Німецько–фашистський окупаційний режим в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет ім. Каразіна

Історичний факультет

Кафедра історії України

Дипломна робота

Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні

Окша Юлія Володимирівна

Харків 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історіографічна та джерельна база роботи

Розділ 2. Діяльність окупаційної влади в Україні

Розділ 3. Окупаційний режим на Харківщині

Висновки

Список джерел та літератури

Вступ

Дослідження німецько-фашистського окупаційного режиму в Україні залишається актуальним науковим завданням. Новітня доба історії України - це суперечливий період. ЇЇ історичний зміст - боротьба українського народу за національне визволення, за свободу.

У вивченні історії України багато питань, які й досі недостатньо висвітлені. Серед них питання іноземної окупації в роки Другої світової війни. Народ України має добре знати уроки минулого.

Ми повинні знати правду про війну. Вимога сучасного історичного моменту, вимога епохи - об'єднання всіх миролюбних сил людства в ім'я забезпечення мирного розвитку всіх країн.

Крім того, останнім часом історію викладають під іншим кутом зору, що стало можливим після розсекречування багатьох архівів. Це стосується й даної проблеми, оскільки до недавнього часу чимало архівних фондів, містили інформацію щодо окупаційного режиму, залишаються закритими, важкодоступними дослідникам.

Хронологічні рамки цієї роботи кінець осені - початок зими 1941\1942 років - жовтень 1944 року. Офіційним днем завершення фашистської окупації України вважається 14 жовтня 1944 року, коли відбулося урочисте засідання в Києві. Закарпатська Україна була очищена від гітлерівців військами 4-го Українського фронту 28 жовтня 1944 року.

Географічні межі роботи - територія України, яка була окупована німецько-фашистськими військами. Акцент робиться на Харківському регіоні.

Історіографія Великої Вітчизняної війни, тобто сукупність досліджень по даній темі, дає можливість глибше і повністю зрозуміти закономірності даного періоду. Жодного періоду в історії людства не присвячено такої кількості книг, як Другій світовій війні. Водночас існує низка проблем, які вдалося на сьогодні розв'язати належним чином. Осуд нацизму і фашизму міжнародною спільнотою у спеціальних рішеннях Нюрнберзького трибуналу і судових інстанцій різних країн спричинили створення навколо цієї теми певного негативного поля. Причому поряд із силами, зацікавленими у приховування злочинів гітлерівців та їхніх союзників, діяли сили що намагалися роздути цю проблему у пропагандистських цілях.

Історіографія війни бере свій початок з самого початку війни. Наукові колективи із представників Генштабу, військових академій, спеціалісти інституту історії Академії наук СРСР першими вивчали джерела, піднімали документальні матеріали. Уже в той час формувалися концепції, закладались основи поглядів і оцінок історичних подій війни. Радянськім публікаціям воєнного часу був притаманний бравурний тон, писали, зазвичай, про позитивні явища, що відповідало інтересам правлячої еліти, зацікавленої у тому, щоб не допустити аналізу причин трагічних передвоєнних прорахунків. Авторами багатьох із них були зарубіжні партійні діячі: П. Тольятті, М. Торез, М. Еркомі, Д. Армад, радянські історики і публіцисти, зокрема українські - К. Дубина, Л. Новиченко, Т. Стропал, Д. Беддик.

У 1943 р. з'явилася друком праця Н. Бєлова “Розпад гітлерівської осі” Бєлов Н “Розпад гітлерівської осі” Віськвидав,-1943..

У цій роботі автор здійснив аналіз політичного становища у країнах союзницях гітлерівців.

Значний внесок в історіографію війни внесли історикомемуарні праці активних учасників війни: І.Х. Баграмяна, А. Єременко, Г.К. Жукова, К. Рокосовського, Б. Шапошникова.

В історико-мемуарній праці “Справа всього життя А.М. Василевського дається аналіз стилю роботи радянського Верховного Головнокомандування.

Важливе місце займають спогади Баграмяна І.Х. про те, як починалася війна, як йшли до перемоги.

Час із 1945 до 1950 року можна назвати “Мертвим сезоном”. Ні на Сході, чи на Заході не з'явилося більш-менш значних публікацій про союзників гітлерівської Німеччини, ні про окупаційний період.

Утвердження незалежності Української держави створило сприятливі умови для започаткування об'єктивного, по-справжньому наукового дослідження і висвітлення історіографії України періоду Другої світової війни, рішучого подолання нашарувань, штампів і стереотипів, які були характерними і домінуючими в історіографії попередніх років. З початку 90-х років перед українськими істориками повстало у всій своїй складності і повноті завдання створити нову історіографію війни, яка була б незалежною від ідеологічних, партійно-політичних пристрастей і уподобань, базувалася б не на міфах, припущеннях і політичній кон'юнктурі, а на документах і факторах.

Одним з перших про необхідність створення нової історіографії проблеми, яка має відповідати нормам і запитам демократичного суспільства, висловився авторитетний дослідник воєнної історії М.В. Коваль. Йому належить цілий ряд змістовних і гостро полемічних праць, в яких здійснюється історіографічне осмислення другої світової війни і місце України в ній.

Тут формується ряд актуальних наукових проблем, без розв'язання яких неможливий подальший розвиток історіографії Другої світової війни і формування її нової історичної концепції. До таких проблем необхідно віднести, зокрема: об'єктивну і неупереджену оцінку радянської історіографії другої світової війни, аналіз причин непідготовленості Збройних сил СРСР до відсічі ворогу і їх поразок у перший період війни; оцінку версії про превентивну війну гітлерівської Німеччини проти СРСР.

В працях М.В. Коваля з позицій фахівця української історії вперше у вітчизняній історіографії окремо виділяється таке поняття як український військово-політичний фактор у Другій світовій війні, оцінюються міжнародні наслідки перемоги антигітлерівської коаліції для України і вирішення українського питання.

Істотного значення набувають історіографічні дослідження. У незалежній Україні одним з перших таких досліджень стала публікація в 1992 році монографії криворізького дослідника В.В.Стецкевича. Вона присвячена історіографічним проблемам початкового періоду війни. Тут розвиваються важливі методологічні положення про історію України в добу воєнного лихоліття не як про історію народу, без поділу його на “своїх” (радянські українці) і “чужих” (військовополонені, “бандерівці” та ін.).

