Галицько-Волинське князівство та боротьба українського народу проти монголо-татарської навали

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: “ Галицько-Волинське князівство та боротьба українського народу проти монголо-татарської навали “

Зміст

Вступ

1. Галицько-Волинське князівство: збереження державницьких традицій Київської Русі

2. Данило Галицький та його боротьба з монголо-татарами за незалежність українських земель

3. Кінець династії Даниловичів та історії Галицько-Волинського князівства

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Український народ має давню багату та, на жаль, трагічну історію. В сиву давнину, за часів Київської русі, він мав свою державність, входив на рівних правах до найрозвинутіших народів Європи. В той час були встановлені міжнародні торгівельні зв'язки. Але могутня цивілізована країна зазнала нечуваного лиха - татаро-монгольської навали. Настали століття пітьми.

І все ж, український народ вижив, зіп'явся на ноги і знову виборов свою державність: уклав Угоду з Росією про взаємодопомогу аби перевести подих у тривалій боротьбі за свою незалежність. Та дружні обійми виявились надто міцними, обіцянки - надто улесливими, а міжнародні угоди - фікцією. Україна швидко була перетворена на південну околицю Росії.

І в цьому безправному становищі вона знаходилася до недавнього часу.

Проголошення акту про незалежність України і підтримка його народом 1 грудня 1991 року відкрили широку дорогу до швидкого розв'язання життєво важливої проблеми: розбудувати свою державу і гідно ввійти у світове співтовариство та цивілізацію.

Сьогодні кожний, хто цікавиться історією України, потрапляє у досить скрутне становище: під тиском неймовірної кількості раніше замовчуваних фактів і праць радянська схема історії України розпалась. Для читача чи не єдиним джерелом інформації узагальненої історії ще до недавніх часів була спадщина М. Костомарова, М. Драгоманова, Д. Яворницького та інших класиків української історичної науки. Безумовно, це відіграє значну роль у пробудженні історичної свідомості українського народу, розкриває правду минулого, проте головним сьогодні є сучасне вивчення нами істинної історії народу України, її переосмислення і якоюсь мірою - всього історичного процесу.

Одним з головних завдань сьогодні є: в галузі теорії - створення (або істотне відродження) поняття історичності, яке відповідало б новим реаліям, в практичному плані - виховання втраченого почуття історичності людського буття. Суспільство слід розглядати як систему, реальним і разом з тим логічним центром якої є людина. Господарство, суспільство, релігія , мистецтво, побут - все це не що інше, як різноманітні форми поведінки людини, людських груп. Отже вчитись у історії означає навчатися у минулого, навчатися діяти в сьогоденні заради майбутнього.

Історія України є частиною всесвітнього історичного процесу, їй властиві загальні закономірності економічного, соціального, політичного і культурного життя. Разом з тим, історичному розвитку українського народу присущий ряд специфічних особливостей.

Саме Галицьке і Волинське князівства відомий політичний діяч та історик М. Грушевський вважав прямими спадкоємицями політичних і культурних традицій Києва. Інший відомий український історик С.Томашівський називав об'єднане Галицько-Волинське князівство першим безперечно українською державою. І дійсно,якщо розглядати цю об'єднану державу в період її могутності, в тих межах, які вона мала в період свого розквіту, виявиться, що 90% її підданих жили на території сучасної української держави. У той же час Галицьке і Волинське князівства ніколи не втрачали свого прикордонного значення. Тут, уздовж колишніх західних кордонів Київської Русі, проходив етнічний рубіж, на якому сходилися інтереси українців та поляків. Боротьба між двома цими народами не слабшала до 20-го століття.

Актуальність даної теми знаходить відгук у процесах, що відбувались у той час, в період становлення і зміцнення суверенної української держави.

Данило Галицький вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.

Винятково здібний правитель, Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.

Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм,Львів тощо), переніс столицю з Галича -- міста боярських заколотів -- до Холму.

Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя -- печатника Кирила.

1264 -- Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломоні».

Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості князя Данила Галицького. Після падіння ГВК правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське, а потім і Московська держава.

