Еволюція давньоруської общини

Дослідження основних рис общинної організації давньоруських слов'ян, її еволюції та соціальної структури суспільства ранньофеодальної держави Київська Русь. Причини диференціації суспільства: розвиток ремесла, торгівлі, воєнні заходи, збирання данини.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 13.06.2010
Размер файла 62,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

ЗМІСТ

  • Вступ
    • Розділ 1. Зародження общинної організації серед слов'янських племен
    • 1.1 Община і її роль у суспільстві
    • 1.2 Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна організація
    • 1.3 Особливості общинної організації східних слов'ян
    • Розділ 2. Сільська община, як основа давньоруської суспільної організації
    • 2.1 Причини розкладу сільської давньоруської общини
    • 2.1.1 Розвиток ремесла
    • 2.1.2 Розвиток торгівлі
    • 2.1.3 Воєнні заходи князів
    • 2.1.4 Збирання данини
    • 2.2 Організація влади і управління в давньоруській общині часів Київської Русі
    • Висновки
    • Список використаної літератури

Вступ

Більшість істориків вважає, що слов'яни відокремилися від індоєвропейської спільності в середині II тисячоріччя до н.е. За археологічним даними прабатьківщиною ранніх слов'ян була територія зі сходу від германців - від ріки Одри (Одеру) до Карпатських гір на сході. Перші письмові свідчення про слов'ян відносяться до початку I століття до н.е. Античні автори згадують про слов'ян під ім'ям венедів або антів.

В епоху великого переселення народів, що збігся із кризою рабовласницької цивілізації, слов'яни освоїли територію Центральної, Східної й Південно-Східної Європи. Вони жили в лісовій і лісостеповій зоні, де в результаті поширення знарядь праці із заліза стало можливим вести осіле землеробське господарство.

У VI-VII ст. у слов'ян зложився загальний уклад життя. До складу общини входило 50-60 домогосподарств, кожне з яких жило великою родиною (батько й мати, дорослі сини із дружинами й дітьми). Всі володіння общини ділилися на суспільні й особисті. Будинок, худоба, присадибна земля, інвентар - особисті, основний земельний масив, луги, ліси - загальні. Всі справи зважувалися на основі самоврядування, на сходах самостійного чоловічого населення, іменованих миром. Для ведення спільних справ вибирали старійшин. Мир охороняв благоденство всієї общини й жадав від кожного її члена беззастережної покори. Голосування не проводилися. Розбіжності повинні були влагоджуватися одностайно. Століттями виховувалася кругова порука, відданість общинників своєму миру, взаємодопомога в польових роботах, сприяння хворим, сиротам. Традиції общинності, соборності, мирського самоврядування глибоко ввійшли в життя й побут слов'янських народів, переймали кочовими племенами, що осідали на сусідніх землях. Згодом це стало живильним ґрунтом для ідеї селянського соціалізму.

Для організації оборони общини поєднувалися у волості, на стратегічно вигідних місцях, зазвичай на високих берегах рік, будували міста. У них осідали вибрані із родоплемінної знаті князі із дружинами. Міста обносилися дерев'яними, кам'яними зміцненнями. За їхніми стінами (на посаді) осідали ремісники. Вже в VI-VII ст. виникли великі міста: Київ - у полян, Чернігів - у жителів півночі, Новгород - в ільменських слов'ян. Поступово міста через владу князів і силу їхніх дружин підкорили навколишні волості, стали центрами князівств. Використовувалося право збору князівської данини з вільних общинників (смердів) за їхній захист і заступництво.

Таким чином, з плином часу із зародженням та розвитком феодальної держави Київської Русі, давньоруська община зазнавала якісних змін. Збільшувалась кількість різноманітних прошарків населення, їх права, закріплювалися у зводах правил та законів, наприклад у "Руській правді".

Актуальність теми визначається значимістю подій останньої чверті I тисячоліття нової ери у історії східних слов'ян - завершення розкладу первісного суспільства і перехід до феодалізму, визрівання передумов виникнення державності та формування української народності, що склала кістяк могутньої Київської держави.

Розробка питань історичного минулого східних слов'ян, зокрема зародження общини напередодні утворення Київської Русі, та її еволюція в подальшому потребує комплексного підходу із залученням різних категорій джерел: археологічних, літописних, історичних досліджень. Це сприяє якісним зрушенням у дослідженні як матеріальної культури, так і різноманітних сторін суспільного життя східних слов'ян переддержавного періоду та за часів Київської Русі.

Дане дослідження присвячене вивченню основних рис общинної організації давньоруських слов'ян, та її еволюції та соціальної структури суспільства з розвитком ранньофеодальної держави Київська Русь.

Мета і завдання дослідження - відтворення соціального розвитку слов'ян Правобережної України та еволюція давньоруської общини напередодні утворення Київської держави та за її часів.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:

· характеристика общини, як соціального утворення, та її ролі у житті суспільства;

· окреслення перших зародків общини у прадавніх слов'янських племен;

· дослідження ролі та значення общини у суспільному житті давньоруського населення під час існування Київської Русі;

· аналіз основних прошарків суспільства Київської держави, їх прав та соціального становища.

Об'єктом дослідження є слов'янське населення. на території Правобережної України до виникнення Київської Русі та в часи її існування.

Предметом дослідження є соціальний розвиток східнослов'янського населення, еволюція давньоруської общини з часів племінних союзів до виникнення різно-класового суспільства в часи Київської держави.

Методи дослідження. В основу курсового дослідження покладено загальнонаукові принципи системності, історизму та об'єктивізму. Для досягнення поставлених завдань застосовано порівняльний, типологічний, хронологічний методи.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані студентами гуманітарних факультетів в підготовці до нормативних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, для написання наукових, курсових, дипломних робіт з давньої історії України.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 36 найменувань.

Розділ 1. Зародження общинної організації серед слов'янських племен

1.1 Община і її роль у суспільстві

Вважають, що з появою держави роль соціального організму переходила від общини до держави, община ж ставала суборганізмом. Ю.І.Семенов, розглядаючи стадіальну типологію общин, відмічав, що община взагалі існує лише в двох формах: як первісна община і як сільська. В першій формі община була соціальним організмом, а в другій - лише соціальним суборганізмом, бо втрачала деякі минулі функції.

