НЕП і українізація в сільській місцевості Правобережної Украіни (20-30-і роки ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

НЕП і українізація в сільській місцевості Правобережної Украіни (20 - 30-і роки ХХ ст.)

Занік Я. М.

На сучасному етапі розвитку України постають та вирішуються різні проблеми суспільно-політичного та соціально-економічного значення. Серед них важливими є й ті, що стосуються мови, освіти, культури, які складають глибинки українства загалом. Їх вирішення повинно базуватися на досвіді всієї історії України. Особливе значення в цьому відношенні мають 20 30-і роки ХХ ст., коли в колишньому СРСР проводився процес українізації. По суті, це була національна реформа, яка вписувалася у контекст реформістських заходів нової економічної політики. Разом з тим, сучасним науковцям належить визначити, скільки у цьому повороті було реалізму і тверезого політичного розрахунку, а скільки політичної гри - адже доля тих, чиїми руками здійснювалася українізація, здебільшого виявилася трагічною. Дослідження різнобічних її аспектів має не тільки суто теоретичне, але й важливе практичне значення, бо врахування позитивного досвіду та помилок допоможе виробити найбільш дієві форми та методи проведення аналогічних заходів на сучасному етапі.

Питання здійснення українізації привертають увагу дослідників, зокрема Блінди Л., Нечипоренка З., Шамари С. тощо [1]. Спираючись на праці попередників, автор даної статті ставить за мету дослідити проблему співвідношення здійснення політики українізації і нової економічної політики.

Революція 1917 року та наступні події, що відбувались в Україні, не виправдали очікувань українського селянства у вирішенні їх проблем, а саме у наданні їм «землі і волі».

Протест більшовицькій владі, яка остаточно закріпилася у 1920 році, проявлявся у відкритій формі опору - повстанському русі. Щоб мати уявлення про розмах селянського антибільшовицького руху, зазначимо, що на кінець 1920 року, застосовуючи тактику партизанської боротьби, повстанці тримали під своїм контролем практично всю сільську місцевість. Розмах повстанського руху змушені були визнати керівні кола республіки. На IV конференції КП(б)У, яка відбулася в березні 1920 року, ними було визнано, що «куркуль став фактично владою в Україні»[2,71]. На початку 1921 року цей факт змушена була визнати й центральна влада. На Х з'їзді партії В.І. Ленін відверто визнав, що ми «виявилися втягнутими в нову форму війни, новий вид її» [3,9].

Побудова соціалізму передбачала створення матеріально-технічної бази і в цьому питанні визначальна роль відводилася селянству. Визнаючи хибною політику «воєнного комунізму», яка не враховувала і не могла враховувати національні, соціальні, та економічні особливості України, у березні 1921 року Х з'їзд РКП(б) скасував продовольчу розкладку. Проте його рішення не поширилося на територію УСРР, а були застосовані репресивні заходи щодо селян. Згідно з постановою Ради праці та оборони від 12 серпня 1921 року до волостей та сіл, що опиралися хлібозаготівельникам, вводилися військові частини, які у випадку опору селян мали «негайно вживати най рішучих заходів примусового характеру» [4,32]. Так до Волинської губернії було направлено 800 багнетів, до Подільської крім багнетів, кінний корпус до 24 ескадронів, до Київської понад 2,5 тис. багнетів і шабель [4,32]. Але вирішити продовольчу кризу силовими методами не вдалося, тому у 1922 року в Україні врешті-решт було запроваджено продовольчий податок і заздалегідь створено резервний фонд допомоги селянським господарствам. Однак непослідовна антиселянська політика радянської влади та посуха 1922 року призвела до голоду 1921 1923 років.

Таким чином, повстанський селянський рух, нестача продовольства, непомірні реквізиції хліба у селян, невпевненість більшовицької влади у можливості подальшого проведенні воєннокомуністичних експериментів змусили перейти владу до лібералізації економічних та політичних методів господарювання.

