Держава Франків

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що для римської провінції Галлії п'яте століття явилося часом глибоких соціально-економічних перетворень. У цій багатющій частині Римської імперії (територія майже збіжна з теперішньою Францією) знайшла свій прояв глибока криза, яка охопила імперію. Рим уже не міг захищати кордони від вторгнень іноземних племен і, насамперед, германців -- східних сусідів Галлії. З цих племен виявилися найбільш сильними салічні (приморські) франки, які входили до союзу германських племен, котрий склався у 111 ст. на північно-східному кордоні Галії. Наприкінці V -- поч. VI ст. вони захопили велику частину країни.

Соціальна диференціація, що намітилася у франків ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилася у процесі завоювання Галлії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. Вона стала підніматися над рядовими франками, хоча останні продовжували ще залишатися особисто вільними й навіть не відчували спочатку посилення економічного утиску. Вони розселилися на новій території сільськими общинами -- марками. Марка вважалася власником всієї землі общини, що включала ліси, пустощі, луки, орні землі. Останні ділилися на ділянки -- аллоди, котрі досить швидко перейшли в спадкове користування окремих сімей.

Галло-римляни опинилися в положенні залежного населення, яке за чисельністю в декілька разів перевищувало франків. Але єдність класових інтересів поклала початок поступовому зближенню франкської й галлоримської знаті, що дало про себе знати при формуванні нової влади. Зберегти у своїх руках захоплену країну, утримати в покорі колонів і рабів стара родоплемінна організація не могла. Родоплемінний лад починав поступатися місцем новій організації на чолі з військовим вождем-королем і особисто відданою йому дружиною. Король і його наближені фактично вирішували найважливіші питання життя країни, хоча ще зберігалися народні збори й деякі інші інститути старого ладу франків.

Саме тому дослідження даної теми є актуальним напрямком сучасної науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір теми дослідження.

Мета цієї роботи полягає у проведенні аналізу держави Франків.

При дослідженні теми в першу чергу ставляться такі завдання:

дослідити процес виникнення держави Франків;

розкрити розвиток держави Франків у VI-IX;

проаналізувати стан монархії Меровінгів;

охарактеризувати монархію Каролінгів;

дослідити центральні органи державного управління;

провести аналіз місцевих органів державного управління в Франків;

виокремити причини розпаду держави Франків.

Об'єктом дослідження відповідної роботи є держава Франків.

Отже, предметом дослідження є праці та здобутки видатних вчених стосовно держави Франків.

При написанні курсової роботи використовувалися порівняльно-ретроспективний, формально - логічний, системного підходу, структурно - функціональний аналогії, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.

1. Виникнення держави Франків

Значна частина західноєвропейської території ще задовго до нашої ери і на початку нашої була населена численними германськими племенами, які знаходились на стадії первісно-общинного ладу - готів (ост- і вестготів), франків, бургундів, аламанів, англів, саксів, тевтонів, вандалів і ін. Кожне з них, у свою чергу ділилось на дрібніші племена, ті - на роди і сім'ї.

Основним заняття населення спочатку було скотарство, мисливство, рибальство, згодом - землеробство. Селились германці переважно родами, а кожен рід складався з кількох сімей, що мали спільного предка. Кожен рід отримував певну ділянку землі, яку спочатку обробляли спільно. Згодом, коли кількість населення значно зросла, земля була закріплена за окремими сім'ями на постійно, спільними залишались тільки ліси, луки, пасовища, води.

Родова община у міру розкладу родо-племінних відносин перетворювались у сусідсько-територіальну, названу маркою. Якщо помирав глава сім'ї, що не мав синів, то землю спадкували члени марки. Зберігався звичай кровної помсти стосовно винного і всього його роду. Рід сплачував колективний штраф рідні й родові потерпілого тощо. Тобто, не дивлячись на утворення сусідської общини, родові зв'язки продовжували відігравати помітне значення [15, с. 54].

Серед германців спочатку існував один суспільний поділ - на вільних і невільних (рабів). Рабами ставали військовополонені і діти, народжені від батьків-рабів, іноді - боржники. Раб працював на виділеній паном ділянці, повинен був здати панові певну кількість продукції сільського господарства натурою, худобою чи виробами ремесла. Їх можна було відпускати на волю, але до складу роду їх не приймали, такий вільновідпущеник залишався під опікою пана.

У деяких племен відомою була й категорія напіввільних. До них належало населення племен, які добровільно піддались сильнішим племенам.

Повноту прав мали тільки вільні. На них лежав обов'язок брати участь в народних зборах тощо. Але згодом і серед вільних починається майнова й політично-правова диференціація. Виділяється спочатку родо-племінна, а далі майнова знать, особи заможні й впливові. Знать, крім більших і кращих земель, мала право мати свою військову дружину [13, с. 34].

