Військова розвідка Росії на Далекому Сході в другій половині XIX-на початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

Військова розвідка Росії на Далекому Сході в другій половині

XIX - на початку XX століття

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Історіографія, методологічна база і джерела.

1.1 Історіографія проблеми.

1.2 Методологія.

1.3 Джерельна база.

Розділ 2. Військова розвідка на Далекому Сході в другій половині XIX: особливості структурування, форми та методи

2.1 Формування військової розвідки на Далекому Сході в 1860-х-1870-х рр.

2.2 Особливості військової розвідки в 1880-х-1900-х рр.

Розділ 3. Стан військової розвідки на Далекому Сході на початку XX ст. (до 1905р.).

3.1 Військова розвідка напередодні війни з Японією

3.2 Діяльність російських розвідструктур під час російсько-японської війни 1904-1905рр.

Висновки

Методичний розділ

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Актуальність. Інтерес до проблеми розвідки ніколи не зникне, оскільки це дуже важлива складова питання безпеки кожної держави. Зростання інтересу до історії військової розвідки останнім часом обумовлений головним чином тим, що серед учених, істориків, політиків і військових немає дотепер чіткої оцінки й значення розвідки й впливу її на розвиток відносин у світі, а також ніхто до сьогодні не може назвати точну дату виникнення розвідки. Навіть на сьогоднішній день не розкрита точна кількість розвідувальних операцій й імена розвідників, які проводили ці операції у світі. Під час обговорення цих питань часто виникають розбіжності, а коли розмова стосується розвідки Росії, то суперечки здобувають гострий характер. Але, не дивлячись на всі ці розбіжності, учені залишаються, єдині в думці, що однозначного підходу до вивчення такого явища як розвідка немає й бути не може.

Розвідка - явище надзвичайно цікаве, але в той же час дуже заплутане й складне. Сьогодні в усім світі в кожній країні є своє міністерство, що відповідає за безпеку в країні. Однією з функцій таких міністерств є саме розвідка, до розвідки відносять різного роду діяльність у плані одержання потрібної інформації. Однією зі складових розвідки є військова розвідка. Розвідка у військовій справі - сукупність заходів з метою збору даних про діючого або ймовірного супротивника, місцевість та інше.

Військова розвідка була й залишається важливої складової зовнішньої політики держав. На сьогодні важливо вивчення досвіду попередніх часів всіх військових розвідок різних держав і різних типів розвідок,для наближення до більш об'єктивних оцінок історичних подій сучасності.

Щодо розвідки Росії в регіоні Далекий Схід то потрібно сказати що вона відрізняється від інших регіонів своєю специфікою.

Розробка проблеми, винесеної в заголовок нашого магістерського дослідження необхідно для розуміння багатьох подій, які відбувалися другій половині XIX - на початку XX ст. й їхній вплив на хід Російсько-Японської війни й історичного розвитку імперії надалі. Вивчення теми являє собою особливий інтерес, оскільки військова розвідка на Далекому Сході недостатньо вивчена, а в Україні дана тема потребує вивчення. Що стосується російської історіографії, то є роботи, які розглядають окремі аспекти даної проблеми, однак цілісної ґрунтовної праці по історії російської військової розвідки на Далекому Сході немає.

Період другої половини XIX - поч. XX ст., був досить неоднозначним для історії Росії. Це час безпосередньої експансії на Далекий Схід - проведення географічних експедицій, вивчення менталітету й територій, а також корисності даних територій для Росії.

Робота виконана у зв'язку з програмою.

Об'єкт дослідження - військова розвідка Росії.

Предмет дослідження - військова розвідка Росії на Далекому Сході в другій половині XIX - початок XX вв. При цьому під терміном «військова розвідка» ми будемо розуміти практику й теорію збору інформації про супротивника або конкурента для безпеки й отримання переваг у військовій сфері, а область дослідження обмежимо сухопутною розвідкою.

Мета дослідження - розкрити особливості російської військової розвідки і її вплив на політику імперії в регіоні Далекого Сходу.

Виходячи з мети, визначені наступні завдання дослідження:

· на основі аналізу літератури й джерел по даній тематиці, розкрити значення військової розвідки у зовнішньої політики Росії в XIX - початку ХХ вв.;

· визначити причини появи й розвитку військової розвідки Росії на Далекому Сході;

· виділити форми й методи здійснення військової розвідки

· простежити основні розвідувальні операції на Далекому Сході;

· розкрити вплив відомостей військової розвідки на процес російської експансії на Далекий Схід;

· проаналізувати діяльність розвідників і визначити їхнє значення в Російсько-Японській війні;

· визначити рівень праці російської військової розвідки на Далекому Сході, протягом розглянутого часу

Географічні рамки: територія Далекого Сходу, під якою будуть розумітися Цинская імперії, Японія й Корея.

Хронологічні рамки: нижня хрогологічна рамка - 1863 рік, коли було створено спеціальні розвідслужби задля координації, збору військової інформації - Військово-учений комітет( далі ВУК), а також Азіатське відділення Генерального штабу в рамках покращення військової розвідки на далекому Сході. Воно повинно було координувати збирання інформації, щодо Азії взагалі, та Далекого Сходу в тому числі. Створення Азіатської частини знаменувало активізацію російської зовнішньої політики на просторах Азії. Верхня хронологічна рамка визначена закінченням російсько-японської війни 1904-1905 р., що показала рівень якості усього процесу розвитку військової розвідки Росії на Далекому Сході.

Методика дослідження. Основою магістерської роботи є методологічна база. Дослідження побудоване в проблемно-хронологічному принципу, що, на наш погляд, щонайкраще сприяє розкриттю теми.

Визначаючи методику дослідження, необхідно уважно ставитися до вибору методів. При написанні даної роботи нами були використані, як загальнонаукові методи, так і спеціально-історичні. Загальнонаукові методи, такі, як індукція, дедеукция, аналіз, синтез, допомогли нам розкрити сутність теми. Крім того, історичний і логічний методи в сукупності із системним аналізом допомогли нам досліджувати об'єкт російську розвідку на Далекому Сході в контексті загальної історії, і, одночасно, у розвитку.

