Українізація: її суть та наслідки

Українізація, її суть та наслідки

Становище в Україні у перші післяреволюційні роки було досить складним. Більшовики могли утриматися при владі, тільки застосовуючи терор проти місцевого населення. З першого року існування радянської влади репресії мали цілеспрямований характер, вели до ліквідації будь-яких виявів інакомислення і до насадження монопольної влади партії. Наприкінці 1920 р. при Наркоматі освіти УРСР було створене управління, яке провадило цензуру друку. У 1920-1921 рр. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та українськими есерами. Можна було ліквідувати нечисленні партії і залякати інтелігенцію. Однак що робити з багатомільйонним з глибоко вкоріненим приватновласницьким почуттям селянством, політично неблагонадійним робітництвом.

Ситуація вимагала від більшовиків готовності йти на певні компроміси з суспільством. Одним із найперших і найдалекосяжніших компромісів було скасування вкрай непопулярного «воєнного комунізму». Проголошена у березні 1921 р. нова економічна політика (неп) покращила загальне господарське становище. Наступним кроком стало утворення у грудні 1922 р. СРСР, щоправда проголошений у Харкові український радянський уряд був фікцією.

Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921-1923 років. Голод був спричинений посухою, розрухою та більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Голод 1921-1923 рр. коштував Україні до 1,5-2 млн. жертв.

Та все ж таки збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на дальший розвиток української національної самобутності. Українці дістали те, чого їх довгі роки позбавляла Російська імперія: окрему адміністрацію, територію, державні і громадські структури основи для майбутнього територіального усамостійнення України. Утворення Радянського Союзу не применшило гостроти національного питання. Українці відігравали у СРСР особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44%). Такі демографічні показники вказують на політичне значення України у СРСР. Проте ці цифри перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. -23,3%, частки росіян й євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6% (для порівняння - українці становили бл. 80% населення УРСР) Тільки 11% особового складу КП(б)У вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею всього 2%.

Москва мала намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вона хотіла розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 р. XII з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив політику «коренізаціі» партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».

Першим кроком для її здійснення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар КП(б)У Емануїл Квірінг (з 1921 по 1925 р.) та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики «українізації». Дмитро Лебедь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була революційною, прогресивною і міською, тимчасом як українська - контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Лебедя разом з іншими вороже настроєними до «українізації» високопоставленими партійними чиновниками відкликали з України у 1924 р.. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича. Єврей за походженням, він, походив з Київщини і був одним із не багатьох партійних лідерів, хто вільно розмовляв по-українському. Каганович твердо повів лінію на «українізацію» партійно-державного апарату, інші важливі зміни відбулися з призначенням у 1924 р. головою Ради народних комісарів Власа Чубаря (він замінив на цій посаді Християна Раковського) та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.

Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Якщо у 1922 р. українською велося лише 20% усього діловодства, то у 1927 р. цей показник досяг 70%. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-І927 р. - уже 52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Наплив у державні і партійні органи укапістів й боротьбистів позначився на політиці «українізації» двояким чином: зросло число партійних і державних робітників, які, по-перше, вміли розмовляти українською мовою, по-друге, мали безпосередній зв'язок з українським селянством. Хоча в результаті партійних чисток їхній відсоток у особистому складі КП(б)У був порівняно невеликим (бл. 15-20%), але через свою близьку і природну пов'язаність з україномовним середовищем вони вибивалися на високі партійні і державні посади. До них належали Василь Блакитний, Григорій Гринько, Андрій Хвиля, Олександр Шумський, Панас Любчен-ко, Матвій Яворський - люди, які були не просто виконавцями партійної волі, але й - в умовах «українізації» - творили її.

Якщо національні комуністи виступали керівними кадрами політики «українізації», то армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції. Окрему групу серед них становили українські емігранти з Берліна, Відня, Праги і Парижа, які також повірили у серйозність курсу на «українізацію». У 1923 р. Юрій Тютюнник, герой Зимового походу, повернувся в Радянську Україну і надрукував відкритого листа, закликаючи своїх співвітчизників в еміграції наслідувати його приклад. У 1924 р. до УРСР повернувся Михайло Грушевський. Слідом за Грушевським в Україну вирушила значна кількість емігрантів, насамперед представників українських лівих партій. Іншою групою, яка зробила великий внесок у розгортання «українізації», були галицькі українці.

Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'язкове чотирикласне, а у 1931 р. - семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Частка вищих навчальних закладів з українською мовою викладання зросла з 19,5% у 1923 р. до 69% у 1929 р.

Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з безпрецедентним розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Центром наукової діяльності стала створена ще за часів Скоропадського Всеукраїнська академія наук (ВУАН). На посаду її президента у 1926 р. планувався Михайло Грушевський. Цей план не був здійснений, але Грушевський став головою секції історії України Історично-філологічного відділу ВУАН. Як і в львівський період, його діяльність як голови академічного осередку привела до появи цілого потоку наукових українознавчих публікацій.

Різко збільшилась кількість української преси. У 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні театри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п'єси не лише з національного репертуару, а й світова класика у перекладі на українську мову. Українською мовою стало можливо описувати найскладніші наукові поняття.

Але «українізація» йшла значно дальше, охопивши галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли з'явилося радіо, воно теж стало засобом «українізації». У 1928 р. радіомовлення по-українському велося у 11 великих містах України. У цьому ж році розпочалася державна програма поширення радіомережі. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми української тематики - «Тарас Шевченко», «Борислав сміється», «Микола Джеря», «Черевички» за мотивами творів Гоголя, кінокартини, присвячені історії козацтва і гайдамаччини.

Період «українізації» був часом розквіту різних літературних угруповань, до них входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський, особливо високою майстерністю вирізнялася група неокласиків -- Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Юрій Клен (Бург-гардт), Павло Филипович. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру «Березіль» порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі. Поставлені Курбасом п'єси молодого драматурга Миколи Куліша «Комуна в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло» були так само яскравим явищем українського мистецтва. Фільми Олександра Довженка створили йому славу «першого поета кінематографа».

Наслідки «українізації» виходили за межі виключно культурної сфери. Вона викликала серйозні зміни в соціальній і національній структурі суспільства, наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня

Хоча «українізація» мала характер офіційної лінії, вона проходила не зовсім гладко. Центральне партійне керівництво намагалося звести її до на півзаходів. Його ставлення було двоїстим: формально воно підтримувало розширення сфери вживання української мови, але боротьба з виявами щирого українського почуття. Українців не поспішали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Центрального комітету КП(б)У не перевищувала 25%. Українці не призначалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрархії. Партійне керівництво особливо недовіряло українській інтелігенції. «Українізація» мала скромні успіхи серед працівників вищої освіти, робітників Донбасу, чиновників всесоюзних наркоматів та комсомольської номенклатури. У державних організаціях, показники впровадження української мови часто були фіктивними. Обов'язкові складання іспитів для державних чиновників раз по раз переносилися. Але, навіть склавши іспит зі знання української мови, значна частина чиновників продовжувала користуватися у важливіших справах російською.

«Українізація» спричинила сильний опір з боку російських і російськомовних партійних та державних бюрократів, військових керівників, технічної інтелігенції, священиків Російської православної церкви. Вони сприймали її як тимчасове явище.

Показово, що найбільших успіхів «українізація» досягла у тих інституціях, родовід яких виводився ще з революційних часів і в яких партійний контроль відчувався найслабше - у «Просвіті», кооперативних організаціях, Українській автокефальній православній церкві. З другого боку, бурхливий розвиток «українізації» уможливлювала та обставина, що московське керівництво після смерті Леніна (січень 1924 р.) було зайняте внутрішньою партійною боротьбою.

В Україні опозиційна боротьба всередині партії набрала національного виміру. У 1926-1928 рр. КП(б)У сама стала джерелом трьох великих ухилів -«Шумськізму», «хвильовізму» та «волобуєвщини». На початку 1926 р. колишній «боротьбист» Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагановича на посаді першого секретаря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував іншого «боротьбиста», Григорія Гринька. Позицію Шумського засудили як «національне ухильництво.

