленської опозиції та популяризації ідей обновленського реформаторства, усунення «непримиренного єпископату».

Духовенство та віруючі громадяни кваліфікувалися чекістами як «контрреволюційні елементи». Обов'язковою складовою щотижневих та щомісячних інформаційних зведень губернських апаратів ДПУ був розкол у православ'ї та загальна характеристика становища церкви і духовенства. Подавалися також дані про становище інших конфесій на терені округи і губернії, характеристика окремих діячів церкви, статистика релігійних громад і служителів культу, звіти про витрати на підкуп духовенства та єпископату, про способи проникнення агентів ДПУ у церковне середовище та наслідки їх руйнівної діяльності [14].

До компетенції спецслужб також входила популяризація обновленського руху шляхом виділення коштів на виготовлення і поширення друкованої продукції, листівок, відозв, відкритих листів тощо. Жодне офіційне видання не проходило повз цензуру й правку фахівців із Секретного відділу. Навіть поширювані перед скликанням обновленського собору передвиборчі листівки попередньо переглядалися членом Антирелігійної комісії при ЦК КП(б) У С. Діманштейном.

Статті за авторством представників обновленства, що публікувалися у місцевій пресі у 1922-1923 рр. («Церковная газета» (Харків), «Живая церковь» (Київ), «Церковное обновление» (Одеса)) готувалися у надрах ДПУ УСРР. Так, «Церковное обновление» редагувалося співробітником ДПУ Петровим і видавалося Одеським губернським відділом ДПУ. Більшість публікацій тут були анонімними і виходили за підписами «Обновленец», «Поборник церковного обновления» тощо [6, с. 22-23].

1923 р. вийшов з друку журнал «Безбожник», на сторінках якого найбрутальнішим чином висвітлювалися релігійні догмати, церковні свята і обряди, у спотвореному вигляді подавалося духовенство. У цьому ж році в Києві розпочалося видання журналу «Богомор», який публікувався надзвичайно великим, як на той час, тиражем.

Не обійшли своєю увагою більшовики й християнські святині. Характер організованої кампанії мали розкриття мощей, які здійснювалися під галас натовпу на площах вулицях. Подібна наруга над святинями викликала не просто незадоволення, а ненависть священнослужителів і віруючих до органів радянської влади [11, с. 63-64].

У ході масових кампаній по вилученню церковних цінностей Україна неодноразово критикувалася за млявість цієї роботи. Хоча подібна критика України та й інших союзних республік була не зовсім обґрунтованою, оскільки на 14 листопада 1922 р. з лавр, монастирів та церков було вилучено: золота - 33 пуда 32 фунти, срібла - 23997 пудів 23 фунти, діамантів - 35670 шт., інших дорогоцінних каменів - 71762 шт., перлів - 14 пудів 32 фунти, золотих монет на суму - 3115 крб., срібних - на суму 19155 крб. Інших різних коштовних речей вилучено 52 пуди 30 фунтів. Із вказаної кількості вилучених цінностей в Державне сховище надійшло: золота - 18 пудів 16 фунтів, срібла - 18567 пудів, перлин - 1 пуд 25 фунти, золотих монет на суму 3115 крб., срібних - на суму 19155 крб., діамантів - 5209 каратів, рози - 1712 каратів, коштовних каменів - 13403, карати та інших цінних речей - 2732 одиниці. Вилучені дорогоцінні речі передані НКфіну в такій кількості: золота - 14 пудів, срібла - на суму 2915597 крб. Відсортовано й оцінено коштовних каменів: діамантів у 5209 каратів, передана вся партія роз об'ємом 1712 каратів загальною вартістю 132886 крб. Інших дорогоцінних каменів у кількості 13403 карати та перлин у золотих карбованцях загальною вартістю 1076 золотих карбованців за тогочасним курсом. Залишилося цінностей у Державному сховищі, не реалізованих за тогочасною оці кою в золотих карбованцях: золота, срібла, перлин, золотих і срібних монет на загальну суму 330902 крб. На місцях залишилося: золота - 15 пудів 18 фунтів на суму 121247 крб. 60 коп., срібла - 7430 пудів на суму 947781 крб. 60 коп. та перлин 13 пудів 7 фунтів на суму 202368 крб., що становить в загальній кількості залишених цінностей за оцінкою тогочасного курсу в золотих карбованцях 1271424 крб. 20 коп. з усіх вилучених за попереднім підрахунком церковних цінностей на суму 4650810 крб. 67 коп. [11, с. 67-69].