Зі спеціальних історичних методів нами були використані наступні. Історико-генетичний дозволив нам простежити причинно-наслідкові зв'язки й закономірності в їхньому безпосередньому розвитку, а історичних особистостей - у їхній індивідуальності й образності. Історико-порівняльний метод допоміг нам розкрити особливості російської розвідки в порівнянні з її різновидами. Використовуючи історико-типологічний метод ми здійснили поділ російської розвідки на типи й виділили основні види організацій. За допомогою історико-системного методу російська розвідка була проаналізована в рамках системи світової розвідки.

При проведенні дослідження автор дотримувався принципів історизму й об'єктивності.

Використання зазначених методів й опора на наведені принципи дозволило нам наскільки можливо повно реалізувати поставлені мету й завдання.

Наукова новизна магістерської роботи полягає в наступному:

· почато спробу узагальнюючого дослідження російської розвідки на Далекому Сході розглянутого часу;

· уперше досліджені дії розвідників на різних територіях на Далекому Сході

· уперше запропонована періодизація становлення російської військової розвідки;

· обґрунтовано вплив розвідників на ведення зовнішньої політики Росії;

· виділено особливості російської розвідки на Далекому Сході;

Матеріал даної магістерської роботи може бути використаний для підготовки спецкурсу «Зовнішня політика Росії на Далекому Сході».

Магістерське дослідження пройшло апробацію у вигляді виступів: на конференціях: науково-практичній конференції магістрів ХНПУ ім. Г.С. Сковороди «Цивілізаційний поступ сучасної освіти і науки», конференція «Краєзнавство і учитель - 2010», засідання гуртка на кафедрі всесвітньої історії. Робота опублікова в двох збірниках «Збірка магістерських праць», «Історія та географія».

Структура роботи складається із вступу, трьох розділів, висновку, методичного розділу, списку літератури й джерел, додатків.

Розділ 1

Історіографія, методологічна база і джерела

російська військова розвідка політика

1.1 Історіографія

Розуміння та вивчення досліджуваної тими магістерської праці неможливо без аналізу історіографії та стану джерельної бази. Необхідно також відзначити головні методологічні положення й методологічний апарат дослідження. Для цього варто поділити історіографію на окремі групи, які будуть давати вичерпну інформацію по даній темі. Таким чином ми поділимо всю літературу на такі умовні групи:

1. Роботи по історії зовнішньої політики Росії на Далекому Сході.

Характеризуючи ці роботи ми можемо в загальному плані сказати, що в своїй більшості праці стосуються питань встановлення кордонів між державами та відносин в період Російсько-японської війни, а також питань «освоения» руськими земель Далекого Сходу. Ця група літератури передбачає вивчення основних проблем та питань, що виникали в процесі ведення зовнішньої політики Росії на Далекому Сход, та реакцію з боку держав даного регіону. Дана група дає можливість визначити, в якому загальнополітичному та імперському контекстах відбувався процес становлення та розвитку російської військової розвідки. В розгляді цієї групи літератури потрібно відмітити роботи таких авторів, як Алексеєв А.И., Безкровний Л.Г., Нарочничцький А.Л., Хевролін В.М., Ігнатьєв А.В.,Сандулов Ю.А.,Кіняпіна Н.С.[5,10,62,69,75].

Алексеєв А.І. в своїй роботі «Освоения русскими людми Дальнего Востока и Русской Америки до конца XIX века», в монографії досліджуються основні етапи освоєння руськими людьми Далекого Сходу та Руської Америки (до 1867 року). В своїй книзі автор відмічає основні географічні відкриття та історію цих відкриттів: проблеми в дослідження та успіхи цих досліджень. Також автор відмічає те, що дана територія є дуже цікавою в плані її вивчення так, як трапляється досить багато цікавої інформації раніше не відомої для дослідників. Дуже важливим є те, що автор подає інформацію по формуванню населення на території, особливості цього населення його менталітет та особливості формування етносу в даному регіоні. Велику увагу автор звертає на розвиток економіки в регіоні, це питання було найбільш важливим в процесі дослідження та освоєння територій, адже саме придбання нових земель надає можливість розширення свого впливу та підняття економіки регіону за рахунок вливання коштів в регіон, а також отримання прибутку з освоєних територій шляхом отримання найбільшого прибутку з найменшими витратами коштів. Автор також надає етапи формування території Далекого Сходу та Руської Америки, надаються також ілюстрації «Схема маршрутів Амурської експедиції в 1849-1857рр.»[5]. Книга дає зрозуміти всі пріорітети розвитку економічного та політичного, загалом матеріали книги торкаються нашої теми та дає інформацію формуванню регіону.

Безкровний Л.Г., Нарочничцький А.Л.в свої книзі «К истории внешней политики России на Дальнем Востоке в XIX веке». Дане дослідження присвячене зовнішній політиці Росії на Далекому Сході. Цікавість в дослідженні території викликало те, що регіон по ряду показників не має собі рівних. В даному регіоні розміщено більше 30 держав, які належать до п'яти цивілізацій, які мають давню історію, культуру та традиції. Автори відмічають, що регіон багатий на природні багатства, морські багатства та біо- ресурси. Історично склалося так що в регіоні велася завжди боротьба політична за правління в регіоні. Саме тут відмічаєте протиборство Росії, США та Китаю, Японії та інших країн. Автор відмічає те, що боротьба, яка почалася давно продовжується і на сьогоднішній день. Автори дають свій прогноз стосовно того, що регіон є найбільшим фінансовим резервом також тут зосереджені найбільш наукомісткі галузі промисловості, технології, великий ринок товарів та послуг.В праці дається можливість дати характеристику та спрогнозувати геополітику в наступному столітті. Також автори відмічають проблеми в геополітичній ситуації в регіоні [10]. Корисною інформацією для нашої теми є дані про розвиток геополітичних відносин, та прогноз їх розвиток в наступному столітті.