З огляду на активність дослідження німецько-фашистського окупаційного режиму інтерес становить історіографічна розвідка В. Лаврінзука. Проведений ним аналіз наукової і публіцистичної літератури, яка вийшла в Україні, і в діаспорі, дозволив зробити аргументований висновок про недостатню вивченість у вітчизняній історіографії вказаної проблематики і необхідність зосередження тут зусиль вчених.

Заслуговують на увагу дослідження Д. Маланова про Київ у роки Великої Вітчизняної війни.³³ Маланов Д. Оті два роки ... У Києві при німцях. - К., 2002 “Київ в роки війни” - одне з найболючіших сторінок Другої світової війни. Масовий розстріл єврейського населення у Бабиному Яру - найжорсткіший в сучасній історії акт геноциду.

Науковий і пізнавальний інтерес являють спогади німецьких генералів, написані у 1945-1955 рр., коли перебували під захистом відомого американського “Історичного дивізіону”. Найбільше значення серед них “Спогади солдата Гудеріана Гейнца”. Тепер читач може познайомитися з талановитим німецьким воєначальником, проникнути у психологію німецького офіцера, через його сприйняття, його очима поглянути на історичні події, нарешті переконатися, як неприязно він говорить про союзників гітлерівської Німеччини.

Група німецьких генералів: З. Весторель, В. Крейпе, Г. Блюментрит, Ф. Цейтлер, Х. Мантейфель, перебуваючи в полоні у американців написали цікаву монографію “Фатальні рішення вермахту” /2000/. Це розповідь німецьких генералів, професійних військових. Не забули поважні автори-генерали й своїх союзників, які не доклали зусиль, були погано навчені, мали застаріле озброєння, думали лише про те, як найбільше урвати.

У Москві вийшла оновлена книга “СС у дії”. Документи про СС займають у ній основне місце.¹¹ “СС в действии”. - М., 2000

В. Теплищин, автор книги “Отто Скорцені, чи командос - небезпечне ремесло” (Смоленськ, 2000). З книги читач дізнається, як Диверсанту №1 довіреній особі А. Гітлера, воєнному злочинцю не уникнути смертного вироку, вдалося в достатку прожити до 5 липня 1975 р.

Інтерес дослідників та істориків до минулого СС і гестапо не згасає. У 2000 році з'явилася чудова монографія французького історика, Ж.Келарю “Історія гестапо”²² Деларю Ж. История гестапо. - Смоленськ, - 2000 Автор розповідає, підтверджуючи свою оповідь, як, з якою метою створювався службою Гіммлера і французькими колабораціоністами “Легіон французьких волонтерів”, який восени 1941 року відправився на Східний фронт. Келарю розповів, як був організований набір добровольців до улюбленого дітища Гітлера - військ СС.

У незалежній Україні спалахнув інтерес до історії дивізії “Галичина”. У 1993р. журнал “Військо України” опублікував дослідження, підготовки, бойових дій, обставини взяття в полон і перебування у таборах військовополонених борців і офіцерів дивізії.³³ Гунчак Т. “У мундирах ворога”, Ж. - “Військо України”. - К., 1993 с.12

Привертає до себе увагу книга доктора історичних наук, професора Київського університету ім. Т. Шевченка Віктора Короля “Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 рр.⁴⁴ Король В. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 рр. - К., 2002

Автор на значному документальному та архівному матеріалі розкриває суть і причини цієї трагедії, жертвами якої стали мільйони співвітчизників. В кінці В.Короля вперше у вітчизняній історіографії повністю надруковані тексти наказів №270 і №277 військового відомства СРСР від 16 серпня 1941 р. і 28 липня 1942 р. українською мовою. Як відомо, і російською мовою вперше вони були надруковані майже через 60 років після війни.

Автор книги на основі архівних матеріалів і маловідомих документів дає розгорнуту і трагічну картину долі військовополонених на окупованих українських землях. Не потребують коментарів розділи книги під такими назвами: “Злочини в Дарниці”, “Табір на Керосинній”, “Сиренькій табір”, “Бабин Яр” та ін. За цими назвами доля мільйонів наших близьких, які в силу вищезгаданих причин випили до кінця гірку чашу полону.

В умовах державної незалежності України як багатонаціональної країни стають особливо актуальними етноісторичні дослідження. Зокрема, своєрідний історіографічний підсумок розвитку Єврейських студій в сучасній Україні підбив А Подольський.¹¹ Подольський А. Євреї України в роки нацистської окупації: спроба історіографічного нарису, - К., 1998

У 1990-ті роки з'явилися дослідження, в яких вивчаються різки аспекти окупаційного режиму в Україні. Так, надзвичайно цікаві статті доцента Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна А.В. Скоробогатова, присвячені Харківському міському самоуправлінню в 1941-1943 роках.,²² Скоробогатов А.В. Харківське міське самоуправління в 1941-1943 роки // Вісник Харківського державного університету №396. - Історія. - Х., 1997. - Вип.. 29. - с 167-175 функціонування базарів підокупаційного Харкова та ін.. Ці аспекти до цього ніколи не були об'єктами спеціальних досліджень. На жаль, подібні роботи відсутні щодо різних регіонів України, тому неможливо здійснити порівняльний аналіз.

Отже, низка історичних праць, які з'явилися у 1990- ті роки сприяли підведенню підсумків вивчення окремих актуальних проблем України доби Другої світової війни і відіграли позитивну роль. Їх аналіз дозволяє накреслити пріоритетні напрямки майбутніх досліджень, які покликані створити оновлену історію та історіографію Другої світової війни.

При дослідженні даної теми в роботи використано багато джерел, що дають точні дані про період фашистської окупації України.

Джерела достатньо різноманітні, їх можна поділити на декілька груп. Це і законодавча та актова документація, діловодна документація, періодичний друк, джерела особового походження(мемуари і спогади очевидців). Законодавчі, актові, діловодні матеріали розміщені у збірниках документів, які видавалися у 1940-1990-ті роки.