Спочатку з'являються аморфні утворення на зразок племені, які нам відомі з даних етнографії. Так, за В.Р. Кабо, первісне плем'я - це зона, інформаційні зв'язки в середині якої інтенсивніші, ніж за її межами [33, 26]. Тому це більше лінгвістична, етнокультурна, генетична спільність. В ній нема формального апарату влади. Те ж саме можна казати про подібні утворення ранньої первісності. Пізніше з'являються дійсні племена: складні соціальні організми з інтеграційною функцією одного з простих соціального організму. Згодом виникають ще складніші общини - союзи племен, як засіб нарощування військової сили для захисту від зовнішнього ворога. Але окремі племена в цих союзах ще не є підлеглими, а виступають як рівні партнери. А от вже коли починають складатися складні соціальні організми з розподілом на керуючі соціальні організми і підлеглі, тобто залежні від перших, то це вже є ієрархічні соціальні організми - державні утворення.

Органом безпосереднього пристосування до природного середовища в суспільстві є община і сім'я як найдрібніша ланка господарства (домогосподарство). З початку історії суспільства родова община збігалась з груповою сім'єю і була окремим соціальним організмом. Пізніше община і сім'я починають змінюватися. Поява великої сім'ї приводить до відмінностей серед общин, виникає так звана великосімейна община. А згодом з'являється і новий тип общини - територіальна, в межах якої з часом з'являються малі сім'ї. Мала сім'я стає найменшою економічною одиницею соціального організму, саме вона і залишається панівною до наших днів у вигляді моногамної сім'ї.

Чим дрібнішою стає економічна ланка безпосереднього пристосування до природного середовища, тим гнучкішою стає можливість такого пристосування, більшою стає можливість соціального організму змінювати свою форму і структуру. Маючи цілу мережу таких ланок, соціальний організм може охоплювати ширшу територію з різними природними умовами. Це відбувається за рахунок збільшення кількості ієрархічних ланок соціального організму: сукупність малих сімей поєднується територіальною общиною, а остання, крім того, що може складати окремий соціальний організм, може бути складовою частиною ще більшого соціального організму, наприклад, племені, яке, в свою чергу - складовою частиною спочатку союзу племен, а згодом і держави. Отже з появою складного ієрархічного соціального організму подальша його еволюція іде шляхом ускладнення цієї ієрархії і збільшення ланок в структурі соціального організму. Але в той же час, безпосередніми ланками пристосування до оточуючого природного середовища залишаються сім'я і община [33, 28-29].

Таким чином, пристосування соціального організму до довкілля відбувається у загальному вигляді від найдрібнішої його одиниці до найкрупнішої. До природного середовища пристосовується сім'я, община. З появою складних ієрархічних соціальних організмів вони ж залишаються основними пристосовувачами до природного оточення, а весь новий соціальний організм вже пристосовується до оточення соціального. Тобто новий соціальний організм бере на себе функцію пристосування до соціального оточення, залишивши функцію пристосування до природного старому. Соціальні причини теж можуть впливати на структуру общини, принаймні на деякий час. Так, ми маємо приклади розсіяння населення давньоруських общин за набігів кочовиків і, навпаки, зосередження в певних місцях, коли така загроза минала.

1.2 Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна організація

Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям. Ґогський історик Йордан писав, що "анти найхоробріші між ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра", але за іншими відомостями, в тому числі Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію -- від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одри і частини Богемії.

Значна частина дослідників вважає їх за слов'ян. О.О. Шахматов вважав антів слов'янами, які жили на Прикарпатті, С.М. Соловйов -- південно-західною частиною східних слов'ян, Л. Нідерле -- волинянами, В.О. Ключевський -- дулібами, М.С. Грушевський -- українцями. Поділяючи ці думки дослідників, М.Ю. Брайчевський підкреслює погляд "націоналіста" М.С. Грушевського, начебто є різниця між його "українцями" та "дулібами" Ключевського. Сам М.Ю. Брайчевський вважає антів продовжувачами носіїв Черняхівської, себто української культури. В. Щербаківський вважав, що іменем "анти" називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та слов'яни розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрізняє слов'ян, які посунулися на Балканський півострів, та антів, від яких походять руси [21, 42-43].

Жили анти великими поселеннями по берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували черняхівські, але мали вони й окремі -- для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожному селі, а спільні -- для кількох поселень. М.Ю. Брайчевський приписує антам так звані Змієві або Троякові вали, які тягнуться на десятки кілометрів по річках Красна -- Стугва, Рось -- Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; вони сягали 10 метрів заввишки.

Збереглося чимало відомостей про громадську організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але за часів загальної небезпеки вони обирали царя ("тех"), авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для антів: потрапили до полону (були забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в боротьбі з аварами в 550-их роках [20, 52].

Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському побережжі. Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав її "Дулібський союз". Інші бачать короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож -- з готами, Мезамир -- з аварами і т. д.). У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті [3, 27].

Держава антів протривала три сторіччя -- від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою аварів.

Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VІІІ сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують планом сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурганними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття. Українські поселення мали укріплення -- городища з високими земляними валами та глибокими ровами.

Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою. По всіх українських землях залишилося багато городищ у Київщині -- 400, на Волині -- 350, на Поділлі -- 260, на Чернігівщині -- 208, у Галичині -- 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одного двору, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель.

Городища, однак, не тільки захищали від свавілля ворогів, а й були також адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну роль в торгівлі.

У кожному племінному об'єднанні були значні городові центри: у полян -- Київ, Вишгород, у сіверян -- Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у древлян -- Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів -- Бузьк, Волинь (біля Городив), у білих хорватів -- Велз, Червень. Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста [3, 35].

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало гончарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремства. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Полювали на турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне -- бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль в житті. Усі ці природні багатства притягували увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.

1.3 Особливості общинної організації східних слов'ян

Східні слов'яни - довгий час зберігали патріархальний племінний побут. Вони ділилися на племена. Плем'я ж складалося з родів. Під родом малася на увазі сукупність родин, які живуть разом, які володіють загальною власністю й ними керує один родовий старшина. Родові старшини мали велику владу кожний у своєму роді, а зійшовшись разом на раду (віче), вони вирішували справи за все своє плем'я.