Кіняпіна Н.С. в своїй праці «Внешняя политика России второй половины XIX столетия». Авторка в своїй роботі висвітлює такі питання та завдання, як відслідкування відносин Росії з Далеким Сходом в другій половині XIX століття. Автор відмічає те, що питань в далекосхідній політиці дуже багато, ця тема дуже актуальна і на сьогодні. Головним питанням, яке ставить авторка перед собою - що більше визначало імперську політику самодержавства - особливості влади чи геополітичні потреби того економічного, політичного, і культурного простору. В праці відмічено те, що Російський МЗС (Міністерство закордонних справ) було по своїй суті закритим «аристократичним клубом».Тому в характері і направленості російської зовнішньої політики ніяк не могли розібратися без стилю поведінки державної влади і конкретних чинників. Тому саме це і надавало двобічне ведення політики Росії відносно Далекого Сходу. Авторка відмічає в своїй праці те, що дана територія вже починала фігурувати в зовнішній політиці Росії за часів Петра I та Катерини II, вони в своїй політиці вже намагалися освоїти ці землі. Також в книзі згадується про те що в склад Міністерства також входили два департаменти -Азіатський, займався справами Далекого Сходу, Середньої Азії, та другий, який займався контактами зі всі іншим світом Департамент Внутрішніх відносин. Ці два департаменти намагалися формувати курс зовнішньої політики в інтересах свого департаменту. Потрібно сказати, що авторка виділяє головних дійових осіб, які займалися питаннями далекосхідної політики: граф Ігнатьєв Н,П., барон Розен, Вітте. Стосовно орієнтації Ігнатьєва відповідала підтримці іміджу Росії, як Європейської держави, в орієнтації же Вітте С.Ю. основана на політиці «модерну», свої позиції вони характеризували вигідним економічним освоєнням окраїн і завданнями поширення європейської цивілізації в Азії. Існували також інші думки про стрімкий розвиток капіталістичних відносин та наслідок розвитку цих відносин їх прагнення знайти нові джерела сировини та ринків продажу свої товарів. Таким чином авторка відмічає те, що Російська політика направлена на освоєння та розширення свого впливу на Далекий Схід та Середню Азію. Звідси можна зробити висновок, - ми бачимо що не лише політика Росії впливала на розширення своєї політики в регіон, а й розвитку політичної і економічної системи в світі загалом [69]. Книга несе для нас велечезну кількість інформації про структурну побудову ведення зовнішньої політики на території Далекого Сходу, розповідається про Азіатську частину, яка займається питаннями регіону.

Також потрібно відмітити таких авторів, як Ігнатьєв А.В. та його праця «Історія зовнішньої політики Росії», також Сандулов Ю.А. «История России: Россиия и Восток», в своїх працях атори відмічають проблеми та перспективи зовнішньої політики Росії, загалом питання які піднімаються в роботах стосуються ведення політики Росії на Далекому Сході. Головними питаннями є проблеми пов'язані з питаннями освоєння та побудови планів ведення зовнішньої політики на Сході та в Азії загалом.

2.Загальні роботи по історії військової розвідки.

Говорячи про дану групу робіт ми бачимо, що загалом питання стосується розвідки, і історії становлення цього явища в розвитку світу загалом. Але ці роботи вже напряму пов'язані з проблемою яку ми піднімаємо тому ми повинні відмітити таких авторів та їх роботи: Алексеє в М.І., Добичина Є.В., Дибенко А., Кирмель Н.С., Куропаткін А.Н., Кирпеченко В.А.,Сергеєв Є.Ю.Фаліго Р. [6,50,69,75,77,138,149].

Алексеєв М.І. і його праця «Военная разведка России: От Рюрика до Николая II», найкраще висвітлює всі етапи розвитку розвідки в Росії. Цьому питанню присвячено дві книги. В першій книзі всебічно висвітлено короткий, але дуже плідний період історії військової розвідки і дипломатії Росії. В книзі наводяться багато чисельні невідомі раніше чи маловідомі джерела розкриваючи діяльність розвідки та її підрозділів. Головними питаннями, якими автор піднімає в своїй роботі є питання розвитку та становлення розвідки Росії, в книзі говориться не лише про становлення сухопутної розвідки, а й ведення морської розвідки. Потрібно відмітити те, що автор дає своєрідну періодизацію розвитку розвідки, ці етапи вділяє по принципу виділення військових реформ в даний період. Загалом автор виділяє головні особливості в зміні управління в органах розвідки Росії, найбільшу увагу приділяє - положенням, інструкціям та іншим документам того часу, які стосувалися розвідки. Також автор приділяє багато уваги Генеральному Штабу та розвитку контррозвідки [6]. Велика кількість інформації, яка стосується нашої теми, автор дає характеристику розвитку вищих органів розвідки, головним недоліком роботи є те, що автор зовсім не згадує роботу про здобуття інформації на більш низькому рівні, тобто рівень на якому працювали розвідники на місці.

Наступним автором, який займався роботою, яка стосується розвитку розвідки загалом можна згадати, Добичіну Є.В. та її працю «Русская агентурная разведка на Дальнем Востоке в 1896-1897гг.» , говорячи про цю роботу ми можемо сказати про те, що автор виділила один з періодів розвитку розвідки на Далекому Сході, а саме період довжиною в два роки. Розглядаючи це питання авторка дала чітке розуміння того, що вона хоче висвітлити питання розвідки не загалом, а написати про розвиток розвідки в період вказаний нею в своєму дослідженні [50]. Важливим для нас є дуже те, що надається повний опис розвитку розвідки за два роки і характерезує саме роботу на рівні розвідників, здобуття інформації на місці.

Говорячи про становлення військової розвідки загалом потрібно відмітити також питання, становлення військової контррозвідки на прикладі Руської імперії, саме це питання підняв в своїй роботі Кирмель Н.С. «Становлення военной контрразведки в Русской империи», автор відмічає в свої роботі те, що Росія не мала на початку ХХ століття спеціального органу у боротьбі зі шпигунами, а контр розвідувальну діяльність виконувало Військове і Морське міністерства, Департамент поліції, та окремий корпус жандармів. Автор наголошує на тому, що однією з причин того, що Росія програла війну Японії є те, що в країні дуже слабко розвинена Структура спеціальних служб. Автор в праці розповідає проте, яким чином пройшло становлення контррозвідки в Росії, та всі фактори що вплинули на перебіг подій в даний період. Для нас важливим є опис структурних підрозділів контррозвідки та розміщення її штабів, в статті йдеться про те, яким чином повинно було проводитися фінансування та кількість необхідних коштів для отримання інформації в процесі проведення операцій. Автор робить висновок стосовно того наскільки доцільним могло бути використання контррозвідки в період та перед Російсько-японської війни [75].

