Проблеми архівного будівництва на сучасному етапі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Сучасні тенденції розвитку архівної справи

1.1. Архівне будівництво в Україні в період 1945-1980 рр

1.2. Розвиток архівної справи в незалежній Україні

Розділ 2. Інтеграційний процес архівної системи України

2.1 Українські архіви на міжнародній арені

2.2 Інтеграція України в міжнародну архівну систему

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми полягає в тому, що архівне будівництво в Україні проходило в досить важких умовах: постійно змінювались уряди, архівні фонди знищувалися під час воєнних дій, нові формувалися досить неорганізовано, цінні документи вивозилися за кордон, законодавство не розвивалося.

Відновлення державної незалежності України поклало початок новому етапові у розвитку архівної справи, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи.

Актуальність розроблення і прийняття юридичних актів, що регулюють правові відносини в архівній галузі, обумовлена новими тенденціями світового архівного будівництва, зокрема процесами децентралізації архівних систем. Демократизація суспільства, перехід до ринкових відносин сприяли розширенню приватного сектора документотворення та документообігу, появі архівів різних форм власності. Архівам деяких відомств-фондоутворювачів надано статус державних. Опрацьовується законодавче обґрунтування проблеми комплектування НАФ документами, які перебувають у приватній або колективній власності, наприклад матеріали про діяльність політичних партій, громадських об'єднань, релігійних конфесій тощо.

До недостатньо розроблених економічних і правових проблем належить захист інформаційних ресурсів держави в умовах комерціалізації архівної справи.

Подальша розбудова системи архівних установ можлива лише на міцній науковій основі.

Характерною ознакою сучасності є демократизація та деідеологізація архівної системи, що виявилося у розширенні доступу до архівної інформації, у розсекреченні архівних фондів.

Статус самостійної держави змінив характер міжнародних зв'язків України в архівній сфері. Україна підписала угоди про співпрацю з багатьма державами - колишніми республіками СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. На часі угоди з Австрією, Великою Британією, Словаччиною, Угорщиною, Чехією. Представника Головархіву України обрано членом Виконавчого комітету МРА, включено до складу Європейської комісії МРА.

Таким чином, архівна справа в Україні має давню історію, національні традиції, які тісно пов'язані з світовими тенденціями розвитку архівістики. За багатовікову історію нагромаджено великий досвід збирання, зберігання та використання архівних документів, удосконалення технологій та методик. Творче використання цього досвіду разом із позитивними змінами, які відбуваються в архівній галузі в сучасних умовах, є важливим чинником зростання ролі архівів у духовному і державному житті, підвищення соціального статусу архівістів.

Предметом даної курсової роботи є дослідження архівного будівництва в Україні.

Об'єктом курсової роботи є вивчення архівної системи України.

Мета курсової роботи полягає у дослідженні проблем архівного будівництва в Україні на сучасному етапі.

Відповідно до поставленої мети, предмету та об'єкту постають такі завдання:

- вивчити сучасні тенденції розвитку архівної справи;

- дослідити інтеграційний процес архівної системи України.

Структура курсової роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список літератури містить 14 джерел.

Розділ 1. Сучасні тенденції розвитку архівної справи

1.1 Архівне будівництво в Україні в період 1945-1980 рр.

Повоєнний період в історії архівної справи України пов'язаний насамперед з відбудовою архівів, їх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду України архівних документів Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, з розширенням підготовки в республіці архівістів, відкриттям кафедри архівознавства в Київському державному університеті імені Т. Шевченка (1944). Суттєвих змін зазнала архівна система УРСР. З одного боку, залишалося повне підпорядкування та підконтрольність архівної системи тоталітарному режимові, що призводило до засекречування архівів і архівних фондів, кадрових перестановок. З другого боку, після смерті Сталіна відбувався процес деякої лібералізації архівів, розширення доступу до них, розгортання наукових функцій архівних установ, встановлення міжнародних зв'язків українських архівістів. На розвиток архівної справи цього періоду впливали зміни у суспільно-політичному, науковому та культурному житті республіки. В період так званої хрущовської відлиги (з середини 1950-х років) вживалися заходи щодо розвитку основної функції архівів - задоволення потреб суспільства у ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. Постановою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 р. "Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР" Уряд дозволив публікацію і "всебічне використання архівних матеріалів, вказавши на потребу видання путівників, описів та оглядів фондів" [11, С.172]. Ця постанова дублювала відповідний союзний Документ, підготовлений під егідою ЦК КПРС, засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних органів на політику і характер роботи архівних установ.

Путівники держархівів УРСР, видання яких започатковано наприкінці 1950-х років, досить неповно відбивали склад і зміст документів архівного фонду республіки. Багато архівних фондів залишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали партійні і державні інстанції, від яких залежали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання збірників доку-ментів, підготовлених архівами, контролювалася діяльність ви¬давництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазнавала ідеологічного впливу.

Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На 1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів та Партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ (згодом - Архів ЦК компартії України, що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив "Положення про Архівний фонд КПРС", яке закріплювало паралельне існування двох архівних фондів.