Родові общини вели своє походження від загального, найчастіше міфічного предка. Все добуте загальною працею було загальним надбанням і ділилося між родичами нарівно. Це первісне розуміння рівності як загальної "зрівнялівки" збереглося в східних слов'ян на довгі століття. Щасливий мисливець користувався загальною повагою не тому, що він багато мав, а оскільки щедро ділився видобутком зі своїми родичами. Найбільшим авторитетом користувалися більше досвідчені, люди похилого віку, носії досвіду й знань попередніх поколінь. Тому в слов'янських мовах однокореневі слова "старший", "старий", "старець", "старшина" означали одночасно й старшого за віком, і того, хто займає більше високе суспільне становище [5, 113].

Із часом, коли племена й роди розселялися на великих просторах, зв'язок між ними слабшав, і вони розпадалися, ділячись на самостійні родини. Кожна окрема родина заводила свою особливу ріллю, мала свої косовиці, окремо полювала й промишляла в лісах. Загальна родова власність замінялася сімейною. Точно так само переставала діяти й влада старшого роду ("родовластителя"): він не міг управляти всіма господарствами родичів, якщо ці господарства були розкидані на великих відстанях. Його влада переходила до батька кожної окремої родини, до "домовластителя". З розпадом родових зв'язків, родичі переставали почувати свою спільність й у випадку потреби поєднувалися для спільних справ уже тільки по сусідству. На загальну раду (віче) сходилися домохазяїни округи. З'єднані одним якимсь спільним інтересом, вони становили общину (верв) і обирали для ведення спільних справ виборних старійшин.

Таким чином, найдавніший родовий устрій замінявся поступово общинним, причому до складу общин могли входити родини, що належать не тільки до різних родів, але навіть до різних племен. Сусідська громада - це, як правило, село в 10-15 дворів, де жили великі родини з 2-3 поколінь, включаючи дорослих одружених синів. У міру їхнього росту на відстані в 7-8 км "у деревах" (лісу) ґрунтувалися села в 1-2 двори, які зберігали зв'язок із селом. Розчищення лісу під ріллю вимагало зусиль всієї общини, звідси її міцність у східних слов'ян [5, 117].

Вищим органом общини був схід з домохазяїнів, де рішення приймалося не голосуванням, а загальною згодою, і обиралися старці.

Сусідська (територіальна) община в східних слов'ян була нижчою ланкою соціальної організації. Сусідські общини згодом поєднувалися в племена, а останні - у союзи племен (починаючи з VII століття). Ці союзи племен являли собою досить складний соціальний організм. Центрами їхнього соціально-політичного життя були укріплені "гради", які згодом перетворилися в повноцінні міста. Наприклад, Київ - у полян, Іскоростень - у древлян, Новгород - у слов'ян й т.д. У Древній Русі вже в IX-X ст. було близько 25 великих міст. В XI столітті до них додалося ще понад 60-ти, а до моменту монголо-татарської навали на Русі було вже близько 300 міст. Міста були центрами культури. Якщо давньоруське село довгий час була неписьменним, то в містах грамотність була поширена широко, причому не тільки серед купців, але й серед ремісників. Про це свідчать численні берестяні грамоти й написи на побутових предметах. У містах відбувалися збори вільних чоловіків-общинників союзу (віча), на яких вирішувалися найважливіші питання.

Ускладнення общинного життя в рамках союзів східно-слов'янських племен привело до виділення особливого соціального шару - старійшин, і утворенню органів управління - рад старійшин. Община існувала й у містах. Вільні міські жителі, купці й ремісники, входили в сотні - об'єднання по професіях. Їхнім привілеєм було володіння зброєю. Оскільки сотень у місті налічувалося всього 10, то глава міського ополчення, він же - суддя з цивільних справ, називався "тисяцьким". Ця дуже впливова посада зберігалася до 1335 року, коли останній тисяцький у Москві був страчений великим князем Дмитром Донським [5, 124].

Типовою для середньовіччя була приналежність людини до якоїсь корпорації, яка її захищала. Якщо хтось виявлявся "випавшим" зі своєї групи, виявлявся викинутим із суспільства, ізгоєм. Відомі три випадки перетворення в безправного ізгоя: купець, який розорився, "попів син грамоті не вчений", Холоп, який викупився на волю. Вони надходили під заступництво церкви, за що на неї працювали. В VI-IX ст., в епоху масових міграцій і лютих зіткнень між племенами, з'явився прошарок професійних воїнів-дружинників на чолі з військовим керівником - князем, у руках якого сконцентрувалася реальна влада. Маючи владу й військову силу, опираючись на свій авторитет і накопичені багатства, князі, дружинники, старійшини вилучали в рядових общинників частину зробленої ними продукції.

Таким чином, до середини IX ст. з'явилися передумови для формування державності. Окремі міські племінні волості й князівства зібралися разом й об'єдналися під однією державною владою. У такий спосіб утворилася держава - Київська Русь.

Київська Русь була ранньофеодальною державою. У Х-ХІІ ст. на Русі складається велика феодальна власність на землю у вигляді князівських, боярських і церковних володінь. Формою земельної власності стає феодальна вотчина (отчина, тобто батьківське володіння) - відчужувана (із правом купівлі-продажу) і передавана в спадщину. Проживаючі на ній селяни не тільки виплачували данину державі, але й ставали поземельно залежними від феодала (боярина), виплачуючи йому за користування землею натуральну ренту, або відпрацьовуючи панщину. Однак значне число жителів як і раніше становили незалежні від бояр селяни-общинники, які платили данину на користь держави (великого князя). Вільне сільське населення - смерди - володіло землею на общинному праві: власником землі вважалася вся громада, розпоряджався нею сільський схід, окремі родини лише користувалися нею. Община захищала смердів, допомагала їм у важких випадках, несла колективну відповідальність за вбивство, вчинене на її землі. Смерди користувалися захистом закону, але за вбивство смерда платили в кілька разів меншу ціну, ніж за людей князів і бояр. ( ст.62,65,91 й ін. "Руської правди"). Зневажливе відношення до смердів виразилося в появі дієслова "смердіти" - "пахнути мужиком" [5, 124-126].

