Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Створення Галицько-Волинського князівства та боротьба за галицькі землі

1.1 Утворення Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич

1.2 Галицько-Волинське князівство за правління Данила Галицького

Розділ 2. Галицько-Волинське військо

2.1 Створення Галицько-Волинського війська

2.2 Бій під Ярославом - один з найвидатніших боїв галицько-волинського війська

Вступ

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого -- являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення. Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту («пішці») і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які «сиділи» на цих ділянках -- феодах. До складу «пішців» могли входити і жителі міста. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.

У судовій системі Галицько-Волинської землі суд не був відокремлений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася передусім церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після приєднання їх до складу Великого князівства Литовського, то жодних докорінних змін у ньому не відбулося. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, залежних від великого князя литовського, і перебували з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами височіли органи влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньоруської держави. Велике князівство Литовське значною мірою успадкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, перебуваючи в становищі удільних, південно-руські князівства користувалися відомою автономією. Влада на їхній території зосереджувалася в руках удільних князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впливові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Розділ 1. Створення Галицько-Волинського князівства та боротьба за галицькі землі

1.1 Утворення Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич

Об'єднання Галичини і Волині в одне князівство вперше здійснилось за правління волинського князя Романа Мстиславича. Початок діяльності Романа був пов'язаний з Новгородом, де короткий час (1168 -- 1170) він був князем. Повернувшись після смерті батька на Волинь, як старший, одержав Володимир. Деяку славу дав йому успішний похід на ятвягів, литовське плем'я, яке своїми набігами непокоїло Волинь.

Роман підтримував близькі зв'язки з київським князем Рюриком Ростиславичем, своїм тестем, і від нього одержав міста на Росі. Зважаючи на небезпечний характер цього району, Роман брав діяльну участь у походах на половців. Але водночас він встряв у дрібну феодальну боротьбу, яка руйнувала Київщину, і затрачував на це багато даремних зусиль.

У своїх політичних планах Роман спирався в основному на сили Володимирського князівства. Його брати і племінники, хоч і мали свої уділи, окремої політики не вели, а у всьому підкорювалися Романові. Підтримкою служили йому володимирські «ліпші мужі» -- бояри і верхівка міст, які повністю солідаризувалися з планами князя .

Найвидатнішими володимирськими боярами були В'ячеслав Товстий, Мирослав, Дем'ян, Воротислав; їх ставлення до Романа видно з прихильності, з якою вони опікувалися його вдовою і синами.

Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім'я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була незвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних об'єднань.

Заходи до приєднання Галичини Роман розпочав 1188 р. Увійшовши у порозуміння з галичанами, які були незадоволені розгульним життям Володимира Ярославича і примусили його покинути князівство, Роман сів у Галичі. Але він не мав ще достатньої сили і не зміг витримати боротьби з уграми, які загарбали Галич.

1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і оволодів Галицьким князівством 1199 р. За яких обставин це сталося, точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич. Але проти виступала інша боярська партія, що хотіла мати князями синів Ігоря Святославича. У польських джерелах є звістка, що суперечності між обома партіями загострилися настільки, що стався бій під Галичем. Союзником Романа у поході на Галичину був польський князь Лешко; але в чому була його допомога і який характер мали відносини між Романом та Лешком, це залишається нез'ясованим [7, 147].

На початку свого князювання в Галичині Роман вів гостру боротьбу з боярами. Боярство становило тут велику силу. Економічний розвиток князівства сприяв об'єднанню в руках великих землевласників значних територій. Розвиток політичних подій призвів до того, що бояри зосередили також управління. Великі бояри мали навіть свої полки.

Польський хроніст Вінцентій (Кадлубек) зображує справу так, немов Роман просив Лешка, щоб він встановив його «не князем Галичини, а своїм заступником» чи навіть «служебником», того ж просили галицькі бояри, які боялися Романа, «як блискавиці». Це оповідання не знайшло довір'я в історіографії, Лешко, що перебував у безперервній боротьбі з Мєшком Старим, не був таким могутнім володарем, як його зображує Кадлубек, і не міг зробити Романа своїм васалом. Правдоподібно, він дав Романові допомогу військом, віддячуючи за участь у битві під Мозгавою 1195 р.

Вже Ярослав Осмомисл змушений був іти на поступки боярам. Володимир Ярославич цілком залежав від них. Навіть угорський король Андрій, загарбавши Галичину, доручив управління боярам.

Якими були причини непорозуміння Романа з боярами, точно не знаємо. Можна здогадуватися, що Роман намагався зміцнити князівську владу та перейняти державні доходи, які захоплювали бояри.

Про хід боротьби дає відомості польський хроніст В. Кадлубек. Але його оповідання повне очевидних перебільшень про жорстокість Романа, а з конкретних даних можна прийняти лише ті дані, що Роман намагався підірвати могутність бояр. З Галицько-Волинського літопису відомий тільки один випадок покарання бояр Романом: він вигнав з Галичини бояр Кормильчичів. Перемога над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався всією територією над Дністром, Сяном і Бугом [5, 118].

Маючи значну силу, він міг авторитетніше виступати проти інших князів. З великою увагою ставився Роман до справ Києва. Коли 1202 р. Рюрик Ростиславич почав організовувати похід на Галичину, Роман випередив його і з галицькими та волинськими полками увійшов у Київщину. Його виступ справив велике враження, Рюрикові союзники перейшли на сторону Романа, а сам Рюрик був примушений підкоритись і зректися київського престолу. Коли ж Рюрик не припинив своїх інтриг, Роман схопив його й наказав постригти в ченці.