1. Галицько-Волинське князівство: збереження державницьких традицій Київської Русі

Як зазначав С. Рудницький, «монгольська хуртовина XIII віку, що руйнувала так багато могутніх народів і держав, не змогла знищити українського народу». Після розпаду Київської держави на кілька окремих князівств на межі ХІІ-ХІІІ ст. естафету національного державотворення переймають західноукраїнські землі, де постала друга велика українська держава - Галицько-Волинське князівство (королівство). Півтора століття її існування допомогли зберегти державницькі та культурно-національні традиції Київської Русі-України й одночасно розвинути їх під потужним впливом європейських соціально-політичних відносин.

Об'єднання у 1199 році в єдину державу волинським князем Романом Мстиславовичем Волинського і Галицького князівств було важливою подією в історії України, яка, на думку історика С. Томашівського, стала «епохальним фактом в історії України, першим втіленням загальноукраїнської державної ідеї». На Заході утворився новий сильний політичний організм, що перейняв на себе спадщину занепадаючого Києва, охоплюючи землі від Карпат до Дніпра, включно з Києвом - територію, рівну «Священній Римській імперії» Фрідріха Барбароси.

Князь Роман, якого західноєвропейські хроністи нарекли іменем короля русинів - Romanus Rex Ruthenorum, доклав багато зусиль для зміцнення верховної влади, створення власної моделі державного управління. Як і в інших країнах Європи, князь спирався не лише на свою військову дружину, а й на міську верхівку, так званих «громадських мужів»,надаючи їм різні пільги. У внутрішній політиці князь зосередив увагу на зміцненні княжої влади як гаранта стабільності державності, тобто обмеженні сваволі світських і духовних феодалів (бояр). Пов'язані спільними інтересами (збереження своєї влади, землеволодіння, придушення опору народних мас), князь і боярська верхівка перебували у стані постійного протиборства за владу. Роман Мстиславович намагався зосередити в своїх руках усю державну владу і стати абсолютним монархом («самодержцем»), а бояри - обмежити князівську владу. Через цю боротьбу князь увійшов у конфлікт з боярами, який набрав дуже гострих форм. Протистояння князя і боярської олігархії, яке завдало багато лиха державі, тривало і після смерті князя Романа.

Для забезпечення переваги над боярами князь Данило Галицький, як і його батько, прагнув заручитися підтримкою селян і міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, у тому числі у 1256 р. Львів, названий в честь його сина Лева - «Львовим градом». Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. Понад сорок років боровся князь Данило з боярською опозицією і переміг її, тим самим зміцнив верховну князівську владу, забезпечивши усталений тип управління на наступне століття.

Князь уособлював законодавчу, виконавчу і судову владу. Однак він був залежним від соціальної верхівки - боярської олігархії, яка вважала себе представником усього населення. Князь був змушений залучати бояр до управління державними справами.

Хоча віче, остання згадка про яке датується 1146 роком, у той період втратило своє значення, ще згадується віче, скликане самим Данилом у 1232 p., перед військовим походом. Навпаки, суттєво зросла роль боярської думи: князь був змушений діставати згоду боярства при вирішенні будь-яких державних справ. У перші десятиліття XIII ст., у період найбільшого впливу боярської думи, бояри обирали князів, намагаючись зробити їх повністю залежними від себе. Такий стан підтримували й іноземні володарі, які прагнули добитися влади в Галичині, використовуючи впливових бояр. Боярська рада як постійний орган влади функціонував і в першій половині XIV ст., тоді бояри називаються в князівських грамотах як радники князя.

Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Поряд з назвами «Галичина», «Володимирія» (Волинь) тут вживається назва «Русь», «Руська земля». Верховна влада зосереджувалася в руках великого князя, який використовував титули руського короля, принцепаса, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, давав згоду на призначення єпископів, очолював військо, здійснював збір податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками. Проте досить міцним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради.

Разом з тим, в адмініструванні Галицько-Волинського князівства був відчутним вплив Заходу. Хоча західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до коронації Данила, саме подія 1253 р. у Дорогичині на Підляшші де-факто ствердила цю державу у колі європейських країн. Коронація Данила Галицького на короля Русі, здійснена послом папи Інокентія IV, мала зміцнити церковні та політичні зв'язки Русі з латинським Заходом і забезпечити військову допомогу в боротьбі проти Золотої Орди. Запроваджувались і відповідні ознаки королівської влади: вінець(корона), герб, печатка, прапор. Існували також і родові князівські знаки.

Незважаючи на те, що відносини з Римом пізніше були розірвані, галицькі літописці продовжували іменувати Данила королем, що, по-перше, підносило його статус серед інших князів, а по-друге, допомагало при встановленні дипломатичних відносин з європейськими державами. Цей титул використовував також його онук Юрій Львович.