Ще гірше було становище залежних людей. Закуп одержував від землевласника "купу" - позичку, знаряддя праці й "отарицу" - ділянка ріллі, і не міг піти, не вернувши їх. У випадку втечі він перетворювався в холопа. Рядович надходив на службу за договором (рядом), відсутність договору так само перетворювало його в холопа. Джерелами рабства служили також покупка, самопродаж, неоплатний борг, тяжкий злочин, одруження вільного на рабині без договору з її хазяїном, народження від холопа або рабині. Холоп взагалі не мав ніяких прав, навіть діти його вважалися власністю його хазяїна. Вотчини, стаючи спадкоємною власністю, безумовно, були однією з основних причин феодальної роздробленості Русі, яка почалася в середині ХІ - початку XII ст.

У другій половині XIII століття починається процес утворення централізованої держави. Головна економічна причина її утворення - це розвиток феодальних відносин "усередину" й "углиб" - на всю територію північно-східної Русі, і поява, поряд з вотчинами, умовного феодального землеволодіння. Це супроводжувалося посиленням феодальної експлуатації й загостренням соціальних протиріч у країні між селянами й феодалами.

Однак, навіть у другій половині XV століття в північно-східній Русі переважали так звані "чорні землі", для яких було характерно общинне землеволодіння селян з індивідуальним володінням присадибною ділянкою й орною землею, а також наявність виборного селянського волосного самоврядування під контролем князівської адміністрації. Існували дві категорії селян: чорні селяни, які живуть громадами в селах, що не належали окремим феодалам, і власницькі селяни, що жили на окремих землях у системі феодальної вотчини. Власницькі селяни були особисто залежні від феодалів. За цими селянами ще збереглося право вільного переходу від одного феодала до іншого, але на практиці воно все частіше виявлялося формальним. Залучення в систему феодальних відносин усього сільського населення привело до зникнення багатьох термінів, що позначали в минулому різні категорії сільського населення ("люди", "смерди", "закупи", "ізгої" і т.д.) і появі до кінця XIV століття нового терміна "селяни". Ця назва збереглася й до наших днів [5. 134].

Форму суспільних відносин, що існували в східних слов'ян у древні часи, можна визначити як "військову демократію". Її ознаками були: участь всіх членів (чоловіків) племінного союзу в рішенні найважливіших суспільних проблем; особлива роль народних зборів, як вищого органа влади; загальне озброєння народу (народне ополчення); рівність всіх членів суспільства. Правлячий клас формувався із двох прошарків: старої родоплемінної аристократії (вождів, жерців, старійшин) і общинників, які розбагатіли на експлуатації рабів і сусідів. Наявність сусідської общини ("верви") і патріархального рабства до певної пори гальмувало процес соціальної диференціації. Вищим органом управління й влади в древній Русі була князівська рада. Вона складалася з бояр й "княжих чоловіків". Окремі функції або керівництво галузями князівського палацового господарства здійснювали тіуни й старости. Згодом ці палацові управителі перетворюються в керуючих галузями князівського (державного) господарства. Десяткова (чисельна) система управління змінюється палацово-вотчиною, при якій політична влада належить власникові (князеві-землевласникові або боярину-вотчиннику). Складалися два центри влади - князівський палац і боярська вотчина.

Місцеве управління здійснювалося довіреними людьми князя, його синами й опиралося на військові гарнізони, керовані тисяцькими, сотниками й десяцькими. Ресурси для свого існування й діяльності місцеві органи управління одержують через систему годівель (зборів з місцевого населення).

У ранньофеодальній монархії важливу державну функцію виконували народні збори - віче. У його компетенцію спочатку входили всі питання державного правління, законодавство, суд і т.п. Поступово це коло справ звужується, і у віча залишаються тільки функції вищого управління: покликання й призначення князів, заключення договорів з ними, контроль за керуванням, питання "війни й миру" і т.п. Поточне управління стали здійснювати городові й сільські общини (сотні й верви), а також князівська адміністрація. При цьому віче опиралося на підтримку общин (сільська й міських), князівська влада - на підтримку дружини, феодальної аристократії й солдат [12, 62-63].

Таким чином, Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою з досить розвинутою економікою, соціальною нерівністю й зі складним переплетенням галузей влади. Також характерною була перевага військової сили, нерозділеність адміністративної, законодавчої й судової влади й перший написаний закон (Руська Правда), що нагадує "варварські правди" Західної Європи. А община при цьому була зародком місцевого управління.

Розділ 2. Сільська община, як основа давньоруської суспільної організації

Джерела не дають нам ніяких вказівок на існування сільської територіальної общини в IX -- X ст. Але це зовсім не означає, що її не існувало. В усякому разі, археологічні дані, що характеризують еволюцію поселень східного слов'янства VIII -- XII ст., з певністю говорять нам, що велика родина починає розпадатись і що виникають інші суспільно-економічні колективи. Зокрема вивчення городищ, які являють собою місце поселення великих родин, показує, що або городища втрачають це своє значення, перетворюючись у тимчасові пристановища, або навколо них розвивається селище, або виникав велике відкрите поселення, незалежно від городищ. Процес розкладу великих родин повинен був привести до виникнення тільки сільських общин, бо іншого суспільно-економічного колективу наука поки що не знає. Джерела не дають нам змоги також установити, яка назва була присвоєна сільським общинам.

Сільська община розкладалась у дофеодальний період. Цей розклад був зумовлений цілим рядом моментів. Тут на першому місці стоїть відділення від сільського господарства ремесла і торгівлі, яке почалось тоді, а це було можливо внаслідок розвитку продуктивних сил; далі йдуть грабіжницькі війни, що збагачували князів і племінну верхівку. Але ймовірно, що велику роль у розкладі общини грало і збирання князями данини.

Сільська община була необхідна на даному етапі розвитку продуктивних сил сільського господарства. Вона була "формою землеробського виробництва", що відповідала низькому рівневі техніки [35, 46].

Великі землевласники, які з'являються в надрах общин, що розкладались, перетворюючись у феодалів, не знищують общинної організації. Вони намагаються використати її як знаряддя свого панування над общинниками, землю яких вони експропріювали. Насамперед вони намагаються перетворити общинні виборні власті в своїх агентів. Далі починають втручатись у розподіл земель і угідь між общинниками, виходячи з міркувань найкращих способів експлуатації того чи іншого селянина. Нарешті, використовують общинну організацію для встановлення інституту кругової поруки.

Особливо були зацікавлені в збереженні общинної організації, як уже об'єднаного колективу, князі. Вони, як можна з достатніми підставами думати, пристосовували встановлення фінансово-адміністративних округ до території общин. В усякому разі, згодом (XII -- XIV ст. і пізніше) кожна волость, що складалась з кількох сіл, являла собою общину (волосну общину).

