Період руїни у висвітлені Сергія Соловйова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Період руїни у висвітлені Сергія Соловйова

С.В. Тарасов

Анотація

Період Руїни є важливим рубежем в історії українського народу. Проаналізовано дослідження причин і суті цього явища російським істориком С. Соловйовим, який називав його «малоросійською смутою».

Ключові слова: Руїна, «малоросійська смута», українське питання, російська історіографія, С. Соловйов

Важко знайти більш тривожний час в історії України, ніж так званий період Руїни. Це була епоха громадянських воєн і зовнішніх вторгнень, час, коли особисті амбіції претендентів на гетьманування часто брали гору над загальнонаціональними інтересами. Ця епоха багато в чому зумовила майбутню долю України. Чимало російських істориків у своїх роботах розглядали українську історію епохи Руїни. Однак лише троє з них дали докладний і зв'язний опис періоду на всьому, або майже всьому його протязі - С. Соловйов, В. Ейнгорн і Д. Іловайський. Дослідження кожного з названих істориків становлять історіографічний інтерес, і в першу чергу С. Соловйова. Слід особливо підкреслити, що його загальні концепції мали вплив на російську історичну науку, коли вона займалася дослідженням історії України. Історик намагався до студій з історії України залучати найбільш достовірні джерела. Такими, на його думку, були матеріали, що знаходилися у російських державних архівах. Заслугою С. Соловйова безумовно є те, що ним уперше були введені у науковий обіг багато невідомих раніше архівних матеріалів. Сам він вважав, що його книга має значення, як первісна розробка архівних документів [1, 331]. Книга С. Соловйова ґрунтується на дослідженні широкого кола історичних джерел (в першу чергу, матеріалів російських державних архівів) і містить багатий фактичний матеріал.

С.Соловйов першим розглянув ряд важливих історичних явищ, зокрема взаємовідносини Московської держави і України. В 11, 12, 13 та 14 томах його книги, з різною мірою докладності розповідається про події «малоросійської смути», але в 12 томі події української історії займають центральне місце. На жаль, у різних томах «Истории России» тема Руїни розкрита з різною мірою докладності. Значна кількість документів процитована автором без відповідного коментарію. Як зазначив сучасний німецький вчений Т. Бон, недолік наукового підходу С. Соловйова полягав у тому, що він вирішив надати слово передусім самим джерелам, всупереч їх аналізу [2, 123]. Узагальнюючий синтез проводився істориком скупо. Однак, при цьому, слід зазначити, що С. Соловйов вже на початку роботи над 11-м томом (де починається розповідь про Руїну) мав ясну концепцію «смути» в Україні, яка у загальних рисах не змінилася і під час праці над 14-м томом (де розповідь про Руїну завершується).

Як зазначалося вище, С. Соловйов значне місце у своїй головній праці відводив подіям «Руїни». Втім, він, як завжди, викладав переважно конкретний матеріал і лише зрідка давав оцінки, що мали загальний характер. Свої міркування про причини і суть «смути в Малоросії» він розмістив вже після опису Андрусівського миру. Вони носять характер пояснення, чому це перемир'я не змогло припинити війну на землях України.

У зв'язку з цим, С. Соловйов торкнувся питання соціальних процесів, що відбувалися в Україні. Історик вважав, що «смута» мала характер внутрішніх зіткнень в українському суспільстві і була наслідком соціальної боротьби. С. Соловйов відмовився від концепції «особистих амбіцій» окремих діячів. Щоправда він не заперечував і цього чинника, як у випадку з П. Дорошенком, але головну увагу переніс на події, що відбувалися в суспільстві. Це було цілком у дусі історичної науки XIX ст. Підхід С. Соловйова до проблеми ми можемо назвати «соціологічним». У країні, на думку вченого, відбувся переворот, земельна власність змінила господарів, але на місце польських прийшли нові пани. Козацька старшина прагнула «виділитися з військової маси або у вигляді шляхти польської, під керівництвом сенатора Виговського, або у вигляді дворянства московського, під керівництвом боярина Брюховецького; але це прагнення старшини зустрічало сильне протиборство в демократичному середовищі козацтва, представником якого було Запоріжжя» [3, 181]. Старшина твердила про «права і вільності бідної батьківщини України», але на ділі керувалася лише егоїстичним прагненням до власного благополуччя. Рядові козаки хотіли рівності і з ненавистю ставилися до представників старшини, які вийшли з лав козацтва і тепер отримали дворянське або шляхетське звання. Історик згадував слова запорожців: «Ми знаємо тільки гетьмана і не хочемо знати боярина!» [3, 182]. Міста однаково ненавиділи і козаків, і старшину і були б згодні на знищення гетьманського режиму, за умови, що збережуть свої права. Вище духовенство так само говорило про «права і вільності» і, захищаючи їх, віддало перевагу католицькій Польщі перед православною Росією [3, 182].