Однією з найважливіших функцій князівської влади було налагодження зовнішньополітичних зв'язків. Дипломатичні відносини Галицько-Волинського князівства існували не тільки з іншими руськими князівствами, а й з Угорщиною, Литвою, Польщею, Візантією, Золотою Ордою, Тевтонським орденом, Римом, князівствами Німеччини та іншими країнами. Міжнародні контакти підсилювалися шлюбними зв'язками династії Романовичів - галицької гілки Мономаховичів зі знатними іноземними родами. Активність міждержавного листування засвідчують листи галицько-волинських князів до великих магістрів Тевтонського ордену, що збереглися до наших днів.

Князеві належала вища виконавча влада. Адміністративні справи князь доручав своїм урядовцям, посади яких мали різне походження: одні брали свій початок від попередніх часів як органи самоврядування, інші були створені для виконання певних функцій управління князівської влади.

Встановлюється і поширюється характерна для того періоду двірсько-вотчинна система управління. Двірсько-вотчинні слуги князя одночасно виконували і роль державних урядовців, які за дорученням князя здійснювали управління і суд у межах всієї держави.

Якщо за найдавніших часів перше місце в урядовій ієрархії займав тисяцький (начальник округи), якого призначали з найвпливовіших бояр, то за часів короля Данила провідне місце серед урядовців займає двірський або дворецький. Цей чин виник у Галицько-Волинському князівстві під впливом державного устрою Угорщини, оскільки в інших руських князівствах у цей період він не трапляється. Двірський очолював увесь апарат управління князівського двору і в разі необхідності заступав князя в управлінні, війську, суді («суддя княжого двору»).

Канцелярією князя керував печатник, тобто канцлер. Ця посада була поширена в західноєвропейських країнах. Печатник зберігав печатку і прикладав її до княжих документів, зберігав документи і розсилав їх за призначенням. Він також міг виконувати за дорученням князя й інші адміністративні функції.

Впливовою посадовою особою того часу вважався стольник, який займався фінансовими справами та управляв княжими землями-маєтками. Військове керівництво здійснював збройник, судовими справами відали дитячі, охороною князя - отроки. Особисті доручення князя виконував сідельний. Зразки урядових документів писалися латиною, печатки володарів вживалися західного взірця. На князівському дворі були ще особливі двірські урядовці: покладник, ключник, які охороняли княже майно та виконували різні адміністративні доручення. Нижчі функції виконували биричі, городники, мостники, митники, осмники та інші. Різні посади свідчать про те, що тогочасний апарат управління був добре розвинутий і диференційований.

Територія Галицько-Волинської держави поділялася на волості, які раніше були окремими князівствами (Галицька, Луцька, Холмська, Перемишльська, Белзька, Теребовлянська, Коломийська та ін.). Управляли цими територіальними одиницями за дорученням князя великі землевласники- волостелі. Вони володіли адміністративними, воєнними та судовими повноваженнями.

Наприкінці ХНІ ст. у Галицько-Волинському князівстві налічувалося понад 80 міст. їхній устрій продовжував традиції княжої доби. Але в першій чверті XIV ст. у Галицько-Волинському князівстві виникають колонії чужоземців, яким було дозволено після спустошливих татарських набігів на українські землі жити і порядкувати за їхніми власними традиціями й звичаями. Оскільки серед переселенців переважали німці й поляки, то місцеве самоврядування ґрунтувалося, в основному, на німецькому праві, яке застосовувалося в управлінні містами у країнах середньої Європи. Так було закладено у містах Галицько-Волинського князівства принципи місцевого самоврядування, запроваджені у німецькому місті Магдебурзі. На етнічних західноукраїнських землях першим містом, що отримало магдебурзьке право у 1339 році, був Сянок.

Важлива роль у Галицько-Волинській державі відводилась організації війська, яке не відрізнялося від військових сил інших сусідніх земель.