Таким чином, наведені відомості переконливо свідчать, що невелика частка вилучених церковних цінностей йшла на допомогу голодуючим, а в більшості своїй використовувалася більшовицькою владою для реалізації своїх внутрішньополітичних потреб. Це доводить й виступ Троцького на засіданні Політбюро ЦК РКП(б), де він безапеляційно заявив, що потрібна акція стане в нагоді не лише голодуючим, а у вирішені інших важливих питань, накреслених партією.

2. Політика радянської держави щодо церкви в 30-х роках ХХ ст.

Репресивна машина наприкінці 20-х - на початку 30-х років набувала обертів. Ряд заходів щодо реорганізації «правоохоронних органів», проведених в СРСР у середині 30-х років, дозволив приступити до останнього штурму православ'я - фізичної ліквідації духовенства.

Міжконфесійна ситуація 1920-1930-х років була спричинена становищем у самій православній церкві, впливом особистісних факторів, ситуацією вибору, зміною соціально-політичного ладу, станом релігійності суспільства, поширенням антирелігійної пропаганди тощо. Однак, за всіх обставин визначальним був чинник насадження більшовицької моделі державно-церковних відносин. Використовуючи болісні процеси становлення релігійних конфесій, скориставшись з розбіжностей православних церков у визначенні організаційних принципів та канонічних засад, органи влади всіляко поглиблювали церковне протистояння своїм відвертим чи таємним втручанням [9, с. 76].

УАПЦ на чолі з митрополитом Василем (Липківським) з моменту організаційного оформлення постійно підкреслювала свою аполітичність і лояльність до влади, чого не можна було сказати про ставлення влади до церкви. Спорадичні акції щодо «націонал-шовіністів» з 1923 р. відповідно до Постанови ЦК КП(б) У набули організованих форм. ДПУ намагається розколоти УАПЦ з допомогою всебічної підтримки одного з її братств. Було максимально використано розходження ВПЦР із братством «Жива церква», утворене у лютому 1920 р. (влилося в УАПЦ у жовтні 1921 р.). Згодом братство стало називатися «Діяльно-Христова Церква» (ДХЦ). В одній із інформацій для ЦК КП(б) У зазначалося, що «органами ДПУ були застосовані всі засоби для поглиблення розбіжностей між лідерами ВПЦР… та організаторами братства…». Результати не забарилися: у 1924 р. суперечності загострилися настільки, що в лютому 1925 р. керівників братства ДХЦ Вищим церковним судом УАПЦ виключено із складу церкви. З цього часу братство ДХЦ діяло як самостійне церковне угрупування [6, с. 15-16].

У жовтні 1925 р. в Михайлівському монастирі відбувся з'їзд прихильників ДХЦ, який прийняв Церковне кредо членів братства «Діяльно-Христова Церква». Поряд з цим було засуджено керівництво УАПЦ і поставлено питання про передачу ним церковної влади новоутвореній Раді Всеукраїнської спілки братських об'єднань (ВПЦР-ДХЦ) на чолі з К. Янушевським. На початок 1926 р. ДХЦ підтримували майже 300 парафій. Наприкінці 1927 р. ДПУ вже не потребувало таких вишуканих методів розвалу УАПЦ, як розкладання її зсередини. Почався відкритий тиск. Тому не дивно, що вже 8 листопада 1927 р. прихильники ДХЦ влилися в УАПЦ і пройшли теж шлях репресій.

