Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Бердичівський коледж промисловості, економіки та права»

«Дипломатична історія України»

(додатки до тем курсу «Історія України»)

Укладач: Коржановська Л.М

Розглянуто та схвалено

на засіданні циклової комісії

«Соціально-гуманітарних дисциплін»

Протокол №__ від __.__.20__р.

Голова комісії

С.П. Дремлюга

1. Предмет, завдання і значення курсу «Дипломатична Історія України»

Метою курсу є вивчення концептуальних засад зовнішньої політики України, її місце на світовій арені, зовнішньополітичної діяльності України по забезпеченню її національних інтересів у міжнародних відносинах.

Завданнями курсу є формування національної самосвідомості, становлення професійного мислення. Складові частини курсу: особливості становлення української держави як суб'єкту сучасних міжнародних відносин, місце України в сучасних міжнародних відносинах, основні принципи та напрямки зовнішньої політики України, становлення та розвиток міжнародних стосунків України з іншими державами світу, діяльність України у міжнародних, регіональних організаціях тощо.

Для засвоєння дисципліни ми повинні знати визначальні тенденції світової історії та історії України, категорії логіки, філософської науки, соціології та політології, всесвітньої історії та теорії держави і права, історії та теорії міжнародних відносин, дипломатичної та консульської служби.

2. Формування уявлення про дипломатію додержавної України

Однією з найдавніших культур, що колись населяли сучасну територію України і є більш-менш вивченою є Трипільська культура (епоха Енеоліту). Але про якісь міжнародні відносини в ту добу важко говорити, адже з тих часів не збереглося майже ніяких свідчень згідно яких ми могли би робити будь-які висновки з цього питання.

В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різними за походженнями дрібними племенами. Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовних груп населення. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.

З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.

Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю. Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації» у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.

У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.

Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.

А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.

Спочатку були роздріблені племена - кіммерійці - племена скіфів - сармати - готи - гуни - + грецькі колонії - Боспорське царство -анти - авари слов'яни, як роздріблені племена - держава Сх. слов'ян - Київська Русь

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності. Загалом у світі держави та іншого роду угрупування племен починають виникати на основі товаро-обмінних відносин. В результаті історичного процесу була сформована певна система згідно якої одне плем'я мало платити данину іншому, тобто певна система податей, збірник яких брав на себе функцію захисника (робилося як на добровільній основі так і на примусовій, тобто в результаті війн, що тоді відігравала чи не головну роль у формуванні тогочасних держав). Також не слід забувати і про таке явище, як «шлюбна дипломатія», тобто використання шлюбних зв'язків, як способу покращення дипломатичних відносин спочатку між племенами, а потім і між державами.

дипломатія гетьманський україна суверенітет

3. Міжнародні обставини формування державного об'єднання «Русь» та дипломатичні складові його зміцнення

Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності.

4. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь» походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - “ руотсі «.

862 р - варяг Рюрик зі своїми братами осідає в Новгороді (подать від тубольців, натомість мають обороняти їх від сусідів)

Аскольд і Дір (нижчі за рангом ватажки тієї ж дружини) йдуть далі до Києва, беручи подать з полян на тих же умовах

860 р - похід Київського князя (можливо Аскольда) на Царгород

879 р - помирає Рюрик, малолітній син Ігор з регентом Олегом

Олег відбиває у кривичів Смоленськ (+ данина) він же завойовує Любич (сіверяни) вбивши Аскольда і Діра займає Київ і робить його столицею своєї держави врешті шляхом завоювань створює державу, до складу якої входять землі полян, сіверян, радимичів, древлян та угличів

907р - Олег здійснює похід на Царгород і після довготривалої облоги йому дають великий відкуп, Олег символічно прибиває свій щит на воротах Цареграду між 912-915 - помирає, на престол сходить Ігор одружується на Ользі (зі Пскова)

914р - йде на Царгород, але зазнає поразки

944р - угода з Візантією про торгівлю (менш вигідна, ніж Олегові)

943-944рр - похід на Каспійське море

Помирає відомим способом за невеликим сприянням древлян

Досі переважає воєнний підхід, але починають укладатися і договори, певну роль відіграє «шлюбна політика».

