Історія України

Весна 1649р. - війна спалахнула з новою силою. Наступ поляків на Галичині, вторгнення на Поділля.

Серпень 1649р. - оточення польських військ Яреми Вишневецького під Збаражем, оточення Яна Казимира, який поспішав на допомогу, під Зборовим. Коли здавалось, перемога вже була на боці козаків, їх зрадили татари, що виступали як союзники козаків. Б.Хмельницький був вимушений підписати Зборівський договір.

1651 р. - новий етап війни: битва під Берестечком - 18.06. - початок, польська армія: 130 тисяч поляків, 20 тисяч німецьких найманців; українська армія 100 тисяч українців, 50 тисяч татарської кінноти.

Але в переломний момент татари кинули поле бою та ще й захопили Б.Хмельницького, вимагаючи за нього викуп. 28.09.1651р. було укладено Білоцерківський мир за яким влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство йому заборонялося вести самостійну зовнішню політику. Квітень 1652 р. - битва під Батогом - перемога над 30-тисячним військом поляків.

4. Утворення Української гетьманської держави

В ході Визвольної війни українського народу виникла Українська козацька держава, історичною передумовою якої була козаччина. XVІ століття - формування козацтва, як окремого стану суспільства. Зразком організації державного життя була запорозька Січ.

Таким чином, запорозьке військо з його чіткою структурою організації стає однією з історичних передумов виникнення Української держави - гетьманщини.

За Зборівським договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України у межах Київського, Брацславського та Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та свободу існування православної церкви.

ЗБОРІВСЬКА УГОДА ( 18 СЕРПНЯ 1649 РОКУ ).

1) 40 тисяч реєстровців.

2) На території Київщини, Брацлавщини, Чернігівщини мали право жити лише православні.

3) Справа про унію мала бути вирішена сеймом.

4) Київський митрополит ставав членом сейму.

5) Амністія православній шляхті з поверненням конфіскованого майна.

6) Єзуїтам заборонялось засновувати єзуїтські школи в Києві.

1649-1650 рр. - Б.Хмельницький займається розбудовою держави. Невдовзі всі стани й соціальні групи визнали державне керівництво козацької старшини. Зберігалося самовряду- вання в межах громад ( церковне, сільське, міське ).

Складові частини державності:

1) Держава передусім мала свої чітко визначені кордони ( „козацьку лінію” ),

Чигирин - столиця гетьманщини.

2) Герб - герб Війська Запорозького.

3) Прапор - не утвердився ( лише прапори окремих військових підрозділів і міст ).

4) Територіальний поділ - на полки ( 1649р. - 16, потім більше ), сотні ( 10 - 20 у полку ).

5) Головний орган влади - Генеральна рада ( збиралася 1-2 рази на рік):

1. На Різдво ( січень, 7 ). 2. На Покрову ( жовтень, 14 ).

Функції держави:

- внутрішні: адміністративне управління, захист кордонів, утримання в підпорядкуванні владі всього населення,

- зовнішні: дипломатичні зносини.

Таким чином, ми бачимо, що, в результаті реалізації умов Зборівського договору, українська нація спромоглася відтворити свою державність, втрачену під час феодальної роздробленості і монголо-татарської навали.

5. Переяславська Рада. Березневі статті

Визвольна війна українського народу на поч.50-х років точилася із перемінним успіхом. Знесилені були обидві сторони. В цих умовах, шукаючи надійного союзника для боротьби, частина козацтва на чолі з Б.Хмельницьким вирішує звернутися за допомогою до Московського царства. Цього часу царював Олексій Михайлович.

Вони обмінялися посольствами: дозволено було купцям продавати хліб в Україні в період неврожаю,1.10.1653р. було скликано Земський Собор. До України було направлено посольство на чолі з тверським боярином В.Бутурліним.

Причини укладання українсько-московської угоди:

- виснаженість українського народу у війні;

- ненадійність татар і турків, як союзників;

історичні зв'язки з Росією, етнічна близкість, православ'я.

8 січня 1654 р. посольство прибуває до м.Переяслава, де на нього чекає Б.Хмельницький з козацькою старшиною. Після переговорів досягнуто угоди, що Військо Запорозьке має присягнути на вірність Московському государю. В умовах нового карального наступу поляків український уряд змушений був піти на приняття присяги.

Переговори у Москві відбувалися з 23.03 по 06.04.1654 р. і завершилися підписанням договору, який увійшов в історію як „Статті Б.Хмельницького” (Березневі статті):

Україна має право власної управи, незалежної від царських урядовців.

Право власного законодавства і судочинства.

Право вибирати вільними голосами гетьмана і урядовців.

Право приймати послів та зноситися з чужоземними державами.

Непорушність давнішніх прав міст, прав і вольностей всіх станів.

Реєстрове військо - 60 000.

Сплата Україною державної данини, але невтручання у збирання податків в Україні московсь- кими збірниками.

Допомога царю військом, і захист України царем від польського гноблення.

6. Українська козацька держава в другій половині XVII століття

Б.Хмельницький залишив по собі велику спадщину - українську державу. Але нерозв'язаними лишалися ще багато питань:

- Чи лишатися Україні під Москвою, чи шукати покровителів серед сусідніх країн?

- Чи стане Україна унікальним суспільством вільних козаків-землеробів, чи ж козацька старшина просто займе місце шляхти?

Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, подальшого спустошення краю. Цей період було названо - руїною.

Б.Хмельницький, намагаючись заснувати в Україні династію козацьких правителів,влаштував щоб гетьманом обрали його сина Юрія. Проте незабаром старшина переконалася, що він не готовий правити в такий переломний момент.

Основні напрямки політики гетьмана Івана Виговського.