Дрібні феодали, не маючи змоги експропріювати належну всій общині землю, намагаються відірвати частину общинної території і утворити з общинників, що жили на їх землі, нову общину, яку також використовують для затвердження і зміцнення свого панування [35, 52].

2.1 Причини розкладу сільської давньоруської общини

2.1.1 Розвиток ремесла

Одним з найбільших показників розкладу сільської общини в дофеодальний період Київської Русі, який (розклад) почався тоді, є відокремлення ремесла від землеробства, підвищення продуктивності праці ремісників і поліпшення якості продукції. Археологічні дані дозволяють нам встановити, що цей процес достатньою мірою визначився з X ст. Саме з цього часу ремісничі вироби починають дуже відрізнятись своєю якістю й різноманітністю типів від продукції попередньої епохи.

Цей процес виявляється в усіх основних галузях ремісничої праці, але особливо показовий він, за археологічними даними, Щодо ремісничого оброблення металів. Раніш металеві вироби були дуже грубі своєю технікою, не відрізнялись різноманітністю зразків і не мали стабільних форм. Обслідування археологічних об'єктів, датованих X ст., виявляє, що їх асортимент різко збільшується14. З'являються добре вироблені ремісничі інструменти: сокири, долота, щипці, скоби, заклепки, цвяхи та ін., зброя у вигляді списів, стріл, кинджалів, ножів різноманітних типів, хатнє начиння, наприклад, сковорода, хатні речі, як от: кресала, замки, ключі тощо. Порівняння всіх цих виробів з виробами попередньої епохи показує, що якість плавлення і кування різко поліпшується. Разом з тим можна простежити, що поступово встановлюються стандартні типи цих виробів по окремих районах, наприклад, сокири з прямим верхнім краєм і півкруглою виїмкою в нижньому краї, залізні лопати з протилежним кінцем у вигляді сковородника, стандартні плоскі сковороди. Неважко зробити висновок, що в обробці заліза склались спеціальні ремісничі традиції, виробились спеціальні навички, що обробка заліза стала тепер окремою спеціальністю. Так само спостерігається великий прогрес в обробці кольорових металів. Так, місцевою роботою вважаються два срібні роги для пиття, знайдені в чернігівській Чорній Могилі, датованій візантійськими монетами IX ст. Ці роги являють собою вироби високої техніки: вони мають різбляну срібну оковку зі стилізованим рослинним орнаментом і фігурами звірів і людей. З'являються в цей час і стандартні типи прикрас, наприклад, новгородські вискові кільця з ромбічним розширенням, кільця з великим обручем у смоленських кривичів, а це доводить, що вже в цей період існували певні районні центри виготовлення їх [35, 58-59].

Археологічні дані дозволяють встановити розвиток керамічного виробництва. До розглядуваного періоду глиняний посуд ліпили руками з грубої глиняної маси при поганому обпалі. Можна припускати, що кожна родина виробляла такий посуд власними засобами. В X ст. почали застосовувати гончарне коло: гончарі навчились робити рівну дрібнозернисту глиняну масу і добре обпалювати виготовлені посудини в спеціальних печах, що вимагали вмілого поводження і спеціальних знань. Унаслідок розвитку техніки гончарної справи з'являються стандартні типи горщиків з відігнутою шийкою, з випнутими округлими боками, з орнаментацією з хвилястих чи паралельних ліній, які легко й швидко можна було робити в той час, як готовий сирий горщик обертався на гончарному колі. Все це дозволяє зробити висновок, що вироби ці виготовляли спеціалісти, гончарі, які займались виключно керамічним виробництвом, знали всі тонкощі ремесла і працювали на обмін.

Звичайно, поруч з цим ремеслом мусило розвинутись і домашнє ремесло; з'являються ковалі, теслярі, кушніри та ін., що працюють здебільшого на замовлення. Наявність стандартних типів виробів дозволяє зробити висновок, що в даний період виникли більш-менш великі ремісничі центри серед окремих племен. Але безперечно, що поруч з ними з'являються і більші ремісничі центри, які обслуговують своєю продукцією широку територію, наприклад, центри виробництва шиферних пряслиць, деяких типів поясних пряжок і намиста.

2.1.2 Розвиток торгівлі

Розвиток поділу праці, розвиток ремесла означає і розвиток обміну, розвиток торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої.

Можна припускати, що спочатку основними предметами внутрішньої торгівлі були сіль і залізо. Місцеву сіль добували в Галицькій землі, а залізо з місцевої, так званої болотної руди, наприклад, у землі древлян. Успіхи в обробці металів, у ювелірному виробництві, в кераміці зумовлюють збільшення числа предметів внутрішньої торгівлі. Про збільшення торгівлі місцевими ремісничими виробами досить переконливо говорять археологічні дані. При розкопках виявляється більш-менш велике поширення решток однотипних речей. Виникнення ряду великих міст, що являли собою торговельно-промислові центри з населенням, певна частина якого перестала займатись сільським господарством, повинне було викликати торгівлю продуктами, створювати більш-менш місткі сільські ринки. Основним центром торгівлі був Київ. Він був збірним пунктом для всього, що рухалось по Дніпровській системі, а до цієї системи йшли товари з інших річкових систем. Київ був перехрестям не тільки водних систем, а й сухопутних шляхів -- з Волині, з Польщі, з Чехії й Угорщини, з Курська, з Переяслава. На південь же з Києва йшли три шляхи, що мали дуже велике значення в зовнішній торгівлі -- Грецький, Соляний і Залозний [35, 61-63].

Поруч з розвитком внутрішньої торгівлі підсилюється торгівля і зовнішня. Сильний ріст останньої можна пояснити тим, що в Київській Русі добували товари дуже цінні і які дуже цінували найбільші і економічно розвинуті держави того часу, наприклад, Арабська і Візантійська.

Такими товарами були хутра, мед і віск. Звичайно, і в цих країнах займались полюванням і бджільництвом, але всього, що добували там, було мало для задоволення попиту і, мабуть, воно мало цінувалось. Досить вказати, наприклад, на хутра, що добували в Східній Європі. З цими хутрами, звичайно, щодо краси й теплоти не могли конкурувати хутра місцеві.

