Період "руїни" в українській історіографії

План

Вступ

І Причини

1 Зовнішня політика

2 Внутрішньополітичні відносини в суспільстві України

3 Незадоволення серед соціальних слоїв населення України

ІІ Наслідки

Висновки

Література

Вступ

Утворення козацької держави - Гетьманщини - стало новим етапом розвитку нашої тисячолітньої державної історії. Гетьманська козацька держава, яка з'явилася на території Наддніпрянщини - в центрі нашої етнічної території, де ще в ІХ - ХІІ ст.. відбувалося творення східнослов'янської держави (Київської Русі) - була прямим продовженням Київської державної традиції.

Визначним явищем української історії ХVІ - XVII ст. став процес утворення і розвитку козацтва у двох його формах: козацтва на „волості” (у тому числі реєстрованого) і запорозького. Утворення Запорозької Січі та козацького військово-територіального устрою на Наддніпрянщині в другій половині XVI - першій половині XVIIст. й означало закладення підвалин майбутньої державності.

„Козацтво на Україні набуло широкого розвитку і, склавшись зрештою у певний суспільний клас, в особливий інститут, з побутового явища... стало представником національних інтересів свого народу і взяло на себе „державне будівництво України”, - писав М. Грушевський.

Визволення від панування Речі Посполитої стало для українського народу на початку XVII ст. історичною необхідністю, визначальною умовою його національного існування. Боротьба за визволення набула характеру всенародного руху. Ці повстання, пройняті прагненням українського народу до самовизначення, досягли своєї кульмінації в ході Великого повстання 1648 - 1657 рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1595-1657), яке вилилось у справді всенародну боротьбу проти іноземного панування.

У результаті Великого козацького повстання український народ створив державність у формі козацько-старшинської Гетьманщини, яка відповідно до рішень Переяславської ради та Статей Богдана Хмельницького увійшла на основі автономії до складу Російської держави. У ході повстання 1648-1657 рр. та подальших воєнних дій збройні сили України одержали ряд визначних перемог. Український народ врятував себе від польсько-шляхетського і турецького поневолення, забезпечив ширші можливості для досягнення національного розвитку. [7,ст. 4]

Смерть Б. Хмельницького, писав М, Грушевський, була одним „з найбільш трагічних моментів в історії України”. Гетьманщина „в найбільш рішучу хвилю, коли важилася вся її доля, втратила свого довголітнього провідника - єдиного чоловіка, котрий міг покермувати нею...”

Гетьман залишив своїм сподвижникам та нащадкам дуже складну спадщину. Відносини зі всіма сусідами залишалися неурегульованими, соціальні протиріччя усередині українського суспільства наростали. Закони суспільного розвитку штовхали козацько-шляхетську верхівку в напрямку до створення нового благородного класу - шляхти, дворянства. Ті ж закони прирікали вільне селянство та козацтво на поступове загарбання, перетворення його з часом в клас закріпачених селян. А взагалі - йшов процес нормального історичного становлення структури українського феодального суспільства і держави.

А між тим не лише зовнішньополітичне, а й внутрішнє становище Гетьманщини було складним і напруженим.

Перш за все це стосувалося структури влади. Державний устрій Гетьманщини все ще мав військовий характер: військова канцелярія у центрі, полковники і сотники на місцях. Водночас гетьман і його адміністрація керували не лише військом, а й ставали реальною владою, якій підпорядковувалося все цивільне населення.

Незважаючи на потреби селян, міщан, простих та нереєстрових козаків, гетьман приймає політичні рішення, ледь згоджує їх зі своєю старшиною, серед якої теж був вже розкол на групи з різними поглядами, та і проти гетьмана вже виявляли невдоволення, що насправді Хмельницький ще був в змозі припинять. Гетьман, сподіваючись досягти своєї цілі, напружено шукав нові політичні комбінації, роблячи ставку то на шведів, то на трансільванського князя, то знову на Польщу і Туреччину. У тревогах і хвилюваннях, розчаруваннях і нових сумнівних планах, залишаючи Україну серед нескінченої боротьби, на роздоріжжі, гетьман захворів і помер в 1657 році. Не стало проводиря, що вмів з'єднати кругом себе народ Український, водив його до перемог; що вмів приєднати до своєї справи сусідні народи й примусити їх помагати визволенню України. [2,ст. 111]

Аналізуючи роботи деяких істориків, про ті часи, приходиш єдиного висновку, що період „Руїни” почався все ж зі смертю Богдана Хмельницького. Великий гетьман не зміг довершити і втілити в життя свої прагнення та ідеї, а його нащадки, взагалі, мали свої погляди на державність України, її суверенність та політичний стан, які різнилися між різними верствами в суспільстві.

Руїна - так в українській історіографії називається період громадянської війни, яка розгорілася в Україні після того, як 27 червня 1657 року помер Богдан Хмельницький. Ця ганебна і жорстока війна, названа ще й „парадом честолюбств”, привела спочатку до того, що українська козацька держава, створена генієм народу і політичним талантом гетьмана Б. Хмельницького, що зміг консолідувати на її будівництво всі суспільні сили країни, була розірвана навпіл, по Дніпру, на Ліво- і Правобережну Україну, потім - і повним сплюндруванням Правобережної України іноземними загарбниками, після чого вона надовго перетворилася на суцільну пустелю, в якій тільки покинуті людьми селища і міста нагадували про те, що тут ще донедавна буяло заможне життя... [5,ст. 3]

Суперництво двох сусідніх держав - Москви і Польщі - роздирало край навпіл: Лівобережна частина, природно, горнулася до Москви, маючи більше підстав боятися її сили і розраховувати на її допомогу, Правобережна, з тих самих причин, - до Польщі. Татари, за якими стояла Туреччина, пильно стежили за всім, що відбувалося в міжусобиці з метою грабунку та наживи. Зовнішні політичні сили підтримували внутрішнє безладдя в країні, тобто соціальну ворожнечу черні проти знатних. Що було їм тільки на руку: постійні заколоти і бунти сприяли не стабілізації, а навпаки розладу та сваркам в суспільстві. В свою чергу знатні більше тяжіли до шляхетської Польщі, чернь - до Москви. І, нарешті, Запорожжя, цей військовий табір, аж ніяк не схожий на звичайне цивільне суспільство, беручи участь у житті України, стояв на заваді унормуванню цього життя. [1,ст. 116]