Іван Виговський походив з київської шляхти, навчався в Київському колегіумі, брав участь у Визвольній війні спочатку в складі польської армії, але в битві під Жовтими Водами ( 1648р. ) потрапив у полон до татар, був викуплений Богданом Хмельницьким і зумів стати його правою рукою - генеральним писарем. 1657 року , після смерті Б.Хмельницького, Іван Виговський на козацькій раді в Корсуні був проголошений гетьманом.

Головною метою гетьмана було досягнення повної незалежності України. Виговський уклав військовий союз із Швецією, із Кримським ханством. З Польщею було підписане перемир'я. У стосунках із Москвою він виступав за рівноправний союз.

У внутрішній політиці гетьман спирався на козацьку старшину і православну шляхту, започаткував практику роздачі грамот на земельні володіння. Зростання старшинського землеволодіння, спроби відновити панщину старшиною, викликали невдоволення рядового козацтва і селянства. Проти Виговського виступили запорожці і полтавський полковник Мартин Пушкар. Москва підтримала козаків, незадоволених Виговським, намагалася поставити царських воєвод у Чернігові, Ніжині, Переяславі. Іван Виговський був вимушений виконати вимоги Москви і розірвати союз із Швецією.

У травні 1658 року Виговський придушив повстання Пушкаря. У вересні 1658р. він уклав Гадяцький договір із Польщею. Цей крок був продиктований розчаруванням у політиці Москви; це була спроба зберегти українську державність у рамках шляхетської республіки. За умовами договору Україна в складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств проголошува- лась „Великим князівством Руським”, що входило, як рівноправна частина в польсько-литовсько-українську Федерацію. Україна мала власні монету, суд, закони, унія ліквідовува-лася, проголошувалась рівність православних і католиків, вища влада належала Національним зборам, виконавча влада - гетьману, військо складалося з 30 000 реєстрових козаків і 10 тисяч найманців.

Росія починає війну проти України. У липні 1659 року в битві під Конотопом Виговський розгромив 100-тисячну московську армію. Але проти Виговського виступило козацтво, незадоволене союзом з Польщею. На Україні почалася громадянська війна. У вересні 1659 року Виговський зрікся гетьманської влади.

Іван Виговський, один із найбільш видатних українських гетьманів, талановитий державний діяч і патріот, вів боротьбу за збереження самостійності України. Але, не зумівши поєднати соціальні і національні інтереси українського народу, не заручившись підтримкою різноманітних прошарків українського суспільства, опинився в ізоляції і не досяг поставленої мети.

Гетьман Петро Дорошенко в боротьбі за незалежність та територіальну цілісність української держави.

Петро Дорошенко ( 1627 - 1698 рр.) у 1665 році на козацькій раді в Чигирині був обраний гетьманом Правобережної України. Метою Дорошенка була єдина незалежна українська держава. Дорошенко уклав союз з кримським ханом і 1666 року почав військові дії проти Польщі. 1667 року він оточив у Галичині польську армію разом із королем, але татари, дізнавшись про напад І.Сірка на Крим, залишили його. Дорошенко був змушений укласти мир із Польщею. 1668 року Петро Дорошенко пішов на Лівобережну Україну, де гетьман Іван Брюховецький підняв повстання проти Москви, незадоволений умовами Андрусівського перемир'я, за якими Лівобережна Україна відходила до Росії, а Правобережна - до Польщі. Лівобережні козаки вбили Брюховецького, і Петро Дорошенко був проголошений гетьманом обох сторін Дніпра. Проте становище гетьмана було дуже важким. На заході поляки почали наступ на Україну, проголосивши М.Ханенка правобережним гетьманом. Зі сходу наступали московські війська. На півдні проти Дорошенка виступили запорожці, що проголосили гетьманом Петра Суховія й уклали військовий союз з татарами. Дорошенко подався на Правобережжя, залишивши наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного, що погодився прийняти гетьманську булаву від московського царя. Таким чином, Україна знову виявилася розірваною на частини.

1669 року козацька рада в Корсуні ухвалила рішення укласти військовий союз із Туреччиною. Дорошенко розгромив Суховія і Ханенка і проголосив на Правобережжі незалежну козацьку державу під протекторатом Туреччини. 1672 року Туреччина розгромила Польщу, і за Бучацьким мирним договором Польща відмовилася від Правобережної України. Проте руйнування Правобережної України внаслідок військових дій, здирства турок і татар призвели до падіння авторитету Дорошенка. Відбувається масове переселення українців на Лівобережжя Дніпра. Дорошенко почав переговори з Москвою про об`єднання України під владою одного гетьмана під протекторатом московського царя, проте на лівобережжі 1672 року гетьманом був обраний Іван Самойлович. 1676 року лівобережні та московські війська почали наступ на правобережжя. Дорошенко відмовився від гетьманської булави на користь Івана Самойловича заради об'єднання козацької держави.

Гетьманство Ю. Хмельницького.

Сподіваючись, що ім'я батька допоможе згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом Ю. Хмельницького, який 1659р. підписує Переяславські статті. Згідно цього договору російські залоги розташовані не лише в Києві, а й усіх найбільших містах, забороняється козакам вступати в зовнішні зносини і вести війни без дозволу царя, забороняється без дозволу Москви обирати гетьмана, старшину, полковників.

1660р.- знов вибухнула війна між Москвою та Польщею за владу над Україною:

- поразка російських військ під Чудновом ( Волинь),

- Ю. Хмельницький погодився на повернення України до Речі Посполитої (Правобережжя),

- козаки Лівобережжя виступили проти Ю. Хмельницького, обрали наказним гетьманом Якова Сомка.

У січні 1663р. - Ю.Хмельницький складає гетьманську булаву і йде в монастир. Гетьманом обирається Павло Тетеря. Проводив пропольську політику. На його вимогу поляки стратили Виговського, витягли з чернечої келії й кинули до в'язниці Ю. Хмельницького.

Поляки всюди на землях України палили, грабували, мордували.