Отримавши після переходу до НЕПУ стимули до розвитку свого господарства, селянин став особливо гостро відчувати наслідки попередніх років: гостра нестача тяглової сили, реманенту, сортового посівного матеріалу, значне розшарування селянства. Партійне керівництво чудово знали про дійсне становище селянства. Це розуміння обумовлювалося настороженістю державних органів влади до селянських мас як можливого джерела політичних ускладнень [5,27].

Так, наприклад, Г.Петровський, аналізуючи положення про домінуючу роль у житті суспільства робітничого класу, заявив: «На Україні 5 млн. робітників, а селян - 20 млн. Селяни будуть заперечувати (при прийнятті запропонованих авторами змін в конституції, які стосувались визначення ролі робітничого класу, влади, державних органів). Селяни будуть заперечувати: це не наша держава, це ваша держава - робітників. Вони скажуть: «раніше говорили, держава - це монархія, а тепер робітники будуть говорити, що держава це ми, а не ви, селяни. А податки беруть. Податки платимо. Ми були раніше рабами, при монархії, і тепер теж раби». Далі голова ВУЦВК продовжував: «Ми повинні боротись і за селянство, і за таку державу, яка б забезпечувала рівні права всіх громадян. Адже влада - це ті люди, кого обирають в сільради. То ж чи можна вважати, що 5 % пролетаріату це влада, а 95 % населення, представлених в сільрадах, це не влада!» [6,арк.34]. Тому боротьба за прихильність українських селян до більшовиків повинна була стати першочерговим завданням влади в економічній, політичній і культурній сферах.

Лідери більшовиків розуміли, що утвердитись в українському селі вони зможуть лише за умови привнесення в село стану громадянської війни. Тому в подальшому вони приділяли уваги таким заходам, які сприяли б подальшому розколу села, загостренню відносин між різними його прошарками. Найбільш активними провідниками політики більшовиків у цьому були комітети незаможних селян (КНС), які швидко були проголошенні «органами державного значення», що й перетворювало їх, а не сільради, на дійсні органи влади села. Цей рух набув досить широкого розмаху.

Так, наприклад, у Єлісавєтградському повіті на Бердичівщини 17 червня. 1924 року у протоколі 4-го Окружного з'їзду Комнезамів зазначалося: «п. 4 Заслухавши відчіт Окркомісії К.Н.С., з'їзд знаходить роботу задовольняючою та лінію відповідаючою вказівкам Центру й умовам місцевого життя, головнішими завданнями у подальшому є: ...п. 4/5 Вимагати аби була переведена в життя постанова ЦК КП(б)У про надсилку комуністів для праці на селі в сільрадах, комнезамах, кооперації, культосвітніх закладах.». Далі зазначалося, «Аналіз економічного стану села висуває перед організацією КНС, як політичного авангарду бідноти, цілий ряд завдань, котрі в головному зводяться до організації економічної боротьби з наростаючим економічним впливом куркуля.»

На з'їзді приділялась увага і й культурно-освітньому рівні членів КНС «Перераховані вище завдання не зможуть бути розв'язані повністю без відповідного розвитку культурного рівня кНс. Тому з особливою силою висувається самостійне завдання політичного і культурного виховання КНС, як активного революційного елементу села. Чим складніші економічні завдання КНС, тим гостріше повстає завдання зміцнення політичного значення КНС, його політичного впливу на селі. Вирішення останньої задачі неможливо без активної участі КНС в політичних та культурних установах села. Сільрада, школа, хата-читальня, сільбудинок, комітет взаємодопомоги та інші установи на селі повинні бути повністю опановані комнезами, усюди в них повинен відчуватись вплив КНС. ... Гасло «ані одного неписьменного члена КНС» повинно бути замінене гаслом «ані одного політично неписьменного члена КНС» [7,240,242].

Отже, сфера застосування КНС була досить багатосторонньою: політична, економічна, культурна. Але головним завданням ставилося боротьба з куркулями та всіма незадовільними владою.

