Українські землі в 60-80 роки XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему: "Українські землі в 60-80 роки XVII століття"

Підготував учень

8-А класу

Кричун Роман

Українські землі у другій половині XVII ст.

Ситуація в Україні у другій половині XVII ст.

Після Переяславської Ради і входження частини України до складу Росії Польща, не визнаючи рішень Ради, готувалася до війни. Готувалася до війни й Росія, яка намагалася повернути втрачені у попередніх війнах території і приєднати до себе нові.

Головні воєнні події розгорнулися на півночі від України. 40-тисячну російську армію очолював цар, до неї приєдналися 20 тисяч українських козаків під командуванням І. Золотаренка. Протягом 1654-1655 рр. вони зайняли Смоленщину, майже всю Білорусію та Литву.

Улітку 1654 р. українські полки визволили Волинь. У січні 1655 р. польсько-татарське військо оточило Умань. Полковник І. Богун уміло організував оборону міста. Поблизу Умані, під Охматовим, 19-22 січня 1655 р. відбулася битва. Результат її вирішив несподіваний удар козаків І. Богуна в тил польської армії, який змусив поляків тікати.

Улітку 1655 р. українсько-російська армія після кількох перемог визволила Поділля і Західну Україну, дійшла до Любліна. Та вторгнення на Поділля 30 тисяч татар змусило її повернутися на Придніпров'я. Тим часом війну проти Польщі розпочала Швеція. Щоб не допустити посилення цієї війни, царський уряд припинив воєнні дії проти Польщі й оголосив війну Швеції. 24 жовтня 1655 р. у Вільно російські й польські представники підписали угоду про перемир'я. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори, що було грубим порушенням Березневих статей. Російські дипломати домагалися згоди на обрання царя королем Польщі, а польські натомість вимагали повернути їм Україну. Сам факт обговорення цього питання надзвичайно занепокоїв українське суспільство.

Політичні невдачі негативно вплинули на стан здоров'я Б. Хмельницького. Він помер 27 липня 1657 р. після тривалої хвороби. Присвятивши майже все своє життя визвольній боротьбі українського народу, Б. Хмельницький не встиг об'єднати всі українські землі. Це завдання мали вирішувати його наступники.

Після смерті Б. Хмельницького ситуація в Україні відразу загострилася. Виявилося, що козацька старшина не мала єдиного бачення майбутнього України. Не знайшлося й керівника, рівного Б. Хмельницькому, який зміг би об'єднати старшину і стримати її від розбрату. Ще у квітні 1657 р. старшинська рада погодилася з пропозицією Б. Хмельницького обрати після його смерті гетьманом сина Юрія. Насправді ж хворобливий 16-річний юнак не влаштовував нікого. Незабаром гетьманом обрали Івана Виговського (1657-1659) -- українського шляхтича, який займав другу посаду в державі -- був у Б. Хмельницького генеральним писарем.

Царський уряд хотів скористатися зміною гетьмана, щоб урізати українські права. Він спробував натиснути на І. Виговського, протягом кількох місяців не визнаючи його обрання. Одночасно велися переговори й листування із суперниками І. Виговського -- запорізьким кошовим Я. Барабашем і полтавським полковником М. Пушкарем. Заручившись підтримкою своїх козаків і зібравши загони бідноти (так званих дейнеків, тобто "озброєних дрючками"), Барабаш і Пушкар у 1658 р. підняли повстання. Незважаючи на царську заборону, І. Виговський у кількох боях розгромив їх. Цей бунт, фактично підтриманий Москвою, коштував Україні 50 тисяч осіб, що загинули або були забрані в ясир татарами -- союзниками гетьмана.

Дії московського уряду не раз суперечили положенням Березневих статей і ясно показували його небажання рахуватися ні з підписаними документами, ні з українською автономією взагалі. Тому було вирішено порвати з Росією й відновити державний зв'язок із Польщею.

Гадяцький договір

6 вересня 1658 р. під Гадячем представники українського та польського урядів підписали договір, який забезпечував Україні автономію у складі Речі Посполитої. За його умовами на території козацької держави -- Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств -- уся влада належала гетьману та його адміністрації. Україна повністю зберігала військо (60 тисяч козаків), незалежність у фінансових та господарських справах, діставала право карбувати власну монету. Відновлювалися права православної церкви, а унія скасовувалася. Вирішувалися питання освіти, включаючи заснування двох академій (університетів) тощо.

