Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ПЕТРА МОГИЛИ

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

Кафедра англійської філології, теорії та історії літератури

Україна в часи Руїни

Реферат

з "Історії України"

студентки 141 групи

Мазур Світлани Олександрівни

Перевірила - І.М. Міронова

Зміст

• Вступ
• Передумови
• Події 1657-1659 років
• Події 1660-1664 років
• Події 1663-1667 років
• Події 1677-1687 років
• Висновок
• Список використаної літератури

Вступ

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства - передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Період після смерті Б. Хмельницького позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України.

Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом.

Щодо хронології цього періоду, то деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663 - 1687 та територіально-Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя, і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1658 - 1687.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко.П. Суховій, П. Тетеря).І. Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести Україну із занепаду.

Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства-ці перлини польської корони - перетворилися на пустелю. Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками. Припинився торговельний рух, заросли дороги." В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів.

Головними причинами руїни були: відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті; глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики; егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузько кланових та особистих; перетворення української території на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Кримського ханства та Османської імперії внаслідок внутрішніх чвар.

україна хмельницький руїна державність

Передумови

Як історичний термін "Руїна" започаткував Самійло Величко. У свій час його вживав на сторінках своєї праці історик-літописець Самійло Величко.

Микола Костомаров у вступі до своєї монографії "Руїна"1879-1880 писав:

Назва "Руїна" - не вигадана; вона залишилась в народних спогадах, особливо відносно правобережної України, яка буквально була обернена на "руїну"…

Дехто з публіцистів (наприклад, Микола Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-1687 та територіально - Лівобережною Україною.

Історики також трактують час по різному:

Від Чуднівської угоди та подальшого розколу серед козацтва, у зв'язку з невизнанням лівобережними полками польського патронату - 1660-1687.

Від смерті Богдана Хмельницького, зокрема Пушкарівського повстання, й до початку правління Івана Мазепи - 1657-1687 (позиція Бориса Крупницького).

Після смерті Богдана Хмельницького козацька старшина, виконуючи його волю, обрала гетьманом його сина Юрія Хмельницького. Регентом, до повноліття юного керманича, мав бути Івана Виговський. Але вже через місяць Юрія, на Генеральній раді у Корсуні, з великими суперечками, головним чином за підтримки покозаченої шляхти, чинно замістив генеральний писар. Також та сама рада ухвалила створення нового союзу Гетьманщини зі Швецією, що було закріплено у Корсунському договорі.

Новий гетьман викликав обурення серед козацтва - йому закидали те, що він мав польське походження та був одружений на доньці польського магната.

Також загострилися соціальні конфлікти - з одного боку, козацька старшина привласнювала на місцях прибуток від оренди та частину податків, з іншої - війни та стихійні лиха призвели до розорення козаків, посполитих та міщан. Ще за часів Хмельницького козаки мали проблеми з оплатою їхньої служби, та навіть були змушені вдаватися до розбою. Обурення з цього росло ще при житті старого гетьмана. Виговський, в свою чергу, взяв курс на створення старшинської (по суті олігархічної) республіки. Він спробував частково відродити шляхетське землеволодіння на території південних лівобережних полків (Полтавського та Миргородського), які й стали головним центром повстання в Гетьманщині.

Остаточний поділ Гетьманщини на Лівобережну та Правобережну Україну було закріплено Андрусівським договором (1667) та Вічним миром (1686). За ними Лівобережжя та Київ відходили до Московського царства, а Правобережжя - до Річі Посполитої.

Події 1657-1659 років

Обрання Івана Виговського гетьманом викликала велике незадоволення у козацькому середовищі. Особливо сильною була опозиція гетьману з боку Запорізької Січі. Вже у жовтні 1657 запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем відкрито виступили проти гетьмана, відмовившись визнавати його владу. Запорожці звинувачували Виговського у зраді за його відношення з Польщею та Кримом.

У листопаді 1657 року за наказом гетьмана Ніжинський і Прилуцький полки перекрили шляхи сполучення Полтавщини із Запоріжжям, встановивши тим самим економічну блокаду краю. Цей крок викликав велике невдоволення на Полтавщині, оскільки завдавав значних матеріальних збитків краю. Невдоволення діями Виговського ще більше посилилося, коли він повернув магнатові Юрію Немиричу його колишні маєтності.

Наприкінці 1657 року повстали козаки Полтавського полку на чолі з Мартином Пушкарем, до них приєдналися й запорожці на чолі з Барабашем. Пушкар зумів залучити на свій бік дейнеків, що значно посилило чисельність його загонів.

На початку 1658 проти повстанців було відправлено Паволоцький полк на чолі з Богуном та Сербських компанійців. У наслідок незнання сербами місцевості, війська повстанців розгромили компанійців в урочищі Жуків Байрак. Богун взнавши про оказію відступився й повернув військо з Полтавщини. На кінець березня сили всієї східної Полтавщини об'єдналися з Запоріжжям.

