Історіографія становлення історичної географії в Наддніпрянській Україні (1840-і рр. – початок XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіографія становлення історичної географії в Наддніпрянській Україні (1840-і рр. - початок XX ст.)

Початковий інтерес до історично-географічних знань в Україні зафіксований ще в літописах княжої доби, проте, справжній науковий підхід до проблем історичної географії вперше був продемонстрований лише у 1840-х рр. У другій половині XIX ст. сформувалося й уявлення про предмет історичної географії, з'явилося чимало наукових досліджень українських вчених у цій царині. На рубежі ХІХ-ХХ ст. історична географія отримала статус навчальної дисципліни [1]. У пропонованій статті розглядаються основні публікації, що висвітлюють розвиток історично-географічних студій та викладання історичної географії у Наддніпрянській Україні у 1840-х рр. - на початку ХХ ст.

Першим звернувся до історичної географії в Україні В. Антонович. 1873 р. у виступі на засіданні Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, присвяченого пам'яті ученого-ен - циклопедиста Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873), назвавши останнього творцем історичної географії: «Він, можна сказати, створює історичну географію, поклавши своєю монографією «Про десять древніх російських міст» початок дослідженням з історії заселення краю і особливо колонізації південно-російської» [2, 78]. Праці М. Максимовича, що торкалися питань історичної географії, проаналізовано також у роботах П. Голубовського [3], О. Грушевсько - го [4], П. Клепатського [5], В. Короткого [6].

До другого тому, здійсненого, за ініціативою В. Антоновича, видання творів М. Максимовича, увійшли праці історично-географічні, археологічні й етнографічні. Відділ «історико-топографічний» налічує 40 робіт М. Максимовича, які публікувалися впродовж 1837-1871 рр. у літературно-історичному альманасі «Киевлянин», «Киевских епархиальных відомостях», «Киевском телеграфе», «Москвиче» тощо [7]. Вибрані українознавчі твори М. Максимовича, його праці з історії Київської Русі, Києва, України були перевидані наприкінці XX - на початку XXI ст. [8-10].

Сучасником М. Максимовича був учений з Одеси - Філіп Якоб Бруун (1804-1880), або по-російськи - Філіп Карлович Брун, якого вважали «першим історико-географом Південної Росії». Достатньо повно життя та наукова діяльність останнього висвітлені некрологом невідомого автора в «Журналі міністерства народної освіти» [11], а також у статті його молодшого колеги, ординарного професора Ф. Успенського, яка вийшла в «Записках Новоросійського університету» та окремим виданням [12; 13]. Наприкінці XIX - на початку XX ст. про Ф. Брууна з'явилися відповідні статті у енциклопедіях [14; 15], замітки його учня, екстраординарного професора О. Маркевича [16; 17], спогади його добрих знайомих [18].

Наприкінці XX - на початку XXI ст. про Ф. Бруу - на вийшли кілька змістовних повідомлень довідкового характеру сучасних українських дослідників - А. Непомнящого [19], В. Хмарського, О. Дзиговського [20],

О. Яся [21]. Професор римської історії університету в Торонто - Крістер Фредрік Магнус Бруун, нащадок брата Ф. Брууна, опублікував чотири повідомлення про нього в наукових часописах Фінляндії, Італії, Німеччині та Росії [22]. Найбільш повно життя та наукова діяльність Ф. Брууна висвітлені у статті С. Трубчані - нова [23].

Свої історично-географічні дослідження Ф. Бруун розпочав у 1846 р. і продовжував до смерті. У 1868 р. Новоросійський університет, «на знак визнання його наукових досягнень у галузі історії та географії узбережжя Чорного моря, особливо генуезьких колоній», присвоїв Ф. Брууну ступінь доктора історії. В лютому 1869 р. Рада університету обрала його екстраординарним професором. Ф. Бруун читав в університеті курси історичної географії (власне історії географічних відкриттів), історичного землезнавства (власне історичної географії), етнографії Скіфії, історії стародавнього Сходу та історії середніх віків [23, 349,352-353]. 1879 р. дванадцять статей з історичної географії Північного Причорномор'я, які з'явилися у різні роки, увійшли до авторського зібрання творів Ф. Брууна - «Чорномор'я. Збірник досліджень з історичної географії Південної Росії (1852-1877 рр.)». Ця книга була удостоєна престижної в Росії Уваровської премії [24]. Друга частина цього збірника побачила світ вже після смерті Ф. Брууна [25].