Збройні сили Галицько-Волинської держави складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення («воїв»). Бояри брали участь у воєнних походах не лише особисто, а й приводили свої власні збройні загони. Не бажаючи бути залежним від військової сили бояр, Данило Галицький значно посилив організацію власного війська - створив регулярну піхоту, що складалася з важкоозброєних «оружників» і легкоозброєних «стрільців», удосконалив кінноту. Частково цю проблему вирішували запрошені іноземні загони та закордонні найманці. Із селян і дрібних бояр він організував нове військо на основі народного ополчення. Таким чином, Данило Галицький шукав опору в боротьбі з боярською олігархією. У цей період з'явилися великі фортифікаційні споруди, в тому числі кам'яні «вежі», які зміцнювали безпеку держави та посилювали вплив і авторитет князя.

Окремим правом і судом користувалася церква, значення якої в Галицько-Волинському князівстві було досить значним. Тут навіть існувала з 1303 по 1347 роки Галицька митрополія. Князі активно впливали на церковну організацію, використовуючи її в своїх інтересах. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

Отже, XIII--XIV століття української історії пов'язані з існуванням Галицько-волинського князівства або королівства. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються, проявляються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово починає підпорядковувати собі церковну владу.

Державно-політичний устрій Галицько-Волинської держави був «цілком європейським і нагадував механізм олігархічного правління», а модель державного управління не поступалася кращим тогочасним європейським інститутам. Галицько-Волинська держава стала могутньою європейською державою, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення українського народу.

Але у результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської олігархії у 1340 році еволюційний розвиток автономної української державності припиняється. Останнім Галицько-Волинським князем був Юрій-Болеслав (1325-1340), після смерті якого самостійна держава перестає існувати. З 1349 р. більша частина цієї української етнічної території на шість століть була відірвана від материнської землі, ставши занедбаною околицею сусідніх держав.

галицький незалежність князівство татарський

2. Данило Галицький та його боротьба з монголо-татарами за незалежність українських земель

Здобуття Києва відкрило шлях Батиєві на захід. Галицький літописець повідомляє, як по тому хан «почув, що Данило перебував в угрів і сам пішов до Володимира» (Волинського). Операції для завоювання південно-руських міст були організовані його воєводами з вражаючим уяву навіть сучасної людини розмахом. Наприклад, для здобуття невеликого волинського міста Колодяжин вони застосували аж 12 таранів! Можна лише уявити, скільки їх бухало в стіни і брами головних південно-руських міст -- Києва, Галича і Володимира Волинського.

Але й майстерність поневолених ханами іноземних механіків та інженерів мала свої межі. Створені ними облогові машини виявились безсилими перед могутніми фортецями Крем'янця і Даниліва на Волині -- ці міста уникли ворожо госплюндрування.

Тим часом головні сили монголо-татарського війська наблизились до Володимира Волинського. Літописи описують його як велике, велелюдне, добре укріплене місто. Подробиці штурму Володимира Батиєм залишились невідомими. Мабуть, дуже вже боліло галицькому книжникові розорення любого йому міста, коли він, уникаючи деталей, записав: Прийшов (Батий -- авт.) до Володимира і взяв його на спис і перебив людей, не милуючи».

Коли через кілька місяців Данило повернувся з еміграції до міста, він побачив страшну картину спустошення і смерті: «Ніхто у Володимирі не зостався живим, церкви були переповнені… мертвими тілами». Літописець дещо перебільшив, однак становище і справді було жахливим. Археологічні дослідження Володимира показали, що переважна більшість його захисників загинула, а вороги, розлючені тривалим опором жителів, закатували багатьох. Археологи знаходили у місті черепи людей із забитими у них цвяхами. Такі знахідки відомі в Києві, Чернігові, Рязані та інших руських містах, знищених татарами.

Під ударами ворожих таранів упав і Галич. Княжий двір і дружинники перебралися з розореного міста до нової столиці -- заснованого Данилом у 30-х роках і улюбленого ним Холма, неприступної фортеці, що стояла на високій горі. Сам Данило в той час перебував у Польщі, де марно схиляв князів до помочі Русі, яка знемагала під ударами монголо-татарських орд.

Татарська неволя зашкодила процесові об'єднання давньоруських земель, що простежувався напередодні й чималою мірою був зобов'язаний діяльності Данила Романовича в Південній Русі. Хани пильно стежили за князями й не дозволяли нікому особливо зміцнюватись і вступати в союзи один з одним. А винищення лицарства позбавило князів колишньої могутності.

Особливо згубним «Батиїв погром» виявився для Галицько-Волинського князівства. Він серйозно послабив князівську владу. З цього скористалися ворожі Романовичам великі галицькі бояри й спробували вихопити владу з рук своїх князів-сюзеренів. Це відчув на собі Данило Романович незабаром після повернення з Польщі.