Довго боролися сусідні держави за Україну, роздираючи її на часті й руйнуючи, - та й потомились. Помирилися на тому, що Лівобережна Україна має бути в руках Москви, також і Запоріжжє; частина правобічної України трохи не до самого Київа, який зостався за Москвою, належала Ляхам. Подолія - Туркам. Краса й осередок козацької землі од Київа і до Запоріжжя, край що був найбільше зруйнований, мусів зоставатися пустинею. [2, ст. 125]

І Причини

Що ж стало причиною „Руїни?

Чому не вдалося нащадкам довершити справу Богдана Хмельницького?

Велике діло почав Хмельницький - здобути державність і самостійність для своєї рідної України. Уся історія Гетьманщини - це безперервна боротьба за суверенітет і незалежність у своїх внутрішніх справах, боротьба героїчна, відчайдушна, але нерівна, боротьба - поразка, у якій коштувала українському народові свободи, а разом з її утратою обернулася різким зниженням рівня життя. [5, ст. 15 ]

1.Зовнішня політика

Причини початку Руїни неможливо зрозуміти без аналізу зовнішньої політики України. Загалом в основі цієї політики гетьманів чи старшини був пошук підтримки ззовні, для необхідної боротьби за свої упевнення, з одного боку, з іноземною загрозою, з іншого - намаганням утримати власну владу під час внутрішньої незгоди та спробами захопити владу. Зовнішня політика Гетьманщини було точним дзеркальним відображенням внутрішньо українських процесів. Не просліджується згода ні серед гетьманом та його старшиною, ні між угрупованнями серед старшини, ні між простими козаками, селяни також були незадоволені своїм станом, складається враження, взагалі усіма процесами.

Утім, зовнішня політика відігравала значну роль в становленні України. Історики звертають увагу на три основні зовнішньополітичні моменти:

- політичне орієнтування гетьмана;

- політика Москви;

- дії інших іноземних держав.

Якщо провести маленьке дослідження стосовно політичної орієнтації гетьманів, то уявляється така картина;

Гетьман - Богдан Хмельницький - він, взагалі, сподівався знайти сильного союзника, який в лиху годину допоможе, при цьому не зазіхаючись на суверенність України. Який би допоміг в становленні молодої країни, захистить від других іноземних загарбників, та сам не жадав стати володарем в Україні. Нам відомо вже, що Хмельницькому, згідно Переяславської угоди, не вдавалося в обличчі Москви знайти такого союзника. Збереження певної незалежність від Москви гетьману не вдавалося, і він шукав підтримки, схиляючись до других іноземних держав. І врешті решт Хмельницький помер, залишивши країну на роздоріжжі, а людей - у сумнівах.

Гетьман - Іван Виговський - був православним польським шляхтичем, він об'єднав коло себе старшину і козаків, які прихилялися до Польщі. Спочатку свого гетьманування, Виговський намагався продовжити діло свого попередника, та Москва всяко заважала йому. Російська держава довго не признають за главу держави І.Виговського, водночас натякаючи, що зроблять це, якщо він погодиться поступитися хоч кількома пунктами підписаних Хмельницьким Березневих статей 1654 року, які обумовлювали широкий суверенітет України. Незважаючи на занепокоєння народними зворушеннями, царський уряд не забував про пропольську орієнтацію гетьмана. Тому Росія таємно та обережно підтримувала повстання Пушкаря та Барабаша проти нього. Зрозумівши, що згоди з Москвою він не найде, гетьман почав боротьбу проти Росії з метою звільнення від московської влади. У червні 1658 року до Варшави вирушив представник гетьмана від старшини, який теж був прихильником Польщі, з дорученням прискорити їх виступ проти Росії.

Ці та інші причини подвигали гетьмана розірвати всякі стосунки з Москвою і видерти Україну зі складу Великого князівства Московського. [6, ст. 7]

І.Виговському належить видатний документ того часу „Гадяцькі статті”(1658р.), яким утверджувалися нові умови союзу України і Польщі. Та йому не судилося вижити, тому що він був жорстким до простого українського народу і невигідним для Польщі.

Гетьман - Юрій Хмельницький - взагалі був обраний на гетьманство за раді пам'яті його славетного батька. Його оголосили гетьманом ті полковники, які пішли проти І.Виговського, по зговору з Москвою. Згодом, при прийняті Переяславських статей (1659р.) , Москва, скориставшись невпевненістю та молодістю нового гетьмана, змінює більшість статей на свою користь, незважаючи на бажання та потреби українського народу.

Ця угода поставила Українську державу у надзвичайно складне становище. Цар чимдалі менше рахувався з гетьманом та його правлінням, грубо втручався через воєвод у справи місцевої адміністрації, розподіляв на власний розсуд природні багатства України, під'юджував окремих старшин, роздмухуючи пристрасті як серед панівної верхівки, так і простих козаків та посполитих. [6, ст. 8]

Та, все ж, в українському суспільстві ще були дуже сильні самостійницькі тенденції і всім, крім, мабуть, царських дипломатів, було ясно, що цей кабальний договір приречений.

За цих обставин, вирішив Ю. Хмельницький приєднатися до Польщі на умовах „Гадяцького договору” І.Виговського. Лівобережні полковники, прихильники Москви, виступили проти гетьмана та проти згоди з Ляхами, обравши собі гетьманом запорожця Брюховецького. Правобережці теж ненавиділи Ляхів і дорікали Хмельницькому. Правобережці ж вибрали собі гетьманом Тетерю.