В той час Роман став наймогутнішим з південноруських князів і більше значення мав лише володимиро-суздальський князь Всеволод Юрійович, якому підкорювалися всі північноруські князі. Характеризуючи Романа, польський хроніст пише, що він «за короткий час так піднявся, що правив майже всіма землями і князями Русі» [6, 95].

Галицький літописець, відзначаючи могутність Романа, називає його «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі».

1.2 Галицько-Волинське князівство за правління Данила Галицького

галицький волинський князівство

Нове об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство здійснив Данило Романович.

Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині Анни сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Лешко, який розпоряджався волинськими землями, 1209 р., на прохання берестян, погодився дати Василькові Берестя, пізніше перевів його до Белза, а 1213 р. пересунув у далекий Кам'янець над Горинню. Туди переїхав також Данило, який перебував на Угорщині. Дещо пізніше Романовичі одержали Тихомль і Перемиль. Хоч територія, якою розпоряджалися молоді князі, була невелика, вона стала базою для їх дальшої діяльності. Сидячи у другорядних волостях, Романовичі не залишали надії, що їм доведеться здобути всю батьківщину: «Чи так, чи інакше, -- Володимир буде наш».

При Романовичах зібралися колишні бояри Романа, які залишилися їм вірними, вони допомогли князям організувати військові сили. Розпоряджаючись своїм військом, Романовичі здобули великий авторитет серед князів. 1215 р. Лешко примусив Олександра Всеволодовича повернути Романовичам Володимир. Володіючи столичним містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відіграв Данило, а Василько був його вірним помічником.

Насамперед Данило мав намір визволитися з-під залежності від Лешка. 1219 р. він вирушив походом на західне пограниччя князівства, захоплене краківським князем, і зайняв Берестя та міста Забужжя. Лешко відповів на наступ Данила походом, але польське військо було розгромлене на Сухій Дорозі, і волинські полки переслідували втікачів аж до Вепру. З того часу взаємини з Польщею залишалися напружені, і польські загони часто непокоїли Забужжя. Тільки коли Лешка було вбито (1227), а Польща прийшла у безладдя, польські князі втратили вплив у Волині і Галичині. Тоді вже Данило почав впливати на польські справи. У дружбу з Романовичами вступив мазовецький князь Конрад, який довго був їх союзником. Він прагнув уникнути війни між Польщею і Руссю та часто бував посередником між князями. Віддячуючи Конрадові, Данило захищав його інтереси, зокрема, 1229 р. він ходив у далекий похід на Польщу: брав участь в облозі Каліша, а війська князя доходили до Старогрода у Великопольщі та Міліча в Сілезії і навіть в околиці Вроцлава. «Ніякий інший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив країну», -- зауважив літописець [6, 176].

Впорядковуючи своє князівство, Данило входив у боротьбу з іншими волинськими князями. Ворогом Романовичів залишався Олександр белзький, який зв'язувався з їхніми ворогами. Данило і Василько кілька разів виряджалися на Белзько-Червенську землю і поруйнували її жорстоко. Коли ж Олександр уступив із свого князівства (1234), його землі перейшли до Романовичів. Так само, після смерті Мстислава Ярославича Німого (1226), Данило приєднав до своїх володінь Луцьк, Пересопницю і Чорторийськ. Так, 1230 р. Волинське князівство було об'єднано в руках Данила і Василька.

Населення Галичини, вороже настроєне до іноземців, чекало Данила як визволителя і закликало його у Галич. Коли 1230 р. Судислав вирядився на Пониззя, а в Галичі залишився лише сам королевич Андрій, галичани пристали до Данила, повідомляючи його про нагоду до наступу. Данило швидким походом, через три дні, прибув у Галич. Але Судислав вже встиг повернутися і підготував оборону міста. Данило зібрав військо з усієї Галицької землі і розпочав облогу. Андрій змушений був здатися, і Данило дозволив йому вільно виїхати в Угорщину. Разом з уграми залишив Галич і Судислав, а галичани вигукували слідом: «Іди геть з міста, ворохобнику землі!» [8, 197].

Але тоді Данило не зміг вдержати Галич на тривалий час. Угорський король не залишив своїх агресивних планів і, заохочений боярською верхівкою, організував ряд походів на Галичину.

1219 р. Данило взяв участь у поході Мстислава проти угрів і на його прохання з своїм військом став заставою у Галичі. 1221 р. Данило виступив проти Лешка та Олександра белзького і перешкодив їм йти проти Мстислава. Коли Мстислав переміг угрів, Данило їздив у Галич вітати його з перемогою. Данило став на стороні Мстислава проти нового угорського нападу, і угри помстили за те наступом на волинські міста.

Перший наступ, 1230 р., Данило відбив: Галич захищав його воєвода Дем'ян, а Данило з половцями ударив на угрів; серед угорського війська почалась якась епідемія, і королевич Бела відступив за Карпати. 1231 р. король Андрій II здобув Галич і посадив тут знову свого сина Андрія; виряджався також під Володимир. В 1232 і 1233 рр. угорські війська двічі ходили на Волинь, але були розбиті -- вперше під Шумськом, вдруге під Тихомлем і Перемишлем.

Переслідуючи розбитих під Перемишлем угрів, 1233 р. Данило підійшов під Галич, Тут його зустріла «більша половина Галича». Ставши над берегом Дністра, князь «прийняв Галицьку землю» і почав облогу міста. Під час облоги королевич Андрій помер, і угорське військо здалося.

Галицькі бояри і тепер не хотіли підкоритися Данилові, йому протиставили кандидатуру чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Новий угорський король Бела IV визнав його галицьким князем. Почалася нова боротьба за Галичину.