До 1926 р. радянська влада не реєструвала статуту УАПЦ. Це значно утруднювало її подальший розвиток. До того ж, окрім зовнішнього тиску, УАПЦ мала і ряд внутрішніх проблем, найголовніші з яких - брак достатньої кількості священиків, труднощі, пов'язані з переходом на українську мову богослужінь, організаційна слабкість церкви і часто неузгодженість дій ВПЦР та ієрархії тощо. Тому кількість громад УАПЦ (а ми можемо назвати лише приблизні числа, бо точної статистики немає) була не дуже великою. За даними ВПЦР, у 1921 р. громад УАПЦ налічувалося близько 160, у 1922 р. - 477, у 1923 р. - 981. За даними ДПУ, в 1924-1925 рр. громад було відповідно близько 1200 і 1500. Після 1925 р. кількість громад УАПЦ, як і всіх інших церков, зменшується. У 1927 р. їхня чисельність становила 1039.

Дискримінація духовенства, повсякденні утиски з боку ДПУ відігравали не останню роль у тому, що багато священиків зрікалися духовного сану. У Мартирології українських церков наводяться такі дані про зречення духовного сану: 1927-1928 - 179 осіб, 1928-1929 - 439, 1929-1930 - майже 2 000. Після гучної кампанії 1922 р. з «вилучення» (фактично грабунку) церков, з кінця 20-х років систематично знищуються храми, церковне майно, закриваються монастирі. Так, в Україні закрито молитовних будинків: у 1924-1925 роках - 46, 1926 р. - 29, 1927 р. - 58, 1928 р. - 97.

Перешкоди діяльності УАПЦ, яку керівник республіканської партійної організації Л. Каганович охарактеризував як буржуазно-націоналістичну організацію, проявлялися і в тому, що уряд протягом 2,5 років не давав згоди на проведення Великих зборів ВПЦР. У церкви відбиралися храми, а кліриків безпідставно заарештовували. Зокрема, півтора місяці провели у в'язниці єпископи К. Малюшкевич, Ю. Жевченко, І. Павловський, майже три місяці пробув під арештом митрополит В. Липківський та ін. Уряд дав згоду на проведення Великих Покровських зборів ВПЦР лише тоді, коли отримав гарантії про засудження «нелояльних», «антирадянських» вчинків Президії ВПЦР. Це на деякий час зняло напруження в стосунках УАПЦ і влади - зареєстровано статут церкви, з січня 1927 р. почав виходити друком місячник «Церква і життя».

Проте це була лише видимість терпимого ставлення до церкви. Питання ліквідації УАПЦ ДПУ не знімало з порядку дня. Ієрархам Церкви не дозволялося відвідувати церковні округи, все частіше відкривалися кримінальні справи на кліриків та мирян церкви. Особливо активно проводилася дискредитація імені глави церкви - митрополита Василя (Липківського). Власне основною умовою владних структур для скликання другого Всеукраїнського церковного собору, який відбувся у жовтні 1927 р., була відставка митрополита.

Собору нічого не залишалося, оскільки у разі ігнорування цієї вимоги зібрання негайно б заборонили. Після короткої дискусії з Василя Литовського зняли «тягар митрополичого служіння». Відносна легкість, з якою собор виконав вимогу влади, пояснюється і певним протистоянням глави церкви і ВПЦР, яку на той час очолював єпископ П. Ромоданів. Основна причина розбіжностей полягала в різному баченні ієрархами церкви і ВПЦР принципу соборноправності. Адже в УАПЦ цей принцип іноді зводився до охлократії, коли священик у громаді ставав найманим робітником, требовиконавцем. Це підривало авторитет кліриків та єпископату й викликало критику з боку митрополита. Липківський полишив активну церковну діяльність, але це не врятувало його від трагічного фіналу - засудження до розстрілу в 1937 р. [15].