Ближче вивчення матеріалу змушує нас визнати, що Київська Русь торгувала не тільки з хозарськими й візантійськими, а й з усіма сусідніми країнами. Але, звичайно, торгівля зі Сходом і Візантією мала дуже велике значення.

Початок торгівлі східного слов'янства зі Сходом, якщо ґрунтуватись на монетних скарбах, належить до VII ст., а з свідчень східного письменника Ібн-Хордадбе можна встановити, що східна торгівля була вже дуже розвинута в першій половині IX ст. В трактаті, який приписують Аль-Балхі (перша половина X ст.) говориться, що Русь провадить торгівлю з Хозарією, Візантією і Великим Болгаром [33, 57].

Неважко встановити, що торгівлю з болгарами провадили переважно племена, які жили на півночі -- ільменські слов'яни, кривичі, вятичі. Південні ж племена -- поляни, сіверяни, деревляни -- торгували головним чином з хозарами, точніше, з столицею Хозарського царства Ітілем. Ця торгівля з хозарами в певний період грала головну роль. Про це свідчить Хаукаль, який говорить, що "головна торгівля Русі була в Хазрані, де було багато купців і мусульман і всякого товару" [33, 59].

Поруч з торгівлею зі Сходом, певне значення мала і торгівля з Півднем, особливо з Кримом. Київська Русь, зокрема Київ, зв'язувався з Кримом двома шляхами -- так званими Соляним і Залозним. Соляним цей шлях називають тому, що ним везли з Криму сіль, але, безперечно, що крім солі звідти Русь вивозила й інші товари. Принаймні імператор Константан Багрянородний повідомляє, що херсонесці купували в печенігів шкіри і віск. Але печеніги -- степовий кочовий народ -- бджільництвом не займались, отже віск, яким вони торгували, міг бути тільки руського походження.

Проте з часом і торгівля зі Сходом, посередня чи безпосередня, і торгівля через Чорноморське узбережжя почала втрачати своє значення. Занепад цей значною мірою пояснюється тим, що визначився й занепад Арабського халіфату, а також тим, що на Хозарське царство починають нападати кочовики середньоазіатських степів. Розгром кн. Святославом Хозарської держави повинен був ще більше відбитись на згортанні східної торгівлі. В міру того, як визначався занепад торгівлі зі Сходом, особливого значення почала набувати торгівля Русі з Візантією. Дніпро був основним шляхом, основною артерією цієї торгівлі (шлях "із варяг у греки").

Спочатку торгівля з Візантією велась через грецькі міста, серед яких на першому місці стояв Херсонес, але далі Русь зав'язала безпосередні торговельні зносини з Візантією. Можна припускати, що зародження безпосередньої торгівлі Русі з Візантією належить до початку IX ст. [35, 69].

В X ст. після вдалого походу кн. Олега русько-візантійська торгівля почала дуже розвиватись. Безперечно, на розвиток її сприятливо вплинуло укладення договору між Олегом і візантійським урядом. Руські купці одержали значні торговельні привілеї. Вони не платили ніякого торговельного мита. Навіть більше: візантійський уряд повинен був постачати руських купців продуктами. Щодо речей руського вивозу, то це були специфічні руські товари -- мед, віск, хутра і раби.

2.1.3 Воєнні заходи князів

Літопис досить багато говорить про походи київських князів у цей період на окремі слов'янські племена або на оточуючі Русь країни. Так, він розповідає, що князь Олег завоював деревлян, відвоював від хозар сіверян, воював з тиверцями й уличами, а в 907 р. вирушив у свій знаменитий похід на Візантію, примусивши візантійців заплатити контрибуцію і укласти з ним вигідний торговельний договір. При князі Ігорі було зроблено ряд походів на слов'янські племена -- уличів, тиверців, деревлян, які повстали після смерті кн. Олега. Наш літопис розповідає про два походи Ігоря на Візантію, а за східними звістками -- під час князювання Ігоря було два походи на західне узбережжя Каспію.

Після смерті Ігоря Ольга люто розправилась з деревлянами, підкоривши значну частину їх, розграбувала головне деревлянське місто, а жителів, що залишились живі, обклала тяжкою даниною. Але особливо завойовницьку діяльність розгорнув кн. Святослав, який підкорив радимичів, вятичів, розгромив волзько-камських болгар, буртасів, хозар, примусив платити данину ясів і касогів. Цю серію походів Святослав закінчив довгою війною з болгарами і візантійцями. Досить багато військових походів зробив і кн. Володимир [35, 72].

Але, безперечно, літопис розповідає не про всі походи руських князів. Було багато різних воєнних експедицій, яких він не відзначає. Наприклад, він не говорить про два кавказькі походи Русі під час князювання кн. Ігоря. З другого боку, крім київських князів, безперечно, воювали один з одним і слов'янські племінні князі.

Всі ці походи супроводились поневоленням полонених ворогів, грабуванням сіл і міст. Від походів збагачувались не тільки князі й дружинники, а й рядові учасники. Досить пригадати роздачу кн. Ярославом грошей новгородському ополченню після перемоги над Святополком. Та коли порівняно невелика частина багатіла, основна маса населення, на яку нападали, втрачала своє майно. Отже грабіжницькі війни підсилювали диференціацію населення.

2.1.4 Збирання данини

В справі розкладання общини і росту диференціації суспільства Київської Русі в досліджуваний період велике значення мало збирання князями данини з населення.

Літопис відзначає, що слов'янські і фінські племена платили данину ще до утворення Київської держави: "Имаху дань Варязи из заморья на Чюди и на Словенех, на Мери и на Всех и на Кривечех; а Козари имаху на Полянех, и на Северех, и на Вятичех". В другому місці літопис вказує, що радимичі також платили данину хозарам. Її платили грішми (шелягами -- шилінгами) або хутрами (білими веверицями, чорними кунами). Після утворення Київської держави данину продовжували брати, як і раніш, і тими самими об'єктами. І Олег, і Святослав примушували новопідкорені племена платити те, що вони платили хозарам, іноді полегшуючи данину для того, щоб притягти їх на свій бік і міцніше закріпити за собою. Але можна думати, що після остаточного оформлення Київської держави і укріплення державного апарату данина почала ускладнюватись: поруч з хутрами почали брати мед і віск. Так, деревляни, обложені кн. Ольгою, пропонували давати їй данину "медом и скорою". Святослав розповідав, що він одержував з Русі "скору и воск, мед и челядь". Безперечно, що шкіру, мед і віск він міг одержати тільки як данину [35, 83-84].