Тільки 1238 р. Данило остаточно оволодів Галичем. Використавши час, коли у місті стояло мало війська, він знову швидким походом прибув під Галич, закликаючи галичан: «Жителі міста, доки хочете терпіти владу іноземних князів?» Вони відгукнулися: «Це наш володар, богом даний» і привітали князя. Літописець розповідає, що назустріч Данилові вийшли навіть ворожі йому єпископ Артемій і дворський Григорій: «вийшли з сльозами в очах і зблідлим обличчям, облизуючи свої губи, що втратили владу і під примусом говорили: княже Даниле, прийми місто». Данило увійшов у Галич, в соборній церкві сів на престолі свого батька, а на воротах города поставив свій прапор [5, 217].

Боротьба за Галицьке князівство проходила в час, коли хан Батий почав великий похід на Русь. Галичани зустрілися із загарбниками вже під час першої навали кочівників 1223 р. Боротьбу проти них організував Мстислав Мстиславич, який тоді князював у Галичі, на прохання половецького хана Котяна, свого тестя. У поході брали участь галицькі і волинські полки, а також «галицькі вигонці», степові добичники, під керівництвом Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича. У бою над Калкою Данило був поранений.

Після навали кочівників Данило присвячував багато уваги відбудові країни. Він укріплював головні міста, в тому числі Володимир, близько 1236 р. побудував столицю Забужжя, Холм, та ряд укріплених замків. Передбачаючи, що орди завойовників знов виступлять проти його князівства, прагнув якнайкраще підготовити його до боротьби. Новозасновані укріплення притягали до себе багато населення. Одночасно Данило організував нові військові сили.

Данило вважав необхідним укріпити західний кордон Галицько-Волинського князівства. Довгий час йшла боротьба за Дорогичин над Бугом. Ця область здавна належала до Берестейської землі, 1243 або 1244 р. Ростислав зробив наступ на Перемишль, але на р. Січниці (поблизу Мостиськ) його розгромив Лев Данилович.

Бій докладно описаний літописцем. Битву розпочав дворський Андрій, зустрівшись з полком Ростислава. Польське військо наступало на Василька, але він примусив поляків відступати. Данило з Львом здійснив головний удар на полк Філі, розгромив його і розірвав наполовину його прапор, що вирішило долю бою. Після битви Данило та інші князі стали на побоєвищі, «показуючи свою перемогу» [11, 207].

Літопис згадує про знищення деяких міст. Повертаючись із Польщі 1241 р., «Данило з братом прийшли до Берестя, не могли іти в поле через сморід із трупів багатьох повбиваних, і у Володимирі не залишився ніхто живий -- церква святої Богородиці була виповнена трупами і тілами мертвих».

Пізніше, за невідомих обставин, захопив її мазовецький князь Конрад і 1237 р. передав німецьким рицарям (так званим добжинським). 1238 р. Данило вирядився з військом на Дорогичин, здобув місто і взяв у полон магістра рицарів Бруна. Літопис записав слова Данила: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам, темпличам, яких звуть соломоничами». Під час навали орд Батия Дорогичин знову потрапив під вплив німецьких рицарів, жителі його вороже поставилися до Данила і не пустили до міста. Князь обурено заявив: «Це був город наш і батьків наших, а ви не дозволили увійти до нього». Пізніше Данило здобув Дорогичин приступом («копієм»), покарав бунтівливих міщан, відбудував місто і поставив тут «прекрасну» церкву Богородиці.

Боротьба за Дорогичин стала одним з епізодів боротьби руських князів проти німецької агресії на слов'янські землі. Є здогад, що Данило діяв у порозумінні з новгородським князем Олександром Невським, який 1242 р. розгромив німецьких рицарів на Чудському озері.

В той же час Данило зайняв Люблін. 1243 р. він двічі облягав це місто. За свідченням польських літописів, в поході 1244 р. Данило здобув замок у Любліні і підкорив собі Люблінську землю.

Широка і успішна діяльність Данила привернула увагу ординського центру на Волзі. Правителі орди вважали небезпечним для себе дальше зростання Галицько-Волинського князівства, яке вороже ставилося до їх агресії, і вирішили підкорити Данила своїй владі. Один із підлеглих Батиєві ханів, Могучій, прислав Данилові наказ: «Дай Галич».

Існує гіпотеза, що посередником між обома князями був київський митрополит Кирило.

Данило організував похід проти краківського князя Болеслава широким фронтом: сам пішов на Люблін, Василько пересувався по річках Ізволі і Ладі (на захід від Щебрешина), дворський Андрій по Сяну, Вишата воював Підгір'я. Польські війська відповіли наступом на Андріїв. Тоді Данило вдруге пішов на Люблін і сильним обстрілом примусив міщан до миру.

Данило збудував посередині люблінського замку круглу башту і укріпив його ровами та валами.

Завойовники вимагали поки що тільки Галичини, мабуть, тому, що вважали її легшою для наступу, знаючи про інтриги з боку ворожих Данилові бояр і князів. Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив їхати до Батия, захищати свою «півбатьківщину». Він приїхав у Сарай в кінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив велику дипломатичність і не лише не дав себе знищити, але добився від Батия підтвердження на Галицько-Волинське князівство («Доручено йому його землю»). На яких умовах склалися відносини, точно не знаємо; як з пізніших даних видно, галицько-волинські князі були зобов'язані висилати своє військо на походи Батия, а інколи платити данину («татарщину»).