З 1927 р. УАПЦ зазнає постійних втрат своїх кліриків, яким як «організаторам куркульської революції», «петлюрівцям», «петлюрівським агітаторам в автокефальних рясах» виносяться вироки: від висилки - до розстрілу. Широко було використано для нищення УАПЦ і сфабриковану справу Спілки визволення України (СВУ). У судовому процесі значне місце посідало звинувачення про органічний зв'язок УАПЦ із СВУ. Недоведеність цієї тези не зашкодила ДПУ розгорнути відкриту боротьбу проти церкви.

Зазначимо, що нищення УАПЦ з її ідеєю розбудови національної Церкви - органічне продовження розпочатої в середині 20-х років чистки КП(б) У від носіїв «націонал-ухильництва». В умовах тотальних репресій керівництво церкви було змушене прийняти рішення про саморозпуск. Наприкінці січня 1930 р. нашвидкуруч зібрані єпископи та близько 40 священиків оголосили себе надзвичайним собором і одностайно «засудили контрреволюційну діяльність» церкви, яку, нібито, вона вела в минулому десятиріччі, та ухвалили розпустити церкву. Цікаво, що «соборна» ухвала майже дослівно повторювала доповідь ДПУ про УАПЦ, яка подавалася слідством під час процесу над СВУ. У лютому припинили діяльність усі ланки ВПЦР. Через місяць по закінченні собору заарештовано, а згодом засуджено до 8 років концтаборів митрополита Миколая (Борецького).

Одразу після закінчення собору за ініціативою архієпископа Київського Малюшкевича в приміщенні Української церковної ради відбулася нарада кліру та мирян, на якій йшлося про те, щоб не розпускати парафій ліквідованої УАПЦ і організувати нову українську церкву, більш лояльну і під іншою назвою. Ініціативна група утворила Всеукраїнський організаційний церковний комітет на чолі з архієпископом Іваном Павловським. Наявність ще досить значної кількості автокефальних парафій (близько 300) змусила, очевидно, владні структури 9 червня 1930 р. дозволити цьому комітетові звернутися до уцілілих українських парафій і закликати їх об'єднатися в єдину церковну організацію. У листопаді пройшли єпархіальні собори, на яких було обрано єпископів та священиків. Вони вимушено підписали декларацію про беззаперечну покору режимові й відмову від будь-якої політичної діяльності.

9-12 грудня 1930 р. в Києві відбувся надзвичайний собор. Делегати його ще раз засудили минулу діяльність провідників УАПЦ, переглянули деякі положення, які було прийнято на соборі 1921 р., з назви церкви вилучили слово автокефальна. Главою УПЦ було обрано архієпископа Івана (Павловського) з титулом митрополита Харківського і всієї України, а до Харкова, тодішньої столиці республіки, було перенесено церковне управління. Коли в 1934 р. Київ знову стає столицею, сюди, за розпорядженням влади, повернувся й І. Павловський. Між тим, репресії проти кліру та вірних церкви не припинялися. У 1934-1935 роках було закрито практично всі кафедральні храми. Незабаром митрополит переїхав до Черкас і припинив релігійну діяльність. На 1936 р. практично всі ще не ліквідовані владою автокефальні громади визнали над собою зверхність Російської православної церкви.

Отже, розгул нечуваного беззаконня в церковних питаннях став логічним продовженням політики насильства, яка характеризувала весь період радянської влади в Україні. І коли Центральна Рада не зуміла зрозуміти потенціал релігії, зокрема православної церкви в Україні, то добре розуміння цієї ролі лідерами більшовиків викликало цілі хвилі антицерковної істерії, проголошення «безбожних п'ятирічок» з їхнього боку. Особливо доклала рук до знищення храмів і культурних цінностей, пов'язаних із культом, Спілка войовничих безвірників України, якою керувала Москва. Поряд із закриттям і знищенням церков вона організовувала збирання й спалювання церковних книг, ікон, провокувала судові процеси над священиками тощо [11].