У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не привело до радикальних змін в архівній галузі. Архівне управління опинилося в могутній структурі партійно-бюрократичного апарату і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові та ідеологічні функції.

У 1960-1970-х роках значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ. Результатом широкої програми будівництва нових і реконструкції існуючих архівних приміщень стало введення в експлуатацію (на 1978 р.) 11 нових і 6 реконструйованих будинків держархівів, у тому числі комплексу споруд центральних державних архівів УРСР у Києві.

Нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969 р. у Харкові було створено Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами [4, С.74].

З середини 1950-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів), брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, "круглих столів" архівів (XVI міжнародна конференція відбулася 1975 р. у Києві).

Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи проходили надто повільно. Широкі кола громадськості домагалися розширення доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало наростати з середини 1980-х років, пов'язане з "горбачовською перебудовою" та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві. Саме "знизу" посилювались вимоги докорінних перемін в архівній галузі, приверталась увага до невідкладних потреб архівних установ. З цією метою у березні 1991 р. вперше в історії української архівістики було засновано Спілку архівістів України - незалежну самостійну громадську організацію, яка об'єднала архівістів державних і відомчих архівів, учених, працівників культури та краєзнавців.

Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союзних республіках, перебувало в кризовому стані. Строга централізація та бюрократизація управління архівною справою, підпорядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів - такі ознаки, характерні для радянського архівного будівництва, привели до кризової ситуації. Назрівала об'єктивна необхідність вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демократичних засадах.

архівний будівництво україна

1.2 Розвиток архівної справи в незалежній Україні

Відновлення державної незалежності України (1991 р.) поклало початок новому етапові у розвитку архівної справи, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи.

Падіння тоталітарного режиму, вихід України з Союзу РСР заклали передумови для формування самостійного НАФ. Основою НАФ стала вітчизняна частина ДАФ СРСР. З 1991 р. до складу НАФ надійшло 11 млн. справ колишнього архівного фонду КПРС та близько 2 млн. справ від органів служби безпеки. 27 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила передати архіви компартії на державне зберігання. На базі Архіву ЦК КПУ було утворено Центральний державний архів громадських об'єднань. Партархіви структурно влилися до складу обласних держархівів. Так було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів. Відбувся процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в НАФ, що отримав законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" [1, Ст.81]. Закон визнав НАФ складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, поставив його під охорону держави і зафіксував державні гарантії його зберігання, примноження і використання. З прийняттям цього Закону було закладено основи правової бази розвитку національної архівної системи.

Актуальність розроблення і прийняття юридичних актів, що регулюють правові відносини в архівній галузі, обумовлена новими тенденціями світового архівного будівництва, зокрема процесами децентралізації архівних систем. Демократизація суспільства, перехід до ринкових відносин сприяли розширенню приватного сектора документотворення та документообігу, появі архівів різних форм власності. Архівам деяких відомств-фондоутворювачів надано статус державних. Опрацьовується законодавче обґрунтування проблеми комплектування НАФ документами, які перебувають у приватній або колективній власності, наприклад матеріали про діяльність політичних партій, громадських об'єднань, релігійних конфесій тощо.

До недостатньо розроблених економічних і правових проблем належить захист інформаційних ресурсів держави в умовах комерціалізації архівної справи.

Подальша розбудова системи архівних установ можлива лише на міцній науковій основі. Ще й досі архівна галузь України послуговується частиною науково-методичного потенціалу радянського архівознавства. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. про порядок введення в дію Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" в системі Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України з 1994 р. почав свою діяльність Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства. Наукова робота Інституту спрямована на розроблення кардинальних проблем вітчизняного архівознавства, документознавства, методики архівістики. Проведення теоретичних та науково-прикладних досліджень у галузі архівознавства потребує тісної співпраці архівознавців з юристами, економістами, фахівцями в галузі інформаційних технологій, а також координації дослідницьких програм галузевої, академічної і вузівської науки.

Характерною ознакою сучасності є демократизація та деідеологізація архівної системи, що виявилося у розширенні доступу до архівної інформації, у розсекреченні архівних фондів.

Статус самостійної держави змінив характер міжнародних зв'язків України в архівній сфері. Україна підписала угоди про співпрацю з багатьма державами - колишніми республіками СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. На часі угоди з Австрією, Великобританією, Словаччиною, Угорщиною, Чехією. Представника Головархіву України обрано членом Виконавчого комітету МРА, включено до складу Європейської комісії МРА.

Важливою складовою діяльності державної архівної служби впродовж 1991-2001 pp. була організаційна робота, спрямована на зміцнення матеріально-технічної бази державних архівів з метою поліпшення умов і стану збереженості документів НАФ.

Додаткову можливість зміцнювати і поповнювати свою матеріально-технічну базу держархіви отримали завдяки постанові Кабінету Міністрів України від 17 травня 1998 р. "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами". Кошти, отримані за надання платних послуг, спрямовувалися на придбання сучасних технічних засобів, виконання робіт. Активізувалася робота щодо залучення спонсорської допомоги для вирішення цих питань.

Певним внеском у зміцнення матеріально-технічної бази держархівів стала затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. Програма збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000-2005 рр.