5. Договори давньоруських князів із Візантією

Історію дипломатії схід, слов'ян і їхньої д-ви -- Київської Русі -- можна умовно поділити на три періоди: додержавний (кінець V -- сер. IX); ранньодержавний (II пол. IX - XI); часів удільної роздробленості д-ви (XII -- XIII). Саме в XI -- XII ст. дип. діяльність набрала виразних рис, з'явились перші постійно діючі дипломати, які, втім, поєднували зовн.-політ, службу з іншими держ. справами. Разом із тим, про послів і посольську службу історики мають підстави говорити вже на поч. X ст. У преамбулі першої відомої науці дип. угоди Давньоруської держави з Візантією 907 перелічені посли київ, кн. Олега, які представляли самого государя, інших князів і бояр.

Міжнар. перетрактації велись на різних рівнях. Найбільш відповідальні посольства часом очолювали великі князі (кн. Ольга 946 уперше в історії Давньої Русі попрямувала з мирним посольством до Константинополя; у його складі було чимало купців). Звичайно, купці не лише на Русі, ч и у інших країнах доби раннього середньовіччя найчастіше виконували посольську службу. Лише з перебігом часу, із кінця XI посольські функції почали перебирати довірені люди князів, ближні бояри, старші дружинники, священики та ін.

Стосунки перших давньоруських князів з Візантією радше на військовому рівні, ніж на рівні договорів, тому говорячи про них варто було б сказати про їхні військові походи:

860р - похід Київського князя (можливо Аскольда) на Царгород

907р - Олег здійснює похід на Царгород і після довготривалої облоги йому дають великий відкуп, Олег символічно прибиває свій щит на воротах Цареграду

914р - йде на Царгород, але зазнає поразки

944р - угода з Візантією про торгівлю (менш вигідна, ніж Олегові)

Зв'язки з Візантією значно покращила Ольга. Не зважаючи на її відмову вийти заміж за їхнього князя Костянтина Візантія врешті надсилає своє посольство до Києва. Святослав же у свою чергу отримує пропозицію йти на війну з дунайськими болгарами, які захопили Балканський півострів, що тоді був під впливом Візантії, але вийшло так, що Візантія сама мала сплачувати данину. Врешті Болгарію захопила Русь, чим В. була вкрай занепокоєна, що і призвело до того, що вони поставили свого ставленика на престол, а Русь мала відмовитися від Болгарії, бо війська були розбиті В.Стосунки з Візантією, щоправда і суперницькі теж, підтримувалися на протязі всього їх існування. Русько-візантійські договори 907, 911 і 944 дозволяють судити і про статус руських послів, і про вигоди, якими вони користувались у Візантії (відповідно візантійські -- на Русі).

Із тексту русько-візантійського дог-ру 907 (вписаного до «Повісті временних літ», так само, як угоди 911, 944 і 971) відомо, що посли вручали государеві країни, яка їх приймала, вірчі грамоти. Це джерело описує саму процедуру ратифікації міжпар. дог-ру: руські посли брали клятву вірності з візантійського імператора, а візантійські -- з руських князів та їхніх дружинників. Історію дипломатії Київської Русі вчені починають з першої точно відомої дати: 839, коли посольство від «хакана русів» (якогось руського князя, найімовірніше київського) відвідало короля франків Людовіка в Інгельгеймі.