Сам Данило і його оточення почували себе глибоко обуреними залежністю від кочівників-завойовників. Літописець писав: «Ой, гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Володимиром і Галичем і з братом іншими землями: сьогодні ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем в Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами, а син його не зазнав почестей, і хто ж інший може зазнати?»

Дальша діяльність Данила свідчить, що він визнав себе залежним лише в крайніх обставинах і зараз же почав готуватися до боротьби з ордою. Свої заходи він проводив дуже послідовно і обережно, тривалий час.

Данило помер 1264 р. В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру -- визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.

Розділ 2. Галицько-Волинське військо

2.1 Створення Галицько-Волинського війська

Військо Галицько-Волинського князівства було організоване за зразком традиційного руського. Воно складалося з двох головних частин -- «дружини» і «воїв».

Дружина служила основою княжого війська, що формувалася з підрозділів бояр. Великі бояри були зобов'язані виступати у похід особисто з численним почтом кінноти і піших слуг, який міг досягати тисячі чоловік. Від простих бояр вимагалося прибути на позиції лише у супроводі двох вояків -- важкоозброєного оружника і лучника-стрільця. Молоді бояри «отроки» складали своєрідну гвардію князя, постійно перебуваючи при ньому. У свою чергу, вої були народним ополченням і формувалися з «простих людей» -- міщан і селян. Їх використовували лише при нагальній потребі. За успішну кампанію бояр нагороджували землею, а простий люд -- грішми або харчами.

Через постійну внутрішню боротьбу князів з боярами, вони не могли вповні розраховувати на боярську військову допомогу. У зв'язку з цим галицько-волинські монархи неодноразово користувалися послугами найманців -- як правило угорців, німців і половців. Проте вони також були ненадійними помічниками і часто грабували княжі землі.

Епохальними для Галицько-Волинської держави стали військові реформи Данила Романовича, який одним з перших на Русі створив незалежне від боярської дружини княже військо, набране з «простих людей» і безземельного боярства. Воно поділялося на важкоозброєних «оружників» та легкоозброєних «стрільців». Перші виконували функції ударної сили, як кінноти, так і піхоти, а другі -- роль зачинателя битви і підрозділів прикриття. Уніфікованого озброєння це військо не мало, але користувалося осучасненим арсеналом західноєвропейського зразка -- облегшеними залізними обладунками, копіями, сулицями, рогатицями, мечами, полегшеними луками рожанцями, пороками, пращами, самострілами, а також середньовічною артилерією з «сосудами ратними і градними». Командував цим військом особисто князь або вірні йому воєводи чи тисяцькі.

У 13 столітті зазнало змін фортифікаційне будівництво. Старі руські укріплення з земляних валів і дерев'яних стін, почали замінювати замками з каменю і цегли. Перші новітні фортеці були зведені у Холмі, Кам'янці, Бересті, Чорторийську.

Галицько-Волинська держава відіграла значну роль в історії України, її слід розглядати як спадкоємицю Київської Русі, бо вона протягом майже півтораста років (1199--1340 рр.) відродила й поповнила державні та культурні традиції Русі, слугувала опорою українській державності. Могутність Галицько-Волинської держави визначалась перш за все її збройними силами.

Військо у Галицько-Волинській державі було організоване, як в інших землях Русі, але відзначалось деякою місцевою специфікою. Основними формами військової організації були «дружина» і «вої». Княжа дружина складалася з бояр, які добровільно служили князю. Належність до дружини являлася родовим правом бояр. Князь надавав боярам землі і ряд привілеїв, а за те вони мали обов'язок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя. Належність до дружини була спадковим правом бояр. Із літописів знаємо цілі династії бояр, що з роду в рід займали вищі державні уряди й були членами княжої дружини. У війська Василька Романовича були бояри В'ячеслав Товстий, Мирослав, Воротислав, Дем'ян та «багато інших бояр» [8, 138].

Багатші бояри йшли на війну не тільки самі, а й водили з собою і свої прибічні дружини. «Великі» бояри держали на утриманні цілі полки. Галицький боярин Володислав мав своє наймане військо. У дворі Судислава знайдено цілий арсенал зброї -- списів і стріл, що служили його воїнам. Середні бояри були зобов'язані йти у похід з одним-двома воїнами. Людям, що не належали до боярської верстви, доступ до дружини був закритий. Тільки дуже великі заслуги могли людину з низького роду вивести в ряди дружини. Головним обов'язком членів дружини була вірність князеві. Боярин повинен був з'являтися на кожний заклик князя. У деяких випадках бояри складали князеві присягу на вірність. Галицькі князі суворо карали неслухняних бояр. Коли боярин князя зрадив, то відповідав за цю зраду майном і своєю особою. Найлегша кара була -- вигнання за кордон держави. Так, Роман Мстиславович прогнав із Галичини бояр Кормильчичів, що затіяли бунт проти нього. Данило покарав вигнанням бунтівного боярина Жирослава. Після бою під Перемишлем у 1242 р. Данило покарав на горло боярина Володислава. Польський літописець Кадлубек описує, як Роман «забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив» [3, 211].

Князівська дружина поділялась на старшу й молодшу. Старша дружина звалася -- перша, краща, більша, або -- великі бояри. Належали до неї представники наймогутніших боярських родів, великі землевласники. Мали у своїх руках найвищі уряди. Вони засідали в княжій раді. Передусім до них належав найбільш впливовий уряд тисяцького. Князь повинен був питати в них їх думки в кожній справі. Дружина молодша, -- отроки, датські, боярські діти або просто молодь. Це була лицарська молодь, що походила з боярських родів. У княжій дружині вона готувалася до військової служби. Під час бою вони опікувалися кіньми дружини. Отроки готувались до бою під оком князів, а більш досвідчені з них брали участь у легких походах, у стежах та роз'їздах.