На рубежі до нашої і нашої ери у германців виникли племінні державні утворення, які римські історики називають civitates. Кожне civis поділялось на певну кількість округів - “земель” або пагів (pagus), які охоплювали по кілька поселень.

Найвищим органом влади в цих державних утвореннях були народні збори, до участі у яких допускались вільні громадяни чоловічої статі, повнолітні (військова демократія). Вони вирішували усі найважливіші питання війни і миру, важливі спірні справи, судили тяжкі злочини (зрада громади, вбивство і т.п.), приймали до складу общини, обирали вождя, а подекуди й короля (деякі з цих державних утворень були монархіями).

Існувала, для вирішення менш важливих справ, рада старійшин (principes). Вона попередньо обговорювала справи, які виносились на народні збори, готувала “проект рішення” останніх [4, с. 96].

На народних зборах обирали короля, зазвичай із знатного роду, переважно одного і того ж, по спадковості. Тобто виборність поєднувалась із спадковістю. Правителі головували на народних зборах, слідкували за виконанням їх рішень, командували ополченням.

Судочинство, крім народних зборів, здійснювали старійшини, а також спеціально вибрані на народних зборах громадські судді, які їздили на місця, по округах.

Завоювання римлянами Галії (Gallia - так у давнину звалась країна, що включала територію сучасної Франції, Люксембургу, Бельгії, частину Нідерландів і Швейцарії та Північної Італії) у ІІ - І ст. до н.е. наблизило їх до інших величезних територій у Центральній Європі, де проживали якраз численні германські племена. Римлянам не вдалось їх підкорити і включити до складу своєї світової, за розмірами, держави. Вони змушені були вивести свої легіони назад за Рейн, який став кордоном між Римською державою і германцями. Оскільки землі вздовж Рейну на римській території були заселені рідко, то вже з І ст. н.е. на них починали проникати і селитися різні германські племена - франки, готи, бургунди і ін. Римляни, спочатку проганяли їх, а згодом дозволили і уклали відповідні договори. Риму це було вигідно, оскільки по-перше, вони захищали Римську державу від нападів інших варварських племен; по-друге вони платили Римові податки та поставляти допоміжні війська.

Наприкінці ІV - початку V ст. народи Європи вступили в якісно новий етап свого розвитку. Початок середньовіччя збігся з великим переселенням народів. Масова міграція охопила гуннів, германців, слов'ян, арабів, сарматів. Виникали й розпадалися союзи племен, безслідно зникали етнічні групи й народності. Кордони Римської імперії безперервно атакували племена варварів. Серед них були германці, рипуарські й салічні франки - у минулому союзники (федерати) Риму. [15, с. 54]

Для Галлії п`яте століття стало часом глибоких соціально-економічних перетворень. Ця багата провінція Риму (її територія майже співпадає з нинішньою Францією), як і вся імперія, була охоплена глибокою кризою. Стали частішими виступи рабів, колонів, селян, міської бідноти. Рим уже не міг захищати народи від вторгнення іноземних племен і, перш за все, германців - східних сусідів Галлії. Як наслідок, більша частина провінції була захоплена вестготами, бургундами, франками (салічними і рипуарськими) та іншими племенами. Із цих германських племен найбільш сильними були салічні франки. Їм знадобилось понад 20 років, щоб у кінці V - початку VІ ст. захопити більшу частину Галлії (486 р.).

Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання Галлії.

Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставались кращі землі, значна кількість колонів, худоби та іншого майна. Знать звеличилась над простими франками, хоч останні ще продовжували залишатись особисто вільними і спочатку навіть не відчували посилення економічного гніту. Франки розселялись на своїй новій батьківщині сільськими громадами (марками). Марка вважалась власником усієї землі громади [18, с. 75].

Галло-римляни опинились у положенні залежного населення, яке за чисельністю в декілька разів переважало франків. Разом з тим галлоримська аристократія частково зберегла свої багатства. Єдність класових інтересів поклала початок поступового зближення франкської і галло-римської знаті. Це особливо позначилось при формуванні нової влади, за допомогою якої можна було зберегти у своїх руках захоплену державу, тримати в покорі колонів і рабів. Колишня родоплемінна організація необхідних сил і засобів для цього дати не могла. Установи родоплемінного ладу поступаються місцем новій організації з військовим вождем-королем і особисто відданою йому дружиною. Король і його наближені фактично вирішують найважливіші питання життя держави, хоч ще зберігаються народні збори та деякі інші інститути минулого ладу франків. Формується нова “публічна влада”, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням. Вона складається не тільки з озброєних людей, але і з примусових закладів, яких не було при родоплемінному ладі. Встановлення нової публічної влади пов`язано з введенням територіального ділення населення. Землі, які заселили франки, були поділені на “паги” (округи). У свою чергу паги ділились на менші адміністративні одиниці - “сотні”. Король вручає управління населенням, яке проживало в пагах і сотнях, довіреним особам [4, с. 97].