Та початком держ. дипломатії Русі вважають 860, коли руський флот під командуванням київ. кн. Ас-кольда напав на Константинополь і примусив імп. Михаїла сплатити контрибуцію та укласти вигідний для Русі мир. Так Русь вийшла на світову політ, арену. Через півстоліття наступник Аскольда на київ, престолі Олег об'єднав руські Північ і Південь, започаткувавши Давньоруську державу, що її історики називають Київською Руссю. До історії Олег увійшов завдяки переможному походові 907 на Константинополь й укладенню надзвичайно вигідного для його д-ви дог-ру з Візантією, яким забезпечувались виключні права для руських купців і дипломатів у Візантії, а візантійських -- на Русі. Наступник Олега Ігор також здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), проте успіху не досяг; відповідно мирна угода з Візантією була менш вигідною, ніж укладена Олегом. Дружина Ігоря Ольга, що заступила його на київ, престолі, відвідала Царгород 946 на чолі мирного посольства й уклала союзний договір з імперією, що зблизив обидві країни. Ольга прагнула навіть поріднитися з імп. Константином (одруживши сина Святослава з його донькою), проте одержала відмову. Син Ольги Святослав спілкувався з Візантією з позиції сили, провівши дві війни (969-71) у її володіннях. Здобувши кілька перемог, врешті-решт успіху він не досяг, задовольнившись мирним дог-ром (971), менш вигідним для Русі, ніж укладений Ольгою.

6. Дипломатія Святослава

Святослав Ігоревич (поч. 930-х, Київ - 972) -- великий князь київський, єдиний син Ігоря Рюриковича і Ольги. Прийшов до влади 964, змінивши на престолі матір Ольгу. Зосередився на зовнішній політиці: 964 здійснив похід у межиріччя Волги і Оки, звільнив від хозар і приєднав до Київської держави племена в'ятичів; у 965 завдав нищівного удару Хозарському каганату, що перешкоджав півд. та схід, торгівлі Русі, далі поширив владу на землі ясів (осетинів, аланів) і касогів (черкесів); у 968-69 руські дружини знову напали на Хозарський каганат і знищили його. Але головним напрямком зовн. політики С. залишався півд., візантійський. 966 спалахнула війна між Візантією й Болгарією, імп. Никифор Фока попросив допомоги в С. «Повість вре-менних літ» сповіщає, що 967 руське військо увійшло до Болгарії, розбило її військо і отаборилось у Подунав'ї, в Переяславці (останнім часом історики ототожнюють його з Преславом Великим, однією з столиць середньовічної Болгарії). Послаблення Болгарії було вигідно Візантії, та вона не хотіла утвердження Русі на Дунаї. 968 на Київ напали печеніги, ймовірно, підбурені Візантією, тому С. спішно повернувся й відігнав печенігів, але потім повернувся до Подунав'я. С. прагнув зберегти над ним контроль, про що свідчать записані в «Повісті временних літ» слова князя, що Переяславець є серединою його землі. Перед другим походом до Болгарії провів адмін. реформу, посадивши Ярополка намісником в Києві, Володимира -- в Новгороді, Олега -- в Овручі. Восени 969 знову з'явився в Подунав'ї; на той час болгари відвоювали Переяславець і витіснили руські залоги з дунайських фортець. Навесні 970 С. перейшов у наступ на Візантію, спустошив Македонію і Фракію, завдав низку поразок грекам, але вони зупинили його військо на підступах до Константинополя; влітку 970 сторони підписали мирну угоду. Та навесні 971 новий візантійський імп. Іоанн Цимісхій раптово її порушив, перейшов Балкани і ударив на Преслав, де перебував загін руського війська, а далі обложив військо С. у Доростолі. С. не зміг вирватись із міста і підписав мир з імператором 971р. Він зобов'язався залишити Болгарію, не воювати з Візантією й надавати їй допомогу військом. За це Іоанн випустив С. з воїнами з Доростола. Восени 971 С. із залишками війська досяг дніпровських порогів, де йому перепинили шлях печеніги. С. зазимував у степу, а навесні 972 потрапив у засідку і загинув у бою з ордою хана Курі

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в'ятичів, придунайські міста, Тьмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав провів адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, -- в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією, зрікшися своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави.