Згадуючи таких авторів, як Роже Фаліго та Ремі Коффера - французькі автори, говорячи про їх працю яка має назву «Всемирная история разведывательных служб», ця книга являється повноцінною працею по історії розвідувальних служб різних країн світу. Дослідження містить багатий фактичний матеріал по становленні, розвитку, взаємодії спецслужб, про їх найбільш відомих представників і найбільш крупних операціях. Книга складається з двох томів, та декількох частин самої книги. В цей том ввійшли дві перші частини книги, присвячені розвідці з 1870 по 1939 роки. Книга містить дуже змістовну інформацію по розвитку та становленню розвідки, велика частина містить інформацію по розвитку розвідки в Росії, дуже важливо те, що ми маємо можливість порівняти стан розвідки в різних країнах в один і той же період розвитку історії [149]. Дає модливість зрозуміти на, якому рівні знаходилась російська розвідка відносно розвитку цього явища у світі.

Такий автор, як Кириченко В.А. і його праця «Основные этапы развития Российской разведки» акцентує свою увагу на етапах розвитку розвідки в Росії, але його дослідження стосуються дещо пізнішого періоду в розвитку розвідки, а саме період розвитку розвідки починаючи з 1920-х років, що звісно не надає нам інформації по розвідці в період нашого дослідження, але допомагає нам прослідкувати зміні в подальшому становленні розвідки в сучасній Росії. Книга повність стосується нашої теми, але недоліком є те, що зовсім не згадуються операції, які проводилися на місці.

Куропаткін А. Н. з роботою «Російська армія», який виокремлює основні проблеми розвитку Росії її внутрішню політику стосовно армії та зовнішню політику стосовно Далекого Сходу. У роботі автор робить висновки стосовно внутрішньої політики Росії за часів імператорів Миколи I Олександра II, Олександра III. Автор у свої книзі дає чітке розуміння та пояснює всю складність ситуації яка склалася в російській армії за часів цих імператорів. Головною думкою книги є розповідь й опис розвитку армії, та найбільше уваги приділяється появі й становленню в цей період такого явища, як розвідка. Автор також ставити питання про налагодження зв'язків з Далеким Сходом, пояснюючи це тим що територія є дуже приваблива для подальшого розквіту та розширення територій Росії, наголошує на необхідність міцного залізничного зв'язку європейської Росії з Далеким Сходом, адже якщо буде сполучення із цією територією, а на той час залізниця найкраще й найміцніше сполучення, давала змогу поєднання та легені проникнення на території Сходу з різними цілями і не лише мирними. Відповідно автор виділяє окремі розділи які стосуються ситуації в армії, він пропонує конкретні заходь по зміцненню й покрашення командного складу армії, по нарощуванню її міці та боєздатності, здатність її воювати в різних умовах та з різними ворогами, зазначаючи, що таке явище як розвідка, має величезне значення та відіграє важливу роль у тому хто здобуде переможу в бойових діях, тому що розвідка надає багато корисної інформації стосовно подій та планів, які відбуваються на боці ворога [77].

Дибенко А., він на сьогоднішній день підготував книгу «Розвідка й контррозвідка в особах». Книга була підготовлена при участі Клубу ветеранів держбезпеки. У роботі йдеться про всіх відомих розвідників Росії від часів появи розвідки, як явища, - до сьогодення, дається короткий аналіз їхньої роботи та біографічні відомості. Саме ця праця дає нам орієнтир у тому коли загалом з'явилася розвідка, і хто може бути удостоєний називатися розвідником. Також у праці поданий термінологічний довідник розвідки [69].

3.Праці по окремим питання пов'язані із зовнішньою політикою військовою розвідкою, по таким державам: а) Китай, б) Японія, в) Корея.

а) Китай.

До таких праць ми можемо віднести праці: Бадмаєва П.А., Гончаренко С.Н., Почетов Ю.Є.,[7, 32, 41].

Говорячи про роботу Бадмаєва П.А. «Россия и Китай», праця присвячена розвитку відносинам між Росією та Китаєм, а саме розвитку відносин в зовнішній політиці, та подія присвяченим війни Російсько-японській. Потрібно відмітити, що робота загалом присвячена відносинам - політичним та економічним між Росією та Китаєм [7]. Важливою для нас інформацією є те, що тут говориться про розвиток та веденя розвідки під час Російсь-японської війни.

Відзначаючи інших авторів та їх праці, головною ідеєю в цих книгах залишається питання про розвиток подій перед та в період війни Росії та Японії, а також місце Китаю в війні.

б) Японія.

Такі авори, як Авдєєв В.А., Куропаткін А.Н., Данилова О.Ю., Кутакова Л. Н. [3,41,86] в свої працях висвітлюють питання по одній з найцікавіших держав Сходу по Японії.

Стосовно цієї літератури, яка стосується Японії то потрібно відмітити те, що нас цікавить лише ті робот, які присвячені розвитку подій в сфері воєнних конфліктів, то майже всі ці автори та їх праці загалом стосуються питання Російсько-японської війни, так наприклад праця Авдєєва В.А. «Секреты российско-японской войны» розповідає про розвиток подій на Далекому Сході, а саме подіям війни Російсько-японської [3]. Праця Куропаткіна та Данилова також стосуються питання війни Росії та Японії, головним чином праці дають нам розуміння подій та їх перебіг протягом війни. Дуже цікавим для нас є саме тама війни так, як в працях дається характеристика розвідки в період ведення бойових дій.

Треба наголосити про роботові Кутакова Л. Н. «Росія і Японія», де автор звертає увагу на основні політичні проблеми у відносинах з Японією. У книзі йдеться про відносини Росії з Японією в XVIII столітті, про проблеми в політичних «стосунках», а саме про спроби налагодити взаємовідносини між двома країнами та про встановлення торгових та дипломатичних зв'язків між ними. Виділяє проблему навколо Сахаліну та подальший розвиток відносин за часів експансії в Японію, та в період Російсько-Японської війни. Саме війні приділяється багато значення й побудові відносин у період і після війни[41].