Данило Романович повернувся додому в пору, коли ворожі орди вже забралися із західноруських земель до Угорщини і Польщі. На рідній землі він побачив смерть, руїни і згарища. З покори вийшла навіть та частина волинських бояр, що становила його опору в боротьбі за відновлення батьківського князівства.

Поки Данило з родиною і почтом влаштовувався у Володимирі, галицьке боярство знову почало кликати до себе в князі чернігівського княжича Ростислава Михайловича. Коли тривали перетрактації з ним, боярство безроздільно панувало в Галичині. У скрутному становищі Данило виявив свої кращі якості державного діяча і політика. Він уміло зіграв на суперечностях у боярському таборі. Боярські верховоди не без його сприяння пересварилися й звернулися за третейським судом до верховного сюзерена -- цього від них вимагало суспільство. З торжеством пише галицький книжник, що Данило "вимушений був їх ув'язнити, бачачи беззаконня їх". Так князь обезголовив феодальну опозицію й зміг перейти в останній і рішучий наступ проти боярства та їхнього ставленика Ростислава.

Галицькі бояри самі прискорили розвиток подій. Ростислав зважився прийняти їхнє запрошення й разом із боярськими загонами вдерся до Дністерського пониззя, тільки-но звільненого Данилом Романовичем від узурпатора Доброслава. Цього разу дії галицько-волинського князя проти заколотників були особливо рішучими. На чолі доброго війська його полководець і "печатник" (охоронець княжої печатки, канцлер) Кирило вийшов назустріч Ростиславу з Бакоти з регулярною піхотою ("пішцями") й відкинув його аж за Дніпро.

Поступово зміцнюючи свою владу, Данило Романович докладає зусиль до об'єднання сил руських земель для скинення ординського ярма. Відтоді турбота про консолідацію Русі проти ворогів робиться головною метою другої половини його життя. їй були підпорядковані внутрішня і зовнішня політика Романовичів, їхні далекі й близькі політичні розрахунки.

Та невідкладним завданням став захист краю від зазіхань чернігівського княжича. Влітку 1245 р. зібралася велика армія, щоб увести Ростислава до Галича й убезпечити його від Данила. Головну ударну силу складало угорське добірне військо на чолі з відомим полководцем Фільнієм. Допомогу Ростиславу надали й поляки, надіславши численні загони. Багато озброєних людей поставили під стяги Ростислава ті галицькі бояри, яким пощастило уникнути Данилової кари. Спочатку військо, яким формально командував Ростислав, а насправді Фільній, здобуло Перемишль, а далі обложило міцну фортецю Ярослав. Залога й жителі міста відбили спроби штурму, й Фільній наказав підтягнути з Угорщини осадну техніку. Генеральна битва відбулася біля обложеного Ярослава 17 серпня 1245 р. Вона була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. і підвела переможну риску під багатолітньою боротьбою Романовичів за відновлення Галицько-Волинського князівства. Але ця перемога мала гіркий присмак, бо на Русі на довгі десятиліття встановилась принизлива й виснажлива влада примітивних і жорстоких кочовиків. її ярмо Данило відчув дуже швидко по Ярославській вікторії -- на власній шиї.

Монголо-татарські хани були не лише вмілими воєначальниками. Вони виявили себе як розумні (на свій лад, звичайно) правителі. Батий та інші хани не стали руйнувати систему феодальної влади і соціальну структуру князівств і земель, що складалися впродовж кількох століть. Верхівка завойовників здавала собі справу з того, що без сприяння місцевих князів і бояр їй буде важко керувати Руссю. Через це і Батий, і його наступники не скидають з престолів князів, а ставлять їх у залежність від себе, вимагаючи, щоб ті обов'язково їздили на поклон і затвердження в посаді до ханської ставки в Сарай на Волзі.

Поневолювачі скористалися з побоювання руського панівного класу втратити багатства, землі й привілейоване становище. Граючи на цьому, а також на страхові багатьох князів перед масами, хани й баскаки (намісники) вправно перетягнули на свій бік більшість із них, і вона стала служити їм на совість. Так унаслідок класової змови між монгольськими і руськими панівними верствами останні зрадили свій народ. Проте не всі князі схилились перед окупантами й стали зрадниками. До таких руських государів належав Данило Галицький.