25 березня Виговський проголосив про союз з Кримським ханатом. У травні 1658 вірні Виговському полки та 15-40 тис. татар переправилися через Дніпро та рушили на Полтаву. Після боїв під Красним Лугом (поблизу Говтви) і Полуозером (поблизу Полтави) повстанці змушені були відступити до Полтави, де їх в кінці травня оточили загони Виговського.

На світанку 1 червня Пушкар вивів своє військо з-за мурів та навальною атакою захопив табір супротивників. В ході подальшої битви табір гетьмана кілька разів переходив із рук в руки, і Виговський ввів до бою свіжі сили татар. Барабаш, зрозумівши що сили гетьмана переважають і повстанню от-от настане кінець, залишив табір свого спільника та втік до Ромодановського. Пушкар загинув як і приблизно 15 тисяч повстанського війська. Повстання було остаточно придушено.

Барабаш відступив у російські порубіжні міста, але у серпні 1658 на прохання гетьмана він був арештований, а пізніше страчений.

Після смерті Хмельницького влітку 1657 року у російської влади визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах. На противагу цьому козацька верхівка на Генеральній Раді у Корсуні у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією (Корсунський договір), яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією.

Повстання Пушкаря і Барабаша, що спалахнуло у 1657-1658 рр. було мовчазно підтримано російською владою та російськими воєводами, які перебували в Україні. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців, гетьман почав шукати інші варіанти. Кримське Ханство з 1654 року перебувало у союзі з Річчю Посполитою. Тому було вирішено повернутися до перемовин з Польщею.

16 вересня 1658 року було підписано Гадяцький договір. В основу нового союзу України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої. За умовами Україна як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Проект нової держави мав назву Річ Посполита Трьох Народів.

Проте, угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це - залишення у складі Польщі Руського, Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським царством.

Московська влада також не сприйняла цю угоду і розпочала війну з Україною.

У серпні 1658 року, ігноруючи Переяславський договір, князь Ромодановський проголошує наказним гетьманом Івана Безпалого. По містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом розсилалися російські залоги. У Прилуках незаконно змістили прилуцького полковника Петра Дорошенка й стратили кількох відданих гетьманському урядові сотників.

У відповідь на військові дії московських воєвод гетьманський уряд вирішив відповісти військовою акцією на російській території. У серпні - вересні 1658 року гетьманські війська вирушили на українсько-московське прикордоння.

Початок війни проходив від кінця вересня до середини грудня 1658 р. Гетьманським військам вдалося вибити московські гарнізони з міст Білорусі. Близько 20 жовтня в Україну втретє вступило 15-тисячне московське військо із завданням установити військовий контроль Московії над південними і центральними районами Лівобережжя. Поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога козацьких військ у Варві з одного боку, та брак ресурсів, а також підтримки серед місцевого населення, змусила сторони укласти перемир'я. За умовами перемир'я російські війська зняли облогу Варви та відступили до Лохвиці. Взимку 1658 р. обидві сторони активно готувались до продовження війни.

У грудні 1658 р. гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні московські війська опинилися заблокованими у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі та Криму, Виговський вирушив на Лівобережжя з метою відновити контроль над частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків.

Зима і перша половина березня 1659 р. пройшли у сутичках гетьманських і московських військ. Гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій, але під московським контролем залишалось близько 10 українських міст.

Завершальний етап війни (кінець березня - початок серпня 1659 р.) почався з походу в Україну московської армії на чолі з князем Трубецьким наприкінці березня. 18 квітня 1659 року - московське військо підходить до Конотопа. У Конотопі тоді перебувала найбоєздатніша на Лівобережжі частина гетьманських військ - три козацькі полки (Ніжинський, Чернігівський та Кальницький) на чолі з сіверським наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким. 21 квітня місто опиняється в повній облозі. Оточенні у Конотопі козаки відмовились як здати росіянам місто, так і принести провину царю і повернутись у його підданство. Чисельність російського війська під Конотопом становила близько 70 тисяч осіб.

27-29 червня 1659 р. у ході вирішальної Конотопської битви російські війська отримали нищівну поразку. Бажаючи врятувати війська, які в нього залишились, та вирватися з оточення, князь Трубецькой 2 липня почав відступ у бік Путивля. 4 липня російські війська залишили територію Гетьманщини.

Поразка у війні змусили Москву на деякий час відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією України на другий план. Проте українська влада не змогла скористатися цією перемогою для зміцнення власної держави.

Незабаром, через внутрішні міжусобиці та активну роботу московських послів та воєвод, Іван Виговський був змушений зректися гетьманської булави, а створення Великого князівства Руського залишилось лише на папері. У вересні 1659 р. проти Виговського виступили полковники Василь Золотаренко, Яким Сомко та Тиміш Цюцюра. Це змусило гетьмана зректися гетьманської chlenix на користь Юрія Хмельницького.