в) Корея.

Пак Б.Д., Первухін В.А., видання інститутів міжнародної овіти при міністерстві освіти в Республіці Корея [110, 111, 65, 66]. Складніше питання стоїть про літературу, що стосується політики в Кореї. Вище згадані автори саме і розглядають питання, що стосуються Кореї.

Роботи авторів ПакаБ.Д., та Первухін В.А. стосуються сама праць по питанням політики, інколи не досить мирної політики, в відношенні до Кореї. В таких працях, як: «Корейский вопрос в России в 1910-1914гг.», а також «Японская агресия в Кореее в конце XIX начале XX века» головним питанням цих двох праць є питання, що стосуються конфліктних ситуацій між Росією, Японією та Кореєю [110]. Що стосується праць, які видають інститути міжнародної освіти при міністерстві освіти в Республіці Корея то вони є загальними роботами по історії Кореї, описуються події які стосуються участі Кореї в різного роду конфліктних військових ситуаціях.

Потрібно також відмітити, те що військова розвідка в окремих країнах регіону по різному розвинена, так найкращн вона була розвинена в Японії, і пов'язано це головним чином з Російсько-японською війною та необхідністю розвитку розвідки саме в цій країні, стосовно Китаю то розвідка гірше розвинена в Китаї, та зовсім слабо та поверхнево вона рознинена в Кореї.

1.2 Методологічна база

Методика дослідження. Основою магістерської роботи є методологічна й джерельна база. Дослідження побудоване в проблемно-хронологічному принципу, що, на наш погляд, щонайкраще сприяє розкриттю теми.

Визначаючи методику дослідження, необхідно уважно ставитися до вибору методів. При написанні даної роботи нами були використані як загальнонаукові методи, так і спеціольно-історичні. Загальнонаукові методи, такі, як індукція, дедукція аналіз, синтез, допомогли нам розкрити сутність теми. Крім того, історичний і логічний методи в сукупності із системним аналізом допомогли нам досліджувати об'єкт росіян розвідки в контексті загальної історії, і одночасно, у розвитку.

Зі спеціальних історичних методів нами були використані наступні. Історико-генетичний дозволив нам простежити причинно-наслідкові зв'язки й закономірності в їхньому безпосередньому розвитку, а історичних особистостей - у їхній індивідуальності й образності. Історико-порівняльний метод допоміг нам розкрити особливості російської розвідки в порівнянні з її мировими різновидами. Використовуючи історико-типологічний метод ми здійснили поділ російської розвідки на типи й виділили основні види організації розвідки За допомогою історико-системного методу російська розвідка була проаналізована в рамках системи загальносвітової розвідки.

При проведенні дослідження автор дотримувалася принципів історизму й об'єктивності.

Використання зазначених методів й опора на наведені принципи дозволило нам наскільки можливо повно реалізувати поставлені мета й завдання.

1.3. Джерельна база

Дуже важливим у написанні роботи є питання роботи з джерельною базою саме з роботами, що стосуються достовірних даних по веденні розвідки: спогади, щоденники, офіційні документи.

Всю джерельну базу можна умовно поділити за таким критерієм:

1) офіційні документи ( інструкції, положення і т.д.);

До офіційних документів можна віднести положення про роботу Генерального Штабу, а також інструкції щодо роботи розвідників.

2) роботи в розвід відділеннях (а-рапорти, б-описи, в-аналітична робота);

До таких робіт можна віднести роботи:

а-рапорти: Гурлєв, Костенко, Путята, ВенюковМ.,[36,37,82, 118,121,122].

б-описи: Калнін, Карнеєв В., Надарів [72, 73,100,102,].

в-аналітична робота: Галкин, Кирмель Н.С., Стрельбицький [26,25, 77,144].

Даючи характеристику цим джерелами ми повинні почати з рапортів всі ми з вами розуміємо всю суть рапорту, кожен рапорт повинен містити найбільш повну інформацію по проведеній роботі по такому принципу і побудовані рапорти наведені вище. Всі вони містять інформацію, про проведену роботу в різних дослідження, отриманні інформації.

Наприклад рапорт Венюков М.І. «О современном состоянии военных сил и средств Японии по данным 1869-1870 годов. Публичные чтения в академии генерального штаба. (Чтение первое). «О современном состоянии военных сил и средств Китая по данным 1869-1870 годов». Публичные чтения в академии генерального штаба. (Чтение второе). Ці два дуже цікаві звіти містять в собі найбільш повну інформацію про стан таких держав, як Японія та Китай в політичному, економічному, соціальному та військовому відношеннях з повним описом територій, доріг, різного роду природних об'єктів. Потрібно відмітити також рапорти полковників ГШ «Поездка в Корею летом 1889г. подполковника Генерального штаба Вебеля». «Поездка в Корею подполковника Генерального штаба Альфтана в декабре 1895г. и январе 1896г».

3) щоденники і спогади.

Дуже важливими є спогади та щоденники очевидців подій, їх цінність заключається ще й в тому що, вони і є носіями найбільш правдивої інформації.

До таких робіт ми можемо віднести роботи: Венюков М.І. «С воспоминаний»[20], Куропаткін А.Н. «Из Дневника», «Записки генерала Куропаткина», «Японские дневники» [58,88,89], Ламсфорд «Дневник 1894-1896»[92], а також Лукашев, Меньков П.К.

Роблячи висновки відмітимо те, що література та методологія та джерельна база є найбільш важливих та головних складових частин дослідження. Відносно нашої теми, та історіографії по темі відмітимо те, що кількість літератури досить велика, але не досить конкретна, джерельна база несе більшу кількість інформації, всі джерела поділені умовно, в залежності від роду інформації, та кількістю цієї інформації. Джерельна база і її складність залежить лише від недоступності більшої кількості джерел.

Розділ 2. Військова розвідка Росії на Далекому Сході в другій половині XIX ст.:особливості структурування, форми та методи

2.1 Формування військової розвідки на Далекому Сході в 1860-х-1870-х рр

Кримська війна виявила істотні недоліки в керуванні й підготовці, забезпеченні російської армії й флоту, дала поштовх розвитку збройних сил, військового й військово-морського мистецтва європейських держав, включаючи Росію.

