Окупація України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжрегіональна академія управління персоналом

Індивідуальне завдання

Окупація України

З навчальної дисципліни: «Історія України»

Конак Олексій Юрійович

Київ-2019

Зміст

Вступ

1. Напад Німеччини на СРСР. Воєнні дії на території України в 1941 - 1942 рр.

2. Німецький окупаційний режим на території України

3. Національно-визвольний рух в умовах німецько-радянської війни

4. Створення Української повстанської армії

5. Витіснення з України німецьких військ протягом 1943-1944 рр.

Висновок

Список літератури

Вступ

Як і багато інших радянських історичних міфів про війну, цей міф є такою собі «димовою завісою». Треба було пояснити, як так сталося, що у 1941 році німецькі війська змогли зупинити аж під стінами Москви.

Мовляв, увесь «передвоєнний період» Радянський Союз тільки те й робив, що послідовно «боровся за мир» та всіма способами «відтягував» початок війни. Але підлий та підступний ворог усе одно напав несподівано, коли до цього ніхто не був готовий.

Саме тому провалилася оборона. Саме тому війська, замість того, щоб розбити агресора «малою кров'ю та на ворожій території», мусили відступати до самої Москви. Саме тому шість радянських республік на тривалий час потрапили під нацистську окупацію.

Свій початок цей міф бере зі знаменитої промови Молотова по радіо 22 червня 1941 року.

У промові Молотов заявив, що о 4 годин ранку без оголошення війни та будь-яких претензій німецькі війська перейшли кордон та напали на Радянський Союз.

З часом під впливом багаторазового повторення пропагандою міф зазнав незначних змін. Його найпоширеніша на сьогодні версія говорить, що Німеччина віроломно та без оголошення війни напала на СРСР.

Але творці та теперішні носії цього міфу уникають інших фактів. Повний текст промови Молотова зараз, здебільшого, невідомий широкому загалу. Тому з цієї промови цитується лише невеличкий фрагмент, де говориться про віроломний «напад без оголошення війни».

Однак далі у цій самій промові Молотов сказав, що посол Шуленбурґ ще вранці 22 червня зробив «заяву від імені свого уряду про те, що німецький уряд вирішив виступити з війною проти СРСР у зв'язку зі скупченням частин Червоної армії біля східного німецького кордону».

Про цю частину виступу Молотова теперішні адепти цього міфу воліють не згадувати.

Уже після війни маршал Георгій Жуков згадував, що близько 4:30 ранку 22 червня «посол граф фон Шуленбурґ просить прийняти його для термінового повідомлення. Прийняти посла було доручено В. М. Молотову. <…> За деякий час до кабінету швидко увійшов В. М. Молотов: -- Німецький уряд оголосив нам війну».

Про зустріч із Шуленбурґом уночі 22 червня після війни згадував і сам Молотов. За його словами: «Німецький посол вручив ноту одночасно з нападом».

О 4 годині ранку 22 червня радянського посла у Берліні Деканозова викликали до керівника німецького МЗС Ріббентропа. У записі їхньої бесіди говориться, що: «Імперський міністр закордонних справ почав бесіду з зауваження, що вороже ставлення радянського уряду до Німеччини та серйозна загроза, яку Німеччина вбачає у концентрації російських [військ] на східному кордоні Німеччини, змусили Райх застосувати військові контрзаходи. Деканозов знайде докладне викладення мотивів, що пояснюють німецьку позицію, у меморандумі, який Імперський міністр йому вручає».

німецький окупаційний режим україна

Рис. 1 Німецькі солдати перетинають кордон із Радянським Союзом. На фото видно прикордонний знак СРСР

Вручення меморандуму радянському послу в Берліні, а також заява німецького посла Шуленбурґа у Москві та вручення відповідної ноти Молотову були актом офіційного оголошення Німеччиною війни СРСР.

А отже, напад нацистської Німеччини на Радянський Союз супроводжувався не тільки оголошенням війни, але й поясненням причин, які спонукали до цього.