Немає ніякого сумніву, що так зване "примучування" данини збагачувало не тільки князів і дружину, а й місцеву родоплемінну знать, яка тією чи іншою мірою допомагала князям.

Але це примучування, збагачуючи князів і родоплемінну знать, руйнувало багатьох інших, економічно слабких общинників, яким, щоб виплатити данину цілком, доводилось іти в кабалу до своїх найзаможніших сусідів або до тієї ж племінної знаті. Особливо розкладаючий вплив данини повинен був виявитись після фінансово-адміністративних реформ кн. Ольги, яка після закінчення війни з деревлянами встановила "погости". Ця реформа привела кінець-кінцем не тільки до збільшення данини, а й до додаткового встановлення всякого роду поборів, які брали фінансово-адміністративні агенти. Велике значення повинна була мати й заміна натуральної данини грошовою. Заміну цю почали робити ще хозари, і руські князі, приєднавши ці племена (наприклад, вятичів) до Київської держави, звичайно продовжували брати данину грішми [35, 87].

2.2 Організація влади і управління в давньоруській общині часів Київської Русі

Територіальна структура

В основному територіальну структуру Київської Русі ми можемо зрозуміти, встановивши, з яких територіальних одиниць вона складалась і яке було відношення цих одиниць до центральної влади.

Щодо питання про територіальні одиниці, то в нас ніби не повинно бути сумнівів, що київські князі мали справу з територіями, зайнятими окремими племенами. Перші князі воювали з уличами і тиверцями, з деревлянами, радимичами і вятичами. Про сіверян як про окреме плем'я говориться ще в XI ст.

Але немає ніякого сумніву, що вже визначився процес розкладу племінних відносин, отже й процес розпаду племінних територій. Досить вказати, що на півночі ще в середині IX ст. під гегемонією Новгорода утворився досить складний племінний комплекс, куди входили не тільки два слов'янських племені -- ільменські слов'яни і кривичі, а й ряд племен фінських. Цей процес розпаду племінних територій починає виявлятись або в об'єднанні їх, або в дроблінні на самостійні частини. Племінні зв'язки, руйнуючись, вступають місце територіально-економічним. На початок XI ст. розпад племінних територій можна в основному вважати закінченим.

Сини князя Володимира сидять уже не в племінних князівствах, а в окремих територіальних комплексах. Лишалось тільки одне плем'я, яке зберегло свою племінну організацію, отже й свою територіальну структуру. Плем'я це -- в'ятичі [26, 28-29].

Згідно з літописними даними в основних центрах сиділи князі не з дому Рюрика, а або спеціально послані великим князем, тобто князі-намісники, або місцеві, племінні. І тут, безперечно, існувала різниця в становищі тих і других князів. Князі-намісники одержували землю з рук великих князів; племінні князі продовжують сидіти на своїй землі, але дозволяють великому князеві збирати данину з неї.

К. Маркс надзвичайно влучно визначив суть цих подвійних відносин. Він каже, що це -- "васалітет без ленних відносин або лени, що складалися з данини"[35, 86]. Таким васалітетом без ленних відносин, заснованим не на вільному договорі, а на примусі, були відносини племінних князів. Відносини князів-намісників визначались тим, що вони діставали лени, які складались з данини. Всі ці відносини є типові для феодального періоду. Не дарма К. Маркс називав їх примітивними [35, 86]. Відносини цих князів обмежувались виплачуванням данини київському князеві. Інших повинностей вони не виконували. Немає даних для того, щоб твердити, що вони виконували основну для васала повинність -- військову. Якщо ці місцеві князі або їх дружини і брали участь у війську київських князів, то це була участь добровільна, а не з обов'язку. Вербував "воїв" сам київський князь. Та це й не дивно, бо самі місцеві князі не мали феодальних ополчень і не могли їх посилати київському князеві. Вони могли тільки в крайньому разі послати йому частину дружини.

Ще примітивніше були відносини племінних князів і великого князя. Можна думати, що племінні князі не тільки не відбували військової повинності, а навіть не платили данини. З літописного оповідання про відносини деревлянського князя до Ігоря легко встановити, що підкорення деревлян і деревлянського князя виявлялось тільки в тому, що данину збирали князівські бояри (в даному випадку Свенельд) або сам князь.

При Святославі можна відзначити ряд нових моментів у територіальних відносинах. Вони насамперед полягають у тому, що Деревлянська земля була остаточно освоєна руським князем. Коли були впорядковані форми феодально-князівської експлуатації деревлян, коли були встановлені данина і "уроки", Деревлянську землю одержав син Святослава -- Олег [18, 114].

Невідомо, чи при Святославі, чи при його наступникові була освоєна і земля радимичів. В усякому разі, літопис не згадує більше про окреме племінне князівство радимичів. Лишалась не остаточно освоєною тільки земля вятичів.

Другим новим моментом є те, що дім Рюрика встановлює монополію на князівську владу в Київській державі. Очевидно, сидячи в основних центрах -- Новгороді, Києві, кінцевих пунктах великого шляху "из варяг в греки", перші Рюриковичі спромоглись захопити в свої руки всі економічні й політичні нитки держави. Тільки полоцькі князі, що також сиділи на одній з великих магістралей (на Західній Двіні), зуміли зберегти своє князювання, а всі інші знизились до ступеня бояр. Мабуть, при Святославі почався процес ускладнення тих примітивних відносин, які Маркс так влучно визначив "лени, що складались з данини". Можна думати, що поглиблення й розширення процесу розкладу общинного ладу і розклад племінних відносин мав своїм загальним наслідком також ускладнення відносин між великим князем і місцевими "світлими" князями. Упорядкування збору данини, почате кн. Ольгою, було, мабуть, проведене по всій території, а це знову-таки неодмінно мало відбитись на колі тих повинностей, які мусив виконувати місцевий князь. На більшу централізацію, отже й на більше коло обов'язків вплинув і відзначений нами факт -- зведення князів на ступінь бояр, тобто, по суті, князівських посадників. Князівські посадники дедалі більше перетворюються в місцеві органи князівської влади [35, 91].