Війна показала, яке велике значення для військового справи можуть мати залізниці й телеграф, і обумовила подальший розвиток цих засобів.

Поразка Росії виявило також неспроможність у цілому системи збору військової, військово-політичної й військово-технічної інформації за кордоном, що опирався в основному на Міністерство закордонних справ. Останнє привело до того, що не були вчасно розкриті, як підготовка Великобританії, Франції й Сардинского королівства до війни проти Росії, так і стан, а також плани використання їхніх збройних сил. Досвід Кримської війни ліг в основу військових реформ у Росії 1860-1870-х рр.[1.C.81]

Військові реформи 60 -- 70-х років XIX століття з'явилися частиною економічних, соціальних і політичних реформ у Російській імперії й проводилися в армії під керівництвом військового міністра Д. А. Мілютіна.

У ході військових реформ 1860-х- 1870-х років в армії була відтворена й розвинена єдина централізована структура розвідки. Генеральний штаб (далі ГШ) російської армії до початку 1860-х рр. являв собою орган військового керування й командування, що включав у себе центральне керування в складі Військового міністерства, і військове керування - від штабів окремих бригад, дивізій і корпусів, надалі, штабів військових округів.

27 вересня 1863 року - у Росії, незважаючи на всі наступні організаційні перетворення й навіть зміну суспільно-політичного ладу, існують на постійній основі спеціальні центральні органи військової розвідки. Згідно "Положенню..." були утворені два органи, на які покладали розвідувальні функції. Це - 3-і Військово-вчене й 2-е Азіатське відділення Генерального Управління Генерального Штабу (далі ГУГШ).

У функції Військово-ученого відділення відавщого головним чином розвідкою європейських держав входило, у числі інших, "збирання вірних і докладних відомостей про військові сили й способи Росії й іноземних держав", "переписка з нашими закордонними військовими агентами ", "складання міркувань по військово-статистичних роботах і військово-учених експедиціях, а також кошторисів й інструкцій для експедицій і вся взагалі по цим останнім переписка".[6. С. 56]

На Азіатське відділення, у цьому плані, покладали "міркування й складання військово-статистичних відомостей про наших прикордонні з Азією областях і про прилежащих до них Азіатських володіннях ", "військово-дипломатичні зносини із сусідніми з Росією Азіатськими володіннями ", "переписка по спорядженню військово-учених й інших експедицій у вищезгадані країни".[6.С. 57]

Створення на постійній основі центральних органів військової агентурної розвідки в російської армії з підлеглими їм закордонними силами й засобами вперше дозволило військовому відомству самостійно організовувати й безупинно вести розвідку іноземних держав як у мирний, так і у воєнний час. Так відбувалося виділення військової розвідки, включаючи закордонну агентурну розвідку, як особливого виду діяльності збройних сил. Центральні органи військової розвідки поряд з Росією стали в цей же час створювати всі провідні країни світу: Великобританія, Австро - Угорщина, Німеччина, Франція й Італія.

Розвиток військової агентурної розвідки в російської армії продовжилося в напрямку створення єдиної цілісної системи, що охоплює як розвідку іноземних держав у мирний і воєнний час, так і розвідку угруповань і дій військ супротивника в період бойових дій.

На цьому шляху в армії на додаток до центральних органів були сформовані територіальні органи розвідки, а також розвідувальні органи у військових з'єднаннях, кожний з яких мав агентурну частину. Військова розвідка створювала й нарощувала закордонні сили й засоби, включаючи таємні агентури, вживали спроби активніше використати позиції офіційних цивільних закордонних представництв Росії.

Наказом військового міністра № 471 від 31 грудня 1865 року Головне керування Генерального штабу було об'єднано з Інспекторським департаментом військового міністерства в один орган -- Головний штаб у складі семи відділень, азіатської й судної частин. Після реорганізації 1865 року згадуване вище 3-є відділення ГУГШ стало 7-м (Військово-вченим) відділенням Головного штабу, на яке була покладена, серед інших, завдання "збирання відомостей про іноземні армії".[54. С. 200]

"Для збірників відомостей про іноземні армії, -- пояснювалося в Положенні про 7-ме відділення Головного штабу, -- ...матеріалами служать: а) ...Твори, що обіймають організацію й господарство цих армій, а також кращі закордонні періодичні видання; в) Повідомлення посланників, повідомлювані Генеральному штабу Міністерством іноземних справд с) Військові агенти... ".

У січні 1867 року 7-ме (Військово-учене) відділення було передано до складу Дорадчого комітету, сформованого для того, щоб направляти "учену діяльність Генерального штабу й корпуси військових топографів по всіх галузях їхньої спеціальності" [55.С.45]. Дорадчий комітет 30 березня того ж року був перейменований у Військово-учений комітет (ВУК) Головний штаб. Уперше комітет з такою назвою був утворений при військовому міністерстві як особлива установа -- "особливі встановлення" , -- безпосередньо підлеглого військовому міністрові в 1812 році. Ціль установи - комітету полягала в "удосконаленні вченої частини військового мистецтва й у поширенні військово-наукових відомостей у військах". В 1836 році ВУК підрозділяється на три відділення: генерального штабу, артилерійське й інженерне. В 1862 році ВУК скасовується, замість його в 1863 році при Головному керуванні Генерального штабу був заснований Дорадчий комітет.

Азіатська частина, перейменована в 1867 році з Азіатського відділення, стала підрозділом Головного штабу, у якому зосередився весь комплекс розвідувальних функцій відносно азіатського регіону. У цьому плані Азіатська частина, хоча й виступала в якості самостійного структурного підрозділу Головного штабу, але тісно взаємодіяла з Канцелярією ВУК, будучи до певної міри його "філією" на азіатському напрямку.