7. Розквіт дипломатичної активності України - Руси за часів Володимира Великого

Володимир Святославич (бл. 960, Київ -15.07.1015, Київ) -- великий князь київський і новгородський; позашлюбний син великого київ. кн. Святослава Ігоревича й ключниці його матері кн. Ольги Малуші (здогадно доньки древлянського кн. Мала). Перед тим, як вирушити в останній похід до Болгарії 969 Святослав посадив синів намісниками в трьох центрах Руської держави: старшого Ярополка в Києві, молодшого Олега в центрі недавно приєднаної Древлянської землі Овручі й Володимира в Новгороді. У роки князювання В. С. завершилось у заг. рисах складання Давньоруської держави. Він належав до числа найвизначніших дипломатів Європи свого часу, відмовившись від однобічної зовнішньої політики попередників, які зосередили її на стосунках із Візантією, зав'язав договірні стосунки з Германією, Болгарією, Угорщиною та Польщею, країнами Скандинавії. Саме до цього часу фахівці (В.Д. Пашуто) відносять орг-цію сталої посольської служби й дип. імунітету. Тоді складається вже ієрархія дипломатів, у якій джерелами називані «сол» (посол) і «вестник» або «посольник» -- представники уряду нижчого рангу. Безперечно, вага дипломата насамперед залежала від авторитету й політ, статусу його країни, але багато важили його якості.

Розвиток зовн.-політ, контактів призвів до складання та вдосконалення князівського дип. апарату: з'явились посади дяків і «печатників» (канцлерів, керівників дип. служби).

Новий етап у зовнішній політиці Київської Русі почався за князювання в Києві Володимира Святославича (978-1015), який відмовився від одновекторної, спрямованої на Візантію дипломатії та вступив у зносини з низкою європ. країн (Германією, Польщею). Він одружився із сестрою візантійського імп. Василія Анною (979), що піднесло міжнар. авторитет руського князя. Багатополярну зовн. політику Володимира продовжив і розвинув його син Ярослав (1019-54).

Своє князювання в Києві розпочав із реформ. Спочатку реформував ідеолог, систему Русі -- язичництво. На зміну чисельним культам слов. і неслов. божеств прийшов влаштований за наказом В. С. пантеон з 6 богів на чолі з громовержцем Перуном, про що «Повість временних літ» оповідає під 980. Утім, дехто з істориків (напр., X. Ловм'янський) вважає, що насправді В. С. увів культ єдиного язичницького бога Перуна, чим виявив потяг до монотеїзму. Далі князь приєднав (чи повернув до складу д-ви) схід.-слов. союзи племен і племінні княжіння: хорватів і дулібів (981), в'ятичів (982), радимичів (984) та ін. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі -- Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні -- річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою. Після того провів адмін. реформу, замінивши в центрах основних руських земель племінних вождів, що здавна сиділи там і постійно прагнули до автономії, на посадників: своїх синів і довірених бояр, після чого територ. єдність д-ви була забезпечена. В. С. реформував законодавство, доповнивши й розвинувши відповідно до вимог часу старий «Закон Руський». Новий, також усний, прав, кодекс одержав назву «Закону Земляного». . Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Для протидії цьому необхідна була сильна армія. Отож Володимир упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська -- службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створюється досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів тощо. Далі князеві довелось повернутись до реліг. справ. Язичницька релігія не забезпечувала підтримки держ. владі, а її служителі-жерці змагались із князем за вплив на населення й накопичували багатства, загрожуючи перетворитись у могутню й не залежну від влади касту. Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