Тетерю зненавиділи, він зрікся гетьманства, втік до Польщі (1665).

1663-1668 гетьман Іван Брюховецький на Лівобережжі. Новий договір з Москвою на кабальних умовах.

1686 року було укладено ,,Трактат про вічний мир “, за яким українські землі були розділені між Польщею, Московським царством і Туреччиною:

Річ Посполита - Правобережжя: Галичина, Волинь, Північна Київщина.

Московське царство - Лівобережжя, Київ з навколишніми правобережними землями

і Запорожжя.

Туреччина - Поділля ( пізніше захопила Польща ).

Нейтральні землі - південна Київщина, Брацлавщина.

Такими стали підсумки періоду „Руїни” ( 60-80р. XVII століття ) в Україні.

Україна у XVIII столітті. Втрата державної незалежності

1. Гетьман І.С.Мазепа, його внутрішня і зовнішня політика

25 липня 1687 року на козацькій раді на річці Коломак було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Степанович Мазепа ( 1632 - 1709 роки ).Новий гетьман підписав новий договір з Москвою. Так звані „Коломацькі статті”:

Гетьман не має права знімати з посади генеральну старшину без дозволу царя.

Старшина не може обирати гетьмана.

Для охорони гетьмана в Батурині розташовується полк московських стрільців.

На південних кордонах мають будуватися фортифікаційні спорудження.

Російські воєводи не мають права втручатися в українські справи.

Іван Мазепа в своїй зовнішній політиці орієнтувався на Москву, сподіваючись з допомогою Москви розповсюдити гетьманщину на Правобережну Україну, а від Криму й Туреччини - приєднати степову полосу понад Чорним і Азовським морями.

Гетьман намагається створити станову державу на зразок західноєвропейської монархії. Він зміцнює становище старшини, роздаючи їй дарчі на землі; універсалом гетьмана запроваджується дводенна панщина на Лівобережжі, триває нове закріпачення селян, які після Визвольної війни були вільним (це призвело до селянсько-козацького повстання ).

В культурній сфері: на частину своїх особистих прибутків І.Мазепа будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишному стилі ( Київ, Чернігів, Батурин, Переяслав ), який було названо мазепинське бароко; розширюється ( споруджуються нові корпуси ) Києво-Могилянська академія, засновуються школи, друкарні.

Бурхливий розвиток культурний та економічний, який переживала Україна, вже на початку XVIII століття було поставлено під загрозу.

1700 рік - початок Північної війни. Петро І ( на престолі з 1689 року ), зазнавши на першому етапі ряд катастрофічних поразок, вирішує модернізувати армію, управління і суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, в межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 році автономія Гетьманщини.

На вимогу царя козаки вперше повинні були воювати виключно за його інтереси; на чолі козацьких полків ставилися російські та німецькі командувачі; українці зазнавали утисків з боку російських військ по містах і селах України; брали участь у будівництві каналів, доріг, фортець.

В цей час з'являється незадоволення владою Москви серед козацької старшини. Саме в цей період і змінюється зовнішньополітична орієнтація І.Мазепи.

1705 рік - встановлені зв'язки з союзником шведів польським королем Станіславом Лещинським. З 1706 року - зносини із Швецією. Укладається угода з Карлом ХІІ згідно якої Мазепа допомагає Карлу ХІІ у війні. Після перемоги над Московським царством Україна стає вільною державою, а Мазепа - довічним князем.

Але Мазепа діяв надзвичайно обережно й рішучі дії розпочав лише тоді, коли Карл ХІІ рушив свої війська в Україну.

1708 року Карл ХІІ розпочав здійснювати свій давній задум про похід на Московію. Шведи виступали в напрямку на Смоленськ і на Москву через територію Литви та Білорусії. Але повернули в Україну, що прискорило виступ гетьмана.

24 жовтня 1708 року Мазепа разом з однодумцями й 4-тисячами козаків на чолі із Костем Гордієнко об'єднався із шведами на річці Десні. Петро І, дізнавшись про це, страшенно розлютився. Його реакцією було проголошення універсалу, у якому Мазепу було об'явлено зрадником. Народу було обіцяно вольності. Козацька старшина повинна зібратися у Глухові на обрання нового гетьмана. Меншикову було наказано захопити і знищити Батурин.

Прибічників Мазепи , які не прибули на вибори, було заарештовано й віддано катам: їх колесували, четвертували, саджали на кіл, здирали шкіру з живих ( страчено близько 900 осіб ).

В масі своїй різні верстви українського народу не підтримали планів гетьмана. До шведів ставилися, як до загарбників, а глибина гетьманової політики була їм не зрозуміла. Тим більше, що шведи насильницьким шляхом заготовляли харчування. Розгортається партизанський рух проти шведів. Козацька старшина в масі також не підтримала гетьмана. Причини: промосковська орієнтація частини старшини; недовіра Мазепі; жорстокість Петра І.

У квітні 1709 року було спалено Запорозьку Січ, всіх козаків знищено.

Полтавська битва:

Петро І - 50 000 людей і 72 гармати;

Карл ХІІ - 25 000 людей ( без гармат ).

Карла ХІІ перед боєм було поранено в ногу.

Бій тривав 8 годин. Переміг Петро І.

Втрати: шведи - 10 000 вбитих, 3 000 полонених;

росіяни - 4,5 000 вбитих.

Карл ХІІ разом з І.Мазепою й рештою своєї армії втік до Туреччини, де 22 серпня1709 року Іван Мазепа помирає в Бендерах.

2. Україна після Полтавської битви ( підсумки )

Після Полтавської битви Україною прокотилася хвиля царського терору. Каральні заходи здійснювалися з надзвичайною жорстокістю. Вони стосувалися всіх сторін життя й мали найрізноманітніший вияв - від смертних вироків мазепинцям до заборони друкувати книжки українською мовою. Багато представників старшинської адміністрації було позбавлено урядових посад та маєтків. Важливі посади надавалися чиновникам з росіян, німців тощо, а також тій українській старшині, яка була віддана цареві.