Члени КНС брали активну участь у проведенні продрозкладки, вилученні земельних «лишків» у заможних, конфіскації майна у селян, які підтримували повстанців. Такі дії активістів радянської влади не могли не викликати відповідної реакції з боку повстанців. Тільки за 10 місяців 1920 року було вбито 152 голів сільських КНС, не рахуючи тих хто загинув в боях. [8,137].

Селяни виступали не проти радянської влади, а проти методів здійснення її політики. Тому, коли була запроваджена нова економічна політика соціальна напруженість на селі поступово згасала. Але більшовицька влада залишалась для українських селян «чужою». Рішенням ХІІ з'їзду РКП(б) було засвідчено політику українізації, яка в українському варіанті звучала, як політика українізації, спрямована на підготовку, виховання і висування кадрів, врахування національних факторів при формування державних і партійних апаратів, видання спеціальних законів, які б забезпечували вживання рідної мови у всіх державних організаціях та установах [9,188]. Саме з цього періоду, на нашу думку, почала офіційно в УСРР була запроваджена лібералізація національно-культурного будівництва.

На Правобережжі для самореалізації українця в нових умовах існувало цілком реальне підґрунтя: простір був переважно українським за етнічним складом і, незважаючи на те, що не доводиться говорити про цілковиту монолітність регіонів (у зв'язку з широко представленими тут нацменшинами), головне він не був настільки зрусифікованим як решта міст і деяких сіл України. Відсутність російської конкуренції не знімала, однак, інших перешкод, що стояли на шляху українізації місцевого апарату. Серед них небажання центральних органів залишати на керівних посадах в окраїнах «петлюрівські елементи», свідома або несвідома нівеляція держслужбов- цями важливості оволодіння українською мовою, загальноімперська спадщина неписьменності і малограмотності тощо.

У цілому апаратна українізація регіону отримала схвальну оцінку радянської статистики: у 1926 році Київщина і Волинь фігурували в документації як зразкові [10]. Апарат колишньої Волинської губернії був українізований на 68 %, Київської на 75 %, Подільської на 80% [11,21-23].

Робота з українізації місцевого адмінресурсу не обходилась і без певних ускладнень. Їх причинами були як об'єктивні, так суб'єктивні фактори. До перших можна віднести невпорядкованість до 1928 року українського правопису, що часто призводило до багатьох синтаксичних та граматичних помилок при написані диктантів на перевірочних іспитах [12].

Про вплив суб'єктивних чинників на хід апаратної українізації можна судити з перевірки українізації всіх установ Уманського округу, що була здійснена наприкінці 1925 і 1926 років. Окрім результатів мовної ревізії, резюме перевірки містило також щорічний відсоток неперевірених службовців (відповідно по роках 36,2 % і 21,1 %). Пояснення було досить характерним для багатьох тодішніх округів: «Значна кількість співробітників залишилася неперевіре- ною... переважно через об'єктивні обставини (командировки, робота на периферії тощо)» [13]. «Об'єктивність» цих відряджень, щоправда, варто піддати сумніву, оскільки серед причин уникнення перевірки могла бути звичайна неготовність до неї. Доволі частими були також клопотання різноманітних владних структур щодо відстрочки іспитів з української мови для своїх працівників.

Після апаратної українізації центральною для партійної верхівки була українізація системи освіти. Особливих орієнтирів вимагала вона на місцях. Цим пояснюється те, що і джерела фінансування дошкільних закладів УСРР з 1921 року по 1929 рік зростали в основному за рахунок коштів місцевих бюджетів, профспілкових і громадських організацій [14].

Задоволення культурно-освітніх потреб населення Правобережної України не відставало від показників апаратної коренізації в ньому. Хоча існували і проблеми. Невідомо також, як сприймати у зв'язку з цим наступну інформацію. В одному з офіційних повідомлень було зазначено, що у переважно аграрних округах УСРР лише частина Правобережжя (Вінницький, Коростенський, Кам'янецький округи) задовольняла населення (дані 1926 р.) українською школою «більше потрібного рівня» [15]. Ймовірно, останню тезу радянської статистики слід застосовувати з означенням «більше запланованого рівня», адже навряд чи хоча б одне, навіть найґрунтовніше, дослідження могло максимально врахувати справжні мовні потреби місцевого населення.