Другою формацією війська Галицько-Волинської держави було загальне народне ополчення «вої», яке князь використовував у воєнних діях у час особливої потреби. До ополчення належала міська людність і селяни-хлібороби, так звані смерди або черні люди. На ворога мав іти кожний, без огляду на те, чи мав відповідну зброю, чи ні. В разі небезпеки князь був зобов'язаний давати воям зброю зі своїх складів. Починаючи боротьбу проти угорських військ, які захопили Галич 1230р., Данило закликав все ополчення: «зібрав Галицьку землю... і зібрав від Бірки аж до річки Ушиці і Пруту, і обляг (Галич) тяжкою силою. 1245 р. Ростислав Михайлович йшов у похід на Ярослав, «зібравши багатьох тубільців» [7, 185].

Часто князі Галицько-Волинської держави користувалися допомогою степових орд -- переважно половців. Мали вони загальну назву чорних клобуків, половців. Належали до них різні племена: берендеї, або берендичі, ковуї, каспичі, турпії, половці. У них були свої старшини, яких теж звали князями. Завдяки половецькій допомозі 1099 р. Ростиславичі перемогли угрів під Перемишлем, пізніше полки половців закликали до себе Угоровичі, Мстислав Мстиславович, а деколи також Данило.

При такій організації військових сил князь був залежний від доброї волі бояр або степових орд. Маючи власне військо, «великі» бояри неодноразово повставали проти князя. У 1231 р. усі галицькі бояри відмовляються від послуху князеві. Коли Данило раз перед походом скликав віче, на нараду прийшло 18 вірних «отроків», молодших бояр. Іноземним загонам не завжди можна було довіряти, вони не раз руйнували землі князів, яким приходили на допомогу: так, 1236 р. половецькі союзники пограбували Галицьку землю.

Щоб не бути залежними ні від бояр, ні від іноземців, князі почали організовувати своє власне військо. Частково цю потребу забезпечували іноземні наймані загони. Князь міг прийняти до своєї дружини бояр з інших земель. В основному це були угорці або половці, які наймались на службу до князя найчастіше невеликим загоном на чолі зі своїм воєводою. Ці зміни в організації сил провів передусім Данило Романович. Ведучи довголітню боротьбу проти засилля галицьких бояр захищаючи своє князівство від нападів ординців, Данило приділяв особливу увагу поліпшенню військової справи. Нове військо було княжим військом. У походах Данила 1240-х років немає згадок про боярські полки. Всім військом порядкував сам князь.

Князі вважали за свій обов'язок дбати про добробут і вигоди війська. На утримання війська йшли різні державні доходи. Назначали деколи податок грішми. Княжа дружина діставала на утримання й цілі міста та землі. З доходів міста і цілої округи утримувались і князь, і вся дружина. Коли Данило 1234 р. зайняв Галич «прийняв землю Галицьку й роздав городи боярам і воєводам, було корму в них багато»12. Учасники походів діставали від князя платню, але передусім військо мало право на воєнну здобич, і це найбільше приваблювало населення до воєнних походів. Пізніше у Галичині військову службу почали нерозривно зв'язувати з посіданням землі. Хто ходив на війну, той мав право на земельний наділ. Князь міг покарати непокірного дружинника тим, що відбирав його землю. Прибутки від прикарпатських солеварень князь Василько призначав на плату оружниками.

Усе військо Галицько-Волинської держави поділялось на важко озброєних «оружників» та легко озброєних «стрільців», причому і ті, й інші могли бути і пішими, і кінними. Спочатку піхота утворювала головне військо. Вона вела боротьбу найчастіше під охороною города. У дальших походах піхота рідко брала участь. Зростає роль піхоти в Галицько-Волинській державі у ХІІІ ст. Тут утворено більші відділи піших військ. Піхота була під особливою опікою князів. Ця піхота складалася з селян та з міщан. Але були це не слабо озброєні вої, як у попередніх століттях, а сильна формація -- добре озброєна. Про це свідчать слова з літопису 1231 р. На укріпленнях міста Володимира «стояли оружники, блищали щити і оружники були подібні до сонця». Кіннота за своїм озброєнням і тактичним завданням поділялась на важку та легку. Важкоозброєна кіннота -- це оружники у важких бронях, у шоломах, зі щитами й списами або мечами. До легкої належали стрільці, без важкої зброї, з луками. До складу стрільців входили теж степовики. Організаційно військо поділялось на полки по 100-200 чоловік у кожному. Вони, у свою чергу, ділились на знамена, або заступи. Ці підрозділи мали свої бойові прапори, бубни, труби. Князь Данило Галицький постійно удосконалював організацію свого війська. Проведена ним реорганізація у війську сприяла введенню міцної єдиноначальності, більш чіткого розподілу війська на оружників і стрільців, міста поділялись на сотні та вулиці, які виставляли певну кількість воїнів. Військо стало більш рухливим і маневреним, воно здійснювало марші на великі відстані. Чисельність Галицько-Волинського війська іноді досягала 50 тисяч чоловік.

Одночасно з новою організацією збройних сил відбувалось також поліпшення фортифікаційних споруд. Велике значення у військовій справі відігравали міста. Більшість з них розташовувалась на стратегічних дорогах. Гради, тобто замки ранішнього періоду, складались в основному з земляних валів, або з дерев'яних зрубів, заповнених землею, з якими були з'єднані дерев'яні городниці, зв'язані мости тощо. Але дерев'яні «гради» виявилися вже слабкими проти орди. Данило почав будувати міцніші укріплення -- кам'яні. Найпоширенішим типом кам'яної споруди став «стовп», тобто вежа, побудована з каміння і цегли. В літописі знаходимо згадку про могутні укріплення Володимира, яким дивувався угорський король Бела: «Такого града не знайшов я і в німецьких країнах».