Події 1660-1664 років

11 вересня 1659 гетьманом України було обрано Юрія Хмельницького. Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубєцкой примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня 1659 Переяславські статті, які обмежували суверенні права України, давали право російському уряду призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України.

Цей договір викликав загальне обурення, і коли в 1660 московське військо, на боці якого воювали й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Хмельницький після поразки під Слободищем перейшов на польський бік. Московське військо було змушене до капітуляції після поразки під Чудновом.

Юрій Хмельницький уклав 27 жовтня 1660 року з Польщею так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою та скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Польщею й ґарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви.

Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки, на чолі з Якимом Сомком і Василем Золотаренком, під загрозою московської помсти, залишилися на боці Москви. наказним гетьманом Лівобережжя було обрано Сомка. Цим був започаткований поділ Гетьманщини на Правобережну й Лівобережну частини.

У січні 1661 р. правобережні козаки разом з польськими загонами Стефана Чарнецького здійснили похід на землі Прилуцького, Чернигівського та Ніжинського полків, та спустошують їх. У 1662 р. Хмельницький разом з польськими та татарськими загонами здійснили невдалий похід на Лівобережжя проти Якима Сомка. Обложивши його у Переяславі, Хмельницький відступив, дізнавшись про наближення військ Ромодановського. Убитві під Каневом Хмельницькій зазнав поразки та відступив на Правобережжя. Переслідуючі його на Правобережжі російські полки також не мали успіху, зазнавши поразку у битві під Бужином.

Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції.

У січні 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся гетьманської булави та постригся у ченці. На початку 1663 року за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко.

На Чорній раді у Ніжині в червні 1663 р. гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Брюховецького. Невдовзі Сомка і Золотаренка разом з кількома прихильниками було арештовано, та після кількох місяців ув'язнення страчено.

Події 1663-1667 років

Відразу після обрання гетьманом Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р., які надавали Москві більше влади, ніж це було встановлено Переяславськими статтями.

Три роки Іван Брюховецький провів у війнах з поляками та правобережним гетьманом Павлом Тетерею, проводячи відверто промосковську політику. У 1663-1664 рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян II Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Іван Брюховецький спустошував й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро.

У грудні 1665 р. Іван Брюховецький підписав Московські статті 1665, які значно обмеживши державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства.

Промосковська політика Івана Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій. Проведений у 1666 р. майновий перепис посилив незадоволення московською адміністрацією та гетьманом, становище Брюховецького та його прибічників ставало небезпечним.

1663-1665 рр. правобережний гетьман Павло Тетеря брав участь у поході Яна II Казимира на Лівобережжя. Пізніше Тетеря допомагав полякам на чолі зі Стефаном Чарнецьким і татарами боротися проти козацько-селянських повстань на Правобережжі.

У 1665 р. ватажок повстанців Василь Дрозд розбив Павла Тетерю під Брацлавом, тому останній змушений був зректися гетьманства; захопивши військову скарбницю, державний архів і гетьманські клейноди, Тетеря виїхав до Польщі.

В червні 1665 року один з лідерів повстання Степан Опара захопив за допомогою татар Умань і в червні 1665 року проголосив себе гетьманом Правобережної України. Опара намагався укласти договір з Іваном Сірком і Василем Дроздом про спільну боротьбу проти Кримського ханства і Польщі. Але вже 18 серпня 1665 року біля Богуслава Опара був схоплений татарами і разом з кількома своїми старшинами виданий польському уряду. Після усунення Тетері Василь Дрозд також виявив свої претензії на гетьманську булаву, але був взятий у полон Петром Дорошенком і розстріляний.

10 жовтня 1665 правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, він створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки і компанійці), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові.

У ході протистояння з Лівобережною Україною коронне військо гетьманів Стефана Чарнецького і Єжи Себастьяна Любомирського з татарами Мехмеда IV Герая вибили московські війська за лінію Дніпра, але після того війна мала змінний успіх. У 1667 р. було укладено Андрусівське перемир'я.

У 1667 р між Московським царством і Річчю Посполитою підписується сепаратний Андрусівський договір, що завершує російсько-польську війну 1654-1667 років. За умовами договору під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ, в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом.

Умови сепаратного перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Богданом Хмельницьким, Юрієм Хмельницьким та Іваном Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини - Правобережну Україну і Лівобережну Україну.