До написання дипломної роботи залучалися такі збірки документів, як “Совершенно секретно! Только для командования!” Стратегия фашистской Германии в войне против СССР.¹¹ “Совершенно секретно! Только для командования! Стратегия фашисткой Германии в войне против СССР. Документи и материалы. - М.,1967 Ці документи свідчать про трагедії військовополонених на окупованих територіях України в 1941-1944 рр. Збірка Ю.М. Ляховицького “Попраная медуза” (“Книга Дробицкого Яра”), в якій представлені документальні свідоцтва про геноцид єврейського населення Харкова в період окупації;²² Ляховицький Ю.М. Попрання медуза” (“Книга Дробицкого Яра”); Свидетельства, факты, документы о нацистском геноциде еврейского населения Харькова в период окупации 1941-1942. - Харьков:Основа, 1991. - с192 “Далеко от линии фронта: Воспоминания, документы и материалы”³³ Далеко от линии фронта: Воспоминания,документы и материалы. - Харьков, 1977, “Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Харківщині”,⁴⁴ Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Харківщині: Зб. Документів. - Харків, 1944 “Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів”,⁵⁵ Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні:Збірник документів і матеріалів, - К.,1963 “Спати Дрогобицкий Яр. Очерки, воспоминания, документы, стихи”,⁶⁶ Скажи Дрогобицкий Яр.Очерки, воспоминания, документы, стихи. - Харьков,1991 “Советсткая Украина в годы Великой Отечественной войны: Документы и материалы”,⁷⁷ Советская Украина в годы великой Отечественной войны: в 3-х томах Документы и материалы. - К. - 1980 “Харьковщина в годы Великой Отечественной войны. 1941-1943 гг: Сборник документов и материалов” та ін.

Цінними в роботі стали періодичні видання воєнних років, зокрема “Соціалістична Харківщина” 1942 р., “Червона Зірка” 1942 р., “Радянська Україна”1942р.,”Правда”, “Нова Україна”.

“Дзеркало тижня” - міжнародний суспільно-політичний щотижневик, що дав цінний документальний матеріал по проблемам Голокосту.

Великий внесок у дослідження цієї теми дали джерела особового походження спогади і мемуари учасників війни, та свідки подій. Окрім мемуарів видатних полководців використовувалися спогади простих людей свідків подій, які стосуються окупаційного режиму в Україні та Харкові.

У дипломній роботі досліджується процес захоплення України, злодіяння фашистів, трагедії окремих періодів окупації, окупаційний період на Харківщині. Мета роботи - дослідити основні риси окупаційного режиму, встановленого в Україні. Завданням дипломної роботи є узагальнення відомостей документальних джерел та історичної літератури щодо справжніх розмірів фашистських злодіянь в окупаційний період, дослідження сутності політики “нового порядку, при цьому особливу увагу приділити окупаційному режиму на Харківщині.

У відповідності з конкретними проблемами досліджень визначена і структура даної роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів. Висновків та списку джерел та літератури.

Перший розділ присвячений окупації України військами Німеччини та її союзників. Встановлення нацистського “нового порядку”.

Розділ другий присвячений основним напрямкам окупаційної влади в Україні. В цьому розділі досліджується трагедія Бабиного Яру, голокост, економічне пограбування України, вивіз працездатного населення на роботу до Німеччини.

Розділ третій присвячений вивченню і дослідженню окупаційного режиму на Харківщині.

У висновках підведені підсумки дослідження.

війна нацизм фашизм німеччина

Розділ 1. Встановлення нацистського “нового порядку”

22 червня 1941 року, з нападом Німеччини на Радянський Союз, вся Україна була втягнута у другу світову війну. Німецька армія наступала у трьох напрямах: група “Північ” на Ленінград, група “Центр” на Мінськ і Смоленськ (з Москвою як подальшою ціллю), група “Південь” у напрямку Житомира і Києва. Німецьким військам у їхньому наступі на Україну допомагали угорські і румунські частини. Їм протистояли два радянські військові округи - Київський та Одеський; третій, Харківській, спершу перебував у тилу.

Україна впала однією з перших жертв гітлерівського плану “блискавичної війни” проти Радянського Союзу. Найбільший опір німецькі частини у перші дні наступу спіткали у районі Луцька - Бродів - Рівного, де 23-29 червня 1941 р. відбулася велика танкова битва. Проте вона затримала просування німецького війська лише на тиждень. 29 червня німці взяли Львів, а до середини липня контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. Вирішальною для дальшого ходу воєнних операцій була битва під Уманню (10-12 червня 1941р.) під час якої розбито радянську армію, що утримувала доступ до Центральної та Східної України.

Через місяць, 16 вересня 1941 р. впав Київ, а на початку листопада фашистські війська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграду і північно-східного Донбасу.

Погано підготовлені, й слабо озброєні, радянські війська не могли стримувати натиск ворога. Випадки впертого опору німецьким військам були поодинокими.

Велику стійкість виявили, зокрема, залишені напризволяще захисники прикордонних застав у Сколі, Раві-Руській, Перемишлі і Володимирі-Волинському.

Здебільшого німецька сторона, зосередивши у вирішальних точках велику кількість матеріальної і людської сили, легко проривали радянську оборону. Не перериваючи наступу, німці брали в оточення численні радянські частини і полишали їх у своєму тилу, де з ними легко уже справлялися війська другого ешелону.

На території України мало місце найбільше з усіх відомих воєнній історії оточень: у середині вересня 1941 року німецькі війська взяли в коло київське угрупування радянській військ Південно-Західного фронту загальною кількістю 456 тис. чоловік за радянськими (665 тис. чоловік за німецькими) даними - у 2-3 рази більше за німецькі втрати у Сталінградському котлі зимою 1942/1943 рр¹¹ Король В.Ю. Трагедія військовополонених. Свідчать архіви // Трибуна. - 1992. - №9. - с. 36.