Мобілізуючий вплив на спрямування зусиль місцевих органів влади, архівістів на подальше зміцнення матеріально-технічної бази мало розпорядження Президента України від 2 вересня 2000 р. "Про невідкладні заходи щодо розвитку архівної справи". У більшості областей були прийняті відповідні розпорядження облдержадміністрацій, якими визначені конкретні шляхи поліпшення діяльності архівних установ.

Однак упродовж усього десятиліття деградація матеріально-технічної бази залишалася однією з найсуттєвіших негативних тенденцій архівної сфери. Ще з радянських часів не вдалося добудувати споруди держархівів Київської, Тернопільської областей та м. Севастополя. У багатьох архівах технологічне обладнання вичерпало ресурс. Повільно вирішувалася проблема повернення релігійним громадам культових споруд, у яких розміщувалися архіви. Дефіцит якісних матеріалів негативно позначився на реставрації та ремонті документів. Фактично припинилося створення страхового фонду. Все це негативно відбивалося на забезпечення збереженості архівних документів.

Вимогою часу стала інформатизація архівної справи в Україні. Формальною точкою відліку на цьому шляху стало рішення колегії Головархіву України про створення автоматизованої інформаційної системи на базі Центрального фондового каталогу (1989). Принципове рішення щодо пофондового рівня представлення інформації про склад і зміст документів Державного архівного фонду як базового в централізованій базі даних, як засвідчила подальша практика, виявилося правильним. Виправданим було й рішення про інформатизацію насамперед масиву даних, що представляли систему державних архівних установ; "поза архівна" частина ДАФ (бібліотеки і музеї) залишалася не охопленою програмою, оскільки централізований облік документальної частини їхніх фондів перебував у зародковому стані. Відсутність спеціалістів, коштів і власне комп'ютерної техніки не дозволили тоді розгорнути роботи в загальнодержавному масштабі [7, С.39].

Серйозним етапом у розробленні теоретико-методологічних засад інформатизації стала Державна програма "Національна архівна інформаційна система" (НАІС) "Архівна та рукописна Україніка" (1991-1996), ініційована групою спеціалістів Національної академії наук України. Вона розроблялася за безпосередньою участю Головархіву, Міністерства культури та інших відомств.

У ході реалізації програми було узагальнено зарубіжний і вітчизняний досвід, підготовлено технічне завдання проекту НАІС, опубліковано основну бібліографію з проблем дескриптивних стандартів, правил архівної каталогізації; проведено апробацію структури даних; розроблено кодикологічну модель і структуру опису східнослов'янської рукописної книги для інформаційної системи. При Головархіві України було створено спеціальний міжвідомчий відділ архівної україніки і НАІС для методичного супроводу і практичної реалізації проекту (1993). Співвиконавці програми і Український науковий інститут Гарвардського університету (США) підписали угоду про розроблення міжнародного проекту "АрхеоБібліоБаза України (АББ)", що передбачав створення зведеної архівно-бібліографічної бази даних інституційного рівня на архівні і рукописні фонди в Україні як першого етапу НАІС.

Його логічним завершенням стало розроблення концепції Археографічного реєстру національної архівної спадщини України (1996) [5, С.166] та Основних положень концепції комп'ютеризації архівної справи в Україні (1996-1998) [6, С.11]. Останні фактично склали методологічний фундамент для подальших розробок.

Наступний етап в історії інформатизації (1995-1998) пов'язаний зі спробою практичної реалізації досвіду створення НАІС у галузевому інституті архівної справи і документознавства. Спеціальний відділ автоматизованих інформаційно-пошукових систем вперше провів моніторинг архівних установ, розробив "Пропозиції з автоматизації архівної справи", опублікував методичні рекомендації З програмно-апаратного забезпечення систем комп'ютерного діловодства, посібник із засобів захисту інформації в них.

Опрацювання в першій половині 1990-х pp. теоретико-методологічних засад системної інформатизації галузі поєднувалося з енергійними кроками з їх практичної реалізації. Успішним виявився пілотний проект - створення діючої моделі архівної інформаційної системи на базі Центрального фондового каталогу (1992-1994).

Поступово викристалізувався основний напрямок робіт, широко розгорнутих уже на сучасному етапі - створення електронних версій фондових каталогів центральних і регіональних архівів силами самих архівів з подальшою інтеграцією їх у єдину інформаційну систему.

Наступним генеральним пілотним проектом інституційного рівня стала так звана "АрхеоБібліоБаза", успішно реалізована П. Грімстед у Росії. Український варіант її проекту (1992-1996) був менш успішним. У модифікованому вигляді його первісні ідеї реалізувалися 2000 p., спочатку у вигляді традиційного книжкового довідника "Архівні установи України" [3, С.131], згодом - в електронному вигляді на офіційному веб-сайті Державного комітету архівів.

В середині 1990-х pp. розпочався стрімкий процес "стихійної" автоматизації регіональних і деяких центральних архівів. Не очікуючи готових "рецептів" і рекомендацій з центру, не заглиблюючись в методологічні дискусії, архіви самостійно, на власний розсуд почали купувати комп'ютери, встановлювати програмне забезпечення, запрошувати спеціалістів для створення власних електронних інформаційних ресурсів. На кінець 2001 р. у 4 центральних і 15 обласних архівах створені і функціонують десятки баз даних тематичного і облікового характеру.