За логікою речей, відкритий погром майже всіх православних течій в Україні мав би стати м'якшим після березневої 1930 р. постанови ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі», в котрій зазначалося, що Центральний Комітет вважає за необхідне відмінити неприпустимі викривлення партійної лінії в галузі боротьби з релігією, зокрема адміністративне закриття церков без згоди переважної більшості села. Однак, як і більшість постанов радянської влади, цей документ - політична декларація, далека від практичного втілення [13].

Із середини 30-х років набув розмаху новий політичний курс, котрий виявив себе сповна в трагічних і нечуваних репресіях. Обґрунтуванням цього курсу стала теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру розвитку соціалізму.

У вересні 1937 р. ЦК ВКП(б) спеціальним рішенням проголосив «безбожну п'ятирічку» - до кінця 1937 р. в СРСР мало бути ліквідовано всі релігійні конфесії і навіть зовнішні прояви релігійності. Одна з головних ролей у виконанні цього завдання відводилася створеній ще у 1925 р. Спілці войовничих безбожників, на чолі з Омеляном Ярославським. Державний маховик з остаточного «викорчовування» релігії працював у кількох напрямах - знищення храмів і предметів культу та економічний, політичний і моральний тиск на православне духовенство, що в середині 30-х років переросло у фізичні репресії проти нього. Священиків позбавили виборчих прав, обкладали всіма можливими податками і в таких розмірах, щоб вони не змогли їх виконати. І тоді у них конфісковували майно, а сім'ю виселяли чи навіть «розкуркулювали». Тому не дивно, що священики масово зрікалися сану. Тільки за вісім місяців 1925 р. у 29 округах України таких було 315 осіб, а вже в 1929-1930 рр. - близько 2 тисяч. Але зречення від сану не рятувало людей від пильного ока НКВС. Тисячі слідчих справ в архівах підтверджують факти терору проти священнослужителів тільки за те, що вони займаються або займалися душопастирством.

Органи НКВС максимально скоротили й саму процедуру закриття храмів. Ухвалу про таке закриття могли приймати місцеві відділи НКВС на підставі несплати податку, поширення в районі епідемії, вимоги населення про закриття церкви або коли доведено, що в церкві збираються «ворожі державі» елементи. Коли врахувати, що, за переконаннями комуністів, священик та дяк - ворожі радянській державі елементи, то, отже, сама присутність їх у церкві була достатньою для закриття храму. Тому не дивно, що за дуже короткий час після прийняття таких ухвал в Україні закрито 8 тисяч церков. Тобто під час «вирішального штурму на релігію» в Україні закрито (а часто знищено) приблизно 75-80% наявних храмів. На початок 40-х років не залишилося жодної православної церкви у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій областях, по одній церкві вціліло в Луганській, Полтавській, Харківській областях. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовувалися лише 2, із 23 монастирів - жоден, із 1435 священиків служили 3. Власне, Православна церква перестала існувати як цілісний організм. У 1936 р. залишилося лише 9% діючих культових приміщень від їхньої загальної кількості в дожовтневий період [10].

Отже, можна зробити висновок, що робота партійних і державних органів з розколу й ліквідації православ'я як течії шляхом судових процесів з надуманими обвинуваченнями, всебічної підтримки всіляких опозиційних до патріаршої та автокефальної церков напрямів не принесла бажаних для більшовиків результатів. Репресивні органи більшовиків змушені були повернутися до прямолінійних, погромних методів боротьби майже зі всіма релігійними течіями, «навертаючи» їх на службу державі, комуністичній ідеології і сталінізму.

Висновки

Дослідивши матеріали з даного питання та опрацювавши відповідну літературу, джерела, осмисливши та узагальнюючи, можна сказати, що наведені відомості переконливо свідчать про всі дії та вчинки здійснювалися більшовицькою владою для реалізації своїх внутрішньополітичних потреб, як політичних, так і з адміністративно-каральною метою. Розгул нечуваного беззаконня в церковних питаннях став логічним продовженням політики насильства, яка характеризувала весь період радянської влади в Україні.