Цим подіям передували численні попередження про приготування Третього Райху до війни проти СРСР. Ще влітку 1940 року на основі донесень радянського розвідника «Яреми» (український художник Микола Глущенко) була складена доповідна записка для вищого керівництва СРСР про підготовку Німеччини до агресії. Крім чисельних попереджень з боку розвідки, інформація також надходила від західних держав, але сприймалася у Кремлі як намір розсварити СРСР з Німеччиною. Перед самим наступом солдати Вермахту дезертирували, переходили німецько-радянський кордон та повідомляли радянським військовим про майбутній наступ на СРСР. Різні дослідники називають різну кількість таких попереджень: від кількох десятків до кількох сотень з усіх названих джерел.

До Києва, Мінська і Москви, починаючи з квітня 1941 року, надходила інформація про воєнні приготування та концентрацію військ на німецько-радянському кордоні. Лише протягом останніх десяти днів перед нацистською агресією СРСР отримав майже 50 різних розвіддонесень, які відносно точно називали дату ворожого наступу.

Сумарно прикордонники, спираючись на інформацію від перебіжчиків та польського населення за кордоном, близько 25 разів називали 22 червня як можливу дату наступу.

Одним із таких документів є опублікована Архівом СБУ у червні 2013 року доповідна записка секретарю КП(б)У Хрущову про концентрацію німецьких військ у прикордонних районах СРСР.

Записка була укладена 15 травня 1941 року наркомом внутрішніх справ УРСР Павлом Мешиком і розкривала широке коло приготувань Вермахту: будівництво військового аеродрому поблизу міста Ярослава, концентрація в його околицях великої кількості військ, передислокація до радянського кордону танків і важкої артилерії з-під Кракова, Ряшева та Радома, приїзд до Перемишля високого (але ім'я не встановлено) армійського керівництва.

Документ варто процитувати:

«Прибулі в прикордонну смугу німецькі солдати з окупованих країн -- Франції, Норвегії і Данії -- поширюють чутки, що командування німецької армії має намір захопити Західну Україну, відрізавши її клином з боку Рави-Руської та Румунії -- на Львів. Виступ німецьких військ проти Радянського Союзу має розпочатися після закінчення дощів, як тільки настане погода».

Як видно, нарком Мешик подавав Хрущову інформацію про можливий наступ разом з відомостями про різноманітні чутки. Але наступ на СРСР розпочався насправді: на світанку 22 червня 1941 року, через п'ять тижнів після написання цієї доповідної записки.

1. Напад Німеччини на СРСР. Воєнні дії на території України в 1941 - 1942 рр.

22 червня 1941 р. о четвертій годині ранку фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Сконцентровані в мобільні угрупування "Північ", "Центр" і "Південь" німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. Український напрямок для Гітлера був одним із головних.

Плани вторгнення в СРСР почали обговорюватися в німецьких військових штабах незабаром після поразки Франції. У грудні 1941 р. була підписана директива «Барбаросса», яка передбачала блискавичний розгром Радянського Союзу (максимум протягом 5 місяців), швидку окупацію найважливіших районів країни, захоплення Москви і вихід на лінію Архангельськ -- Астрахань. Операції проти Великобританії було вирішено відкласти до повного розгрому СРСР. 22 червня 1941 р. фашистська Німеччина і її союзники завдали по Радянському Союзу величезної сили удару -- 190 дивізій (5,5 млн. чоловік), понад 3 тис. танків, бл. 5 тис. літаків. Для ведення війни проти СРСР була створена коаліція, основою якою став «Антикомінтернівський пакт», а потім Берлінський пакт (т. зв. Троїстий), підписаний у 1940 р. Німеччиною, Італією і Японією. До активної участі в агресії були залучені війська Румунії, Фінляндії, Угорщини. З метою військово-економічного забезпечення походу проти СРСР використовувалися ресурси майже всіх європейських держав. Крім того, і бойових діях на радянсько-німецькому фронті брали участь італійські війська, іспанська дивізія, хорватські, словацькі, французькі частини, підрозділи добровольців з інших окупованих Німеччиною країн. Радянський Союз не був готовий до відсічі фашистського нашестя. Червона Армія перебувала в стадії реорганізації. Вищий командний склад напередодні війни був репресований.