Неймовірно тяжким випробуванням для українців стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, військові „низові” походи тощо.

Політика царського уряду призводила до поступового вимирання українського народу, бо чинилося фізичне винищення десятків тисяч людей.

Великої шкоди політика російського самодержавства завдавала господарству України. Царський уряд за головну мету поклав позбавити гетьманщину економічної незалежності, підпорядкувати її господарське життя економіці Росії й перетворити на надійне джерело своїх прибутків. Царські заходи насамперед стосувалися торгівлі.

Посилився наступ російського самодержавства на українську культуру. Петро І завдавав ударів освіті і книгодрукуванню, прагнучи тримати під контролем діяльність таких могутніх осередків культури, як Києво-Могилянська академія та Києво-Печерська лавра. Після смерті 1718 року київського митрополіта, російським урядом було заборонено обрання нового. 1722 року першоієрарху Київської метрополії було надано титул архієпископа Київського і Малої Росії. Призначати його мав церковний синод на чолі із царем в Петербурзі. Київська митрополія перетворилася на рядову єпархію російської церкви.

Від часів Петра з України почали вивозити історичні пам'ятки, рідкісні книги тощо.

1722 року було утворено Малоросійську колегію з правом ділити з гетьманом владу. Вона складалася з 6 російських урядовців, що весь час перебували в Україні.

3. Еміграція українців

За Мазепою в еміграцію пішли: генеральний обозний І.Ломиковський, генеральні бунчужні Ф.Мирович і І.Максимович, генеральний осавул Г.Герцик,полковник Прилуцький Д.Горленко та інші. Вони вирішили продовжити справу, шукаючи допомогу у татарській та турецькій стороні.

Реальна сила емігрантів - запорозьке військо, що отримало місце на території володінь татарського хана. Чисельність війська зростала за рахунок втікачів з України.

На чолі української еміграції - генеральний писар Пилип Орлик, обраний гетьманом 5.05.1710 року на козацькій раді в Бендерах. Разом із групою старшини новообраний гетьман підготував Конституцію.

Конституція П.Орлика - перша європейська конституція в сучасному розумінні, була складена в квітні 1710 року. Офіційна назва „Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького”. Основою „Пактів і Конституції” була угода між гетьманом, козацькою старшиною і запорожцями. Конституція складалася з преамбули і 16 пунктів. У документі були зафіксовані принципи будівництва української держави. Православ'я одержувало статус державної релігії, проголошувалась незалежність української церкви. Були визначені кордони Української держави, що встановлювалися відповідно до умов Зборівського договору 1649 року. Гетьман виступав гарантом непорушності кордонів.

Конституція визначала основні принципи державного управління в Україні. Вперше проголошувався принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Всі найважливіші державні справи вирішувалися гетьманом разом із генеральною старшиною, полковниками і генеральними радниками від кожного полку. Передбачалося тричі на рік збирати Генеральну військову раду. У раді мали брати участь генеральна старшина, полковники, сотники, генеральні радники і посли від Низового Війська Запорозького.

Конституція обмежувала судову і фінансову владу гетьмана. Всі найважливіші судові справи передавалися на розгляд Генерального військового суду. Гетьман не мав права одноосібно розпоряджатися державною скарбницею. Скарбницю очолював генеральний скарбничий. Гетьман повинен був здійснювати загальний нагляд за діяльністю адміністративних органів, підтверджувати кандидатуру виборних вищих посадових осіб і полковників, не допускати зловживань козацькою старшиною у стосунках із козаками і селянами, звільняти від податків і повинностей козацьких вдів і сиріт.

Конституція значно обмежувала права гетьмана, але зміцнювала основи республіканського правління в Україні. Генеральна рада перетворювалася на своєрідний парламент. Цей документ став вищим проявом української політичної думки XVII сторіччя, узагальненням досвіду державного будівництва українського народу.

Конституція діяла на Правобережній Україні до 1714 року.

4. Кирило Розумовський - останній гетьман України

У XVIII столітті російський уряд проводив політику обмеження козацьких порядків на Україні, активно втручався у внутрішні справи Гетьманщини, двічі ( у 1722 - 1727 рр. ; у 1734 - 1750 рр. ) забороняв вибори гетьмана.

Останнім гетьманом України став Кирило Розумовський - молодший брат фаворита російської імператриці Єлизавети Петрівни, обраний за її згодою у 1750 році. Розумовський, використовуючи сприятливу ситуацію, повів боротьбу за повернення давніх прав України. Під гетьманське правління було передано Запорожжя і Київ, справи України були перенесені із Сенату в колегію іноземних справ. Була проведена судова реформа і реформи в козацькому війську. Зросла кількість шкіл. Розумовський мріяв відкрити університет у Батурині. Соціальною опорою Розумовського була старшина, що перетворилася в замкнений стан. Компетенція загальновійськової козачої ради перейшла до ради старшини. Проте Розумовський не домігся права на дипломатичні відносини, права вільного користування землею на Лівобережжі, був також збережений контроль царської адміністрації над фінансами Гетьманщини.

Після смерті Єлизавети Петрівни до влади в результаті перевороту приходить Катерина ІІ. Вона виступила проти намагань козацької старшини повернути втрачені вольності і створити шляхетський парламент. Спроба гетьмана зробити свою посаду спадковою закінчилася невдачею. У 1764 році Катерина ІІ змусила Розумовського відмовитися від гетьманської булави і ліквідувала посаду гетьмана. Для управління Україною була створена Малоросійська колегія на чолі з П.Румянцевим. У 1783 році було ліквідовано козацьке військо.

У 1783 році в Україні було відновлено кріпацтво. У 1785 році українська старшина дістала права російського дворянства.