Державотворча діяльність Данила насторожила Орду. До всього, Галицько-Волинське князівство аж до 1245 р. не було обкладене татарською даниною, в ньому не було ординських намісників-баскаків. 1245 р., після Ярославської битви, Батий звелів своєму намісникові в Південній Русі Мауці послати до Данила посла з вимогою: "Дай Галич!" Як співчутливо пише галицький літописець, Данило "зажурився, що не встиг зміцнити свою землю фортецями, і подумав з братом своїм, і поїхав до Батия, говорячи: "Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам!" Напевне, то була демонстрація сили з боку Орди й своєрідне запрошення приїхати до ставки Батия, де на той час встигли побувати майже всі руські визначні князі. Втім, у науковій літературі висловлювалась думка, начебто Батий вирішив роздробити князівство Романовичів і віддати Галич із волостю якомусь зайшлому князеві, наприклад, Михайлові чернігівському. Проте вона не підкріплена джерелами.

Данило Романович щасливо відвідав Орду. Батий поставився до нього доброзичливо й підтвердив його права на Галицько-Волинське князівство: "доручили йому землю його" (Галицько-Волинський літопис). Так Данило зробився "мирником" Батия, потрапив у залежність від нього. Ціною особистого приниження він зберіг цілісність свого князівства, не впустив татарських баскаків до своєї землі, здобув нарешті передишку для готування до збройної боротьби проти Орди. Князь розв'язав собі руки у проведенні західної політики, яку відсунув було на другий план.

Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем, князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися у 1253 р. Проте, переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою безкомпромісно налаштованого православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр.

Після навали кочівників Данило присвячував багато уваги відбудові країни (літопис згадує про знищення деяких міст - повертаючись з Польщі 1241 р., "Данило з братом прийшли до Берестя, не могли іти в поле через сморід із трупів багатьох позбиваних, і у Володимирі не залишився ніхто живий - церква святої Богородиці була виповнена трупами і тіами мертвих" - Іпат.). Він укріплював головні міста, в тому числі Володимир, близько 1236 р. побудував столицю Замужжя, Холм, та ряд укріплених замків. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254--1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ воєначальників про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала літнього князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з кількома європейськими державами. Але дружні взаємини з Угорщиною, Чехією та Польщею так і не переросли у дієвий союз європейських країн проти спільного ворога. До того, ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримки Литовської держави князя Міндовга (1216--1263) почали визволяти Україну від татарських завойовників. Спираючись на підтримку татар, Данило Романович відновив свою владу над Новгородоцьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами. Отже, в історії Галицько-Волинського князівства князь Данило займав особливе місце. Його історичною заслугою було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свою найголовнішу мету -- визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинська держава знову підвелася із занепаду і набрала нової сили.

3. Кінець династії Даниловичів та історії Галицько-Волинського князівства

Після смерті Данила Галицького у 1264 р. його син Шварно (бл. 1230 - бл. 1269) і брат Василько зберегли напівзалежне становище української держави від Золотої Орди. Воно не відповідало інтересам патріотично налаштованої феодальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужоземного ярма. Водночас Литва знемагала нерівній боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вбачали в об'єднанні сил для боротьби за незалежність національних держав. У Литві їх очолював син Мін довга Войшелк, а в ГВК - Шварно Данилович. Спочатку український князь допоміг посісти батьківський престол Войшелкові, який у 1267 р. добровільно передав великокнязівський стіл Шварнові Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав недовго. Побоюючись союзників, Лев Данилович (1264 - 1301) вбив Войшелека, після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь. З послаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда, її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60 - 70-х рр. посилив свою владу над галицькими землями і ввів їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. У 1275 і 1277 рр. галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних походи на Литву. У 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, "восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхы, он же да ему помочь...". З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросусідські зв'язки з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271 - 1289) відбив спробу Литви заволодіти Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на будівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної культури. У складі могутньої Монгольської імперії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн, Галицько-Волинська держава уникла руйнівних вторгнень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змінилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшись з послаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-Волинська держава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII - на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.