Виникнення держави у франків пов`язане з іменем одного з військових вождів - Хлодвіга І (486 - 511) із роду Меровингів.

Під його керівництвом була завойована основна частина Галлії, а також землі елеманів, вестготів, східних франків. Сини Хлодвіга І підкорили собі королівство бургундів, землі тюрінгів та баварів.

Далекоглядним політичним кроком Хлодвіга І було прийняття ним та його дружиною християнства за католицьким зразком. Це забезпечило йому підтримку галло-римської знаті і пануючої в Галлії католицької церкви.

Таким чином, держава франків виникла у зв`язку з необхідністю утримання і управління завойованими територіями.

2. Розвиток держави Франків у VI-IX

Держава франків була першою феодальною політичною структурою на території Західної Європи. Виникла вона внаслідок завоювання великих чужих територій, для панування над якими родовий лад не мав жодних перспектив. Основою держави став союз північно-германських племен, які дістали спільну назву франків. Вони вже давно розпалися на салічні (приморські) та ріпуарські (прибережні). У V ст. Р. X. у салічних франків розпочався процес державотворення. Вони завойовували території сусідніх племен і, зокрема, в VI ст.--майже всю Галію. Саме на території цієї римської провінції була розташована держава франків. Феодальні відносини в державі формувалися в соціальному середовищі, що утворилося з двох основних соціально-етнічних груп: франкської та галло-римської [21, с. 36].

Перші вступили в епоху феодалізму в процесі розпаду первіснообщинного ладу, а другі - під час розпаду рабовласницького суспільства. Нова соціально-економічна формація утворилася під взаємним упливом цих основних шляхів виникнення феодалізму, що прискорювало її становлення. У своєму розвитку держава франків пройшла два основні періоди:

правління Меровінгів (кінець V--VII століть) - нащадків військового вождя (дуче) Меровея;

правління Каролінгів (VIII--IX століття)- наступників меровінзьких королів Карла Мартелла, що в 753 р. здійснив державний

переворот і захопив владу у Франкській державі.

а) монархія Меровінгів

Меровінги (фр. Mйrovingiens, нім. Merowinger або Merovinger) -- перша королівська династія у Франків. Династія бере початок від легендарного Меровея. Меровінги походили з салічних франків, які в V столітті влаштувалися в Камбре (Хлодіон Довговолосий) і в Турне (Хільдерік I).

Хільдерік - був першим історично відомим представником Меровінгів.

Хлодвіг (466--511) - син Хільдеріка, після ряду перемог над римлянами, алеманами, вестготами та бургундцями заснував королівство франків. Після Хлодвіга держава не була стабільним утворенням, її територія постійно переділялася між нащадками королів. Остаточно вона поділилася на три держави -- Бургундію, Австразію та Нейстрію.

Дагоберт I (629--639) - знову об'єднав під своєю владою всю державу, але невдало ведена ним внутрішня політика призвела до послаблення королівської влади, а після його смерті почався період "лінивих королів", коли в країні панували майордоми. Один з них, Піпін Короткий при підтримці папи Захарія у 751 скинув останнього Меровінга і був проголошений королем, започаткувавши династію Каролінгів [8, с. 42].

Сучасники також називали Меровінгів «довговолосим королями» (лат. reges criniti). З язичницьких часів і до свого падіння Меровінги носили довге волосся, що вважалися обов'язковим атрибутом монарха. Франки вірили, що Меровінги володіють сакрально-магічної силою, що полягала у надзвичайно довгому волоссі їх власників, і виражається в так званому «королівському щасті», уособлює в собі благополуччя всього франкського народу. Така зачіска відокремлювала його від підданих, що носили короткі зачіски, популярні в римську епоху (вважалися ознакою низького становища слуги або раба). Відсікання волосся вважалося найтяжчим образою для представника династії Меровінгів, на практиці воно означало втрату прав на володіння владою (прикладом тому може послужити син Хлодоміра, Хлодоальд, відомий пізніше як святий Клод) [15, с. 55].

Держава франків у своєму розвитку пройшла два основні періоди, в залежності від того, яка правляча династія стояла при владі:

з кінця V ст. - до середини VІІ ст. - монархія Меровінгів

з VІІІ - до середини ІХ ст. - монархія Каролінгів

Виникнення франкської держави мало особливість порівняно з афінською (класичною) і римською формами виникнення. Свою роль в її утворенні відіграло зовнішнє насильство, зумовлене завоюванням германськими племенами римських територій. Отже, утворення держави франків безпосередньо пов`язане із занепадом та розпадом Західно-Римської імперії, а падіння імперії, у свою чергу, поєднане з процесом, який отримав назву в історії людства “великого переселення народів” [13, с. 35].

Переселенська активність спостерігалася і в германських племен. Ще у УІ ст. їх найвойовничіші представники почали пересуватися в різні сторони світу. Все частіше вони нападали на римські провінції.