Подібно були побудовані укріплення Холма, Кам'янця, Данілова, яких татари не відважувалися здобувати.

Як і в Київській Русі, зброю війська Галицько-Волинської держави можна поділити на оборонну й зачіпну. До оборонної належала броня (панцир), шолом і щит. До зачіпної зброї належать коп'я (копія) з різними назвами, меч, шабля, сокира і лук зі стрілами. Майже уся зброя була власного виробництва. Піхота була озброєна мечами і списами, а для захисту мала металеві панцирі, шоломи та щити. Стрільці були озброєні луком і шаблями. Якщо вони були на конях, то являли собою легку кінноту.

У ХІІІ ст. у війську Галицько-Волинського князівства помітний прогрес в озброєнні війська і в його тактиці. Відбулося значне удосконалення зброї: так, наприклад, шолом вершника менший, ніж у ранішніх часах, і краще захищає голову; щит також менший і легше ним воювати. Було три роди списів: копія, сулище і роттиця. Легкоозброєні стрільці одержали також нову зброю -- рожанці, якісь поліпшені луки. При штурмі укріплень використовувалися інженерні пристрої -- тарани, самостріли, пороки (катапульти).

Тактика Галицько-Волинського війська була новаторською. Цікавою була схема побудови битви. Вся вона ніби поділялась на дві частини: початковий бій (зав'язка бою) легкої кінноти і піших стрільців та головний удар важкого озброєних полків. Дії оружників і стрільців були тісно координовані у бою. Стрільці не лише створювали передні полки війська, а й також ставали на крилах оружників, захищаючи їх з флангів. Галицько-Волинські князі почали з успіхом застосовувати і нову тактику виснаження ворога постійними маневрами.

Також успішно застосовувалась тактика одночасного наступу стрільців та колійників. Уперше так зробив Данило Галицький у 1215 р. Щоб зберігати стрільців у бою, він поруч з кожним з них поставив колійника. Тепер стрільці отримали можливість підходити до ворога майже впритул і розстрілювати його під прикриттям полку своїх колійників. В одному з боїв «Данило... сам вийшов уперед і стрільців пустив наперед, а інших з обох боків дороги» [13, 210].

Постійна турбота Галицько-Волинських князів про розвиток і укріплення війська дозволяла їм успішно боротися як з внутрішніми противниками -- боярами, так і з зовнішніми ворогами. У постійних походах і війнах, рік за роком, з покоління до покоління удосконалювалося озброєння, форми бойових дій, організація війська, бойові традиції. Ці війська здобули ряд перемог у походах на Польщу і Сілезію, під Ярославом, у походах на ятвягів, в боротьбі з ординцями.

1243 р. Данило двічі облягав Люблін. У поході 1244 р. Данило здобув замок у Любліні і підкорив собі люблінську землю. Щоб підтримати австрійську кандидатуру сина, Данило разом з Болеславом Краківським ходив походом проти чехів на Сілезію і їх війська зайняли Опаву. У 1240-1250 рр. Данило повів наступ на північному кордоні свого князівства -- проти литовських племен і підкорює собі волості у Білій Русі. Він також поширює свої володіння на Турово-пінське князівство. 1254 р. Данило Галицький виводить своє військо на битву проти татарського воєводи Куремси і завдає йому поразки. Пізніше з татарами успішно воює син Данила Лев. Він приєднує до себе частину Закарпаття. Довгий час з Литвою та ординцями воював Володимир і Андрій, Лев (волинський).

У період монголо-татарського поневолення Галицько-Волинська держава була найбільш організованим князівством у Східній Європі. Волинь та Галичина стали захистом для населення, яке втікало з-під татарського ярма. Татари не змогли їх настільки зруйнувати, так як зруйнували наддніпровські князівства. Одночасно Галицько-Волинське князівство було «непереборним щитом», який захищав Польщу і інші західні країни від татарської агресії.

2.2 Бій під Ярославом - один з найвидатніших боїв галицько-волинського війська

Битва під Ярославом (17 серпня 1245) -- бій, що відбувся поблизу міста Ярослав над рікою Сяном між військами галицько-волинських князів Данила і Василька Романовичів з одного боку і силами угорців, поляків та галицької боярської опозиції з іншого.

Місто мало велику залогу і добрі укріплення, тому Ростислав відступив від нього і захопив за допомоги польських лицарів Флоріана Войцеховича сусідній Перемишль. Зібравши тамтешніх жителів і зброю він повернувся до Ярослава, обложив його і спорудив неподалік приставні форти. Коли Ростислав готував артилерію для взяття міста, залога виступила з нього і дала бій перед стінами. Проте вилазка була неуспішною -- городяни зазнали поразки і потікали за мури. Це додало впевненості Ростиславу у своїй майбутній перемозі над Романовичами. Літописець так передає його слова: «Якби я навідав де Данила й Василька -- поїхав би на них. Навіть би з десятком воїв я поїхав би на них» [7, 96]. Князь настільки розслабився, що влаштував лицарський турнір перед містом. Він взяв участь у іграх особисто і, навіть, вивихнув плече.