У роботі Г Вербиленко, яка висвітлює історико-географічні дослідження в історично-філологічному відділі ВУАН у 1920-30-х рр., окремий розділ присвячено витокам історичної географії в етнічних українських землях. Так, Г. Вербиленко вважає важливим етапом історико-географічних досліджень в Наддніпрянській Україні діяльність «Комісії для опису губерній Київського учбового округу», «Київської археографічної комісії», експедиції П. Чубинського в Південно-Західний край, за дорученням Російського Географічного Товариства, Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства, Історичного товариства Нестора-літописця, наукового гуртка В. Антоновича, Українського наукового товариства [26, 27-42,46-48]. Названим комісіям і товариствам присвячена солідна історіографія, яка, проте, сконцентрована на висвітленні їх суспільно-політичної, етнографічної, фольклористичної, статистичної, археографічної та видавничої діяльності.

Серед визначних учених, спадщина яких заслуговує особливої уваги - постать Володимира Боніфатій - овича Антоновича (1834-1908), фундатора Київської історичної школи, одного з основоположників історичної географії в Україні. Внесок В. Антоновича у розвиток історичної географії проаналізований у дослідженнях Л. Добровольського [27], А. Синявського [28], О. Кіяна [29], С. Трубчанінова [30]. За 35-річну науково-педагогічну діяльність у стінах університету, В. Антонович сформував власну наукову історичну школу. Добре відомо про розробку фундаментальних засад історії України представниками його школи, проте, менше відомо про їхню діяльність у царині історично-географічних досліджень. Внесок науковців Київського університету Св. Володимира в історично-географічне дослідження Наддніпрянської України, загалом, з'ясовано у працях С. Трубчанінова [31; 32].

Першою працею, яка розпочала знамениту серію «обласних досліджень» учнів В. Антоновича, стала дипломна робота Миколи Павловича Дашкевича (1852-1908) - «Княжіння Данила Галицького по руським і іноземним джерелам», за яку автор отримав золоту медаль у 1873 р. І хоча того ж року М. Дашкеви-ча було обрано професорським стипендіатом по кафедрі історії світової літератури, він не полишив історичних студій. Перебуваючи в магістратурі (18731876), він виголосив відому доповідь про Болохівську землю на III археологічному з'їзді в Києві (1874) [33, 89; 34]. Ще до виходу цієї роботи в офіційних працях з'їзду, вона була опублікована окремим виданням з присвятою В. Антоновичу [35]. М. Дашкевич виявив й обґрунтував існування Болохівської землі як автономного князівства у складі Волинського, а пізніше - об'єднаної Галицько-Волинської держави. Будучи вже відомим дослідником історії західноєвропейської літератури, М. Дашкевич не полишав вивчення Болохів - щини [36]. Як зазначає відомий поділлєзнавець Л. Баженов, бажання переконатися особисто в доречності гіпотез М. Дашкевича, наштовхнуло В. Антоновича на думку провести археологічні дослідження у цьому регіоні [37, 219-220]. У ґрунтовній монографії А. Чуткого зображені життя і науково-педагогічна діяльність М. Дашкевича в контексті суспільно-політичної ситуації в Україні ХІХ - початку ХХ ст. [38].

Золотою медаллю була відзначена праця учня В. Антоновича - Петра Васильовича Голубовського (18571907) - «Історія Сіверської землі до половини XIV століття» [39]. Пізніше він набув відомості як автор низки ґрунтовних праць про кочове населення території степової України та суміжних земель. У 1895 р. вийшла монографія П. Голубовського «Історія Смоленської землі», яка була його докторською дисертацією [40]. До смерті він працював на посаді ординарного професора російської історії Київського університету. Сучасники особливо відзначали його історично-географічні дослідження домонгольської доби [41].

Одночасно з П. Голубовським, золоту медаль отримав інший учень В. Антоновича - Дмитро Іванович Ба - галій (1857-1932). Незважаючи на те, що входження до академічного середовища було для нього досить непростим, його наукова кар'єра склалася досить вдало. У Харківському університеті Д. Багалій читав лекційний курс з історії українських земель, що входили до складу Російської імперії («Історія Південно-Західної Русі»), а також курс з російської історіографії, історичної географії, методики історії [42, 75-76]. Через деякий час, він став одним із визнаних фахівців в галузі історичної географії в Російській імперії, автором ґрунтовних праць у цій галузі [43-47]. Життю та науковій діяльності Д. Багалія присвячено багато робіт. На жаль, у більшості з них про його зацікавленість історичною географією згадується лише побіжно [48, 96,99,100].

Ранній історії Поділля була присвячена праця студента Никандра Васильовича Молчановського (18581906), опублікована 1883 р. [49]. Талановитому досліднику, який торкнувся важливих питань історичної географії України, присвячені розвідки Ю. Іванова [50] та В. Прокопчука [51].