Пам'ять про Гетьманщину підіймала на боротьбу за українську державність передових представників українського суспільства.

Українські землі у першій половині ХІХ сторіччя

1. Занепад кріпосництва та зародження ринкових відносин

В Україні дуже часто поміщики віддавали свої землі в оренду купцям, міщанам і заможним селянам. Такі господарства ставали високоприбутковими за рахунок використання найманої робочої сили та новітнього реманенту. Селяни-власники могли викупитись з кріпосницької неволі, маючи набутий капітал.

У 30-х роках XIX ст. в Україні відбувається промисловий переворот, який приводить до утвердження фабрично-заводського виробництва. Мануфактури занепадають. На заводах широко запроваджується машинне обладнання. Провідне місце зайняла цукрова промисловість та інші переробні галузі. У той час в Україні було 160 суконних фабрик. Розвивається військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі промисловості. У 1789 р, заснований ливарний завод у Херсоні, який відливав гармати та ядра для морського флоту. У Миколаєві та Херсоні були споруджені суднобудівні заводи, що випускали військові та торґівельні кораблі.

Вироблену продукцію продавали на ярмарках і базарах. Найбільш відомими з них були: Контрактовий у Києві, Покровський у Харкові, Петропавлівський у Катеринославі. На ці ярмарки з'їздилися купці з Росії, Австрії, Прусії, Франції, Англії. Часто купці укладали угоди на оптову купівлю-продаж виробів, брали позики у банках. Розвивались міста: Київ, Харків, Полтава, Єлисаветград, Бердичів, Кролевець, Ромни.

Мережа транспортних шляхів в Україні була погано розвинута. Основну роль відігравав чумацький промисел.

Найбільшим портом України була Одеса. У 1817р. в Одеському порту встановили вільну безмитну торгівлю, яка сприяла розвитку зовнішньоі торгівлі.

2. Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Ідеї Великої Французької революції, знайомство з життям у країнах Європи під час походу російської армії 1813-1814 рр. Викликали у прогресивних людей того часу опозиційні настрої.

Протест проти підвалин життя в Російській імперії вилився у створення таємних товариств.

Одними з перших були масонські організації так званих «вільних мулярів», що з'явилися в Росії наприкінці XVIII ст.

У 1817-1819 рр. масонські ложі виникли в Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі. Спочатку їх метою було об'єднати усіх людей світу в розумне суспільство, що можливе за умов самовдосконалення кожної окремої людини. Але пізніше виникають масонські ложі з більш чіткими цілями. Найбільший вплив серед них мала полтавська ложа під назвою «Любов до істини», заснована в 1818 р. І. Котляревським, С. Кочубеєм, М. Новиковим та ін., ії метою був розвиток української культури, української мови, просвітництво народу. Тоді ж у Києві виникла ложа за назвою «Ложа об'єднаних слов'ян», заснували яку поляки В. Росцишевський, X. Харлинський, П.Оліза р (усього до складу ложі ввійшли 70 чоловік із числа представників національної інтелігенції, офіцерства). Мету організації її учасники бачили у відновленні автономного устрою в Україні.

У 1821 р. Василь Лукашевич, ватажок дворянства Переяславског о повіту, створює «Малоросійське таємне товариство». Метою товариства було досягнення автономії України.

У діяльності товариства брав активну участь генерал-губернатор Малоросії В. Рєпнін. Програма товариства була викладена в праці «Катехізис автономіста», написаний В. Лукашевичем.

Головну свою мету освічене українське дворянство вбачало в національно-культурному відродженні України, зростанні національної самосвідомості українського народу.

З ініціативи патріота України В.Каразіна був у 1805 р. відкритий університет у Харкові, що став головним українським науковим центром. Діяльність університету сприяла тому, що на Слобожанщині починають виходити часописи, у яких розглядалися проблеми української історії, літератури. У 1816-1819 рр. у Харкові був виданий перший в Україні часопис «Український вісник», де публікувалися дослідження з історії, етнографії, географії України.

У 1834 р. Г. Квітка-Основ'яненко видав «Малоросійські оповідання» українською мовою.

Твір мав величезний успіх і приніс автору звання «батька української прози».

Представники української інтелігенції активно працювали над історією України. У 1822-1830 роки Д. Бантиш-Каменський видав «Історію Малої Росії» у 4-х томах - фундаментальну працю з історії України. У 1842-1843 рр. М. Маркевич випустив у світ «Історію Малоросії».

Таким чином, н априкінці XVIII - на початку XIX ст. українська інтелігенція зробила великий внесок у розвиток національної самосвідомості українського народу, заклала основи системного вивчення історичного минулого народу, його звичаїв, духовного життя, розвинула й вдосконалила українську мову, зробивши її мовою науки і літератури.

3. Кирило-Мефодіївське братство

У 40-х рр. XIX ст. Київ став центром українського національно-культурного руху, де в 1834 р. був відкритий університет святого Володимира. А в 1846 р. у Києві була створена перша політична організація - Кирило-Мефодїївське братство, назване так на честь перших слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Організаторами братства були Микола Костомаров (професор Київського університету), Василь Білозерський (учитель із Полтави), Микола Гулак (службовець канцелярії генерал-губернатора). Згодом до складу братства увійшли П.Куліш, Т.Шевченко, М. Савич, Л. Маркевич та ін.

Програмними документами братства були: «Статут Слов'янського братства святих Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу», «Записки». Мета братства - ліквідація самодержавства і кріпосного права, установлення республіки, введення демократичних свобод. Київ мав стати столицею слов'янської федерації.

У своїй практичній діяльності члени братства обмежувалися просвітительською роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та ін. авторів; складали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси і поляки»), у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царатом. В. Білозерський склав проект запровадження в Україні розгалуженої мережі початкових навчальних закладів, збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший підручник з історії України «Повість про український народ», а також першу українську абетку («кулішівку»).