На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів послабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301 - бл. 1315). У 1302 р. він послав на допомогу братові своєї дружини польському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойовану батьком і добре освоєну Люблінську землю. Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній розбудові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста й села, розвивалися торгівля й культура. У 1303 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв'язки з іншими українськими землями. Правління Юрія -- це доба золотого спокою, багатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав титул "короля Русі". Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам, оскільки відродження нової держави на західних землях відбувалося під давньою назвою "Русь". Інакше й не могло бути. В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці. Сини Юрія Андрій і Лев (1315 - 1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих прагнень української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська держава.

Спочатку ворожі, потім добросусідські взаємини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Таке політичне зближення було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина великого князя литовського Гедиміна (1316 - 1341) - Любарта, Дмитра в християнстві, з дочкою Андрія Юрійовича. Союз галицько-волинських і литовських князів викликав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан Узбек (1314 - 1342) спочатку підкорив собі сепаратистські налаштованих ханів кочових племен між Доном і Дніпром, а на початку 20-х років - і в пониззі Правобережної України. Незабаром настала черга Галичини й Волині. В жорстокій борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська держава зазнала нищівної поразки. Князі Андрій і Лев у 1323 р. загинули в бою. Після їхньої смерті припинилася династія князів Романовичів, яка так багато зробила для блага України. Та відновлення золотоординської влади над усією Україною не підірвало заповітної мрії частини української знаті про державну незалежність.

Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище українських земель кардинально змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Дмитра-Любарта й з ініціативи місцевої знаті почав розширювати його на схід. Навесні-влітку 1324 р. русько-литовські війська здійснили визвольний похід на Київське князівство. Напрямок удару був обраний не випадково. Незважаючи на занепад, Київ продовжував зберігати за собою значення номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху. Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного панування. Після млявого опору київські бояри заявили, що підтримують переможців, і визнали владу Гедиміна. За ними те саме зробила знать Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров'я. За підтримку литовський князь зобов'язався повернути українським князям і боярам їхні спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм намісником на Подніпров'ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною. В Подніпров'ї у 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя. Так почалося масове визволення руських земель з-під монголо-татарського ярма.

Успіх союзників на Подніпров'ї був затьмарений подіями в галицько-волинських землях. Пропольськи налаштовані місцеві бояри обрали галицько-волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава (1324 - 1340). Це одразу спричинило збройний конфлікт між Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену змусила супротивників припинити чвари й укласти в 1325 р. мир. За його умовами, Гедимін відмовлявся від Волині, зате зберігав за собою заселені великою кількістю українців Берестейщину й Підляшшя. Галицько-Волинська держава втратила свої землі в Північному Причорномор'ї й мусила визнати зверхність Золотої Орди. Князь Болеслав перейшов у православ'я, на честь свого діда по матері взяв ім'я Юрія II й гарантував боярству збереження усіх статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. Певний час Болеслав-Юрій II воював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але без успіху. Його позиції в краї були нестійкими. Намагаючись зміцнити своє становище, Болеслав-Юрій II почав протегувати іноземцям - давав великі пільги іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які усували національну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився від православ'я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.

Галицько-волинським князем було проголошено Любарта, тісно зв'язаного родинними узами з Романовичами. Але фактично його влада поширювалася лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри на чолі з "управителем і старостою Руської землі" Дедьком. Так Галицько-Волинська держава розпалася на князівство Волинське й олігархічну автономну республіку Галичину.

Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишалося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Однак його влада похитнулася. Цим спробували скористатися син чернігівського князя Михайла Ростислав, який став зятем угорського короля Бели IV, сам угорський король і польські феодали. Угорські рицарські війська, очолювані Ростиславом і угорським воєначальником (баном) Фільнієм, польські загони, що їх послав один з польських князів, а також дружини галицьких бояр виступили проти Данила. Вони зайняли Перемишль і підійшли до м. Ярослава на р. Сяні. Вирішальний бій під Ярославом відбувся 17 серпня 1245 р. Це був запеклий бій. Війська Данила розгромили ворогів. Сам угорський бан Фільній («гордий Філя», як його називає літописець) потрапив у полон до Данила, де його було страчено. Ростислав утік на захід.

Однак у той час як на заході Галицько-Волинське князівство відбивало напади угорських і польських феодалів, на сході йому загрожували ординці. Оскільки міста ще не були укріплені і достатніх сил для відкритої боротьби з ординцями бракувало, Данило на початку 1246 р. поїхав до Золотої Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши, отже, залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою.

Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. Було побудовано в 1250-х pp. місто, назване на честь сина Данила Льва Львовом. Як зазначав літописець, Данило «созда городы многи». Збільшилася в Галичині й на Волині кількість населення, зокрема за рахунок утікачів з Подніпров'я, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля. Наприкінці 1240 - на початку 1250-х pp. Данило здійснив кілька походів у землі литовського племені ятвягів, що нападало на Північну Волинь, і частину їх, що жила по Західному Бугу, підкорив своїй владі. Разом з Північною Волинню (Берестя, Дорогичин) ця частина земель дістала назву Підляшшя. Тут виникли західноруські міста Бєльськ, Кам'янець на Лосні, Кобрин, Мельник. Водночас Данило поширив свій вплив і на західноруське Турово-Пінське князівство.

Зміцнюючи своє князівство і готуючись до боротьби проти Золотої Орди, Данило шукав собі союзників. Він дійшов згоди з угорським королем Белою. IV (син Данила Лев був одружений з дочкою Бели Констанціею) і з першим об'єднувачем Литви князем Міндовгом, а також з Польщею. Римський папа Інокентій IV також пообіцяв Данилові допомогу і королівський вінець з умовою, що буде укладена унія руської православної церкви з католицькою під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти Орди, Данило дав згоду на унію, і в 1253 р. в Дорогичині був коронований як галицько-волинський король. Та коли незабаром з'ясувалося, що папа ніякої допомоги проти ординців подати не може, Данило розірвав з ним угоду. Не дістав він реальної допомоги і від інших своїх союзників. Незважаючи на це, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді і уклавши союз з володимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями, в 1254-1255 pp. виступив із своїми військами проти ординського воєводи Куремси, що кочував зі своєю ордою на правому березі Дніпра, і, як пише літописець, «держаше рать с Куремьсою, и ніколи же не бояся Куремьсе». Були відвойовані в ординців землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Новоград-Волинський).

Однак через деякий час хан Золотої Орди Менгу послав замість Куремси воєводу Бурондая з великим військом, якому скли Галицько-Волинського князівства протистояти не могли. На вимогу Бурондая, «окаянного й проклятого», як його називає літописець, брат Данила Василько і син Лев змушені були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Тільки населення Холма відстояло своє місто від ординців.

Хоч Галицько-Волинське князівство і визнало владу золотоординських ханів, проте його залежність від них була меншою, ніж інших руських земель, зокрема Наддніпрянщини. Воно не мало постійних баскаків, збирачів данини, не було фіскальних переписів населення.

У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Романович. Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, побудував багато міст, церков і прикрасив їх. Хоробрим був батько Данила, говорить літописець, а сам Данило був «дерзъ и храборъ, от главъ и до ногу его небе на нем порока». Наприкінці XIII - на початку XIV ст. наслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства поступово послаблюється. Водночас на південно-західні і західні руські землі все більше починають зазіхати польські, литовські й угорські феодали.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав (І325 - 1340 рр.) - син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати.

Висновок

Друга половина ХІІІ -- початок ХІV ст.-- надзвичайно важливий період в історії Галицько-Волинського князівства. За цей час князівство пройшло шлях від найвищого піднесення за часів правління Данила Галицького до занепаду, коли стало об'єктом зазіхань сусідніх держав. Такий історичний шлях князівства був зумовлений різними причинами, як зовнішніми, так і внутрішніми. Постійна зовнішня небезпека, а подекуди й нерозсудлива політика правителів призвели до такого результату.

Література

1. Історія України / За ред. В.М. Литвина. - К.: Знання, 2006. - 607 с.

2. Історія Української РСР. Том І. - Київ, 1979.

3. Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство (до 300-річчя утворення) / М.Ф.Котляр // Укр. іст. Журн. - 2000. -№1.- С.21-32.

4. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. - К., Видавничий дім «Альтернативи», 1998. - 336.

5. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України. - К.: Україна, 1993. - 380 с.

6. Крип'якевич І.П. Галицько-Волинське князівство / І.П. Крип'якевич. - 2-ге вид., із змін. І доп. - Львів: Вид-во Ін-ту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1999. - 219 с.;

7. Пасічник М.С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи. - К.: Знання, 2006. - 735.

8. Малиновський В. Я. // Державне управління: Навчальний посібник.- Вид. 2-ге, доп. та перероб.- К.: Атіка, 2003.- 576 с.

Размещено на Allbest.ru