Тим часом Данило і Василько дізналися про прихід Ростислава з угорсько-польською армією в Галичину. Вони негайно почали збирати народне ополчення воїв та вислали послів до своїх союзників -- мазовецького князя Конрада і литовського князя Міндовга по допомогу. Проте за браком часу Романовичі вирушили з Волині на ворога самостійно, у супроводі лише половецьких загонів. В авангарді виступив двірський Андрій. Він мусив розвідати стан противника і повідомити жителям Ярослава, що їх незабаром буде врятовано.

Коли війська Данила і Василька перейшли ріку Сян, Ростислав отримав повідомлення про їх наближення. Він вивів проти них свої війська з «русі, угрів і ляхів», а біля міста залишив заслон з піхоти, щоб городяни не приєдналася до противника і не понищили обложну артилерію.

Битва розпочалася 17 серпня 1245 року з удару кінноти обох військ. Ростислав рушив з галицькими боярами на полки Данила, але його атакували передові загони двірського Андрія разом з половцями. У колотнечі частина Андрієвих сил відступила, незважаючи на підмогу 20 боярських підрозділів Данила. Сам двірський стримував натиск ворога зі своєю особистою дружиною.

В літописі так описано ці події:

Ростислав, отож, виладнавшись до бою, перейшов глибокий яр,-- він бо йшов супроти Данилового полку,-- але Андрійдвірський постарався, щоб він не зітнувся з Даниловим полком. Прискоривши хід, Андрій зітнувся з військом Ростиславовим кріпко: списи так ламалися об броню, наче це були удари грому, і з обох же сторін многі, упавши з коней, померли, а інші поранені були сильними ударами списів. Данило тоді послав на поміч йому, Андрієві, двадцять вибраних мужів. І хоча боярин Василій Глібович і князі Всеволод Олександрович та Мстислав Глібович, не маючи змоги помогти Андрієві, побігли обидва назад до Сяну, але Андрій, що зостався з невеликою дружиною, в'їжджаючи, кріпко боровся з ними. [4, 287].

На одному з флангів почали наступ поляки Флоріана Войцеховича. Співаючи гімн «Богородиця» [3, 218], вони зійшлися з волинськими частинами Василька і тривалий час билися.

Між тим, Данило розгледів, що основні сили противника -- угорське військо на чолі з воєводою Фільнеєм -- зосереджено позаду ростиславових частин. Він обійшов позиції Ростислава і вдарив по угорцях. В бою Фільней схопив Данила, але той зумів визволитися. Поки основні данилові полки боролися з ворогом, сам князь від'їхав від місця бою і напав на угорців з іншої сторони. Молодий княжич Лев Данилович збив і поранив ворожого воєводу списом. Коли русичі роздерли угорську хоругву навпіл, військо противника кинулося тікати. Побачивши, що угорці відступають, Ростислав також повернув навтікача.

В літописі розгром ворога описано так:

І коли побачив Данило, що ляхи кріпко ідуть на Василька, «кєрліш» співаючи, і сильним голосом ревли у війську їх, коли ж побачив Данило зблизька битву Ростиславову і Філю, воєводу угорського, що стояв у задньому полку із хоругвою і казав: «Руси скорі є на битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січі»,-- бог, однак, не послухав нахваляння його,-- то рушив на нього Данило зі стольником Яковом Марковичем і з боярином Шелвом. Шелв тоді був збитий списом, а Данила Філя схопив. Він вирвався з рук його і виїхав із битви, але, побачивши угрина, що йшов на поміч Філі, списом збив його, і спис, загнаний в нього, зламався, а він упав з коня і спустив дух. А об того гордого Філю Лев, ся дитина, зламав списа свого. І знову Данило скоро прийшов на нього, [Філю], і розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл. Побачивши ж це, Ростислав побіг, і повернули угри навтікача [8, 173].

Данило кинувся у погоню за ворогом через глибокий яр, не знаючи стану справу у василькових полках. Коли він угледів свою хорогву, що гнала поляків, то був дуже радий. Данило і Василько об'єдналися поблизу Ярослава та припинили переслідування. Ростиславова піхота, що стояла біля міста, заходилася тікати.

В полон до Романовичів потрапили угорський воєвода Фільней, польський воєвода Флоріан Войцехович і лідер галицької опозиції боярин Володислав Кормильчич. Їх було страчено разом із багатьма іншими «в гніві». Після бою Данило, Василько і Лев стали на «побоїщі», знаменуючи свою перемогу. Прості вояки продовжували збирати здобич і ганятися за утікачами. Данило попалив приставні форти Ростислава біля міста, визволив Ярослав і виїхав з полоненими до своєї резиденції в Холм.

Підмога Мазовії і Литви прибула під кінець битви і одразу ж повернулася додому.

Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала сорок років. Боярська опозиція була остаточно знищена. Ростислав утік до Угорщини, війська якої перестали здійснювати великомасштабні походи до Галичини. Угорський король Бела IV уклав у 1247 році мир з Данилом і видав свою доньку Констанцію за княжого сина Лева Даниловича. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства.

Попри ці позитивні сторони були й негативні. Успіхи Романовичів стурбували Сарай-Бату, столицю Золотої Орди. Монголи вирішили підкорити собі Галицько-Волинське князівство, щоб запобігти його посиленню, і поставили князям ультиматум: «Дай Галич». Данило не мав на той час належних сил протистояти ординцям, а тому приїхав у Сарай наприкінці 1245 року і визнав сюзеренітет Батия. Цей крок зберіг цілісність князівства, але водночас перетворив його у авангард монголів у країнах Центральної Європи [8, 174].

