Католицизм і православ’я
Послаблення боротьби за збереження національно-релігійних традицій, перехід в католицизм і спольщування правобережної православної шляхти в другій половині XVII ст. Утиски православ'я та міжконфесійні негаразди. Стан Київської митрополії у XVII ст.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 06.11.2011 |
| Размер файла | 42,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
21
Каталіцизм і православ'я
Зміст
- 1) Експансія католицизму
- 2) Утиски православ'я та міжконфесійні негаразди
- 3) Київська митрополія у XVII ст.
1) Експансія католицизму
Як свідчать ухвали місцевих сеймиків, правобережна православна шляхта в другій половині XVII ст. послабила боротьбу за збереження національно-релігійних традицій. Значна частина її переходила в католицизм і спольщувалась. Непоодинокі вихідці з колишніх православних шляхетських родів ставали не просто. католиками, а активними поборниками католицького віровчення, сприяли його утвердженню на Правобережжі. Так, один із них, Гнат Єльц, поселив єзуїтів у своєму маєтку на київському Поліссі. Київський воєвода Януш Тишкевич допоміг їм оселитися в Києві та Вінниці, надав притулок домініканцям у Мурафі, кармелітам-у Бердичеві, бернардинцям - у Махнівці, збудував кілька костьолів. На думку В. Антоновича, перехід української шляхти, в католицизм був значною мірою зумовлений антифеодальним характером Хмельниччини. Опинившись перед загрозою втрати своїх соціальних привілеїв, шляхта жертвувала своїм релігійно-національним ідеалом. Цей крок був для неї порівняно безпечним, оскільки українське козацтво, яке могло б учинити їй збройний опір, відповідно до умов Андрусівського договору (1667) опинилося за межами Правобережжя.
Серед православних ієрархів охочих перейти в католицизм також не бракувало, вже хоча б тому, що прозелітизм обіцяв їм більш високий престиж у суспільстві (в Речі Посполитій соціальний статус католицького духовенства був особливо високим) і, що не менш важливо, додаткові матеріальні вигоди. Літописець запевняв, що саме банальна корисливість спонукала зректися православ'я єпископа Перемишльського Інокентія Винницького, ігумена Ліснівського монастиря Сильвестра Тваровського, архімандрита Унів-ського монастиря Варлаама Шептицького. До них приєднався Львівський єпископ Иосиф Шумлянський, якого вабили обширні маєтки Київської митрополії та Києво-Печерської архімандрії на Поліссі. В 1677 р. ці впливові ієрархи розпочали таємні переговори з папським нунцієм у Варшаві про перехід в унію, а в 1681 р. так само таємно здійснила цей прозелітизм. Йосиф Шумлянський навіть склав для Польської Корони свою програму поуніачення людності Правобережної України, яка передбачала урівняння в правах уніатів з римо-католиками, переслідування стійких у православ'ї священиків, активну пропаганду греко-католицької віри в регіоні, першочергове навернення в унію православної шляхти та братчиків.
Слід зазначити, що в новітній вітчизняній історіографії робилися спроби пояснити відступництво князів православної церкви їхнім благородним наміром за допомогою унії зупинити наступ латинства на Україну, бо, мовляв, "під захистом уніатської церкви українське життя могло хоча б почасти зберегти свої давні форми".
Польські урядовці й католицьке духовенство загалом підтримали ідею наблизити правобережне поспільство до латинства шляхом насадження унії і, врешті-решт, домогтися його цілковитого спольщення. Особливо активно почали вони реалізовувати свої наміри після 1686 р., коли переконалися, що уряд Росії прагне використати православну церкву на Правобережжі для політичного тиску на Польщу (згідно з умовами Вічного миру російський уряд проголошувався опікуном православного населення Речі Посполитої). Проте через складну зовнішньополітичну обстановку (війни Речі Посполитої зі Швецією, Туреччиною, Росією) до кінця XVII ст. польський уряд не зміг реалізувати свої плани. Не сприяло наступу католицизму й значне спустошення та обезлюднення великих територій Правобережжя.
На початку XVIII ст. на Правобережжі склалась більш. сприятлива обстановка для утвердження там греко-католицької церкви. Інтенсивна народна колонізація усунула економічні перешкоди для широкого церковного будівництва в регіоні. В 1699 р. підписанням Карловицького миру закінчилася тривала, спустошлива війна Речі Посполитої з Туреччиною, що дало можливість шляхті приділити більше уваги церковному питанню. Новій хвилі католицької експансії сприяла і внутрішньополітична обстановка в Речі Посполитій, в якій активізувалася сеймова боротьба між магнато-шляхетськими угрупованнями, що дотримувалися різних політичних орієнтацій.