Спроба І. Виговського вигнати московські гарнізони з Києва та Лівобережжя закінчилася невдачею. А в Україну вже сунула величезна (100-150 тис.) російська армія. Під Конотопом після 70-денної облоги 28 червня 1659 р. відбулася битва, у якій царське військо зазнало тяжкої поразки. Втрати досягали 30 тис. убитими. Конотопська катастрофа викликала паніку в Москві. Боячись походу українських військ, столицю почали спішно укріплювати. Ходили чутки, що цар збирається виїхати на Волгу.

Та головного супротивника І. Виговський мав у самій Україні. Він не знайшов достатньої підтримки серед населення України, яке не вірило обіцянкам польських комісарів. Кошовий Запорізької Січі І. Сірко напав на володіння союзника І. Виговського -- кримського хана, і той покинув гетьмана, значно зменшивши його сили. Проти І. Виговського виступила більшість лівобережних полків. У вересні 1659 р. відбулися дві загальновійськові ради. Гадяцький договір було визнано недійсним, І. Виговського скинуто з гетьманства, а на його місце обрано Ю. Хмельницького (1659-1663). І. Виговський утік у Польщу і в 1664 р. був розстріляний особистими ворогами.

Порушення територіальної цілісності української держави -- Гетьманщини

Гетьманство Ю. Хмельницького

Тим часом Лівобережну Україну зайняли царські війська. Російські представники, ігноруючи договір 1654 р., відмовилися визнавати обрання Ю. Хмельницького. На їхню вимогу в Переяславі 17 жовтня 1659 р. відбулася ще одна рада, де вдруге обрали гетьманом Ю. Хмельницького і затвердили нові статті. В основі їх були статті 1654 р., уже змінені в Москві і доповнені кількома новими пунктами. Переяславські статті 1659 р. помітно обмежували українську автономію: збільшувалася кількість російських воєвод і гарнізонів у п'яти містах, гетьману заборонялися самовільні відносини з іноземними державами і військові походи, призначення та усунення полковників. Ю. Хмельницькому і багатьом полковникам не міг сподобатися відвертий наступ на українські права, та в оточенні московського війська вони не могли нічого вдіяти. У козацькому таборі знову посилилися вагання.

Наприкінці літа 1660 р. російські й українські війська нарізно виступили у похід проти польської армії на Правобережжя. Незабаром московські полки потрапили в оточення і після тривалого відступу капітулювали під Чудновом. Ю. Хмельницький, зустрінутий польськими військами, вступив у переговори. 17 жовтня 1660 р. під Слободищем він підписав трактат, який відновлював чинність Гадяцького договору. Але становище Ю. Хмельницького було хистким. Гетьман із нього не вийшов. Україну заполонили польські, російські, татарські війська. Лівобережні полки й Січ не визнали Слободищенського трактату і залишилися вірними царю, обравши наказним (тимчасовим) гетьманом Я. Сомка. Українська держава фактично розпалася на дві частини. Спроби Ю. Хмельницького за допомогою поляків і татар відновити свою владу на Лівобережжі нічого не дали. Відчуваючи своє безсилля, він зрікся булави і постригся в ченці.

Гетьманство П. Тетері та І. Брюховецького

На початку 1663 р. у Чигирині правобережні полки обрали гетьманом генерального писаря Павла Тетерю (1663-1665), зятя Б. Хмельницького. Але Лівобережжя й Запоріжжя не визнали його. У червні на "чорній" раді в Ніжині в гострій боротьбі гетьманом був обраний кошовий отаман Іван Брюховецький (1663-1668). Він переміг завдяки демагогічним обіцянкам захистити бідноту від зловживань старшини і підтримці московського уряду, з яким давно підтримував тісні відносини. Так, у 1663 р. Українська держава остаточно розкололася: Правобережжя залишилось у складі Польщі, а Лівобережжя -- у складі Росії. Кожна частина мала свого гетьмана, генеральну старшину, полково-сотенну організацію, користувалась автономією. Народ же сприймав Україну як одне ціле, прагнув до відновлення єдиної держави. Це відповідало й інтересам старшини. Росія і Польща також хотіли поширити свою владу на всю Україну. Тому кожна зі сторін вела боротьбу за приєднання іншої. Боротьба тривала чверть століття, не принесла ніякої користі народу, призвела до зруйнування господарства і спустошення великої частини України. "Руїна" -- так назвали сучасники й історики той трагічний період.