«Суспільство малоросійське вийшло дуже юним на сцену, коли історія вирішувала найважливіші для нього питання», - вважав С. Соловйов [3, 183]. «Майже вся друга половина XVII століття є смутним часом для Малоросії, подібним до Смутного часу Московської держави на початку століття: та ж хиткість (в оригіналі «шатость» - С. Т.), та ж темнота, відсутність чітко визначених цілей і відносин, що дають твердість людині і суспільству, те ж перелітництво» [3, 183]. Однак у Російській державі смута була не такою тривалою, як в Україні. До того ж у Росії боротьба за владу велася між своїми претендентами. Поява іноземних претендентів призвела до припинення смути. Тоді як «нещасна Малоросія хиталася дуже довго, хиталася і між поляками, і між турками» [3, 184]. Це призвело до страшного спустошення країни (особливо Правобережжя), не говорячи вже про моральний збиток, а суспільний розвиток був надовго затриманий.

Що означають слова історика про юне суспільство? Вважаємо, цим виявлялося негативне ставлення дослідника до козацтва. Як відомо, С. Соловйов створив власну періодизацію російської історії, поклавши в її основу боротьбу державного ладу з родовим і європеїзацію російського суспільства. Хоча подекуди історик, немов забуваючи про створену ним же схему, вводив ще один додатковий принцип. Початковий етап історії Росії з IX до XII ст. учений характеризував як «героїчний» або «богатирський» період [4, 15]. Іноді він розтягував «богатирський» час на всю допетровсь- ку епоху, називаючи Петра I «останнім і найбільшим з богатирів» [4, 429]. Цей період припинився, на думку

С.Соловйова, з торжеством цивілізації. До цього моменту пристрасті не знаходили моральної перешкоди, оскільки між часом дитинства і змужнілості не існувало перехідного віку освіти. Тому сильна людина бувала страшна, коли, не стримувана жодними моральними принципами, починала доросле життя, вирвавшись з «дурної малої дитячості» [4, 124]. Як висловився історик, головне зло такого суспільства полягало в тому, що людина входила в нього «моральним недоноском» [4, 124].

На Русі «богатирський період» був тривалим, - стверджував учений. З посиленням держави, - носія цивілізації - «богатирство» було перенесене на околиці країни, де продовжувало своє існування під ім'ям «козацтва», яке С. Соловйов розглядав як деструктивний елемент. У XVII, як і X, ст. знаходилися люди, які протиставляли себе суспільству і йшли у степ. Подібний процес відбувався і в польській державі. На землях України, як писав С. Соловйов, козацтву вдалося узяти гору і зі своєї старшини утворити новий вищий стан [4, 42].

Отже, С. Соловйов вбачав у «богатирському періоді» якусь подвійність. З одного боку, нерозвиненість («юність») суспільства, в якому були відсутні стримуючі сили для сильних особистостей. З іншого - відхід таких сильних людей «на волю», «в чисте поле», де вони утворили козацтво. Те, що козацтво зуміло установити власну владу над Україною, було, на погляд історика, незаперечним доказом юності українського суспільства. Ці думки безпосередньо були пов'язані з його світоглядом, але їх можна заперечити. Перш за все, викликає сумнів твердження про козацтво як анархічний елемент, хоча О. Єфименко і В. Липинський відзначали, що Запоріжжя в ряді випадків відіграло в історії Гетьманщини деструктивну роль [5, 11]. соловйов малоросійський смута моральний

Якщо продовжувати думку С. Соловйова про недостатність стримуючих моральних чинників, внаслідок відсутності освіти, то можна зазначити, що і за часів історика освіту в Росії мали вельми вузькі шари суспільства. Проте, він вважав, що юність російського суспільства закінчилася в епоху Петра I. Більшість же представників правлячого класу України XVII ст. мала освіту, яку отримала в польських колегіумах. Таким чином, не можна визнати, що вони вступали в доросле життя безпосередньо з «малої дитячості». Мали вони і певне політичне виховання, отримане в ті часи, коли Україна входила до складу Речі Посполитої. Таким чином, тезу С. Соловйова про «юність» українського суспільства можна заперечити. Слід, втім, зазначити, що Польща була саме такою країною, де сильна особистість не знаходила ніяких стримуючих сил: ні моральних, ні юридичних.