Від часу прийняття декрету «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (20 січня 1918 року) влада поступово сформувала необхідні органи для проведення церковної політики («ліквідвідділи»), розробила заходи втілення положень декрету, викристалізувалися основні елементи моделі державно-церковних відносин. Основними складниками цієї моделі були: керівне ядро (структури РКП(б) і радянської влади); залучення органів НКВС - ВНК; використання засобів терору, гоніння і переслідування; створення спеціальних структур для вирішення «церковного питання» (мережа ліквідаційних комісій); підрив економічної могутності церкви; декретування («правовий» наступ); заохочення і підтримка розколів у церковному середовищі; активне використання агітації і пропаганди; формування і закріплення у свідомості населення «образу ворога» тощо.

Проголошуючи відокремлення церкви від держави і декларуючи невтручання у церковні справи, влада жорстко обмежувала релігійну свободу громадян. Ця «діалектика» керівництва стала визначальною в державно-церковних відносинах 1920-1930-х років.

Список джерел

1. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви / І. Власовський. - Т. ІV. - Ч. І-ІІ. - Нью-Йорк, БаундБрук, США, 1961.

2. Демидович Л.С. Конфіскація церковних цінностей на боротьбу з голодом 1921-1922 рр. в радянській Росії // Пам'ять століть. - К., 2005. - Вип. 3-4. - С. 269-278.

3. Демидович Л.С. Українська православна церква у 1917-1923 рр. // Наукові записки. Історичні науки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2002. - Вип. 45. - С. 18-22.

4. Єленський В.Є. державно-церковні взаємини на Україні (1917-1990 рр.) / В.Є. Єленський. - К.: [Б.в.], 1991. - 72 с.

5. Жилюк С.І. Без апологетики. Витоки оновлення православної церкви в Україні / С.І. Жилюк. - Житомир: Полісся, 2000. - 164 с.

6. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ: Харків: Права людини. - №1 (32), 2009. - 304 с.

7. Ігнатуша О.М. Інституційний розкол православної церкви в Україні: ґенеза і характер (ХІХ ст. - 30 рр. ХХ ст.) / О.М. Ігнатуша. - Запоріжжя: Поліграф, 2004. - 440 с.

8. Киридон А.М. Державно-церковні відносини Радянській Україні 1920-1930-х років: соціальний вимір // Історія України, 2005. - №21-22, червень. - С. 18-25.

9. Киридон А.М. Стражденний шлях істини: православна церква в радянській державі // Слов'янський вісник: Збірник наукових праць, 2011. - Випуск №12. - С. 74-80.

10. Киридон А.М. Українська православна церква (1930-1936 рр.) // Український історичний журнал. - №3, 2005. - С. 143-159.

11. Місінкевич Л.Л. Опір духовенства та віруючих більшовицькій політиці: ствердження державного атеїзму в 20-30-х рр. ХХ ст. / Л.Л. Місінкевич // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. - Київ, 2005. - Вип.31. - С. 63-78.

12. Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ-НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті-1940-ві рр.) / М. Михайлуца // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - К.:Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2004, №1/2 (22/23) 2004. - С. 429-480.

13. Преловська І. Переслідування та ліквідація УАПЦ (УПЦ) (1921-1938 рр.): огляд архівно-кримінальних справ ГДА СБ України та ЦДАГО України // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ: Харків: Права людини. - №1 (32) - 2009. - С. 26-48.

14. Тригуб О.П. Документи фондів КП(б) У як джерело до історії РПЦ 20-х рр. ХХ ст. // Православ'я - наука - суспільство: питання взаємодії: Матер. V міжнарод. наук. конф., 24-25 трав. 2007 р. - К.: НКПІКЗ, Фенікс, 2008. - С. 33-34.

15. Тригуб О.П. Розкол як форма боротьби ДПУ УСРР із православною церквою в Україні (1922-1927 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ: Харків: Права людини. - №1 (32) - 2009. - С. 10-26.

релігія церква репресивний більшовик

Размещено на Allbest.ru