Тому В. С. в сер. 980-х почав схилятись до вселенської релігії -- християнства, служителі якого були вірними слугами государів і провідниками їхньої політики. 986 у Візантії спалахнув заколот земельних магнатів проти імп. Василія II, той звернувся за допомогою до В. С. Князь пообіцяв допомогти, але зажадав за це руку сестри імператора Анни. Спочатку Василій II відмовив, та коли заколот став загрожувати існуванню династії, погодився і зажадав, щоб київ, государ охрестився, що В. С. виконав. Надіслане руським князем військо допомогло імператорові здолати заколотників, після чого той підступно порушив головну умову русько-візантійської угоди: відмовив В. С. у шлюбові із сестрою. Щоб примусити Василія II виконати угоду, В. С. влітку 989 обложив візантійське місто Херсонес у Криму і восени здобув його. Імператореві довелось прислати сестру до Херсонеса, де переможець узяв із нею шлюб, а місто повернув Візантії як викуп за наречену. Навесні 990 В. С. із дружиною повернувся до Києва й почав енергійно насаджувати християнство, що справило великий позитивний вплив на всі боки життя давньоруського суспільства. В останні роки життя проти нього піднялись сини: 1012 Святополк турівський (був кинутий батьком до київ, в'язниці) і 1014 Ярослав, що був його посадником у Новгороді. У розпалі підготовки походу на Новгород В. С. Раптово помер.

8. Ярослав Мудрий І його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі

Ярослав (Георгій) Мудрий (978, Полоцьк - 20.02.1054, Київ) -- князь ростовський, новгородський і великий князь київський. Син Володимира Святославича й полоцької княжни Рогнеди. 1019 одружився з донькою шведського короля Олафа Шетконунга Інгігердою. У 989 був посаджений у Ростові, незабаром переведений до Новгорода й почав перед смертю Володимира прагнути автономії, відмовившись 1014 платити традиційну данину Києву. Володимир Святославич вирішив збройно приборкати непокірного сина, однак раптово помер (15.07.1015). Поміж його синами розпочалась б-ба за заг.-руську владу, в якій загинули Борис, Гліб і Святослав, а Я. 1019 здолав у битві на р. Альті гол. суперника -- Святополка Ярополчича, після чого утвердився в Києві. Доклав багато зусиль до централізації та зміцнення Київської держави, захисту її рубежів. Ініціював створення першого писемного зведення законів «Правда Ярослава» (1016), що переросла в 1130-х в «Руську Правду». У зовнішній політиці спершу зосередився на зміцненні півд. і зах. кордонів д-ви, зведенні захисних валів. Кілька разів громив орди печенігів на півд. рубежах, а 1036 поблизу валів Києва завдав їм вирішальної поразки, після чого степовики були відкинуті від кордонів Київської Русі. 1030 відвоював у Польщі загарбані Болеславом Хоробрим 1018 Червенські гради, здійснив успішні походи проти ятвягів (1038) і литовців (1040). Приділяв багато уваги та сил розбудові й прикрашанню стольного Києва: «Повість временних літ» під 1037 повідомляє про зведення ним Софійського собору, парадних Золотих воріт, монастирів Св. Ірини і Св. Георгія, будівництво грандіозного «міста Ярослава». З ім'ям Я. пов'язаний розквіт давньоруської культури, орг-ція шкіл, скрипторіїв, бібліотек; 1037-39 у Києві було складено перший літописний ізвод. Зовн.-політ, діяльність Русі стала багатовекторною, орієнтуючись не тільки на Візантію (як було за його попередників), а й на інші потужні країни Заходу. Взагалі віддавав перевагу методам дипломатії, а не війни; подібно багатьом государям Європи вдавався до династичних шлюбів як засобу ведення ЗОВН. ПОЛІТИКИ У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході. Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший -- з візантійською принцесою, ще двоє -- з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя -- за французького короля Генріха І. Ярослав призначає на вищу церковну посаду -- митрополита -- не грека, як то було раніше, а слов'янина -- Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й по смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек.