У післяреформенний період поступово розвивався й зміст розвідувальної функції Азіатської частини Головного штабу. Активізація діяльності Росії на азіатських кордонах об'єктивно впливала на розширення сфери «занять». Крім занять, закріплених за Азіатською частиною Положенням 1869 р., у ній стала зосереджує «вся військово-політична переписка, що ведеться у Військовому міністерстві по справах Азії, як по пристрої там нашого державного кордону у військових і політичних відносинах, так і по вивченню положення справ у сусідніх державах». [9 С.38]

Потрібно також відмітити особливості розвитку розвідки на рівні окремих досліджень та експедицій, які саме грали одну з головних ролей в отриманні розвідданих, адже ці експедиції несли дуже велику кількість інформації яка стосувалася військо-стратегічних особливостей країн даного регіону.

Окремі вчені, які вивчали окраїни своєї країни намагалися вивчити і території сусідніх держав, в тому числі Японію. Одним з перших хто ініціював вивчення Японії став, Михайло Іванович Венюков (1832-1901)- видатний вчений-географ, мандрівник, все своє життя займався вивченням Азії. Його дослідження стосувались окраї Росії, але зараз для нас важливо розглянутийого подорожі та їх результати в Азії. В кінці 60-х років М.І Венюков активно готується до подорожі в Японі. Головним завданням він ставив вивчити природні умови, народ і господарство. Працюючи і досліджуючи Японію видає книгу «Очерки Японии». Венюков звертається з прохання до військового міністерства тоді очолюваного Мілютіним, надати кошти для дослідження Японії та Китаю, його в свою чергу підтримало військове відомство і надало кошти на дослідження даних територій. Стосовно Китаю йому вдалося не все реалізувати, були політичні чинники, які на це вплинули, тому більшу кількість часу в дослідженні він приділив Японії. За досить короткий час йому вдалося систематизувати досить різнорідну інформацію та створити повну роботу, в яку було включено інформацію по картографії, соціології, статистиці, фінансах та військовій справах. Про інтенсивність робіт Венюкова свідчить те, що за досить короткий час ним було надано інформацію про місто Токіо (Едо), це повна інформація про шляхи сполучення та повні креслення міста, а також про розташування іноземних військ. Венюков володів виключними можливостями та вміннями отримувати нову інформацію. Окрім наданого повного звіту по опису Японії він додав документи та матеріали, близько 17 документів. Закінчивши свою подорож Венюков залишався офіцером ГШ, пізніше він видав роботи по Китаю та Індії, а пізніше про всі країни, що межували з Росією по Північній Азіатській частині. Автор дає повну та чітку інформацію, що стосується орографічної, гідрологічної та геологічної характеристик Японії. [6.С.78]

Дуже важливими та значущими для вивчення даних територій є подорожі Пржевальського всі чотири подорожі були профінансовані Імперським Географічним товариством 1870-1880 рр., і йшли через військове міністерство. Навіть читаючи окремі розділи його книги можна помітити, що він дещо з неповагу відноситься до Китаю, як до країни так і до людей. Китайці пізніше називали його «ворогом свого народу», і цілком правильно висловлювалися, якщо враховувати його дослідження та інформацію, яку надавав він про Китай.

Йому повністю вдалося зібрати інформацію про китайську армію. Нарис Пржевальського добре представляє його погляди на Китай. Будучи географом Микола Михайлович, насамперед був військовим, і приналежність до цього стану сильно впливало на його погляди і дослідження областей, які він досліджував. Микола Михайлович був імперіалістом у класичній європейській традиції XIX століття. Йому бачилося, що китайська Центральна Азія являла собою не просто невідому землю, що очікує відкриття для науки, але нову територію, що повинна бути завойована в славу Росії. Уже в 1873 році Пржевальськ написав другові: «Тут можна проникнути... із грішми в кишені, зі штуцером в одній руці й з ногайкою в іншій...

Пржевальський так згадував свій перший візит у Пекін, де він зупинявся на шляху в Монголію в 1871 році: «Скажу відверто, що на мене особисто зробила вкрай неприємне враження столиця. Та й навряд чи може сподобається свіжій людині місто, у якому помийні ями і юрби голих жебраків становлять необхідну приналежність найкращих вулиць» [51.С 100].

У листі до одного друга він скаржився: «Шахрайство і плутовство розвинено до крайніх меж... Взагалі, тутешній китаєць - це жид плюс московський мазурик, і обоє у квадраті» [7.С.23].

Навіть їжа була несмачна: «Не знаю, як іншим по смаку доводиться китайська кухня... але для нас китайські страви в готелях здавалися огидними... Самі китайці не гидують ніякою гидотою, і деякі з них їдять навіть собак» [53]. Але Пржевальськ був більше, ніж географом. Насамперед він був військовим. Подорожуючи по Центральній Азії, він займався військовою розвідкою для Головного штабу. Супротивники Росії ясно розуміли це.

Дуже цікавими для нас інформацію подає Венюков у свої звітах «О современном состоянии военных сил и средств. Японии и Китая по данным 1869-1870гг. Публичные чтении в академии генерального штаба». Відносно цих звітів ми отримуємо найбільш повну інформацію про інфраструктуру, військові можливості, підготовленисть країн до надзвичайних ситуацій. Все це свідчить про те,що подорожуючи Венюков, і не лише він оброблювали дуже велику кількість інформації, вели спостереження за всими навіть найменшими дрібницями та фіксували все це для того, щоб потім можна було бачини найбільш чітку інформацію про регіон. А для розвідки ця інформація була найкрашою, що в подальшому грало свою позитивну роль.

Таким чином ми можемо сказати в розглянутий період, а саме в період 1860-1870 рр.- військова розвитка починає свій планомірний та координований розвиток в Росії та військовій справі. Під час реформи 60-70х років була розвинена й централізована єдина, централізована структура розвідки. Саме вцей період створена Азіатськ частина Генерального управління Генерального Штабу. Відділення здобуває право беззупинно вести розвідку іноземних держав, як у мирний так і воєнний час. Створено, а точніше перейменовано підрозділ у Військово-учений комітет - Дорадчій комітет, який займався поширенням інформації та багатьма іншими важливими справами. Азіатська частина перейменована на Азіатську частину тим самим отримавши ще більше можливостей у веденні розвідки. Говорячи ж про здобуття розвідданих то ми бачимо безліч експедицій, які організовувалися за рахунок, військового міністерства, а коли їх організовувало Географічне товариство, все одно інформація йшла через військове міністерство.