Радянський уряд (передусім Й. В. Сталін) допустив прорахунки у визначенні термінів початку війни. Побоювання спровокувати Німеччину призвело до того, що армія і флот своєчасно не були приведені в бойову готовність. Літо і осінь 1941 р. були найбільш критичними для Радянського Союзу. Німецько-фашистські війська вторглися в межі країни на глибину від 850 до 1200 км. Мільйони людей загинули на фронтах, опинилися в окупації або в гітлерівських таборах. Однак Німеччині не вдалося досягнути своїх стратегічних цілей, захопити Ленінград і Москву. Червона Армія у важких боях вимотала сили ворога. Промислові підприємства евакуйовувалися на схід. У тилу противника розгорталася партизанська війна. Знекровивши угруповання вермахта, радянські війська в ході битви під Москвою перейшли 5--6 грудня 1941 р. в контрнаступ. Ворог був відкинутий на захід на 100--350 км. Перемога Червоної Армії зимою 1941--1942 pp. була початком корінного перелому у війні. Народи окупованих країн активізували боротьбу проти завойовників. США Великобританія здійснювали значне військове постачання в СРСР. Протокол про постачання був підписаний на спільній конференції СРСР, США і Великобританії в Москві в жовтні 1941 р. США надавала військову продукцію СРСР на підставі закону про ленд-ліз.

За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Був завзятий, хоча спорадичний опір Червоної армії. Наприклад, танкова битва в районі Рівне - Дубно - Броди чи оборона Києва допомогли частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941 р. німці втратили 94 тис. убитими і 440 тис. пораненими. Людські втрати з радянського боку були значно більшими. Тільки наприкінці 1941 р. до німецького полону потрапило 3,8 млн. солдатів. Відступаюча ЧА та війська НКВД чинили військові злочини проти мирного населення, зокрема, наприкінці червня 1941 р. у в'язницях Західної України було розстріляно близько 20 тисяч політичних в'язнів.

Український напрямок для Гітлера був одним з головних. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України - "безпосереднє стратегічне завдання".

На території України групі німецьких армій "Південь", якою командував генерал-фельдмаршал Рунштедт, протистояли радянські війська Київського особливого та Одеського воєнних округів. Після падіння Києва та ліквідації під Уманню двох радянських армій, німці замкнули кільце оточення під Полтавою, продовжуючи наступ на Харків, у Донбасі і Криму. В історію війни увійшла 8-місячна оборона Севастополя, який німецькі війська захопили лише 4 липня 1942 р.

Довготривалими і запеклими були бої за Одесу. Протягом літа-осені 1941 р. захоплена німцями територія України була поділена на такі зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою ("Трансністрія") відійшли до Румунії, "Дистрикт Галичина" приєднувався до утвореного на польській території німцями Генерального губернаторства; на решті українських земель було створено Рейхскомісаріат "Україна" з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових. До кінця 1941 р. вся Україна була під німецькою окупацією, влітку 1942 р. нацисти захопили Крим.

2. Німецький окупаційний режим на території України

Протягом року німецькі війська та їх союзники окупували територію України і встановили "новий порядок". Окупаційна політика здійснювалася згідно з планом "Ост", за яким Україна розглядалася як "лебенсраум" - життєвий простір для німецького народу. Україні відводилася роль постачальника продуктів та сировини "новій Європі". Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина населення, що залишалася, перетворювалася на рабів. Після завершення війни на захоплені землі передбачалося переселити 8-9 млн німецьких колоністів.

Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, не звертаючи уваги на почуття чи власність українців, а останні мусили працювати, працювати і ще раз працювати. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства.

Дуже частими були масові розстріли заручників чи в'язнів, крім того, окупанти вивозили українську молодь, й навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Захоплюючи великі міста, нацисти нищили або грабували бібліотеки, музеї, наукові установи. Знищуючи символи не германських культурних досягнень, вони розраховували полегшити собі колонізацію східних просторів. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києві та ін.

Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. Із місцевого населення формувалася допоміжна поліція та найнижча ланка окупаційної адміністрації.

Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та концентраційні табори. Проводилися масові розстріли військовополонених та мирного населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і Богданівка на Одещині. У містах штучно створювався масовий голод. На українських землях фашистами було закатовано понад 5 млн мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2,5 млн молоді.

Окупаційний режим проводив політику планомірного і систематичного знищення єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом і всієї Європи. Цей процес отримав назву Голокост.

Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. тут за один день було знищено 33 711 євреїв. Далі протягом 103 тижнів окупанти щовівторка і щоп'ятниці здійснювали у Бабиному Яру розстріли людей різних національностей, переважно євреїв (загалом 150 тис. осіб).