Таким чином, перемога Романовичів у битві під Ярославом зміцнила зсередини Галицько-Волинське князівство і додала йому авторитету у європейських країнах. Проте, з іншого боку, саме ця перемога виявила потужного конкурента Золотої Орди на Русі і послужила причиною миттєвої васалізації князівства Романовичів монголами.

Висновки

Могутність Галицько-Волинської держави визначалась перш за все її збройними силами. Військо у Галицько-Волинській державі було організоване, як в інших землях Русі, але відзначалось деякою місцевою специфікою. Основними формами військової організації були «дружина» і «вої». Княжа дружина складалася з бояр, які добровільно служили князю. Належність до дружини являлася родовим правом бояр. Князь надавав боярам землі і ряд привілеїв, а за те вони мали обов'язок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя. Належність до дружини була спадковим правом бояр.

Із літописів знаємо цілі династії бояр, що з роду в рід займали вищі державні уряди й були членами княжої дружини. У війська Василька Романовича були бояри В'ячеслав Товстий, Мирослав, Воротислав, Дем'ян та «багато інших бояр». Багатші бояри йшли на війну не тільки самі, а й водили з собою і свої прибічні дружини. «Великі» бояри держали на утриманні цілі полки. Галицький боярин Володислав мав своє наймане військо. У дворі Судислава знайдено цілий арсенал зброї, списів і стріл, що служили його воїнам. Середні бояри були зобов'язані йти у похід з одним-двома воїнами. Людям, що не належали до боярської верстви, доступ до дружини був закритий. Тільки дуже великі заслуги могли людину з низького роду вивести в ряди дружини.

Ведучи довголітню боротьбу проти засилля галицьких бояр захищаючи своє князівство від нападів ординців, Данило приділяв особливу увагу поліпшенню військової справи. Нове військо було княжим військом. У походах Данила 1240-х років немає згадок про боярські полки. Всім військом порядкував сам князь. Князі вважали за свій обов'язок дбати про добробут і вигоди війська. На утримання війська йшли різні державні доходи. Назначали деколи податок грішми. Княжа дружина діставала на утримання й цілі міста та землі. З доходів міста і цілої округи утримувались і князь, і вся дружина. Коли Данило у 1234 році зайняв Галич «прийняв землю Галицьку й роздав городи боярам і воєводам, було корму в них багато».

Учасники походів діставали від князя платню, але передусім військо мало право на воєнну здобич, і це найбільше приваблювало населення до воєнних походів. Пізніше у Галичині військову службу почали нерозривно позв'язувати з посіданням землі. Хто ходив на війну, той мав право на земельний наділ. Князь міг покарати непокірного дружинника тим, що відбирав його землю. Прибутки від прикарпатських солеварень князь Василько призначав на плату оружниками.

Усе військо Галицько-Волинської держави поділялось на важко озброєних «оружників» та легко озброєних «стрільців», причому і ті, й інші могли бути і пішими, і кінними. Спочатку піхота утворювала головне військо. Вона вела боротьбу найчастіше під охороною города. У дальших походах піхота рідко брала участь. Зростає роль піхоти в Галицько-Волинській державі у ХІІІ ст. Тут утворено більші відділи піших військ.

Піхота була під особливою опікою князів. Ця піхота складалася з селян та з міщан. Але були це не слабо озброєні вої, як у попередніх століттях, а сильна формація і добре озброєна. Про це свідчать слова з літопису 1231 р. На укріпленнях міста Володимира «стояли оружники, блищали щити і оружники були подібні до сонця». Кіннота за своїм озброєнням і тактичним завданням поділялась на важку та легку. Важкоозброєна кіннота - це оружники у важких бронях, у шоломах, зі щитами й списами або мечами. До легкої належали стрільці, без важкої зброї, з луками. До складу стрільців входили теж степовики. Організаційно військо поділялось на полки по 100-200 чоловік у кожному. Вони, у свою чергу, ділились на знамена, або заступи. Ці підрозділи мали свої бойові прапори, бубни, труби. Князь Данило Галицький постійно удосконалював організацію свого війська. Проведена ним реорганізація у війську сприяла введенню міцної єдиноначальності, більш чіткого розподілу війська на оружників і стрільців, міста поділялись на сотні та вулиці, які виставляли певну кількість воїнів.

Список використаних джерел

1. Арциховский А.В. Оружие. История культуры Древней Руси. Т. І. -- М., 2002. -- С. 407.

2. Бережинський В.Г. Теорія держави і права. -- К., 2007. -- С. 252.

3. Бережинський В.Г. Озброєння війська Київської Русі. Облогова техніка. -- К., 2004. -- С. 158.

4. Грушевський М.С. Історія України-Русі. Т. ІІ. -- К. : Наукова думка, 1992. -- С. 171.

5. Денисова М.М., Портнов М.Е. Русское оружие. -- М., 2003. -- С. 71.

6. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. -- Львів, 1999. -- С. 236.

7. Кармазин Н.М. Предания веков. -- М.: Правда, 2006. -- С. 308.

8. Лапин Н.А. Военное и военно-морское искусство Киевской Руси ІХ--ХІІ в. -- М., 2006. -- С. 365.

9. Попенко Н.В. Теорія держави і права. -- К., 2006. -- С. 174.

10. Павлов В. Теорія держави і права // Львів, 2008. -- С. 368.

11. Рочняк В. Збройні сили Галицько-Волинського князівства // К., 2008. -- С. 382.

12. Тарасенко И.В. Збройні сили Галицько-Волинського князівства // К., 2006. -- С. 412.

13. Історія українського війська. -- Львів: Світ, 2006.

14. Ющук В.А. Збройні сили Галицько-Волинського князівства // Львів, 2003. -- С. 412.

Размещено на Allbest.ru