Наприкінці 1663 р. польські війська і полки П. Тетері вступили на Лівобережжя та після кількох перемог і поразок були змушені повернутися на правий берег Дніпра. Фактично втративши владу, П. Тетеря навесні 1665 р. склав булаву і, забравши цінності та клейноди, утік у Польщу. Правобережним гетьманом був обраний генеральний осавул Петро Дорошенко (1665-1676), дід якого, Михайло Дорошенко, був козацьким гетьманом ще в 20-ті рр. XVII ст. і став героєм відомої народної пісні. П. Дорошенко прагнув зберегти і зміцнити козацьку державу, відновити її цілісність. За його пропозицією старшинська рада в 1666 р. вирішила заручитися підтримкою Туреччини й Криму, "щоб вигнати всіх ляхів з України до Польщі". За допомогою орди був розгромлений шеститисячний польський загін.

Тим часом гетьман Лівобережної України І. Брюховецький швидко втрачав довіру козацтва. Щоб зміцнити особисту владу, він у 1665 р. першим з українських гетьманів прибув до Москви. Намагаючись задовольнити бажання царського уряду, він запропонував збирати в Україні податки й мито на користь російської скарбниці, ввести в усі значні міста воєвод і надати їм право судити місцеве населення. Ці пункти лягли в основу Московських статей. За це гетьман одержав великі земельні пожалування і боярський титул, а його прибічники -- дворянство. Козацтво й більша частина старшини були надзвичайно обурені вчинками гетьмана. До того ж І. Брюховецький забув про свої обіцянки полегшити становище бідноти, а неугодну старшину карав, як хотів.

Андрусівське перемир'я 1667 р.

Значний протест в Україні викликали умови перемир'я Росії з Польщею, укладеного в с. Андрусові під Смоленськом 30 січня 1667 р. За Росією залишалися тільки Київ (на 2 роки) і Лівобережна Україна. Правобережжя поверталося Польщі, а Запоріжжя мало перебувати під спільним управлінням двох держав. Своїм підписом під Андрусівським договором Росія остаточно перекреслила статті 1654 р., у яких вона зобов'язувалася захищати цілісність України. І. Брюховецький вирішив скористатися народним обуренням, щоб врятувати свій авторитет. На початку 1668 р. він очолив повстання проти Москви, повиганяв воєвод із більшості міст, установив зв'язки з П. Дорошенком, Туреччиною й Кримом.

Правобережна та Лівобережна Україна в 60-і -- 80-і роки XVII століття

П. Дорошенко, який тоді вже остаточно порвав із Польщею, рушив зі своїми полками на Лівобережжя на з'єднання з І. Брюховецьким. Як тільки війська зустрілися, лівобережні козаки, давно незадоволені І. Брюховецьким, убили його. П. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Здавалось, Україна знову стане єдиною. Та П. Дорошенко несподівано повернувся в Чигирин, а на Лівобережжя вступило царське військо. Наказний гетьман Лівобережжя Дем'ян Многогрішний, поставлений П. Дорошенком, змушений був визнати зверхність Росії.

Незалежна політика П. Дорошенка викликала невдоволення його союзників -- кримських татар. Вони вирішили підтримати січового писаря П. Суховія, якого частина запорожців проголосила гетьманом. П. Дорошенко тільки через рік зумів усунути цього конкурента. Але прибічники П. Суховія обрали гетьманом полковника М. Ханенка. Він уклав договір з Польщею, яка визнала його правобережним гетьманом.

П. Дорошенко вже не мав сил боротися за лівий берег Дніпра. У березні 1669 р. у Глухові козацька рада підтвердила гетьманські повноваження Д. Многогрішного (1668-1672) і прийняла нові Глухівські статті.

Глухівські статті (1669 р.)

Глухівські статті дещо послаблювали тиск Росії: зменшувалася кількість воєвод і обмежувалася їхня влада, податки збирала козацька старшина. Але старшина зневажала нового гетьмана -- вихідця з простих козаків. У березні 1672 р. представники козацької верхівки схопили гетьмана і разом з сім'єю та нечисленними прихильниками відправили в Москву. Після допитів усіх заслали в Сибір. У червні 1672 р. поблизу Конотопа, на російській території, козацька рада обрала гетьманом генерального суддю Івана Самойловича (1672-1687), прозваного "поповичем" (батько його був священиком). Були затверджені чергові Конотопські статті (1672 р.), що обмежували владу гетьмана і вплив рядового козацтва.

Виступ старшини проти Д. Многогрішного був останнім відгуком Руїни на Лівобережжі. Віднині тут міцно закріпилася Росія.