Військові походи союзів германських племен на територію Західно-Римської імперії супроводжувалось не тільки спустошенням і пограбуванням римських поселень, а й захопленням її території та створення так званих варварських королівств, до яких належали Вестготське, Вандальське, Бургунське, Лангобардське і Франкське.

Наймогутнішим союзом германських племен був франкський. Франки жили на правому березі нижньої течії р. Рейну і біля побережжя Північного моря. Вони поділялись на дві групи. Племена, які займали землі біля побережжя Північного моря, називалися салічними (кельт. sal - море, тобто приморські) франками, а племена, розміщені біля р. Рейн, - рипуарськими.

Наприкінці V ст. салічні франки, підкоривши рипуарських і декілька інших германських племен, а також скориставшись розпадом Римської імперії в 486 р., захопили всю Галію. Очолювали франкські володіння вожді колишніх племен. З-поміж вождів франків цього періоду був відомим легендарний Меровей, від імені котрого започаткувалася назва королівського роду Меровінгів. Франську державу започаткував Хлодвіг (з роду Меровінгів). Він особливо дбав про те, щоб усунути від влади дрібних князів і утворити єдину та сильну германську державу [21, с. 37].

В 496 р. він прийняв християнство за католицьким обрядом. Це забезпечило йому прихильність християнського світу, і духовенство допомагало йому в організації держави та зміцненні влади. Проводив політику розширення земель.

Після смерті Хлодвіга правили його сини. В 613 р. королем став Хлотар ІІ, який був змушений піти на поступки місцевій знаті. Едиктом 614 р. він зобов'язувався зберегти за земельною аристократією всі отримані ними за період міжусобних війн помість і дав обіцянку призначити графів тільки зі середовища місцевих землевласників. Це підривало владу Хлотаря ІІ, тому вона не була достатньо сильною [11, с. 81].

В подальший період влада династії Меровінгів ще більше занепадає. З 639 р. у франків почали появлятися “ліниві королі”, які хоч і очолювали державу, але замість них реально правили державою їх майордоми. Тому вже з середини УІІ ст. верховна влада в королівстві фактично опинилась у майордомів.

Послаблення королівської влади супроводжувалось відокремленням окремих територій королівства і посилення міжусобних війн за владу світської та духовної знаті.

Майордома Карл Мартелла (715-741 рр.) прийняв владу, коли держава перебувала на межі розпаду. Провів реформу, за якою припинив дарування земель у повну власність, а почав надавати їх разом із селянами, котрі на них проживали, в умовне пожиттєве держання - бенефіцію. Для здійснення цієї реформи він конфіскував землі у непокірних магнатів і в монастирів [18, с. 76].

Держатель бенефіцій зобов`язаний був нести переважно військову службу на користь особи, яка давала землю. Термін служби визначався розмірами бенефіцій, а відмова від служби позбавляла права на бенефіцію. Між бенефіціаром та особою, що давала землю встановлювались договірні відносини як між васалом і сеньйором. Окрім глави держави, бенефіції роздавали і найбільші феодали, запроваджуючи своїх васалів. Так створювалась соціальна піраміда взаємозалежних людей. Внаслідок бенефіцій за Карла Мартелла виник новий вид війська - феодальне ополчення, яке залежало лише від короля, оскільки бенефіціарії були зобов`язані за першою вимогою короля йти на військову службу.

Водночас починали значно збільшуватися імунітетні права сеньойорів, які зводили нанівець зусилля, спрямовані на централізацію держави. Імунітетні грамоти виводили сеньйорів з-під юрисдикції короля, вони мали право суду над населенням маєтку, втсановлював самостійно податки та повинності.

б) монархія Каролінгів

Каролінги (лат. Carolingi, фр. Carolingiens) -- королівська династія у державах франків. Каролінги були династією голів палаців (мажордомів), потім франкських королів. Вони успадкували владу від Меровінгів і продовжували керувати в деяких королівствах до 987. Ім'я Каролінгів походить від Карла Мартела (лат. Carolus Martellus), який переміг маврів в битві при Турі в 732. Найвидатніший член династії -- Карл Великий, (фр. Carolus Magnus), коронований імператором у 800.

Карл Великий, представник династії Каролінгів

Вважають, що династія заснована Арнульфом Мецським, впливовим єпископом Меца на початку VII сторіччя. Його син Ансежісел (Ansegisel) одружився зі Святою Беггі (Saint Begga), дочкою голови палацу Австразії Піпіна Ланденського (Pepin Landen). Їхнім сином був Піпін Херістальський (Pepin Heristal), також голова палацу Австразії.

Від дідів Пепіна династія одержує свої раніші імена: Арнулфінги (Arnulfing) або Піпініди (Pippinid).

Піпін Херістальський-- завоював Нейстрію (Neustria) в Битві при Тертрі (Tertry) в 687 і обрав владу Арнулфінгів над усіма франками.