У державі склався баланс політичних сил, внаслідок чого вона стала ареною розгулу дворянської вольниці й почала катастрофічне занепадати. Оскільки королівська влада стала номінальною, вона не тільки не протидіяла реалізації прагнень католицької церкви, а навпаки, шукала підтримки впливових католицьких ієрархів. Польський уряд сподівався в союзі з католицькою церквою протидіяти політичному тиску на Річ Посполиту з боку сусідніх монархій, передусім царського уряду, який використовував з цією метою свої опікунські права щодо православної церкви, надані йому згідно з умовами Вічного миру 1686 р.
Підтримувало католицьку церкву й польське дворянство. Наростаюча політична анархія не обіцяла нічого втішного самій шляхті, яка рішуче заперечувала проти створення в державі регулярної армії, оскільки боялась озброїти і навчити військовому ремеслу селян. Крім того, вона не хотіла давати в руки польської корони реальну силу, за допомогою якої та змогла б ущемити її "золоті вольності". Налякана тим, що козаки співчували селянам і, як скаржилися на своєму сеймику дворяни Київського воєводства, "відбирали у панів підстарост владу над поспільством. ловко намовляли до бунту тамошніх селян", шляхта добилася від уряду розпуску козацьких полків. В обстановці, коли на Правобережній Україні не згасав вогонь антифеодальної й визвольної боротьби селян, місцева шляхта виявилась ослабленою у військовому відношенні і їй, таким чином, не залишалося нічого іншого, як піти на тісніший політичний союз з церквою.
Дворянству здавалося, що в такій напруженій ситуації саме церква, використовуючи свій вплив на парафіян, здатна забезпечити соціальну стабільність в країні і тим самим гарантувати збереження його привілеїв. Поступитися церкві частиною своїх багатств дворянство змушував також страх перед можливою втратою політичного панування на Правобережжі. Недарма шляхта Київщини вмотивовувала необхідність будувати нові монастирі й костьоли тим, що "коли ці фундаменти й колони стоять міцно, то вони і державу оберігають від потрясінь, коли ж, навпаки, руйнуються, то і держава перебуває в небезпеці".
Активна підтримка церкви поміщиками пояснювалась також їхньою економічною заінтересованістю. Будівництво нових храмів та їх утримання не були обтяжливими для власника маєтку, оскільки в основному лежали на плечах селян. Разом з тим вони давали поміщикам чималий зиск, дозволяли їм в умовах дворянської монополії на землю присвоювати частину церковних прибутків. Це витікало з їхніх опікунських прав щодо церкви. Ще в 1647 р. польський сейм ухвалив рішення про те, що претенденти на парафію (аспіранти) мали попередньо заручитися згодою місцевих поміщиків. Така залежність священнослужителів від поміщиків давала можливість останнім вимагати від священиків плату за передачу в спадок майна і т. ін.
Особливо часто і з великою вигодою для себе практикували поміщики продаж прибуткових парафій. Чорноризник Віктор Садковський під час своєї інспекційної поїздки по православних монастирях правобережного Придніпров'я в 1785 р. обурювався з приводу того, що спритні дідичі ухитрялися продавати дозвіл обійняти парафію (презенту)"недешевою ценою. (навіть) на такие места, где нет еще церкви, да й быть оной там не следует.".
Про широкі масштаби поміщицької торгівлі парафіями на Правобережжі, особливо в другій половині XVIII ст., свідчать також рішучі протести з боку ієрархів, які ревно оберігали свою монополію на продаж церковних посад (симонію). Церковна адміністрація навіть вимагала від претендентів на парафію' чи єпископство принесення досить своєрідної клятви: "Клянуся. що для одержання цього бенефіція, презенти чи номінації на. нього ні я сам, ні будь-хто від мого імені, на моє прохання чи з мого відому не давали й не обіцяли жодної речі пану колятору (опікуну церкви) чи патрону. Не траплялося також, щоб я брав на себе його борг чи заплатив за нього, позичив йому гроші чи простив йому борг. Ні я сам, ні хтось від мого імені чи з мого відому нічого йому не дарували й не обіцяли подарувати, ні прощали, ні орендували (в нього) церковні будівлі, землі, маєтки, доходи, десятини й побори - ні колишні, ні теперешні, ні майбутні. "".