Величезних масштабів набуло економічне пограбування України. До березня 1943 р. до Німеччини було вивезено близько 6 млн тонн пшениці, 1,4 млн тонн картоплі, 3 млн голів худоби, тисячі тонн масла і цукру. Крім продовольчих ресурсів, вивозились устаткування заводів і фабрик, рухомий склад залізниць, сировина, матеріали і навіть чорнозем та фруктові дерева.

Окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба.

Нацисти не визнавали за Україною права на державне існування.

Встановлення "нового порядку" на окупованих територіях здійснювалося за розрахованим на 30 років планом "Ост", що передбачав знищення місцевого населення з метою звільнення українських земель для німецьких колоністів; частину населення передбачалося депортувати на примусові роботи до Німеччини.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

* забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини;

* вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини "лебенсрауму" ("життєвого простору") для арійської раси;

* сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню українських територій німецькими переселенцями.

Рис. 3 Україна під німецькою окупацією 1941-1944 рр.

Пограбування України відбулося з німецькою педантичністю. Від початку окупації до березня 1944 р. з України було вивезено 9,2 млн. т. зерна, 622 тис. т. м'яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів. Відбувалося масове пограбування окупантами устаткування заводів, фабрик, сировини, сільськогосподарської продукції і навіть чорнозему. До Німеччини вивезли понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій. На примусові роботи з України було вивезено 2,4 млн. осіб, головним чином молоді. Частину населення було ліквідовано у концтаборах і місцях масового знищення. На території України було 50 гетто, 180 концентраційних таборів, 250 місць масового знищення (Бабин Яр, Биківня - страчено в обох близько 250 тис. євреїв, циган, українців, росіян). Загальна кількість розстріляного гітлерівцями населення становила 3 млн. 898 тис. У таборах військовополонених загинуло 1 млн. 366 тис. осіб. Було зруйновано 16 тис. підприємств, пограбована 25 тис. колгоспів, тощо.

Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб.

3. Національно-визвольний рух в умовах німецько-радянської війни

У червні 1941 року Україна опинилася між молотом і наковальнею. Дві потужні імперії зійшлися у двобої. Україна ж стала об'єктом зазіхань як з боку нацистів, так і з боку більшовиків. В цих умовах самостійно відстоювати національні інтереси і захистити народ від знищення було дуже важко. Тому ОУН із тактичних міркувань вирішила орієнтуватись на підтримку Німеччини. Намагаючись грати на протиріччях між великими державами, оунівці хотіли створити самостійну Українську державу під протекторатом Німецького Рейху, щоб відстоювати українські інтереси, маючи реальні важелі впливу.

Після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941 р. було проголошено відновлення Української держави і сформовано уряд на чолі з одним із лідерів ОУН Ярославом Стецьком. По всіх містах та містечках, також і в Рівному, в багатьох селах відбувалися подібні проголошення. Цю акцію українське населення вітало з великим ентузіазмом. Проте німецька влада відкрила свої карти, де, як відомо, не було місця політичній самостійності українського народу. Нацисти заарештували лідерів ОУН Я. Стецька, С. Бандеру й членів крайового правління. Арештованих відправили до Берліну, а потім до концтабору Заксенхаузен.

Отже, витворилася досить чітка ситуація: по один бік український самостійницький рух під проводом Бандери, по другий німецька окупаційна влада. Щодо групи Мельника, то й вона невдовзі розчарувалася у німецькій політиці і стала у виразну опозицію до Третього Рейху.

Це призвело до того, що почали формуватися українські підпільні та партизанські групи. Ще у 1941 р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби-Боровця, які отримали назву "Поліська Січ" і підтримували контакти з урядом УНР у вигнанні.

Формуються похідні групи ОУН. Одночасно створюється Українська Національна Рада, яка намагається діяти легально, щоб захистити інтереси українського населення. Виходять у світ українські газети - "Волинь" у Рівному за редакцією Уласа Самчука, "Українське слово" у Києві за редакцією Івана Рогача, журнал "Литаври" за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув'язнені, або розстріляні нацистами (І. Рогач, О. Теліга), оскільки німці за жодних обставин не хотіли підтримати самостійницький рух.