Таким чином, для зменшення соціальної напруги на селі, пристосування партійних керівників до національно-культурних потреб села, ліквідацію не писемності тощо, радянською владою була проведена українізація державного і партійного апарату та українізація освіти. У правобережних регіонах вона досягла значних успіхів, але і мала деякі труднощі.

Певних особливостей набула національна реформа на Правобережжі стосовно інших етнічних груп, які становили визначену частку серед місцевого населення.

На початку успіхи українізації польської меншини були незначними.

Найбільш гострою була потреба в партійних діячах, котрі володіли б мовою національних меншин. У телеграмі ЦК КП(б)У Київському, Подільському і Волинському губкомам і Польбюро у Києві від 10 жовтня 1923 року під грифом «цілком таємно» йшлося про завоювання симпатій польського населення Правобережного регіону за рахунок посилення комуністичної пропаганди польською мовою. При цьому зазначалося, що комуністів-поляків, які б знали мову й побут польської нацменшини, не вистачає.

Крім того, існує опозиція в особі католицького духовенства [16]. 19 жовтня 1923 року всім губкомам (особливо Подільському, Волинському і Одеському) надійшла чергова вказівка від ЦК партії «у зв'язку з міжнародною ситуацією і виконанням рішень ХІІ з'їзду... звернути увагу на роботу серед нацменшостей, ...забезпечитися працівниками головним чином по роботі серед німців та поляків» [16]. Зрештою, за 60 км від Житомира, в селі Довбиші, було створено єдиний в республіці польський національний район і названо його на честь відомого польського революціонера Юліана Мархлевського Мархлевським [17].

Дещо по-іншому велася робота серед єврейського населення. Євбюро наголошувало на широкій участі єврейських учителів у пол- ітпросвітній роботі Поділля, особливих «успіхах» антирелігійної кампанії року [18].

Огляд німецьких колоній Волині наприкінці 1924 року засвідчує цілковиту українізацію вертикалі влади в регіоні. Однак німці, які до цього зазнали русифікації, розуміли (причому, надзвичайно погано) лише російську мову. Тому схвалили рішення до підготовки працівників німсекції, котрі знали б українську мову, діловодство в німецьких сільрадах тимчасово вести російською мовою [19].

З огляду на незадовільний стан обслуговування освітніх потреб національних меншин, наголос був зроблений на підготовку нацмен- шинівських педагогічних кадрів. У 1925 році для перепідготовки польського вчительського контингенту було організовано всеукраїнські курси у Києві (на 80 осіб), місцеві у Бердичеві (на 25 осіб), Кам'янці (на 20 осіб), Шепетівці (на 20 осіб); направлено 11 осіб для перепідготовки в Москву. Тоді ж відбулися польські педнаради: Всеукраїнська, губернські (Волинська, Подільська, Київська), і окружні (у Бердичеві, Шепетівці, Житомирі і Коростені) [20].

Можна стверджувати, що Наркомат освіти УСРР мав більш-менш чіткі орієнтири в ситуації з упровадженням національної реформи в округах Волині та Поділля, оскільки у своєму клопотанні до ВУЦВК (вересень 1925 р.) щодо шкіл соцвиху, поруч із позитивною оцінкою українізації цих установ у регіоні, ним ставилася також вимога поширення тут мережі шкіл соцвиху, необхідної для обслуговування потреб національних меншин [21].

Таким чином, національно-етнічні особливості регіону спонукали проведення політики українізації і серед нацменшин: поляків, німців, євреїв. Але успішне її здійснення заважала нестача кваліфікованих кадрів та незнання національної мови. Працівники низових апаратів радянських, партійних й адміністративних органів не були готові до вирішення складних специфічних питань, що виникали в галузі національних відносин.