На конкурсі студентських робіт 1885/1886 н. р. за роботу на тему: «Нарис історії Волинської землі до кінця XIV століття» був відзначений золотою медаллю і премією М. Пирогова О. Андріяшев, а срібну отримав П. Іванов [52, 364,366]. Праця Олександра Михайловича Андріяшева (1863-1933) була рекомендована до друку радою Університету св. Володимира й опублікована 1887 р. Значну її частину займав географічний нарис Волині [53, 26-100]. Наприкінці XIX - на початку XX ст. він працював в архівах Ревеля та Риги, Петербурзькій археографічній комісії, вивчав історичну географію Новгородської землі. Повернувшись в Україну 1917 р., О. Андріяшев не полишав історично-географічних студій. На жаль, його життя тадіяльність знайшли відображення лише в коротких біографічних довідках [54; 55]. Дослідження ж П. Іванова було опубліковане коштом автора лише 1896 р. в Одесі. Як і в попередній праці, вагоме місце у цій роботі займав географічний огляд території Волинського князівства [56, 66-106]. Життя та діяльність цього ученого не знайшли відображення в історіографії.

Найталановитішим учнем В. Антоновича вважають Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934). Першою його історичною працею була розвідка про південно-руські господарські замки в XVI ст., яка була прочитана на історичному семінарі В. Антоновича 1887 р., а згодом видрукувана в «Университетских Известиях». Наступна праця - «Нариси історії Київської землі», яку він почав писати на третьому курсі, здобула йому не лише прихильну оцінку, але й визнання у науковому світі, адже за неї він отримав золоту медаль. Перший розділ монографії присвячено історично-географічному описові Київщини [57, 27-29; 58]. Іншою значною працею М. Грушевського, яка також мала історично-географічне спрямування, була монографія про Барське староство, що стала його магістерською дисертацією. Вона з'явилася друком 1894 р. як відбитка з його вступної розвідки до двох томів «Архива Юго-Западной России» [59]. Все ж, слід зазначити, що в дослідженнях М. Грушевсь - кого географічний фактор не займав такого значного місця, як у творах В. Антоновича [60].

У 1899 р. закінчив Київський університет з дипломом 1-го ступеня та золотою медаллю за працю «Турово-Пінське князівство Х-ХІІІ ст.» брат М. Грушевського - Олександр (1877-1943) [61, 253], але його праця була опублікована лише через кілька років [62; 63].

Як відомо, у 1880-х рр. В. Антонович запланував грандіозний проект створення історично-географічного словника України, який мав охопити всю територію, де мешкав український народ. До роботи з його складання він залучив багатьох своїх учнів. На жаль, цей проект не вдалося реалізувати, хоча вченим була систематизована і розподілена за відповідними районами України величезна кількість зібраних матеріалів [64, УІІІ, ІХ]. Г. Вербиленко підкреслює, що, після відходу від справ В. Антоновича, подальшу роботу в галузі історичної географії здійснювали представники його наукової школи - О. Андрієвський, В. Вовк - Карачківський, І. Каманін, В. Щербина та ін. [26, 42]. Проте, саме О. Грушевський 1919 р. став керівником Постійної комісії для видання історично-географічного словника української землі, створеної у системі УАН, з метою реалізації проекту В. Антоновича [65, 279].

Таким чином, наявна історіографічна база дає можливість стверджувати про значні напрацювання українських істориків у висвітленні становлення історичної географії в 1840-х рр. - на початку XX ст. Слід підкреслити, що поданий нами перелік імен науковців, які залишили свій слід на ниві історичної географії досліджуваного періоду, не є вичерпним. Діяльність таких учених, як В. Лянскоронський, В. Данилевич та ін. стане предметом наступної історіографічної розвідки.

Література

історичний географія наддніпрянський

1. Трубчанінов С.В. Історична географія: виникнення наукової дисципліни та її розвиток // Трубчанінов С.В. Історико-географічні дослідження. - Кам'янець-По - дільський, 2008. - Т. 1.

2. Антонович В.Б. [Промова на засіданні, присвяченому пам'яті М. Максимовича] // Записки Юго-западного Отдела Императорского Русского географического общества. - К., 1874. - Т. 1.

3. Голубовский П. Исторические труды М.А. Максимовича // Чтения в Историческом обществе Нестора - летописца. - 1905. - Кн. 18. - Вып. 3-4.

4. Максимович М.А. Собрание сочинений. - К., 1877. - Т. II.

5. Максимович М.О. Киевъ явился градомъ великимъ…: вибрані українознавчі твори. - К., 1994.

6. Максимович М.О. У пошуках омріяної України: вибрані українознавчі твори. - К., 2003.

7. Успенский Ф.И. Филипп Карлович Брун, 1804-1880 гг. (с фотографическим портретом) // Записки Императорского Новороссийского университета. - О., 1881. - Т. 32.

8. Успенский Ф.И. Филипп Карлович Брун (1804-1880 гг.).