Звичайно, підтримка католицької церкви місцевою шляхтою зумовлювалася не лише економічними та політичними інтересами останньої. Тут спрацьовував також суто релігійний чинник. Слід мати на увазі, що XVIII ст. видалося для Правобережжя неспокійним, сповненим соціальних і політичних потрясінь, епідемій, стихійних лих, тобто сприятливим для зростання набожності серед населення. Багато дворян, які жертвували на церкву, керувалися дійсно благочестивими намірами, турбуючись про свою посмертну долю, а не лише тому, що це було престижним актом чи давало їм матеріальну вигоду. В дарчих грамотах дворяни найчастіше вказували, що відписують духовенству частину свого майна "на помин душі". Так, князь Казимир Чарторийський пожертвував значні кошти на Зимнянський монастир, щоб василіани після його смерті справляли щотижня по ньому дві поминальні меси, а шляхтич Зигмунд Сеневський своє пожертвування оцінив у сімнадцять мес: одну "співану" й шістнадцять "читаних".
Католицька церква на Правобережжі користувалася всілякою підтримкою папської курії, її опікав безпосередньо нунцій (папський намісник) у Варшаві. Апостольська Столиця дбала насамперед про економічне процвітання костьолів і монастирів, заохочувала їх накопичувати багатства, слушно вбачаючи в цьому основну запоруку зростання суспільного престижу церкви. Для цього вона підвищувала в духовному сані передусім ігуменів і ксьондзів найбагатших монастирів і храмів. Ті католицькі ордени й окремі монастирі, які проявляли особливе підприємництво у сфері економіки, одержували від папського двору чи місцевого єпископа спеціальні привілеї, завдяки яким можна було розраховувати на нові щедрі пожертвування мирян.
Найчастіше таким привілеєм служила "велика індульгенція", яка канонічне прощала гріхи не лише живим, а й мертвим, звільняючи їхні душі від скніння у чистилищі. Таку індульгенцію папа надав у XVIII ст. домініканцям, василіанам, а єпископи - окремим костьолам. У 1745 р. римська курія з метою економічного зміцнення василіанських монастирів на Правобережжі та в Галичині навіть почала укрупнювати їх шляхом підпорядкування бідніших багатшим, а також закриття найбідніших, які не могли в найближчі роки розраховувати на фундуші (земельні пожертвування).
Католицька церква не знехтувала можливістю зміцнити свої позиції й на Правобережній Україні. Протягом XVIII ст. у цьому регіоні, особливо на густонаселеній Волині та півночі Поділля, мов гриби після дощу, з'являлися нові монастирі та костьоли. Лише на Поділлі виникло 648 цих культових закладів, у 25 разів більше, ніж за попередні кілька століть. У ряді правобережних міст і містечок поселилися монахи відразу кількох католицьких орденів. Так, у Кам'янці-Подільському знайшли притулок домініканці, кармеліти босі, тринітарії, францисканці, візитки; в Луцьку - бернардинці, боніфратри, бригітки, домініканці, кармеліти, тринітарії, шаритки. На церковній карті Правобережжя знайшлося місце також і для капуцинів, реформатів, августинців, маріанів, піарів тощо. Перше місце в регіоні (загалом у Речі Посполитій - п'яте, після францисканців, єзуїтів, домініканців та кармелітів) за кількістю своїх монастирів і чорноризників посідав василіанський орден.
2) Утиски православ'я та міжконфесійні негаразди
Посилення католицької церкви на Правобережжі, де переважна більшість населення була православною, набуло у XVIII ст. форми насильного покатоличення поспільства і супроводжувалося утисками й неприхованим гонінням на православ'я, причому знаряддям викорінювання православ'я й насаджування латинства мала служити, на думку уряду, католицького духовенства й шляхти, греко-католицька церква.
Навертання в унію й дискримінація православної церкви на Правобережній Україні на межі XVII-XVIII ст. стали державною політикою Речі Посполитої. Так, у 1699 р. польський сейм ухвалив рішення, згідно з яким дизунітам (православним та іудеям) заборонялося займати посади в магістраті Кам'янця-Подільського, взагалі проживати у цьому місті. Втілюючи в життя цю ухвалу, спеціальна комісія того ж року передала уніатам православний храм св. Іоана, решту ж православних храмів Кам'янця-Подільського опечатала.
Навернення українського поспільства в унію прискорила відміна урядом Речі Посполитої в 1676 р. ставропігії, тобто підпорядкування православної церкви місцевому єпископату. Це забезпечувало неминучий перехід в унію парафій у тому випадку, коли б місцевий єпископ став уніатським прозелітом. Так воно й сталося. Львівський єпископ Иосиф Шумлянський, якому канонічне підлягали Галицько-Львівська та Подільська єпархії, восени 1700 р. насильно проник у замкнений братчиками православний храм у Львові й відправив там службу за уніатським чином 18. Дионісій Жабокрицький, який у 1695 р. хіротонувався на єпископа Луцького й Острозького, тобто канонічне обіймав усю Волинь, невдовзі послідував його прикладу.