Але з питань досягнення політичних цілей погляди членів братства розходилися.

Представники помірковано-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посяда, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, скасування самодержавства.

Проіснувало братство 14 місяців і було розгромлене на початку квітня 1847 р. Члени товариства були засуджені до різних термінів заслання.

Початок національного відродження на західноукраїнськіх землях

Початок XIX ст. характеризується розгортанням національно-культурного руху в Західній

Україні. Особливо інтенсивно рух за національне відродження розвивався в Східній Галичині.

Діяльність прогресивного історика Дениса Зубрицького сприяла становленню національної української самосвідомості. І хоч свої праці він не наважився писати українською мовою, головне місце в його наукових працях відведене історії України.

Серед перших учасників національно-культурного відродження в Східній Галичині було багато греко-католиків. У 1816р. було організоване «Товариство галицьких греко-католицьких священників». Організатори - Михайло Левицький та Іван Могильницький. Мета товариства - поширення української мови, просвітительська діяльність серед народу.

У1833-1837 рр. у Львові був створений і діяв напівлегальний лігературно-просвітительський гурток «Руська трійця». Учасниками його були студенти духовної семінарії й університету.

Фундатори гуртка -- викладачі Львівської семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Мету своєї діяльності члени «Руської трійці» бачили у поширенні української мови, застосуванні її в усіх сферах громадського життя.

Члени гуртка «ходили в народ», записували народні пісні, звичаї, вислови. Цікаву подорож по Галичині і Буковині здійснив Я. Головацький; по Закарпаттю - І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права.

Апогеєм діяльності «Руської трійці» було видання в 1837 р. у м.Пешті ( Угорщина) альманаху «Русалка Дністрова». У ньому були вміщені науково-історичні, публіцистичні твори, народні пісні, думи, казки. Але поширити «Русалку Дністрову» не вдалося через те, що на видання був накладений арешт (поширено було усього 250 примірників). Я. Головацький, І. Вагилевич, М. Шашкевич були притягнуті до відповідальності як державні злочинці. На допитах вони гідно захищали українську культуру, мову.

5. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Навесні 1848 р. відбулася революція в Австрійській імперії. Імператор Фердинанд І обіцяв запровадити конституцію, провести реформи.

Революційні події призвели до посилення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. 2 травня 1848 р. українська інтелігенція й уніатське духовенство створили у Львові політичну організацію - Головну Руську Раду (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським. Рада взяла на себе функції уряду на Галицьких землях (були утворені відділи освіти, фінансів, селянських справ).

Головна Руська Рада домагалася поділу Галичини на Західну (польську) і Східну (українську), до складу котрої адміністративно увійшли б Північна Буковина і Закарпаття.

Імперська влада, боячись подальшого зростання національно-визвольного руху в Галичині, надала місця у Віденському рейхстазі (парламенті) депутатам від українців.

У липні 1848р. рейхстаг почав свою роботу. Від Східної Галичини було обрано 25 депутатів, від Буковини - 7. Активними захисниками інтересів українців були депутат Л. Кобилиця та Й. Капущак.

Український національно-визвольний рух досяг значних успіхів у культосвітній діяльності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного будинку у Львові ; була створена кафедра української мови і літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкриті народні клуби, крамниці для продажу книг тощо.

Але радикально налаштовані студенти, робоча молодь спробували збройним шляхом домогтися докорінних змін. Тому в ніч із 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Повстання було придушене. На території Галичини запроваджено військовий стан.

У 1851 р. була ліквідована Головна Руська Рада.

Революція 1848-1849 рр. призвела до посилення селянського руху в Західній Україні.

Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в листопаді 1848 р. організував кінний загін і відправився у визвольний похід по Буковині. Проти повсталих діяли регулярні війська, тому повстання було розгромлене. Л. Кобилицю схопили і вкинули до в'язниці,де він і загинув.

Селянські заворушення поширилися і на Закарпаття, що виявилося в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, Й. Паляниця). Імперський уряд змушений був скасувати панщину в Закарпатті в березні 1853 року.

Незважаючи на поразку революції 1848-1849 рр., імперська влада була змушена провести низку важливих реформ:

- скасувати кріпацтво;

- запровадити конституційне правління;

- вперше українцям були надані місця в Віденському рейхстазі.

Проведені реформи носили непослідовний характер, бо селяни повинні були сплачувати величезні викупні платежі, збереглися значні феодальні господарства, сталося розчленування українських земель: Галичина відійшла до Польщі, Буковина була передана Румунії. Та все ж революція 1848-1849 рр. сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.

Українські землі в другій половині XIX ст.

Скасування кріпацтва

Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII - перший половині XIX ст.

наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом подальшого економічного розвитку.

Ще більше поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856 рр.), яку Росія програла.

3 січня 1857 р. було створено Таємний комітет, пізніше перейменований на Головний комітет у селянській справі. Селянське питання мали вирішувати дворяни.

19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та “Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. За цими документами селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю.

В ході аграрної реформи територія України ділилась на регіони за специфікою проведення:

общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю);

подвірне землекористування (Лівобережна Україна).

Реформою було збережено велике поміщицьке землеволодіння.

Селяни отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фабрики). Однак, селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.

Внаслідок земельної реформи селяни на півдні і сході втратили 30% своїх наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20% з метою привернути селян на свою сторону.

Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі. На Правобережжі викупну плату зменшили на 20%. Впроваджувалась система селянського управління: сільські громади, об'єднувались у волості, встановлювалась кругова порука за сплату податків.

Наслідки реформи:

відбулися корінні зміни у розподілі земельної власності;

товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків та заможних селян;

чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;

застосовуються різні методи використання землі:

а) оренду; б) ведення власного господарства;

підвищилась врожайність с/г культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів.