У своєму університетському курсі С. Соловйов називав ще одну причину Руїни - відсутність спадкоємної верховної влади. Оскільки посада гетьмана була виборною, одна партія прагнула провести свого кандидата, а інша всіма силами противилася його обранню [6, 106]. Вчений вважав, що в Україні йшла боротьба двох партій (військової старшини і народної). «Приєднання до Москви було справою народної більшості, - писав він, - і більшість ця до цих пір не мала жодної причини пожалкувати. Інші погляди були у меншини, яка знаходилася вгорі: для цієї меншини, для військової старшини і особливо для шляхти з'єднання з шляхетською державою Польщею було більш привабливим» [3, 12]. Історик вбачав у І. Виговському гетьмана «по обранню меншості» і писав про його непопулярність серед основної маси козацтва [3, 15].

Проте, тут необхідне деяке уточнення. Твердження, що І. Виговський став гетьманом «по обранню меншини», не зовсім вірне. Рішення старшинської ради (ради «меншості») було підтверджене потім рішенням загальновійськової ради і ще однієї ради за участю запорожців. Однак С. Соловйов і його послідовники,безумовно, праві в іншому: І. Виговський не користувався популярністю серед народних мас [7, 331]. Старшина мала йти за гетьманом, саме як за виразником її інтересів. Стосовно ж М. Пушкаря і його оточення, то ними, ймовірно, рухали не станові, а особисті мотиви, але для досягнення своїх цілей вони вміло грали на невдоволенні народних мас [8, 127].

С. Соловйов визнавав, що І. Виговський був повалений самими козаками. У нього знаходимо і докладний виклад Гадяцького договору. Переважною опорою історика на архівний матеріал пояснюється лаконічність статей договору, в наведеній ним версії. Варіант С. Соловйова не містить преамбули і передає лише суть документу, згідно списків М. Филимоновича. Дослідник не аналізував детально договір, але вбачав у ньому ще один доказ польсько-шляхетських ідеалів гетьмана. Він вважав Гадяцький трактат великим дипломатичним успіхом шляхетської партії й її ватажка: «Виговський отримав все, чого тільки міг бажати прихильники його, з якими він влаштував польський союз, були також нагороджені: вроджені, тобто, колишні шляхтичі, отримали землі, нешляхтичі - нобілітовані» [3, 383]. До речі, вся російська історіографія, слідом за С. Соловйовим, визнала Гадяцький трактат доказом шляхетських устремлінь гетьмана і старшини.

Особистість І. Брюховецького теж не викликала у С. Соловйова особливих симпатій. Історик був, як звичайно, стриманим в оцінках, проте з відомостей, що він наводив, вимальовувався не зовсім привабливий образ гетьмана, якого він зображав людиною користолюбною, безпринципною, жорстокою [3, 133]. На думку дослідника, І. Брюховецький брав за зразок політику І. Виговсь- кого, з тією різницею, що останній бажав забезпечити себе допомогою Польщі, а І. Брюховецький - Росії [3, 141]. Крім того, дослідник звертав увагу, що І.Брюхо- вецький зміг посваритися з усіма верствами населення, не виключаючи козаків, але, передусім, з міщанами та духовенством, яке він люто ненавидів [3, 137].

Андрусівське перемир'я 1667 р. стало важливою віхою в історії Східної Європи. С. Соловйов стверджував, що ця угода мала б, на перший погляд, здаватися досить ненадійною, адже Київ був переданий Московському царству лише на два роки, але було зрозуміло, що Москві він надто дорогий і вона докладе багато зусиль, аби залишити його собі. Однак до другої половини XVIII ст. війна не відновлялася. Андрусівсь- ке перемир'я, як зазначав С. Соловйов, перейшло у «Вічний мир», із збереженням усіх умов. Київ, яким Річ Посполита поступилась Росії на два роки, залишився під владою Москви. У 1667 р. закінчилася боротьба між Росією та Польщею [3, 181]. На думку С. Соловйова, той удар, який був нанесений Росією Польщі, був суттєвим, крім того, одним з його наслідків став напад Швеції на Польщу. Однак втручання Шведського королівства у конфлікт, що погрожував Речі Посполитій повним розгромом, на ділі врятувало її, оскільки призвів до сутички між Швецією та Московською державою. Крім того, напад шведів підняв поляків на народну війну. Вчений вважав, що Річ Посполита опинилася у більш вигідному становищі, ніж Росія, тому що Україна була охоплена смутою, а кримський хан вирушив проти Москви, яка «надто багато здобула спочатку, і їй важко було відмовитися від усієї Малоросії... на це вона могла наважитися лише за останньої скрути, але цієї скрути, незважаючи на виснаження сил, ще не було» [3, 180]. З іншого боку, і становище Польщі ще не було таким катастрофічним, щоб вона могла відняти землі у шляхти на користь «бунтівних козаків» [3, 180]. Тому мирний договір міг стати реальністю лише в тому випадку, коли б одна зі сторін конфлікту зазнала нового удару. Для Речі Посполитої таким ударом стало повстання Любомирського та турецька загроза, яку зумовив гетьман П. Дорошенко [3, 181]. Хоч Андрусівське перемир'я припинило боротьбу між Річчю Посполитою та Московським царством, воно не припинило смуту в Україні, оскільки, на думку історика, вона мала глибоке соціальне коріння [3, 181].