Зустрічні ініціативи з місць знайшли, нарешті, серйозну методичну і програмну підтримку в Центрі інформаційних технологій, створеного при Держкомархіві 2000 р. В результаті реалізації програми системної інформатизації галузі архіви отримали новий програмний продукт - "Архівні фонди України", достатньо гнучкий, здатний до легкого модифікування, що відповідає сучасним вимогам обміну інформацією через мережі. 24 грудня 2000 р. відбулося відкриття офіційного веб-сайту Держкомархіву в Інтернеті (www.scarch.kiev.ua). Створення інформаційної системи "Центральний фондовий каталог" рішенням колегії Держкомархіву від 25 липня 2001 р. визнане одним із пріоритетних напрямів галузі. Паралельно, в рамках Державної програми розвитку мережі Інтернет в Україні Центром розроблено програму створення мережі Інтернет-ресурсів державних архівів на 2000-2005 pp.

У 2005 р. за погодженням із Президією УААН було створено сектор рукопису та архіву при центрі документного забезпечення та збереження фондів ДНСГБ УААН. Станом на 1 січня 2008 року в архіві 1276 од. зб. за 1966-2006 рр., у тому числі і справи особового походження. У 1968 році експертно-перевірочною комісією Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва (ЦГАОР) були внесені в опис документальні матеріали постійного зберігання за 1922, 1932-1966 роки. Всього 560 одиниць зберігання. Документальні матеріали фонду № 5024 відображають діяльність бібліотеки і складаються з наказів, планів, звітів, штатних розписів, фінансових звітів. Усі справи систематизовані за хронологічно-структурним принципом.

З метою збереження для прийдешніх поколінь епістолярного надбання видатних учених-аграріїв України та їхніх особистих книг, газет та журналів директорам установ мережі УААН Наказом УААН від 17.06.2005 р. № 17 7/399 пропонувалося розпочати роботу зі створення фондів рукописів та іменних колекцій видатних науковців-аграріїв і передавати їх до сектора рукопису та архіву ДНСГБ УААН.

Для реалізації цього завдання була розроблена "Анкета вивчення видового і кількісного складу архівного фонду особового походження вчених аграріїв", а також схема опису архівного фонду особового походження вчених, які працювали в установах [9, С.6].

Серед найважливіших питань, що належало розв'язати архівним підрозділам мережі УААН, є визначення критеріїв відбору документів особового походження для включення їх до списків джерел. Цей критерій - роль і значення діяльності особи для української аграрної науки.

Одним із головних завдань науково-дослідних установ мережі УААН є збереження архівних фондів. Від здійснення на належному рівні комплексу організаційних, науково-методичних, практичних заходів і робіт щодо створення оптимальних умов зберігання документів, поліпшення їхнього фізичного стану залежить збереженість усього комплексу документальних джерел з історії аграрної науки, такі заходи є запорукою широкого використання інформаційних скарбів, що містяться в архівних документах.

Розділ 2. Інтеграційний процес архівної системи України

2.1 Українські архіви на міжнародній арені

Відновлення державної незалежності України докорінно змінило міжнародний статус її архівних установ. Насамперед це стосувалося участі в роботі Міжнародної ради архівів - неурядового інтернаціонального об'єднання державних архівів та спілок архівістів усього світу. Гостро постала потреба вибудувати власну стратегію й тактику міжнародного спілкування у всесвітньому архівному середовищі.

Актуальності набули проблеми двостороннього рівноправного і взаємовигідного співробітництва архівної служби України з національними архівами та архівними інституціями інших держав світу. Не менш важливими були питання розподілу архівної спадщини Союзу РСР і виокремлення з неї національних архівних фондів колишніх союзних республік, встановлення відносин нового типу з російськими, білоруськими, литовськими, молдавськими колегами - архівістами країн, що оточують Україну і де зберігається значна частина історико-культурної спадщини нашого народу.

Найгострішою проблемою виявилася остання, пов'язана з виходом української архівної системи із загальносоюзної, ліквідацію якої фактично почалися ще 1990 р. російські архівісти. Протягом 1991 р. відбулися обміни делегаціями і підписання угод про співробітництво з державними архівними службами Російської Федерації та Литовської Республіки - найперші з міжнародних угод в архівній галузі доби незалежності. Наступного року до їх числа приєдналася угода з керівним органом архівної справи Білорусі, яка на міжнародно-правовому рівні регулювала двосторонні стосунки архівних служб.