Московське керівництво у вересні 1939 року твердило, що блискавична поразка Польщі було доказом нежиттєздатності Польської держави. Проте влітку-восени 1941 року німецькі війська просувалися по радянській території значно швидше, аніж по території Польщі два роки тому. Якби територія СРСР обмежувалася лише її європейською частиною, то його поразка у 1941 році була б неминучою. Але Радянському Союзу пощастило на природних союзників. Його рятували великі простори. Червоній армії було куди відступати; наявність великого тилу у східній частині СРСР дозволило евакуювати воєнне виробництво. По-друге, радянське керівництво користало з величезного людського потенціалу, якого, як гарматне м'ясо, кидали під наступаючі німецькі танки. Зрештою, зимою 1941/1942 р допомагали тріскучі морози, що ще у пам'ятному 1812 році винищили армію Наполеона.²² Україна у другій світовій війні і уроки історії та сучасність: Матеріали Міжнародної наукової конференції /27-28 жовтня 1944р./ Україна . - К., 1995. - с. 14

Після успішного контрнаступу Червоної армії під Москвою взимку 1941 року Сталін планував весною 1942 року добитися перелому у ході воєнних дій. Він мав намір ударити по німецьких військах під Ленінградом, у Криму і в Україні.

Початкова смуга поразок почасти пояснювалася системою організації управління радянською армією, яка базувалася на терорі і придушенні ініціативи.

Сильно позначилися на загальній боєздатності репресії офіцерського корпусу в 1936-1938 роках. Свою роль відіграла й добра підготовленість німецького війська до нападу, зокрема, його якісна перевага у зброї і техніці (хоча радянська сторона протягом всієї війни зберігала перевагу як щодо чисельності техніки, так і кількості живої сили).

Значна частина місцевого населення України відчувала певне полегшення при вигляді краху сталінської системи. Тим більше, що відступ радянської армії супроводжувався масовими репресіями і матеріальною руїною. Відповідно до тактики “спаленої землі” спеціальні частини знищували індустріальні підприємства, залізниці, врожай, затоплювали шахти, аби вони не потрапили до німців. Те що мало особливу цінність евакуювали на Схід.¹¹ Україна в роки Великої Вітчизняної війни і до 50-річчя перемоги /В.І.Танцюра, В.В.Калініченко та інші/, Харківський університет - Х., 1995. - с. 112-114 Разом з технікою евакуації підлягали представники елітарних верств - державні чиновники, фахові робітники, інтелігенція. У випадку з інтелігенцією, щоб схоронити її перед наступом німецьких військ та щоб виключити можливість перетворення її на антирадянську політичну силу в тилу ворога. Було евакуйовані 3,8 млн. чоловіків, жінок і дітей; 550 великих підприємств, що становили третину всіх заводів і фабрик, евакуйованих з захоплених німцями районів РСРС.

Евакуація супроводжувалася значними людськими втратами. Безслідно зникли, точніше були знищені НКВС, академіки Агатангел Кримський, Кирило Студинський, син Івана Франка Петро та інші.

Швидкий німецькій наступ відкрив ще одне злодійство НКВС, тому, що при відступі радянської військ з України у місцевих тюрмах відбувалося масове знищення політичних в'язнів.

Лише у Львові було знайдено тіла від 3 до 4 тисяч в'язнів ( за іншими джерелами - 10 тисяч). Подібна картина відкрилася і в інших містах України - Луцьку, Самборі, Дубно, Дрогобичі, Станіславі, Перемишлі, Калуші, Миколайкові (Дністровському), Стрию, Тернополі, Чорткові, Вінниці, Умані.

Поширення антирадянських почуттів серед місцевого населення не означало прихильного становлення до нових окупантів. У різних регіонах відповідь українського населення на прихід німецьких військ була різною.¹¹ Вторая мировая война Краткая история. - М.: Наука, - 1984, - с. 31

Найприхильніше німців зустріли у Західній Україні. Тут їх сприйняли як визволителів з-під ненависного більшовицького ярма. На ставленні до німців сильно позначилася пам'ять про старі австрійські часи, найблагополучніші у порівняні з пізнішими, польським та радянським, режимами.

До того ж, на німців дивилися як на націю великих поетів, філософів і правників. Існувала думка, що німці несуть новий стабільний європейський порядок, в якому знайдеться місце і незалежній Українській державі.

Чим далі на Схід, тим слабше проявлялися ці настрої серед місцевого населення. Його пам'ять про німецьку владу у 1918 році пов'язувалася передовсім з каральними експедиціями та вивезенням майна з України. Здебільшого місцеві жителі, дезорієнтовані швидким перебігом воєнних подій, чекали прояснення ситуації. Ці настрої поділяли не лише українці але і євреї.²² Коржавин Н.В. В соблазнах кровавой епохи. // Новий мир. - 1992. - №7. - с. 159

Німецька пропагандистська машина мовчала, яка доля очікувала українські землі. Населенню було обіцяно визволення від більшовиків, свободу релігії і праці. Натомість нічого не говорилося про політичне майбутнє України. Справа полягала в тому, що німецьке керівництво і сам Гітлер не мали чіткого плану, як влаштувати завойовані східні території. Формулюючи політичні східної компанії ще за рік до її початку, 21 липня 1940 року, Гітлер заявляв, що у західних районах СРСР мають бути створені три держави - Україна, Білорусь і федерація Балтійських республік.

Вони повинні перебувати під протекторатом Німеччини і виконувати роль буферних держав для Третього рейху. Вони мали створюватися за моделлю словацької і хорватської держав. За словами Гітлера це мали бути вільні від

Сталіна республіки. Заради економії воєнних зусиль ці республіки мають бути націоналістичними. Але з однією умовою - вони не повинні мати власної інтелігенції. Ця концепція на думку англійського дослідники Джеральда Райтлінгера, була справжнім божевіллям”, бо як можна уявити собі функціонування національної держави без національного керівництва?

Найближчою до правди є оцінка іншого спеціаліста з фашистської східної політики Олександра Даліна, що Гітлер мріяв про створення “контрольованих Німеччиною і позбавлених значення адміністративних одиниць”.

За декілька тижнів до початку війни він різко змінив свої погляди. З цього часу Гітлер говорив лише про доцільність економічної експлуатації Східної Європи. За кілька годин до початку радянсько-німецької війни Гітлер заявляв Муссоліні: “що стосується війни на сході,... вона буде сувора. Але ні на мить я не сумніваюсь, що ми зможемо надовго забезпечити собі спільну базу продовольства на Україні. Вона поставлятиме ресурси, які нам будуть потрібні”.

17 липня 1941 року фюрер видав наказ “Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях”.

Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на дві частини: зону армійського тилового району та військово-адміністративну зону, так звані рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій і армій. Рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, які очолював Розенберг.

Відповідно до цих планів, прифронтова смуга України - Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас та Крим - потрапили в зону армійського тилового району групи армій “Південь”.

Після невдачі з захопленням Москви і Ленінграду замість запланованих чотирьох рейхскомісаріатів німецька влада змушена була обмежитися двома:

“Остланд” з центром у Ризі (сюди ввійшли Естонія, Литва, Латвія, частина Білорусії та Ленінградської області) та “Україна”.

Рейхскомісаріат “Україна” був утворений вже в серпні 1941 року. Окрім більшості території УРСР, до його складу ввійшли також південні частини двох білоруських областей, Берестейської і Пінської, заселені українцями. Рейхскомісаріат “Україна” поділявся на шість генеральних округів - “Волинь і Поділля”, “Житомир”, ”Київ”, “Дніпропетровськ”, “Миколаїв” і “Таврія”.

Галичина ввійшла до польського Генерал губернаторства як окремий дистрикт (Distrikt Qalizien). До союзника Гітлера - Румунії - були приєднані південні та південно-західні частини України: Ізмаїльська область ввійшла до складу губернаторства “Бессарабія”, Чернівецька - до губернаторства “Буковина”, а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей створили губернаторство “Трансністрію”. Закарпаття ще з весни 1939 року належало іншому німецькому союзникові “Угорщині”.¹¹ Жуковський А. Українські землі під Румунською окупацією // Українській історик. - Р4 №1-4. - с.11

В результаті Україна на час німецької окупації перестала існувати як історично-географічна та політична цілісність. Контакти між жителями різних одиниць заборонялися; для переїзду з однієї до іншої зони окупації потрібний був спеціальний дозвіл властей. Це диктувалося не стільки потребами воєнного часу, скільки свідомою німецькою політикою, спрямованою на витравлення національної свідомості українців.

Свої плани щодо не завойованих територій на Сході Гітлер окреслив у липні - жовтні 1941 року під час зібрання високих німецьких керівників головного штабу. За його словами, взяли у своє володіння цей “великий пиріг” для того, щоб:

1) його опанувати;

2) ним керувати;

3) його експлуатувати.

Завойовані райони мали стати для німців “райськім садом”, у порівнянні з яким африканські колонії матимуть другорядне значення. Центральне місце у цих планах займала Україна. Тут на німців, на думку Гітлера, чекала “безмежна родюча земля, гумус якої подекуди має товщину до десяти метрів”.

“Де ще існує регіон, в якому виплавляли би залізо вищої якості, ніж українське залізо? - риторично запитував Гітлер. - Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену?..І, крім того, ще стільки можливостей!”

Україна підлягала “германізації” через завезення емігрантів - німців, датчан, голландців, норвежців, шведів. Гітлер рішуче відкидав ідею самостійної України. Крим мав стати “німецькою Рів'єрою”, а Галичина, як колишня австрійська провінція - частиною Рейху. Щодо місцевого населення, то воно повинне трактуватися не краще, як червоношкіре. Українці, на думку фюрера, “так само ліниві, погано організовані і по - азіатському нігілістичні”, як і росіяни. Вони реагують лише на батіг. Було б помилкою давати їм можливість здобувати освіту, тому Гітлер противився ідеї відкриття в Києві університету.

Знання сигналів дорожнього руху українцям мало б вистачить, щоб не спричиняти аварій німецьких автомобілістів. Свобода для українців означатиме, що вони “митимуться лише один раз на місяць замість двох”.¹¹ Косак В. “Цитатна праця”. - К., - 1972, с. 512-513

Міністр окупованих територій на Сході Альфред Розенберг залишався при своїй думці щодо принципу організації нового порядку на окупованих територіях. Він виступав за здійснення заходів, які могли б розбудити історичну свідомість українців та інших неросійських народів і змобілізувати їх проти Росії (зокрема, йому належала ідея відкриття в Києві університету). Розенберг пропонував приєднати до України російські прикордонні території як компенсацію за Галичину.

Розенберг пропонував застосовувати принцип національного самовизначення для підкорених Росією народів. Є інша точка зору, прихильники якої стверджують, що і Гітлер, і Розенберг сповідували одну ціль - встановлення неподільного панування Німеччини над Східною Європою.

План Розенберга був менш гнучкішим і прагматичним: певними поступками і вміли маневруванням він хотів осягнути того, що в іншому випадку вимагало б зусиль сотень батальйонів. Розенберг, який був балтійськім німцем за походженням, краще, ніж Гітлер, розумів національне питання в Східній Європі і, зокрема, потенційну роль російсько-українського антагонізму. Але за своїм статусом і впливом Розенбергу фашистській ієрархії поступався іншим діячам з оточення Гітлера, і тому його плани залишилися планами на папері. Рейх комісаріат “Україна” очолив гауляйтер Еріх Кох, своєю жорстокістю і вірністю Гітлерові.

Розенберг первісно пропонував Коха на посаду рейхкомисара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, аніж на інших територіях.

Хоча номінально новопризначений рейх комісар і підпорядковувався Розенбергу, але фактично, користуючись близькістю до Гітлера та заступництвом Бормана і Геринга, він сміливо міг ігнорувати вказівки свого безпосереднього шефа.

В інавгураційній промові Кох охарактеризував себе як “брутальну собаку”; а саме тому, за його словами, він і був призначений на цю посаду. Німецьке командування вважало його “другим Сталіним, якій зможе якнайкраще виконати своє завдання на Україні”.¹¹ Косак В “Цитатна праця” . - К., - 1972, с. 170

На захопленій території України гітлерівці, їхні союзники та колабораціоністи встановили “новий порядок”, який характеризувався:

- фізичним і моральним терором проти осіб, що не підкорялися окупантам;

- грабунком матеріальних засобів, варварським використанням виробничих потужностей;

- кріпосницького типу експлуатацією трудових ресурсів, вивозом до Німеччини молоді на примусові роботи;

- фашизацією свідомості радянських людей.