Причину досить успішного проведення політики українізації, передусім на селі, вдало відмітив канадський історик українського походження Орест Субтельний: «Своїми успіхами політика українізації...насамперед завдячувала тому, що вона була пов'язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будь- яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов'язки» [22].

Наприкінці 1920-х на початку 1930-х років політика українізації підірвала рівновагу сил, що склалася між комуністичним режимом й українським національним рухом. Зміст українізації полягав у тому, щоб створити переважно з селян індустріальну націю з власною державно- політичною елітою, яка через рідну мову засвоїла та сприйняла марксистсько-ленінську ідеологію побудови комуністичного суспільства, а також створити власний український пролетаріат.

Керівництво ВКП(б) з початку 1930-х років проголосило, що в СРСР побудова соціалістичного фундаменту завершена, відсталість подолана, тому відпала потреба проведення модернізації у формі «ко- ренізації». Її продовженням в найгіршому розумінні стала русифікація. Основний наголос у новій національній політиці ставився на те, що економічного і культурного розвитку республік можна досягти лише за посередництвом Росії і російської мови.

Українська мова у 1930-х роках втрачає свою значимість у національній політиці більшовиків, але з огляду на її здобутки, згорнути цей процес, викорінити в українців національні почуття можна було лише за допомогою масових репресій та голоду.

Таким чином, соціальна напруженість на селі та продовження стану громадянської війни внаслідок воєннокомуністичних методів господарювання ставили під загрозу саме існування радянської влади, все це змусило більшовиків перейти до нової економічної політики.

Враховуючи те, що переважну більшість населення України складали селяни, то боротьба за прихильність українських селян до більшовиків повинна була стати першочерговим завданням влади в економічній, політичній і культурній сферах. Основними провідниками більшовицької ідеології в українському селі стали комітети незаможних селян, які були основними органами радянської влади на селі. Сфера їх діяльності була досить багатосторонньою: політична, економічна, культурна. Але головним завданням ставилося боротьба з куркулями та всіма незадовільними владою.

Економічні реформи не змогли ліквідувати проблему влади в Україні. Потрібно було здійснити реформування і культурно-освітньої сфери життя, з метою насадження більшовицької ідеології на селянський соціум.

Отже, для зменшення соціальної напруги на селі, пристосування партійних керівників до національно-культурних потреб села, ліквідацію не писемності тощо, радянською владою була проведена українізація державного і партійного апарату та освіти.

Національно-етнічні особливості регіону спонукали проведення політики українізації і серед нацменшин: поляків, німців, євреїв. Але працівники низових апаратів радянських, партійних й адміністративних органів не були готові до вирішення складних специфічних питань в галузі національних відносин.

НЕП і українізація на Правобережній Україні мали визначені успіхи завдяки особливостям соціального і національно-етнічного складу населення, вони значно мірою виходили за межі комуністичної ідеології у економічному і національному питанні. Керівництво ВКП(б) з початку 1930-х років проголосило, що в СРСР побудова соціалістичного фундаменту завершена, відсталість подолана, тому відпала потреба проведення НЕПу і українізації.

Впровадження політики суцільної колективізації ознаменувало кінець елементам ринкової економіки в господарських відносинах, а також початок згортання політики українізації. Ці заходи можливо було здійснити завдяки репресивним заходам, що в подальшому призвели до голодомору 1932-1933 років.

Тому, період між двома голодоморами став тимчасовим відступом більшовиків від партійно ідеологічних основ побудови тоталітарної держави, з метою відволікти увагу населення від дійсних намірів і планів комуністичного режиму.

Подальше дослідження проблеми можна проводити за рахунок детального аналізу специфіки коренізаційних процесів серед національних меншин.

Джерела та література

українізація економічна політика колективізація

Блінда Л. В. Українізація та її роль в суспільно-політичному житті українського народу в 20-і роки. Дис. канд. іст. наук. К., 1992; Нечипоренко З., Шамара С. Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. 9. Серія: Історія: збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. Вінниця, 2005.