Процес формування "спільного архівного простору СНД", попри його певну закономірність, відбувався дуже складно переважно через намагання російських архівістів забезпечити за собою провідне місце серед архівістів колишнього СРСР. З 1995 р. від участі у цих саммітах відійшли архівісти Латвії, Литви, Естонії. У 1996-1998 pp. намітилася справжня криза: не відбулися чергові зустрічі у Кишиневі, Мінську, Тбілісі. Позиція України в цьому питанні була зваженою - не заперечуючи доцільності багатосторонніх контактів, основну увагу приділяти прямим двостороннім взаєминам, надаючи першочергового значення розвиткові стосунків з тими країнами, у державних архівах яких відклалися документи української історико-культурної спадщини. У рамках цієї політики 1994-2001 рр. були укладені угоди про співробітництво з державними архівними службами Латвії, Естонії, Казахстану, Молдови, Вірменії, Грузи, поновлено відповідну угоду з Росархівом. Не приєдналася архівна служба України до деяких міждержавних актів з архівної тематики, підготовлених росіянами, зокрема до Угоди про принципи і форми взаємодії держав-учасниць СНД у галузі використання архівної інформації, вважаючи її невідповідною національним інтересам нашої держави [12, С.589].

Від другої половини 1990-х pp. почався якісно новий етап співробітництва державної архівної служби України з МРА та світовим архівним співтовариством. Визначальну роль відіграв XIII Міжнародний конгрес архівів у Пекіні, на якому вперше представник України (заступник начальника Головархіву В. Лозицький) був обраний до складу Виконкому МРА як заступник представника країн Європи і Північної Америки, та до складу Європейського бюро МРА - комісії з європейських програм розвитку. Це наочно засвідчило авторитет України в міжнародному архівному русі.

Зміцненню інтеграційних процесів у європейському архівному середовищі сприяли такі заходи, як проведення щорічних Європейських саммітів архівів - нової форми спілкування керівників архівних установ всієї Європи, що почалися з 1990 р. Участь України у більшості з них наочно демонструвала її входження до європейських структур МРА.

Основою зовнішньої політики України була її різновекторність, налаштованість на співробітництво з усіма найближчими сусідами, регіональними об'єднаннями і угрупованнями, якщо це не суперечить національним інтересам нашої держави. Незаангажованість зовнішніх контактів значно допомагала їй виступати впливовим чинником багатьох міжнародних організацій.

В кінці XX ст. у міжнародному архівному русі розпочалися відчутні зміни. Зокрема Генеральний секретар МРА Ян ван Альбада, виступив 1999 р. з проектом докорінної реформи цієї всесвітньої організації. Вона полягала в офіційному визнанні МРА неурядовою організацією, зумовленому зростаючими вимогами з боку ЮНЕСКО та необхідністю надання допомоги колегам з країн, що розвиваються, у встановленні і розвитку архівів як демократичних і культурних інструментів, нарешті - у розвитку професіоналізму. Відтак актуалізувалася потреба вирішення специфічних архівних проблем на міжнародному рівні, створення міждержавних професійних видань, поширення знань про архіви. Це, у свою чергу, привело до погляду з боку багатьох професійних архівістів на МРА як на організатора інформації, контактів, публікацій, як на структуру, що створює міжнародний рівень архівного розвитку та організаційної дальності.

21-26 вересня 2000 р. у іспанському місті Севілья відбувся XIV Міжнародний конгрес архівів. На ньому зібралися представники з усього світу - майже 3 тис. учасників, у тому числі з України: Голова Держкомархіву Р. Пиріг, начальник відділу інформації, використання НАФ та зовнішніх зв'язків Держкомархіву Г. Папакін, директори центральних державних історичних архівів у м. Києві і Львові О. Музичук, Д. Пельц, директор Державного архіву Сумської області Л. Заїка. Головна тема, винесена на порядок денний конгресу - "Архіви нового тисячоліття та інформаційне суспільство", викликала жваве обговорення. Особливо актуальними були доповіді пов'язані з управлінням електронними документами, їх використанням у контексті глобалізації інформаційних процесів. На пленарних засіданнях розглядалися питання щодо завдань, можливостей, функцій і повноважень архівів та архівістів при інтенсивному створенні і користуванні електронними документами.

Одночасно з роботою Міжнародного конгресу архівів у Севільї проходили засідання Генеральної асамблеї МРА, на яких розглядалися найважливіші проблеми функціонування міжнародного архівного співробітництва. Генеральна асамблея затвердила новий статут МРА, а також прийняла рішення про створення поряд з Європейським і Азійським (Сарбіка і Сварбіка) регіональними відділеннями, ще й Євразійського, членом якого стала Україна. Президентом Євразійського регіонального відділення обрано керівника Федеральної архівної служби Росії В. Козлова.

XIV Міжнародний конгрес архівів надав професіоналам-архівістам ідеальну можливість на міжнародному рівні підбити підсумки і кинути погляд на майбутнє в новому тисячолітті [13, С.102].

Українські архівісти залучалися також до участі у розробленні і впровадженні архівних програм Ради Європи (Відновлення Пам'яті Польщі, Спільна архівна спадщина тощо), роботи регіональних архівно-бібліотечних структур (Європейська комісія із збереженості та доступу). Регулярною стала участь українських архівістів у міжнародних науково-практичних конференціях, присвячених актуальним питанням архівної справи та стану джерельної бази історичних досліджень, реституції архівних фондів. Декілька з них проходили в Україні: Міжнародний симпозіум з правових питань реституції (1995), конференція з проблем збереження архівних та бібліотечних фондів (1999).