Гетьман - Павло Тетеря - був прихильником Польщі. Його було обрано в той час коли відбувся розкол України, розкол поміж прихильниками Москви та козаками які ненавиділи Ляхів , але і не бажали жити під тиском царя Російського. Та за короткий час його змінив - Петро Дорошенко.

Гетьман - Іван Брюховецький - був залежним від Москві. Та щоб піддобритися цареві поїхав до нього на поклін і там віддав усю Україну на безпосереднє правуваня московської адміністрації. Пізніше, в 1668 році, Брюховецький схилився на умови правобережного гетьмана, та повстає проти Москви. Та козаки, на прихильність Дорошенкові , вбили лівобережного гетьмана та ухвалили називним гетьманом - Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного), який за відсутністю Дорошенко схилився до Московського підданства, тільки намагався повернуть умови Б.Хмельницького. але ж його теж зрадила його старшина і він був засланий у Сибір.

Гетьман - Петро Дорошенко - бажав єдиного - незалежності та самостійності України, щоб була вона „Річчю посполитою козацькою” (республікою). Ставши гетьманом, він вирішив, що боротися з Ляхами та Москвою треба з поміччю третьої сили. І Дорошенко оперся на Турків і Татар. Згодом, коли правобережна Україна була поділена між Польщею, Туреччиною та Дорошенком, гетьман зрозумів, що помилився із союзником, та пізно... Він втрачає авторитет, його поступово кидають соратники, пізніше він зрікається булави на користь лівобережного гетьмана - Самойловича.

В той час, поки Дорошенко у війнах добуває незалежності для своєї країни, на правому березі розпочинається та стрімко посилюється „Парад честолюбств”. Один за одним оголошують себе гетьманами „Московський партизан” полковник Дрозд, татарські маріонетки Опара і Суховій, польський протеже Ханенко, безвідповідальний авантюрист Вдовиченко. [2, ст. 124]

Гетьман - Самойлович - був лише підступною людиною. Його єдине бажання було отримання булави. Не бажаючи участі своїх попередників, новий гетьман дуже шанував старшину і робив усе, чого вона бажала. З Москвою Самойлович був у добрій згоді, й тільки добивався, щоб швидше скинути Дорошенка.

Таким чином, можна казати, що невдала спроба Ю.Хмельницького об'єднати під своїм гетьмануванням всю Україну, спонукала іноземні країни, Росію, Польщу та Туреччину, посилити свої плюндрування.

Отже, військо Запорозьке розкололося на табори, що йшли, під тиском різних країн, протилежними шляхами й вели взаємну боротьбу. В історії України називають цей тяжкий період - Руїною.

Правобережжя вибрало собі одного гетьмана, лівобережжя - іншого. Українська державність вступила в період тяжкого випробування.

На правобережну Україну знов посунулися польська шляхта, на лівобережну - російський феодалізм, а турки і татари, як завжди, палили, грабували та уводили народ для продажу в рабство.

Іноземні держави, взагалі, ніколи не переймалися потребами українського народу. Складаючи той чи інший договір сусідні держави переслідували тільки свої інтереси, вони грубо нехтували інтересами України, фактично перекреслювали свої зобов'язання підписуючи між собою мирні договори, які для них були більш важливими.

І таким чином, згідно укладеному мирного договору, Росія та Польща, пішли війною проти Османської імперії. І взагалі, руками все того ж розколотого козацтва та своїми арміями - руйнували, палили знищували міста та села на Правобережній Україні. В обезлюдненні правого берегу України російський уряд бачив також кращий засіб для усунення різних зазіхань на неї з боку Туреччини і гарантію безпеки лівобережної сторони.

Отже, після тривалих та виснажливий військових дій, країни - загарбники почали укладати мирні договори та ділити землі. Росія і Польща уклали Андрусівське перемир'я на 13,5 років, поділивши Україну між собою. Між Росією та Туреччиною був укладений Бахчисарайський мир на 20 років. Цей договір зобов'язав турецького султана та кримського хана не допомагати ворогам Росії, він зміцнів становище Російської держави і змусив польську дипломатію змінити свою тактику. Цей мир був укладений, в значній мірі, ціною життя українського козацтва, їх ідей, та сподівань.

Таким чином, „Вічний мир” підтверджував права Російської держави на Лівобережну Україну, Київ та Запорожжя. Під владою Польщі надалі лишалися Північна Київщина, Волинь та Галичина. До Туреччини відходило Поділля. А красу і осередок козацької землі від Києва до Запорожжя, мусив зоставатися незаселеною пустелею.

2 Внутрішньополітичні відносини в суспільстві України

Правобережна Україна була зруйнована і перетворилася на пустелю. І все - через „праведних гетьманів”, як іронізував Т.Г.Шевченко, що заради задоволення власних амбіцій та честолюбства втратили всі здобутки української революції 1648 року, у тому числі основний - власну державу, що й призвело до довгого іноземного панування. [5, ст. 14]

В наукових роботах існує декілька оцінок політико - правовій формі козацької держави. Можна прослідити наявність різних висловлюваній від „гетьманської монархії” до „західної демократії”. Автори ж найновіших досліджень характеризують Українську козацьку державу як республіканську, демократичну. [3, ст. 57]

Де які історики стверджують, наприклад Ю.М.Ефремов, що в Українській козацькій державі був відсутній головний признак - признак, який обумовлює соціальну структуру, характер та форми політичної надбудови держави, принцип володіння земельною власністю, на якому ґрунтуються у феодальному суспільстві вся соціальна піраміда, всі державні інститути. [4, ст.48]

Наявність державних атрибутів та зовнішнє схожість українського суспільства зі своїми сусідами - Польщею, Молдовією, Трансільванією - неповинні вводить в оману. Подібність була і залишалась в XVII столітті тільки зовнішньою. Земельна власність козацького полковника визначалась його службовим статусом, лишившись полкового чину, він разом з цим губив і право на власність ранговими землями, та перетворювався в простого козака, хоча і заможного.