Для регіонів західної України ситуація ускладнювалась тим, що тут у боротьбі за маси перепліталися інтереси окупаційної влади, оунівців, польських націоналістичних і комуністичних сил, більшовицького і націоналістичного підпілля, радянських партизанів. Як і на сході України населення боролося не стільки за ідеї тієї чи іншої партії, скільки за збереження життя, національних звичаїв та культури. Умовно все доросле населення окупованих районів можна розділити на такі категорії:

1 група - ненавиділи більшовицьку владу і свідомо співробітничали з окупаційними органами;

2 група - допомагали як партизанам, підпільникам, так і працювали, не допускаючи саботажу, на окупантів;

3 група - боролися з ворогом доступними для них засобами;

4 група - підкорялися німцям, зберігаючи лояльність даних і нейтралітет до партизанів чи підпільників, але вичікували за принципом “чия візьме”, таких було найбільше.

Територію України нацисти розділили на кілька зон. Насаджуючи “новий порядок” гітлерівці розраховували залякати населення окупованих територій, зламати його волю. Сотні тисяч людей були знищені, кинуті у в'язниці і концтабори. Спалені міста і села, шибениці і яри, наповнені трупами розстріляних мирних жителів, масові грабежі і насилля - ось що являв собою гітлерівській “новий порядок”.

Фашистські загарбники тільки вивезли в рабство на територію Німеччини 4100 тисяч радянських людей. Особливо ненавиділи фашистів слов'янські народи. “Якщо ми хочемо створити свою велику німецьку імперію, - говорив Гітлер, - ми повинні вигнати і знищити слов'янські народи - росіян, поляків, словаків, болгар, українців і білорусів”.

Розірвавши таким чином Україну на частини, фашистські загарбники похвалялися, що вона стала поняттям тільки “географічним”.

“України немає”, - цинічно заявляв Еріх Кох, підбиваючи підсумки варварського розчленування України. Звичайно, так говорилося тільки у колі своїх.

Наказом Гітлера від 25 червня 1941 року вся повнота влади на окупованій території передавалася командуючим вермахту. Окупаційна політика була детально продумана одночасно з розробкою стратегії східної компанії знайшла свій концентрований вияв у так званому генеральному плані “Ост”.

Фашисти мріяли знищити саму Радянську державу, в радянських людей зробити рабами. Характеризуючи політичні цілі війни, Гітлер в колі близьких до нього осіб відверто говорив, що треба позбавити східні народи “будь якої форми державної організації і відповідно до цього тримати їх на найнижчому рівні культури”.

“Наш провідний принцип, - заявляв він, - повинен полягати в тому, що ці народи мають одне тільки єдине виправдання для свого існування - бути корисними для нас в економічному відношенні”.¹¹ Генеральний план “Ост” // Військово-історичний журнал. - 1960. - №1. - с.84

Для підтримання “нового порядку” були створені німецька цивільна, а також місцева допоміжна адміністрація. Структура цього величезного адміністративного апарату мала такий вигляд: генеральний округ на чолі з генеральним комісаром; округ на чолі з гебіткомісаром; середнє і велике місто на чолі з міським комісаром; район на чолі з головою; село на чолі зі старостою. Уся влада зосереджувалася в руках рейх комісара, генерал-комісарів, гебіт-комісарів, міських комісарів різних “шефів” та комендантів, на посади яких призначалися тільки німці. Допоміжна адміністрація повинна була сприяти окупантам у поневоленні радянських людей.

Колоніальний режим на Україні підтримувався густою сіткою всіляких каральних поліцейських органів, таких як гестапо (державна таємне поліція), СС (охороні загони фашистської партії), СД (служба безпеки), поліція порядку, жандармерія та інші.

Спираючись на війська, уся ця зграя карателів чинила на окупованій території нечувану в історії народів сваволю, насильства, вбивства і грабежі, і власті видали ряд спеціальних “пам'яток” і “заповідей” для німців, які рушили на Схід, тобто на окуповану територію. Характерними з таких є “12 заповідей поведінки німців на Сході і поводження їх”, випущених в серпні 1941 року:

“Ніяких пояснень і обґрунтувань, - говориться в заповідях... - Ви повинні з усвідомленням своєї гідності вживати найжорстокіших і найнещадніших заходів, яких вимагатиме від вас держава. Відсутність характеру у окремих осіб безумовно, буде приводом для зняття їх з роботи...Не розмовляйте, а дійте... Говорити він вміє краще, ніж ви, бо він природжений діалектик і успадкував “схильність до філософствування”. Менше слів і дебатів. Головне - діяти... не будьте м'які і сентиментальні”¹¹ “Преступные цели - преступные способы” Документи об окупационной политики фашистскй Германии на територии СССР (1941-1944гг). - М.- 1965. - с. 254

Усі радянські закони фашисти оголосили недійсними. Замість них власті день у день видавали накази про “новий порядок”, які закінчувалися однією і тією самою фразою: “Винного буде покарано смертю”. Скрізь розклеювались оголошення головнокомандуючого німецькими військами. Цивільному населенню заборонялося:

- залишати своє місце проживання без спеціальної перепустки;

- виходити на вулицю коли стемніє;

- приймати на проживання осіб не з місцевого населення;

- підходити до залізничного полотна ближче 100 метрів.

За переховування зброї, допомогу партизанам загрожувала смертна кара. Абсолютне політичне безправ'я повинно було, за задумом, гітлерівців, перетворити населення України у безсловесних, покірливих рабів німецьких колонізаторів, витравити в них волю до боротьби за свободу і незалежність.

З цією метою окупанти запроваджували на Україні національний гніт. Роками фашизм виховував своїх солдатів у дусі расистської ідеології “винятковості” німців як представників “вищої раси”. Роками прищеплювалась їм ненависть до українців, до слов'ян. У секретному циркулярі від 18 липня 1942 року командуючий німецькими тиловими військами на Україні генерал Кітцінгер повчав своїх підлеглих: ”Українець був і залишиться для нас чужим. Кожен звичайний довірливий вияв інтересу до українців й їх культурного і існування йде на шкоду і ослаблює ті істотні риси, яким Німеччина зобов'язана своєю могутністю і величчю”.