Щоправда, православна шляхта Київщини та Волині, скориставшись присутністю на Правобережжі російських військ, зуміла передати єпископську кафедру на Волині племіннику Иосифа Шумлянського Кирилу, який, хоча й став уніатом, усе ж хіротонувався на єпископа в Київського православного митрополита. Проте Кирило Шумлянський утримався на цій посаді лише до 1711 р., а потім під тиском католицької шляхти перебрався на Лівобережну Україну. В 1712 р. вакантну Луцьку єпархію обійняв Холмський уніатський єпископ. Відтоді до кінця XVIII ст. на Правобережжі не існувало православних єпископств. Єдина в Речі Посполитій православна кафедра залишилась у Могильові-на-Дніпрі, тобто в Білорусії.
католицизм православ'я київська митрополія
Із переходом в унію Галицько-львівської, Подільської та Луцької єпархій на Правобережжі припинили своє існування православні братства, які в XVII ст. чинили стійкий опір національно-релігійним утискам українського населення, сприяли своєю діяльністю формуванню його національної свідомості. Окремі братства, щоправда, збереглися, проте вже як суто історичний рудимент.
Коли в 1711 р. за умовами Прутського трактату російські війська залишили Правобережну Україну, шляхта та католицьке духовенство розпочали відверте гоніння на православ'я. Найреакційніші кола польського дворянства навіть виношували бузувірські плани віддати стійких у православ'ї в турецьке рабство. Так, анонімний автор "Проекту викорінення російського народу в польських володіннях" (1717) запевняв, що процвітанню Речі Посполитої перешкоджає "неоднаковість релігійних обрядів, до яких простий люд завжди виявляє схильність". Він закликав поміщиків "презирством, переслідуваннями та утисками" навертати православних в унію, закривати для них доступ в адміністративний апарат, штучно викликати захиріння правобережних міст, остаточно підпорядковувати православну церкву католицькій юрисдикції, не приймати дітей православних до школи тощо, а якщо й цих драконівських заходів виявиться недостатньо для викорінення схизми, то віддати "зелянтів" (стійких у православ'ї)"татарам у послугу", а їхні землі "заселити поляками й мазовитянами". В цій останній пропозиції польського радикала проглядається елементарне бажання поживитися за рахунок майна схизматиків.
В обстановці наростання серед польської шляхти релігійної нетерпимості уніатський митрополит Лев "Кишка скликав у 1720 р. в Замості на Холмщині представницький церковний собор, у роботі якого взяли участь апостольський нунцій Єронім Грімальді, сам Лев Кишка, Луцький, Полоцький, Смоленський, Холмський, Львівський і Кам'янець-Подільський, Перемишльський, Пінський єпископи, дев'ять архімандритів, декани з усіх єпархій, чимало чорного й білого духовенства. Собор закликав шляхту ще рішучіше навертати поспільство України та Білорусії в унію. Крім того, він скасував ряд православних обрядів, канонічно узаконив латинські нововведення у культову практику греко-католиків. Папа Бенедикт XIII підтвердив рішення Замойського собору, а "Конгрегація пропаганди віри" (місіонерський орган курії) обнародувала їх.
Ще більш дискримінаційні заходи проти православних і протестантів розробила "Генеральна конфедерація" (1732), яка заборонила їм організовувати публічні похорони та релігійні процесії, зобов'язала їх брати участь у католицьких процесіях, поставила виконання православним духовенством треб і служб у залежність від дозволу місцевого ксьондза, зарахувала дітей від змішаних шлюбів до числа католиків, змусила уніатських священиків запозичити зовнішню атрибутику ксьондзів тощо.
Міжконфесійні негаразди на Правобережжі, ясна річ, від того лише загострювалися, навіть нерідко виливались у форму грубого насильства. Шляхта дуже часто погрожувала селянам фізичною розправою, якщо вони опиратимуться унії, і нерідко втілювала ці погрози в життя. Православних священиків проганяли з храмів, руйнували їхні садиби, самих їх катували, а траплялося й убивали. Так, у 1766 р. озброєний шляхетський загін закатував на Смілянщині титаря (церковного старосту) мліївської церкви Данила Кушніра. Свідок цього вандальського акту повідомляв, що титаря шляхтичі, "до имеющегося в том их полском обозе поставленного деревянного креста привязав й руки умотав прядивом, зеполою зажгли, й, по локти одпаливши, голову отсекли, на полю сложили, а тело сожгли совсем". Мученицьку смерть за православ'я прийняв у 1767 р. і священик Кирило Зельницький. Подібні прояви релігійного фанатизму нерідко підігрівалися бажанням шляхти поживитися церковним майном. До речі, в другій половині XVIII ст., коли на Правобережну Україну приходили російські війська, православні священики сповна віддячували своїм кривдникам, так що синодальним чиновникам доводилось суворо застерігати їх, "даби они прилагали старанне о том найпаче, чтоб противники их не могли иметь справедливих причин делать им какие-либо при-цепки по происходившим иногда от них самих непристойним угрожениям й предосудительным поступкам.".