4. Створення Української повстанської армії

В таких умовах український рух опору стає все більш організованим і масовим. У жовтні 1942 року на Волині було створено Українську повстанську армію, перший її штаб знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Українські повстанці воювали не тільки проти німців, але й проти радянських партизанів та комуністичного підпілля, а також проти Армії Крайової, інших польських формувань, які намагалися контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі задля відновлення польської окупації Волині та Галичини. Головними командирами УПА були Дмитро Клячківський (Клим Савур, 1942-1944) та Роман Шухевич (Тур, Тарас Чупринка, 1944-1950). Серед повстанського керівництва найбільш помітними були Сергій Качинський, Василь Івахів, Ростислав Волошин та інші.

Після вступу на територію України у 1943-1944 рр. Червоної армії, УПА почала воювати проти радянської влади під гаслом боротьби за Українську державу. СРСР використовував традиційні методи у війні з партизанами й підпіллям, насамперед, намагаючись підірвати довір'я місцевого населення до повстанців. Чинилися провокації, подібні до тих, що були організовані поляками у Закарпатті у 1939 р., тільки в значно більших масштабах. На відміну від закарпатських подій, історію боротьби радянських спецслужб проти УПА вивчати складно, оскільки архіви КДБ СРСР дотепер повністю не розсекречено, бо для представників політичного керівництва України часів Л. Кучми характерна ідейна спадкоємність традицій радянського режиму.

Радянські партизани в Україні. Радянський підпільний і партизанський рух у перший період війни був скоріше виявом боротьби за самозбереження, ніж цілеспрямованим опором нацистам. Німці просувалися дуже швидко, у їхньому тилу опинилося чимало комуністів, посадових осіб, працівників НКВД, які переховувалися переважно в лісах і стихійно організовувалися в бойові групи. Щоб не допустити посилення радянських впливів, українські підрозділи Поліської Січі Т. Бульби-Боровця успішно боролися з такими групами.

На відміну від Правобережжя, на сході України радянське командування вже мало змогу підготуватися до підпільної боротьби. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. Командування цими загонами здійснювали переважно співробітники НКВД, більшість яких знищували українців у період передвоєнних комуністичних репресій та голодомору.

Радянські партизани на території України боролися як з німцями, так і з українським національно-визвольним рухом, особливо у Західній Україні. Москва за всяку ціну хотіла знищити всі ті сили, які прагнули відновити самостійну Українську державу. Незважаючи на це, підтримка УПА з боку місцевого населення, зокрема на Волині, була значно більшою, ніж червоних партизан, які були виразно антиукраїнським чинником.

Українська дивізія "Галичина". Після перемог Червоної Армії під Сталінградом, Німеччина почала втрачати свої позиції на сході. Фронт швидко наближався до України. У 1943р. радянські війська захопили Київ і просувалися далі на захід. У цій ситуації частина українських діячів у Галичині почали створювати українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву "Галичина".

Причиною такої позиції було те, що, по-перше, політична свідомість галицьких українців формувалася протягом ХІХ- початку ХХ століть під впливом австрійської й німецької політичних традицій і для цієї свідомості характерним було сприйняття Росії (СРСР) як агресора та одвічного ворога України.

По-друге, у Галичині нацисти не проводили масових каральних акцій щодо місцевих українців, натомість всі пам'ятали більшовицький терор "перших совітів" 1939-1941-х рр. Ініціатори створення дивізії, використовуючи досвід січових стрільців періоду І Світової війни, хотіли, щоб це був окремий військовий підрозділ, вояки якого присягали б Україні і воювали на боці Німеччини та її союзників проти більшовицької Росії. Це, на думку дивізійників, дозволило б ставити питання перед Німеччиною про можливість відновлення на українських теренах національної державності та захисту українців від червоного терору.

Натомість німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов'язань, а створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю структуру представники поневолених народів не приймалися. Українським дивізійникам вдалося відстояти можливість прийняти присягу на вірність Україні. Створена у 1943 р., українська дивізія "Галичина" брала участь в боях із Червоною армією і була розбита у липні 1944 р. під Бродами.

Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Не завжди така співпраця була виправдана і приносила перемоги, але, зрозуміло, що люди, які йшли на це, щиро бажали добра своїй нації і не могли бути зрадниками. Це ж стосується й мільйонів українців, які воювали у лавах Червоної армії, котра перемогла Німеччину, але перемога якої не принесла суверенності і політичних свобод Україні.