Карл Мартел, син Пепіна Херістальського. Був батьком Піпіна Короткого [11, с. 82].

Піпін Короткий став королем в 751 році за підтримки франкських дворян і римського Папи Захарія (Zachary). Останнього короля династії Меровінгів, Хілдеріка III (Childeric III) було пострижено і заслано в монастир.

Карл Великий, син Пепіна, став королем франків в 768 і був коронованим на імператора римським Папою Левом III у 800 [8, с. 43].

Людовик I Благочестивий, син Карла, був єдиним наступником, але після смерті Людовіка проходила трирічна громадянська війна між його синами: Лотарем, Людовиком II Німецьким і Карлом II Лисим.

Після поділу імперії між трьома онуками Карла Великого згідно з Верденським Договором 843, Каролінги продовжували тримати трон у всіх трьох країнах, які були створені: Західній Франкії, Середній Франкії і Східній Франкії:

У Західній Франкії, яка стала Францією, вони далі були керівною династією, допоки Капетинги не одержали трон у 987.

У Середній Франкії, (королівства Лотарингія, Прованс і Ломбардія), сім'я правила до 875, але подальше розділення відбувалося згідно з Мерсенським Договором 870 року.

У Східній Франкії, ядрі Священної Римської Імперії, Каролінги правили до смерті Людовика IV Дитини в 911. Герцоги племінних герцогств визнали Саксонську династію (Оттонів (Ottonians) або Людольфінґерів (Liudolfinger), які свідомо виставляли себе наступниками Каролінгів. Ззв'язок Карла з Римом був слабким.

В 741р. майордомом став син Карла Мартелла - Піпін Короткий. Він усунув з престолу останнього Меровінга і заснував нову королівську династію Каролінгів. Піпін відразу ж намагався встановити дружні стосунки з Папою Римським. Саме тому він відмовився від секуляризації церковних земель, як робили його попередники [15, с. 56].

В 751р. на зборах світської та духовної знаті Піпін був проголошений королем. На знак вдячності за підтримку в усуненні Меровінгів від влади військо Піпіна в 755-756 рр. здійснило два походи проти лангобардів і завоювало для Папи Римську область та інші території Італії.

Найбільшого розквіту держава франків досягла при синові Піпіна Карлі Великому (768-814 рр.). Він вів тривалі війни з метою захоплення нових земель і насильного закріпачення населення підкорених племен. Йому, зокрема, вдалося підкорити плем`я саксів, розбити королівство лангабардів у Північній Італії, германське плем'я бавар, кочівників аварів та ін. В кінцевому підсумку була створена величезна імперія, що охоплювала майже всю територію Західної Європи, а Карл Великий проголосив себе першим імператором. У 800 р. Папа Римський Лев ІІІ, намагаючись поширити владу Римської Церкви, коронував його імператорською короною [21, с. 38].

Однак імперія Карла Великого вже довго не проіснувала, оскільки: 1) охоплювала великі території, на яких проживали народи, які належали до різних племен, володіли різними мовами, вели власну незалежну економіку та ін. (вони розвивалися окремо); 2) відбуваються суперечки між правителем і крупними феодалами; 3) боротьба підкорених народів за самостійність; 4) VІІІ- поч. ІХ ст. набіги норманів.

Після смерті Людовика Благочистивого між його трьома синами розпочалася міжусобна війна за владу, що завершилась 843 р. підписанням Верденського договору. За умовами цього договору імперія була поділена на три частини, котрі пізніше становили основу майбутніх держав Західної Європи: Франції, Італії та Німеччини. Найстарший син Лотар отримав Італію, Бургундію та Лотарингію, Людовик - Німеччину, а Карл Лисий - Францію. Так завершила існування держава франків.

3. Центральні органи державного управління

Франкська держава формувалась як ранньофеодальна монархія. Свого найвищого розквіту вона досягає за Карла Великого (друга половина VIII-IX століття), в результаті завойовницьких походів якого до її складу були приєднані території сучасних Західної Німеччини, Північної Італії, Північної Іспанії та багатьох інших земель.

Показником могутності держави стало проголошення Карла імператором, у руках якого зосереджувалася значна влада, що свідчило про перетворення його на абсолютного монарха. Та глава держави змушений був ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодне важливе рішення. Найвпливовіші світські та духовні феодали утворювали постійну раду при імператорові.

Важливою складовою частиною державної систем й були так звані "травневі поля" (у стародавні часи - збори всього дорослого вільного чоловічого населення, на яких радилися щодо вирішення важливих справ). У часи Карла так називалися з'їзди впливової церковної та світської знаті. Та на них тільки обговорювалися питання, а остаточне рішення приймав глава держави. На цих з'їздах Карл видавав укази й особливі збірники розпоряджень - капітуляції (від лат. глава, розділ). Саме тоді вперше стали надавати важливого значення поширенню указів у письмовій формі, щоби влада короля проявлялася по всій імперії [15, с. 57].