В умовах міжконфесійного протистояння далеко не всі православні священики зарекомендували себе стійкими борцями за сповідуване віровчення. Деякі священнослужителі залежно від обставин по кілька разів переходили з уніатства в православ'я і навпаки чи навіть просто-напросто пропивали свої парафії, які потім діставалися греко-католикам. Священик Віктор Садковський, повідомляючи про ці негідні вчинки єпархіальне начальство, з обуренням писав, що окремі з них, "задолжась жидам за напои, берут на то деньги у поляков, отдавая им в заклад презенти й грамоты, после же, й сим не могучи долгу успокоить, отступают от приходов, кой пущають поляки в продажу иным. Церков-ное имение позамотували".
Міжконфесійними негараздами на Правобережжі вміло користувався царський уряд, який, зіславшись на ратифікацію у 1710 р. вальним варшавським сеймом умов Вічного миру 1686 р., взяв на себе вигідну в політичному відношенні роль захисника православ'я на українських та білоруських землях. Уряд Росії, не бажаючи мати поблизу російських кордонів небезпечне вогнище народних заворушень, домагався, щоб польський сенат розв'язав нарешті дисидентське питання в Речі Посполитій. До того ж він остерігався надмірного посилення позицій папства на Правобережжі (недаремно Катерина II в 1764 р. звеліла малоросійському генерал-губернатору пильнувати, щоб місцеве православне духовенство не виявляло "склонность к началам ненасытного папского властолюбия"). Разом з тим, урядові кола Росії не особливо прагнули до релігійного замирення у цьому регіоні, оскільки вбачали в ньому певну небезпеку для реалізації своїх імперських амбіцій. Принаймні граф М.І. Панін рекомендував російському послу у Варшаві не доводити справу до того, щоб православні в Речі Посполитій змогли "самі, без нашої допомоги, триматися й брати участь у магістратах".
У передгрозовій соціальній атмосфері та складній міжнародній обстановці 60-х років XVIII ст. найбільш помірковані представники магнато-шляхетських кіл почали ратувати за відмову від небезпечної у всіх відношеннях політики гоніння на православ'я, за створення в державі помірнішого соціального клімату. Під тиском партії реформ та царської дипломатії польський сейм на початку 1768 р. після бурхливих дебатів схвалив так звані "Кардинальні права", які позбавляли поміщиків "права меча" (феодального права страчувати кріпосних селян). Крім того, була скасована чинність дискримінаційних рішень "Генеральної конфедерації" 1732 р. стосовно православних.
Формально православні у Речі Посполитій урівнювалися в правах з католиками, вилучалися з-під католицької юрисдикції, їм дозволялося мати свої храми, школи та богадільні. Проте основна маса шляхти та католицьке духовенство сприйняли цю поступку українській та білоруській людності як недопустиме посягання на шляхетські "вольності", незважаючи на те, що "Кардинальні права" проголосили католицизм державною релігією Речі Посполитої, а відступництво від нього - кримінальним злочином. У травні 1768 р. опозиційна шляхта створила у волинському місті Барі свою конфедерацію, яка взялася ще рішучіше викорінювати в державі "схизму".
3) Київська митрополія у XVII ст.
Наступ царського уряду на автономію України неминуче призвів до ліквідації її церковної автономії, причому, як зазначив церковний історик, "церковна автономія українського народу була похована куди раніше автономії в державному житті під Росією, якщо не признати, що вже від 1686 р. автономні права Київської митрополії були більше маревом, ніж дійсністю".
Характерно, що цій тенденції в історії Київської єпархії, а заразом й усієї Української православної церкви, церковні владики України особливо не противились: потяг до "сильної руки", під якою жилося спокійніше й безпечніше, в тій чи іншій мірі був притаманний і їм. І. Власовський з цього приводу зазначав, що "серед київських митрополитів XVIII ст. вже не було українських патріотів міри митрополита Иосифа Тукальського і, навіть, Сильвестра Косова чи Діонісія Балабана".
Після 1686 р. історична доля стала мачухою для Київської митрополії, яка вступила в чорну смугу свого життя. її значення у православному світі падало, сфера впливу звужувалась.