На Правобережжі, навпаки, загострилася боротьба між Туреччиною, Кримом і П. Дорошенком, з одного боку, та Польщею й М. Ханенком, що контролював північну Київщину, -- з іншого. У 1672 р. 250-тисячна турецько-татарська армада вторглася на Поділля. Польща була змушена запросити миру. За Бучацьким договором Поділля стало турецькою провінцією, а решта Правобережжя -- самостійною державою під владою П. Дорошенка і протекторатом Туреччини. М. Ханенко передав свої повноваження І. Самойловичу, його простили і наділили землями на Лівобережжі. П. Дорошенко був оточений у Чигирині, але не здавався. І. Самойлович пішов на лівий бік Дніпра. Та надломився уже і сам П. Дорошенко. Його політика провалилася. Він був відправлений у почесне заслання -- воєводою у В'ятку, а останні роки доживав у подарованому йому селі у Підмосков'ї.

Втративши П. Дорошенка, Туреччина не бажала втрачати ще й Правобережжя. Вона проголосила "гетьманом і князем малоросійським та сарматським" Ю. Хмельницького (1677-1681), який давно був захоплений у полон татарами. Величезна турецько-татарська армія здійснила у 1677-1678 рр. два походи на Чигирин, зрештою захопила його, але далі просунутися не змогла через стійкий опір російських і лівобережних полків. Ю. Хмельницький, спираючись на турецькі загони, правив майже безлюдним краєм і запам'ятався лише безмежною жадібністю та нелюдською жорстокістю. У 1681 р. турки, переконавшись у непотрібності Ю. Хмельницького, схопили його й стратили.

Багаторічна війна за Правобережжя виснажила всіх її учасників, а сплюндрований край втратив привабливість. Були укладені мирні договори: Журавненський 1676 р. -- між Польщею й Туреччиною, Бахчисарайський 1681 р. -- між Росією й Туреччиною, "Вічний мир" 1686 р. -- між Росією та Польщею. За цими договорами Київ, Лівобережжя і Запоріжжя залишалися під владою Росії, південна частина Правобережжя відходила до Туреччини, а північна -- до Польщі.

Запорізька Січ у другій половині XVII століття

У 1654 р. Запоріжжя як частина Української гетьманської держави увійшло до складу Росії. Згідно з поділом України у 1667 р. воно мало перебувати під спільним управлінням Росії та Польщі, але фактично визнавало верховенство тільки Росії, що й було закріплено "Вічним миром" у 1686 р. Внутрішній устрій Січі залишався незмінним. Січ у період Руїни намагалася грати самостійну роль у політичному житті України. При І. Виговському Запоріжжя склало йому опозицію, а кошовий Я. Барабаш був одним із керівників повстання проти гетьмана. Січове козацтво на Правобережжі активно протидіяло політиці П. Дорошенка і підтримувало його суперників П. Суховія й М. Ханенка. Січ залишалася однією з головних сил для захисту України від набігів кримських татар. Непримиренною багаторічною боротьбою проти Криму особливо уславився Іван Сірко (родом із Мерефи на Харківщині). Він неодноразово здійснював походи на Крим, визволив тисячі невільників, переміг у 55 битвах. За військову звитягу І. Сірко протягом останніх 17 років життя (1663-1680) 8 разів обирався кошовим. Саме з іменем Сірка усні перекази пов'язують написання запорожцями турецькому султану листа у відповідь на пропозицію султана Магомета IV Запоріжжю визнати його владу й перейти до нього на службу. Цей лист став основою для картини І. Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Із припиненням Руїни і зміцненням позицій Росії на Лівобережній Україні стало помітним прагненням уряду обмежити запорізькі вольності. Загальний наступ царизму на українську автономію породжував протест, тому до 8 тисяч козаків на чолі з кошовим К. Гордієнком підтримали І. Мазепу, перейшовши у березні 1709 р. у шведський табір. Цей крок був використаний Петром І як привід для знищення Січі. Січові споруди були знищені, артилерія, майно, цінності вивезені.

Адміністративно-політичний устрій та господарське життя в Україні у другій половині XVII ст.

Лівобережна Україна

Лівобережна Україна з Києвом після Переяславської ради 1654 р. в офіційних документах царського уряду почала називатися Малоросією, а також часто іменувалася Гетьманщиною. Вона обіймала територію нинішніх Чернігівської, Полтавської, західну частину Сумської та Харківської областей, східну частину Черкаської, Київської областей.

Як і в усій Росії, верховна влада в Лівобережній Україні належала російському цареві. Здійснювалася вона в перші роки до 1663 р. через Канцелярію в малоросійських справах Посольського приказу, а з 1663 р. -- через Малоросійський приказ. Спочатку у складі Росії Україна мала самобутнє козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкову систему, митні кордони. На чолі управління Україною стояв гетьман, який обирався на Генеральній військовій раді і затверджувався царським урядом.