З посиленням центральної влади формуються органи державного управління, особливості яких були такі:

- посадові особи, призначені королем для господарського управління, одночасно здійснювали й адміністративно-судову владу над населенням;

винагородою за службу на користь держави були земельні наділи, а також право залишати на власну користь частину податків;

не існувало розмежування між деякими сферами управління та суду.

Лише в системі органів центрального управління того часу намітилося певне розмежування в компетенції. Однак спеціального відомчого апарату ще не було.

Вищі посадові особи називалися міністеріалами. Саме вони, | фактично, очолювали державне управління та суд. До найважливіших міністеріалів належали: майордом (керуючий королівським і двором); пфальцграф (юридичний радник короля, очолював королівський суд, стежив за королівськими слугами); тезаурарій (державний скарбник); референдарій (керівник королівської канцелярії); маршал (керівник військових формувань); архікапеяан (духівник короля).

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одноча-сно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті) [18, с. 77].

За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління.

У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем.

Найбільшого розвитку монархія досягає за правління його сина Карла Великого (768 - 814 рр.). У результаті великих завойовницьких походів у її склад ввійшли території, які зараз складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель.

Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імператорі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”).

Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

- посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало;

- нагородою за службу були земельні пожалування, а також право залишати собі частину зборів з населення;

- було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції. Лише в системі центрального управління спостерігалось певне розмежування в компетенції. Але і там спеціального відомчого апарату ще не було [21, с. 39].

Центральні органи державного управління

Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб - міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і особистим королівським майном, загальнодержавні питання розглядались як особисті справи королівського дому. А тому міністеріали фактично очолили державне управління і суд. Поступово вони стають власниками великих латифундій.

До найбільш важливих міністеріалів відносились:

- майордом - керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон;

- пфальцграф - спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд;

- тезаурарій - королівський скарбник;

- маршал - спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська;

- архіканелан - духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради.

4. Місцеві органи державного управління

меровінг франки держава

З утвердженням приватної власності на землю (шілод) відбувається прискорене розмежування общини, наслідком якого було зростання кількості безземельних селян і посилення наступу феодалів на їхню особисту свободу. Найпоширенішим способом, за допомогою якого здійснювалося закабалення знеземелених селян, був прекарій (прохання). Його варіанти були різні:

прекарій даний--передбачав надання селянинові ділянки панської землі в користування (своєрідна оренда) на умовах виконання певних повинностей (робота в полі, віддавання частини врожаю тощо);

прекарій подарований - збіднілий селянин, який віддавав свою земельну ділянку (вважалося, що він її дарував) феодалові, котрий повертав йому її назад, але вже як утримання з обов'язком виконувати певні повинності й отримував за це від феодала необхідний захист;

прекарій відшкодувальний -- передавав земельну ділянку на погашення боргу, а потім повертав свою ділянку.

Значного поширення набуває і система патронату (заступництва), котра зводилася до того, що в умовах постійних утисків і зловживань з боку землевласників, селяни змушені були вдаватися до захисту найсильніших із них. Віддання себе під "заступництво" ("комендація") було надзвичайно поширеним явищем. До цього вдавалися не тільки слабкі та безземельні, але іноді -- й сильні та багатоземельні, стаючи під захист сильніших за себе [15, с. 58].

Комендація передбачала:

* передання феодалові права власності на землю, а потім по вернення її як утримання;

встановлення особистої залежності "слабкого" від впливового патрона;

виконання на користь феодала певних повинностей або віддання йому частини свого врожаю.

Цей процес зумовив концентрацію земельних володінь, які отримали назву "феоди", в руках деяких осіб. Селяни потрапляють у повну економічну залежність від феодалів.

Традиційне самоуправління вільних франків там, де вони проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб - уповноважених короля.

Вся територія держави була поділена на округи - паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги.

Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити його призначуваною особою - центенарієм на “півночі” і вікарієм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював його владу в сотні [21, с. 41].

Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, зберігали самоуправління.

Уся країна була поділена на округи - паги, на чолі кожного з яких стояв призначений королем з місцевої знаті граф (тоді це був не титул, а посада). Він очолював ополчення, збирав податки, вершив суд спільно з особливими засідателями - шеффенами. Крім цього, існували "королівські посланці" з найближчого оточення монарха для спеціальних доручень. Вони розїзджали по країні, контролювали місцевих управителів, судили від імені короля. Округи поділялися на сотні, що спочатку очолювалися виборними особами, а згодом призначуваними представниками монархії-центенарієм (на Півночі) або вікарієм (на Півдні). Вони підпорядковувалися графові та мали повноваження аналогічні йому, тільки в межах сотні. Сотні утворювались із общин (марків), які зберігали самоврядування. На кордонах країни округи об'єднувались у герцогства, управління якими здійснювали герцоги.