Найбільшого розголосу набрала справа українського письменника Миколи Хвильового. Хвильовий та його товариші - молоді й талановиті українські інтелектуали були об'єднані навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). У середині 1920-х років вони започаткували літературну дискусію про майбутній розвиток української культури.

Хвильовий виступив проти провінціоналізму і просвітянства в українській літературі. Але ще настійніше Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впливу російської культури та переорієнтуватися на Європу як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей. Він вважав, що партійне керівництво зрадило високі революційні ідеали. Ця зрада відбилася і на сучасному становищі України. Письменник щиро бажав незалежності своїй батьківщині і мріяв про той час, коли Україна стане провідною силою в «азіатському ренесансі» - визволенні колоніальних народів під комуністичними гаслами від імперського гніту.

Гасла Хвильового «Геть від Москви! Дайош Європу!» викликали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро критикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 рр, завершилася аж ніяк не по-літературному: «хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущено.

Незважаючи на те, що «шумськізм» і «хвильовизм» були розгромлені їх ідеї продовжували жити серед українських комуністів. Микола Скрипник, що посів місце Шумського, ще глибше і послідовніше повів курс на «українізацію» політичного, громадського і культурного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики «українізації». Але випадки «національного ухильництва» не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У «Більшовик України» статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією. Хоча кожний з «національних» ухилів пов'язувався з конкретною особою, насправді за цим ухильництвом стояли цілі групи діячів з політичного, економічного та культурного життя. Можна говорити про існування окремої націонал-комуністичної течії у верхніх ешелонах більшовицької влади в УРСР.

Наслідки «українізації» не обмежувалися лише УРСР. Зокрема, Скрипник як голова Народного комісаріату освіти надав значну допомогу українському населенню поза межами України на Далекому Сході, у Казахстані, Середній Азії, Сибіру, Поволжі, Центральних областях, на Кубані і Дону, задовольняючи його національно-культурні потреби.

Не тільки українці скористались з політики «коренізації». До 1930 р. в УРСР було 25 національних районів, на розвиток яких держава виділяла значні кошти. У 1924 р. у складі України утворилася Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка. Національним меншинам в УРСР у місцях їхнього компактного проживання також було гарантовано право на освіту рідною мовою. Початковий всеобуч на території республіки здійснювався понад 20-ма мовами. У 1930 р. в УРСР працювали Польський інститут народної освіти і Ново-Полтавський єврейський сільськогосподарський інститут, низка національних відділів при інших вузах. Мовами національних меншин виходили 35 газет і журналів. У Криму, який з 1920 р. був частиною РРФСР, провадилася політика «татаризації». Під проводом кримськотатарського націонал-комуніста Велі Ібрагімова тут у 1923-1928 рр. розвинулася мережа татарських культурно-освітніх установ^.

Жодна з республіканських версій «коренізаціі» у СРСР не зайшла так далеко, як українська. За десять років «українізації» українці перетворилися на повноцінну, сконсолідовану націю.

Сталінізм і доля української інтелігенції

«Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР.

З кінця 1920-х років, після розгрому «ухилів» і «опозицій» та остаточного укріплення Сталіна при владі, накреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка по суті означала повернення терору. Уособленням нового курсу стало прийняття у травні 1929 р. першого п'ятирічного плану (1928-1932), виконання якого мало б повністю трансформувати радянське суспільство. Одним з основних напрямків побудови соціалізму проголошувалась культурна революція.

Згортання ліберального курсу насамперед проявилося у переслідуванні старої інтелігенції. У травні-липні 1928 р. у Москві відбувся судовий процес над 53-ма спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займалися антиурядовою, шкідницькою діяльністю: саботували партійні рішення, дезорганізували виробництво, руйнували шахти, копальні, заводи тощо. «Шахтинську справу» від початку і до кінця сфабрикувало ДПУ з метою звалити на старих (передреволюційних) спеців відповідальність за невміння партійного керівництва управляти промисловістю. «Справа» поклала початок нагнітанню в СРСР атмосфери терору й істерії.