Гетьманові представник царського уряду вручав клейноди -- атрибути гетьманської влади: булаву, бунчук, корогву (прапор) і печатку із зображенням козацького герба. Головна корогва мала малиновий або блакитний чи жовтий колір. Гетьманові належала безпосередня військова й цивільна влада в Україні. При гетьмані існувала генеральна рада, до якої входили полковники й генеральна старшина, що відала управлінням окремими галузями життя (писар, обозний тощо).

Військовими й адміністративно-територіальними одиницями були полки. Очолював полкову адміністрацію полковник, полковників призначав гетьман. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких призначав гетьман або полковник.

Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав та інші великі міста), управляли виборні магістрати.

На Лівобережжі у ІІ половині XVII століття розвивалися сільське господарство, промисли, ремесла, торгівля, зростали міста. Основними галузями у сільському господарстві були землеробство й скотарство. Сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку, просо, вирощували коноплі, льон, тютюн, капусту, моркву та ін. Розвивалося і скотарство (воли, коні -- робоча худоба, корови, вівці, кози, свині). Поширеними були бджільництво, рибальство, полювання.

Важливе місце в економіці України посідало ґуральництво. Розвивався селітряний та поташний промисли.

Найбільш розвинутими були ковальське, бондарське, теслярське, гончарне, шевське, ткацьке ремесла. На Лівобережжі було багато торгів і ярмарків, де продавалися як місцеві вироби, так і привізні товари з Росії, Голландії, Польщі, Молдови. Вивозили з України в Росію худобу, шкіри, вовну, горілку, тютюн, сало, мед, селітру та інші товари. В Україну завозилися металеві вироби (цвяхи, коси, ножі), різні хутра, риба.

Слобідська Україна

гетьманство гадяцький договір запорізький січ

Територія Слобідської України охоплювала землі, які нині входять до складу Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької і Луганської областей, а також частина сучасних Бєлгородської, Курської та Воронезької областей. Здавна в цьому краї проживали українці та їхні предки. За часів Київської Русі він входив до складу Чернігово-Сіверського і Переяславського князівств. Майже безлюдні землі пізніше називалися Диким Полем. Після кількох воєн Слобожанщина на початку XVII ст. залишилася за Росією. Сюди постійно стало прибувати населення Лівобережної і Правобережної України, що тікало від польського гноблення. Переселенців із Росії було небагато. Зате український потік дедалі зростав, особливо після поразки під Берестечком і під час Руїни. Протягом другої половини XVII ст. населення Слобожанщини збільшилося від 50 до 250 тисяч чоловік, 80 % яких складали українці.

Щоб привабити українців, московський уряд надавав їм певні свободи: право займанщини (займати землі), податкові та інші пільги.

Уже в середині XVII ст. переселенці заснували кілька міст -- Острогозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харків і багато містечок, сіл, хуторів і слобод (від останнього слова пішла й назва -- Слобідська Україна). Чисельність населення збільшувалася, і вже наприкінці XVII -- на початку XVIII ст. на Слобожанщині налічувалося майже 250 тисяч українських і російських поселенців.

Утікачі з України переносили на Слобожанщину й козацький устрій. Як і на території Лівобережжя, на Слобожанщині існували козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. У другій половині XVII ст. на Слобожанщині утворились Острогозький, Охтирський, Сумський, Харківський, у 1685 р. -- Ізюмський полки. Полково-сотенний устрій в основному був таким же, як і на Лівобережжі, але залежність від царської адміністрації -- більшою. Полковники обиралися нерідко з одних і тих же родин. Так, рід Донець-Захаржевських дав п'ять полковників, Кондратьєви, Лесевицькі, Тев'яшови -- по чотири. Слобідські полки підпорядковувалися не гетьману, а безпосередньо російській адміністрації в особі бєлгородського воєводи; у містах краю також були воєводи.

Головними заняттями слобожан були хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла і промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство, у місцевостях, багатих на ліс, -- виробництво смоли й дьогтю. Видобували також сіль, особливо в районі Тора (у районі нинішнього Слов'янська) й Бахмута.

На території Слобідської України козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували у своїх руках дедалі більше земельних володінь і ставили у залежність від себе й експлуатували населення.

Посилювався також і гніт царизму. Майже в усі значні міста призначалися царські воєводи, які утискували місцеве населення, установлювали повинності й обмежували права козаків.

Народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони брали участь у повстанні 1668 р., що розгорнулося на Лівобережжі, а також підняли велике повстання в 1670 р. під впливом селянської війни на чолі зі Степаном Разіним.

Размещено на Allbest.ru