Завершення й підсумки німецько-радянської та ІІ Світової війни. Наприкінці 1942 р. відбувся радянський контрнаступ під Сталінградом, який згодом дозволив розпочати військові операції ЧА на території України, зокрема, на Донбасі та Харківщині. Восени 1943 р. радянське командування провело операцію з захоплення Києва, присвятивши її черговій річниці більшовицької революції. На штурм Дніпра було кинуто сотні тисяч солдатів, серед них багато необстріляних бійців. Це призвело до величезних втрат, зокрема і серед мобілізованої української молоді Лівобережної України. Така практика застосовувалася радянською владою у подальшому на Правобережній Україні і сприяла масовому знищенню українського чоловічого населення - потенційних носіїв українських державницьких устремлінь та мобілізаційний резерв УПА.

5. Витіснення з України німецьких військ протягом 1943-1944 рр.

Протягом 1943-1944 рр. німецькі війська під ударами Червоної Армії були витіснені з України і на цих землях знову встановився комуністичний тоталітарний режим. Таким чином, можна стверджувати, що у 1943-1944 рр. з відновленням радянської політичної системи в Україні, відбулася заміна однієї окупаційної влади іншою, а над подвигом простого радянського солдата, який виніс головний тягар боротьби з німецьким нацизмом радянська влада насміялася.

В лавах армії СРСР воювали мільйони українців, з них в боях із нацистами загинуло приблизно 2,5 млн. Незважаючи на це, після свого повернення комуністична партія та її репресивний апарат й надалі проводив політику, спрямовану на знищення кращих представників української нації. Знову почалися депортації населення та голодомори, жертви яких обраховувалися мільйонами. Відстоювання ідеї незалежності України вважалося одним із найбільших злочинів, за який стратили не одну тисячу патріотів.

Щодо питання про повоєнні кордони у Європі, то воно загострилося наприкінці війни й обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних західних кордонів СРСР сформувалися у процесі радянсько-польського, радянсько-румунського та радянсько-чехословацького територіальних розмежувань. Суть розмежувань, що стосувалися території України, полягала в міжнародному визнанні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областей України до складу Радянського Союзу. Однак, значна частина етнічних територій України відійшла до Польщі (Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина).

Історія воєн пишеться переможцями. Переможцем, який виніс головний тягар боротьби з фашистською Німеччиною, був Радянський Союз. Це дало йому велику перевагу у створенні власної, сфальсифікованої версії війни. Радянські фальсифікації починалися уже при виборі назви і хронологічних рамок. У СРСР, так само як у теперішній пострадянській Україні, ця війна називається "Великою Вітчизняною", а її відлік проводиться не з 1 вересня 1939 р., а з 22 червня 1941 р., із початку німецької агресії проти СРСР. Вибір дати створював ілюзію, ніби Радянський Союз був невинною жертвою і тільки те й робив, що визволяв інші народи; ніби перед тим не було його агресії проти Польщі, Румунії, Фінляндії, балтійських країн; ніби пакт Молотова-Ріббентропа не торував шлях війні, а німецькі танки не завоювали всю Європу, заправляючись радянським паливом.

Назва "Вітчизняна війна" приховує той факт, що мільйони українців після початку воєнних дій не вважали СРСР своєю "вітчизною", а Україна, яка не мала своєї державності, була не суб'єктом, а об'єктом війни, іншими словами, жертвою агресії тоталітарних держав. Україна втратила понад 8 млн. чоловік, що є одним із найбільших показників втрат народів у цій страшній війні.

Німецько-радянська війна закінчилася підписанням фельдмаршалом Кейтелем 8 травня 1945 року акту капітуляції Німеччини, який прийняли представники СРСР, Великобританії, США та Франції. Друга світова війна закінчилася пізніше - 2 вересня 1945 року після капітуляції Японії. Натомість значна частина українців і далі продовжували боротьбу, у т. ч. збройну, за незалежність проти радянської і польської окупації, вступивши в новий період своєї історії. Ця боротьба велася, як і в попередні часи, на власній етнічній території, а значить була оборонною та справедливою, на відміну від дій сусідів України зі сходу чи з заходу.