Події 1677-1687 років

Лівобережна Україна

Іван Самойлович висловлював незадоволення укладеним між Московським царством і Османською імперією Бахчисарайського миру 1681 року, та неодноразово виступав проти укладення польсько-російськогоВічного миру 1686 року, який узаконював розділ України на дві частини. У 1686 р., продовжуючи процес зменшення автономії Гетьманщини, Київську митрополію було підпорядковано Московському патріархату. У 1687 р. після невдалого українсько-російського походу на Крим Івана Самойловича було звинувачено у зраді Москві, заарештовано та позбавлено гетьманства. Військова рада, яка відбулася 25 липня 1687 р. обрала новим гетьманом Івана Мазепу. Ці події відомі як Коломацький переворот.

Новообраний гетьман підписав з московською владою новий договір - Коломацькі статті, що базувалися на Глухівськіх статтях 1669 р. Статті, з одного боку, підтверджували козацькі права і привілеї, але з іншого - ще більше посилювали залежність гетьмана та старшини від царського уряду.

Правобережна Україна

У 1677 р. турецький султан призначив гетьманом Правобережної України Юрія Хмельницького, котрий знаходився у нього в полоні. В липні 1677 року Хмельницький вирушив на Чигирин з 120-тисячною кримсько-османською армією Ібрахіма-Паші. Російський гарнізон Чигирина витримав 3-тижневу облогу, а війська Самойловича і Ромодановського (52-57 тисяч чоловік), що підійшли на допомогу, 28 серпня (7 вересня) розбили турецько-татарські війська у битві під Бужином і примусили їх відступити.

У липні 1678 року турки ще раз намагалися захопити Чигирин. Цього разу вони наступали з військом близько 200 тисяч чоловік під проводом великого візира Кара-Мустафи. Московсько-козацьке військо збільшилося до близько 120 тисяч осіб. Після місяця завзятої боротьби турки захопили Чигирин, з якого залишилися лише руїни. Московсько-козацька армія покинула Чигирин і відступила за Дніпро, відбивши напади османської армії, яка їх переслідувала. Ромодановський був відкликаний до Москви, Самойлович же залишився один на правій стороні Дніпра. Незабаром він повернувся на лівий берег. Його син, Семен, випалив на правій стороні всі села, міста і містечка. Виснажені боротьбою і частими наскоками запорожців під проводом Івана Сірка турки також залишили зруйнований Чигирин. У результаті вторгнення військ Туреччини Самойлович втратив контроль над Правобережжям. У 1679 р. за наказом російської влади Самойлович провів насильницьке переселення українців з Правобережної України на Лівобережну (відоме як Великий згін).

У 1679-1680 роках російські війська відбили напади кримських татар. Побоюючись нового походу турецької армії, російська влада почала переговори про укладання миру з Турцією. На протязі 1679-1780 рр. відбулося декілька російських посольств до Криму й Константинополя. Нарешті, у січні 1681 р. Туреччіна та Росія уклали Бахчисарайський мир 1681 року, що закріплював Правобережну Україну за Туреччиною та встановлював нейтральну смугу між Південним Бугом і Дніпром, де заборонялося існування будь-яких поселень. У 1685 р. сейм Речі Посполитої відновив козацький устрій на Правобережжі. Семен Палій, опираючись на постанову сейму разом з наказним гетьманом Андрієм Могилою, полковниками Андрієм Абазином, Самійлом Самусем, Захаром Іскрою розпочав реколонізацію спустошених війнами земель на Правобережжі.

Висновок

Отже, причинами виникнення руїни були:

· Виникнення гострих соціальних конфліктів та охоплення значної частини народу бунтівними настроями

· Загострення суперечок в середовищі української державної еліти з питань внутрішньої і зовнішньої політики

· Відсутність загальнонаціонального лідера та боротьба за гетьманську владу між різними політичними силами

· Слабкі державницькі традиції, низький рівень політичної свідомості українців.

· Соціальне розшарування (небажання селян та простих козаків коритися шляхті та козацькій еліті).

· Несприятливе міжнародне становище. Іноземна інтервенція в Гетьманщину з боку Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства.

Значна частина лідерів цього періоду мали замало впливу аби здобути владу та впровадити власну політику по обидва боки Дніпра: (Іван Брюховецький, Михайло Ханенко, Юрій Хмельницький, Дем'ян Многогрішний,Степан Опара, Іван Сірко, Яким Сомко, Петро Суховій, Павло Тетеря).

Гетьманами епохи Руїни були:

Зв'язки Гетьманів Руїни з ім'ям Хмельницького

· Іван Виговський

· Юрій Хмельницький

· Іван Самойлович

Список використаної літератури

1. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів, 1992.

2. Таїрова-Яковлєва Т.Г. Гетьманщина у другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. К.; 1998.

3. Таїрова-Яковлєва Т.Г. Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659-1667 гг.). К.; 2004.

4. Сокирко О.Г. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Том 1 Козацьке військо періоду "Руїни" 60-70-х pp. XVII ст. ст.495 ВД "Києво-Могилянська академія" К; 2006.

Размещено на Allbest.ru