Історики вважають, що саме з часів Ярослава Мудрого можна говорити про справжню давньоруську дипломатію як цілеспрямовану, розраховану на багато років зовн. політику Київської Русі, що переслідувала як близькі тактичні, так і далекі стратегічні цілі. Подібно до Володимира Святославича, Ярослав Мудрий віддавав перевагу мирним засобам ведення дипло- мати перед військовими, хоча і не завжди йому вдавалося здійснювати таку політику. Не відмовляючись від традиційних стосунків із Візантією, Ярослав зав'язував нові для Русі: з Францією, Священною Римською імперією, Англією, пожвавив зносини з традиційними партнерами -- Польщею, Угорщиною, Чехією. Програвши війну з Візантією (що спалахнула з ініціативи імп. Константина Мономаха) 1043, Ярослав не став домагатись реваншу, а почав збивати антивізантійську коаліцію з кількох європ. країн, у якій важливу роль відігравала Священна Римська імп. Імп. Константину довелось шукати миру, що був укладений 1046 і згодом (перед 1052) скріплений шлюбом сина Ярослава Всеволода й донькою імператора Марією. Важливим інструментом дипломатії Ярослава, спрямованої на захід і північ Європи, стали династичні шлюби. Його недарма називають «тестем Європи». Сам він був одружений із донькою шведського конунга Олава Ейріксона Інгігердою (1019), одна його донька Анна стала дружиною франц. короля Генріха І (Реймс, 19.05.1051), друга Єлизавета -- норвезького короля Харальда Суворого (1043), третя Анастасія -- угорського короля Андраша І (бл. 1046). При дворі Ярослава знаходили притулок знатні вигнанці з Норвегії й інших країн Скандинавії: норвезький король Олав і його наступник Магнус Добрий, той же Харальд.

9. Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідки

Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) опору візантійського панування в Криму -- і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованої держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

10. Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги в світі

По смерті Ярослава (1054) і послабленні держ. єдності Київської Русі знизилась інтенсивність її зовнішньої політики. Стосунки з Візантією стали спорадичними, хоча руські найманці, як і раніше, служили у візантійському війську, а купці відвідували грец. торги. Та джерела ІІ-їпол. XI ст. вже не згадують обміну посольствами між Києвом і Царгородом, зустрічей чільних представників правлячих еліт. Але, відчуваючи сильний тиск з боку кочовиків степів Півн. Причорномор'я половців, Візантія запропонувала союзну угоду Русі. Зі свого боку, київ. кн. Всеволод Ярославич дорожив союзом з імперією, також з огляду на загрозу від половецьких ханів, що неухильно зростала з 60-х XI ст.; бл. 1078 було підписано союзний договір між двома країнами, унаслідок якого Всеволод одержав Тмуторокань, що було відпала від його д-ви. Наприкінці XI ст. русько-візантійські контакти відзначені джерелами гол. ч. на ниві військ, співробітництва. 1091 імп. Олексій Комнін потрапив у важке становище -- йому загрожувала півмільйонна орда печенігів. Його врятували гол. ч. традиційні вороги печенігів -- половці ханів Боняка й Тугоркана, разом із половцями перебував 5-тис. загін руських воїнів. На думку деяких істориків, то був надісланий Васильком тере-бовльським військ, контингент. Поч. XII ст. ознаменувався династичними шлюбами нащадків Ярослава з членами родин візантійських імператорів. Бл. ПОЗ київ, князь Святополк одружився з донькою імп. Олексія Комніна Варва-рою, а 1104 перемишльський князь Володар Ростиславич видав доньку за сина цього імператора.