Проте найважливішим напрямом зовнішньополітичної активності державної архівної служби України залишалося налагодження і розвиток двостороннього взаємовигідного співробітництва з більшістю країн світу. Так, у квітні 1992 р. було підписано угоду з Національним архівом Швеції, яка передбачала взаємний обмін досвідом, виданнями, спеціалістами, копіями документів, сприяння роботі дослідників у державних архівах України та Швеції. Згодом аналогічні угоди були укладені з архівними службами та національними архівами Австрії, Болгарії, Польщі, Румунії, Туреччини, Угорщини. Загалом підписано 15 угод про співробітництво в архівній галузі з представниками архівних служб близького та далекого зарубіжжя. З трьома державами взаємини України в архівній галузі базуються на міжурядових угодах, до яких внесено окремий параграф щодо розвитку архівних зв'язків. Це надзвичайно важливий процес за умов інтеграції України у світовий архівний простір, необхідності вивчення й адаптації досвіду організації та управління архівною справою в зарубіжних країнах, впровадження новітніх технологій, підготовки архівних кадрів, міжнародного обміну архівною інформацією тощо. Отже, об'єктивна реальність існування незалежної України вимагала вироблення нової стратегії і тактики щодо двостороннього та багатостороннього міжнародного архівного співробітництва.

Його спектр визначається не тільки наявністю міжвідомчих договорів про співпрацю, підписаних Головархівом України. Відповідні питання окремим блоком входили і до міжурядових угод, укладених Кабінетом Міністрів України з урядами Ізраїлю, Канади, Мальти тощо. В рамках цих угод тісні стосунки встановилися з Національним архівом Канади, внаслідок чого стало можливим надходження з Оттави значної кількості архівних документів українського походження (в оригіналах та копіях). Аналогічні архівні документи були передані в Україну також Федеральним архівом Швейцарії (Архів дипломатичної місії УНР у Берні).

Не всі проблеми повернення на батьківщину документів українського походження вирішувалися позитивно. Складними виявилися переговори з представниками Української греко-католицької церкви про передачу Архіву президента ЗУНР Є. Петрушевича, що зберігається у Ватикані. Зовсім не просувалося питання реституції великої кількості архівних фондів українського походження в архівах Російській Федерації. Щодо Німеччини ці питання набували одностороннього характеру - адже взамін Архіву Берлінської академії співу, повернутого на батьківщину, Україна не отримала жодного архівного документа.

Переборюючи об'єктивні і суб'єктивні труднощі, українські архівісти зайняли гідне місце у світовому архівному середовищі. Позицію України в міжнародному архівному співробітництві визначали національні інтереси в архівній справі, розвиток повноправного і взаємовигідного співробітництва з усіма національними архівами, інтеграція в міжнародне архівне середовище, адаптація загальнодемократичних і професійних здобутків інших країн, поширення власного досвіду вирішення проблем комплектування, зберігання та використання архівних фондів і документів.

2.2 Інтеграція України в міжнародну архівну систему

25 серпня 1956 p., напередодні відкриття III Міжнародного конгресу архівів, на засіданні Генеральної асамблеї відбулося офіційне прийняття Архівного управління України до МРА. Так фактично розпочалася активна робота українських архівістів у цій міжнародній організації.

Другого дня роботи III Міжнародного конгресу архівів голова української делегації С. Пількевич виступив із доповіддю "Про відбір архівних документальних матеріалів для постійного зберігання", в якій висвітлив систему проведення експертизи наукової і практичної цінності документів українськими архівістами. Відтоді жоден конгрес не проходив без участі делегації нашої країни.

Хоча формально вважалося, що наші представники входять до складу загальносоюзної делегації, але їхні голоси, наскільки це було можливо в ті часи, не розчинялися у хорі репрезентантів СРСР. С. Пількевич, а згодом О. Мітюков завжди виступали на міжнародних архівних форумах, висвітлюючи досвід роботи саме українських архівістів, їхні проблеми та плани [2, С.58].

Проте загальносоюзний контекст наших міжнародних архівних в'язків часом негативно відбивався на них. Україна не завжди могла брати участь у тих щорічних Міжнародних конференціях Круглого столу архівів, які становили для неї найбільший інтерес. Керівництву Архівного управління іноді доводилося буквально виборювати своє право на участь у роботі міжнародних архівних форумів. Характерним прикладом цього була історія поїздки С. Пількевича на V Міжнародний конгрес архівів у Брюсселі 1964 р. Головархів СРСР, який ухвалив рішення щодо формування делегацій, повідомив його про неможливість участі у конгресі. Лише виділення валюти з республіканського бюджету керівнику Архівного управління України уможливило його виступ на конгресі з доповіддю про досвід наших архівістів з описування і зберігання печаток. Вона викликала велике зацікавлення представників інших країн.