Князівська влада

В досліджуваний період як у самій структурі князівської влади, так і в здійсненні її функцій, безперечно, було надзвичайно багато патріархальних рис. У літературі давно вже відзначено, що по суті Київською Руссю управляв рід Рюриковичів. Принаймні весь дім Рюриковичів підписував договір Ігоря з Візантією. Племена також управлялись князівськими родами. Взаємовідносини між князями всередині кожного князівського роду в дофеодальний період визначались патріархальними, родовими рисами.

Само собою зрозуміло, функції перших Рюриковичів були дуже нескладні. Головною їх діяльністю були організація військових ополчень, командування військом, підкорення нових племен, встановлення і збирання данини (головним чином товарами, які мали попит на зовнішніх ринках) і реалізація цих товарів. Крім того, вони судили . дружинників, своїх залежних людей і холопів і, очевидно, міське населення.

Щодо князівського управління, то київські князі на початку повинні були безпосередньо відати тільки Київською землею, тобто землею полян. Як було вказано, інші племінні території були під управлінням або племінних князів, або князів-намісників (так званих світлих князів русько-візантійських договорів).

Щодо суду, то князь судив тільки своїх васалів, дружинників, свою челядь, рабів. Судив він на основі звичаїв ("закон руський" русько-візантійських договорів). Не може бути мови про те, що князівська юрисдикція в цей період поширювалась на всю масу населення, зокрема на членів общин [7, 53-55].

Навряд чи можна говорити про князівське законодавство, якщо не розуміти під законодавством фінансово-адміністративних розпоряджень (наприклад, кн. Ольги).

Якби князь у цей час і захотів видавати якісь загальні. норми -- закони, то в нього не було ні сил, ні засобів опублікувати їх і, тим більше, простежити за їх виконанням. Очевидно, роль князів була незначна і в справі організації культу, оскільки релігійні вірування мали примітивний характер.

Дана нами характеристика князів до XI ст. буде не зовсім точна, якщо ми не візьмемо до уваги, що вона зроблена на основі вивчення тих відносин, які визначались в основному політичному центрі -- Києві. На місцях, тобто в окремих племен, князівська влада мала, звичайно, багато патріархальних рис. Але, з другого боку, неправильно було б заперечувати деякий розвиток і ускладнення князівських функцій з другої половини X ст. Досить пригадати, що на Русі в цей період було дві групи в правлячій верстві: одна спрямовувала діяльність кн. Святослава, а друга складала оточення кн. Ольги. Кн. Ольга і її оточення, як нам відомо, провели фінансово-адміністративну реформу, встановивши погости. Можна думати, що ця група була тісно зв'язана з місцевими землевласницькими елементами, які поступово виростали при розкладі общини. Група ця, як можна встановити з літописного тексту, воліла методичної експлуатації підвладних племен, ніж воєнних авантюр кн. Святослава. Нам відомо, що кн. Ольга намагалась встановити зв'язки з Візантією і прийняла християнство. Словом, і в X ст. були вже певні тенденції до ускладнення функцій князівської влади. Виникає питання: хто ж становив оточення князя, хто були його помічники і радники? І тут пам'ятники дозволяють нам встановити, що князь був оточений, з одного боку, дружиною, а з другого -- родовою і племінною знаттю [7, 58].


Подобные документы

  • Передумови утворення східнослов’янської держави. Об’єднання земель і племен східних слов’ян. Хрещення, соціально-економічний та державний лад Київської Русі. Розвиток Давньоруської держави за часів князювання Святослава. Розпад Київської держави.

    реферат [29,1 K], добавлен 23.11.2010

  • Утворення Давньоруської держави. Походження слова "русь". Роль норманів у утворенні Русі. Київські князі Аскольд і Дір. Розвиток та розквіт Русі за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Суспільний устрій. Київська Русь на завершальному етапі.

    реферат [35,3 K], добавлен 02.12.2007

  • Зміст норманської, хозарської, панюркської, автохтонної теорій походження Давньоруської держави. Історія розвитку землеробства, ремісництва, торгівлі та політичної системи Київської Русі. Визначення причин феодальної роздробленості в період 1146-1246 рр.

    реферат [17,9 K], добавлен 19.11.2010

  • Дослідження соціально-економічних і політичних передумов утворення Давньоруської держави. Аналіз основних етапів історії Київської Русі. Характерні риси державного ладу Давньоруської держави. Галицько-Волинське князівство та його історичне значення.

    реферат [23,0 K], добавлен 18.05.2010

  • Походження і розселення східнослов’янських племен, спосіб життя. Слов'яни та скандинави. Походження назви "Русь". Київська Русь, її ранньофеодальний характер та політичний розвиток. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку Київської Русі.

    реферат [18,9 K], добавлен 21.02.2009

  • Виникнення індійської цивілізації. Розвиток торгівлі і ремесла. Основне заняття населення - землеробство. Сільське господарство і ремесла. Розвиток тваринності. Вплив науки на господарство. Успіхи індійської медицини. Перехід до классового суспільства.

    реферат [22,4 K], добавлен 20.11.2008

  • Концепції походження держави Київська Русь та її назви. Перші князі, їх зовнішня та внутрішня політика. Розквіт Київської держави за часів Ярослава Мудрого. Державний лад, господарство, торгівля. Початки політичного розпаду держави. Володимир Мономах.

    реферат [57,9 K], добавлен 15.05.2008

  • Виникнення Давньоруської держави – Київська Русь. Походження та розселення слов'ян. Правове становище населення. Цивільне, процесуальне та шлюбно–сімейне право, державний устрій (форма правління) Київської Русі. Кримінальне право за "Руською Правдою".

    презентация [2,9 M], добавлен 04.06.2016

  • Символічні знаки східних слов'ян на території України в період родоплемінного ладу. Знаки у вигляді рубежів, курячих лап, коліс, вил на пам'ятках матеріальної культури. Князівський знак Київської Русі, світсько-військова символіка, походження тризуба.

    курсовая работа [1,4 M], добавлен 27.09.2010

  • Зародження людського суспільства. Теорії розвитку людства та періодизація. Основні заняття людей у первісний період, розвиток знарядь праці. Неолітична революція. Еволюція общинно-родової організації людей. Поділи праці і первісні археологічні культури.

    реферат [19,7 K], добавлен 22.07.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.