5. Причини розпаду держави Франків

Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала надійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями .

На початку ІX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах ворога рівного їй за силою, вона здавалася непереможною. Але вже тоді ця держава несла в собі елементи занепаду і розпаду. Створена шляхом завоювань, вона була конгломератом народностей, нічим крім військової сили не пов'язаних. Зломивши на деякий час масовий опір закабаленого селянства, франкські феодали втратили зацікавленість в єдиній державі. У цей час економіка франкського суспільства мала натуральний характер. Відповідно не було тісних, стабільних господарських зв`язків між окремими районами. Були відсутні будь-які інші фактори, які могли б стримати роздроблення держави [15, с. 59].

Верденський договір (фр. Traitй de Verdun, нім. Vertrag von Verdun, італ. Trattato di Verdun) - домовленість про розділ імперії Карла Великого між трьома синами Людовіка Благочестивого: Лотарем I, Карлом Лисим та Людовіком II Німецьким. Підписаний 11 серпня 843 року у місті Верден, що у сучасній Франції.

Відповідно до договору, землі Франкського королівства були розділені так:

Лотару дістались центральні області: центральна Італія, землі вздовж Рони та лівого берега Рейну, Ельзас, Бургундія, Прованс та деякі інші землі. Крім того до його відійшов імператорський титул батька.

Карлу Лисому відійшли землі на заході від Рейну: Нейстрія, Аквітанія, Герцогство Васконія, Іспанська марка та деякі інші [11, с. 83].

Людовіку II Німецькому відійшли землі за схід від Рейну: Алеманія, Саксонія, Баварія та ряд інших територій.

Після розподілу утворилось три держави: Серединне королівство (у 855 році після смерті Лотара, розпалося на три королівства - Лотарингію, Італію, Прованс); Західне Франкське королівство (орієнтовно в цих кордонах утворилась сучасна Франція); Східне Франкське королівство (орієнтовно в цих кордонах утворилась сучасна Німеччина) [18, с. 78].

Висновки

Виникнення ранньофеодальної держави у франків йшло порівняно швидко, протягом життя одного покоління, і пов'язано воно з ім'ям одного з військових вождів -- Хлодвига (486--511 рр.) із роду Меровінгів. Тому перший із двох основних періодів у розвитку франкської держави одержав назву Меравіігський (VI--VII ст.), а другий -- Каролінгськцй (VIII -- перша пол. IX ст.).

Рубіж, що розділяє ці періоди. не тільки зміною правлячих династій, коли на зміну Меровінгам прийшли Каролінги. Він став початком нового етапу глибокої соціально-економічної й політичної перебудови франкського суспільства, у ході якої поступово складалася власне феодальна держава.

У процесі становлення й розвитку державних органів франків можна виявиш три основні напрямки:

Перший, особливо характерний для початкового етапу (V--VII ст.), проявився в переродженні органів племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне державні органи;

Другий характеризується розвитком органів вотчинного управління;

Третій був пов'язаний з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів у «приватну» владу, що сприяло формуванню сеньйоріальної монархії, яка повною мірою склалася вже на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII--IX ст.).

Завоювання Галлії стало потужним імпульсом створення нових органів влади у франків, призначених для організації управління завойованими областями, їх захисту. Хлодвіг був першим франкським королем, який затвердив своє виключне положення одноосібного правителя. З нросюго воєначальника він перетворився у монарха.

Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, що зміцнили позиції франкської держави за рахунок підтримки галло-римлян, було прийняття християнства.

Король виступав насамперед, як «охоронець миру», як виконавець судових рішень общини. Його слуги (графи, сацебарони) виконували в основному поліцейські та фіскальні функції. Королівські розпорядження стосувалися незначного кола державних справ -- призову у військо, виклику до суду. Але згодом влада королів посилювалася. Король прямо втручався у внутришньобщинні справи, у її поземельні відносини, дозволяв чужаку селитися на общинній землі. Влада франкських королів стала передаватися в спадщину. Проте король у цей час -- насамперед, військовий ватажок, воєначальник, головною турботою якого був «порядок» у королівстві, боротьба з місцевою знаттю, яка виходила з покори.

У другій полониш VII ст. почала складатися нова система політичного панування й управління, свого роду «демократія знаті», що припускала особисту участь верхівки класу феодалів, який формувався, в управлінні державою. Розширення участі знаті в управлінні державою, «сеньорізація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, яку вона мала раніше. Це відбулося не відразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. У цей час велику владу зосереджує а своїх руках сіворена ще раніше Королівськії рада, яка складалася з представників служивої знаті і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення.

Знаті поступово передавалися ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, але й на місцях. Разом з ослабленням позицій королів, все більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набували графи, герцоги, єпископи, абати, що ставали крупними землевласниками. Вони почали привласнювати податки, мита, судові штрафи, тощо.