Висновок

Для продовження війни з Великобританією Німеччина потребувбла нових джерел сировини та продовольства. Крім того фашистський уряд прагнув анексії² „життєвого простору” на Сході Європи для майбутнього рейху. Не останнє місце в планах створення „великонімецького простору” посідала Україна. Як багата колонія, вона мала б стати „німецькою Індією”, аграрно-сировинним додатком до рейху. 18 грудня 1940 р. у штабі збройних сил Німеччини було розроблено так звану директиву № 21 ? план „Барбароса” ? це був план нападу на Радянський Союз та його розгрому шляхом „блискавичної” війни.

22 червня 1941 р. Німеччина вчинила напад на Радянський Союз. Розпочалась Велика Вітчизняна війна, яка стала складовою частиною Другої світової війни. За планом „Барбароса” на Україну вдерлося 57 дивізій і 13 корпусів групи армій „Південь”. Окрім військ фашистської Німеччини до групи армій „Південь” входили італійські, угорські, румунські, словацькі війська. Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів, перетворених після початку війни у Південно-Західний та Південний фронти. За кількістю танків на Південно-Західному напрямі Червона армія переважала війська німців та їх союзників у шість разів, за кількістю літаків - удвоє. Однак радянська техніка більш ніж на 80 % було застарілою. Крім того на боєздатність Червоної армії негативно вплинули репресії 1937-1938 рр., під час яких з армійських рядів було усунуто, заарештовано, розстріляно більш ніж 40 тис. представників середнього та вищого комскладу. З названої кількості більш ніж 30 % припадало на Київський військовий округ. На початок 1941 р. лише 7 % командирів Червоної армії мали вищу військову освіту. Радянська воєнна доктрина пропагувала заклики про те, що майбутня війна відбуватиметься тільки на чужій території та „малою кров'ю”, а в Бойовому уставі Червоної армії були відсутні такі поняття, як „оборона”, „відступ”, „оточення” тощо. Все це дозволило фашистському ідеологу Й. Геббельсу назвати Червону армію „глиняним колусом без голови”, а німецьким генералам сподіватися на легку перемогу (Україну, наприклад, планувалось окупувати протягом 6-7 тижнів).

З 23 до 30 червня 1941 р. на лінії Луцьк ? Рівне ? Броди тривала перша велика танкова битва Великої Вітчизняної війни - з обох сторін у ній взяли участь понад дві тисячі танків. За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. бійців та командирів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі втрати за цей період були майже в 10 разів меншими. Німецькі війська захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Житомир, Проскурів і вийшли на підступи до Києва та Одеси. З 11 липня до 26 вересня тривала оборона Києва та бої на Південно-Західному напрямі. Потрапивши в оточення, війська Південно-Західного фронту втратили загиблими, зниклими без вісті, пораненими понад 500 тис. чоловік. Загинув також командувач Південно-Західного фронту генерал М. Кирпонос. Втрати німецьких збройних сил під час Київської військової операції були в декілька разів меншими. З 5 серпня до 16 жовтня 1941 р. тривала оборона Одеси, 250 діб (з жовтня 1941 р. до липня 1942 р.) - оборона військової бази Чорноморського флоту - Севастополя. Наприкінці 1941 р. майже вся територія України, крім східних районів Харківської, Сталінської (Донецької) та Ворошиловградської (Луганської) областей, була окупована. Після поразки радянських військ у травні 1942 р. під Харковом та в Криму розпочався загальний наступ німецьких військ на Південно-Західному та Південному напрямках. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської (Луганської) області. Оборонні бої на території України закінчилися. Вся територія УРСР була окупована Німеччиною та її союзниками.

Список літератури

1. Богачевська-Хом'як М. Білим по білому. Жінки в громадянському житті України. 1884-1939. - К., 1995

2. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - Вінніпег, 1981.

3. Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939) - Ужгород, 1993.

4. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. - Нью-Йорк, 1977.

5. Волковинський В. Нестор Махно. Легенда і реальність. - К., 1994.

6. Голод 1921-1923 років в Україні. Збірник документів і матеріалів. -К., 1993.

7. Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. -К., 2003.

8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації Х1Х-ХХ століття. - К., 1996.

9. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. - К., 1993.

10. Левицька, Надія Миколаївна. Історія України. Україна в світі: історія і сучасність [Текст]: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Н. М. Левицька; ред. Л. Г. Василенко; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харч. технологій. - К.: Кондор, 2010. - 416 с.

Размещено на Allbest.ru