Гетьман же з булавою міг лишитися не тільки земель, а й часто, як просліджується, і своєї голови. Для гетьмана військове звання визначалося багатством. Точніше, саме багатство, приписане до булави, кріпилося для гетьмана за воїнським чином, без котрого він ставав бідняком. В цьому полягає велика різниця між двох фігур, так схожих зовнішньо - цар та гетьман: перший був власник, другий же - держатель по рангу. Чого і волів кожен новий гетьман - збагачення та влади. Гетьман не був царем, а гетьманщина, незважаючи на атрибути державності, не стала державою.

Гетьманщина - залишок могутньої за своїм потенціалом держави Богдана Хмельницького, яка утворилася внаслідок української козацької революції 1648 року. Держава ця була за своїм економічним строєм селянсько-буржуазною, де провідну роль у політичному житті відігравала нова для Європи соціальна верства - козацтво (що становить по-суті земельну буржуазію). Від часів Б, Хмельницького Гетьманщина зберегла послідовно демократичний, республіканський державний устрій, який опирався на виборність усіх державних посад. Адміністративно вона поділялася на 10 полків, кожен з яких - на сотні. Навіть штучно відділена від більшої за територією - Правобережної України, Гетьманщина мала всі підстави для того, щоб вирости в одну з найсильніших держав Європи.

І козацька старшина, і саме громадянство відчували потребу загальної, всестанової організації, й ця козацька організація виконувала її роль. Проте цей устрій не був продуманий до кінця і не отримав юридичного оформлення, що було причиною різних непорозумінь і непевності. Хибним у цій організації було те, що військові чини, старшинська чи військова рада, до котрої входили тільки козаки, а не всі стани людей - духовенство, міщанство, селянство, шляхта, - мали правити всім краєм і всією людністю. [7,ст. 114 ]

Як умер Богдан Хмельницький, то бувало часами у козаків по два, по три гетьмана, та кожний писав один на одного доноси та ябеди в Москву, а часами і в Москву і в Варшаву заразом, і цареві з боярами, і королеві з панами. [8, ст. 32]

Боротьба за владу розпочалась практично одразу після смерті Б.Хмельницького. вживалися за ради влади різні методи: обмани, доноси, підступність, громадянські війні, підбурювання одного на другого іншими державами. В цій боротьбі козацька старшина не зважала на потреби своїх нижчих верств.

Причини нездатності відстояти свої незалежність і утримати державність, як бачимо, потрібно шукати у внутрішніх, визначаючих умовах розвитку українського народу на протязі XVIIст., у відношенні протиборств серед соціальних сил станової структури українського суспільства того часу.

Просліджується тенденція, що селянство все менше довіряє козацтву, вони були впевнені, що козаки в деяких випадках можуть придатися до того, що пожертвують їхніми головами за раді своїх. Підтримка селянством, тобто, єдиною масовою силою українського народу, в сутності самім народом України, козацтва дедалі слабішала, тому гетьмани звертатися за допомогою до татар. Однак за таку допомогу приходилося платити страшною ціною - ціною відігнаних в татарське рабство, на рабські ринки тисяч і тисяч українських селян і обивателів, - ціною життя на волі самого народу.

Гетьман - політик, його сутність - це конкретні дії, його ціль - це незалежність української держави, цілком зрозуміло, що лишившись підтримки свого народу він шукає допомогу за кордоном, в іноземних державах. Звідси неминучість і татар на Україні, і натовпи українців на рабських ринках Крима і Турції.

Захоплення старшиною, шляхтою селянських земель, зайнятих селянами у ході Визвольної війни, загострювало соціальні протиріччя, призводило до широких селянських виступів. Водночас після смерті Б. Хмельницького між старшинськими угрупованнями розпочалася боротьба за владу.

Становище в Україні особливо загострилося в роки гетьманування І.Виговського (1657-1659 рр.). За походженням Виговський був шляхтичем і належав до тієї групи української старшини, для якої шляхетська Річ Посполита була бажаним зразком суспільного ладу. [7,ст. 116] І.Виговський не бачив нічого поганого в тому, що козацька старшина прагнула збагачення. Він був вихований у законах шляхетської Польщі, за походженням сам був шляхтичем і в годи свого гетьманства немало збагатився. Та українське селянство, визволившись з під польського гніту, вдихнув повною груддю повітря свободи, не мало бажання повертатися в кабалу як до Речі Посполитої, так і до нових українських шляхтичів, постійно воюючих за владу.

Найменша пауза у військових діях пробуджувала нові незадоволення та спалахи усередині країни. Ця ситуація, розладу в українському суспільстві, влаштовувала сусідні держави. Вони користувалися наслідками таких заворушень, де причинами були невдоволення, бездіяльність, розбрід, відсутність загальності. Головною причиною цих внутрішніх заколотів була відсутність засобів до існування у величезній більшості покозаченого населення. Не отримуючи платні, відчуваючи посилення сваволі з боку старшини, зневірившись у результатах виснажливої, кривавої війни, козаки починають серію повстань.

Зовнішнім політичним силам було на руку соціальне протиріччя між українськими народними масами і старшинськими колами, між народом і старшинським урядом. Народ хотів визволення з панського ярма, вигнати шляхту з України, володіти своїми землями, які вона загарбала. Більш за все народ боявся повернення польського панства на Україну. А козацька старшина навпаки діяла подібно до польської шляхти - прагнула володіти землями, селами, мати підданих та збагачуватися. Тому народ, відчуваючи корисний настрій старшини, ставився до неї вороже. Ці соціальні протиріччя особливо загострилися в часи правління наступників Б. Хмельницького. [7,ст. 116]

Ніхто із послідовників Б.Хмельницького не міг утримувати надовго авторитет гетьманської влади, нерідко він падав, козаки поводилися самовільно, старшина сама собі називала гетьманів, а це приводило до ослаблення козацького ладу по всій країні.