Після загибелі І. Брюховецького, який був убитий своїми ж козаками, П. Дорошенко об'єднав усю Україну. Однак невдовзі він пішов на Правобережжя, залишивши замість себе наказним гетьманом Д. Многогрішного. Лівобережжя повернулося під царський протекторат: «І третя смута малоросійська, і третя зрада гетьманська не відняла східної Малоросії від Москви», - зазначив з цього приводу С. Соловйов [3, 376]. Турки та татари не підтримали козацького повстання, а поляки були не в змозі допомогти козакам.

С. Соловйова зацікавила і та обставина, що П. Дорошенко, після загибелі І. Брюховецького, не переставав листуватися з П. Шереметєвим. Гетьман стверджував, що «згоден бути під владою великого государя», якщо на території України не буде московських воєвод. Наказний же гетьман Д. Многогрішний звернувся до московського уряду з подібною пропозицією і висунув ті ж умови, що й П. Дорошенко, «але в Москві знали, що вимоги Многогрішного і Дорошенка - це вимоги козацькі або, радше, старшини козацької» [3, 366]. Тому на Глухівській раді представники Москви відчували себе так упевнено. Вимоги Д. Многогрішного були відкинуті. Це стало можливим, завдяки «роз'єднанню між козаками й іншим населенням малоросійським» [3, 375]. Стосовно «справи Д. Многогрішного» С. Соловйов був, очевидно, переконаним у зраді гетьмана, хоч на сторінках своєї праці він не виніс власного вердикту щодо його винуватості чи невинності. Хоча дослідник навів чимало доносів і свідчень, що звинувачували гетьмана [3, 413].

С. Соловйов писав про П. Дорошенка у багатотомній «Истории России» досить детально, але це, як правило, лише факти без оцінок. Учений викладав, як звичайно, конкретний матеріал і вельми рідко супроводжував свою розповідь думками загального характеру. Він вважав П. Дорошенка головним винуватцем «смути», а також головним винуватцем того, що Правобережна Україна прийшла в запустіння і була віддана туркам [4, 221]. Єдиним позитивним наслідком діяльності гетьмана, на думку ученого, було те, що П. Дорошенко, сам того не бажаючи, помирив Польщу і Росію, які, зважаючи на турецьку небезпеку, уклали Андрусі- вське перемир'я [3, 181]. Докори П. Дорошенка на адресу Москви, з приводу Андрусівського договору, дослідник вважав необгрунтованими [3, 346]. С. Со- ловйов відзначав, що втручання Туреччини призвело до швидкого падіння популярності та авторитету гетьмана [3, 471]. Це, у свою чергу, призвело до Переяславської Ради 1674 р., де І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра» [3, 452].

С. Соловйов, можливо, першим з російських істориків звернув увагу на соціальну ворожнечу серед самого козацтва, на боротьбу між старшиною і рядовими козаками. Подальші дослідники, незалежно від своїх політичних переконань і методологічних прийомів, більш-менш успішно розвивали його думки. Представники охоронного напряму - Г. Карпов і Д. Іловайсь- кий, ліберал В. Ключевський, марксист М. Покровсь- кий бачили приблизно одні й ті ж процеси, що відбувалися в Гетьманщині. Можна сказати, що у них був однаковий погляд на проблему «Руїни» й погляд цей йшов від С. Соловйова.

Література

1. Ключевский В.О. Памяти С. М. Соловьева // Сочинения: в 9 т. -- Т. VII. -- М., 1989.

2. Бон Т. Историзм в России? // Отечественная история. 2000. -- № 4.

3. Соловьёв С.М. Сочинения: в 18 кн. -- Кн. VI. -- Т. 11-12: История России с древнейших времен. -- М., 1990.

4. Соловьев С.М. Сочинения: в 18 кн. -- Кн. VII. -- Т. 13--14: История России с древнейших времен. -- М., 1990.

5. Романцов В.М., Черепченко О.О. Причини та початок Руїни, її вплив на процеси становлення Гетьманщини: Історіографічний аспект проблеми // Історичні і політологічні дослідження. -- 2002. -- № 2.

6. Соловьев С.М. Лекции по русской истории ор. пр. Соловьева 1867/8 г. -- М., 1868.

7. Грушевский М. Иллюстрированная история Украины. К., 1995.

8. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII ст.: Причини і початок Руїни. -- К., 1998.