У 1686 р. Київська митрополія складалася з шести єпархій: митрополичої Київської, Чернігівської, Луцької, Львівської, Перемишльської та Могилівсько-Мстиславської (на землях Білорусії). Білгородська ж єпархія, утворена в 1667 р. на Слобожанщині, підпорядковувалась безпосередньо Московському патріарху і не входила до складу Київської митрополії навіть після 1686 р.
Проте вже у 80-х роках XVII ст. посилився сепаратизм єпархій - вони одна за одною почали відпадати від митрополії. Приклад у цьому показала Чернігівська єпархія. Чернігівський єпископ, який не зумів досягти вершини духовної кар'єри і обманувся у своїх честолюбних замислах, не поладив з митрополитом Гедеоном (останній, до речі, не користувався особливою пошаною і в інших українських ієрархів) і в 1688 р. звернувся до Росії з проханням підпорядкувати його єпархію безпосередньо Московському патріарху чи, іншими словами, надати їй ставропігіальні права. Російський уряд, ясна річ, задовольнив його прохання - і в 1688 р. Чернігівську єпархію було вилучено з-під влади Київського митрополита. Після того, як старшина позбавила гетьманської влади Самойловича, інші українські ієрархи також заходились писати скарги на митрополита в Москву й домагатися проголошення ставропігіями і їхніх єпархій.
Ситуація в митрополії дедалі більше загострювалася. Від неї почали відпадати правобережні єпархії, розташовані на території Речі Посполитої, причому вже не просто відпадати, а переходити в унію. Так, у 1689 р. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, який вже готував перехід своєї церковної округи в унію, раптом звернувся до царського уряду та Московського патріарха з проханням підпорядкувати Львівську єпархію безпосередньо Москві. Водночас він запропонував уряду Речі Посполитої створити незалежну від Києва Галицьку митрополію, очолювану, ясна річ, ним, Йосифом Шумлянським. Церковні історики припускають, що Львівський єпископ хотів у такий спосіб послабити авторитет і владу Київського митрополита. Патріарх Йоаким відповів цьому енергійному ієрарху, що він, звичайно, у захопленні від його пропозиції, проте чому б не обмежитись спочатку створенням під юрисдикцією Московського патріархата Львівської архієпископії? Подібна реакція російського уряду не влаштовувала Йосифа Шумлянського. Відтоді він узагалі перестав визнавати над собою будь-яку православну церковну владу, а в 1700 р. офіційно заявив про свій перехід в унію. Не залишились у православ'ї також Перемишльська (з 1691 р.) та Луцька (з 1712 р.) єпархії. Отож, врешті-решт, уже на початку XVIII ст. на теренах України під юрисдикцією Київського митрополита залишилась одна-єдина єпархія - митрополича Київська.
Більше того, не все було гаразд і в самій Київській єпархії. Так, у 1687 р. патріарх Йоаким оголосив ставропігію Московського патріарха Києво-Межигірському ("Запорізькому") монастиреві, в якому, як уже зазначалося, він колись прийняв чернечий постриг. Та якщо несподіваний перехід під духовну юрисдикцію патріарха цього київського монастиря апологети православної церкви намагались пояснювати проявом особливої турботи патріарха про Межигір'я, то у відпаданні від митрополії найбільшої української обителі - Києво-Печерської лаври - відсутні навіть такі (не дуже переконливі) мотиви. Домігся підпорядкування цього монастиря Московському патріарху його архімандрит Вар-лаам Ясінський, який, на думку церковного історика, хотів відчувати себе можновладнішим і вважав, що залежність від далекого патріарха буде набагато меншою, аніж від митрополита. Російський уряд, зрозуміло, не став у цьому випадку довго зволікати. Влітку 1688 р. він задовольнив прохання братії Києво-Печерської лаври, після чого цей найавторитетніший в Україні православний монастир опинився під духовною юрисдикцією патріарха і, таким чином, здобув незалежність від Київського митрополита. Цей новий статус ставропігії Києво-Печерський та Києво-Межигірський монастирі не втратили і після ліквідації Петром І патріаршества, оскільки перейшли в підпорядкування Синоду Російської церкви, їхні архімандрити поставлялись не в Києві, а в Москві чи Петербурзі.
Історія, у тому числі церковна, як відомо, рясніє курйозами. Адміністративно-церковне відокремлення Києво-Печерської лаври від Київської митрополії, ініціатором якого став Варлаам Ясінський, зіграло злий жарт з самим печорським архімандритом. Коли Варлаам сам став Київським митрополитом і захотів залишити за собою також архімандритство, як це свого часу зробив Петро Могила, він спіткнувся об надану Москвою ставропігію лаврі. Братія лаври звернулась до російського уряду з "чолобитною", щоб їй було дозволено обрати архімандрита, бо "митрополит Київський віддавна не належав і не належить до архімандрії Печорської.