На межі VI--VII ст. почалося відокремлення трьох областей королівства. Все це викликало ослаблення королівської влади, яка наприкінці VII ст. фактично опинилися в руках майордомів. Останні з Меровінгів самоусунулися від влади, за що їх і прозвали «ледачими королями».

У цих умовах потрібні були корінні перебудови, які б зв'язали нову соціальну структуру франкського суспільства з політичними життєздатними інститутами. Це завдання здійснив Карл Мартелла -- один із майордомів Австразії.

Свого найвищого розквіту франкська монархія досягла за часів правління його сина Карпа, прозваного Великим (768--814 рр.). В результаті великих завойовницьких походів до її складу увійшли території, що нині складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель.

Показником зростання міці держави було проголошення в 800 р. Карла імператором, в руках якого зосередилася значна влада. Проте, все це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повніший був фактично поділяти свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодного важливого рішення. Найбільші світські й духовні феодали входили до складу постійної ради, яка діяла при імператорі. Майже щорічно скликалися ради усієї знаті (т. зв. «Велике поле»).

Водночас відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було:

Було відсутнім послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, отримували функції військові, фінансові, судові тощо. Лише в системі центрального управління намітилося деяке розмежування в компетенції. Але й тут спеціального відомчого апарату ще не було.

Єдність імперії Карла була умовною й виступала здебільшого тільки в загальнополітичному змісті. Реально ж вона розпадалася на різноманітні області, кожна з яких зберігала в більшій або меншій мірі свої звичаї.

Зрештою великим феодальним магнатам вже не потрібна була сильна єдина державність. І тільки церква найбільш послідовно відстоювала зберігання єдності імперії. Проте, після смерті Карла Великого навіть вона не змогла зупинити процес розпаду однієї із наймогутніших європейських імперій.

Після декількох років політичних суперечок сини Карла уклали в 843 році Верденський договір. Кожний із братів одержав по частині колишньої території Франкської держави: Карлові дісталися землі майбутньої Франції; Людовику -- частини Німеччини й Австрії, Лотарю, що зберіг за собою титул імператора, -- частини Німеччини, Італії й Провансу. Останнім каролінгським королем був Людовик V, зі смертю якого в 987 р. каролінгська династія закінчилася.

Список джерел

Батира К.І., Загальна історія держави і права, М. - 2007. - 658 с.

Батыр К. С. Всеобщая история государства и права зарубежных стран. М., 2000. - 538 с.

Бачур Б.С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.-метод. посіб. / Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Кафедра загальноправових дисциплін і міжнародного права. -- О. : Астропринт, 2005. -- 72 с.

Бостан Л.М. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Л. М. Бостан, С. К. Бостан. - 2-ге вид., перероб. та допов. - К. : Центр учбової літератури, 2008. - 729 с.

Глиняний В.П. Павлович. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Одеська національна юридична академія. -- 5. вид., перероб. і доп. -- К. : Істина, 2005. -- 768 с.

Жидкова О.А., Історія держави і права зарубіжних країн частина 1, МДУ, 1999. - 482 с.

История средневекового государства и права Ливанцев К. Е. Санкт-Петербург 2000. - 536 с.

Історія держави і права зарубіжних країн : навч. посіб. (для курсантів, студ. і слухачів усіх форм навчання) / [Іванов І. В. та ін. ; за заг. ред. канд. юрид. наук, доц. Л. М. Князькової, канд. філос. наук О. С. Туренка] ; Донец. юрид ін-т Луган. держ. ун-ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. - Донецьк : Ноулідж, Донец. від-ня, 2011. - 315 с.

Ковальова С.Г. Історія держави і права зарубіжних країн у запитаннях та відповідях: навч. посіб.. -- Миколаїв : Іліон, 2007. Ч. 1 : Держава і право давнього сходу, античності і середніх віків. -- Миколаїв : Іліон, 2007 -- 136 с.

Крашенінникова Н.А., Історія держави і права зарубіжних країн частина 1, Ів.-Франк., 2004. - 368 с.

Макарчук В. С: Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп.- К.: Атіка, 2004. - 588 с.

Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.. -- 5.вид., доп. -- К. : Атіка, 2006. -- 680 с.

Мудрак І. Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій / Державна податкова адміністрація України; Академія державної податкової служби України. - Ірпінь, 2001. - 232 с.

Омельченко О.А.. Загальна історія держави і права. - 2009. - 658 с.

Орленко В. І. Історія держави і права зарубіжних країн: Посіб. для підготов, до іспитів /В. І. Орленко, В. В. Орленко. -3-є вид. стереотип. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. - 244 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2001.

Тищик Б.И.: Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник. --Львів: Світ, 2001.

Трофанчук Г.І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.. -- К. : Юрінком Інтер, 2006. -- 400 с.

Черниловский 3. М. Всеобщая история государства и права. М. 1997. - 538 с.

Размещено на Allbest.ru