Діяльність українських архівістів у МРА була доволі активною, вони залучалися до обговорення багатьох актуальних питань міжнародного співробітництва в галузі архівної справи, вносили цікаві й корисні пропозиції з проблем архівознавства, археографії, сфрагістики тощо, базуючись на досвіді, накопиченому архівними установами нашої держави. Така позиція України, налаштована на серйозну співпрацю з колегами з інших країн, заслужено здобула їй велику прихильність і авторитет світової архівної спільноти. Цими причинами пояснюється рішення керівництва МРА провести XVI Міжнародну конференцію Круглого столу архівів у Києві (вересень 1975 р.). За кількістю країн-учасниць на той час це була найбільш представницька архівна міжнародна конференція. В її роботі взяли участь представники національних архівних служб 35 країн світу, 7 міжнародних організацій. Як спостерігачі до участі в конференції були запрошені керівники архівних управлінь усіх республік Союзу РСР. Загальна кількість учасників і гостей конференції становила 120 чол. Головними темами обговорення були "Підготовка, перепідготовка та просування по службі в архівах" і "Архіви літератури і мистецтва". Перша тема висвітлила досвід України у підготовці кваліфікованих кадрів архівістів на базі Київського державного університету ім. Т. Шевченка. З доповіддю на цю тему виступив член колегії Головархіву України, завідувач кафедри архівознавства професор В. Стрельський. Учасники дискусії погодилися, що програма підготовки архівістів повинна враховувати вплив науково-технічної революції на розвиток архівної справи, мати диференційований характер щодо різних категорій працівників, бути уніфікованою в масштабах усієї країни. Конференція високо оцінила досвід українських архівістів в організації централізованого зберігання і використання документів з історії літератури і мистецтва, визнала їх важливе значення для розвитку національних культур і прогресу людства, відмітила розширення міжнародних зв'язків по лінії архівів літератури і мистецтва, підвищення загального інтересу до їх діяльності.

Створення в Україні Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва, досвід роботи склав предмет дискусій, викликав зацікавлення учасників конференції. Наголошувалося, що створення спеціалізованої установи, котра поєднувала функції архіву і музею, зокрема організація в ньому меморіальних кабінетів видатних діячів української культури, є унікальним явищем не тільки в СРСР, але й у всьому світі. У рекомендаціях конференції з цього питання вказувалося на необхідність створення при МРА спеціалізованого комітету з архівів літератури й мистецтва, а також містилася пропозиція винести на розгляд XIX сесії ЮНЕСКО питання про посилення координації діяльності архівів, бібліотек і музеїв з проблем збирання, зберігання та використання документів з історії літератури і мистецтва. Розглядалися також питання проекту єдиної архівної статистики, інформація про діяльність МРА, звіт секретаря конференції та ін. Учасники та гості конференції ознайомилися з роботою Головархіву, центральних державних архівів [12, С.532].

Учасники і гості конференції мали можливість ознайомитися з діяльністю Головного архівного управління при Раді Міністрів УРСР, Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР, Центрального державного історичного архіву УРСР, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, зокрема з умовами зберігання в них архівних документів і роботи дослідників у читальних залах, виставками документальних видань і науково-довідкової літератури та унікальних архівних документів XIII-XVIII століть.

За відгуками іноземних учасників, це було одним із найкращих як за змістом, так і за рівнем організації засідання Міжнародної конференції Круглого столу архівів.

Заходи архівістів України, спрямовані на забезпечення зберігання документів та розширення їх використання, були позитивно оцінені учасниками конференції. Схвальну оцінку дістав номер журналу "Архіви України", присвячений міжнародній конференції. У ньому містилися статті про тодішній стан архівної справи в Україні, науково-довідковий апарат до архівних фондів, міжнародні зв'язки архівних установ, діяльність МРА та Круглого столу архівів, про склад і зміст архівних фондів центральних державних архівів України.

Заключне засідання конференції присвячувалося підбиттю підсумків її роботи. Загальну характеристику заходів, здійснених у процесі підготовки й проведення конференції, дав представник французької делегації Б. Майє, відзначивши: "Ми щиро вдячні українським архівістам, які організували й провели одну з найкращих і найсолідніших конференцій "Круглого столу архівів" із тих, що до цього проводилися". Позитивно оцінив роботу конференції представник генерального директора ЮНЕСКО М. Єрвінен (Фінляндія). Начальник Головархіву СРСР П. Долгих звернув увагу на головні риси конференції - високий рівень її організації та науковий характер. Від усіх присутніх він подякував Уряду Української РСР за допомогу в проведенні зібрання. Президент Міжнародної конференції "Круглого столу архівів" Ф. Білян (СФРЮ) висловив сердечну вдячність Раді Міністрів, Головархіву УРСР та всім українським архівістам за теплу зустріч і гостинність, створення відповідних умов для роботи конференції. Загалом XVI Міжнародна конференція "Круглого столу архівів" пройшла в атмосфері ділового співробітництва, взаєморозуміння і доброзичливості. Вона переконливо засвідчила зростання міжнародного авторитету архівних установ України й стала виявом широкої зацікавленості архівістів різних країн у вивченні досвіду архівного будівництва. Конференція дозволила українським архівістам ознайомитись із зарубіжним досвідом архівної роботи, з поглядами провідних спеціалістів архівної галузі на перспективи її дальшого розвитку.