Налагоджені в часи Ярослава мирні русько-нім. стосунки зберігались і за його синів. 1061 імператор Священної Римської імп. Генріх IV прихистив вигнану з Угорщини вдову короля Андраша Анастасію. А коли 1073 київ. кн. Ізяслав був вигнаний братами Святославом і Всеволодом, він теж знайшов притулок у Генріха IV. Влітку 1089 донька Всеволода Ярославича Євпраксія, що перед тим була дружиною саксонського маркграфа Генріха Штаденського (помер 1086), була урочисто обвінчана й коронована під ім'ям Адельгейди з лиховісним і розпутним Генріхом IV. Той розраховував на підтримку Русі в його б-бі з папським престолом, але Всеволод відмовився брати участь у тому далекому від нього суперництві, після чого імператор став знущатись над Єв-праксією. Вона виявилась твердою характером і публічно, на двох церк. соборах, засудила чоловіка, після чого той був відлучений папою від церкви та втратив германську корону. Євпраксії вдалось повернутись на Русь, і вона померла в Києві черницею (1109).

У тіні цих знаменних і широко відомих у світі стосунків Русі з обома світовими імперіями середньовіччя залишились її відносини із зах. сусідами Польщею та Угорщиною. Давньоруські князі перебрали ініціативу в цих стосунках, спираючись на зрослу міць і міжнар. авторитет своєї д-ви, її розгалужені дип. зв'язки.

XII--XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60-- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, -- Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги -- лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII -- початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана -- Батия. Протягом 1237--1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького -- Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії -- Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

11. Галицько-Волинське князівство та його дипломатія

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого -- Ростиславичі, а на Волині -- Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124--1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153--1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя -- старшого сина Ярослава -- Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись на підтримку німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Після смерті останнього Ростиславича -- Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202-- 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові -- Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста -- Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай -- столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці -- Львів, Володимир, Лучеськ.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною -- сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.

Лев (1264--1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301--1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 -- 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.

Дипломатія Галицько-Волинської Русі.

Відповідно до свого геополіт. становища й особливостей політ, життя Давньоруської д-ви Галицько-Волинська Русь була своєрідним містком, що з'єднував схід.-слов. світ із країнами Заходу й Півдня. Уже на початку складення територій Галицької й Волинської земель (ІІ-а пол. XI -- поч. XII ст.) їхні князі виявились втягненими в стосунки з традиційними дип. партнерами Київської Русі: Візантією, Угорщиною. Польщею, Болгарією. Давньоруські літописи, візантійські істор. твори й зах.-європ. хроніки скупо розповідають про дипломатію перших відомих нам із джерел західноруських князів -- Ростиславичів. Особливо активну зовн. політику проводив Василько Ростиславич, князь Теребов-ля, який у 90-х XI ст. успішно воював із Польщею та мав намір заволодіти нею, претендував на частину Болгарії, використовував для цього кочові племена печенігів, берендеїв, торків. Його старший брат Володар, князь перемишльський, був дип. партнером і союзником Візантії, 1104 видав свою доньку Ірину за сина імп. Олексія І Ісаака. Володар і Василько спирались на союзи із зах. сусідами в протистоянні київ. кн. Володимиру Мономаху. 1123 вони разом з угорськими, польськими й чеськими загонами допомагали претендентові на київ, престол Ярославу Свято-полчичу здобувати м. Володимир із тим, шоб після цього рушити на Київ. Успіху вони не досягли. 3овн. політика Галицько-Волинської Русі біль-ої частини XII -- XIII ст. значною мірою відрізнялась від дип. зв'язків попереднього часу з Візантією, країнами Зах. і Центр. Європи. Відійшли в минуле великі війни, масштабні мор. й суход. походи руських на Царгород, важливі міждерж. угоди, обміни повноважними посольствами, одне з яких очолювала навіть сама кн. Ольга (946). Удільна (феодальна) роздробленість, яка в сер. XII ст. розколола Русь на півтора десятка великою мірою авт. земель і князівств, стала гол. причиною того, що дип. стосунки між Галицько-Волинською Руссю, Візантією та країнами Заходу здрібнювались, зводились до локальних і нерегулярних контактів поміж галицькими і волинськими князями та государями тих чи інших д-ав, переносились переважно до церковної сфери. Уламки відносин із Візантією із сер. XII ст. майже повністю зосередили у своїх руках галицькі й волинські князі, а Галицька й Волинська землі висунулись на перший план за інтенсивністю (дуже відносною порівняно з X -- І пол. XI ст.) і важливістю цих нових зв'язків з імперією. Галицьке князівство, що утворилось на поч. 40-х XII ст. і швидко висунулось у перший ряд давньоруських держ. утворень, від самого початку свого існування намагалось вести незалежну політику щодо Візантії та водночас спиратись на неї в суперництві з іншими руськими князівствами, насамперед Волинським. Перший галицький князь Володи-мирко Володаревич доклав багато зусиль для того, щоб залишитись суверенним володарем і по відношенню до Києва, спираючись при тому на Візантію та Польщу.

У 60-і його син Ярослав Осмомисл, що доти був вірний угоді батька з Візантійською імп., та й сам, мабуть, підписав із нею дружній договір бл. 1162, незабаром по тому уклав спрямований проти неї союз із Угорщиною, а 1164 підтримав суперника імп. Мануїла І -- Андроніка Комні-на, надавши останньому політ, притулок. Імператорові довелось піти на замирення із суперником і відновити договірні стосунки з галицьким князем. Київ, літопис XII ст. розповідає про обмін посольствами між Константинополем і Галичем. Після цього Мануїл І зумів розладнати русько-угорський альянс. Т. ч., наприкінці XII ст. пожвавились стосунки Галицько-Волинської Русі з Візантією. 1197 чи 1198 волинський кн. Роман Мстиславич відгукнувся на прохання візантійського патріарха про допомогу, розбив і відігнав половців від Константинополя. У 40-х XII ст. тісними були зв'язки між Галицько-Волинською Руссю й Угорщиною, що втручалась у внутр. суперництво в краї, допомагаючи то галицькому, то волинському князеві. Однак близькі стосунки з Угорщиною не заважали дип. контактам обох государів із Польщею. Волинське князівство в 30 -- 40-х схилялось до тривалого союзу з Польщею, свідоцтвом чого може бути династичний шлюб 1136 між краківським кн. Болеславом IV і небогою волинського кн. Ізяслава Мстиславича; далі подібні русько-польські династичні шлюби відбувались неодноразово.

1199 Роман Мстиславич об'єднав Галичину з Волинню, утворивши сильне Галицько-Волинське князівство. 1204 чи 1205 він уклав потрійний союзний договір із польським кн. Леше-ком й угорським королем Андрієм. Та після загибелі Романа в польському поході (червень 1205) створена ним д-ва розпалась, на 40 років поринувши у вир удільної роздробленості. У Га-лицько-Волинській Русі порядкували бояри, а спадкоємці Романа Данило Галицький і Василько Романович сиділи на клаптику Волині. Угорський король і польський князь підступно порушили умови угоди з Романом і намагались загарбати його князівство, уклавши 1214 у Спі-ші договір про розділення між ними Галицько-Волинської Русі. Король добився від папи проголошення його сина Коломана галицьким королем, однак народ не визнав того й повстав проти нього 1215. Досягши повноліття (1219), Данило Романович розпочав б-бу за відновлення батьківського князівства. Він виявив себе видатним полководцем і дипломатом, вступаючи в угоди то з тодішнім галицьким князем Мстиславом Удатним, то з Польщею, то з Угорщиною, то з Литвою. Суто дип. засобами 1219-20 Данило Романович зумів роз'єднати союз Угорщини з Польщею, що послабило їхній тиск на Волинь. У наступні роки він обмежив польську агресію, залучивши в союзники Литву. У 30 -- 40-і Данило мав союзником мазо-вецького князя Конрада, якому він сприяв у змаганнях за краківський, головний тоді в Польщі, престол. На кінець 30-х Романовичі зуміли відновити свою владу над Волинською землею.