Розпад Київської митрополії врешті-решт призвів до того, що митрополит залишився ледь не єдиним єпископом у її церковно-ієрархічній структурі. Тому Варлаам Ясінський загорівся ідеєю відновити давню Переяславську кафедру, першоієрарх якої підлягав би Київському митрополиту. Вар-лаама Ясінського у цій справі підтримав гетьман Мазепа. Ідея знайшла прихильника також в особі вже згадуваного Єрусалимського патріарха Досифея, якому до всього було діло в православному світі. Досифей у 1692 р. рекомендував Московському патріарху Адріану збільшити в Україні кількість єпископів, щоб запобігти впливу на церковне життя регіону захожих грецьких владик. Разом з тим, цей колишній поборник незалежності Київської митрополії від Російської церкви пропонував ставити в Україні московських єпископів. Однак справа з відкриттям нової української єпархії затягувалась. Лише в 1700 р. російський уряд і патріарх дали свою згоду на відновлення Переяславської єпархії. Згідно з універсалом гетьмана та ставленою грамотою 1702 р. Переяславські першоієрархи мали висвячуватися Київським митрополитом і перебувати під його юрисдикцією. А в 1733 р. Переяславська кафедра була підпорядкована безпосередньо Синоду.
Наступ російського абсолютизму на українську державність, який посилився внаслідок перемог Росії над шведами у Північній війні, зрештою призвів до того, що й церковне життя в Україні остаточно стало підконтрольним російському урядові. Київська митрополія втратила залишки своєї автономії, перетворилася в рядову єпархію Російської церкви. Цьому посприяли насамперед українські ієрархи. Так, уже перший Переяславський єпископ Захарія Корнилович у 1708 р. намагався відложитись від Київського митрополита. Українські владики після 1708 р. слухняно проклинали в церквах ім'я гетьмана Івана Мазепи, у якого, до речі, раніше були. серед них і прибічники, і недруги. Апологетам Української православної церкви доводиться з цього приводу лише розводити руками: мовляв, що вдієш, так уже повелося в нашій історії. І при цьому вони додають: а що, хіба уніатська церковна верхівка в усіх відношеннях була безгрішною?
Дошкульним ударом по Київській митрополії стала справа царевича Олексія. Останній, як показало розслідування, мав таємні зносини з місцеблюстителем патріаршого престолу в Москві українцем Стефаном Яворським і Київським митрополитом Иоасафом. Після суду над царевичем почалися утиски Київської митрополії, вона ще більше занепала.
У Духовному регламенті Петра І про автономію і привілеї Київської митрополії та її першоієрарха навіть не згадувалось (до речі, українські ієрархи підписали цей документ, складений українцем Феофаном Прокоповичем, не вагаючись). А в 1722 р. Київську митрополію, яка впродовж чотирьох останніх років "вдовствувала" (була вакантною) 37, російський уряд взагалі ліквідував, її першоієрарху Варлааму Вонатовичу при хіротонії (посвяті) було дано титул не митрополита, а лише архієпископа Київського і Малої Росії. Отож київський владика "втратив своє історичне значення голови Української церкви".
Церковні історики по-різному пояснюють факт ліквідації Київської митрополії. Одні вбачають у ньому підступи впливового при царському дворі Феофана Прокоповича, який недолюблював Варлаама Вонатовича, інші - наслідок великодержавних прагнень Петра І. Власовський, зокрема, вважає, що при тодішньому ставленні російського уряду до України (відкриття у 1722 р. Малоросійської колегії, скасування виборності гетьманів) його жертвою неодмінно мала стати й Київська митрополія.
Варлаам Вонатович протестував проти намагань Синоду ліквідувати стародавні права і привілеї Української церкви (тут доречно згадати висновок О.Я. Єфименко, що ідеалізація давнини була характерною особливістю ментальності українського духовенства та інтелігенції), тому він нажив собі ворога в особі Феофана Прокоповича, який вбачав у діях архієпископа "підкоп" проти свого дітища - Духовного регламенту. У 1730 р. Варлаама Вонатовича позбавили сану і запроторили на 10 років ченцем у Кирило-Білозерський монастир.
У 1731-1747 рр. Київську кафедру обіймав архієпископ Рафаїл Заборовський. Він закінчив Московську духовну академію, був ієромонахом у російських монастирях, став членом Синоду, отож не жив національною ідеєю, а тримався в руслі нівеляційної політики російського уряду в Україні. У 1743 р. цариця Єлизавета повернула йому митрополичий титул. Так було відновлено Київську митрополію (у цьому заході виявилися, очевидно, проукраїнські симпатії цариці, заохочувані її фаворитами-українцями).