Поряд з “Генеральним планом Ост” втіленням німецької колонізаторської політики німецьких фашистів стала і директива №21, відома під кодовою назвою “План Барбароса” - план загарбницької війни, фашистської війни Німеччини проти СРСР. На основі цього плану, затвердженого Гітлером, різні відомства “третього рейху” розробили практичні заходи по здійсненню окупації. Гітлерівській уряд утворив “Центральне бюро по підготовці рішення питання про східний простір” на чолі з одним з найближчих підручних Гітлера, Альфредом Розенбергом. Завданням цього бюро було вироблення практичних заходів на закабалення підкорених народів.

Україна, Білорусія і Туркестан повинні були стати повністю підкореними Німеччині буферними державами. Їх кордони гітлерівці планували відсунути далеко на Схід, щоб зменшити територію, і позбавити ці країни державності. Розенберг взяв на озброєння виправданий колонізаторами принцип; “Розділяй і владарюй”. До України він пропонував установити більш м'які відносини, ніж до росіян. На його думку, подібна політика повинна була сприяти приведенню цього народу до покори і навіть зробити можливим їх використання для придушення опору російського народу. Гітлер відхилив цей план Розенберга. На його думку, вермахт мав силу, щоб не тільки розгромити Червону Армію, а і тримати в покорі поневолені народи. “Тому Гітлер вимагав при колонізації “східного простору” не надавати переваги ні одному народу і не створювати маріонеткових держав. Погляди Гітлера повністю підтримували Геринг, Гітлер, Борман та інші”.²² Війна в тилу ворога. М., Політвидав. - 1974. - с. 327

Найбезпечнішими для “нового порядку” були партійні, державні і господарські керівники, працівники громадських організацій, інтелігенція.

Ліквідація активістів була першочерговим завданням. Згідно плану “Ост”, фізичному винищенню підлягали десятки мільйонів людей. Гітлер, інструктуючи своїх підлеглих говорив, що у війні з Радянським Союзом належить знищити 30 мільйонів слов'ян.

Розроблена була і програма господарського використання захопленої території. Україна мала стати аграрно-сировинним придатком Німеччини, джерелом дешевої робочої сили.

29 квітня 1941 року основні ідеї економічного розділу “Плану Барбаросса” були обговорені і схвалені на нараді Гітлера з керівниками вермахту. В деталях вони були викладені в директиві, що ввійшла в “Зелену папку” Геринга. По цих питаннях було видано ряд директив та інструкцій, що разом склали програму тотального пограбування території України і її населення.

Передбачалося створити широку сітку дрібних підрозділів - економічних штабів спеціальних військових частин і загонів по збору сировини. Вводився інститут сільськогосподарських офіцерів, які на місцях повинні були слідкувати за роботою селян і своєчасно відбирати сільськогосподарську продукцію для забезпечення гітлерівських військ. Вищою командною інстанцією цієї організації став економічний штаб “Ост” (кодова назва “Ольденбург”).

“Нове для організації, - говорилось в протоколі наради, є те, що вона займається не тільки питаннями військової економіки, але і всієї економіки в цілому”. Економічний штаб “Ост” був підвладний Герингу, а він був імперським уповноваженим по управлінню господарством, що підлягало захопленню. Виконанню першочергових завдань, запланованих в “Зеленій папці” Геринга, було доручення армії. З цією метою фашисти створили спеціальний військово-економічний апарат, якій керувався такою ідеєю:

Потреби армії повинні максимально задовольнятися за рахунок місцевих ресурсів”.

Директива Геринга передбачала одночасно з просуванням німецьких військ по Україні зразу ж проводити повну реквізицію всіх хлібних та інших продовольчих продуктів, нафти і нафтопродуктів, легких металів, транспортних засобів, промислової сировини, напівфабрикатів і готової продукції. Це була установка на масові озброєні грабежі.

В директиві зазначалося, що розвиток господарства і підтримання порядку слід проводити тільки в тих областях, де можна здобути великі резерви сільськогосподарських продуктів і нафти. А в інших частинах країни, які не можуть прохарчувати самі себе, економічна діяльність повинна обмежуватись використанням запасів. Директива вимагала рішуче перешкоджати відправленню продовольчих товарів у Середню і Північну Росію.

Геринг в бесіді з італійськім міністром закордонних справ Чіано цинічно заявив: “В цьому році (1941р.) в СРСР помре від голоду від 20 до 30 млн. чоловік. Може це і добре, що так відбудеться: бо деякі народи потрібно скорочувати”.²² “Немецкая экспансия в Центральной и Восточной Европе”, М., 1965, с.273

На протязі 1943 року фашисти добивалися здійснення на Україні своїх планів перетворення людей на рабів німецьких монополій.

Таким чином в роки другої світової війни під ярмом гітлерівської Німеччини опинилися багато країн Європи. Скрізь вони встановлювали “новий порядок” - свою криваву диктатуру. Населення окупованих країн, в тому числі і України, вони розглядали як дешеву робочу силу, в національне багатство - як військову здобич.

Гітлерівці обґрунтовували загарбницьку політику людиноненависницьку “расовою теорією”, яку створили ідеологи німецького фашизму для того, щоб одурманити отрутою шовінізму німецькій народ, доказати йому, що він владика світу, що він повинен володіти другими народами.

Гітлер проповідував знищити слов'янські народи. Землі неповноцінних народів повинні скласти “життєвий простір тисячолітньої історії імперії німецької нації”.

Багато захоплених територій гітлерівці хотіли заселити німцями і включити до складу “третього рейху”, інші - перетворити в колоніальні володіння Німеччини або утворити на них залежні від неї держави. Населення цих земель передбачалося значно зменшити, головним чином шляхом масового знищення, а після - спеціальними насильницькими мірами по скорочуванню народжуваності. Частину населення планували перетворити на рабів. “Расова теорія” гітлерівців була таким чином, не чим іншим, як вираженням загарбницьких, колонізаторських задумів німецького фашизму, його устремлінню до світового панування. Була розроблена спеціальна програма. Згідно цієї програми передбачалося встановити панування фашистської Німеччини в Європі, потім поширити владу німецьких монополій на території Азії, Африки і частково на американський континент.

Вінцем програми мало бути встановлення світової гегемонії фашистської Німеччини. Гітлер обіцяв нанести більшовизму смертельного удару. Цим пояснюється і інший план по виконанню соціального замовлення монополістичної буржуазії.