2.2 Особливості військової розвідки в 1880-х - 1900 - х рр.

До кінця XIX століття організація центральних органів військової розвідки в російської армії залишалася такий же, який вона була введена в 1867--1869 р. Закордонна розвідка на стратегічному рівні велася Військово-ученим комітетом й Азіатською частиною Головного штабу.

Черговим документом, що регламентував діяльність військових агентів, з'явилася розроблена на основі багаторічного досвіду діяльності агентурної розвідки російської армії "Інструкція військовим агентам ",затверджена військовим міністром 16 грудня 1880 року. Нова "Інструкція...", на відміну від першої (1856 р.), більш детально викладала обов'язку військових і військово-морських представників Росії закордоном.

В "Інструкції..." говорилися: "Військові агенти призначаються для доставляння уряду можливо повних, точних і своєчасних відомостей про військові сили й засоби іноземних держав. Згідно сему, військовий агент, ґрунтовно ознайомившись із загальними джерелами сили держави (країною й населенням) зобов'язаний у подробиці вивчати:

--склад і комплектування його збройних сил: сухопутних і морсктх;

-- організацію й чисельність по мирних і військових штатах; -- розташування їх і способи мобілізації й зосередження;[19.C.57]

пристрій їх матеріальної й господарської частини, забезпечення обмундируванням, спорядженням, озброєнням, ремонтами, обозом, провиантами й фуражем;

пристрій різних галузей військового керування з їхніми спеціальними закладами й застосуванням до потреб воєнного часу;

тактичне навчання військ (устави, заняття під час зборів), розвиток військового утворення в армії, дух і побут солдатів й офіцерів, і характеристику головних начальників;

-- бюджет держави й особливо військовий;

-- загальну систему оборони держави, тобто фортеці й зміцнення, у зв'язку зі шляхами сполучення й найголовнішими географічними й топографічними умовами країни ".[19. С.57 ]

Військовим агентам в "Інструкції..."ставилися також завдання "стежити за проектуванням і зведенням нових фортифікаційних споруджень і важливих у стратегічному відношенні шляхів, за зборами й пересуванням військ, за загальним напрямком військової діяльності, за настроєм армії й печатки ".

У цілому, військові агенти повинні були прагнути "дати собі й уряду ясний і вірний звіт про оборонну й наступальну готовність держави".

"Ця остання умова, -- відзначалося в документі, -- особливо важливо щодо держав, що стикаються з Росією. Тому військові агенти, що перебувають у цих державах, незалежно від загальних, зазначених вище предметів, зобов'язуються ретельно збирати й обновляти всі військово-статистичні відомості про прикордонні з Росією областях, вивчати підготовку їх як театрів воєнних дій, подробицями про шляхи, військові запаси, розташування сил, озброєнні й гарнізонах фортець і додавати всі спшрания до одержання точних даних щодо перевізної здатності залізниць і планів зосередження військ".

В "Інструкції..." утримувалися й вказівки по роботі з метою створення сил і засобів закордонної військової агентурної розвідки, у тому числі й для діяльності в надзвичайних умовах. Так, у документі прямо вказувалося: "Важливим обов'язком їх повинне бути й завчасне підшукання надійних осіб, за посередництвом яких можна було б підтримувати зв'язку із країною у випадку розриву й одержувати вірні відомості навіть тоді, коли офіційне наше представництво її залишить".

Нарешті, ініціативу розвідників сковував суворий контроль із боку Міністерства закордонних справ. "Інструкція військовим агентам" 1880 р. пропонувала у всьому додержуватися вказівок дипломатичних представників Росії на Далекому Сході й постійно звітувати перед ними. Офіцери-розвідники у своїх рапортах Головному штабу нерідко доповідали відмінні від позиції МЗС припущення й висновки відносно військових і політичних питань. Це не тільки дратувало чини зовнішньополітичного відомства, але й неодноразово було приводом для конфліктів з військовими агентами.

У зв'язку зі сформованим положенням керівництвом ГШ наприкінці 1885 р. був підготовлений проект перетворення Азіатської частини, що включав пропозиції по збільшенню штату із двох до п'яти чоловік і вироблення нового положення про її діяльності. Цей проект дістав згоду Військового міністра, а в червні 1886 року був схвалений Військовим Радою й потім затверджений імператором. Державною Радою були затверджені й фінансові витрати на новий штат Азіатської частини.

В новому «Положенні про Азіатську частину» її розвідувальні функції офіційно полягали, як і раніше, в «спорядженні вчених-військово-учених й інших експедицій», а також малися на увазі за формулюванням «ведення військово-політичної переписки про положення в сусідніх Азіатських державах». На відміну від канцелярії ВУК, офіційний розподіл обов'язків між діловодами частини не визначалося.[6.C.56]

У наступні роки подальше «розвиток наших Азіатських окраїн» й «періодичне ускладнення в суміжні з нами державах...» об'єктивно розширювали функції й обсяг діловодства Азіатської частини, у тому числі й діловодства розвідувального. Внаслідок цього, командуванню доводилося, як і раніше, підсилювати чисельність «робочих сил» частини за рахунок прикомандированих до неї осіб.

У довідці ГШ «Про справи Азіатської частини», складеної на початку 1894 р. відзначалося, що до її обов'язків, крім відзначених у Положенні 1886 року, ставляться «збір й обробка відомостей про збройні сили Азіатських держав; зносини з військовими агентами в Азіатських державах».

З довідки випливало, що до моменту її складання Азіатська частина мала неофіційне, але чітко певний внутрішній пристрій. Вона підрозділялася на три діловодства. Перші два -- «по справах» азіатських військових округів, а третє -- «по військово-статистичній частині», завданнями якого були «зносини з військовими агентами й спорядження вчених експедицій». Особовий склад Частини складався із завідувача, трьох діловодів і чотирьох помічників, двох чиновників й одного «топографічного офіцера».

Таким чином, у післяреформений період розвідувальні функції Азіатської частини під впливом об'єктивних факторів поступово розширювалися, закріплюючи за нею роль своєрідного «азіатської філії» центрального апарата розвідки військового відомства.