"Освічена" самодержиця Катерина II ставилась до церкви загалом толерантно. Однак і в період її царювання Київська митрополія не змогла повернути собі колишнього провідного значення у церковному житті України. В 1770 р. з митрополичого титулу було вилучено частку "і Малої Росії", митрополит, таким чином, став просто "Київським і Галицьким". На думку церковного історика, уряд Катерини II передусім "дбав про те, щоб скрізь заглушити в пам'яті того, що пізніше неприхильники українського народу назвали “українським сепаратизмом”.
Громадянську активність українського духовенства пробудила урядова акція по підготовці нового "Уложення" (1766 р.). Українське священство склало "Пункти про вигоди малоросійського духовенства", в яких воно домагалося дозволу вступати в духовний стан людям з інших суспільних верств, вільного виходу з духовного стану, урівняння в правах з шляхтою (дозволу мати землю та кріпаків, звільнення від окремих державних податків і повинностей, дозволу безперешкодно гнати горілку тощо). Одним словом, і цього разу Українська церква засвідчила свою ностальгію по "добрих старих порядках". "Пункти." ніякого практичного результату не дали, оскільки, за висловом О.Я. Єфименко, цариця "упереджено ставилась до малоросійського духовенства з його „честолюбием й зараженностью развращенньши правилами духовенства римского", іншими словами - мала відразу до його прагнення жити за нормами старого звичаєвого права. Не випадково Катерина II навіть ігуменами українських монастирів призначила неукраїнців.
Митрополити Г'авриїл Кременецький (1770-1783) й, особливо, Самуїл Миславський (1783-1796) були ревними прихильниками централізаторської політики царського уряду. А в дев'ятнадцяте століття Київська митрополія перейшла взагалі з митрополитом-іноземцем - молдаванином Гавриїлом Банулеско-Бодоні.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Початок католицького наступу на українське православ'я. Українське православ'я під політичним протекторатом Литовської держави. Зміна становища православної церкви після Кревської і Городельської уній. Правовий стан православної церкви в XVI столітті.
дипломная работа [29,2 K], добавлен 17.02.2011Релігійність у свідомості міського населення. Багатоконфесійність з домінуванням православ’я та іудаїзму в містах як особливість Півдня України. Нівелювання ролі православ’я через кризу одержавленої церкви та наростання кризи в Російській імперії.
статья [32,9 K], добавлен 17.08.2017Передумови та результати Гадяцького договору і Андрусівського перемир'я. Опис гетьманства Ю. Хмельницького, Тетері та Брюховецького. Оцінка становища Правобережної та Лівобережної України в 60-80 рр. Діяльність Запорізької Січі у другій половині XVII ст.
реферат [24,4 K], добавлен 18.09.2011Відносини Речі Посполитої та Московської держави в другій половині XVI – першій половині XVI ст. Особливості політичних відносин Польщі з країнами Південної і Східної Європи в другій половині XVI – першій половині XVI ст. Відносини з імперією Габсбургів.
курсовая работа [58,4 K], добавлен 24.09.2010Соціально-економічний розвиток Франції в другій половині XVII ст. Феодальний устрій та стан селянства. Духовенство і дворянство. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки. Абсолютиська політика Людовіка XIV і кольберизм. Народні повстання.
курсовая работа [60,2 K], добавлен 09.07.2008Політичне становище в Україні в другій половині XVII ст. Гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький. Політика гетьманів України в період "Руїни" (П. Тетеря, П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, І. Брюховецький, Д. Многогрішний). Іван Мазепа, оцінка діяльності.
контрольная работа [18,6 K], добавлен 18.05.2010Становище українського селянства в складі Речі Посполитої. Посилення феодального гніту. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях. Участь селянства у козацько-селянських повстаннях.
дипломная работа [81,6 K], добавлен 04.02.2004Виникнення поштових зв'язків в Україні. Організація пересилки й доставки листів, періодичної преси, посилок. Етапи становлення поштової справи в українській козацькій державі в другій половині XVII-ХVIII століть. Утримання станцій поштового зв’язку.
статья [41,7 K], добавлен 11.08.2017Новий етап розвитку української культури. Національно-культурне відродження в Україні. Ідея громадське - політичної значимості освіти. Розвиток шкільної освіти наприкінці XVI - першій половині XVII ст. Єзуїтські колегіуми. Острозька школа-академія.
творческая работа [25,5 K], добавлен 29.07.2008Діяльність нелегальних греко-католицьких священиків, що свідчила про несприйняття радянського ладу і становища УГКЦ. Опис підпільних греко-католицьких обрядів і богослужінь, заходів конспірації, відношення частини духовенства до російського православ’я.
статья [23,2 K], добавлен 14.08.2017