До того ж продовжувала діяти стара традиція, за якою центром козацького життя і устрою визнавалась Запорозька Січ, звідки мав виходити і вибір гетьмана, і весь напрям політики в Україні. У ході Визвольної війни таким центром стає гетьманська резиденція, рада старшин Гетьманщини. Проте Січ продовжує претендувати на попередню роль. З часом це протиборство між Запоріжжям і Гетьманщиною посилюється. Це приводе до того, що Січ відокремлюється окремим загоном. Вони практично були незадоволені всіма діями всіх наступних гетьманів.

Ці конфлікти гетьману Б. Хмельницькому вдавалося вгамовувати, то у його послідовників це не виходило. Та якби гетьманування Хмельницького продовжилося, імовірно ці суперечки могли бути полагоджені, він, зі своїми кращими державними людьми, спокійно попрацював би над вдосконаленням суспільного та політичного строю країни, виробив нові форми й інститути державного і місцевого управління. Та таких умов Гетьманщина не мала на той час, бо перебувала у стані війни, її постійно оточували вороже настроєні держави, котрі користувалися суперництвом між окремими старшинськими угрупованнями й проводили ворожу щодо інтересів українського народу політику.

Новий лад де далі ставав більш старшинським, точніше військово-старшинським. Ради збиралися нерегулярно. Потреби управління цілої країни вимагало вже більш чітких і регулярних дій, дій суто адміністративних і правових.

Армія, якщо вона утримує в своїх руках адміністративну владу на території своєї дислокації, навіть якщо ця територія - ціла країна, зовсім не одне й те саме, що держава, в якій існує свою армію.

Традиційно гетьман козацької армії, володів великою владою: він міг страчувати та милувати, не питаючи поради і не даючи нікому звітів за свою діяльність. Та цей принцип міг працювати в умовах військових дій, тоді його владу можна вважати як безмежну. Найжорстокіші міри були спрямовані в діючій армії на підтримку воїнської дисципліни - це була необхідність в умовах війни. Проявлення жорстокості, поза армії або військовими діями, на пряму не зв'язано з підтримкою воїнської дисципліни, вважалося , в очах козаків, свавільство, порушенням козацьких звичаїв та злочином проти воїнських порядків.

Саме тому в своїх офіційних розпорядженнях гетьман ніколи не посилається на державу, а постійно на козацьке військо - це було єдиним реальним правовим доказом його гетьманської влади. Та все одне, ця влада залишалася воїнською, а не державною. А той факт, що армії, на території свого розташування, приходилося по сумісництву брати на себе функції державного управління, лиш підтверджує відсутність громадянської системи управління - одного із важливих атрибутів державної влади. [4, ст. 49]

Елітарно-республіканська форма правління і військово-демократичний характер всіх її інститутів породжували глибокий внутрішній конфлікт. Хвиля загальнонародної боротьби з поляками, яка перейшла у масове покозачення, дала старшині можливість самостійно керувати країною. Але саме та сила, що привела старшину до влади, згодом перетворилася на загрозу для нових форм влади. Старшина та рядове козацтво неминуче почали суперечить один одному. Становище старшини ставало досить непевним. Спроби провести реформи не давали результатів. Здійснити їх без допомоги ззовні було неможливо. Ця ситуація викликала вибух політичних амбіцій серед української старшини і сприяла розвитку дипломатичних інтриг довкола України. Саме граючи на незадоволенні покозачених мас, починається боротьба за гетьманську булаву. Отже, користуючись внутрішньою слабкістю України, гетьманам дедалі нав'язують найневигідніші договори Росія, Польща, Швеція й Туреччина. Саме ці внутрішні проблеми й суперечності козацької держави стали головною передумовою „Руїни”.

Гетьмани, для досягнення своїх цілей, міняли союзників та покровителів. На путі до головної цілі Україні багато чого прийшлося пережити: і стійбища татар під Чигирином, і турецькі знамена на Поділлі, і рабськи ринки на площах Брацлава і пустиню, величезну пустиню у себе вдома, на Україні. Реакція на таку політику гетьмана була така, що люди демонструючи свою недовіру, кидали свої дома, якщо вони ще були, і уходили в Слобідську Україну. Селянство було раз очароване, їх інтереси в корні розійшлися з інтересами козацької верхівки, велика ціль Всенародної визвольної боротьби була розчавлена. Поки народжувающаяся керуюча верхівка, тобто українська шляхта , вела боротьбу за булаву, за землю, за територія, за свою особисту незалежність ( в той час вже не стояло питання про незалежність народу) і за свої амбіції. Народ не розумів своїх гетьманів, які вели незрозумілу політику (наприклад П.Дорошенко), війна за незалежність України, проти українського народу, за допомогою найомної сили, з якою з часом велися розрахунки, знов таки, українським народом. Селянство ринулося на Лівий берег, шукаючи спасіння свого життя під тяжким гнітом руського владики, і ніякі муки, казні, угин в рабство не могли затримати цей потік.

Бойова машина, запрограмована тільки на війну, не могла не згоріти в полум'ї своєї же війни. Українці убивали українців, жигаючи українські городи та села, відправляючи своїх же українців в рабство. І вона згоріла. І вийшло, що „Руїна” - це наслідки військового самознищення козацтва, з допомогою польського, татарського і турецького втручання. Якби ж козаки добивалися своїх цілей не тільки шаблюками, а і не воєнним шляхом, то можливо міг мати місце і другий кінцевий результат.

А в цей час на Лівому березі козацька старшина вела також самознищеньську війну один проти одного, шляхом доносів та зрад, за господарювання. Дякуючи переселенцям старшина створювала сприятливі умови для подальшого формування міцного феодального суспільства. Із нажаханих та істерзанихз Правобережних селян повільно утворювалися відмінні кадрі для кріпаків, що мало велике значення для подальшого розвитку країни.