Реформи 60-70-х років

У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевого

самоврядування. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. На Правобережній Україні земське самоврядування було запроваджено у 1911 р. Органи самоврядування у земських управах: губернські земські збори. Виконавчі органи - губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом на три роки.

Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти, пошти, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.

У 1864 р. була здійснена судова реформа. На відміну від станового і закритого суду ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводились присяжні. Суд відбувався за участю двох сторін: захисту та обвинувачення. Було створено три судові палати: Київська, Харківська та Одеська. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв'язували дрібні справи. Касаційні функції виконував сенат.

У 1864 р. почали реформу освіти. За “Положенням про початкові народні училища” запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої освіти створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Плата за навчання була дуже високою. Право вступати до університету мали випускники лише класичних гімназій. Випускники реального училища мали право вступу до вищої технічної школи. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали.

У 1865 р. здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи цензури.

У 1870 р. проведена міська реформа. В усіх містах України створювали міські думи. Вибори проводили на основі майнового цензу. Виконавчий орган думи - міська управа, на чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.

Відбулася і військова реформа (1864-1883 рр.). В Україні утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. Реформа значно змінила армію. Почав діяти новий військовий статут. Загальна військова повинність (строк служби 6 років, на флоті - 7) замінила рекрутський набір і службу протягом 25 р. Дворянство, духовенство звільнялись від служби. Відкрито військові училища і гімназії, юнкерські училища.

Фінансова реформа (1860-1864 рр.). Створено державний банк, введено єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.

Реформи 60-70-х рр. Були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони створили умови для економічного та політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення, сільське населення залучалося у промисловість.

3. Антиукраїнська політика царизму

В II половині XIX століття російський царизм проводив в Україні політику жорсткого національного гноблення. Вбачаючи в українському національному русі, що активізувався в цей період, загрозу імперії, царат піклувався, щоб цей рух не став масовим. Для цього потрібно було насамперед зупинити культурно-просвітницькі заходи української інтелігенції.

1)12.06.1862 рік - цар Олександр II видав „висачайшеє повєлєніє” про повсюдне закриття недільних шкіл, бо вони були відкриті „під впливом і за участю осіб, які мали завданням потрясіння держави”.

2)Заборона перекладу на українську мову „Євангелії”, зробленого Пилипом Морачевським. Спеціально утворена комісія Синоду винесла остаточне рішення: визначити рукопис небезпечним і шкідливим (спочатку рукопис було видано на розгляд цензурі). 18.07.1863 р. - міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр (розпорядження), яким суворо заборонялося друкування книг українською мовою, саме ж навчання українською мовою визначалось як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, обвинувачувались „у сепаратистських задумах, ворожих Росії й погибельних для Малоросії.

3)Імператорський Емський указ (або закон Юзефовича) 18.05.1876 рік : заборона не лише друкувати в Україні, а завозити й з-за кордону літературу українською мовою; заборона на українські вистави, концерти українських пісень і декламацій.

4)Саму назву „Україна” у друкові було змінено цензурою на „Малоросія”.

Аналогічна ситуація склалася на західно-українських землях:

- викладання німецькою, польською, румунською, угорською мовами,

- конфіскація українських підручників й сувора цензура,

- заборона подавати в офіційні установи ділові папери українською мовою,

- зміна географічних назв на польські, німецькі, румунські, угорські.

4. Український культурно - національний рух

Хлопомани (від польської „хлопи” - селяни) = хохломани (від „хохли” - зневажливе прізвисько українців) = українофіли (тобто „українолюби”).

Гурток було утворено наприкінці 50х років студентами Київського університету : Володимир Антонович (випускник 1860 року, згодом професор цього університету); ідеолог Тадей Рильський, Борис Познанський, інші.

Мета: зближення з селянством для відстоювання його соціальних інтересів і виховування в ньому свідомих патріотичних почуттів.

Кінцева стратегічна мета : ліквідація царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців та поляків.

Гурток припинив своє існування на рубежі 1860 - 1861 років з ініціативи самих учасників.

Дії: 1860 рік - мандрування по селах (на канікулах) збирання пісень, дум, казок, звичаїв; етнографічна діяльність - вбирання в український одяг, спілкування виключно українською мовою.

Реакція поліції: арешти. Результат: з 1861 року зосередження діяльності в містах: відкриття недільних шкіл, бібліотек, праця вчителями; організація видавничої діяльності: твори Шевченка, М.Вовчка. 1861-1863 роки „Чернігівський листок” - щотижнева газета, видавець Леонід Глібов.(1863 рік - закриття „Чернігівського листка”) і зв'язок хлопоманів з освітньо-громадською організацією „Українська громада” (1860 рік).

Таким чином діяльність хлопоманів носила культурно-просвітницький характер, сприяла духовному піднесенню України. Але наприкінці 1863 року була придушена урядом. Це привело до занепаду руху на десятиріччя.

Громади: культурно - просвітницькі організації.

· I -ша - 1859 рік - Петербург.

· 1861 рік - Київ (приблизно 200 чоловік)

· Харків, Полтава, Чернігів, Одеса...

Журнал „Основа „ (1861 - 1862 роки) - перший український літературно - мистецький і публіцистично - історичний щомісячник (Петербург) за редакцією колишніх учасників Кирило - Мефодієвського товариства - Василя Бєлозерського, Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша (самоліквідувався).

Основний напрям роботи : недільні школи для дорослих. Самоліквідувалися або були заборонені.

70-ті роки - відродження українського громадівського руху.

5. Суспільно - політичний рух на Західно-Українських Землях

Народовці - прибічники національно - культурного розвитку України : бібліотеки, гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти, театральні вистави.

За ініціативи народовців у Львові 1868 року було засновано товариство „Просвіта”; а 1873 року - Товариство імені Шевченка .

Москвофіли - орієнтувалися на союз з Москвою. 1868 рік - Чернівці - товариство „Руська Бесіда” (Буковина). Закарпаття - в цілому, москвофільські настрої.

6. Виникнення українських політичних партій

1890 рік - створення РУРП(Російсько - українська радикальна партія) - Львів (М.Павлик, І.Франко) - перша українська партія. Мала представників у Віденському парламенті. Проіснувала 10 років.

Політична платформа : погляди М.Драгоманова,що був основоположником українського соціалізму. Його політична програма складалася з 3-х принципів:

1) в політиці - федералізм,

2) в культурі - націоналізм,

3) в соціальній сфері - радикалізм.

Мета :

1) справедливе перевлаштування суспільства,

2) обмеження приватної власності,

3) широкі демократичні свободи.

1900 рік - РУП (Революційна українська партія), перша національна партія в Надніпрянщині.

Керівники : В.Винниченко, М.Грушевський, С.Петлюра.

Україна на початку XX століття

1. Розвиток капіталізму.

Промисловість.

1.Промислова криза 1900-1903 років.

а) Становище робітничого класу :

- більше як 100 тисяч в Україні безробітних внаслідок скорочення і зупинки виробництва;

- скорочення заробітної платні працюючим при 12-16-ти годинному робочому дні;

- відсутність техніки безпеки і охорони праці , звідси, професійні захворювання та травмування;

- існування державного санітарного нагляду - лише на великих підприємствах;

- мала кількість лікарень.

б) Скорочення виробництва:

-домінні пічі Півдня України : з 56 до23;

-рудники Криворіжжя : з 79 працюючих - 41,

-Харківський паровозобудівний завод : на 1/3,

-Луганський паровозобудівний завод : на 1/3.

Криза прискорила монополізацію та концентрацію виробництва в Україні.

Виникнення загальноросійських синдикатів:“Трубопродаж”, “Продпаровоз”, “Продвагон”, “Продвугілля”. Власники “Продамет ” (створено 1902 року ) за кілька років зосередили в своїх руках 2/3 всього виробництва чавуну та сталі Півдня України . Для підтримки високих цін на внутрішньому ринку й забезпечення максимальних прибутків, час від часу штучно скорочували чи збільшували виробництво. Управління синдикатами знаходилось, як правило , в Петербурзі. Керували ними, фактично, іноземні банкіри та промисловці.

Більша частина вугледобутку Донбасу - на великих шахтах (не менше ніж 10 млн. пудів щорічно кожна ).

Жодного металургійного заводу в Україні ,що випускає менше як 1 млн. пудів чавуну на рік не було.

Розвивалась зовнішня торгівля : уряд заохочував експортними преміями виробників цукру (мільйонери:Бродський,Терещенко,Харитоненко,Ярошинський, Бобринський), розширювалося вивезення продукції за тимчасовими демпінговими цінам, які допомагали витісняти конкурентів.

Сільське господарство:селяни сплачували значні податки на користь держави (за худобу, землю, будинок ); продовжували сплачувати поміщикам викупні платежі , згідно реформи 1861 року. Малоземелля селян змушувало їх орендувати землі у поміщиків за відробіток.

Еміграція селян :

-з “російської України”- на Кавказ ,в Сибір, на Далекий Схід,

-із Східної Галичини , Північної Буковини, Закарпаття - в США, Аргентину , Канаду,

Бразилію (у період 1890-1910 рр.близько 350 тисяч чоловік).

Переїзд селян у міста приводив до створення там надлишкової робочої сили, що давало можливість власнику призначати низьку зарплатню. І як наслідок, жебрацьке й голодне село що було обтяжене кріпацькими пережитками, не могло стати надійною основою для створення стабільного внутрішнього ринку.

2. Революція 1905 -1907 років в Україні

14-25 червня 1905 р.- повстання на панцернику “Потьомкін”.

Вересень - грудень 1905 р. - селянські виступи в Україні (1900 селянських заворушень під час яких розгромлено близько 600 поміщицьких маєтків).

Листопад 1905 р.- повстання на крейсері “Очаків” у Севастополі під керівництвом

П. Шмідта і повстання саперів у Києві під командуванням Б. Жаданівського .

2. Реформи П. А. Столипіна

Складові аграрної реформи :

1) ламка общинного землеволодіння й дозвіл приватної власності селян на общинну землю, яку селяни могли викупити;

2)допомога селянам через Селянський банк (позика на 55 років );

3)створення хуторів і відрубів ;

4)переселенська політика (Сибір, Далекий Схід, Казахстан, Середня Азія).

Банк скуповував землю у поміщиків й продавав селянам. Гроші надавалися під заставу земельних ділянок. При невиплаті своєчасно боргу земля переходила у власність банку, який мав право продати її будь-кому. Переселенці отримували позику від банку 300-350 карбованців при переселенні у Сибір і Середню Азію; приблизно 400 карбованців - на Далекий Схід ( за 300 крб. селяни могли купити приблизно 100 корів.)

Мета реформи:

1)вирішення аграрного питання;

2)створення прошарку заможних селян - власників , які б забезпечували соціальну опору владі;

3)заселення малозаселених районів;

4)заспокоєння країни;

5)збільшення сільськогосподарського виробництва.

Здійснення реформи :

1. Вихід з общини :

- на Полтавщині й Правобережжі майже вся земля якою користувалося селянство перейшла в приватну власність ;

-приватне землеволодіння почало переважати в Чернігівській, Таврійській, Херсонській,

Харківській, Катеринославській губерніях й охопило до 50% усіх селянських господарств.

2. Переселення у Сибір з України (1906-12 рр. ):приблизно 1 млн. селян. Повернулося назад - ? частина.

3.Відбувалось подальше соціальне розшарування селян :

-скорочуються наділи бідноти (на одне господарство 1906 р.- приблизно 3,7 дес., 1916р.- приблизно 2,2 дес. );

-зростає концентрація земельної власності в руках заможних селян ;