Першою жертвою цілеспрямованих атак у республіці впало старше дореволюційне покоління українських інтелектуалів. У липні 1929 р. серед них було проведено масові арешти. 45 заарештованих у березні 1930 р. стали у Харкові перед судом, звинувачені у приналежності до таємної Спілки визволення України (СВУ). Більшість звинувачених належала свого часу до двох провідних партій УНР - Української партії соціалістів-федералістів та Української соціал-федеративної. Були засуджені відомі вчені, письменники, культурні діячі: акад. Сергій Єфремов, Михайло Слабченко, Володимир Дурдуківський, Андрій Ніковський, Осип Гермайзе, Людмила Старицька-Черняхівська, Всеволод Ганцов та ін. Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидувалось членство в юнацькій організації СВУ - Спілці української молоді. Згідно з документами звинувачення, СВУ-СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили собі за мету підготовку збройного повстання, яке мало б привести до відновлення самостійної, «буржуазної» України. Цю справу сфабрикували радянські карні органи. Більшість заарештованих одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були ліквідовані.

Під час процесу «виявилася» причетність до СВУ ієрархії Української автокефальної православної церкви. У 1930-1934 роках було заарештовано 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 зникли без суду і слідства. Масові репресії торкнулись і рядових священиків. У січні 1930 р. церква формально самоліквідувалась, хоча близько 300 її парафій продовжували діяти під назвою Українська православна церква аж до 1936 р.

У лютому 1931 р. прокотилась чергова хвиля арештів. На цей раз заарештованих звинуватили у приналежності до підпільного Українського національного центру (УНЦ). Більшість із них була емігрантами, які в1920-х роках повернулися в Україну. Керівництво Центром інкримінувалося двом провідним діячам УНР, колишньому ЇЇ президентові Михайлові Грушевському та прем'єр-міністрові Всеволодові Голубовичу. Грушевського вислали до Москви у березні 1931 р. без права повернення в Україну, а в 1934 р. він загинув за загадкових обставин

Наступними жертвами стали представники суспільних наук, які намагалися у своїх дослідженнях розвивати марксистську теорію. Так була знищена ціла марксистська школа українських істориків на чолі з Матвієм Яворським, група марксистських теоретиків на чолі з академіком Семеном Семковським та Володимиром Кюринцем.

У 1932 р. ЦК ВКП(б) звинуватило КП(б)У у толерантності до українського «націоналістичного ухильництва». У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської партії з червня 1932 р. по травень 1933 р. зменшилась майже удвічі - з 520 тис. до 285 тис. чол. Атака велася проти головних провідників політики «українізації», насамперед проти самого Скрипника. 1 березня 1933 р. його усунули з посади народного комісара освіти. а 7 липня 1933 р. він покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового і Скрипника завершила десятирічний період «українізації». Формально кінець їй поклав листопадовий (1934) пленум ЦК КП(б)У, хоч офіційно вона так і не припинилась.

Прес більшовицького терору буквально розчавив українську культурницьку еліту. «Чистка» набула тотального характеру. З 85 українських науковців-філологів було репресовано 62; декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли всіх до одного. Апарат комісаріату освіти, головного провідника політики «українізації», був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90% - на районному. Звільнено з роботи мало не 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. Деукраїнїзація вела до збільшення кількості росіян: у науково-дослідницьких закладах їхня частка з 1929 по 1934 р. зросла з 31% до 50%, тимчасом як українців - упала з 50% до 30%. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36. За приблизними розрахунками, з 223 українських письменників, що зникли в СРСР, розстріляно 17, кінчило життя самогубством 8, заарештовані і заслані в табори - 175, пропали без вісті -16, померли своєю смертю - 7. Таких же втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності.

Література

1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації. - К, 1996

2. Новітня історія України (1900 - 2000) / Слюсаренко А. Г., Гусев В., Дрожжин В. П. - К, 2000

3. Історія України XX - початку XXI ст. / Смолій В. А. - К, 2004