3 Незадоволення серед соціальних слоїв населення України

Шляхта

В той час, коли Велике козацьке повстання 1648-1657 років, під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, насправді перейшло у всенародну боротьбу проти іноземного володарювання, різко скоротилися володіння польської шляхти в цілому по Україні. Та результатом цього - поява вільних міст і сел. Основну частину нечисленних приватних володінь на Україні складали села української шляхти.

Дипломатичним кроком Б. Хмельницького було, повернення маєтків особам, у котрих перед цим їх відібрали поляки. Українська шляхта, попервах, була задоволена, та за часи наступників Богдана чимало маєтків відбиралося та переходило в нагороду козацькій старшині, під гетьманську булаву або ставали вільними.

Взагалі, численність шляхти в роки Хмельниччини різко скоротилося. Можна зробить висновки, якщо на час складання присяги на вірність російському цареві в 1654 році шляхти стало значно менш ніж, за підрахунками Н.М. Яковенко, на передодні Хмельниччини, то в силу якихось причин багато її представників виступали тепер у ролі старшин, наприклад: Виговський, Богун та інші.

Козацька старшина

В той самий час, коли в ході Визвольного повстання відбирались землі у польської шляхти, почав складатися новий клас „заслужені козаки”, які і отримували значну частину цих маєтків та сел в нагороду від Богдана Хмельницького.

Взагалі, процес становлення козацької старшини в особливу групу зі своїми інтересами та привілеями же за часів Польської влади. Прагнення досягти надійного становища, збільшити або, взагалі, добути свої володіння і отримати доступ до влади призвело до того, що козацька верхівка порівнялася зі шляхтичами, а з часом стала більш важливим класом в соціально-політичному становленні держави. Польські реєстрові козаки зберегли свої маєтки, в ході повстання, тільки ті, що підтримали і пішли за Хмельницьким.

Можна сказати, що саме старшина стала основою формування нового вищого класу. Вони мали не тільки військову владу, а й цивільну. Цей обсяг влади, можливість впливати не тільки на внутрішню ситуацію в країні, а й на її зовнішню політику, схильність гетьмана дедалі більше орієнтуватися на рішення старшинської, а не загальної ради, - все це справді перетворювало козацьку старшину на дуже впливову еліту. [3, ст. 60]

Отже, нема нічого дивного у прагненні старшини зайняти місце польської шляхти не тільки в політичній, а й в економічні сфері. Помисли козацької верхівки були зайняті, де більш, своїми меркантильними помислами: про збільшення своїх земельних володінь; про гетьманську булаву, та належну їй владу.

В ході війни, на місце загиблих та померлих однодумців Богдана, приходять в старшину нові люди. Нову старшину не можна пов'язати з масами „покозачених” або походженням, ані спільною участю в бойових діях. Їх місце в козацькій соціальній верхівці визначалося, насамперед, родинними зв'язками з гетьманом.

Таким чином, верхівка українського суспільства значно змінилася. Місце польської шляхти тепер зайняла козацька старшина і частина української шляхти, доступ до старшинських посад стає, де дали, не доступним для дійсно заслужених козаків, в козацькій держави формується провідна верства, яка набуває рис еліти. Іде неоголошена, підступна війна за булаву, за землі, за владу.

Крім того, старшинська верхівка розширювала свої володіння, загарбуючи так звані пустища, скуповуючи та насильницьки привласнюючи козацькі землі і селянські наділи. [7, ст. 117]

Міщани

Якщо припустити, що 1648 році міщани і підтримали Богдана Хмельницького в Визвольній боротьби, то все одне вони більш бажали і прагнули працювати. Да вони теж мріяли про збагачення та волю, та вони це хотіли здобути в ході реалізації своїх прагнень.

Логічно бути припустити, що Лівобережна Україна, зважаючи на її географічне становище, шукала і прагнула наявності тісних економічних зв'язків з Московською державою. Що ж до Правобережної України, то тут навпаки, сильним був зв'язок з Річчю Посполитою.

В умовах початку Руїни - повстань і громадянської війни Правобережжю вигідніше і безпечніше було повернуться обличчям до Польщі, а Лівобережжя прагнуло „твердої руки” й стабільності, необхідної торговельному людові.

Духовенство

Важливу роль в українських подіях відігравало духовенство.

З самого початку становлення держави десятки священиків та ченців підтримали козаків, нерідко очолюючи козацькі загони, приклад тому уманський полковник Степан-поп, чернігівський полковник І.Попович. Цілком логічно б було уявити собі, що керівники української православної церкви повинні були підтримати гетьмана в його ідеях створення козацької держави і зміцнення автокефалії. Та сталося все навпаки, київський митрополит не тільки не підтримав Хмельницького, а навпаки - мав таємні зв'язки з поляками. Це негативно позначалося на й так складному процесі формування молодої держави.

З моменту об'єднання України з Росією київський митрополит постійно конфліктував з Московською патріархією. Москва висловила своє незадоволення київському митрополиту через те, що той не підписав звернення України про „принятие под высокую руку”. Останній, у свою чергу, не поспішав присягати цареві. Непорозуміння і зіткнення митрополита з російськими воєводами траплялися й пізніше. Українське вище духовенство не визнавало вищості московського патріарха, ця проблема особливо загострилася на початку гетьманства Виговського. Майже одночасно з Хмельницьким помер київський митрополит С.Косов. Москва закидала Виговського листами, вимагаючи, щоб новообраний митрополит прийняв благословення не від константинопольського патріарха, як це було раніше, а від московського. З огляду на це зрозуміло, чому новий київський митрополит Д.Балабан був на боці Виговського, а не Пушкаря, який проголосив себе прибічником Москви. Можна припустити, що вище духовенство України однаково побоювалося обмеження своєї влади як з боку гетьмана, так і з боку московського патріарха. Брак визначеності в позиціях керівництва православної церкви, безумовно, відігравав негативну роль за умов Руїни. [3, ст. 65]

Передбачалась більша підлеглість українського духовенства Московському патріархові. До того ж ширилися чутки про надіслання митрополита з Москви. духовенство було дуже незадоволене.

Селянство

Великі зміни стали в житті селянства - вони стали, більша частина, вільними. Вони мали можливість вільно працювати на землі. Та великою перевагою було те, що нова влада, в період революції та військових дій, не мала можливості або часу розробить умови та розмір збору податі. Тому ця процедура проводилася рідко та неорганізовано.

На початку становлення держави як Хмельницький, так і Виговський , не стали складати реєстр козаків. Наявність реєстру означала б, що всі, хто не увійшов до нього, перетворювались на безправну, залежну частину. Відсутність же реєстру значно полегшувала життя селян. Українці пояснювали невиплату грошей реєстровим козакам надмірною кількістю останніх. Кожен селянин, який вважав себе козаком, відмовлявся платити податок. Відсутність такого реєстру давала можливість селянам переходить з одного стану до іншого.

Отже, в цілому становище селян значно покращилося. Більшість з них стали вільними, з'явилися реальні умови для підвищення соціальної мобільності. Щоправда, такий стан справ був тимчасовим, це був своєрідний соціальний компроміс, і все це не могло не позначитись на подальшому України.

Звичайно, скуштував цей „ковток свободи”, селяни були налякані прагненням гетьманів повернутися до Польщі, поверненням всіх маєтків польській шляхті та знов попасти під її гніт.

Постійної системи оподаткування на той час не було; стація бралась в одних місцевостях залежно від кількості волів і коней, в інших - від кількості землі.

З посполитих селян і міщан збиралися численні податки і збори: на утримання органів управління, війська та суду в Україні; на утримання органів міського самоврядування та на церкву; на користь гетьманської адміністрації; надавати підводи для службових осіб гетьманського і царського урядів, квартири військам. Жителі сіл повинні були будувати і ремонтувати мости, греблі та млини. На той час розмір податків не був точно визначений, це давало старшині можливість зловживати зборами.

Велике невдоволення існувало і тому, що податковий тягар, майже, повністю лягало на посполитих і міщан, коли панівні стани - старшина, шляхта і духовенство - були звільнені від будь-яких податків і повинностей.

Покозаченні селяни

З початком визвольної війни в 1648 році, до Б.Хмельницького, до козацьких загонів почали приєднуватися селяни. У свідомості селян того часу ідеалом суспільного ладу виступав козацький вільний лад. Селяни вважали, що , перетворюючись на козаків, вони звільнялися від будь-яких феодально-кріпосницьких відносин щодо шляхти. І таке масове покозачення спричинило глобальні зрушення в соціальній структурі суспільства.

З часом, покозачені поступово втрачають всі козацькі пільги, на що зростає незадоволення своїм становищем, яке перетворюється на важливу загрозу для гетьманської адміністрації.

Перші незадоволення простих козаків проявилися ще за часів Б.Хмельницького. Незадоволення полягало в тому, що козаки не отримували ні нагород з походів, ні здобичі, а інколи їх кидали з одного бою в другий за інтереси держав - союзників, коли провіант і той був відсутній.

Взагалі причиною всіх внутрішніх спалахів проти гетьмана були обумовлені тим, що покозаченні не хотіли переходить у другі суспільні верстви та платить податі, та залишившись козаками вимагали платню на утримання. Та численність покозачених залишалась такою, що фізично неможливо було виплатити всім гроші, отримуючи доходи лише з винних та тютюнових податків.

Козацтво

Найбільші зміни в соціальній структурі українського народу були пов'язані з процесом „покозачення”, внаслідок чого козацтво стало найчисленнішою соціальною верствою, яка претендувала на особливу роль і місце у державі. Слід зазначити, що внутрішній склад козацтва був неоднорідним, тут можна виділити три групи:

1) Перша група - це „реєстрові козака”. Вони становили, на початку Хмельниччини, основу козацької армії, це була привілейована частина суспільства, і саме на неї спиралася старшина.

2) Другу групу складав численний прошарок тих, хто брав участь у війнах, перейшов до козацького стану і не бажав повертатися до колишнього життя. В умовах миру їх становище було непевним, та вони були готові зі зброєю в руках захищати свої усі привілеї, які давало звання козака: платню, землі, звільнення від податків, право участі в політичному житті і впливу на рішення старшини. Саме представники цієї групи збиралися на Запорожжі і зустрічалися серед учасників „козацьких повстань”.

3) Третя група складалась з козаків, „що оселянились”. Це люди, які з встановленням миру повернулися до мирної праці, до землі але бажали залишити за собою всі права козаків. [3, ст.72]

Козаки, як старшини, так і прості козаки Запорозької Січі, переслідували свої власні, небезкорисливі інтереси. Представники другої та третьої груп не входили до реєстру, отже, не отримували державної платні і не могли вимагати її. Головним і практично єдиним джерелом доходів для них набіги на татар.

Велику роль зіграла в історій того часу боротьба рядового козацтва і посполитих проти гніту старшини і наступу царизму затримувала юридичне оформлення кріпацтва і звуження політичної автономії України.

Стає зрозумілим, чому між козацькою старшиною і запорозькою старшиною зростала ворожнеча. Якщо представники першої групи відносили себе до політичної еліти нової держави, то останні залишалися просто військовими ватажками., яких гетьман Виговський презирав. [3, ст. 72]

Варто погодитися з думкою українських істориків про те, що в ці роки роль Запорозької Січі значно зменшилася. Їх не запрошували на вибори гетьманів, вони не брали участі у військових радах тощо. І це, звичайно, не влаштовувало запорозьку верхівку.

Соціальну напруженість другої половини 50-х років XVII ст. в Україні спричинили глибокі протиріччя, породжені епохою козацьких війн. Державне будівництво не завершилось - зовнішня небезпека і численні внутрішні негаразди заважали цьому. Перша ж мирна пауза проявила всі суперечності. Постали два питання, відповідь на які не було: яким коштом жити тим, хто покозачився, і яким чином зібрати податки з тих селян, що вважали себе козаками. Утворювалося зачароване коло: зібрати гроші було важко, оскільки селяни називали себе козаками, розподілити гроші між рядовими козаками також було неможливо через відсутність реєстру, а затримка платні викликала незадоволення. [4, ст. 97]

ІІ Наслідки

Наслідки цього періоду були вельми плачевні.