Компартія. України, в резолюциях і рішеннях з'їздів, конференцій та пленумів ЦК: В 2 т. 1977. - Т.1.

Ленин В.І. Повне Зібраня Творів. Т.43.

Голод 1921 1923 рр. в Україні: Збірник документів і матеріалів. К., 1993.

Історія українського селянства: В двох тт. - Т. 2. - К.: Наукова думка, 2006.

Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГОУ). - Ф.1. - Оп. 6. - Спр. 65.

Державний архів Київської області (далі ДАКО). - Ф.1021. - Оп. 1. - Спр. 37.

Опора партії на селі: Спогади активних учасників комітетів незаможних селян України. К., 1971.

Блінда Л. В. Українізація та її роль в суспільно-політичному житті українського народу в 20-і роки. Дис... канд. іст. наук. К., 1992. 188 с.

ЦДАгОу. Ф.1. ЦК Компартії України. Оп.20. Спр.2691. Доповідні записки, справки, листування з партійними організаціями, наркоматами освіти УРСР, радянськими установами про стан і перспективи розвитку культурно-освітньої роботи. 1926-1928. - 126 арк.

Світлова газета // Селянський будинок. 1925. № 1. С. 21-23.

Ліквідація неписемності // Вісті. 1924. 6 січня.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОУ). Ф.166. Народний комісаріат освіти. Оп.9. Спр.67. Відомості Наркомосу УРСР про виконання постанов ХУ партз'їзду в галузі культурної роботи на селі. 1929. 15 арк.

ДАКО. Ф.144. Київський обласний відділ народної освіти. Оп.1.

Спр.1043. Циркуляри Наркомосу УРСР, плани роботи, підсумки та інші матеріали з питань ліквідації неписемності. 1933-1934. 77 арк.

Констянтинівський М. Про форми літньої роботи на селі // Селянський будинок. 1925. № 6.

ЦДАГОУ. Ф. 1. Центральный Комитет Коммунистической партии Украины. Оп. 20. Спр. 1647. Телеграммы ЦК КП(б)У о работе среди нацменьшинств, организации губотделов по делам печати, выборах делегатов на Всеукраинский съезд комнезамов, борьбе с религиозными пережитками, укреплении аппаратов губфинотделов и др. вопросам. Начало 3 января 1923 г., конец 29 декабря 1923 г. 82 арк.

Шитюк М. Від коренізації до депортації: політика радянських властей щодо поляків південних районів України у 1920-х 1930-х рр. // Історія в школі. 2002. №5-6. С. 17-23.

Нечипоренко З., Шамара С. Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. 9. Серія: Історія: збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. Вінниця, 2005. С. 136-148.

До історії міжнаціональних процесів на Україні // Український історичний журнал. 1990. № 11. С. 107-118.

ЦДАГОУ. Ф. 1. Центральный Комитет Коммунистической партии Украины. Оп. 20. Спр. 1841. Протоколы комиссии Политбюро ЦК КП(б)У о земельном устройстве еврейского населения. Выписка из протокола заседания немецкой секции при ЦК КП(б)У. Резолюции ІУ Всеукраинского совещания еврейских секций. Отчёты Центрального болгарского бюро, Главного бюро еврейской секции, Польского бюро при ЦК КП(б)У о работе среди нацменьшинств. Начало 8 февраля 1924 г., конец 1 января 1925 г.

47 арк.

ЦДАГОУ. Ф. 1. Центральный Комитет Коммунистической партии Украины. Оп. 20. Спр. 2010. Переписка с Наркомпросом УССР, СНК УССР, ВУЦИК, ВУСПС, ЦК ЛКСМУ, докладные записки Наркомпроса УССР

о выполнении постановлений ЦК КП(б)У, оказании материальной помощи студентам, обучающимся в высших учебных заведениях в Германии. В деле имеется справка об украинских студенческих организациях за границей. Начало 5 августа 1925 г., конец 8 января 1926 г. 167 арк.

Субтельний О. Україна. Історія. К.: Либідь, 1993. 720 с.

Размещено на Allbest.ru