Водночас існували й складнощі в розвитку міжнародного архівного співробітництва. Так, жоден із представників нашої країни не входив протягом майже сорока років її членства до складу керівних органів МРА - Виконкому, Європейського бюро тощо. Дуже обмеженою була безпосередня участь українських архівістів у роботі комісій і комітетів МРА, хоча два з них були створені завдяки українським архівістам; при розробленні основоположних документів цієї світової організації - рекомендацій, стандартів - практично не враховувався досвід України. Обмеженими були можливості українських архівістів і в прийомі делегацій закордонних колег, оскільки всі питання їх роботи та ознайомлення з українськими архівами вирішувалися виключно в Москві.

Кардинальні зміни, що відбулися на зламі 1990-х pp., суттєво вплинули на визначення місця України в новій геополітичній структурі світу. Статус самостійної держави не міг не позначитися на характері наших стосунків з архівними службами і товариствами, відповідними міжнародними організаціями.

Висновок

Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союзних республіках, перебувало в кризовому стані. Строга централізація та бюрократизація управління архівною справою, підпорядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів - такі ознаки, характерні для радянського архівного будівництва, привели до кризової ситуації. Назрівала об'єктивна необхідність вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демократичних засадах.

Відновлення державної незалежності поклало початок новому етапу розвитку архівної справи України, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи.

Переборюючи об'єктивні і суб'єктивні труднощі, українські архівісти зайняли гідне місце у світовому архівному середовищі. Позицію України в міжнародному архівному співробітництві визначали національні інтереси в архівній справі, розвиток повноправного і взаємовигідного співробітництва з усіма національними архівами, інтеграція в міжнародне архівне середовище, адаптація загальнодемократичних і професійних здобутків інших країн, поширення власного досвіду вирішення проблем комплектування, зберігання та використання архівних фондів і документів. Ось чому архівознавство досліджує і вивчає тенденції розвитку архівної справи як на регіональному, так і на міжнародному рівні.

Розірвавши з тоталітарним минулим радянської доби, архівна система України реформується в руслі загальних тенденцій демократизації та децентралізації, інтеграції у світовий архівний простір. Це висуває перед архівознавцями важливі теоретико-методологічні і прикладні проблеми, пов'язані з осмисленням зарубіжної архівістики і сучасної архівної практики. Відтак нового імпульсу набув розвиток архівної науки в Україні.

Належить прискорити реформування архівної системи, перебудову діяльності архівів та їх управлінських органів у відповідності з новими умовами, комп'ютеризацію і створення єдиної інформаційної системи вітчизняної архівної галузі. Дальше зміцнення матеріально-технічної бази усіх ланок системи архівних установ, забезпечення їх кваліфікованими кадрами, новітніми інформаційними системами і технологіями є першочерговими серед пріоритетних проблем галузі.

Сучасне розуміння національної архівної спадщини полягає в тому, що до її структури відносять не лише Національний архівний фонд України, а й науково-довідкові та науково-інформаційні системи. Освоєння цих систем є запорукою підвищення ефективності використання архівної спадщини в інтересах зміцнення України як держави, національно-культурного і духовного відродження українського народу.

Список використаних джерел

1. Закон України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" від 13 грудня 2001 р. [зі змінами] // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - №11. - Ст.81.

2. Архівістика: Термінологічний словник / Авт.-упоряд. К. Є. Новохатський, К. Т. Селіверстова, Н. I. Гончарова та ін. - К., 1998. - 106 с.

3. Архівні установи України: Довідник / Держкомархів України. - К., 2000. - 260 с.

4. Архівознавство: Підручник / Я. С. Калакура, К. І. Матяш. - К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2002. - 356 с.

5. Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та Державний реєстр "Археографічна україніка": Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи / Г. В. Боряк. - К., 1995. - 348 с.

6. Дубровіна Л. А. Основні положення концепції комп'ютеризації архівної справи в Україні // Студії з архівної справи та документознавства. - 1998. - Т.3. - С.6-17.

7. Захарченко Т. М. Застосування ЕОМ у роботі державних архівів України // Архівознавство України. - 1996. - №4-6. - С.37-47.

8. Кисельова А. Веб-сайт Державного комітету архівів України: загальний огляд структури і змісту: наукові праці / НБУ ім. В. І. Вернадського. - К., 2004. - Вип. 13. - С. 485-491.

9. Ляхоцький В. Основні тенденції та перспективи розвитку архівної справи в Україні на початку ХХІ ст. // Київська старовина. - 2004. - №3. - С.3-8.

10. Матяш І. Б. Сучасна українська архівістика: організація, проблеми, завдання // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. - 2004. - № 1. - С. 45-50.

11. Мітюков О. Г. Радянське архівне будівництво на Україні. - К., 1976. - 226 с.

12. Нариси історії архівної справи в Україні / За заг. ред. І. Б. Матяш, К. І. Климової. - К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2002. - 612 с.

13. Трач Ю. В. Архівознавство: Підручник / Ю. В. Трач. - К.: Університет "Україна", 2005. - 362 с.

14. Хрестоматія з архівознавства: Навчальний посібник / Упоряд. Г. В. Боряк та ін. - К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2003. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru