Роль та місце військової організації у філософській думці та суспільно-політичній практиці давньогрецького соціуму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль та місце військової організації у філософській думці та суспільно-політичній практиці давньогрецького соціуму

Чорний В. С.

Становлення держави та проблеми керівництва суспільством, а також численні війни, які супроводжували античність не могли залишитися осторонь філософських роздумів давньогрецьких мислителів. У VI ст. до Р.Х., під час царювання Кіра, в епоху занепаду Іонійських вільних держав у Малій Азії починає складатися система поглядів на зазначені проблеми. Це відбувалося під егідою філософії або й при її безпосередній участі. Одним з найяскравіших представників іонійської філософії був Фалес Мілетський (625-526 рр. до Р.Х.). Як вважав Г. Гегель, власне, з нього й починається історія філософії [1,202]. Фалес був не тільки першим грецьким філософом, але й видатним державним діячем, його ім'я ставили поряд з іменами найвідоміших законодавців Греції. Про активну політичну та законодавчу діяльність Фалеса свідчать ті високі державні посади, які він обіймав за Креза та у Мілеті. Геродот повідомляє, що Фалес брав участь у поході Креза проти Кіра і допомагав царю своїми порадами. Наприклад, коли виникли ускладнення при переході ріки Галіс, він порадив відвести її за допомогою каналу, викопавши його за табором у формі півмісяця. Це дало змогу війську перейти річку убрід.

Що ж стосується патріотизму та ставлення до батьківщини, то Діо- ген розповідає, що Фалес неймовірними зусиллями утримав мілетців від союзу з Крезом, коли той виступив проти Кіра. Тому, коли, після поразки Креза, інші іонійські держави були підкорені персами, лише мілетці не потерпали від поневолення. Але незважаючи на свою бурхливу політичну діяльність Фалес, за свідченням Діогена, рано відійшов від державних справ, займався лише наукою і тільки у пізній період свого життя присвятив себе філософії [1,191-204]. філософський давньогрецький патріотизм військовий

Власне філософський, а не вузькопрофесійний підхід до проблем війни миру та військової діяльності починається саме з Геракліта. [2,128].

Геракліт говорить про війну, як про граничне буття світу людей і богів: «Війна - батько усього, усього цар, одним вона богами бути вказала, іншим - людьми, одних рабами зробила, інших - вільними» (фр. 53). Цей, один з найвідоміших афоризмів Геракліта щодо панівної ролі війни (ворожнечі, боротьби) у Всесвіті, характерний тим, що Геракліт прикладає до війни традиційні предикати, якими греки наділяли Зевса - «батько усього, усього цар». Це підкреслює виняткову роль, якою наділяв Ге- ракліт війну у своєму світобаченні, не випадково вона вказує, кому бути людьми та навіть богами, тобто є силою, що перевершує як людей, так і богів. Не даремно ж «полеглих на війні боги шанують та люди» (фр. 24).

За Гераклітом війна завжди виступає у нерозривній єдності зі своєю протилежністю тобто миром. Гра цих суперечливих протилежностей («війна - мир», зима - літо», «достаток - голод») явище швидше космічного масштабу, аніж соціального виміру. Сам Всесвіт існує завдяки невпинній боротьбі протилежностей, які обертаються одна навколо одної внаслідок чого «вороже примирюється, та з розбіжних - найчарівніша гармонія» (фр. 8). У цьому космічному законі - витоки неспокою, боротьби, війни, у тому числі й у житті людей (поліс, як відомо, є фрагментом Космосу, тобто світового порядку).

Таким чином, війна розглядається Гераклітом як принцип та рушійна сила розв'язання будь-яких суперечностей. Це джерело найнеймовірн- іших метаморфоз, витоки усього. Війна, як всесвітня правда, визначає кожному своє місце (див. фр. 80) [3,43-142]. Геракліт не відокремлює війну і мир із сукупності проявів бінарних протилежностей, не дає їм будь-якої моральної оцінки, ототожнюючи війну з боротьбою взагалі. Визначальним є те, що Геракліт одним з перших звернувся до проблем війни і миру, як прояву єдиного цілого, що роз'єднуючись, само з собою з'єднується, утворюючи гармонію Космосу. Такою була політична практика того часу. А, що має рацію для практики, те й має рацію для теорії. Геракліт своїм розумінням війни відтворив реальний стан речей, який існував у тогочасному суспільстві [4,74-75].

З удосконаленням соціального життя змінювалися й погляди на роль і місце у суспільстві військової організації та війни загалом. Особливо бурхливого розвитку ці процеси набули у двох центрах давньогрецької цивілізації - Афінській державі та Спарті. Піднесення Афін починається у добу двох перських війн (490 р. до Р.Х. та 480-79 рр. до Р.Х.). До цих пір видатних людей породжували Іонія та Велика Греція (грецькі міста Південної Італії та Сицилії). Перемога Афін над перським царем Дарієм при Марафоні (490 р. до Р.Х.) та об'єднаного грецького флоту над його сином і наступником Ксерксом (480 р. до Р.Х.) під проводом Афін забезпечили їм домінуюче становище. Іонійці на островах та частині узбережжя Малої Азії повстали проти персів, і афіняни допомогли їм визволитися, прогнавши персів з Балканського півострова. У цій кампанії спартанці, які дбали тільки про свою власну землю, участі не брали. Таким чином Афіни стали провідним учасником союзу проти Персії.

За статутом цього союзу кожна з держав-учасниць мала постачити або певне число кораблів, або кошти на їхнє спорядження. Більшість держав обрала друге, і у зв'язку з цим Афіни здобули перевагу у силі флоту над іншими союзниками й поступово трансформували союз у Афінську імперію [5,61-64]. Афіни розбагатіли й процвітали під мудрим керівництвом Перикла, якого на протязі 15 років (445-430 р. до Р.Х.) обирали першим стратегом держави.

За Перикла було проведено безліч реформ, які поступово покращували демократичний устрій Афін. Однією зі значних була військова реформа під час якої Перикл здійснив реорганізацію війська та флоту. Була створена навчальна ескадра у складі шістдесяти кораблів, яка близько півроку перебувала у морі. Значно покращився морський та військовий вишкіл екіпажів, проте й зросли державні витрати: раніше веслярам та матросам трієр платили тільки під час бойових походів, тепер же усі члени навчальної ескадри отримували протягом шести місяців по три оболи щодня. Екіпаж трієри, зазвичай, складався майже з двохсот осіб; таким чином, загальні суми витрат була, дуже значні. Але вихідці з найбідніших прошарків суспільства, які служили на флоті, з радістю сприйняли можливість тривалого та стабільного заробітку. З цих же прошарків набиралися й лучники, кількість яких складала сімсот осіб. Після реформи їхня чисельність значно зросла, а грошове утримання стало таким же, як і у гоплітів. Кінним лучникам призначили подвійне утримання.

Таким чином, реформа змінила характер афінських збройних сил - вони стали народними. Саме за Перикла почався процес професіоналізації армії, значно зросли роль та місце військової організації у житті тогочасного соціуму.

Для суспільної свідомості Афінської республіки періоду її піднесення і могутності сформувався особливий взаємозв'язок між соціумом та військовою організацією: брати участь у справах держави і служити в афінському війську мали право тільки повноправні громадяни, які обробляли рідну землю (пізніше - які мали земельну власність). У випадку війни вони складали серцевину війська у якості важкоозброєних воїнів

- гоплітів. Саме через господарсько-етичне ставлення до рідної землі формувалося почуття причетності до долі батьківщини. Землеробство визнавалося цивільною школою воїна, а служба у війську - священним та почесним обов'язком кожного громадянина [6,77]. Патріотизм проявлявся не тільки у цьому. Особу, яка ухилялася від громадських справ, афіняни не поважали і взагалі вважали пустоцвітом. Понад усе у людині цінувалися любов до батьківщини. Віддати за неї життя вважалося проявом найвищої доблесті. Про «арете» - громадянську відвагу - розмірковували не тільки Сократ, Протагор та інші філософи: про неї гаряче сперечалися у багатьох родинах та серед друзів.

Військова організація давньої Греції, що структурно складалася з сухопутної та морської компоненти, з об'єктивних обставин, завжди була найголовнішим соціальним інститутом тогочасного суспільства. Поліс, який головний принцип свого існування вбачав в абсолютній незалежності, повинен був боротися проти інших полісів або проти зовнішніх ворогів, для забезпечення власного суверенітету та свободу. Приміром, у Афін був період, коли вони протягом двох років перебували у стані війни проти трьох противників. Саме тому організації забезпечення військової безпеки приділялося таке велике значення. До цього були причетні усі без виключення члени суспільства.

Військова служба афінського громадянина тривала з 18 до 60 років. З 18 до 20 років у якості ефеба він проходив суворо регламентовану дійсну військову службу призов на яку відбувався за встановленою процедурою. Збори дема розпочиналися з перевірки віку юнака, потім відбувалася верифікація законності його народження та вільного становища, наслідки перевірки закріплювалися голосуванням. Згодом булє оцінювало фізичні здібності призовників після чого вони, простягнувши ліву руку на вівтар, урочисто присягали усіма силами сприяти зміцненню могутності своєї батьківщини. З перших днів військової служби, оточені різного роду наставниками, молоді ефеби навчалися бути вправними вершниками, метати спис, перебуваючи у сідлі тощо. У кінці першого року служби у театрі Еклесія проводився огляд військ. На другий рік ефеби стояли залогою у фортецях та патрулювали околиці. У кінці ефебії юнаки були зобов'язані відвідати певну кількість відомих святилищ. На цьому дійсна військова служба закінчувалася і розпочиналася служба у «резерві», яка тривала з 20 до 50 років. Демобілізовані громадяни заносилися до призовних списків. У цей період їх, за розпорядженням стратегів, у будь-який момент могли призвати на військову службу. З 50 до 60 років час ветеранів («служба у запасі»), разом з ефебами та метеками вони у складі військ територіальної оборони, зобов'язані були захищати межі Аттики. Так, протягом 42 років громадяни Афін виконували свій військовий обов'язок. Загалом військова служба стосувалася лише громадян, разом з тим до армії зараховувалися й метеки.

Афіни не мали у своєму розпорядженні професійної військової організації на постійних засадах. Головна її частина - ополчення, перебувало у резерві. У разі виникнення війни усі громадяни, які відносилися до трьох перших цензових станів та вікових меж, в обов'язковому порядку призивалися до сухопутного війська, а представники четвертого стану закликалися на флот.

Сухопутна складова давньогрецької військової організації поділялася на десять корпусів, сформованих з представників однієї племінної спільноти, їх очолювали таксіархи. Кожен корпус складався з лохів (сотень), які, у свою чергу, поділялися на декадархи та пемпадархи. Військовою організацією командував архонт, полемарх, якому допомагало десять стратегів. Кожен зі стратегів командував контингентом, сформованим з представників його племінної спільноти. У V ст. стратеги анулювали посаду полемарха, і самі розпочали здійснювати почергове командування - кожен протягом одного дня. Як засвідчує сама назва, стратеги повинні були командувати збройними силами та займатися усім тим, що з ними пов'язане. Проте їхні права незабаром істотно розширилися, оскільки оборона країни тісно переплітається із зовнішньою політикою та економікою. Стратеги стали дуже впливовими чиновниками ще й тому, що цю посаду можна було обіймати скільки завгодно часу, і до того ж щорічно. Архонтом же, який продовжував формально залишатися першою особою у державі, ставали тільки один раз у житті. Таким чином, кожен, хто прагнув зробити вдалу і тривалу кар'єру, боровся саме за посаду стратега.

Військова дисципліна була не надто суворою. За рядову провину присуджувались тілесні покарання та штрафи. Стратег надавав перевагу впливу на почуття честі та любові до батьківщини. Афіняни рідко залишалися неуважними до напучень своїх воєначальників. У разі здійснення важких провинностей після проведеного походу збиралась військова рада, яка вирішувала долю тих, хто провинився. Правопорушникам загрожували великі штрафи і часткове позбавлення громадянських прав.

Військова організація завжди перебувала у тісному зв'язку з релігією. Присяга ефебів та відвідини ними святилищ служать тому яскравим підтвердженням. Перед кожним бойовищем відбувалася рада з богами. Якщо ознаки були сприятливі, то глашатай оголошував війну. Перед кожним виступом воєначальник здійснював жертвоприношення та звертався до богів з молитвою. Військо завжди супроводжували віщуни.

Надзвичайно велика роль у афінському суспільстві належала соціальному прошарку, який займався виготовленням зброї та забезпеченням потреб армії і флоту. Під час обговорення питань, у яких зіштовхувалися інтереси різних соціальних груп, народні збори проходили бурхливо і не завжди обходились без бійки. Так, наприклад, під час обговорення питання щодо Пелопоннеської війни у народних зборах зіштовхувались інтереси різних соціальних груп: майстри-зброярі та постачальники військового спорядження, виступали за війну, очікуючи від неї надприбутків. Хлібороби ж були упевнені, що війна принесе їм спустошення і тому протестували проти неї [7,23-41].

Полюсом, який протистояв Афінській державі була Спарта. Тип управління та спосіб життя у ній, завжди відрізнявся від афінського. Єдиними громадянами тут були спартіати, які називали себе Рівними. Вони складали незначний прошарок у державі. Тільки громадянам Спар- ти належала земля на території поліса, яка були поділена приблизно на рівні частини. До кожної земельної ділянки прикріплювалися сім'ї ілотів, які перебували у жахливішому становищі, ніж афінські раби. Щороку проти ілотів, з метою їхнього залякування, оголошувалися війни. Молоді спартіати проходили особливе ініціаційне випробування (кріптею). Воно полягало у прихованому полюванні на ілотів, під час якого ілотам влаштовували нічні засідки, що, зазвичай, закінчувалися їхнім безкарним вбивством. Кожен ініціат повинен був знищити як мінімум одного ілота.

Молоді спартіати зараховувалися до війська у двадцятилітньому віці і служили до 30-ти років. Військовики, навіть якщо вони були одружені, жили та харчувалися разом зі своїми товаришами у групі, набраній за наслідками голосування. Кожен військовик вносив до загальної каси свій грошовий внесок згідно чітко визначеного тарифу. Якщо він цього не робив, то позбавлявся громадянства. Упродовж періоду служби дружина військовика мала певні свободи - вона керувала усією сімейною власністю тощо. Спартіати не мали права брати участь у політичному житті держави допоки не пройдуть військової служби і їм не виповниться 30-ть років. Повне звільнення від виконання військового обов'язку наступало у 60-ть років. Військова організація Спарти - єдине професійне військо у давній Греції. Інші поліси формували військові організації, які комплектувалися громадянами, і носили більш-менш імпровізаційний характер.

Спартанське військо була однією з наймогутніших військових організацій у Греції. Воно викликало загальне захоплення не тільки у греків, але й у іноземців. Особливо вражаючим видовищем був марш спартанського війська під звуки музики. Гопліти носили червоні туніки та довге волосся. Зазвичай, військом командував один з двох царів при нагляді з боку ефорів. За організаційно-штатною структурою спартанське військо поділялася на п'ять полків (морів), які, у свою чергу, складалася з чотирьох лохів, що нараховували по сто гоплітів. Спарта мала у своєму розпорядженні незначну кількість вершників. Здобувши надзвичайно високий вишкіл в умовах суворої дисципліни, спартанські воїни демонстрували патріотизм, що витримував будь-які випробування. Той, хто під час бойових дій кидав свій щит, накликав на себе безчестя і виключався з числа громадян.

У V ст. до Р.Х. Спарта, приборкавши свого давнього противника - місто Аргос, об'єднала пелопоннеські міста у федерацію, яка відтепер слідувала у річищі її зовнішньої політики. Цей альянс виявився дієвим під час мідійських війн та підтриманні гегемоністських амбіцій Спарти у регіоні [8,102-117].

Соціально-політичний устрій стародавньої Спарти, місце і роль військової організації у її життєдіяльності мали великий вплив на філософсько-політичні погляди Платона та наступних мислителів. Як зазначав К. Поппер, завдяки своїй доктрині схожості між Спартою та ідеальною державою Платон став одним з тих, хто з найбільшим успіхом пропагував «великий міф Спарти» - нев'янучий та впливовий міф про вищість спартанського устрою та способу життя [9,55].

Платон народився у 428 або 427 р. до Р.Х., на початку Пелопоннеської війни. Він був заможним аристократом, деякі його родичі були причетні до влади тридцятьох тиранів. У ті дні, коли Афіни зазнали поразки, він був уже юнаком, тож міг покласти вину за поразку на демократію, яку через своє соціальне становище та родинні зв'язки швидше за все зневажав. Платон був учнем Сократа, якого щиро любив і глибоко шанував, - а Сократа, зокрема, позбавила життя також демократія. Тому не дивно, що він, ілюструючи свій ідеал держави, звернувся до прикладу Спарти [5,99].

У своїй ідеальній державі Платонрозрізняє три соціальні стани: охоронців, їхніх озброєних помічників або воїнів і стан працівників (селян, ремісників, торговців тощо). Але насправді є лише два стани: військова каста - озброєних та освічених правителів, - і каста неозброєних підданих. Бо охоронці не утворюють окремого стану, а просто є старими та мудрими воїнами, які висуваються з лав помічників завдяки своїм неординарним здібностям. Платон стверджує, що ідеальна держава повинна спиратися на жорстке станове розмежування. Це - кастова держава.

Таким чином, проблема уникнення суперечностей між станами розв'язується не через відміну станів, а через вивищення панівного прошарку, яке не повинне підлягати сумніву. Як і у Спарті, лише правлячій верстві дозволяється носити зброю, лише вона наділена політичними та іншими правами, лише вона здобуває освіту, тобто навчається особливого «царського мистецтва» - здійснювати керівництво державою [9,61].

Соціально-політичне обґрунтування структури держави Платон доповнює психологічним: подібно до того як у душі людини повинні гармонійно поєднуватись воля, розум, бажання та відповідні чесноти, так і у державі повинні існувати та певним чином співвідноситися соціальні верстви. До того ж роль особи у державі визначається перевагою у її душі тієї чи тієї здібності - розуму, мужності або розсудливості [10,182-185]. Політичний принцип, що визначав виховання душі, а саме збереження стабільності держави, визначав також тілесне виховання. Мета точнісінько така ж, як і у Спарті. На відміну від різнобічного виховання афінського громадянина, Платон вимагав, щоб в ідеальній державі з правлячої верстви плекали професійних воїнів, готових виступати як проти зовнішніх, так і проти внутрішніх ворогів. Як зазначає Платон дітей обох статей «слід садовити на коней і показувати їм справжню війну; а якщо це можна зробити не наражаючи їх на небезпеку, то дітей треба завести в гущавину битви і дати скуштувати крові - як це роблять з молодими хортами» [9,69].

У своїх працях Платон намагався розкрити зв'язок війни та військової організації з суспільними відносинами і, передусім, з політикою. За його визначенням політика - це керівництво суспільними справами, справами держави. Політику та політичне мистецтво Платон називає «верховним над усім, царським мистецтвом». Цю тезу він розвиває та відстоює у своїй праці «Держава» та у діалозі «Політик». «.Яку ж науку наважимось називати ми володаркою усього цього розкішного та величного військового мистецтва, - запитує філософ, - крім науки достеменно царської?» [11,17]. Політичну науку Платон визначає як мистецтво, яке керує усіма іншими видами діяльності. У діалозі «Протагор» він писав, що військове мистецтво є частиною політичного мистецтва. При цьому він виступав проти приниження ролі останнього. «Ми не визнаємо, - підкреслював філософ, - що політичне мистецтво - це військова наука, тобто наука допоміжна...» [11,17]. Такий підхід, на його думку, був помилковим.

Війну Платон вважав природним станом суспільства, законним і справедливим способом добування рабів та захоплення нових територій. Людину він розглядав як істоту, підпорядковану законам природи. Закони, які діють у тваринному світі, давній мислитель переносив на людське суспільство. Тут, на його думку, панує природне право сильного над слабким. І, тому, війна безперервна, вічна, її неможливо ліквідувати. «Те, що більшість людей називає миром, - заявляв він, - є тільки ім'ям, насправді ж у природі існує вічна непримиренна війна між усіма державами» [11,17]. Поняттю мир не відповідає ніяка реальність: мир - лише абстракція, порожній звук. Зарозумілість більшості людей, підкреслював Платон, полягає у небажанні визнати того, що «усі перебувають у війні з усіма як у суспільному, так і приватному житті і кожного з самим собою» [11,17]. Важливі думки висловив Платон і про джерела війн: «А хто винуватець воєн, заворушень та бойовищ, - запитує філософ, - як не тіло та його пристрасті? Адже усі війни відбуваються заради наживи, а до наживи нас спонукає тіло, якому ми рабськи служимо» [11,18].

Платон розрізняв внутрішні та зовнішні війни. До першого виду відносяться війни між самими греками, які, на думку Платона, не заслуговують навіть назви війна, а повинні називатись чварами, що виникають між «спорідненими» за кров'ю людьми. У таких війнах грецькі воїни повинні утримуватись від спустошення полів, від підпалів, від жорстокого поводження із співвітчизниками та від перетворення їх у рабів. Другий вид утворюють війни греків проти чужоземних племен - варварів, які, на думку Платона, є ворогами за своєю суттю. У війнах проти варварів, зазначав Платон, необхідно діяти жорстоко та невблаганно, до їхнього повного знищення.

Досліджуючи сутність військової організації Платон заклав підвалини вчення про її функції. Зокрема, він зазначав, що військо призначене для боротьби не тільки проти зовнішніх, але й проти внутрішніх ворогів.

У цій тезі знайшла відображення практика тих часів - коли у надзвичайних ситуаціях для стабілізації обстановки застосовувалося військо.

А, загалом, зокрема в Афінах, функції поліції виконували державні раби

- «декілька сотень високого зросту скіфів, спеціально привезених з північного узбережжя Чорного моря. ... Вони не жаліли палиць навіть для людей вільнонароджених» [7,71].

Платон дуже прихильно ставився до «військової діяльності», порівнював її з мистецтвом, яке перевершує інші види людської діяльності та вимагає «надзвичайної старанності». Він висловлювався за застосування науки і перед усім математики, «до справ військових», радив виховувати не тільки тіло (гімнастикою), але й душу воїнів (музикою), наполягав на тому, щоб військовики поважали богів [11,18].

Таким чином, Платону належить пріоритет у розробці соціально- філософських проблем військової організації та її ролі у житті суспільства, які знайшли відображення у функціях щодо забезпечення військової безпеки. Він продовжив вчення, започатковане Демокритом, про види війн, а саме зовнішні та внутрішні, висловив думки про природу війн. Важливе місце в ідеальній державі Платона належить воїнам, до яких він ставився з особливою любов'ю. Витоки політики Платон вбачав у людській душі, в філософії та етиці з її категоріями добра та справедливості. Він був прихильником авторитаризму, аристократизму, виступав проти тогочасної афінської демократії. Платон характеризував демократію як нестабільну, здатну породжувати війни. Проте усі його спроби реалізувати концепцію досконалої держави на практиці потерпіли фіаско - жоден з його учнів не зміг утриматися при владі (К. Поппер, приміром, нарахував серед учнів та помічників Платона щонайменше дев'ять тиранів [9,158]). Та хоч як там було, погляди Платона мали надзвичайно великий вплив на подальший розвиток європейської філософської та військово-філософської думки. За словами англійського мислителя Альфреда Вайтхеда, усю європейську філософську традицію можна розглядати як коментар до Платона [12,69].

Загалом же, суспільно-історичний досвід давньогрецького соціуму щодо використання військової організації для забезпечення військової безпеки держави надзвичайно корисний та повчальний під кутом зору модернізації військової сфери українського суспільства.

Література

1. Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Книга первая. - С.-Пб.: Наука, 1993. - 349 с.

2. Цюрупа М.В. Военные теоретики Европы о войне, мире, и национальной безопасности. - К.: КВГИ, 1996. - 250 с.

3. Геракліт. Про природу // Тихолаз А. Г. Герекліт. - К.: Абрис, 1995. - С. 43-142.

4. Андрущенко В.П. Історія соціальної філософії: (Західноєвропейський контекст): Підруч. для студ. вищ. навч. закл. - К.: Тандем, 2000. - 416 с.

5. Рассел Б. Історія західної філософії / Пер. з англ. Ю. Лісняка, П. Таращу- ка. - К.: Основи, 1995. - 759 с.

6. Цюрупа М.В., Будаг'янц Л.М. Соціальна філософія та філософсько-соціологічні проблеми війни, миру, армії. Курс лекцій. - К.: КВГІ, 1999. - 89

7. Кравчук А. Перикл и Аспазия: Пер. с польского. - М.: Наука, 1991. - 268

8. Бюттен А.-М. Классическая Греция / Пер. с фр. Н.М. Заблоцкого. - М.: Вече, 2006. - 384 с.

9. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Том 1. / Перекл. з англ. О. Коваленка. - К.: Основи, 1994. - 444 с.

10. Богомолов А.С. Античная философия. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1985. - 387 с.

11. Філософія і методологічні проблеми воєнної теорії та практики / Під заг. ред. С.П. Мосова. - К.: НАОУ, 2006. - 308 с.

12. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. К.: Академія, 2001. - 576

Размещено на Allbest.ru