У післявоєнній літературі на Заході до цього часу не зникають намагання виправдати фашизм, ніби то окупаційна політика гітлерівцями не розроблялася, що вона носила імпровізований характер, а жорстокість по відношенню до населення була вимушеною мірою на його опір.

З подібними твердженнями виступили після війни колишні гітлерівські генерали Гудеріан, Ретдуміч та інші, які хотіли виправдати себе, зняти з себе відповідальність за проведення за їх наказом злочинів. Їх підтримують деякі американські, англійські та інші буржуазні історики. Так німецький історик Е. Хессе не тільки виправдовує плани гітлерівської окупації, але і виправдовує фашистів під час окупації. Німецькі землевласники були б панівним соціальним елементом.

Таким чином, з'являється нова земельна аристократія, а у неї кріпаки - місцеві жителі. Основними господарськими одиницями на окупованій території стануть німецькі приватні підприємства, акціонерні товариства, що діяли б під контролем державних органів. Інші підприємства підлягали ліквідації, а їх обладнання - демонтажу і вивозу в Німеччину. Робітників фашисти хотіли використати для роботи в сільському господарстві, на будівництві і ремонту доріг.

Політика окупаційного режиму була добре продумана раніше. Вона розроблялася задовго до того, як перший фашистський солдат вступив на українську землю. Україна була розчленована на окремі зони для того, щоб легше чинити на цих територіях свій кривавий терор.

Розділ 2. Діяльність окупаційної влади в Україні

Свої злодійські задуми фашистські агресори почали здійснювати зразу ж після вторгнення на українську землю.

Жорстокий терор настав в Україні в кінці осені - на початку зими 1941/1942 рр. Після приїзду Еріха Коха в Україну. Окупувавши Україну, німці буквально залили кров'ю її священну землю. Гітлерівці хизувались один проти одного відданістю ідеям фюрера, і, щоб вислужитися перед ним виявляли диявольську винахідливість у реалізації його людиноненависницьких ідей.

Еріх Кох, виступаючи у вересні у Рівному, так інструктував своїх підлеглих” “Я відомий як жорстокий собака, Через це мене і було призначено рейхскомісаром України”.¹¹ Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - К. - 1963.- с. 360 У своїй промові проголошеній у грудні 1941 році він не гарантував місцевим жителям жодних прав, крім права релігії. Одним із перших ударів був спрямований проти націоналістичного руху.

Приводом стало масове святкування 20-ї річниці розстрілу під Базаром. У ньому взяло участь близько 40 тисяч українців з різних районів Рейхскомісаріату. Розмах цього святкування викликав тривогу у німців. Почалися масові арешти серед організаторів та учасників цієї акції. У кінці листопада на початку грудня німці затримали 720 чоловік, більшість з них була розстріляна або повішана. Взимку 1941/1942 рр. У Києві арештували і розстріляли групи мельниківців, яких німці запідозрили у підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу, Івана Ірлявського та Івана Рогача, головного редактора газети “Українське слово”, професора В.Багатія, мера міста та інших. Ще раніше, 17 листопада 1941 р. була розпущена Українська Національна Рада у Києві. Репресії зачепили обидві фракції ОУН, а 25 листопада 1941р. німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

Репресій зазнав не лише незалежницький рух, в й все національне життя.

Усі українські громадські організації від Червоно Хреста аж до спортивних клубів - були розпущені. З січня 1942 р. учні школи понад четвертий клас підлягали закриттю. З 115 газет, що виникли влітку 1941 року, у квітні 1942 року залишилися лине 40, та й ті підлягали цензурі. Не дозволялося друкування книг і журналів.¹¹ Советская военная энциклопедия. - М; Воениздат, 1984 - т.3 . - с. 120-121

Монополію на ведення пропаганди мала виключно окупаційна влада. При німецькому командуванні був створений спеціальний батальйон пропаганди під назвою “Україна”. Поряд з об'єктивною інформацією про більшовицькі злочини (колективізацію, голодомор і репресії) поширювалося дуже багато відвертої дезінформації - про здачу Москви і Ленінграду, про перехід на бік німців Молотова і Ворошилова. Основним засобом пропаганди було поширення друкованої продукції - листків, брошур, плакатів.

На території Рейхскомісаріату діяло близько 300 кінотеатрів. Трансляції передач українською і російською мовою велися з Берліна, Рима, Бухареста, а також зі Львова, Харкова, Києва, Вінниці та інших міст. Усі заходи, на перший погляд, відповідали загальній директиві головного ідеолога фашистського режиму Геббельса “ не знищувати противника, а перетягувати його на свій бік”.²²Чайковський А.С. Невідома війна. (Партизанський рух в Україні 1941-1944рр. Мовою документів, очима історика) К., - 1999, - с. 36-44

Однак фашистському режимові не йшлося про те, щоб зробити з українців своїх союзників. Завданням офіційної пропаганди було стримування населення загарбаних територій від підривних актів проти нового порядку. Політика окупаційної влади мала расовий характер. Панівною нацією мали бути німці. Гітлер планував переселення в Україну у найближчі двадцять років 20 млн. німців. Це було частиною його стратегічного плану завоювання для арійської раси життєвого простору на Сході. Єдину привілейовану групу серед місцевого населення становили ті, хто мав хоч частково німецьке походження (Volksdeutsche). Українці, як і інші слов'яни, трактувалися як недолюди; їхнє історичне призначення полягало в тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Ставлення до них с точки зору нацистів було не моральним, а чисто технічним питанням: як найкраще використати місцевий людській потенціал для побудови тисячолітнього Рейху. Воно мало розв'язуватись трояко: одна частина підлягала винищенню, інша - зведенню до статусу рабів, решта - виселенню на схід, до Азії.

Фашистську владу лякала біологічна сила українців, яка нібито становила постійну загрозу для Німеччини. Геринг стверджував, що найкраще було б вбити всіх чоловіків на Україні старших за віком 15 років. У спеціальній директиві “Щодо проведення умиротворення на Україні” від 28 червня 1942 року командувача групи армій “Південь” говорилося: “У разі виникнення сумнів, щодо правильності вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними”.