Насамперед не було одностайності серед гетьманів; вони , то й діло, поступались інтересами країни на користь своїх благ, ніхто не звертав увагу на потреби простих людей, вони були в погоні за своїми амбіціями. І дійсно, в боротьбі цих „честолюбств”, переможцями вийшли тільки сусідні іноземні держави, які отримали по чималенькому шматку розірваної козацької країни.

На Правому березі, в ході безперервних війн к початку 80-х років, закінчилося гибеллю всього: мрій, сподівань та взагалі України. Разом з нею загинула Правобережна козацька армія, Правобережне козацтво припинило своє існування. Дві „Чигиринські” війни с турками завершали запустіння цього краю. Згідно змісту „Бахчисарайського миру” - ці землі повинні були так і залишатися пустелею, тобто „руїною”.

На Лівому березі все більше та наполегливіше проявляється фактор російського присутності. Розставив, ще при Брюховецькому своїх воєвод по городах Лівобережжя, Росія, по суті, поступово впроваджувала свою громадянську адміністрацію, витісняючи тим армійську структуру правління. Тепер власті козацькій, взагалі, прийшлося потіснитися перед Державою російською.

Лівобережна Україна одержала змогу перейти до нормального, для свого часу, феодального суспільства та хазяйства, що без відповідного класу - селянства було б практично неможливе. Саме це селянство в його первозданнім виді було сформоване та виснажене жахами епохи „Руїни”. Виходить, що загибель Правобережжя забезпечив майбутнє Лівобережжю і взагалі всій Україні. [4, ст. 45]

Зерна нового громадянського феодального суспільства, отримав мінімально сприятливі умови для свого подальшого розвитку, почали поступово викидати пагони та проростати.

Висновки

Гетьманщиною називають територію Лівобережної України, яка після Андрусівського 1667 р. Перемир'я між Польщею та Московським царством увійшла на правах автономії до складу Російської держави (Правобережна Україна продовжувала виборювати незалежність у війнах з Польщею). Трохи пізніше до складу Гетьманщини ввійшло і місто Київ. Назва державного утворення походить від назви голови її уряду - виборного козацького гетьмана.

Звичайно, можна потішити себе мріями, якби ж Гадяцька угода І.Виговського в першому варіанті була тоді втілена в життя (на що, насправді, не погодилася ні польська шляхта ні український простий люд, із різних причин), це була б умова стабільного союзу України й Польщі. Та все це лише приваблива утопія, фантазія невеличкої групи політиків, які випередили свою епоху, фактично запропонували проект конфедерації України, Польщі, Литви, Росії і Криму, це мрія. [3, ст.320]

Та за місць цього прийшов жорсткий, неймовірно кривавий час. Почавши з повстання за потреби реєстрового козацтва, до своєї середини прийшов в ореолі великих сподівань, якими і жив на той час весь український народ. Та надії не виправдалися, все завершилося, як народ назвав потім, „Руїною” - тобто найбільшою розрухою: масовою гибеллю людей, перетворивши мальовничий, квітучий краї, в покинуту людьми пустелю.

І ось перед нами, на історичній сцені України, якась безладна та безглузда гра випадковостей. Змінюються гетьмани, з'являються і зникають партії; походи, битви і мирні переговори мерехтять перед нами, неначе в калейдоскопі. Нарешті все рушиться, знищуючи політичну цільність і самостійність України. [1, ст. 116]

Українському народу не вдалося досягнути своєї мити і побудувати незалежну національну державу, тому що дві цілі: особиста воля цілковитої більшості українського народу та створення механізму незалежної української держави в умовах тогочасній дійсності взаємо виключали один одного. Без закріпачення селян неможливо створить нормальну феодальну державу, а без існування вільного селянства та козацтва, ця держава не могла існувати, не могла відстоювати свою свободу. У цей період йшла відважна боротьба між вільним українським селянством і козацтвом, бажаючим любою ціною відстоять свою свободу, і тими силами українського суспільства, яка стрімко перетворювалася у владарюючу верству феодальної держави. В цій боротьбі український народ загубив частину своєї незалежності, а українська держава не була збудована. До 80-х років XVII ст. величезні плодовиті землі розташовані від Південного Буга і до Дніпра, а далі від Черкас і до Запоріжжя були збезлюдненні і перетворилися в пустелю.

І в конечному результаті український народ, після довгих випроб, після виснажливих війн, повернулися, знов таки, до феодального суспільства, до гніту, тільки під другим підданством, під власним керуванням Російської імперії.

Література

1- О.Я.Єфименко -Історія України та її народу - Київ; „Мистецтво”; 1992р .- 254 ст.

2- Г. Коваленко - „Українська історія”; Київ” „Велес”; 1993р. - 176 ст.

3- Т. Яковлєва - „Гетьманщина в ІІ половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни.”; - Київ; Основи; 1998р. - 447 ст.

4- Ю.М.Ефремов - „Украина и „Руина” от Хмельницького к Мазепе” - Киев; 1992 г.- 60ст.

5- Я.І.Фалько - „ Руїна. Гетьманщина” - Токмак;Спілка журналістів газети „Кіровець”; 1991 р. - 34 ст.

6- О.І.Гуржій - „Руїна” Друга половина XVII ст. - Київ; Україна; 1996 р. - 431 ст.

7- Л.Г.Мельник - „Боротьба за українську державність XVII ст. - Київ; Освіта; 1995 р. - 192 ст.

8- М.Драгоманов - „Про Українських козаків, татар та турків” - Київ; Дніпро; 1991 р. - 45 ст.

9- О.І.Гуржій (упор.) - „Спалах у темряві: середина XVII ст. - Київ; Україна; 2002 р. - 435 ст.